Текст книги "Про славних жінок"

Автор книги: Джованни Боккаччо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

28. Прокріда, дружина Цефала

Прокріда була донькою Пандіона, царя Афін; згодом вона побралася із Цефалом, сином царя Еола. Своєю жадібністю Прокріда здобула як ненависть праведних жінок, так і прихильність чоловіків, оскільки завдяки їй відкрилися вади решти жіноцтва.

Молоде подружжя втішалося взаємним та відданим коханням, однак трапилося нещастя: Авра, чи Аврора, як її зве дехто, жінка надзвичайної краси, вподобала собі Цефала. Довго і безуспішно всілякими благаннями намагалася вона перетягнути чоловіка на свою сторону, однак він залишався вірним Прокріді. Тоді вона озлоблено гукнула: «Ще жалітимеш, Цефале, що так палко покохав Прокріду: побачиш, якщо хтось захоче її спокусити, то вона вибере золото, а не твою любов».

Юнак, почувши такі слова, забажав їх перевірити; тож покинув дім під прикриттям довгої подорожі, а повертаючись, підіслав звідника, щоб дарунками спокусити жіночу вірність. Та хоч Прокріді обіцяли великі дари, вона відмовилася від пропозиції за першим разом; однак звідник продовжував наполягати, щоразу додаючи ще коштовностей, і врешті намовив її, хоч як вона вагалася. Так Прокріда погодилася на ніч обіймів, про які той просив, якщо дістане обіцяне золото.

Тож Цефал, збентежений горем, розповів, яким чином він виявив мізерність кохання Прокріди; вона ж, почервонівши від сорому, спонукувана усвідомленням злого вчинку, негайно подалася до лісу й усамітнилася. Але юнак не міг пережити розлуки, пробачив коханій та вблагав повернутися, хоча вона й противилася.

Та що ж з того? Великодушність не має сили супроти мук совісті. Прокріда перебувала у замішанні; охоплена ревністю, домислювала, що це Аврора своїми ластощами підбила чоловіка на таке, що вона і влаштувала йому задля грошей. Тоді й почала таємно стежити за ним, коли він полював по скелях, стрімких вершинах гір і непоказних галявинах. Коли Прокріда за ним слідкувала, трапилося так, що, переховуючись на лузі поміж трав та серед очерету на болоті, випадково ворухнулася, а той, подумавши, що це дика тварина, випустив стрілу й убив її.

Не знаю, що маю сказати: чи що немає на землі нічого могутнішого, аніж золото, чи що зовсім немудро шукати те, чого не хочеш знайти. Ця немудра жінка випробувала відразу обидві фрази, знайшовши собі вічну неславу та смерть, яку шукала найменше. Облишивши непомірне прагнення золота, яке притаманне всім нам, нерозумним, я хотів би запитати у тих, хто захоплений такою впертою ревністю, що вони скажуть: яку наміряються добути із цього користь, яку честь, яку похвалу чи славу? Я вважаю, що це – сміхотворна недуга мозку, яка бере свій початок із малодушності недужого; бачимо її лише в тих нещасних, які вважають себе настільки непотрібними, що легко припускають, наче їх може будь-хто перевершити.

29. Аргія, дружина Полініка і донька царя Адраста

Аргія, грецька жінка, що походить з давнього знатного роду аргівських царів, була донькою царя Адраста. З-поміж інших вона вирізнялася такою красою, що лише від одного погляду на неї сучасники отримували велику радість; а для нащадків Аргія навічно залишила бездоганне та блискуче свідчення подружньої любові. Тому її ім’я, освітлене винятковим сяйвом, дійшло аж до наших днів.

Одружившись із Полініком, сином фіванського царя Едіпа, Аргія народила сина Тессандра, коли чоловік був у вигнанні. Будучи свідком гірких страждань свого чоловіка через підступність рідного брата, вона розділяла з ним його нещастя. Слізними благаннями не тільки схилила на свій бік старого батька, але й переконала його підняти зброю проти Етіокла, який, знехтувавши правилами угоди з братом, утримував своєю тиранією Фіванське царство. А щоб не зашкодила фатальна відповідь оракула, всупереч жіночій природі піддобрилася до Евридіки, дружини віщуна Амфіорая, подарувавши їй дорогоцінне намисто, яке колись принесло нещастя фіванським жінкам. Однак Амфіорай, непомітно спостерігаючи за її діями, викрив задум, і військо вирушило супроти Фів під несприятливе віщування.

Після численних сутичок військо потерпіло поразку, багато вождів було вбито, Адраст залишився без допомоги і став майже вигнанцем. Коли згорьована дружина довідалася, що тіло Полініка лежить непоховане поміж інших невшанованих тіл, то, покинувши царські роскоші, забувши про м’яку спочивальню та жіночу слабкість, взяла із собою лише кількох друзів і негайно подалася на поле бою. Не страшила її ані рука зловмисника, що засів при дорозі, ані дикі звірі, ані птаство, що клює тіла вбитих людей, ані душі померлих, що, як немудро вважали древні, сновигають довкола, ані те, що видавалося ще страшнішим, – едикт Креонта, за яким було заборонено хоронити загиблих під страхом смертної кари. Тож із хоробрістю та запалом, посеред темної ночі, незважаючи на жахливий сморід, ступила вона на поле бою; перевертаючи то тут, то там тіла полеглих, з невеличким факелом у руках шукала напіврозкладене обличчя свого коханого чоловіка і не припинила пошуків, доки не знайшла, що шукала.

Яке чудо! Обличчя, вже наполовину обгризене поржавілим і надщербленим залізом, присипане порохом та полите потемнілою кров’ю, ніхто не міг розпізнати, але не змогло воно приховатися від люблячої дружини. Ані бруд на спотвореному обличчі не перешкодив поцілункам жінки, ані едикт Креонта не перешкодив плачам, сльозам та спаленню. Аргія намагалася поцілунками вдихнути життя в уста, омивала слізьми тіло, що вже мало поганий запах, раз по раз кликала померлого у свої обійми. Врешті, не пропускаючи нічого із священних обрядів, передала тіло палаючому вогню, а спаливши, поклала прах до урни. Вогонь повідомив про її благочестивий вчинок, однак Аргія не боялася ані меча, ані суворого правителя, ані кайданів.

Часом, коли зникає велика небезпека і залишається надія на кращу долю, жінки оплакують або недуги своїх чоловіків, або ув’язнення, або бідність, або щось подібне. Це хоча й може видаватися похвальним, однак не може прийматися за найвищий доказ любові, як останні почесті, що їх Аргія склала своєму чоловікові. Адже вона подалася на ворожі землі, коли могла спати вдома; тягнула смердючий труп, хоча могла наказати робити це іншим; не знехтувала почесним спаленням, хоча й могла потай поховати, зваживши на обставини; відправила жіночий плач, хоча й могла відбутися мовчанкою. Не мала чого сподіватися від чоловіка, що загинув у вигнанні, а лише боятися ворога, який чигав звідусіль.

Тільки істинна любов, тільки чиста віра, тільки святість подружжя та непорочна цнота можуть спонукати до такої звитяги. За такі вчинки Аргія заслуговує похвали, почестей та найгучнішої слави.

30. Мантона, донька Тіресія

Мантона, донька Тіресія, найвідомішого фіванського віщуна, була дуже відомою в часи царя Едіпа та його синів. Під керівництвом свого батька вона здобула таке бистре і могутнє мислення, що блискуче оволоділа мистецтвом піромантії, яке винайшли ще давні халкедонці чи Немрод, як говорять інші. Жінка була настільки обізнана з цим мистецтвом, що ніхто з її сучасників не вмів краще розпізнавати рух полум’я, його колір та звук, в яких крилися майбутні події, – не знаю тільки, за яким диявольським діянням. До того ж, Мантона вміла читати майбутнє за нутрощами овець, печінкою биків та органами всіх інших тварин. Також говорять, що своїми уміннями вона часто викликала нечистих духів та підземних привидів, примушуючи їх говорити й відповідати на всілякі питання.

Як тільки царі Аргіву взяли Фіви в облогу, місто битви не витримало, і Креонт прибрав до рук владу. Мантона, як засвідчують деякі джерела, втікаючи від нового царя, подалася в Азію; там вона побудувала храм Аполлона Клароського, який згодом прославився своїм оракулом. Там же вона й народила Мопса, знаменитого у свій час пророка, однак античні дослідники не вказують імені його батька.

Інші джерела, натомість, стверджують, що вона одразу після фіванської війни довго мандрувала з деякими із своїх наближених і врешті добулася до Італії. Там побралася з якимось Тиберіном і від нього зачала й народила сина, якого назвала Цитеоном, дехто ще називає його Біанором. Відтак Мантона разом із сином перейшла в Цисальпійську Галлію, поблизу болотистих місцин озера Бенако,[56]56
  Гарда – озеро в Італії поблизу Верони.


[Закрыть] де отримала свій природний прихисток: там вона могла вільніше присвятити себе своїм віршам, чи взагалі – провадити спокійніше життя посеред боліт на горбочку, що підносився над водами. Там влаштувала свою обитель, там же згодом померла, і там її й поховали. Говорять, що Цитеон побудував місто для своїх послідовників і назвав його Мантуя, на честь матері.

Ще інші джерела говорять, що вона зберігала недоторканість аж до самої смерті; це був би чудовий та достойний вчинок, гідний найвищої похвали, якби вона не забруднила його своїми недостойними заняттями та якби зберігала свою недоторканість задля істинного Бога, якому її слід присвячувати.

31. Про жінок меніанців

Кількість меніанських[57]57
  Ель-Мінья – портове місто в Центральному Єгипті.


[Закрыть] жінок, а також їхні імена залишилися для нас невідомими – чи через неуважність тогочасних літописців, чи через плинність часу, однак даремно: адже вони неабиякими вчинками зажили собі особливої слави. Але оскільки заздрісна доля так розпорядилася, то я з усіх сил намагатимуся окрасити безіменних жінок належними похвалами, щонайбільше возвеличивши їх для пам’яті нащадків, оскільки вони цього справді заслужили.

Меніанці були союзниками Ясона і аргонавтів, це були чудові юнаки неабиякого походження. Після колхідської експедиції вони повернулися до Греції, покинувши рідні місця, й обрали Лакедемон[58]58
  Лакедемон, або Спарта.


[Закрыть] як свою обитель. Лакедемоняни не лише люб’язно надали їм громадянство, але й прийняли до числа старійшин і керівництва республіки. Однак їхні нащадки вже не пам’ятали цієї виняткової щедрості й намагалися примусити вільних громадян до ганебного рабства.

На той час меніанці були багатими юнаками, відомими не лише власними заслугами, але й своїми зв’язками із знатними лакедемонянами. Попри все інше, вони мали прекрасних жінок, що походили з визначних родин міста, а це справді не остання з чеснот цього світу; до цього додавалася також велика свита. Однак вони не відчували вдячності до батьківщини за це, а приписували все виключно своїм заслугам. Врешті вони дозволили собі піднестися до такої немудрості, що почали вважати себе вищими за інших, а це привело їх до прагнення влади; і так вони почали радитися, як швидко захопити республіку. Але змову було викрито: їх усіх схопили, посадили під варту і засудили всенародною постановою до смертної кари як ворогів держави.

Коли ж наступної ночі, за лакедемонським звичаєм, кат повинен був їх стратити, жінки, вбиті горем, плачучи, вигадали нечуваний план спасіння засуджених і без вагань взялися за його виконання. Як тільки ніч змінила день, вони одягнули простий одяг, прикрили заплакані обличчя і, оскільки були знатного походження, легко отримали дозвіл увійти до в’язниці для побачення з чоловіками. Прийшовши до них, не гаючи часу на сльози та плачі, тут же пояснили їм свій план: помінялися з чоловіками одягом, і ті, прикривши, за жіночим звичаєм, обличчя, втупивши погляд у землю, вдавали, що вони в жалобі. Під прикриттям ночі та використавши пошану до шляхетних жінок, чоловіки, які мали померти, прослизнули повз сторожу, а їхні жінки залишилися на місці засуджених. Обман виявили тільки тоді, коли прийшли виконавці кари, щоб скарати засуджених на смерть, і побачили жінок, а не чоловіків.

Зрозуміло, що у цих жінок велична віра та висока любов. Тому облишмо те, що вони хитро підманули сторожу, що врятували життя засуджених, а також те, що про це подумали правителі та що трапилося далі; погляньмо докладніше на силу святої подружньої любові та на відважність жінок.

Оскільки подружжя є древнім та нерозривним зв’язком, який встановила природа, то багато хто вважає, що немає нічого смертельно ненависнішого, аніж невірна дружина, і навпаки, немає нічого вищого, аніж любов жінок, що поважають своїх чоловіків. Адже цей вогонь запалює розум, і тому він не палає до безумства, а лише приємно зігріває та поєднує серця такою милістю, що чоловік і дружина завжди разом до чогось однаково прагнуть і чогось уникають. Звикла до такого приємного поєднання, любов не пропускає нічого, що потрібне для її продовження: нічого не робить абияк чи мляво, і якщо навіть доля не сприяє, вона наполегливо переборює труднощі й небезпеки, невтомно вигадує плани порятунку, знаходить ліки, а то й замислює хитрощі, якщо виникає необхідність.

Це й була саме така ніжна любов, підкріплена лагідною взаємністю, що з великим запалом спонукувала душі меніанок. Жінки самі не знали, на що здатні; адже коли їхні чоловіки потрапили в небезпеку, то, зібравши всі сили свого таланту, вони вигадали хитрість: підготували все необхідне, склали план, підібрали відповідний час, придумали спосіб перехитрити пильну та сувору сторожу. Відкинувши туман почуттєвості, вони зважили, що нічим почесним не слід нехтувати задля порятунку друга; тож, діставши почуття обов’язку із глибин своїх сердець, зважилися на відчайдушний вчинок, аби врятувати чоловіків із біди. І тих, кого засудила публічна влада, врятувала ніжна подружня любов; випустила тих, кого зачинили у в’язниці; тих, кому загрожувала жахлива смертна кара, визволила з катових рук і повернула до безпечного життя. А що найпоказовіше, перехитривши силу законів, всенародний декрет і владу старійшин, звівши нанівець волевиявлення усього міста задля здійснення свого прагнення, не побоялися самі, замість засуджених, залишитися під обманутою сторожею.

Справді, я не можу не дивуватися такій глибокій вірі, такій чистій любові, тому й вважаю, що якби їхня любов була меншою, якби слабшими ниточками були вони пов’язані зі своїми чоловіками, якби спокійно залишилися вдома, що й могли зробити, то вони не здійснили б такого знаменитого вчинку.

Врешті, узагальнюючи кількома словами, зважуся ствердити, що ці жінки були справжніми і перевіреними чоловіками, а меніанські юнаки, яких вони вдавали, були жінками.

32. Пентесилея, цариця амазонок

Діва Пентесилея була царицею амазонок, що заступила своїх попередниць, Оритію та Антіопу; про її батьків я ніде не читав. Говорять, що вона зневажала чудову красу свого обличчя і поборола ніжність жіночого тіла: почала носити зброю своїх предків, на золоті кучері надягнула шолом, до боку причепила сагайдак, заскакувала на колісницю і на коня не як жінка, а як воїн, зважилася показати, що вона значно сильніша та вправніша від усіх попередніх цариць. Вважають, що й розум у неї був блискучий, оскільки читаємо, що вона вигадала, як застосовувати в бою сокиру, чого в той час ніхто ще не знав.

Вона, як вважає дехто, почувши про мужність троянця Гектора, палко покохала його, хоча ніколи й не бачила; тому й бажала зачати від нього дитя, щоб мати нащадка для царства. Саме з такою метою з величезним своїм військом вона швидко вирушила йому на допомогу проти греків.

Велика слава грецьких вождів не страшила Пентесилею; прагнучи здобути прихильність Гектора не красою, а своєю мужністю та вправністю у зброї, вона часто вступала у жорстокі бої. То повергаючи ворога своїм списом, то розбиваючи ворожі лави мечем, то своїм луком навертаючи до втечі загони ворожої кінноти – у стількох битвах Пентесилея виявляла свою величну мужність, що навіть Гектор, спостерігаючи, дивувався. Але одного дня, коли войовнича жінка боролася з ворогами, котрі натовпом напирали на неї, і більше, аніж звичайно, доводила свою достойність своєму коханому, вона втратила багато своїх воїнів – та зрештою й сама впала від смертельної рани і загинула, нещасна, поміж греків, яких власноруч убила.[59]59
  Фрагмент малюнка на глекові зображує сцену битви, коли Ахілл вбиває Пентесилею (музей у Мюнхені).


[Закрыть]

Інші, натомість, говорять, що вона подалася в Трою, коли Гектор був уже мертвий, і там загинула у важкому бою.

Дехто, мабуть, дивується, що жінки, незважаючи на те, що були озброєні, все-таки зважилися встати супроти чоловіків; але здивування зникне, якщо зважити на те, що вправляння може змінити природу. Тож Пентесилея та інші жінки, подібні до неї, стали набагато вправнішими у зброї, аніж ті, яких природа зробила чоловіками, але розніженість та дозвілля обернуло на жінок чи, радше, на зайців у шоломах.

33. Поліксена, донька царя Пріама

Діва Поліксена була донькою троянського царя Пріама від Гекуби; юна дівчина була такої квітучої краси, що зуміла запалити вогонь кохання у сталевих грудях Ахілла Пелея. Завдяки підступному плану Гекуби, її матері, дівчина відвела Ахілла вночі одного до храму Аполлона Тимбрійського, де він і загинув. Коли вже троянське військо було розбите, а приречена Троя загинула, Неоптолем[60]60
  Син Ахілла.


[Закрыть] привів її як жертву для вмилостивлення померлої душі батька сюди, до його могили, і тут, якщо можна хоч трішки довіряти давнім описам, невинна дівчина, стоячи перед жорстоким юнаком, що добуває меча, у той час, як усі присутні не могли стримати сліз, була настільки міцною духом та без тіні страху на обличчі, коли похилила шию, що така мужність переймала душу не менше, аніж стриманість помираючої.

Справді знаменитим і гідним згадки є те, що вік дівчини, жіноча стать, царська витонченість і змінена доля не змогли утиснути її величного духу, і до того ж – під мечем ворога-переможця, під яким навіть могутні груди мужніх воїнів часто дрижать і поникають. Легко можу повірити, що цей вчинок був витвором чудесної природи, щоб прикладом зневажання смерті показати, якою жінкою могла б стати Поліксена, якби ворожа доля не вирвала її з життя так швидко.

34. Гекуба, цариця троянців

Гекуба, найславніша цариця троянців, стала винятковим прикладом швидкоплинної слави та показовим зразком людського нещастя. Одні говорять, що вона була донькою Диманта, Аонового сина. Інші стверджують, що була вона донькою Кипсея, царя Фракії; оскільки так вважає більшість, то я також схилятимуся до цієї думки. Дівчина побралася з Пріамом, видатним царем троянців, зачала й народила від нього дев’ятнадцятеро дітей – і хлопців, і дівчат, серед яких був і визначний світоч фрігійської[61]61
  Фрігія – область у центральній частині Малої Азії.


[Закрыть] слави, Гектор: його військова доблесть була такою гучною, що він увіковічив легенди не тільки про себе, але й про своїх батьків та свою батьківщину, прославивши навіки їхні імена.

Однак Гекуба прославилася не безхмарним життям у чудовому царстві та своїми прекрасними дітьми, а навпаки: увесь світ узнав про неї через безліч ударів, яких завдала їй жорстока доля.

Гекуба слізно оплакувала Гектора, свого улюбленого сина, юного Тройла, що зважувався на значно більше, аніж мав на те сили: їх власноруч убив Ахілл, підірвавши цими вбивствами могутні основи її царства. Бачила вона, нещасна, як загинув Паріс від руки Пірра; як Деїфебові відрізали вуха, вирвали ніздрі та жорстоко вбили; як горів Іліон, підпалений данайцями;[62]62
  Данайці – тобто греки.


[Закрыть] як закололи Політема на колінах у його ж батька; як старець Пріам випустив собі кишки біля вівтаря свого дому; як доньку Кассандру та невістку Андромаху схопили вороги і забрали в полон; як Поліксені відрубали голову на могилі Ахілла; як онука Астіанакта вихопили зі сховку й розбили об скелі. Врешті, знайшовши на фракійському березі могилу юного сина Полідора, якого вбили через віроломство Полімнестра,[63]63
  Полімнестр – цар Фракії.


[Закрыть] вона гірко ридала.

Деякі джерела оповідають, що Гекуба, зламана такими важкими нещастями, втративши розум, поневірялася по фракійському узбережжю й вила, як собака. Так вона й померла, і поховали її на узбережжі Геллеспонту[64]64
  Геллеспонт – сьогодні Дарданелли.


[Закрыть] на пагорбі, що в честь неї звався Кіносема.[65]65
  Кіносема – тобто «могила собаки» (грецьк.); Гекуба, за «Метаморфозами» Овідія, перетворилася на собаку.


[Закрыть] Дехто стверджує, що Гекубу разом з тими, хто залишився живим, вороги забрали у рабство, де, щоб її нещастям нічого не бракувало, вона побачила, як стратили на горло, за наказом Клітемнестри, її доньку Кассандру, котра вбила Агамемнона.

35. Кассандра, донька Пріама, царя троянців

Кассандра була донькою Пріама, царя троянців. Як стверджують древні, вона була наділена даром пророкування: чи то здобула його завдяки студіюванню, чи завдяки Божому дарові, чи диявольському обману – певного твердження немає.

Багато хто говорить, що ще задовго до викрадення Єлени[66]66
  Викрадення прекрасної Єлени спровокувало десятилітню Троянську війну.


[Закрыть] Кассандра часто чудовим голосом речитативом виспівувала і про зухвальство Паріса, і про прибуття Єлени Тиндариди,[67]67
  Тиндарей – спартанський цар, чоловік Леди, матері Єлени, народженої від Зевса (Юпітера).


[Закрыть] і про довгу облогу міста, і про загибель Пріамового царства і Трої. Однак говорять, що за це, оскільки їй ніхто не вірив, отримувала добрячих прочуханів від свого батька і братів. Це, у свою чергу, породило вигадки про те, що її покохав Аполлон і прагнув розділити з нею ложе; говорять, що вона пристала на пропозицію, випросивши перед тим дар пророкування. Однак, отримавши дар, відмовилася дотримати обіцянку, і Аполлон уже не міг назад відібрати те, що надав, однак до дару докинув ще й те, що ніхто їй не вірив. Так і сталося, що хоча вона й пророкувала майбутнє, все ж ніхто їй віри не йняв.

Кассандру видали заміж за одного знатного юнака, Кореба, однак той загинув у війні, перш ніж вона могла зачати від нього дитя. Врешті, коли Троя загинула, вона, полонянка, випала за жеребом Агамемнону. Під час їхньої подорожі до Мікен дівчина пророкувала, що Клітемнестра готує Агамемнону зраду та смерть, але Кассандрі знову ж ніхто не повірив. Після безлічі небезпек, що чигали на них на морському шляху, вона таки потрапила з Агамемноном у Мікени, де Клітемнестра його підступно вбила і наказала скарати Кассандру на горло.