Текст книги "Оповідь Артура Ґордона Піма"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Він постійно чатував на таку нагоду, та хоч як він пильнував, вона трапилася йому аж через три дні після того, як заколотники покинули у відкритому морі шлюпку з бранцями. В ніч на четвертий день зі сходу налетів шторм, і всіх матросів викликали на палубу згортати вітрила. Скориставшися з метушні, Оґастес непомітно спустився вниз і проник у свою каюту. Яким же було його горе і як він ужахнувся, коли побачив, що каюту перетворили на склад харчових припасів та всілякого корабельного начиння, що сюди ж таки, звільняючи місце для якоїсь скрині, перетягли старий якірний ланцюг у кілька сажнів завдовжки, – раніше він лежав під трапом, який вів до кают-компанії, – і придавили ним ляду, що затуляла вхід до люка! Зсунути з місця ланцюг, не виявивши себе, було неможливо, й Оґастес поспішив вернутися на палубу. Коли він з’явився нагорі, помічник капітана схопив його за горло й зажадав відповіді, чого він заходив до каюти, й уже хотів був перекинути його через лівий фальшборт[9]9
  Фальшборт – продовження бортової обшивки судна вище верхньої палуби для захисту від високих хвиль.


[Закрыть], але втрутився Дірк Петерс і знову врятував Оґастесові життя. Але мого друга закували в наручники (яких на борту було кілька) і міцно спутали йому ноги. Потім Оґастеса відтягли в матроський кубрик і кинули на нижню койку, яка прилягала до перегородки бака, зі словами, що нога його більше не ступить на палубу, “поки бриг називається бригом”. Так висловився кок, котрий пожбурив його на койку, і навряд чи можна вгадати, яке точне значення уклав він у свою фразу. Одначе та пригода, як незабаром з’ясується, сприяла моєму визволенню.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Коли кок пішов, Оґастес на кілька хвилин поринув у розпач, не сподіваючись вибратися звідти живим. Він вирішив розповісти про моє становище першій же людині, яка до нього прийде, подумавши, що ліпше мені піти на ризик і потрапити в полон до заколотників, аніж померти від спраги в трюмі – бо відколи я оселився в своїй темниці, минуло вже десять днів, а води в моєму глеку вистачило б днів на чотири, не більше. Поки Оґастес сушив собі голову, як зі мною бути, йому раптом спало на думку спробувати налагодити зі мною зв’язок через головний трюм. За інших обставин труднощі та небезпеки подібного задуму примусили б його відступитися; але тепер за будь-якого розвитку подій у нього самого лишалося дуже мало шансів вижити, а отже, він не мав чого втрачати і весь віддався здійсненню свого плану.

Першою завадою були наручники. Спочатку Оґастесові здалося, що звільнитися від них не пощастить, і він засмутився, що вже на самому початку виникла неподоланна перешкода; але, як з’ясувалося при уважнішому обстеженні, наручники досить легко було скинути й у разі потреби надягти знову, протягуючи крізь браслети стиснуті долоні – цей тип наручників вочевидь не годився для підлітків, чиї тонкі кістки мають до того ж неабияку пружність. Далі Оґастес розв’язав собі ноги, залишивши на мотузці зашморг, щоб швидко затягти його в разі чиєїсь появи, і став пильно роздивлятися перегородку, біля якої стояла койка. Він переконався, що в цих м’яких соснових дошках завтовшки з дюйм проробити отвір буде неважко. У цю мить із трапа, який вів на бак, почувся голос, і мій друг ледве встиг просунути праву руку в наручник (лівого браслета він не скидав) і затягти мотузку зашморгом у себе на щиколотках, як прийшов Дірк Петерс у супроводі Тигра, який негайно стрибнув на койку й улігся на ній. Собаку привів на борт корабля Оґастес, знаючи мою глибоку прихильність до цього пса і гадаючи, що мені буде приємно мати його біля себе під час подорожі. Він пішов по собаку до мене додому зразу після того, як оселив мене в трюмі, але забув мені про це сказати, коли приніс годинника. Відколи стався заколот, Оґастес Тигра не бачив і думав, що його вже нема живого, що котрийсь негідник із банди помічника капітана викинув пса за борт. Як згодом з’ясувалося, Тигр заліз під шлюпку і забився в таку щілину, що вибратися назад без сторонньої допомоги не міг. Випустив його звідти Петерс і, проявивши доброту, яку мій друг зумів належно оцінити, привів собаку в кубрик, щоб Оґастесові була компанія; Петерс також приніс йому кусень солонини, кілька картоплин та кухоль з водою і повернувся на палубу, пообіцявши завтра прийти й принести чогось їстівного більше.

Коли він пішов, Оґастес звільнив з наручників обидві руки і розв’язав ноги. Потім відкинув узголів’я матраца, на якому лежав, і складаним ножиком (бо негідники не визнали за потрібне обшукати мого товариша) почав перерізати дошку в перегородці майже впритул до настилу койки. Це місце він обрав із тих міркувань, що якби раптом прийшов хто-небудь і урвав його роботу, він зміг би швидко сховати сліди своїх трудів, опустивши матрац на місце. Втім, решту дня ніхто вже більше його не потурбував, і до вечора він перерізав дошку. Тут слід зауважити, що ніхто з матросів тепер у кубрику не спав, бо після заколоту всі вони отаборилися в кают-компанії, п’ючи вина та бенкетуючи коштом запасів капітана Барнарда і приділяючи виконанню своїх матроських обов’язків не більше уваги, ніж було потрібно, аби корабель не збився з курсу. Ця обставина виявилася щасливою і для мене, і для Оґастеса; бо інакше він би не зміг дістатися до мене. Але справи стояли так, і мій друг трудився далі з вірою в успіх своїх зусиль. Одначе лише перед самим світанком він перерізав дошку і в другому місці (приблизно на фут вище від першого прорізу) і в такий спосіб проробив отвір, який був достатньо широкий, щоб він міг легко пролізти крізь нього на нижню палубу. Оґастес туди проліз і без особливих труднощів дістався до головного нижнього люка, хоча для цього йому довелося дертися на бочки з-під китового жиру, які громадилися стосами майже до самої верхньої палуби, і простору там ледве-ледве вистачало, щоб людина могла пролізти вперед. Досягши люка, Оґастес побачив, що Тигр іде за ним, протискуючись унизу між двома рядами бочок. Одначе йти до мене було вже запізно, дістатися до мого ящика, перш ніж почне розвиднятися, Оґастес не встиг би, бо головна трудність полягала в тому, як пробратися крізь щільно вкладений вантаж у нижньому трюмі. Тому мій друг вирішив повернутись і відкласти справу до наступної ночі. Але спершу попробував трохи підняти ляду, щоб не затримуватися біля неї, коли прийде сюди завтра. Та не встиг це зробити, як Тигр кинувся до щілини, почав нюшити повітря, а потім протяжно заскавулів і став дряпати пазурями дошки, ніби сам хотів зрушити ляду. Його поведінка переконливо свідчила, що він відчув мою присутність у трюмі, й Оґастес подумав, що собака напевне мене розшукає, коли спуститься вниз. Ось тоді і спало йому на думку послати мені цидулку із застереженням, адже було вкрай бажано, щоб я непробував вибратися нагору, принаймні за нинішніх обставин, а Оґастес не мав цілковитої впевненості, зможе чи не зможе побачитися зі мною завтра, як він задумав. Подальші події підтвердили, наскільки щаслива думка йому тоді сяйнула, бо якби не цидулка, я, безперечно, знайшов би спосіб, хай навіть найвідчайдушніший, підняти на ноги всю команду, і вельми ймовірно, що ми обидва поплатилися б за це життям.

Отже, Оґастес вирішив мені написати – але чим і на чому? Насамперед він знайшов у себе стару зубочистку й переробив її на перо, причому навпомацки, бо в міжпалубному приміщенні панував чорний морок. Знайшовся й папір – друга сторінка підробленого листа від містера Росса. Це був, власне, перший варіант листа, але Оґастесові здалося, що почерк вийшов не досить схожий, і він написав другий, а перший, на своє щастя, запхав до кишені, де він тепер надзвичайно до речі й виявився. Отже, бракувало тільки чорнила, але й тут Оґастес швидко знайшов заміну: кінчиком складеного ножа він уколов себе в пучку пальця, біля самого нігтя, і звідти щедро закапала кров, як буває завжди, коли в тому місці утворюється ранка. Отже, мій друг написав цидулку, наскільки взагалі можна було це зробити в непроглядній пітьмі й за таких обставин. У ній коротко повідомлялося, що на кораблі вибухнув заколот; що капітана Барнарда залишили зі шлюпкою у відкритому морі; і що Оґастес постарається якнайскоріше доставити мені їжу та питво, але я в жодному разі не повинен викрити своєї присутності. Цидулка закінчувалася такими словами: “Я надряпав це кров’ю... Сиди тихо, якщо хочеш жити”.

Прив’язавши папірця до собаки, Оґастес спустив мого чотириногого друга по трапу в трюм і поквапився назад у кубрик, де не виявив жодних ознак того, щоб під час його відсутності сюди хтось приходив. З метою заховати отвір у перегородці, він загнав над ним у дошку ніж і повісив на ньому, як на цвяхові, куртку, яку знайшов у кубрику. Потім одяг наручники й затягнув ноги мотузкою.

Щойно Оґастес закінчив ці приготування, як прийшов Дірк Петерс, п’яний як ніч, але в пречудовому настрої, й приніс моєму другові денний припас провізії. Він складався з дванадцяти великих ірландських печених картоплин та глека з водою. Петерс трохи посидів на скрині біля койки, балакаючи всяку всячину про помічника капітана та про справи на кораблі. Говорячи, він по-чудному смикався, бубонів щось незрозуміле. В якусь мить Оґастес не на жарт перелякався – так дивно поводився його гість. Нарешті він піднявся на палубу, пробурмотівши, що завтра принесе бранцеві добрий обід. Удень до кубрика зайшли ще два члени команди – гарпунники – в супроводі кока, всі троє п’яні як смерть. Вони теж, не ховаючись, теревенили про свої наміри, як і Петерс. З’ясувалося, що серед заколотників виникли чвари стосовно кінцевої мети подорожі й що вони дійшли згоди лише в одному: напасти на корабель, який ітиме з островів Зеленого мису і зустрічі з яким вони чекали з години на годину. Наскільки Оґастес міг зрозуміти, заколот вибухнув не лише задля грабунку – головним підбурювачем був перший помічник капітана, котрий мав якісь особисті порахунки з капітаном Барнардом. Тепер, як виявилося, команда розкололася на дві головні групи: одну очолював помічник капітана, другу – кок. Перші були за те, щоб захопити зустрічний корабель, який би годився для їхньої мети і, спорядивши його десь на островах Вест-Індії, вийти в піратське плавання. Друга група, численніша, куди входив і Дірк Петерс, доводила, що ліпше йти попереднім курсом на південь Тихого океану, а там зайнятися або китобійним промислом, або чимось іще, залежно від обставин. Розповіді Петерса, який часто ходив у ці широти, напевне мали великий успіх серед заколотників, які вагалися між невиразними уявленнями про морський розбій і прагненням до розваг. Петерс розбалакував про те, який новий і захопливий світ відкриється перед ними на незліченних островах Тихого океану, як вони втішатимуться цілковитою безпекою і свободою від усіх обмежень, а особливо нахваляв чудовий клімат, розкішне життя і красу та любострасну жагучість тамтешніх жінок. До одностайної згоди поки що на кораблі не прийшли, але картини, намальовані лотовим-напівіндіанцем, заволоділи розпаленою уявою моряків, і було дуже ймовірно, що кінець кінцем йому пощастить домогтися свого.

Троє гостей пішли десь через годину, й у той день більше ніхто на баку[10]10
  Бак – корабельна носова надбудова, яка захищає верхню палубу від зустрічної хвилі.


[Закрыть] не з’являвся. Оґастес пролежав тихо майже до самої ночі. Потім визволився від наручників та мотузки і став готуватися до своєї виправи. На одній з койок він знайшов порожню пляшку й наповнив її водою з глека, залишеного Петерсом, поклав до кишень холодні картоплини. На його превелику радість, йому трапився також ліхтар з недогарком лойової свічки. Запалити її мій друг міг у будь-яку мить, адже він мав коробку фосфорних сірників. Коли зовсім споночіло, Оґастес про всяк випадок склав ковдру на койці таким чином, аби можна було подумати, ніби під нею лежить людина, і проліз крізь отвір. Опинившись по той бік перегородки, він знову повісив куртку на ніж, щоб приховати дірку, а потім притулив на місце вирізаний шмат дошки. Тепер він був на нижній палубі й став пробиратися, як і вчора, поміж верхньою палубою та стосами барил з-під китового жиру до головного люка. Діставшися до нього, він запалив недогарок свічки і спустився в трюм, з великими труднощами протискуючись між щільно укладеним вантажем. Уже через кілька секунд він стривожився, відчувши, який нестерпний сморід і задуха панують у трюмі. Він не міг собі уявити, що я досі живий у такому застояному повітрі. Мій товариш кілька разів погукав мене на ім’я, але я не відповідав – отже, його побоювання справджувалися. Бриг шалено гойдався, стояв страшенний гуркіт, і немислимо було б розчути в ньому такий слабенький звук, як шум дихання або хропіння. Оґастес відсунув кришку ліхтаря і, щоразу, як була така змога, намагався підняти його високо, аби, побачивши світло, я – в разі я був живий – зрозумів, що наближається порятунок. Одначе я не озивався, й припущення про мою смерть поступово перетворювалося в свідомості мого друга на впевненість. Одначе він усе-таки вирішив пройти, якщо вдасться, до самого ящика й бодай переконатися у слушності свого здогаду. Вкрай пригнічений, він ще якийсь час протискувався вперед, та кінець кінцем побачив, що прохід перед ним повністю завалений і тим шляхом, яким ішов, він далі не зможе ступити й кроку. Нездатний більше стримувати розпач, Оґастес упав посеред тюків і заплакав, як дитина. Саме в ті хвилини він і почув дзенькіт пляшки, яку я пожбурив на підлогу. Ця випадковість стала для мене справді щасливою, бо хоч яка незначуща вона була, саме завдяки їй не обірвалася волосинка, що на ній висіло моє життя. Проте не відразу довідався я про все, що сталося в ту ніч. Природна стриманість і сором за свою слабкість та нерішучість не дозволили Оґастесові відразу признатися в тому, в чому згодом спонукало його звіритися мені тісніше та відвертіше спілкування. Бачачи, що, з огляду на неподоланні перешкоди, далі пройти він не зможе, Оґастес вирішив відмовитися від наміру побачити мене й негайно повернутися в кубрик. Перш ніж осудити його за це, слід узяти до уваги тяжкі обставини, які надзвичайно ускладнювали його становище. Скоро розвидниться, і його відсутність у кубрику можуть помітити; безперечно, так воно й буде, якщо до світання він не повернеться на свою койку. Свічка в ліхтарі догорала, а дістатися до люка в темряві буде надзвичайно важко. Треба врахувати також, що він мав усі підстави вважати мене за мертвого, а в такому разі він уже нічим не зміг би допомогти мені, навіть якби дійшов до ящика, а сам би через те опинився у великій небезпеці. Він знову й знову кликав мене, а я жодного разу не відгукнувся. Протягом одинадцяти днів і ночей я мав рівно стільки води, скільки її поміщалося в глечику, який він мені залишив – і малоймовірно, щоб я заощаджував воду на початку свого ув’язнення, адже я мав усі підстави сподіватися, що незабаром мене випустять на волю. Атмосфера в трюмі також була для нього – адже досі він дихав свіжим морським повітрям – набагато задушливішою й нестерпнішою, аніж видалося мені, коли я тільки влаштовувався в трюмному ящику; в той час люки були відкриті, як і протягом багатьох місяців до того. До цих міркувань додайте сцену жахливого кровопролиття, свідком якої мій друг був зовсім недавно; врахуйте, що він перебував у полоні, що він страждав, що йому чудом пощастило врятуватися від смерті, але й досі його життя висіло на волосинці, а його становище було незрозуміле й небезпечне, – одне слово, навколо нього склалися обставини, здатні виснажити і тіло, й душу, – врахуйте все це, мій читачу, і тоді ви, як і я, поставитеся до його очевидних хитань у дружбі й вірі з почуттям не гніву, а радше глибокого смутку.

Дзенькіт розбитої пляшки Оґастес добре почув, але він не був певний, що звук долинув із трюму. Одначе й іскри сумніву вистачило, аби він вирішив продовжити пошуки. По ящиках він видерся майже до середньої палуби і, обираючи моменти, коли гуркіт хитавиці трохи стихав, став кликати мене на весь голос, цього разу знехтувавши небезпеку того, що його можуть почути на палубі. Як ви, либонь, пам’ятаєте, саме тоді я вперше почув його голос, але надто розхвилювався й відповісти йому не міг. Переконавшись у тому, що виправдалися його найгірші побоювання, Оґастес спустився з ящиків, маючи намір негайно вирушити у зворотну путь до бака. Він так квапився, що кілька менших ящиків скотилися додолу – я почув це торохтіння, як ви, звичайно, пам’ятаєте. Він уже здолав чималу відстань на шляху назад, коли стукіт ножа змусив його завагатися. Мій друг тут-таки повернувся до тих самих ящиків, видерся на них і, дочекавшися затишшя, -знову гучно мене покликав. Цього разу я віднайшов голос і зміг йому відповісти. Нестямившись від радості, що я живий, Оґастес постановив дійти до мене, попри всі труднощі й небезпеки. Якось виплутавшись із лабіринту тюків та ящиків, у якому він заблукав, мій друг нарешті натрапив на щілину, крізь яку і пропхався ціною неймовірних зусиль і кінець кінцем, геть виснажений та змучений, таки добрався до мого ящика.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Під час нашої зустрічі біля мого притулку Оґастес устиг повідомити мені про те, що з ним було, лише в найзагальніших рисах і тільки згодом розповів мені про свої пригоди з усіма подробицями. Він боявся, що його відсутність помітять, та і я нетямився від нетерплячки якомога швидше покинути ненависну камеру, в якій стільки часу був ув’язнений. Ми вирішили негайно добратися до отвору в перегородці, який він проробив, і там я зачекаю, поки він розвідає, що діється нагорі. Ні я, ні Оґастес навіть помислити не могли, щоб залишити Тигра тут, у ящику; але ми також не уявляли собі, як з ним бути. Бідолаха зовсім затих, і, навіть притуливши вуха до ящика, ми не почули його дихання. Я був переконаний, що собака здох, і вирішив відкрити дверці ящика. Він лежав, випроставшись на всю довжину, в глибокому заціпенінні, але живий. Ми не могли втрачати ні хвилини, і все ж таки я не примусив би себе покинути на певну загибель чотириногого друга, який двічі рятував мені життя. Я повинен був бодай спробувати витягти його звідси. І ми його потягли – напружуючи всі сили, знемагаючи від утоми; не раз Оґастесові доводилося брати величезного пса на руки й перелазити з ним через усілякі перешкоди – подвиг, на який я, з огляду на велику слабість, був нездатний. Зрештою ми таки добралися до отвору в перегородці; спочатку проліз у кубрик Оґастес, а потім ми затягли туди й Тигра. Все було гаразд, і ми не забули вознести подячну молитву Богові за те, що врятував мене від неминучої загибелі. Ми домовилися, що я поки залишуся поблизу отвору, – тоді мій друг матиме змогу ділити зі мною свою денну пайку провізії, а я зможу дихати відносно чистим повітрям.

Декому з моїх читачів, котрі мали нагоду бачити, як правильно завантажують трюм, можуть видатися сумнівними ті частини моєї розповіді, де я згадував про розміщення корабельного вантажу, і тому я повинен зазначити, що в цьому надзвичайно важливому ділі капітан Барнард припустився ганебної недбалості і не показав себе ні передбачливим, ні досвідченим моряком, хоча цього вочевидь вимагала від нього служба в такому небезпечному промислі, як полювання на китів. Завантажувати судно не можна абияк, і навіть на власному невеличкому досвіді я переконався, що недбалість або невміння в цьому ділі призводять до згубних наслідків. Найчастіше перекидаються в морі каботажні судна[11]11
  Каботажне судно – судно для перевозок уздовж берега найчастіше між портами однієї країни.


[Закрыть], на яких унаслідок неминучої метушні при завантаженні та розвантаженні мало приділяють уваги правильному вкладанню вантажу. Головне в тому, щоб виключити найменшу можливість переміщення тюків або баласту навіть під час штормової гойданки судна. З цього погляду треба брати до уваги не тільки кількість вантажу, а й його природу, а також те, як буде заповнено трюм – повністю чи не повністю. В більшості випадків при завантаженні корабля вдаються до ущільнення. Так, при перевезенні тютюну або борошна товар вкладають у трюмі дуже щільно, і після розвантаження бочки часто виявляються розплющеними, набуваючи колишньої форми лише через певний час. Хоча, власне, до ущільнення вдаються переважно тоді, коли хочуть напхати в трюм якомога більше всякої всячини, бо при повному завантаженні судна такими товарами, як борошно чи тютюн, небезпеки переміщення не існує або воно таке, що не завдасть ніякої шкоди. Були випадки, коли надмірне ущільнення призводило до сумних наслідків, але ті неприємності не мали нічого спільного з переміщенням вантажу. Якось, наприклад, надто щільно вкладений за певних атмосферних умов вантаж бавовни потім збільшився в об’ємі й розірвав у морі корпус судна. Немає сумніву, що подібна історія могла б статися і з тютюном, у якому звичайно відбувається процес ферментації, якби не проміжки між бочками, що утворюються через їхню округлу форму.

Лише тоді, коли трюм завантажується не повністю, передусім і виникає небезпека того, що вантаж переміститься, і проти такої халепи конче треба вжити заходів остороги. Тільки ті, хто зустрічався з шаленими поривами бурі, точніше ті, хто пережив бортову гойданку під час штилю, який раптово настає після таких ураганних поривів вітру, можуть собі уявити, з якою страшною потужністю нахиляється судно і яка невтримна сила руху надається внаслідок цього всім предметам, що можуть вільно пересуватися. Саме в таких випадках необхідність дбайливого вкладання вантажу при неповному трюмі стає очевидною. Коли судно з невдалою конструкцією носа лежить у дрейфі (а надто з небагатьма вітрилами на носі), його часто нахиляє набік; і хоча це трапляється в середньому кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин, але не призводить до якихось серйозних наслідків, якщо вантаж укладено правильно. Якщо ж вантаж розмістили недбало, то при першому ж крутому нахилянні він перекочується на один борт, а що судно тепер не може випрямитися, то за кілька секунд воно набирає повен трюм води і йде на дно. Не буде перебільшенням сказати, що принаймні половина корабельних катастроф під час лютих штормів відбуваються внаслідок зміщення вантажу або баласту.

Коли трюм завантажується не повністю, паки товару вкладають якомога щільніше, а потім накривають грубими дошками, завдовжки від борту до борту. На ці дошки ставлять міцні тимчасові стояки, що впираються в бімси[12]12
  Бімс – підпалубна балка, що підтримує палубу і зміцнює її.


[Закрыть], і в такий спосіб вантаж надійно закріплюється. Якщо перевозять зерно або інші сипучі матеріали, необхідно вдатися до особливих застережних заходів. Трюм, повністю завантажений при відплитті зерном, у порту призначення виявиться заповненим лише на три чверті, хоча якщо вантажоодержувач перемірить зерно бушель за бушелем[13]13
  Бушель – міра об’єму рідин та сипких речовин в Англії (36,3 л) та США (35,2 л).


[Закрыть], то його кількість значно збільшиться внаслідок розбухання. Ця видима нестача спричинена утрушуванням зерна за час плавання, і вона тим помітніша, чим гіршою була погода. Якщо зерно просто засипати в трюм, то хай би як добре закріпили його дошками та стояками, однаково під час тривалого переходу воно переміститься настільки, що це може призвести до фатального результату. Щоб уникнути такої катастрофи, перед відплиттям слід зробити все можливе, щоб якомога краще утрясти зерно; для цього існує чимало засобів, серед яких варто згадати забивання в масу зерна клинів. Та навіть після всіх застережних заходів, після тяжкої роботи по закріпленню дощок, жоден бувалий моряк не почуватиме себе в безпеці під час сильного шторму, маючи на борту вантаж зерна, а тим паче неповний трюм зі штучним товаром. І незважаючи на все це, сотні наших каботажних суден – і мабуть, ще більше європейських – щодня виходять у море з не повністю завантаженим трюмом, причому з найнебезпечнішим вантажем і не вживаючи жодних заходів остороги. Дивно, що корабельні катастрофи не трапляються ще частіше. Одним із сумних прикладів такої прикрої безтурботності, що зберігаються в моїй пам’яті, можна назвати випадок із капітаном Джоелем Райсом, який у 1825 році вийшов на шхуні “Світлячок” з вантажем кукурудзи з Річмонда, штат Віргінія, на острів Мадейра. Капітан відбув чимало рейсів без серйозних пригод, хоча ніколи не звертав особливої уваги на те, як укладають вантаж, хіба що стежив, аби його закріплювали як належить. Раніше йому не доводилося плавати з вантажем зерна, і того разу кукурудзу просто насипали в трюм, заповнивши його трохи більше ніж наполовину. До середини рейсу віяв лише легкий бриз; та коли до Мадейри залишився один день плавання, налетів потужний норд-норд-ост, який змусив капітана лягти в дрейф. Він поставив шхуну в бейдевінд[14]14
  Бейдевінд – курс вітрильника при зустрічно-боковому вітрі.


[Закрыть], залишивши тільки фок, узятий на два рифи[15]15
  Фок, узятий на два рифи – нижнє пряме вітрило на передній щоглі корабля, скорочене на дві складки.


[Закрыть], і вона йшла як годиться, не зачерпнувши жодної краплі води. Надвечір шторм притих, і хоча шхуну добряче гойдало, трималася вона добре, аж поки важкий бурун не поклав її на правий борт. Почулося шарудіння зерна, і всією своєю масою воно зсунулося з місця й зірвало ляду головного люка. Судно пішло на дно, мов чавунне ядро. Це сталося на відстані гучності голосу від невеличкого шлюпа з Мадейри, який і підібрав одного-однісінького матроса, котрому пощастило врятуватися, а сам вийшов зі шторму цілим та неушкодженим – так само вийшла б із нього при вмілому стернуванні і будь-яка шлюпка-четвірка.

Вантаж на борту “Дельфіна” був розміщений абияк, бочки для китового жиру[16]16
  Китобійні судна як правило мають на борту металеві баки для китового жиру. Я досі не знаю, чому їх не було на “Дельфіні”. (Приміт. авт.).


[Закрыть] та всілякі предмети корабельного господарства були, по суті, звалені там на одну купу, без розбору. Я вже згадував про те, як безладно громадилися ящики в трюмі. Щодо нижньої палуби, то там, між бочками для китового жиру та верхньою палубою, могла проповзти людина; багато вільного місця було біля головного люка; були й інші великі проміжки між вантажем. Біля дірки, яку прорізав у перегородці Оґастес, вистачило б місця для ще однієї бочки, і саме в тому закутні я досить-таки зручно тимчасово розташувався.

Коли мій друг без проблем проліз у свій закапелок, знову надяг наручники і спутав собі мотузкою ноги, уже зовсім розвиднілося. Ми встигли саме вчасно; бо як тільки Оґастес зробив усе що слід, до кубрика увійшли помічник капітана, Дірк Петерс і кок. Якийсь час вони розмовляли про корабель із островів Зеленого Мису – мабуть, чекали його появи з великим нетерпінням. Потім кок увійшов до комірчини, в якій лежав Оґастес, і сів біля узголів’я койки. Зі свого сховку я міг усе чути й усе бачити, бо ми не поставили на місце вирізаний шмат дошки, і я чекав, що ось-ось негр схитнеться, зачепить повішену на ножик куртку, яка затуляла отвір, нас викриють і навряд чи після цього залишать живими. Проте нам пощастило; хоча кок і часто зачіпав куртку, коли корабель гойдало, але не настільки щільно притулявся до неї, аби виявити дірку. Сама ж куртка не розгойдувалась і не могла відкрити отвір, бо її поли були ретельно прикріплені до дощок перегородки. Весь цей час Тигр лежав у ногах у Оґастеса і, здавалося, поступово приходив до тями, бо я бачив, як час від часу він розплющував очі і вдихав повітря. Через кілька хвилин помічник капітана та кок піднялися на палубу, і як тільки вони пішли, Дірк Петерс сів на те саме місце, де щойно сидів кок. Він заговорив до Оґастеса вельми приязно, і ми побачили, що він не стільки п’яний, скільки вдавав п’яного перед тими двома. Він, не криючись, відповідав на всі запитання мого товариша; мовляв, він не має сумніву, що його батька підібрали в морі, бо в той день, коли капітана покинули в шлюпці, він бачив перед заходом сонця на обрії не менш як п’ять вітрил, і взагалі намагався всіляко втішити Оґастеса, що приємно мене здивувало. Я навіть почав надіятися, що за допомогою Петерса нам пощастить коли-небудь захопити бриг у свої руки, і цією думкою поділився з Оґастесом при першій же нашій розмові. Він погодився, що це річ можлива, але звернув мою увагу на те, що в будь-якій подібній спробі слід дотримуватися великої остороги, бо, зрештою, поведінка напівіндіанця могла пояснюватися незбагненною примхою і нічим більше; та й ніхто не знав, чи здатний він узагалі міркувати розважливо. Десь через годину Петерс піднявся на палубу і повернувся лише ополудні з добрячим шматом солонини та пудингом. Коли ми залишилися самі, я проліз крізь дірку до Оґастеса і, не повертаючись за перегородку, з приємністю розділив із ним його трапезу. До кінця дня в кубрику більше ніхто не з’являвся, а вночі я перебрався до Оґастеса на койку, де й проспав здоровим та спокійним сном мало не до світанку, коли він розбудив мене, почувши на палубі шарудіння, і я якомога швидше шмигнув у свою схованку. Коли зовсім розвиднілося, ми побачили, що Тигр майже цілком очуняв і, не виявляючи жодних ознак водобоязні, жадібно вихлебтав миску води, яку ми йому піднесли. Протягом дня до нього повернулися сили й апетит. Його дивна поведінка, безперечно, була спричинена отруйною атмосферою в трюмі й не мала жодного стосунку до сказу. Я не міг натішитися тим, що наполіг, аби ми забрали його, коли покидали трюм. Того дня було тридцяте червня, тобто йшов тринадцятий день, відколи “Дельфін” вийшов у плавання з Нантакета.

Другого липня до кубрика спустився помічник капітана – як завжди, п’яний і в пречудовому гуморі. Він підійшов до Оґастеса й, приязно плеснувши його по плечу, запитав, чи він поводитиметься слухняно, якщо йому дадуть волю, і чи дасть обіцянку ніколи більше не заходити до кают-компанії. На це мій друг відповів ствердно, і тоді негідник, витягти з кишені флягу, почастував його ромом, зняв наручники та мотузку. Обидва піднялися на палубу, і я не бачив Оґастеса години зо три. Повернувся він з добрими вістями: йому дозволили ходити по всій передній палубі аж до грот-щогли, а спати наказали, як і раніше, в кубрику. Крім того, Оґастес приніс мені непоганий обід і чималий запас води. Бриг досі йшов тим самим курсом, чатуючи на корабель з островів Зеленого Мису; вдалині саме з’явилося вітрило, і розбишаки зійшлися на тому, що це те саме судно, якого вони чекали. В наступні вісім днів не сталося нічого вартого уваги або такого, що мало б прямий стосунок до моєї оповіді, і тому я викладу ті події у формі щоденника, бо зовсім пропускати їх мені не хочеться.

3 липня. Оґастес роздобув для мене три ковдри, і в своїй схованці я влаштував собі розкішну постіль. За цілий день до кубрика не спускався ніхто, крім мого товариша. Тигр улігся на койці біля самого отвору в перегородці й цілий день безпробудно спав – мабуть, ще не зовсім оклигав від хвороби. Надвечір налетів порив ураганного вітру і так несподівано, що вітрила прибрати не встигли, і бриг мало не перекинувся. Але шквал відразу й стих, не заподіявши нам шкоди, крім того, що зірвав верхнє вітрило на фок-щоглі. Сьогодні Дірк Петерс був дуже добрий до Оґастеса, він розпочав з ним тривалу розмову, оповідаючи про свої пригоди в Тихому океані та на південних островах, де йому довелося бувати. Він запитав, чи не хотів би мій друг податися разом з ними в захопливу мандрівку по тих широтах, проте, як повідомив він, усе більше заколотників схиляються на бік помічника капітана. На це Оґастес розважливо відповів, що він був би радий вирушити в таку подорож, оскільки нічого ліпшого йому не лишається, і, зрештою, він ладен робити що завгодно, аби тільки не займатися піратським розбоєм.