Текст книги "Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)"
Автор книги: Джеймс Крюс
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)
– Я теж, прадiдусю!
– Чудово, Хлопчак, от i погодились.
Прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу, i я, мабуть, зробив так само, бо й менi вже набiгла думка!
На жаль, коли наїсися смаженої скумбрiї, вiршується дуже поволi. Аж через три години ми впоралися з цим – я навiть швидше за прадiдуся.
Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадiдусь. Вiн вiдсунув дошку трохи далi вiд очей i зi свого стружкового ложа прочитав менi вiрша про "я-ти-вiн-вона-воно":
Цiсар Целестiн
_Я_ цiсар – цiсар Целестiн
У цiсарськiй коронi.
Я в цiм краю сиджу один
На цiсарському тронi.
_Ти_ цiсар – цiсар Целестiн,
Живеш собi щасливо,
Їси ти вдосталь лагомин,
П'єш марки "Цiсар" пиво.
_Вiн_ цiсар – цiсар Целестiн
У цiсарськiй столицi.
Щодня вiзити робить вiн
Царицi-цiсарицi.
_Вона_ тодi його веде
У чепурну кiмнатку
Й на руки цiсарю кладе
Маленьке цiсарятко.
_Воно_ смiється любо так,
У нього кругле личко,
I пломенiють, наче мак,
Його рум'янi щiчки.
_Ми_ – владарi над краєм цим,
Вся цiсарська родина.
Стоїть над озером наш дiм,
Кругом росте шипшина.
_Ви_ в добрiй згодi живете
На тронi й коло трону,
Та часто в руки даєте
Синочковi корону.
_Вони_ й назовсiм вiддадуть
Цей дорогий гостинчик,
I стане цiсарем, мабуть,
Маленький Целестiнчик.
– Кумедний вiрш, прадiдусю! – сказав я.
– А ти знаєш, чому вiн кумедний?
– Нi...
– Бо в ньому щоразу треба надягати iншу маску. Як у театрi.
– Не розумiю.
– Рiч ось у чому: коли в моєму вiршi стоїть "я", то йдеться про самого цiсаря, що носить корону.
– Звiсно, прадiдусю.
– А де стоїть "ти", там iдеться про когось такого, що має право казати цiсаревi "ти", – скажiмо, про його брата, герцога!
– А, тепер розумiю, прадiдусю! Той, про кого сказано "вiн", уже дальший вiд цiсаря, але знає його, – наприклад, слуга.
– Атож! Але читай уже свого вiрша.
Я пiдвiвся, став як слiд, уклонився й прочитав iз соснової дошки свого вiрша:
Химерний шпак
_Я_ маю удома ручного шпака.
_Ти_ знаєш, ця птаха дурненька яка!
_Вiн_ довго дивився, як грається Труда:
_Вона_ колiщатко качала повсюди.
_Воно_ все котилось, а шпак торопiв;
_Ми_ все ж розумнiшi, мабуть, вiд шпакiв.
_Ви_ знаєте, в чiм їх рiзниця з людьми?
_Вони_ мають голови меншi, нiж ми!
– Просто казково в тебе вийшло! – похвалив прадiдусь захоплено. – Але щодо великих i малих голiв – це таке дiло... От, наприклад, у найрозумнiшого на островi чоловiка, доктора Шлюмпа, голова маленька. А в найдурнiшого – Гайна-Яйце – величезна голова з водянкою.
– Але ж я не навсправжки, прадiдусю! – вигукнув я. – То ж я жартома так написав!
– Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.
Раптом на вулицi хтось пронизливо свиснув i гукнув:
– Агов, Хлопчак!
То був голос Джоннi-Свистуна. Вiн зразу ввiйшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадiдовi, що я обiцяв йому погратися сьогоднi в краб'ячi перегони.
– Обiцянки треба дотримувати, – вiдказав прадiдусь, i ми з Джоннi вийшли. Я був радiсiнький, бо пiсля стомливого вiршування краб'ячi перегони – чудовий вiдпочинок.
Я взяв обидвi дошки, занiс їх додому, до горiшньої бабусi, а потiм iз Джоннi-Свистуном рушив проти вiтру на берег.
Джоннi пробував свистiти, але вiтер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губiв. Власне, Джоннi вмiв свистiти не краще за iнших хлопцiв. Прiзвисько "Свистун" вiн успадкував вiд свого дiда Мiхеля – той щовечора стояв на причалi й висвистував матроськi пiснi. Бiля цього причалу, на якому Мiхель-Свистун звичайно висвистував "Ла-Палому" або "Самотнього матроса", ми з Джоннi й збирались улаштувати краб'ячi перегони. Для цього ми забродили босонiж у неглибоку воду, вишукували мiж водоростями та камiнням крабiв-самiтникiв, що живуть у мушлях, i клали їх на який-небудь камiнь, що виглядав з води.
Краби-самiтники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугастi мушлi починали ворушитись, кiлька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-пiд мушлi, i краб iз своїм домочком на спинi повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби першi попадають у воду, вигравав.
Здебiльшого перемагав Джоннi, бо вiн ретельно вибирав крабiв. А я завжди брав перших-лiпших, тому менi часто попадався такий дурний, що не мiг навiть знайти краю каменя.
На жаль, того дня перегонiв у нас не вийшло: вiяв сильний вiтер, i на берег накочувались великi буруни. Високi хвилi наближалися, розбивались на пласкому березi в бiлу пiну, яка з шурхотом повзла по берегу вище, викидали на пiсок водоростi, пляшки, скiпки та дохлих рибинок, злизували їх назад i знов викидали.
Така погода не годилася для краб'ячих перегонiв. Крiм того, морський вiтер продимав на нас усi куртки та светри, тож ми невдовзi сховались у нашу шлюпку – "Шкiряну Лiзбет" i почали гратись у корабельну аварiю. Вдавали, нiби пливемо рятувальним човном по бурхливому морю. Джоннi кермував, а я мусив заспокоювати пасажирiв. То була небезпечна плавба: нам загрожували акули й меч-риби. Я мусив раз у раз гукати: "Спокiйно, спокiйно, панове!" Та й Джоннi за стерном було нелегко.
Але, як смеркло, ми нарештi допливли до рятiвного берега. Прорвалися крiзь прибiй i з небезпекою для життя витягли з води мiльйонерку, що випала з човна в прибiй. За це вона подарувала нам коробку з-пiд капелюшкiв, повну дiамантiв, а крiм того кожного з нас нагороджено золотим орденом; Джоннi вирiзав тi ордени складаним ножиком iз викинутих на берег коркових поплавцiв.
Коли я прийшов додому вечеряти й показав горiшнiй бабусi свiй орден, вона тiльки сказала: "О господи!" – бо поплавець, на жаль, був трошки в смолi. Але прадiдусь похвалив Джоннi й мене, бо ми врятували з прибою мiльйонерку. Тiльки коробка дiамантiв страшенно обурила його.
– Коробок з дiамантами нiхто в рятувальнi човни не бере! -вигукнув вiн. – У такому човнi дорогий кожен дюйм мiсця! Туди беруть барильця з водою, ящики з сухарями та запаснi весла. Оце справжнi коштовностi для жертв корабельної аварiї. Дiаманти викидають за борт! Бо це тiльки зайвий баласт! – Прадiда просто-таки розгнiвили тi дiаманти.
Але горiшня бабуся тiльки похитала головою й ущипливо сказала:
– Ви говорите так, наче вас щойно самих змило в море. З такими думками не жартують. Краще згадайте про наш моторний катер. Хтозна, чи вiн тепер не в морi! А тепер гайда в лiжко обидва! "Моряцькi щорiчники" у вiтальнi.
Ми з прадiдусем слухняно вийшли з кухнi, взяли по два щорiчники й пiднялись нагору до своїх спалень, у яких було дуже затишно, хоч надворi завивав вiтер i вiконницi стукотiли.
Коли я вже лежав у лiжку й читав оповiдку про матроса, що знав тюленячу мову, за дверима почулась тиха хода, потiм дверi рипнули, i до мене прослизнув прадiдусь iз дошкою пiд пахвою.
– Хлопчак, – сказав вiн, – а я пiсля обiду склав ще одного вiрша, дуже важкого. Хочеш послухати?
– Авжеж! Це теж вiрш про "я-ти-вiн-вона-воно"?
– Звичайно. Вся премудрiсть "я-ти-вiн-вона-воно" в шести рядках. Слухай же!
Прадiдусь прокашлявся й розказав коротенького вiршика:
_Я_ – цiсар,
_Ти_ – мiй щирий-друг,
А _вiн_, _вона_, _воно_ – знайомi.
_Ми_ маєм найвiрнiших слуг,
_Ви_ всiх вiтаєте навкруг,
_Вони_ живуть не в нашiм домi.
– Ну, Хлопчак, як тобi подобається? – спитав прадiдусь, гордо пiдпершись дошкою.
Я сказав, що вiрш короткий i влучний! Це потiшило прадiдуся. Вiн сказав "добранiч" i потихеньку вийшов.
Але, на жаль, горiшня бабуся щось помiтила. Я почув, як вона, гупаючи ногами, збiгла по сходах i розкричалась:
– Ви вже й уночi починаєте вiршувати? Чи ви вже з глузду схибнулись? У моєму домi таких богемних звичаїв не буде, чули? Ми простi люди з моторним катером, а не якiсь там лаццаронi й туттi-фруттi!
– Ох, Маргарето! – простогнав прадiдусь. – Не вживай чужоземних слiв, коли не розумiєш їх!
Але те зауваження тiльки пiддало жару бабусi.
– Справдешнi туттi-фруттi – обидва! – повторила вона. – Й лаццаронi! Я знаю, що кажу! Давай сюди оту дошку – i гайда в лiжко!
Я почув, як прадiдусь почовгав геть, а сам хутенько вимкнув свiтло i вдав, нiби сплю.
Але горiшня бабуся тiльки на мить просунула голову в дверi, сказала "добранiч" i спустилась униз, до своєї спальнi.
А я скоро заснув, не дочитавши оповiдки про матроса, що знав тюленячу мову.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
у який я познайомлю вас зi своїм горiшнiм дiдом,
дядьками Гаррi та Яспером i чотирма золотими рибками.
Виникає сильна пiдозра, що горiшня бабуся потай вiршує.
Надходить радiсна звiстка про те,
що прибуває наш моторний катер.
З'ясовується, мiж iншим, що малi слова
так само важливi, як великi,
i що моряки – страшеннi ласуни.
На ранок вiтер трохи вщух. Правда, вiдчиняючи вiкно, я чув, що прибiй ще шумить на березi, але вiконницi вже не торохтiли, а внизу, на Трафальгарськiй вулицi, стрибали горобцi. Отже, вiтер був невеликий. За снiданком бабуся не називала нас нi "фруттi", нi "лаццаронi", а тiльки сказала:
– Вiрш про "я-ти-вiн-вона-воно" стоїть у сiнях.
Прадiдусь моргнув менi. Це означало: "Буря минула!" Ми обмотали шиї шарфами, понадягали шапки, щоб iти через вулицю; прадiдусь узяв пiд пахву дошку з вiршем, а я – "Моряцький щорiчник".
– Нащо тобi книжка? – спитав прадiдусь.
– Я хочу прочитати вам оповiдку про матроса, що знав тюленячу мову.
– Молодець, Хлопчак! Але до рiзницi мiж мовами ми ще не дiйшли. Крiм того, про це я розповiм тобi iншу оповiдку. Кращу вiд твоєї, що в книжцi.
Я вiднiс "Щорiчник" назад у вiтальню.
Ми перейшли вулицю, на якiй, сердито цвiрiнькаючи, спурхнули три горобцi, й пiднялись по драбинi в токарню, до Шкiряної Лiзбет. Прадiдусь уже хотiв був поставити свою дошку до iнших списаних вiршами, та раптом примружив очi, придивився до дошки зблизька й запитливо глянув на мене:
– Ти що, ставиш моїм вiршам оцiнки?
– Нi, прадiдусю, а що?
– Ось тут пiд вiршем стоїть "три-чотири".
– Ага! Це горiшня бабуся! – переможно вигукнув я.
– Що це означає?
– Я, прадiдусю, вже давно догадувався, що вона потай цiкавиться вiршами!
– Господи! – щиро жахнувся прадiдусь. – Що це ти вигадав, Хлопчак! Коли твоя горiшня бабуся почне вiршувати, це буде так, нiби риба захотiла лiтати!
– А є летючi риби, прадiдусю!
– Бувають, бувають! Але ж твоя горiшня бабуся – не летюча риба! Скорiш уже долiшня бабуся! Про ту я б повiрив!
– Помиляєтесь, прадiдусю, ще й дуже! Долiшня бабуся як вогню боїться вiршування. Ви ж знаєте, яка вона весела й мила. Але думати вона любить не дуже. А горiшня бабуся не така весела, зате думає бiльше!
Прадiдусь здивовано глянув на мене й сказав:
– Таке мале, а вже таке розумне!
Потiм вiн звiв розмову на iнше й почав шукати оцiнок на всiх дошках. I справдi, пiд усiма вiршами стояли цифри. Я дiстав п'ятiрку за "Химерного шпака", а прадiдусь – за вiрша про яхту. А взагалi здебiльшого стояли четвiрки й часом "три-чотири".
– Ну, коли цi оцiнки справдi ставила горiшня бабуся, то вона дещо тямить у вiршуваннi! Але я не повiрю, не повiрю нiзащо!
– А я вам доведу!
– Ну що ж, Хлопчак, я буду радий. Менi ще тiльки вiсiмдесят чотири роки, я ще можу вчитися розуму...
Говорячи, прадiдусь виймав iз-за шафки для iнструментiв довгастi дерев'янi таблички рiзної форми, з написами, i приставляв їх до лави. То були таблички з назвами суден – колись їх прикрiплювали до корабельного носа.
– Звiдки вони у вас, прадiдусю?
– Цi таблички я сам вирiзьбив i розмалював. Але вони не вигаданi: я копiював таблички з назвами справжнiх суден, коли був юнгою в Гамбургу. По цих табличках я розповiм тобi про твого двоюрiдного дiда Арнольда Рiкмерса.
– Це той дядько Арнольд, що був у Гамбургу капiтаном порту?
– Так, Хлопчак, той самий дядько Арнольд. Бач, вiн теж знався на мовi!
Прадiдусь вийняв з-за шафки останню табличку, дуже довгу, напис на нiй був: "Гамбурзька громада".
– Отак, – мовив вiн. – Тепер я можу почати оповiдку про дядька Арнольда Рiкмерса. Сядь на стружки, щоб краще бачити таблички. Через цi таблички я, як виняток, розкажу тобi оповiдку тут, нагорi.
Як цiкаво! Я сiв на купу м'яких стружок, i прадiдусь за допомогою табличок розказав менi таку оповiдку:
ВЕСЕЛИЙ КАПIТАН ПОРТУ
Капiтан порту – це неабияка персона, а коли це ще й капiтан величезного гамбурзького порту, можна сказати не вагаючись, що це велика людина. Багатьох колишнiх капiтанiв гамбурзького порту й досi пам'ятають у народi. Але жоден iз них не зостався в пам'ятi гамбуржцiв так, як капiтан Арнольд Рiкмерс.
До того вiн був капiтаном корабля й плавав здебiльшого з Гамбурга до Пiвденної Америки. Та якось його пароплав попав у великий шторм, на ньому звалило щоглу, i Арнольд Рiкмерс позбувся лiвої ноги. Вiдтодi вiн уже не мiг ходити в далекi плавання. Але вiн був добрий моряк, пiдготований в усiх питаннях мореплавства, i його в п'ятдесят рокiв призначили капiтаном гамбурзького порту.
Його дружина Теодора – вiн називав її просто Тео – дуже зрадiла новiй чоловiковiй службi, бо сподiвалася, що тепер капiтан частiш буватиме дома. Та вона, на жаль, помилилась. Бо ранiш, коли капiтан пiсля кожного рейсу дiставав кiлька тижнiв вiдпустки, вона весь цей час мала його для себе. А тепер вiн день у день бував у порту, i вона не раз зiтхала: "Тепер у тебе двi дружини, Арнольде: гавань i я, i менi здається, що гавань ти любиш дужче".
Звичайно, капiтан казав, що це дурниця. Порядкувати великим портом – для цього треба бiльше часу й працi, нiж щоб утримувати в порядку кухню. Там є причали з кранами, склади, катери, рiчковi судна. А головне – великi океанськi пароплави, що їх вводять до гаванi й виводять iз неї потужнi буксири. Крiм того, вiн має дбати про паспорти для чужоземних морякiв та про хитромудрi справи митницi.
"Все це – в моїх руках", – мовив капiтан не без гордостi, а потiм показав дружинi список великих суден, що мали прибути наступного дня до гамбурзького порту. У тому списку були французький пасажирський пароплав "Наполеон", двоє суден, що ходили до островiв Пiвнiчного моря – "Королева Луїза" та "Хай щастить" – i великий рятувальний буксир "Буря".
Капiтанова дружина засмiялась, побачивши той список, i сказала:
"З цих назв можна скласти цiлу фразу".
"Як це?" – спитав капiтан Рiкмерс.
"Як переставити їх, – вiдповiла дружина, – то можна сказати: "Буря на Наполеона, i хай щастить королевi Луїзi!"
Ця думка дуже потiшила капiтана порту, бо вiн був уже в таких лiтах, коли чоловiки знову починають читати казки й розважатись кумедними iграми.
"А ти знаєш, Тео, – сказав вiн, – якщо судна прибудуть одночасно, я справдi зможу розставити їх у такому порядку, щоб утворилась ця фраза. Але звiдки взяти iншi слова? Адже нема таких суден, що називались би "На" чи "I"!
"А чого не назвати так буксири? – пiдказала дружина. – Адже вони шмигають мiж пароплавами в гаванi, достоту як маленькi слова в реченнi мiж великими!"
"Ну, ти ж i придумаєш!" – сказав капiтан i заговорив про щось iнше.
Але наступного дня, коли вiн дивився зi своєї заскленої вежi на гамбурзький порт i бачив, як до гаванi одне за одним входять судна "Буря", "Наполеон", "Хай щастить" i "Королева Луїза", йому згадалася дружинина думка, i весь наступний тиждень вiн раз у раз ловив себе на тому, що пробував скласти фразу з назв прибулих суден.
Коли буксири пiдводили до причалiв гамбурзькi пароплави "Моряцький привiт" та "Бургомiстр Росе", капiтан мурмотiв: "Моряцький привiт бургомiстровi Россу!"
Коли привели для ремонту пожежнi судна "Нiч" i "Свiтло", вiн посеред дiлової розмови раптом сказав: "Крiзь нiч до свiтла!" Судновласники, з якими вiн саме розмовляв, здивувались i не знали, що й подумати.
Мало-помалу отаке складання фраз зробилось у нього невiдчепною звичкою, i найкумеднiше було те, що весь персонал гамбурзького порту заразився нею. Коли одного дня на верфi поставили ремонтувати великi крановi судна "Воля", "Сила" i "Влада", докери, смiючись, гукали: "Воля дає силу i владу!"
Коли бiля митного причалу пришвартувалися пасажирськi пароплави "Зiрка", "Рiо", "Промiнь" та "Одеса", митники перемовлялися з усмiшкою: "Зiрка над Рiо, промiнь для Одеси!"
Зрештою таким складанням фраз заразилося все мiсто, i ще нiколи мореплавських повiдомлень у газетi не читали так пильно, як тодi, коли кожен гамбуржець намагався скласти фразу з назв прибулих суден.
I ось настала пора спустити зi стапелiв нову серiю буксирiв. Усе було готове для цього. Тiльки назв новим бiлим пароплавчикам iще не дали. Не могли вирiшити: дати їм назви мiст, чи квiток, чи риб. Тому питали думки в кожного. Мiж iншим, спитали й капiтана порту Арнольда Рiкмерса. I капiтановi згадалося те, що придумала його дружина.
"Панове, – сказав вiн. – Ви знаєте, що наше мiсто вже два тижнi розважається, складаючи з назв прибулих кораблiв цiлi фрази. Знаєте й те, що найбiльш вдалими з них розважають гостей мiста, коли катають їх по гаванi. Зробiть же людям приємнiсть – полегшiть їм таке складання. Назвiть буксири "Для", "За", "На", "Пiд", "Перед", "I", "Та", "Або". Це буде одна з принад нашого порту".
Керiвники буксирного пароплавства сторопiли. А потiм гучно зареготали. Всi вони були в тому вiцi, коли чоловiки знову починають читати казки та розважатись кумедними iграми, а тому сприйняли капiтанову пропозицiю цiлком серйозно.
Того дня, коли мали "хрестити" буксири, половина мiста, як звичайно, була в порту. Як то завжди буває пiд час спуску кораблiв на воду, безкоштовно частували пивом, копченими ковбасами й гамбурзькою юшкою з вугрiв. Тiльки саме "хрещення" було для всiх глядачiв величезною несподiванкою.
Тео, дружина капiтана. порту, розбила пляшку шампанського об форштевень першого буксира й голосно вигукнула: "Називаю тебе "Крiзь". Люди здивувались, А коли панi Теодора Рiкмерс оголосила iншi назви, по черзi вигукуючи: "Називаю тебе "I", називаю тебе "Без", називаю тебе "Бiля", – всi стали перезиратись i перемовлятися: "Химернi "хрестини", еге?"
Та декотрi вже зрозумiли, нащо буксирам дають такi дивнi назви, i вiдтодi цi люди щодня приходили в порт дивитись, як прибувають судна. I четвертого дня пiсля спуску буксирiв на воду це завзяття було винагороджене. Бо два буксири саме втягували до гаванi два пароплави. Один називався "Мiсто Бремен", другий – "Широкий шлях". Для цих пароплавiв капiтан порту вiдрядив буксири "Через" i "Є". Отож люди, що стояли на причалах iз великими бiноклями в руках i читали по порядку цi назви, складали їх у фразу: "Через мiсто Бремен є широкий шлях". А прочитавши, захоплено смiялись, передавали бiноклi сусiдам i виспiвували на весь голос: "Через мiсто Бремен є широкий шлях!"
"Гамбурзький ранковий вiсник" надрукував цю фразу наступного дня на першiй сторiнцi. Ще там було зазначено, що iдея пана Арнольда Рiкмерса "просто чудова" i що складання фраз iз назв щойно прибулих суден напевне принадить до Гамбурга дуже багато туристiв.
Капiтана Рiкмерса потiшила ця похвала в газетi, i вiдтодi вiн часто приходив додому ранiше та обговорював з дружиною список кораблiв, що мали прибути наступного дня до порту. I майже щодня їм щастило скласти з тих назв фразу. Правда, не всi вони бували такi гарнi, як першого дня. А проте бували приємнi несподiванки, i не минало дня, щоб на пiрсах та причалах порту не юрмилось пiвсотнi, а то й сотня людей з бiноклями, що спостерiгали прибуття пароплавiв. Дiйшло до того, що декотрi готелi в гаванi вивiсили оголошення: "Кiмнати з видом на прибуття суден. Видаються позичкове бiноклi".
Одної весняної недiлi, коли до гаванi насунули сотнi цiкавих, капiтановi порту пощастило скласти навiть невеличкого вiршика:
В Амстердам через Гавану
Шлях iз Рiо капiтану.
Ця заримована фраза так потiшила гамбуржцiв, що вони гучним радiсним криком вiтали вервечку суден, якi повiльно входили до гаванi. А коли ще й капiтан порту з'явився на другому поверсi своєї заскленої вежi, вони замахали йому руками й залунали оплески. "Ранковий вiсник" другого дня надрукував цiлу статтю з заголовком: "Гамбург ушановує капiтана порту".
Тi фрази, що їх капiтан Рiкмерс складав iз назв кораблiв та буксирiв, стали незабаром однiєю з дивовиж Гамбурга, i йому часом навiть надавали в розпорядження те чи iнше судно, щоб вiн мiг скласти таку фразу для якихось надзвичайних гостей.
Капiтан iз дружиною виявляли в цьому неабиякий хист. Наприклад, одного дня, коли по гаванi катали ста двадцятьох учителiв давньогрецької мови, учасникiв з'їзду, вони спромоглися навiть скласти рядок гекзаметра, i то з самих назв пароплавiв, не скориставшись навiть буксирами. Товариство викладачiв грецької мови за це нагородило його пам'ятним знаком з написом "За Елладу", який. присуджується тiльки раз на рiк.
За час своєї служби капiтан Рiкмерс одержав ще багато орденiв та iнших вiдзнак; крiм того, його обрали почесним громадянином Гамбурга й Амстердама та членом "Товариства нiмецької мови".
Та не треба думати, що за складанням таких фраз вiн занедбував свої капiтанськi обов'язки. На службi вiн був дуже точний i сумлiнний, i коли був зайнятий важливiшими справами, то часто пропускав навiть чудовi нагоди скласти фразу. Але час вiд часу однаково складав щонайзабавнiшi фрази i таким чином спонукав майже всiх гамбуржцiв так цiкавитися своїм портом, як iще нiколи.
Коли капiтан Рiкмерс у шiстдесят п'ять рокiв пiшов на пенсiю, весь Гамбург сумував, прощаючись iз ним. Усi газети надрукували статтi, в яких висловлювали жаль, що його не буде, а бургомiстр iз сенатором вiддали йому офiцiйний прощальний вiзит, коли вiн востаннє порядкував життям величезного гамбурзького порту зi своєї заскленої вежi.
Новий каштан порту був чоловiк молодий i честолюбний; вiн не любив забавок i домiгся, щоб усi тридцять буксирiв перейменували й не складали бiльше нiяких фраз. Вiдтодi буксири називались уже не "Вiд", "Iз", "До", "Пiсля", а "Обов'язок", "Вiрнiсть", "Честь", "Обачнiсть" та "Завзяття".
Але "Спiлка християн-мореплавцiв" дбайливо зберегла таблички з давнiми назвами, i коли капiтан Рiкмерс зi своєю дружиною Теодорою святкували золоте весiлля, молодi матроси склали з таких табличок вiтання подружжю в садку перед капiтановим будиночком.
А коли капiтан у вiсiмдесят рокiв помер, за його труною йшли тисячi гамбуржцiв i його могилу теж прикрасили табличками, їх i досi можна побачити на одному гамбурзькому кладовищi. А на надгробку є такий напис:
Капiтана, що пiд дубом
Цим високим спочиває,
Як людину добру й мудру
В мiстi кожен пам'ятає.
Скiнчивши оповiдку, прадiдусь прихилив останню табличку до стiни й сказав:
– А тепер допоможи поставити їх назад за шафку!
Я пiдвiвся з купи стружок i почав подавати таблички прадiдусевi, а той запихав їх за шафку. За роботою ми розмовляли про дядька Арнольда та його фрази.
– А як ти гадаєш, – спитав прадiдусь, – якого буксира найчастiш уживав дядько Арнольд складати фрази?
– Мабуть, буксира "I"!
– Точно! А як ти вгадав?
– Бо наш учитель каже, що ми вживаємо це слово в. шкiльних творах надто часто.
– А чому, як ти гадаєш?
– Бо воно всюди пiдходить!
– Звичайно, пiдходить. I я тобi поясню чому: бо словом "i" можна поєднати найнеймовiрнiшi речi. Наприклад, можна спокiйно сказати: "Корона i маринований оселедець". Або: "Комар i носорiг". Або: "Парасолька й сiм омарiв". А спробуй-но те саме iз словом "або". Звучатиме зовсiм не так: "Корона або маринований оселедець". Так нiхто не скаже. Та й "Парасолька або сiм омарiв" – теж не звучить. Тiльки слiвце "i" може з'єднати що завгодно й з чим завгодно. Iншi маленькi слiвця – вужчi фахiвцi. Однi стосуються тiльки часу, як наприклад, "поки" чи "коли", iншi – мiсця, як-от: "тут", або "там", або "сюди" чи "туди". А декотрi наводять причину.
Прадiдусь уже запхав за шафку табличку й випростався, закректавши.
– В моїх лiтах навiть нахилятись важко, – зауважив вiн. -Сядьмо тепер та повiршуймо трохи.
– Добре, прадiдусю! Може, про всiлякi слова, якi є на свiтi?
– Згода, Хлопчак, – сказав прадiдусь i, випнувши нижню губу та примруживши очi, взяв чисту дошку.
Я не хотiв перебивати йому думок, а тому навшпиньки пiдiйшов до стосика чистих дощок. Та раптом вiн вигукнув:
– У мене є двi думки! Одна для себе, а друга для тебе!
– Якi ж це думки, прадiдусю?
– Слухай уважно: я складу вiрша про три країни. В однiй можна говорити самими iменниками, в другiй – самими дiєсловами, а в третiй – самими сполучниками.
– Чудово! А якого ж вiрша маю скласти я?
– Дуже довгого! Вiзьми якусь фразу – наприклад: "Хатка мишенятка", – i додавай до неї по кiлька слiв, щоб урештi вийшла дуже довга фраза!
– Так хiба ж вона заримується, прадiдусю?
– Коли почнеш розумно, то заримуєш! Можна скласти вiрша iз запитань i вiдповiдей. Тодi рими наче самi приходять!
– Ну гаразд, прадiдусю, я спробую!
Ми сiли кожен у своєму кутку з дошкою та теслярським олiвцем i заходились вiршувати.
Спочатку все йшло чудово. Але потiм вiршування пiшло важко. У прадiдуся теж, здається, були свої труднощi. Вiн пiдвiвся й почав ходити туди й сюди, а коли помiтив, що i я затнувся, то раптом спинивсь передi мною й сказав:
– Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших вiршах. I тепер за деревами не бачимо лiсу. Може, помiняємося? Ти допишеш мого вiрша, а я – твого.
– От добре! Я згоден!
Ми помiнялись мiсцями, кожен перечитав чужого вiрша, а тодi взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.
– Розумiєш, – сказав прадiдусь, – у вiршуваннi не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першiй половинi своїх вiршiв. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.
– Кому починати? – спитав я.
– Сьогоднi тобi, Хлопчак!
I я прочитав нашого спiльного вiрша про три країни:
А
В А-ландiї жив Адерах,
Король народу азiв,
Що мали перснi на руках
I намиста з топазiв.
Пекли з картоплi деруни
Й варили юшку з кiльки,
А розмовляли всi вони
Iменниками тiльки.
Бувало, аз кричить: "Мороз!",
"Спекота!" – нарiкає,
Та ще не чули, нiби хтось
Там "мерзне" чи "впрiває".
Б
В Бе-ландiї жив Бердомах,
Владар народу брорiв;
Вони ходили в ковпаках
I в капцях без пiдборiв.
Тi брори, як то вже бува,
Також свiй клопiт мали:
Вони самi дiєслова
В розмовi уживали.
"Мороз" чи "спека" – слiв таких
В тiм краї не водилось,
"Замерз", "упрiв" – отак у них
Одвiку говорилось.
В
В Ве-ландiї жив Вiзорах,
Великий герцог ведiв,
Що всi держали у клiтках
Приручених ведмедiв.
Усе було у них чудне,
Й химерну мали мову:
Займенник – слово головне,
Прийменник – додаткове.
В тепло кричали всi: "Я – за!"
В холодний день: "Я – проти!"
I жоден схвально не казав
Про суш, вiтри та сльоти.
Та сталась в мiсяцi маю
Пригода нещаслива:
Пройшла у кожному краю
Страшенна з громом злива.
I азiв сiк густенний град,
А брорiв громом било,
А ведiв ледь не всiх пiдряд
В калюжах притопило.
А пiсля тої бурi три
Змiшалися народи,
I де ранiше жив котрий,
Тепер добрати годi.
До азiв веди враз прийшли,
До ведiв збiглись брори,
Зате вже ази зайняли
В Бе-ландiї всi гори.
Всi три народи почали
Кордони геть стирати,
А потiм за мету взяли -
Слова трьох мов змiшати.
Вiдтодi в краї завели
Такий звичай здоровий:
Вживають i старi й малi
Усi частини мови.
Яку ж науку цi рядки
Нам можуть пiдказати?
Без дружби всi ми – черепки
З розбитого горняти.
– Чудово ти довiв до кiнця мого вiрша! – сказав прадiдусь. -Нiчого не треба й пояснювати, кожен зразу помiтить, що всi слова у фразi важливi – i малi, й великi.
– А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вiрша, прадiдусю!
– Зараз прочитаю.
Прадiдусь трохи вiдсунув дошку вiд очей, примружив їх i прочитав:
Хатка мишенятка
Я знаю мишенятко,
Є в мишенятка хатка.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка.
Ви хочете спитати,
Яка завбiльшки хата?
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Ви хочете спитати,
Iз чого тая хата?
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Ви хочете спитати:
А де стоїть та хата?
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Ви хочете спитати,
Де поле те шукати?
За лiсом, коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки.
Така маленька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
За лiсом коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Що ж видно з тої хати
Малому мишенятi?
Iз хати видно луки,
Дуби, ялини й буки.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
За лiсом коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки,
Iз хатки видно луки,
Дуби, ялини й буки,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
А вам цiкаво знати,
Як мишенятко звати?
Звуть мишенятко Томом,
Воно зве хатку домом.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
За лiсом коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки,
Iз хатки видно луки,
Дуби, ялини й буки,
Звуть мишенятко Томом,
Воно зве хатку домом,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
– Ой лишенько, прадiдусю! – вигукнув я. – Фраза вийшла така довга, як морська змiя.
– Але, щиро кажучи, таких довгих фраз в оповiдках не повинно бути. Бо це вийде так, нiби ти на невеличкий човник наклав вантаж цiлого пароплава. Тож човник, ясна рiч, потоне. Так не годиться. Котра година?
– Скоро дванадцята!
– Час обiдати! Бери свою дошку, ходiмо додому.
Вдома, у горiшньої бабусi, пахло гороховою юшкою, i це менi не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, i це трохи заспокоїло мене.
Бабуся через плече спитала, якi вiршi ми складали, i я розповiв їй, що ми вiршували вдвох – один починав, другий кiнчав.
– А хiба можна й так? – здивувалась горiшня бабуся, мiшаючи горохову юшку.
– Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних вiршах. Тодi вiн починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.
– Щира правда, – зiтхнула горiшня бабуся. – Це я добре знаю.
– А, то ви теж вiршуєте? – спитав я.
– Таке вигадав! Хто ж мовить про вiршування? Я говорю про куховарство! Йди до вiтальнi, обiд зараз буде готовий.
Я вийшов з кухнi набурмосений, i зразу по тому горiшня бабуся подала до вiтальнi обiд.
Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помiтила, говорив про вiршування. Прадiдусь теж пiдтримував розмову з усiєї сили, бо вiн хотiв вивiдати, чи бабуся щось тямить у вiршах.
