Текст книги "Про славних жінок"
Автор книги: Джованни Боккаччо
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]
22. Медуза, донька Форка
Медуза була донькою надзвичайно багатого царя Форка, розкішне царство якого було в Атлантичному океані; деякі джерела ототожнюють його з островом Геспериди.[46]46
Геспериди – доньки бога Атланта. Жили на однойменному острові на крайньому заході.
[Закрыть]
Якщо вірити давнім переказам, Медуза була такої дивовижної краси, що не лише перевершувала всіх інших жінок, а як щось надприродно дивовижне притягувала до себе погляди багатьох чоловіків. Адже волосся у неї було золоте та пишне, лице виняткової краси, постава струнка і горда. А її очі мали таку силу возвишення і вмиротворення, що варто було їй лише на когось прихильно поглянути, як він заледве міг рухатися і забував про всі свої клопоти. Багато хто стверджує, що вона мала знаменитий досвід у землеробстві, це й пояснює, чому отримала прізвисько Ґорґона. Завдяки цим умінням вона з дивовижною кмітливістю не лише зберегла батьківські багатства, але й незмірно їх примножила, так що обізнані були переконані, що її скарби були найбільшими із скарбів усіх царств на Заході. І тому гучна слава її надзвичайної краси, багатства та кмітливості дійшла аж до найвіддаленіших народів.
Відгомін її слави, попри інші народи, сягнув аж до Аргівів, з-поміж яких вирізнявся Персей, юнак у розквіті сил. Почувши такі розповіді, він відчув нестримне бажання як побачити чудесну жінку, так і заволодіти незмірними скарбами. Тож спорядивши корабель, на знамені якого був зображений Пегас, юнак з неймовірним запалом подався на Захід; там, застосовуючи свою хитрість та зброю, захопив і царицю, і все її золото й повернувся додому з великою здобиччю.
З цієї події поети виснували неймовірні розповіді, з яких довідуємося, що Медуза Ґорґона обертала на скелю кожного, на кого б не кинула оком; що розлючена Мінерва перетворила її волосся на змій за те, що Медуза осквернила її храм, переспавши у ньому з Нептуном; що наслідком цього поєднання був Пегас; що Персей, осідлавши цього крилатого коня, полетів у царство Медузи і завоював його завдяки щитові Паллади, якого мав при собі.
Володіння скарбами приносить нещастя: якщо їх приховувати, то вони не приносять жодної користі власникові; якщо ж ними хизуватися, то вони породжують тисячі заздрісних підступів. Навіть якщо зловмисник не накладе руку на них, все одно це не позбавить їх власника турбот: він втратить спокій душі, від нього втече сон, страх охопить його, надії покинуть, зросте підозріливість – недоля завадить нещасному насолодитися коротким життям. Якщо ж випадок забере статки його, мучитиме неспокій жадібного бідняка: хтось розважливий вихвалятиме його, заздрісний насміхатиметься, бідняк втішатиме, а весь народ оспівуватиме в піснях долю нещасного.
23. Іола, донька царя Етолії
Іола, донька Еврита, царя Етолії,[47]47
Етолія – гірська місцевість на північному узбережжі Греції.
[Закрыть] була найкрасивішою дівчиною з-поміж усіх дівчат у царстві. Дехто навіть вважає, що її покохав Геркулес, володар світу. Говорять також, що Еврит пообіцяв Геркулесові віддати за нього свою доньку, але не зробив цього, бо його відмовив син. Через це розгніваний Геркулес рушив проти царя, у жорстокій битві вбив його, захопив провінцію і забрав кохану Іолу з собою.
Іола ж була більше схвильована вбивством свого батька, аніж коханням до чоловіка, і тому прагнула помсти. З дивовижною і мудрою хитрістю вона приховувала справжні почуття вдаваним коханням. Своїми пестощами і навіть вдаваною грайливістю настільки палко закохала Геркулеса в себе, що була переконана: жодному її проханню він не відмовить. Тож, наче жахаючись дикого вигляду свого коханця, Іола спочатку попросила цього міцного чоловіка викинути булаву, якою він упокорював чудовиськ, потім попросила зняти шкіру немейського лева, що була знаком його мужності, а відтак тополевий вінок, сагайдак і стріли.
Однак навіть це не втихомирило запалу її душі: вона заповзято готувала свою зброю супроти беззахисного ворога. Насамперед наполягла, щоб він одягнув на пальці персні, буйну чуприну намастив запашною кіпрською оливою і розчесав гребінцем непокірні кучері, на густу бороду налив нарду,[48]48
Нард – запашна олія.
[Закрыть] надягнув на себе дівочі віночки та меонійські митри, а тоді забажала, щоб він носив пурпуровий плащ і вишуканий одяг. Молода дівчина, обдарована підступом, вважала, що такого могутнього чоловіка набагато вишуканіше буде розжіночити розбещеністю, аніж убити мечем чи отрутою.
Але навіть це Іола не вважала достатнім для вдоволення свого гніву. Розжіночення сягнуло аж до того, що Геркулес за жіночим звичаєм сидів межи служниць і розповідав історії про свої подвиги, з веретеном в руках сукаючи вовну; і ті ж пальці, які загартував, душачи змій ще немовлям у колисці, вже у цілком зрілому віці розніжив, висновуючи нитки. Для тих, хто хоче замислитися, ця історія є переконливим свідченням як чоловічого безсилля, так і жіночого лукавства.
Тож молодиця така вміла на вигадливість, на вічну неславу Геркулеса, не зброєю, а підступом та лукавством помстилася за батькову смерть, а своє ім’я прославила навічно. Адже скільки славних перемог над потворами здобув Алкід[49]49
Алкід – тобто Геркулес.
[Закрыть] за наказом Еврисфея, все ж Іола, його переможниця, здобула їх ще більше.
Така згубна пристрасть зазвичай находить на пристрастелюбних дівчат, часто захоплює похітливих і бездіяльних юнаків: адже Купідон – винятковий зневажувач достоїнства і сівач розніженості. Тому й те, що він увійшов у тверді груди Геркулеса, є незмірно жахливішим від усіх чудовиськ, яких Геркулес часто сам приборкував. Очевидно, що нам загрожує могутній та підступний ворог, тому той, хто піклується про своє здоров’я, повинен побільшувати свій острах і позбавляти себе байдужості. Тож потрібно пильно прислухатися, серця свої скріплюючи мужністю: не увійде він в того, хто не бажатиме. Опиратися потрібно від самого початку: закривати очі, аби не бачили вони суєти, міцно затуляти вуха, як робить єхидна, похіть потрібно придушувати постійною працею.
Кохання для необережних, на перший погляд, видається приємним і спокійним; і якщо приймають його з гарними сподіваннями, то з першими кроками отримують насолоду: адже переконує гарний одяг, вишукані манери, міська дотепність, танці, співи, вірші, ігри, бенкети та всіляке інше. Але після того, як чоловік необачно погодиться, кохання повністю захоплює його: відбирає свободу, накладає пута і кайдани на розум, виносить побажання понад сподівання, збуджує дихання, придушує таланти в мистецтвах; допоки йде за своїм прагненням, зовсім не розрізняє чесноти від пороків, зараховуючи будь-які перепони до ворогів.
Поки вогонь палає в серцях нещасних, людина перебуває у постійному пошуку коханого: невпинно ходить вперед-назад та довкола, і від постійних зустрічей часто розпалюється новий вогонь. Оскільки ж тут немає місця для розважливості, то проливають сльози, висловлюють присолоджені спокусливими лестощами благання, навчають звідництва, обіцяють дарунки, дарують, відкидають. Але часом вводять в оману охоронців, захоплюючи добре захищені серця, і здобувають довгоочікувані обійми. Тоді ненависник сорому і натхненник пороків, розігнавши сором’язливий рум’янець, готує хлів для свиней, заганяючи туди рохкаючих коханців для зваблень і злягань. Тоді, забувши про тверезість, із запалом віддаючись Церері та Вакхові,[50]50
Тобто наїдкам та напоям: Церера – богиня полів та хлібних злаків, Вакх – бог вина.
[Закрыть] вони викликають Венеру і цілу ніч віддаються ницій розпусті.
Однак усе це не вгамовує гніву: часто він переростає у велике безумство. Тож зрозуміло, чому Геркулес потрапив у таку нечестиву підлеглість, адже з цієї ж причини люди забувають свої чесноти, покидають маєтки, озброюються гнівом та часто наражаються на життєві небезпеки. Таке задоволення не позбавлене страждань: починаються сварки, непевні домовленості, а потім знову виникають підозріливість та заздрість, пожирачі душі й тіла. Бо якщо коханці не здобувають бажаного, тоді малорозумна любов, додаючи до батога ще й остроги, побільшує страхи, помножує прагнення, наносячи нестерпні рани, які лікуються хіба що слізьми та сварками, а часом навіть смертю. Тоді закохані шукають помочі у старців, радяться з астрологами, випробовують силу трав, заклинань та відьомства; тоді улесливість перетворюють в погрози, готують підступ і проклинають своє марне кохання. Нерідко трапляється, що в пориві гніву цей злий митець пропонує бідолахам шнура чи меча.
Яке ж солодке, яке приємне кохання! Адже того, кого слід було боятися та уникати, возносимо попід небеса, шануємо, співаємо йому дифірамби, приносимо жертви із сліз та зітхань, пропонуємо йому безчесні перелюби та кровозмішення, покладаючи на нього вінець нашої непристойності.
24. Деяніра, Геркулесова дружина
Деяніра, як говорять древні, була донькою етолійського царя Енея та сестрою Мелеагра: дівчина вирізнялася такою красою, що за її руку Ахелой змагався з Геркулесом. Коли ж Геркулес виграв змагання, в неї закохався кентавр Несс; а коли Геркулес забирав Деяніру з Каледонії на батьківщину, то затримався біля ріки Евен, що в Каледонії, бо вона розлилася через рясні дощі попередніх днів. Тут йому й трапився Несс, і оскільки він був вершником, то запропонував Геркулесові, що перевезе Деяніру на протилежний берег ріки.
Геркулес, погодившись на пропозицію, поплив самотужки за дружиною. Але кентавр, отримавши омріяне, як тільки переплив ріку, кинувся втікати разом зі своєю коханою. Піший Геркулес не міг наздогнати втікачів, тому й послав навздогін стрілу, вимочену в отруті лернейської гідри. Несс, відчуваючи, що помирає від смертельної рани, тут же скропив плаща отруєною кров’ю, віддав його Деянірі й переконав, що надягнувши цього закривавленого плаща на Геркулеса, вона зможе навернути його до себе від будь-якого іншого кохання. Жінка, повіривши йому, прийняла плащ як величезний дарунок і потай зберігала його тривалий час; коли ж Геркулес покохав Омфалу чи Іолу, Деяніра таємно передала плащ служникові Ліхасу.
Як тільки заражена кров плаща змішалася з потом, тіло всіма порами всмоктало отруту: Геркулес, втративши розум, власною волею кинувся у вогонь. Так Деяніра стала вдовою по такому великому чоловікові: сподіваючись відвоювати, вбила свого чоловіка і так спокутувала смерть Несса.
25. Йокаста, цариця Фів
Йокаста, цариця Фів, більше прославилася своїм нещастям, аніж заслугами чи царством. Вона виводить свій славний рід аж від першозасновників Фів. Ще юною дівчиною Йокаста вийшла заміж за Лая, царя Фів, і від нього зачала сина; однак Лай отримав погане пророцтво від оракула і тому наказав одразу ж після народження віддати дитя звірям.
Жінка думала, що дитя зжерли звірі, але його забрав до себе на виховання цар Коринфа. Змужнівши, юнак убив Лая у Фокеї[51]51
Фокея – місто в Іонії.
[Закрыть] й одружився зі своєю матір’ю, вже вдовою, яка ні про що не здогадувалася. Від нього Йокаста народила двох синів – Етіокла і Полініка та стількох же доньок – Ісмену й Антігону.
Живучи щасливо у царстві разом з дітьми, Йокаста запитала в оракула, хто насправді її чоловік; так жінка довідалася, що це її син. Такого удару долі вона не сподівалася, але він – ще менше, тож за вчинений гріх забажав постійної темряви – виколов собі очі й покинув царство.
Це породило незгоду між синами: знехтувавши всіма угодами, вони розпочали війну. Хоча великий жаль охоплював Йокасту за синів, котрі часто йшли походами один супроти одного, але найбільшим горем для неї було бачити обох синів, що загинули від взаємно нанесених ран. Цей біль не могла перенести жінка, що була і матір’ю, і бабусею водночас. Креонт, її брат, був тепер царем, осиротілий син-чоловік залишився у неволі, доньок Ісмену й Антігону полонила своїми сітями доля. Не маючи сил для спротиву, втомлена важким тягарем, стара жінка встромила собі меча в груди, припинивши і страждання, і життя.
Дехто стверджує, що вона не могла так довго зносити свої стражденні гріхи, й одразу ж, як побачила, що Едіп виколов собі очі, вбила себе тут же на місці.
26. Амалтея, або Деїфоба, сивіла
Діву Амалтею деякі джерела ще називають Деїфобою, донькою Ґлавка. Говорять, що народилася вона в давньому калхедонському місті Куми, що в Кампанії. Оскільки була вона однією із сивіл, то дехто вважає, що розквіт її сил припадає на час зруйнування Трої; а прожила вона так довго, що застала ще Приска Тарквінія, римського царя.
За свідченнями древніх, свою непорочність Амалтея пронесла через багато століть, не забруднивши її стосунками з жодним чоловіком. В поетичних творах є свідчення, що її покохав Феб і від нього як дарунок вона отримала довговічність та пророчі здібності. Особисто я вважаю, що Амалтея завдяки своїй непорочності отримала світло ясновидіння від самого Сонця, яке осяває кожну людину, котра приходить на цей світ, і тому пророчила й описувала багато майбутніх подій.
Говорять, що на Байському[52]52
Байї – місто в Кампанії.
[Закрыть] побережжі поблизу Авернського озера був знаний оракул; його навіть я бачив і чув, що аж до сьогодні там сповідують її ім’я. І хоча це святилище вже майже зруйноване через старість та занехаяне через недбальство, все ж навіть руїни зберігають давню могутність та своєю величністю викликають подив тих, хто на них дивиться.
Є навіть такі, що вірять, наче Еней, втікаючи, мав її за провідника у підземному царстві, хоч я в це не вірю; але про це дещо пізніше.
Ті, хто приписує Амалтеї довгий вік, стверджують, що вона прийшла до Рима і принесла Тарквінію Приску дев’ять книг. Коли той відмовився заплатити за них встановлену ціну, вона спалила три з них у нього на очах; наступного ж дня Амалтея принесла решту шість книг і запросила за них таку ж ціну, яку просила за дев’ять, попередивши, що спалить ще три, якщо той не заплатить, а наступного дня – й три останні. Тарквіній врешті заплатив, що та просила. Збережені книги, як виявили нащадки, містили всю історію Рима. Тому римляни завжди ревно берегли ці книги і зверталися до них за пророцтвами як до оракула, якщо цього вимагали обставини.
Мені важко повірити, що Амалтея і Деїфоба – одна особа, оскільки я читав, що остання закінчила свої дні на Сицилії: місцеві жителі довго ще показували там її поховання.
Здобуваємо славу завдяки власному заповзяттю та Божій милості: нікому гідному не відмовлено в цих чеснотах. Усвідомивши це, зрозуміємо, що ті, хто просиджує в бездіяльності, намарно розтрачують свої роки від лона матері аж до самої могили, навіть якщо помирають у поважному віці.
Врешті, якщо жінки здатні сягнути таких висот завдяки власному розуму та дарові пророкування, то що мають думати бідні чоловіки, які наділені могутнішими задатками для всього? Якщо відкинуть бездіяльність, чи сягнуть такої ж богоподібності? Нехай плачуть і пропадають усі ті, хто через бездіяльність втрачає такий дар, і нехай визнають, що вони є каменями посеред одухотворених людей. І так буде, допоки вони, безмовні, не висповідають свої гріхи.
27. Нікострата, або Кармента, донька царя Іонія
Нікострата, яку згодом в Італії стали називати Карментою, була донькою Іонія, царя Аркадії. Одні джерела говорять, що вона вийшла заміж за аркадійця Паллантія, інші ж твердять, що вона була його невісткою. Прославилася вона не лише завдяки величі свого царства, а й тим, що була вельми обізнана з грекою, її мислення було настільки різнобічно розвиненим, що невтомним навчанням вона осягнула навіть науку пророцтва, ставши відомою ясновидицею. Іноді на запит, а іноді сама по собі вона виголошувала пророчі вірші-кармени:[53]53
Лат. carmen, тобто пісня.
[Закрыть] за що латиняни стали називати її Карментою, а не Нікостратою.
Вона була матір’ю Евандра, царя Аркадії; за давніми переказами, його вважали зачатим від Меркурія – чи то за красномовство і розум, чи то за хитрість. Як говорить дехто, він убив свого рідного батька – чи то волею випадку, чи, як вважає дехто, через незгоду між громадянами, що випадково тоді сталася; за це дід вигнав Евандра із царства. Мати, напророкувавши синові великі звершення, переконала Евандра податися у край, який вона йому покаже. Тож, сівши на корабель, взявши матір із собою, разом з деякими зі своїх людей та з попутним вітром він подався з Пелопоннесу до гирла Тибру. Звідти мати провела його до гори Палатин, яку назвали так за іменем батька чи сина, адже обоє називалися Палатинами; осівши там з матір’ю та своїми людьми, Евандр звів містечко, назвавши його Палатином, а згодом на цьому місці був заснований величний Рим.
Хоча місцеві жителі вміли засівати поля завдяки Сатурнові, який, втікаючи, осів на цих землях,[54]54
Згідно з міфом, Сатурн утікав з Греції, бо його вигнав син – Юпітер. Сатурн навчив латинян землеробства.
[Закрыть] все ж Кармента бачила, які вони дикі, бо майже зовсім не мали писемності, хіба лише трохи були обізнані з грецькою. Володіючи проникливою божественною далекоглядністю, Кармента розуміла, яку славу матимуть цей край і це місце у майбутньому, і вважала негідним послуговуватися іноземними письменами для того, щоб нащадкам розповідати про свої великі діяння. Тоді Кармента застосувала всю силу свого мислення, щоб створити для цього народу повністю автентичну писемність, що відрізнялася від усіх інших народів; і тут не обійшлося без Божої помочі. Адже завдяки Його милості вона змогла створити нові знаки писемності, що відповідали італійській мові, та навчити їх поєднувати, вдовольнившись лише шістнадцятьма знаками, як зробив колись Кадм, засновник Фів, винайшовши грецьке письмо. Ці літери ми й до сьогодні звемо латинськими та користуємося ними і жодної з них не відкинули, хоча мудрі люди додали до них також інші задля зручності користування.
Хоча латиняни й дивувалися пророчому дарові цієї жінки, все ж цей винахід видавався настільки дивовижним, що простолюд справді вірив, що Кармента радше є богинею, а не людиною. Тому ще за життя віддавали їй почесті як богині, а коли жінка померла, то біля підніжжя Капітолійського пагорба, де вона жила, встановили їй капличку, а місцевість почали називати Карменталією – на вічну пам’ять її імені. Про святилище не забули навіть тоді, коли Рим сягнув апогею своєї слави, адже навіть браму до міста, яку за необхідності збудували громадяни з цього боку, впродовж багатьох століть називали Карментальською, від імені Карменти.
В той час Італія з Божими благословеннями була найквітучішою країною в цілому світі, осяяна майже небесним світлом; але не лише під її небом сяяло таке світло. З Азії походила розкіш та вишуканий царський побут; шляхетна кров припливала насамперед із Трої, хоча до неї додавалася грецька; єгиптяни розвивали арифметику та геометрію; філософію, красномовство та мистецтво механіки було перейнято від греків; землеробства навчив вигнанець Сатурн, хоча воно ще й не було широко відоме; поганські обряди були перейняті від етрусків та Нуми Помпілія;[55]55
Нума Помпілій – другий римський цар, якому приписують різні нововведення.
[Закрыть] народні закони походили насамперед з Афін, а вже від них бере початок сенат і цезарі; Симон Петро приніс із Єрусалима священицтво та істинну релігію; а от військову науку винайшли древні римляни, які силою зброї, мужністю духу і відданістю республіці здобули панування над цілим світом.
Як випливає із сказаного, знаки письма для наших предків створила Кармента, коли прийшла з Аркадії в Італію. Стверджують, що саме вона й посіяла перші зерна граматики, які з плином часу зібрали наші предки. Бог був настільки прихильний до її праці, що відібрав частину великої слави у гебрейської та грецької мов, виділивши велику територію, що покриває майже всю Європу, для нашого письма.
Незліченна кількість книг завдяки літерам чудово викладає різні події – діяння людей і чуда Божі записані для вічної пам’яті, щоб ми з їх допомогою могли довідатися про те, чого не могли бачити. За допомогою латинських літер ми посилаємо наші листи і з довірою приймаємо відповіді, завдяки літерам поєднуємося дружбою з тими, хто перебуває дуже далеко, та зберігаємо взаємні стосунки. Літери, наскільки вони це можуть робити, описують нам Бога; ними позначаємо небесні тіла, континенти, моря і всіх істот; немає нічого такого, про що не можна довідатися, наполегливо вивчаючи літери; під їхню пильну охорону віддаємо все те, що не можемо охопити і втримати силою свого розуму. І хоча всі ці достоїнства притаманні й іншим абеткам, все ж це не відбирає жодної достойності від латинської.
З таких визначних дарів історії ми дещо втратили, щось навіть віддарували, але багато чого пам’ятаємо радше на письмі, аніж на ділі. Незважаючи на інші вчинки та на замисли долі, ані хижість германців, ані лютість галлів, ані хитрість англійців, ані жорстокість іспанців, ані дике варварство чи надмірність жодного іншого народу ніколи так і не змогли відібрати такої величної, такої дивовижної, такої сприятливої слави імені латинян. Адже ці нації не могли, та навіть і не зважилися привласнити собі право на славу першовинаходу писемних знаків, і ще менше могли привласнити собі винахід граматики. Цими знаками користаємося самі, а також надаємо їх іншим – однак вони завжди позначені нашим іменем. Тому, що довше вони існують, то більшає хвала і честь імені латинян; вони яскравіше возносять свідчення давньої слави, знатності й таланту, зберігають свідчення нашої незнищенної проникливості, хоча варвари й шаленіють.
За таку виняткову славу ми повинні складати подяку Богові, подателю цієї ласки, однак також зобов’язані складати велику похвалу і вдячність Карменті. Саме тому, аби хтось заслужено не назвав нас невдячними, всіма силами намагаємося справедливо вознести її ім’я до вічної слави.
