Текст книги "Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)"

Автор книги: Джеймс Крюс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 8 страниц)

Люди подивувались, бо вони були певнi, що ранiше цiєї брами не було. Та водночас i зрадiли, що знайшли вхiд, i американець Фреддi хотiв зразу й увiйти крiзь ту завiску в дiм. Та щойно доторкнувся, як сахнувся назад, немов його вдарило електричним струмом.

"Що... що це означає?" – злякано гукнув вiн.

"Це означає, що ви надто квапливi", – проклекотiв чийсь голос над головою в мандрiвцiв.

Усi звели очi й побачили на даху старезного пугача, що сидiв i значуще клiпав очима. Раптом пугач важко спурхнув униз, сiв на плече матросовi Петару, обдивився всiх мандрiвцiв великими совиними очима, а тодi пробурчав: "Хто хоче увiйти в цей дiм, той мусить виспiвати дозвiл, панове!"

"Виклопотати!" – поправив птаха доктор Меньє.

"Нi, виспiвати! – повторив пугач, що супроти всiх законiв природи, як видно, чудово бачив удень. – Ви повиннi скласти чотири строфи вiршiв, панове, – сказав глухим голосом птах. – Станьте, будь ласка, коло пiсочницi!"

I раптом мандрiвцi побачили праворуч вiд входу, пiд бiлим муром, пiсочницю, якої там ранiше не було. Почасти зацiкавлено, почасти пригнiчено вони обступили ту пiсочницю. А пугач злетiв з матросового плеча на дерев'яну цямрину пiсочницi й горловим голосом тричi вигукнув "угу!" i тричi "угугу!"

Тодi в бiлiй стiнi розчинилися дверцята i викотився сувоїк малесеньких залiзничних рейок. Розмотуючись, вiн рiвненько оббiг попiд цямринкою всю пiсочницю, проклавши на пiску спiральну колiю. Потiм iз стiни, чахкаючи, викотивсь iграшковий паровозик, що тяг п'ять чи шiсть товарних вагончикiв. Вiн, постукуючи, об'їхав спiральну колiю; дверцята вагончикiв самi собою розкривались, iз них випадали деревця, кущики, червонi дерев'янi лавочки, барвистi пташечки, що котились по пiску пiд дощем iз квiточок.

Коли iграшковий поїзд доїхав до центра спiралi, паровозик свиснув, став сторчма й прямовисне зарився в пiсок. Це мало такий вигляд, нiби в пiсок заривався хробак. Шурх – у пiску зник останнiй вагончик. Стук – зачинилися дверцята в бiлiй стiнi. Тодi – лусь, лусь, лусь – на пiску вишикувались дерева, квiти, кущi й лавочки. Рейки й пiсок поросли густою зеленою травою, пташки спурхнули й посiдали на гiллi, бруньки розпукнулись, i показалися квiточки та листочки.

Вмить у пiсочницi з'явився якнайпринаднiший весняний краєвид. Навiть малесенькi струмочки задзюрчали в травi.

"Це вам перша тема для вiрша", – сказав пугач.

"Та тут не потрiбнi нiякi вiршi, – зауважив мiнгер де Вiльдер з Амстердама. – Цей краєвид – сам по собi поезiя!"

"Справдi! – вигукнула в захватi сивоголова панi Штенграхт. – Це маленьке диво! Подивiться на отой лужечок iз квiточками, на лавочки, на пташечок! Хто ж тих шовкових пташинок на гiлочки посадив?"

Пугач заклiпав очима, нiби хотiв вiдповiсти. Але не встиг, бо великий баклан збуджено залопотiв крильми, витяг чорний дзьоб до панi Штенграхт i гукнув: "Прошу вас, ласкава панi, повторiть, що ви спитали!"

"Я спитала, хто посадив шовкових пташинок на гiлочки", -спантеличено вiдповiла панi з Гамбурга.

"Нi, нi, повторiть дослiвно, як сказали спершу!" – збуджено крикнув баклан.

Панi Штенграхт, що не могла втямити, до чого це, спитала вдруге:

"Хто ж тих шовкових пташинок

На гiлочки посадив?"

Тодi балкан вiдповiв:

"Звiдки i з чого вiн виник -

Свiт несподiваних див?.."

Аж тодi маленьке товариство помiтило, що з запитання й вiдповiдi, так би мовити напiвзумисне, вийшла вiршована строфа, i дехто повторив пошепки:

"Хто ж тих шовкових пташинок

На гiлочки посадив?

Звiдки i з чого вiн виник -

Свiт несподiваних див?"

"О'кей! – задоволене сказав Фреддi. – Першу строфу ми вже склали".

"Та тiльки пiсочниця покаже, чи ця строфа добра", – проклекотiв пугач.

"Вже показує! – замахала парасолькою мiс Джулiя Амбрелла. -Дивiться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пiсочницi настає лiто!"

Мiс мала рацiю: з весняного краєвиду зробився веселий лiтнiй; пiд яблунями короткi тiнi. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про лiто. Фреддi просурмив:

"Довге, тепле, щедре лiто,

Соками ущерть налите!"

А мiнгер де Вiльдер прокрекотав:

"У саду й на полi дай

Нам багатий урожай!"

Але краєвид у пiсочницi анiтрохи не змiнився вiд цих вiршiв. Тiльки квiтковi бруньки дуже повiльно закруглились у малесенькi зеленi кульки. Тодi матросовi Петару спали на думку два рядки. Вiн сказав:

"Рiк достигає неквапливо,

Як плiд, згинає гiлку вниз".

I затнувся. Але мiс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докiнчила:

"Ох, далебi, це справжнє диво!

Коли не вiриш – подивись!"

На жаль, ця строфа зовсiм не подiяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: "Обидва рядки пана Петара дуже гарнi. Яка шкода, що рядки мiс Амбрелли не такi гарнi".

Англiйська мiс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку мiцнiше, наче шпагу.

Тодi молодий матрос раптом засмiявся й гукнув: "Уже є!" I сказав:

"I, нiби невеличке диво,

На гiлцi Вiчностi завис".

Старий пугач iз сумнiвом похитав головою, вислухавши цi два рядки. А проте вони мали успiх, хоча й повiльний, нерiшучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсiнькi кульки на деревах зачервонiлися, а в струмочках з'явились крихiтнi довгастi вербовi листочки, що пливли за водою, нiби невеличкi байдарки.

Фреддi, що зроду не бачив осенi на селi, збентежено спитав: "Що тут дiється?"

"Мiй любий, – вiдповiла сивоголова панi Штенграхт, пiднявши вказiвний палець, нiби тiтуся в дитячiй книжцi. – Осiнь настає, поспiли яблука i сливи".

"О! – зрадiв доктор Меньє. – Ви знову почали вiрша. Будь ласка, скажiть iще раз!"

Панi Штенграхт повторила, вже не пiднiмаючи пальця:

"Мiй любий, осiнь настає,

Поспiли яблука i сливи".

"Сливи... – прошепотiв доктор Меньє, заплющивши очi. – Сливи..." – Потiм тихо повторив:

"Мiй любий, осiнь настає,

Поспiли яблука i сливи".

Трохи помовчав, розплющив очi й докiнчив:

"Та скоро взнаєш ти, що є

Мiж них i кислi, i червивi!"

Цього вiрша всi мандрiвцi почали завзято вихваляти.

Тiльки Лi, капiтан джонки, не сказав нiчого, бо в Китаї вiршi складають не так.

Вiд цих чотирьох рядкiв яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побурiла, а в пiсочницi раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.

Та незабаром останнi снiжинки вляглись, нiби опав бiлий серпанок, i невеличкий краєвид став увесь бiлий, бiлий, бiлий... На свiтлому снiговому покривi виднiли темнi силуети голих деревець та чорнi рейки залiзничної колiї, обiч яких праворуч i лiворуч громадилися снiговi валики.

На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причепленi не товарнi вагончики, а пасажирськi.

Фреддi, не довго думаючи, вигукнув:

"А, Бе, Ве, Ге, Де -

По снiгу колiя веде!"

Але вiрш був поганий, i старий пугач сердито труснув головою.

Всi почали завзято римувати "снiг" i "бiг", "лiд" i "слiд". Але пiсочниця лежала незмiнна в своїй зимовiй красi.

Коли мандрiвцi нагородили цiлий ворох вiршiв i все без успiху, вони дуже засмутилися. Тiльки кругле, мов мiсяць, обличчя капiтана джонки, як завжди, усмiхалось. Пан Лi навiть став навколiшки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, i колеса цокотiли по рейках так тихо, наче їхали по оксамитi. Нарештi капiтан джонки пiдвiвсь i сказав пiвголосом:

"Тихiш гуркочуть колеса,

Присипав колiю снiг.

Тягнуться чорнi рейки

Ген через бiлий свiт.

Де ж сестра моя нинi,

Що бачив я влiтку її?

На бiлих плечах у неї

Чорнiло плетиво кiс".

Товариство зустрiло цi слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарештi Фреддi спитав: "Хiба це вiршi?"

Пан Лi всмiхнувся й мовчки показав на скриньку. Тодi всi вирячили очi в неймовiрному подивi.

Бо в пiсочницi стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрiвцiв: тут стояв доктор Меньє з лiвою рукою в кишенi штанiв, i там теж стояв вiн, малесенький, нiби олов'яний солдатик. I так само з рукою в кишенi.

Тут лопотiв крильми баклан – i там вiн, малесенький, як бджола, лопотiв крильми над поїздом.

Раптом Фреддi спитав: "А де ж я?"

Мандрiвцi придивились уважнiше – i справдi не знайшли Фреддi серед своїх мiнiатюрних портретiв. А тi саме сiдали у вагончики. Матрос Петар залiз у паровозну будку, Лi сiв у вагон-ресторан, мiнгер де Вiльдер допомiг панi Штенграхт та мiс Амбреллi пiднятися в купе першого класу, баклан сидiв на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фреддi не було нiде.

"Де я? Я загубився!" – схвильовано загукав той.

"Заспокойтесь. Я вже знайшов вас", – сказав Лi.

"Де ж? Де? Не рушайте!" – кричав Фреддi.

Але iграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. I раптом решта мандрiвцiв теж побачили американця – власне, тiльки його голову: вона визирала з-пiд одного вагона, почервонiла й посинiла з холоду. Фреддi, як "заєць", залiз пiд перший вагон.

Усi так засмiялися, що iграшковий поїзд у пiсочницi аж захитався вiд громового реготу.

Фреддi збентежено сказав: "Я нiколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!"

Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фреддi доторкнувся до завiси з перлiв i пробував сфотографувати острiв, усi, здається, зрозумiли, чому вiн опинився в ящику пiд вагоном.

Тим часом iграшковий поїзд наближався до стiни будинку, не зменшуючи швидкостi. Стiна була вже зовсiм близько, а дверцята не вiдчинялись.

"Стiйте! Зупинiться! Буде аварiя!" – гукнув Фреддi, ще й досi дуже схвильований. Але поїзд гуркотiв далi, прямо на стiну, i... трах... раптом...

Так, раптом хтось сказав:

"Щасливого вам дня, панове!"

Хоч голос був лагiдний, це вiтання пролунало так несподiвано, що мандрiвцi злякано попiдводили голови.

Перед завiсою з перлин стояв усмiхнений китаєць. Вiн уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули пiд ноги, пiсочницi вже не було. По нiй не лишилося й слiду, навiть кiлькох пiщинок, неначе це був тiльки сон. I iншi мандрiвцi замрiяно, задумано ввiйшли до будинку крiзь перлову завiсу, що тихенько побрязкувала.

Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павiльйончик. У галереї стояли крiсла-гойдалки та глибокi фотелi, на пiдлозi лежали прегарнi м'якi мати, а подекуди видно було карбованi латуннi тацi на трьох нiжках, що на них стояли чайнi прибори. В садку помiж евкалiптами, пальмами й тамарисками висiли гамаки. Багато чоловiкiв i трохи жiнок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сидiли в фотелях, гойдались у гамаках або на крiслах-гойдалках i пили чай.

"Усе знаменитi поети, – прошепотiв доктор Меньє до панi Штенграхт. – Я знаю їх зi старовинних портретiв".

Приязний китаєць пiдвiв своїх гостей до мармурової чашi озера, а звiдти через нефритовий мiст до павiльйону з зеленої та бiлої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвiрований напис:

"Пiсня ЛIТАє, мов чаЙка, Пiд нЕбом".

Видiленi лiтери утворювали iм'я господаря. Його звали Лi Тайпе. Вiн сам налив гостям чаю.

"Лi Тайпе, – шепнув доктор Меньє до панi Штенграхт. – Китайський поет, що народився сiмсот другого року нашої ери".

Поет, що добре зрозумiв той шепiт, кивнув усмiхнене й налив французовi чаю.

Поки вони пили чай i гомонiли, барвистий павiльйон вiдбивався перевернуто в скляному озерi. Лi, капiтан джонки, був наче зачарований цiєю картиною. Трохи згодом вiн пiдвiвся й запитав: "Великий Лi Тайпе, ти дозволяєш менi продекламувати твого вiрша?"

"А чого ж?" – усмiхнувся господар.

I Лi проказав ось такого вiрша:

Павiльйон iз порцеляни

Павiльйон iз порцеляни

У водi ставка вiдбився.

Чепурний, зелено-бiлий -

Сам на себе задивився.

Вигнутий мiсток простягся

Тигра спиною тугою

З берега до павiльйону

Над прозорою водою.

Там зiбрались добрi друзi

У шовковi вбранi шати -

Чи писати гарнi вiршi,

А чи так порозмовляти.

Рукави шовковi їхнi

В ритмi вiршiв легко мають,

Голови в шапках шовкових

Також весело кивають.

А внизу, в ставу спокiйнiм,

Серед ясної блакитi

Їхнi постатi кумедно

Головами вниз вiдбитi.

Мiст нефритовий дугастий

До пiвмiсяця подiбний,

Розмовляють добрi друзi,

У водi вiдбитi срiбнiй.

Дивлячись на них ласкаво,

Голови понахиляли

Тi, вгорi, в зелено-бiлiм

Павiльйонi з порцеляни.

"Вiрша, мабуть, складено в цьому павiльйонi", – зауважила мiс Амбрелла.

"Нi, – вiдказав Лi Тайпе, – павiльйон виник iз вiрша. Бо це той острiв, на якому справджується прекрасне".

I налив усiм свiжого чаю.

Те, що побачили й пережили нашi мандрiвцi наступними днями в павiльйонi з бiлої та зеленої порцеляни, було, – як усi вони повiдомляли, – i чудесне, i трохи моторошне. Але нiхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тiльки в тому, що маленька залiзниця з пiсочницi там, весело дзеленькаючи, котилась по латуннiй тацi й розсипала iмбировi палички. Вони пригадували також, що Лi Тайпе срiбним пiвмiсяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок i наливав у чай нашим мандрiвцям орхiдейного напою, вiд якого у них солодко наморочилось у головi.

Мiс Амбрелла ще розповiла, що якийсь старий чоловiк iз сивою бородою почав спiвати, як ураган. А панi Штенграхт запевнила, що над павiльйоном лiтала в малесенькiй барвистiй повiтрянiй кульцi, прив'язанiй за нитку, бiла мишка, а її вiдбиття жваво плавало в озерi. I всi мандрiвцi казали, що вiд орхiдейного напою їм стало напрочуд легко на серцi.

Квiтки в озерi неначе обернулись у пташок, а райськi птахи з довгими хвостиками, що сидiли на деревах, здавались їм тропiчними квiтками. Час вiд часу в колонних галереях лунав спiв, i чоловiки та жiнки в старовинних уборах починали танцювати. Тодi птахи спурхували. Квiти гойдалися сюди й туди, i все неквапно оберталось перед очима в мандрiвцiв, нiби вони сидiли на повiльнiй каруселi. Потiм Лi Тайпе пiдвiвся, став на вершечку вигнутого аркою нефритового моста й обома руками пiдняв над головою скляну кулю. I як тiльки барвиста метушня склалася в спокiйне вiдображення у склянiй кулi, спiв затих, танець зупинився, всi, переводячи дух, попадали на м'якi мати, нiби доти вони рухались несамохiть. Аж коли поменшала спека, Лi Тайпе повiв своїх гостей крiзь перлову завiсу надвiр, привiв їх до джонки й побажав їм багатьох щасливих лiт життя.

А потiм джонка полетiла надвечiрнiм морем до китайського узбережжя.

Свiт тим часом дивно змiнився: сонце на заходi крутилось, нiби вогненне колесо, вiтер доносив звiдкись звуки мандолiн, острови й далекий берег пiдносились i опадали, нiби спини китiв чи дельфiнiв, а морськi хвилi перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висiв серпанок з барвистого намиста.

"Це фантазiя чи дiйснiсть?" – спитав американець Фреддi, якому все це здалося трохи моторошним.

"I те, й те", – вiдповiв Лi, капiтан джонки.

Така вiдповiдь пояснила Фреддi небагато. Але вiн бiльш-менш зрозумiв її, коли помiтив, що химернi явища зникають iз наближенням джонки до берега. Цьому мандрiвцi дуже радiли, бо для людей, якi опинились на хистких дошках палуби над водою, принаймнi острови та континенти повиннi бути нерухомими, а то в усьому свiтi не лишиться нiчого твердого. Мiнгер де Вiльдер пожалiв бiдолашних поетiв з вiлли, бо вiн був певен, що весь час видається їм таким, яким вiн щойно видавався мандрiвцям: вогненне кружало сонця безнастанно крутиться, в повiтрi лунають звуки мандолiн, береги гойдаються. Петар, матрос, на це зауважив, що свiт завжди в русi. I тiльки поети знають це.

"Щастя, що вони мають пiсочницi та склянi кулi", – озвався доктор Меньє з Парижа.

Сивоголова панi Штенграхт пiсля цiєї розмови крадькома позирнула за їхнiми спинами на сонце. Але воно висiло над обрiєм спокiйне й червоне i вже ладналось поринути в море. Тодi вона зiтхнула з полегкiстю й не вагаючись ступила на землю, коли джонка за хвилину ткнулась у берег.

Подорож скiнчилась, як кiнчається сон. Нiхто не знав, була це дiйснiсть чи фантазiя. Але на землi мандрiвцям уже не так легко було порозумiтись, як на палубi джонки. Коли пан Лi захотiв щось сказати панi Штенграхт, це вийшло дуже складно.

Пан Лi сказав баклановi: "Нган". Баклан переклав це на французьку мову й сказав докторовi Меньє: "Le monde est de nouveau tranquille!" Паризький лiкар переклав це для мiнгера де Вiльдера на голландську: "De wereld is weder rustig!" Купець-голландець переклав це для мiс Амбрелли на англiйську. "The world is calm again!" Англiйка з парасолькою переклала для матроса Петара на сербську: "Свет є опет мiрно!" I нарештi матрос iз Чорногорiї переклав цi слова панi Штенграхт: "Свiт уже знову спокiйний, ласкава панi!"

"Так, – вiдповiла панi Штенграхт i приязно кивнула до пана Лi. -Я саме хотiла це сказати".

Петар засмiявся й переклав це для мiс Амбрелли. Англiйка теж засмiялась i переклала мiнгеровi де Вiльдеру. Голландець засмiявсь також, i так смiх обiйшов усе товариство, поки дiйшов до Лi, що обернув його в лагiдну посмiшку.

А потiм сонце сiло за обрiй, i мандрiвцi розпрощались, побажавши одне одному шiстьма мовами: "Бувайте здоровi" та "Добранiч". Тiльки баклан зоставсь на березi, а тодi й вiн знявся i, махаючи крильми, полетiв до далекого острова на Жовтому морi.

Коли оповiдка скiнчилася, прадiдусь мовчки пiдвiвся з купи стружок, зняв з плiч Шкiряної Лiзбет сюртука, неквапно надiв його, старанно застебнув усi гудзики, сказав, Шкiрянiй Лiзбет: "Дуже дякую!" – а тодi вклонився й заговорив до мене так:

– А тепер, шановний пане, оповiдач корисних i веселих iсторiй прощається з вами. Вiн зичить вам здоров'я, щастя й довгого вiку й просить вас у своєму дерев'яному павiльйонi випити з ним за красу, за правду й за добре серце людини.

Прадiдусь дiстав з кишенi сюртука пляшечку рому, вiдгвинтив мiдний ковпачок, витяг корок, налив рому в ковпачок i подав менi.

Я сплигнув iз верстака, вклонився й вiдповiв йому так:

– Великий майстре серед оповiдачiв, дякую вам за багато прегарних оповiдок i обiцяю згодом, коли виросту, записати всi цi оповiдки на честь краси, правди й доброго серця людини!

I вихилив ковпачок рому, а прадiдусь наповнив його знов i теж випив одним духом.

– Вистачить одного ковпачка за всiх трьох, – сказав вiн. – Адже краса, правда й доброта – це те саме.

Тодi загвинтив пляшечку й сховав у глибоку кишеню.

У мене трошки запаморочилось у головi, бо десятирiчнi хлопцi не звикли до мiцного рому. Менi здавалося, що стiни токарнi хитаються i я чую, як цокає в деревi шашiль. Та й Шкiряна Лiзбет заусмiхалась так дивно, наче китайська iмператриця, а прадiдусь, що спирався рукою на її плече, був наче китайський iмператор.

– Це фантазiя чи дiйснiсть? – прошепотiв я.

– I те, й те, – вiдповiв голос, не знати чий: Шкiряної Лiзбет чи прадiдуся.

На щастя, у нього в кишенi були кавовi зернята. Вiн дав менi жменьку, i я жував їх доти, поки стiни перестали хитатись, а шашiль -цокотiти. I усмiхненi губи, Шкiряної Лiзбет знову стали поважною вузенькою щiлинкою, а з китайського iмператора зробився мiй любий старий прадiдусь, що повiв мене через вулицю обiдати.

На обiд була камбала з картопляним салатом, i ми виявили горiшнiй бабусi честь, пообiдавши мовчки й урочисто.

Пiсля їжi прадiдусь лiг заснути, а я допомiг бабусi готуватися до свята. Позносив до вiтальнi всi стiльцi, якi були в домi, удвох з бабусею зсунув три столи лiтерою П, розставив на дамастових скатерках букети, прикрасив стiлець прадiдуся "заячим холодком", намалював барвистi картки для кожного гостя й розiклав їх за бабусиною вказiвкою на столах.

Коли о другiй годинi прийшли з гаванi моряки, їх нагодували в кухнi й послали до своїх комiрчин переодягатися. Мiй горiшнiй дiдусь гiрко нарiкав, бо не любив розлучатися з зеленою курткою. Але накази горiшньої бабусi були незаперечнi. Рiвно о четвертiй усi гостi зiбрались коло дверей. На нашому островi така точнiсть – звичайна рiч, бо нiхто не живе далi, як за десять хвилин ходу однi вiд одних. Горiшня бабуся зразу роздiлила гостей на два гурти, i жiнок з якимсь таємничим шепотом вiдведено на кухню. Нам, чоловiкам, дозволено урочистою процесiєю вступити до вiтальнi.

Ми всi були в темно-синiх костюмах iз товстого англiйського сукна. Мiй друг Геннiнг та я мусили надiти незручнi довгi штани. Жоден iз нас, чоловiкiв, не почував себе зручно в товстiй святочнiй унiформi, i, як тiльки за нами зачинилися дверi, ми поскидали пiджаки й повiшали їх як попало на спинках стiльцiв.

Коли жiнки нарештi ввiйшли з тортами та кексами, вони зняли гнiвний крик.

– Що це за вигляд? – закричала моя мама й сплеснула долонями над головою.

– Наче в цирку, – сказала долiшня бабуся.

А горiшня пробурчала:

– Содом i Гоморра!

А потiм гостро наказала всiм понадiвати пiджаки, i ми, зiтхаючи, поквапне виконали наказ.

Настав час жiнкам командувати. Всi, як годиться, посiдали на свої мiсця. Гарненько роздiлили кекси, торти, чашки, i ось уже вийшов прадiдусь i сiв помiж горiшньою бабусею та Президентовою Хельгою. Його примусили розгортати запакованi подарунки, i вiн при тому примовляв у риму. Вiн казав:

Ох, який же гарний, хвацький

Цей новий кашкет моряцький

З краму синього цупкого!

Щиро дякую за нього.

Або:

I за шарф вам щира дяка,

Дiбрано його зi смаком.

Хоч у будень, хоч у свято

Можна буде пов'язати.

Мого тата дуже спантеличила ця прадiдусева спритнiсть у римуваннi.

– Це майже як корисне ремесло, – сказав вiн, i то була велика похвала, бо кориснi ремесла вiн ставив над будь-який талант.

Пiсля розгортання подарункiв настала найважливiша частина свята -поїдання тортiв та кексiв. Мiй друг Геннiнг i я виявили надзвичайну силу: з'їли обидва по два шматки торта з масляним кремом, по двi скибки полуничного, по три скибки здобного кексу й по однiй кексу з горiхами. Це був рекорд iменинних бенкетiв.

На щастя, прадiдусь не звернув уваги на нашi подвиги в споживаннi печива. А то неодмiнно склав би ущипливого вiршика про рiзницю мiж людьми й вовками.

Великий бенкет тривав добрячих двi години. Багато їли, багато говорили, пили багато кави. Але весь цей час горiшня бабуся й словом не прохопилася про обiцяний великий iменинний сюрприз. Я кiлька разiв нишком моргав їй. Але вона нiби нiчого не помiчала.

А як надворi почало смеркати й увiмкнули свiтло, вона виступила зi своїм сюрпризом.

Вона гукнула:

– Шановнi дами, можна починати!

Тодi вiдкрилися п'ять сумочок, п'ятдесят спритних жiночих пальцiв вийняли бiлi-бiлi сувоїки паперу, перев'язанi червоними стьожечками, i, на подив чоловiкам, почався вечiр декламацiї наших вiршiв, якi старанно переписала й зiбрала горiшня бабуся. Моя мама дуже кумедно прочитала мою "Жiночу абетку". Панi Зiнгер, яку всi називають Президентовою Софi, з жахливою дикцiєю прочитала вiрша про розумну панi Януцiс. Долiшня бабуся – два вiршi, якi ми написали у неї на горищi, на дошках iз розiбраного лiжка. Але найбiльшим сюрпризом були два вiршi, якi горiшня бабуся склала сама.

Нашi моряки з подиву отетерiли, коли пересвiдчилися, що наша статечна, роботяща, порядна горiшня бабуся вiршує. Прадiдусь слухав, розкривши рота, i навiть забув його закрити, дослухавши, – так зчудували його обидва вiршi.

Перший – справжнiй абетковий вiрш. Ось вiн:

Повчальна абетка

А, Бе, Ве, Ге, Де -

Що до добра нас веде?

Рано вставати,

Не байдикувати,

А, Бе, Ве, Ге, Де -

Це до добра нас веде.

Е, Є, Же, Зе, Й, I -

Порядки у нас такi:

Не йди гуляти, поки

Не вивчиш всi уроки.

Е, Є, Же, Зе, Й, I -

Порядки у нас такi.

Ї, Йот, Ка, Ел, Ем -

Яка натура в нiкчем?

Ледачi вони й дурнi,

Неначе трухлявi пнi.

Ї, Йот, Ка, Ел, Ем -

Така натура в нiкчем.

Ен, О, Пе, Ер, Ес, Те -

Хто здоровим росте?

Той, хто рухатись любить,

Митись i чистить зуби,

Ен, О, Пе, Ер, Ес, Те -

Той здоровим росте.

У, Еф, Ха, Це, Ча -

Чого нас книжка навча?

Чесно й порядно жити,

Рiдний свiй край любити,

У, Еф, Ха, Це, Ча -

Цього нас книжка навча.

Ша, Ща, Ю, Я -

Яка порада моя?

Вiрша цього прочитай

I добре запам'ятай.

Ша, Ща, Ю, Я -

Така порада моя.

– О господи, Маргарето! – сказала долiшня бабуся горiшнiй. – У тобi є таємнi глибини!

– Гм-м-м... – гмукнув прадiдусь, закрив рота й сказав: -Неймовiрно, Маргарето! Це ж справжнiсiнький абетковий вiрш, та ще й гарний!

Горiшня бабуся натiшилась похвалами та подивом, а тодi оголосила:

– Тихше! Я склала ще одного вiрша.

– Абеткового? – спитав я.

– Атож, абеткового!

I справдi – вона прочитала ще одного власного вiрша. I навiть з дуже гарною дикцiєю. Ось вiн:

Лiсова абетка

Лебiдь озером пливе -

А, Бе, Ве.

Нитку павучок пряде -

Ге, Де, Е.

Шишку бiлочка гризе -

Є, Же, Зе.

Зерня вибирає в рот -

I, Ка, Йот.

Спить зайчатко пiд кущем

Ка, Ел, Ем.

У норi борсук сопе -

Ен, О, Пе.

Печеричка он росте -

Ер, Ес, Те.

Пiд листком у лопуха -

У, Еф, Ха.

Лис на лови вируша -

Це, Ча, Ша.

Ось абетка вам моя -

Ща, Ю, Я.

– Якi чу-до-вi образи, Маргарето! – вигукнув прадiдусь. – I хто б подумав!

– Я думав! – гукнув я. – Я вам уже кiлька днiв казав, що горiшня бабуся потай вiршує!

– Так, це правда, казав, – пiдтвердив прадiдусь.

Усi гостi почали невтримно смiятись.

На щастя, горiшня бабуся подала менi згорточок паперу, на якому вона переписала мiй абетковий вiрш до дня народження прадiдуся. I тодi я нарештi змiг довести, що я маю право сказати про вiршi щось серйозне. Я подзенькав ложкою об чашку, мовив: "Прошу тихо", – i з запалом прочитав абеткового вiрша:

Прадiдусева абетка

А сьогоднi в нашiй хатi

Буде прадiдове свято.

Вiн найстарший тут у нас,

Гарно з ним провести час.

Добрий капiтан у домi

"Екiпажевi" свойому.

Є у нього й ще чесноти:

Жвавий дуже у роботi,

Знає оповiдок силу

I складає вiршi мило,

Їх записує на дошку

Й потiм згадує потрошку.

Кожному вiн друг у скрутi,

Любить всiм корисним бути.

Мудру раду може дати,

Не старий, хоч бородатий.

Ой, багато в нього вартi

Приповiдки всякi й жарти!

Рiдко губиться у мовi,

Слово-бо напоготовi.

Так живе Хлопчак веселий

У старiй своїй оселi.

Фарб не знаю де й узяти,

Хоч приблизно змалювати:

Це Хлопчак, це прадiд мiй!

Чи є ще в кого такий?

Шкода – вiрш кiнчаю я.

Ща, Ю, Я.

Гостi заплескали в долонi. Мiй друг Геннiнг прошепотiв:

– Добре втнув, Хлопчак!

– Чудесно! Як з натури змальовано! – вигукнула панi Зiнгер. I всi дуже хвалили мого вiрша.

Тiльки прадiдусь похитав головою.

– Ти, Хлопчак, перехвалив мене, – сказав вiн. – Та коли це вже день народження, то нехай. А взагалi вiрш дуже гарний!

I знову гостi хтозна й чого засмiялися. Потiм читання вiршiв скiнчилося. Нашi моряки зiтхнули з видимою полегкiстю. Бо вiршi – це не на їхнiй смак. Вони слухали тiльки з чемностi, а справжнє зацiкавлення виявили до єдиної "Норовливої яхти". А тепер вони за маринованими оселедцями та гарячим грогом вiдпочили вiд трудiв слухання й навiть поскидали куртки, бо в кiмнатi стало надто тепло. Мого друга Геннiнга й мене о дев'ятiй годинi вiдiслали додому. Правда, ми копилили губи й говорили про несправедливiсть та нерозумiння. Але все марно. Горiшня бабуся сама простежила, щоб ми пiшли.

Отож я взяв матроську торбу, в яку були запханi мої речi, надiв плетену шапку, зимову куртку й покинув прадiдусiв дiм.

Прадiдусь вийшов аж до дверей, щоб попрощатися зi мною. Я пiднiс праву руку до шапочки й сказав:

– Дозвольте вiдбути, пане капiтан!

– Шкода, – сказав прадiдусь. – Шкода, що ти вiдпливаєш! Але ж ти часом приходитимеш провiдати мене?

– Аякже, прадiдусю! Я просто не знаю, що робитиму без вас!

– Учись i грайся! Бо життя коротке!

Прадiдусь пiднiс на прощання руку до кашкета, примружив око, повернувся й пiшов у дiм.

А я зi своєю морською торбою помандрував нiчними вулицями до батькiвського дому.