Текст книги "Оповідь Артура Ґордона Піма"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Хоча Паркер намагався нас відмовити, ми вирішили зрубати й фок-щоглу. Марудитися з нею довелося довго, оскільки палуба була дуже нахилена. Падаючи за борт, вона знесла бушприт, і від “Дельфіна” залишився один корпус.

Досі ми мали підстави сподіватися, що в крайньому разі врятуємося на баркасі, який залишився цілий, хоча через нього перекотилася не одна височенна хвиля. Та недовго довелося нам тішитися цією надією, бо як тільки ми позбулися фок-щогли, а з нею й фока, який утримував бриг у більш-менш стійкому положенні, хвилі, не перекочуючись, почали обвалюватися прямо на кораблі, і через п’ять хвилин вони гуляли по палубі від носа до корми, зірвавши і баркас, і правий фальшборт і навіть розбивши на друзки брашпиль. Небезпечніше становище годі було собі уявити.

Ополудні шторм начебто почав ушухати, але, на превелике наше розчарування, затишшя тривало лише кілька хвилин, а потім вітер задув з подвійною силою. Близько четвертої пополудні його пориви уже валили з ніг, а коли споночіло, в мене не лишилося навіть слабенької надії, що корабель протримається на плаву до ранку.

До півночі “Дельфін” занурився настільки, що вода доходила до нижньої палуби. Потім ми втратили стерно, причому хвиля, яка його зірвала, підкинула корму дуже високо, аж днище відірвалося від води, а потім опустилося на неї з таким ударом, який буває, коли корабель налітає на рифи. Ми розраховували, що стерно витримає будь-який шторм, бо збите воно було надзвичайно міцно, я ніколи не бачив такої надійної конструкції – ні раніше, ні згодом. Згори вниз уздовж його головного бруса ішов ряд масивних залізних скаб; у такий самий спосіб скаби були установлені й на ахтерштевні[23]23
  Ахтерштевень – нижня кормова частина судна, що продовжує кіль.


[Закрыть]. Крізь обидва ряди скаб був просунутий товстий кований стрижень, на якому й оберталося стерно. Про страхітливу силу хвилі, яка його зірвала, можна судити з того, що скаби, кінці яких проходили крізь тіло ахтерштевня і зсередини були загнуті, всі, як одна, виявилися видерті з твердого дерева.

Не встигли ми перевести дух після цього удару, як на нас навалилася величезна хвиля – таких мені більш не довелося бачити за все своє життя; вона начисто змила трап, що вів до кают-компанії, позривала ляди з люків, заповнила водою всі порожнини всередині корабля.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

На щастя, перед настанням ночі ми всі міцно прив’язалися до уламків брашпиля і лежали, розпростершись на палубі. Лише ця пересторога врятувала нас від загибелі. Хай там як, а ми всі були – хто більше, а хто менше – оглушені величезною хвилею, вона обвалилася на нас усією своєю вагою, і ми мало не захлинулися. Коли я зміг перевести подих, то голосно погукав товаришів. Відповів один Оґастес, він сказав мені:

– Нам кінець! Спаси, Господи, наші душі!

Через якийсь час прийшли до тями і Петерс із Паркером. Вони закликали нас не втрачати мужності, адже надія на порятунок була: вантаж у нас такий, що бриг не може затонути, а шторм над ранок, можливо, вщухне. Після цих слів настрій у мене помітно поліпшився; адже справді судно, завантажене порожніми бочками для китового жиру, не може піти на дно, а в мене останнім часом так тьмарилося в голові, що я про це й не подумав і передусім боявся саме такого кінця. Отже, в мені ожила надія, і я став користатися з кожної зручної нагоди, аби ще міцніше прив’язатися до уламків брашпиля – тим самим, як я помітив, клопоталися й мої товариші. Чорноту ночі, страхітливий гуркіт моря, що раз у раз обвалювало на нас височенні хвилі, годі описати словами. Палуба була на одному рівні з поверхнею води, тобто ми опинилися мовби в западині між двома гребенями білого шумовиння, яке знову й знову перекочувалося через нас. Не буде перебільшенням сказати, що тільки одну секунду з трьох ми не були занурені з головою у воду. Хоча лежали ми близько один від одного, жоден з нас нікого не бачив, як не бачив, власне, і самого корабля, на якому нас качало й перекидало. Іноді ми перегукувалися, щоб підтримати один одного, втішити і підбадьорити того, хто найбільше цього потребував. Особливо непокоїлися ми за ослаблого Оґастеса, чия поранена рука, звичайно, не дозволила йому як слід прив’язатися, і ми боялися, щоб його не змило за борт, але допомогти йому не мали ані найменшої змоги. На щастя, він лежав у найбезпечнішому місці; голова й плечі були сховані за уламками брашпиля, і хвилі, набігаючи, розбивались об ті уламки і значно втрачали в силі. Якби Оґастес не був під захистом брашпиля (куди хвилі закинули його випадково, після того як він прив’язався на відкритому місці), він би неминуче загинув ще до настання ранку. Завдяки тому, що бриг майже лежав боком, ми всі були більше захищені від хвиль, ніж якби він стояв прямо. Крен, як я вже згадував, був на лівий борт, і майже половина палуби постійно була під водою. Отже, хвилі, які накочувалися справа, розбивалися об корпус судна і накривали нас – а ми лежали, припавши обличчям до палуби, – лише дощем бризок, а ті, які набігали зліва (іноді їх називають “зустрічними хвилями”) , були значно слабші й не могли змити нас, тим більше, що ми були прив’язані й лежали крижем.

Отак провели ми всю ніч посеред кошмарного розгулу стихій, а коли настав ранок, то увіч переконалися, в якому жахливому становищі ми перебуваємо. Бриг перетворився на звичайну колоду, яку хвилі підкидали, наче скіпку, шторм посилювався, переходячи в справдешній ураган, і, здавалося, для нас не було жодної можливості порятунку. Ми мовчки трималися ще кілька годин, кожної миті чекаючи, що або порвуться наші мотузки, або хвилі доламають і змиють за борт рештки брашпиля, або котрийсь із височенних бурунів, що з ревом котилися у всі боки через нас і навколо нас, так глибоко занурить судно під воду, що ми захлинемося, перш ніж воно підійметься на поверхню. Але ласка Господня врятувала нас від усіх небезпек, і близько полудня нас зігріли перші живодайні промені благословенного сонця. Незабаром став помітно вщухати вітер, і раптом уперше після вчорашнього вечора озвався Оґастес – він запитав у Петерса, який лежав до нього найближче, чи є, на його думку, можливість урятуватися. Відповіді на це запитання не було, і ми вже подумали, що напівіндіанець захлинувся, але потім, на нашу превелику радість, він заговорив, хоч і дуже слабким голосом, поскаржившись на нестерпний біль від мотузок, які врізалися йому в живіт; мовляв, якщо він не знайде способу їх послабити, то неминуче пропаде, бо далі він уже нездатний терпіти такі пекельні муки. Ми страшенно засмутилися, слухаючи Петерса, бо нічим і ніяк не могли йому допомогти, адже хвилі й далі накочувалися на нас. Ми умовляли його потерпіти, пообіцявши полегшити його страждання, як тільки буде змога. Він відповів, що незабаром буде пізно; що він віддасть Богові душу, перш ніж ми зможемо прийти йому на допомогу. Ще кілька хвилин Петерс стогнав, а потім затих, і ми вирішили, що він сконав.

Коли настав вечір, хвиля почала спадати, і за п’ять хвилин лише один бурун перекочувався через палубу з навітряного боку; почав ущухати й вітер, хоча шторм усе шаленів. Ось уже кілька годин ніхто з моїх товаришів не зронив і слова. Я покликав Оґастеса. Він відповів дуже кволим голосом, і я не розчув, що він сказав. Потім я звернувся до Петерса й Паркера, але обидва мовчали.

Незабаром після цього я майже втратив тяму, і в моїй уяві почали виникати різні приємні видіння: зелені дерева, лани золотавої пшениці, що колихалася на вітрі, хороводи дівчат, кавалькади вершників та інші фантастичні картини. Тепер я розумію, що в усіх тих образах, які пропливали перед моїм внутрішнім зором, було щось спільне – а саме, ідея руху. Жодного разу не привидівся мені нерухомий предмет, такий, як будинок, гора або щось подібне; зате нескінченною процесією проносилися вітряки, кораблі, величезні птахи, повітряні кулі, люди верхи на конях, карети, що мчали з карколомною швидкістю, та всяка всячина, яка перебувала в постійному русі. Коли я очуняв, було, судячи з висоти сонця, близько першої години дня. З величезними труднощами став пригадувати я, де я є і що зі мною діється, і якийсь час мені здавалося, ніби я досі перебуваю в трюмі, поблизу свого ящика, і ніби поруч мене лежить не Паркер, а Тигр.

Коли я остаточно прийшов до тями, віяв помірний бриз, і море було відносно спокійне; лише вряди-годи хвиля мляво перекочувалася через палубу. З моєї лівої руки мотузка сповзла, залишивши криваве садно біля ліктя; права рука цілком затерпла й нижче передпліччя розпухла, натерта мотузкою, яка з’їхала від плеча до ліктя. Друга мотузка, та, якою я обв’язав себе навкруг пояса, завдавала мені нестерпного болю, бо туго натяглася і глибоко вдавилася в живіт. Подивившись на своїх товаришів, я побачив, що Петерс живий, хоча товстий мотуз, обмотаний навколо крижів, здавалося, перетяв його надвоє; коли я заворушився, він зробив кволий жест, показавши на свої пута. Оґастес не подавав жодних ознак життя, скорчившись біля уламків брашпиля. Побачивши, що я ворухнувся, Паркер заговорив і запитав, чи вистачить у мене снаги визволити його від пут – мовляв, якщо я зберуся на силі й допоможу йому розв’язатися, ми, можливо, і врятуємося; якщо ж ні, то загинемо. Я порадив Паркерові набратися мужності і сказав, що спробую допомогти йому. Сунувши руку до кишені штанів, я намацав там свій складаний ножик і після кількох невдалих спроб зумів нарешті відкрити лезо. Потім лівою рукою я примудрився звільнити праву від пут і перерізав ножем мотузку, обмотану навкруг мого тулуба. Спробувавши підвестись, я, проте, виявив, що ноги мене не тримають; не міг я також підняти праву руку чи бодай ворухнути нею. Коли я сказав про це Паркерові, він порадив мені кілька хвилин спокійно полежати, тримаючись лівою рукою за брашпиль, щоб кров знову почала циркулювати. Так я й зробив, і незабаром оніміння стало проходити, і я зміг поворушити однією ногою, потім другою; а трохи згодом став поволі володіти і правою рукою. З великою обережністю поповз я тепер до Паркера, не спинаючись на ноги, і незабаром перетяв усі його пута. Після короткого перепочинку він теж зміг рухати руками й ногами. Далі, не гаючи часу, ми заходилися визволяти Петерса. Мотузка прорвала пояс вовняних штанів, дві сорочки і так глибоко врізалася йому в пах, що як тільки ми її зняли, звідти полилася кров. Одначе Петерсові відразу полегшало, він заговорив і став рухатися з меншими зусиллями, ніж я або Паркер – безперечно, йому допомогло вимушене кровопускання.

Ми майже не надіялися, що Оґастес оклигає, бо він не подавав жодних ознак життя; але, підійшовши до нього, ми з’ясували, що він просто знепритомнів від утрати крові, бо пов’язку, яку ми наклали йому на поранену руку, давно зірвало хвилями; а мотузки, якими він прив’язався до брашпиля, не були настільки натягнуті, щоб заподіяти йому смерть. Визволивши мого друга від пут та від дерев’яних уламків брашпиля, ми перенесли його на сухе місце з навітряного боку, і всі троє заходилися розтирати йому руки й ноги. Через чверть години він опритомнів, але тільки наступного ранку почав нас упізнавати і спромігся заговорити. Поки ми отак звільнялися від своїх пут, зовсім споночіло, почали збиратися хмари, і нас опанував моторошний страх, що знову налетить шторм, і тоді вже ніщо не врятує нас від загибелі – адже ми були вкрай виснажені і змучені. Проте нам пощастило, і всю ніч погода стояла помірна, хвиля спадала, і це вселило нам надію на порятунок. З північного заходу все ще віяв бриз, але було зовсім не холодно. Оґастеса ми обережно прив’язали біля навітряного борту, щоб під час гойданки він не скотився в море, бо ще був дуже кволий і не міг триматися сам. Нам прив’язуватися не було потреби, і ми тільки всілися впритул один до одного біля брашпиля і, тримаючись за уривки такелажу, стали міркувати, як нам вибратися з нашого жахливого становища. Ми відчули велику полегкість, поскидавши з себе свої лахи і викрутивши їх. Одіж швидко висохла, і коли ми знову вдяглися, вона здалася нам теплою, приємною і додала бадьорості. Допомогли ми роздягтися й Оґастесові, самі викрутили його вбрання, і він теж ожив і підбадьорився.

Тепер нас найдужче мучили голод і спрага; ми боялися навіть подумати, що з нами буде без їства й води, і навіть жалкували, що уникнули менш страшної смерті в морській безодні. Правда, ми втішали себе думкою, що нас підбере який-небудь корабель, і закликали один одного мужньо витерпіти випробування, які пошле нам доля.

Нарешті настав ранок чотирнадцятого липня. Погода була ясна й тепла, з північного заходу віяв сталий, але легкий бриз. Море зовсім заспокоїлося, бриг, невідомо з якої причини, трохи вирівнявся, палуба підсохла, і ми могли вільно по ній ходити. Минуло вже понад три доби, відколи ми не їли й не мали в роті жодної краплі води, і конче треба було роздобути що-небудь із припасів. А що бриг був затоплений, то за цю справу ми взялися з невірою в душі, мало сподіваючись на успіх. Насмикавши цвяхів з уламків люка, що вів до кают-компанії, ми позаганяли їх у дві дощечки, які збили хрестом, і в такий спосіб спорудили щось на зразок драги; цю штуку ми спустили на вірьовці через люк у кают-компанію і стали волочити дошки із цвяхами туди-сюди в слабкій надії зачепити що-небудь їстівне або предмет, за допомогою якого ми змогли б роздобути харчі. Цим ділом ми займалися майже весь ранок, проте вивудили лише кілька простирадл, які легко чіплялися за цвяхи. Зрештою, наш прилад був настільки примітивний, що сподіватися на більший успіх і не випадало.

Потім ми перейшли на бак і спробували нашу драгу в кубрику, але також марно і майже впали в розпач, коли Петерс запропонував, щоб ми обв’язали його вірьовкою, і він спробує щастя, пірнувши в кают-компанію. Цю пропозицію ми зустріли з таким захватом, який може спричинити лише відроджена надія. Він негайно роздягся, залишивши на собі одні панталони, а ми дбайливо закріпили в нього на поясі міцну вірьовку, обв’язавши її через плечі, щоб вона не зіскочила. Здійснити те, що задумав Петерс, було важко й дуже небезпечно, адже в самій кают-компанії навряд чи можна було розжитися якоюсь провізією, і нирець мав би, досягши дна, звернути праворуч, подолати під водою відстань у десять-дванадцять футів, проникнути у вузький прохід, який вів до комори, узяти там що-небудь їстівне і повернутися назад – і все на одному вдиху.

Коли ми добре обв’язали Петерса, він спустився по трапу, аж поки вода досягла йому підборіддя, а тоді пірнув уперед головою, намагаючись завернути праворуч, до комори. Перша його спроба виявилася, проте, цілком невдалою. Не минуло й півхвилини, як вірьовка рвучко смикнулася (ми домовилися, що ривком він повідомлятиме нам, коли його витягувати). Ми витягли його нагору вмить, але так необережно, що він добряче вдарився об трап. Повернувся він з порожніми руками, не зумівши проникнути в прохід і до половини, бо всі сили витратив на те, щоб утриматися на глибині, не дозволяючи воді виштовхнути його нагору, до палубного настилу. Вибрався він на поверхню геть знесилений і чверть години мусив відпочивати, перш ніж зважився пірнути знову.

Друга спроба мала ще менший успіх. Він так довго залишався під водою, не подаючи сигналу, що ми стривожилися і витягли його на власний розсуд, причому він мало не захлинувся, бо, за його словами, смикав за вірьовку вже кілька разів, а ми нічого не відчули. Сталося це, мабуть, тому, що вона заплуталася між поручнями в нижній частині трапа. Ці поручні справді так заважали, що ми вирішили зламати їх, перш ніж удатися до нових спроб. Оскільки нам доводилося розраховувати лише на свою фізичну силу, то ми всі спустилися по трапу, і, стоячи по шию у воді, дружно налягли на поручні й повалили їх униз.

Третя спроба, як і перші дві, завершилася нічим, і тоді ми зрозуміли, що нічого не доб’ємося, поки не прилаштуємо вагу, яка утримувала б нирця на підлозі кают-компанії, поки сін провадитиме пошуки. Ми довго не могли знайти нічого такого, що відповідало б нашій меті; але нарешті, на свою превелику радість, натрапили на ланцюг, кільця якого були з’єднані нещільно, і ми легко відокремили від нього необхідний нам уривок. Обмотавши його навколо литки й міцно закріпивши, Петерс учетверте пірнув до кают-компанії й цього разу добрався аж до дверей у комору. Та на його гірке розчарування, двері виявилися замкнені, й він мусив повернутися, навіть не спробувавши їх виламати, бо при крайній напрузі міг пробути під водою щонайбільше хвилину. Тепер наші справи справді виглядали препогано, і ні Оґастес, ні я не змогли втриматися від сліз, коли подумали, які труднощі чатують на нас попереду і як мало залишається надії на порятунок. Але то була лише хвилинна слабкість. Упавши навколішки, ми звернулися з молитвою до Господа, благаючи, щоб Він допоміг нам здолати всі небезпеки, які випали на нашу долю; а коли піднялися, то відчули в душах нову надію і з новою рішучістю стали міркувати, які ще земні засоби можна застосувати для нашого вибавлення.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Незабаром після того сталася подія, яка розбудила в мені такі глибокі переживання, викликала такі суперечливі почуття, – від невтримної радості до моторошного жаху, – які потім мені не довелося спізнати жодного разу, хоча за дев’ять довгих років доля постачила мене безліччю пригод, багатих на дивовижні, а іноді й загадкові та незбагненні події.

Ми лежали на палубі біля трапа, що вів у кают-компанію, й обговорювали можливість проникнути в комору, коли я глянув на Оґастеса, який лежав обличчям до мене, і побачив, що раптом він смертельно зблід, а губи в нього якось по-дивному затремтіли. Стривожений до глибини душі, я запитав у нього, що сталося, але він не відповів, і я вже був подумав, що він несподівано почув себе дуже зле, але в ту саму мить я помітив його палахкотючий погляд, спрямований на щось позаду мене. Я обернув голову, і я ніколи в житті не забуду, яка нестямна радість пронизала кожну клітинку мого єства, коли я побачив великий бриг, що йшов прямо на нас і був уже не далі як милі за дві. Я підхопився на ноги, так ніби в груди мені вдарила куля, і, простерши руки в напрямку корабля, завмер, нерухомий і нездатний промовити бодай слово. Паркер і Петерс були збуджені не менше, хоч і по-різному. Петерс пішов у якийсь божевільний танець, вигукуючи чудернацькі слова впереміш із виттям та прокльонами, а Паркер від радості заплакав, мов мала дитина.

Корабель, який ми помітили, виявився великою бригантиною, збудованою в Голландії, пофарбованою в чорний колір і з якоюсь недоладною позолоченою фігурою на носі. Він, мабуть, добре потерпів від негоди, і шторм, який для нас виявився фатальним, завдав і йому чималої шкоди: фор-стеньгу[24]24
  Фор-стеньга – продовження передньої щогли у висоту.


[Закрыть] було зірвано, частину правого фальшборту – теж. Коли ми вперше його побачили, він був, як я вже сказав, на відстані двох миль з навітряного боку і йшов просто на нас. Вітер віяв слабенький, але, на наш превеликий подив, на незнайомому бригові підняли лише фок та грот із летючим клівером – отже, йшов він повільно, а ми нетямилися від нетерпіння. Попри наше збудження, всі ми також помітили, що бриг іде якось по-дивному. Двічі або тричі він настільки відхилявся від курсу, що можна було подумати, на незнайомому кораблі взагалі не помітили “Дельфіна” або, не бачачи на борту людей, вирішили повернути на інший галс[25]25
  Галс – курс вітрильника відносно вітру.


[Закрыть] і відійти. В таких випадках ми починали кричати й репетувати не своїм голосом, і корабель знову змінював курс і наближався до нас – так повторилося кілька разів і, не бачачи цьому іншого пояснення, ми кінець кінцем вирішили, що стерничий просто п’яний.

Спочатку ми не побачили на борту незнайомого корабля жодної живої душі, та коли він наблизився до нас на чверть милі, ми роздивилися, що там було троє матросів, судячи з одягу – голландців. Двоє лежали на старій парусині на баку, а третій, що, здавалося, роздивлявся нас з неабиякою цікавістю, сперся на правий фальшборт біля самого бушприта[26]26
  Бушприт – брус, який служить для підіймання носових вітрил.


[Закрыть]. То був високий і кремезний чоловік з дуже темною шкірою. Всією своєю поведінкою він, здавалося, закликав нас трохи потерпіти, приязно, хоч і трохи дивно, кивав нам головою, показуючи два разки сліпучо-білих зубів. Коли судно підійшло зовсім близько, ми побачили, як з його голови впав у море червоний фланелевий кашкет; але він на це не звернув уваги чи звернув дуже мало й далі кивав та всміхався на свій дивний манір. Я описую те, що відбувалося, з усіма подробицями, але описую точно так – це слід узяти до уваги, – як нам воно здавалося.

Бриг тепер наближався до нас повільно, але впевненіше, ніж раніш, – о, я не можу розповідати про це спокійно! Наші серця мало не вискакували з грудей, і ми виливали душу в криках та у хвалі Господу за повний, несподіваний, чудесний порятунок, який от-от мав прийти. І раптом з незнайомого корабля (а він був уже зовсім близько) океанський вітер приніс дивний запах, звідти війнуло неймовірним сопухом, що для нього в цілому світі не знайти назви... Таке годі собі уявити... щось диявольське... задушливе... незбагненне, нестерпне. Задихаючись, я хапнув ротом повітря і, обернувшись до товаришів, побачив, що вони білі, як мармур. Та для запитань чи здогадів часу вже не лишалося – бриг був від нас за півсотні футів і, здавалося, хотів упритул підійти до нашої корми, щоб ми могли перебратися на його палубу, не спускаючи шлюпки. Ми кинулися на корму, але в цю саму мить корабель раптом відхилило від курсу, яким він ішов, румбів на п’ять або шість, і він пройшов повз нас не далі як за двадцять футів, давши нам змогу побачити все, що діялося на його палубі. Поки я житиму, з моєї пам’яті не вивітриться той жах, що опанував мене, коли я все роздивився. Між кормою і камбузом лежало двадцять п’ять або тридцять трупів – серед них і кілька жіночих, – які майже цілком розклалися. В цю мить ми зрозуміли, що на цьому проклятому небом кораблі не лишилося жодної живої людини! І все ж ми не могли втриматися, щоб не заволати, кличучи на допомогу. Атож, ми просили допомоги в мерців! У ті трагічні хвилини ми зверталися до мовчазних і бридких тіней з палким благанням, ми довго й голосно просили їх не кидати нас напризволяще, адже й ми скоро перетворимося на таких, як вони, ми благали їх прийняти нас у своє спорохнявіле товариство! Ми нетямилися від жаху й розпачу, ми втрачали глузд від гіркого розчарування.

І тільки-но з наших горлянок вихопився зойк жаху, як від бушприта незнайомого корабля долинув у відповідь крик, такий схожий на людський, що міг би збити з пантелику навіть людину з найвитонченішим слухом. У цю мить судно знову рвучко відхилилося від курсу, відкривши нам носову частину, й ми відразу збагнули, звідки долинув крик. Ми побачили, що високий кремезний чоловік, як і раніше, стоїть, схилившись на фальшборт, що він і досі киває головою, але його обличчя тепер не було видно. Його руки звісилися через поручень, і долоні були вивернуті назовні. Коліна впиралися в туго натягнуту між шпором бушприта і кат-балкою товсту линву. На спині в нього, там, де було видерто клапоть сорочки й тіло оголилося, сиділа величезна чайка; глибоко вгородивши пазурі в мертву плоть, вона жадібно довбала її дзьобом і поглинала шматки. Її біле пір’я було забризкане кров’ю. Коли бриг ще раз відхилився від курсу, наблизивши до нас ніс, чайка, мовби через силу, підняла закривавлену голову, якийсь час дивилася на нас ніби в отупінні, потім ліниво відірвалася від тіла, на якому бенкетувала, й пролетіла просто над нашою палубою, ширяючи в небі зі шматком кров’янисто-брунатної маси в дзьобі. Зрештою цей бридкий кусень із глухим ударом ляпнувся під самі ноги Паркерові. Нехай мені Бог простить, але саме в ту мить у мене вперше промайнула одна думка, – втім, краще я змовчу про неї, – і я, мов зачарований, ступив крок до кривавої калюжки. Піднявши голову, я зустрів напружений і промовистий погляд Оґастеса, який негайно повернув мені самовладання. Я швидко кинувся вперед і, затремтівши від огиди, викинув бридкий кавалок у море.

Отже, дзьобаючи мертве тіло, що повисло на канаті, хижий птах розгойдував його – цей рух і навіяв враження, що перед нами жива людина. Коли чайка звільнила тіло від своєї ваги, воно розігнулося і трохи повернулося, відкривши нам обличчя мерця. Ніде й ніколи не бачив я нічого жахливішого! Замість очей зяяли чорні провалини, плоть навколо рота зогнила, повністю оголивши зуби. Так ось вона, та усмішка, що вселила нам радісну надію! Так ось... а втім, утримаюся від дальших висновків.

Незнайомий корабель, як я вже сказав, пройшов мало не впритул до нашої корми і повільно, але впевнено рушив за вітром. З ним та з його страшною командою відходили всі наші світлі надії на порятунок. Судно проминало нас дуже повільно, і, мабуть, ми зуміли б у якийсь спосіб перебратися до нього на борт, якби несподіване гірке розчарування та приголомшливе відкриття не паралізували нашу волю і нашу здатність діяти. Ми все бачили, все відчували, але не могли ні думати, ні ворушитися, аж поки – гай-гай! – було вже пізно. Наскільки затьмарився наш розум після цієї пригоди, можна судити з того, що хтось серйозно запропонував пуститися навздогін за кораблем плавом, коли той уже зникав за обрієм.

Відтоді я не раз марно намагався знайти ключ до страшної таємниці, яка огортала долю незнайомого брига. Конструкція корабля та його вигляд, як я вже згадував, навели нас на думку, що то було голландське торговельне судно; про те саме свідчив і одяг команди. Ми легко прочитали б назву на борту й помітили б якісь характерні ознаки, що могли б прояснити для нас таємницю невідомої катастрофи, але ми були такі збуджені, що пустили все це повз увагу. З шафранового кольору шкіри на трупах, які не зовсім розклалися, ми виснували, що команда загинула від жовтої пропасниці або іншої не менш страшної пошесті. Якщо причина в цьому (а іншої я собі не уявляю), то слід відзначити ще одне: судячи з положення трупів, смерть заскочила їх зненацька, причому всіх водночас, тобто все відбулося зовсім не так, як буває навіть за найжахливіших епідемій, які відомі людству. Можливо, причиною нещастя стала отрута, яка випадково потрапила в їхні харчові припаси, або вони всі попоїли якогось невідомого різновиду отруйної риби, чи морської тварини, чи птаха, – а втім, марно будувати здогади та припущення в тій царині, де все огорнуте і назавжди лишиться огорнутим жаскою, незбагненною таємницею.