Текст книги "Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)"

Автор книги: Джеймс Крюс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Несподiванi були для пана Зiнгера й балачки в його страховiй конторi. Як людина педантична, вiн завжди говорив про "Товариство страхування вдiв ловцiв омарiв". А гельголандцi весь час казали: "Нiколаусова каса". Тiльки на третiй чи четвертий день пан Зiнгер збагнув, що вони мають на увазi його "Товариство страхування вдiв ловцiв омарiв". Бо небесний заступник рибалок та мореплавцiв – святий Миколай, чи то Нiколаус. Тому всi моряцькi страховi товариства називають "Нiколаусовими касами". А секретарiв таких товариств -просто Нiколаусами. Секретар "Пароплавного страхового товариства", наприклад, мав прiзвисько Нiколаус Раз-Два-Три, бо вiн завжди носив цiпок iз залiзним наконечником i за кожним другим кроком рiзко стукав ним. Це звучало як "тук-тук-тук" або "раз-два-три". Секретар Товариства страхування риболовних снастей прозивався Нiколаус-Перець, бо вiн дуже перчив усi страви. А секретар "Лоцманської страхової спiлки" був Нiколаус-Свинар, бо вiн єдиний на всьому островi держав свиню.

Тiльки секретар страхового товариства Йоганнес-Якоб Зiнгер, здавалося, ще не мав прiзвиська, i вiн дуже пишався цим. Коли пастор Расмуссен, як домовилися, в останнiй четвер травня прийшов кликати його на прогулянку, пан Зiнгер сказав: "Ви програли заклад, пане пасторе! Я вже тиждень живу на Гельголандi, а прiзвиська не маю".

"Зачекайте, пане Зiнгер, – засмiявся пастор Грiм. – Ходiм поки що прогуляємося".

Секретар страхового товариства надiв жовто-зелену квiтчасту камiзельку й прикрасив свої тонкi ноги лимонно-жовтими гамашами. Була вже п'ята година, i його службовий час у конторi скiнчився.

Коли вони пiднiмалися сходами до Горiшнього селища, їм довелось обминати старого пiдмiтайла Цангi, бо той саме завзято мiв сто вiсiмдесят три сходинки.

"Ну, як справи, Цангi?" – спитав пастор.

Старий вiдповiв, не пiдводячи голови:

"Вниз кочуся, пане пасторе".

А потiм мовчки замiв iще три сходинки.

Пастор Грiм зупинився й спитав:

"Скiльки тобi, власне, рокiв, Цангi?"

"Сiмдесят п'ять, пане пасторе!"

"Ну, то час тобi вже на спочинок. А ти хоч застрахований?"

Старий пiдмiтайло, не перестаючи вимахувати мiтлою, вiдповiв:

"Нi, пане пасторе, де там! Я вже якось до кiнця витримаю. Адже це страхування грає на тому, щоб люди рано вмирали. Знаю я їх! Нiколаус Раз-Два-Три хитрий, як чортяка, Нiколаус-Перець дурний, як баран, Нiколаус-Свинар не любить мене, та й оцей новий, Нiколаус Жовтоногий, навряд чи кращий буде".

"Дозвольте!" – вигукнув пан Зiнгер.

Але Цангi вже спустився на дванадцять сходинок i нiчого не почув, бо вiн був майже глухий.

Йоганнес-Якоб Зiнгер утупив очi в свої гамашi й спитав: "Чому вiн назвав мене Жовтоногим? Жовтi гамашi тепер дуже моднi в Гамбурзi".

"Але не на Гельголандi, – вiдказав пастор i осмiхнувся. Тодi взяв пана Зiнгера пiд руку й сказав: – Ходiмо провiдаємо аптекаря Меллiна".

Вони пiднялися нагору й зайшли до старовинної аптеки, що стояла на краю урвища бiля сходiв. Там їх почастували грогом.

"Я вже багато чув про вас, – сказав аптекар пановi Зiнгеру. -Вас прозвали Обхiдний Маневр, правда?"

"Як, як? – уражено перепитав секретар страхового товариства. -Обхiдний Маневр?"

"Та не дрочiться через таку дурницю! – вигукнув аптекар. – Тут нiкого не називають справжнiм iм'ям. Мене от прозвали Нашатирний Петер. А вас – Обхiдний Маневр".

"Але чому, пане аптекарю?"

"Ну, бачте, пане Зiнгер, тут рiч ось у чому: вдова Бродерс усiм розповiдала, що ви не любите риби. Але вона, каже вдова, навчила вас залюбки їсти рибу. Обхiдним маневром, каже вона. Тому вас i прозвали Обхiдним Маневром".

Пастор Расмуссен так зареготав, що аж пирснув грогом, який мав у ротi, на стiл. Але пан Зiнгер тiльки сказав: "Як прикро!"

Коли вони обидва вже знов неквапом iшли по острову, пастор Грiм сказав: "Двоє прiзвиськ ви вже маєте. Цiкаво, яке буде третє?"

"А менi вистачить i цих! – з гiднiстю вiдказав Йоганнес-Якоб Зiнгер. Вiн волiв би повернутись i рушити назад. Але пастор тяг його далi через Горiшнє селище i навiть запросив ще на один грог у шинок "Утiха Пiвнiчного моря".

Шинкар Ялiвцевий Гаррi власною персоною принiс двi склянки грогу i навiть пiдсiв за стiл до клiєнтiв.

"Ну, як вам сподобався наш острiв, Президенте?"

"Який я вам президент!" – з гiднiстю вiдрубав пан Зiнгер. Та Ялiвцевий Гаррi тiльки засмiявся.

"Звичайно, я знаю, що ви страховий агент. Але, як я чую, ви по десять разiв на день вiтаєтесь за руку з людьми. А це робить тут тiльки президент, коли раз на рiк навiдує наш острiв. Тому вас i прозвали Президентом. Цiлком симпатичне прiзвисько".

На щастя, цей раз у пастора Расмуссена не було в руцi грогу, i вiн змiг зареготати без небезпеки для скатерки. А пан Зiнгер сказав: "Та непогане". Бо прiзвисько Президент йому сподобалося.

Далi вiн уже супроводив пастора по острову не без приємностi. Вже темнiло, коли обидва дiйшли до маяка, що невтомно обводив трьома своїми променями морський обрiй, як дороговказ для суден у морi.

Бiля пiднiжжя маяка вони зустрiли Антьє Гавдуюду. Вона була дружина англiйця, що торгував на Гельголандi тканинами. Вона нiколи не питала людей: "Як справи?" А натомiсть питала: "How do you do?" По-англiйському це означає те саме. Тому її й прозвали Антьє Гавдуюду. В напiвтемрявi Антьє впiзнала пастора тiльки по голосу. А пана Зiнгера й зовсiм не впiзнала. Тому вона спитала: "З ким це ви прогулюєтесь, пане пасторе?"

"З паном Зiнгером, страховим агентом, Антьє!"

"А, з Гумовим Нiколаусом".

"Вибачте, як ви сказали? – сердито вигукнув пан Зiнгер. – З Гумовим Нiколаусом?"

"Ой, не ображайтесь! – вiдказала Антьє Гавдуюду. – Я ж не зо зла. Я просто вiд людей чула, що вас так називають".

"Але чому раптом Гумовим Нiколаусом?" – спитав пастор Расмуссен.

"Ну, це проста рiч, пане пасторе. Це через пiдпис".

"Тобто як?" – здивувався Йоганнес-Якоб Зiнгер.

"Та ви ж, – вiдповiла Антьє Гавдуюду, – пiд кожним папером пiдписуєтеся: "Агент Товариства по страхуванню вдiв ловцiв омарiв". Такий розтягнений пiдпис, наче гумовий".

"А чому Нiколаус? – спитав пан Зiнгер збентежено.

"Бо в нас усiх страхових агентiв називають Нiколаусами".

"Ага, – знiчено промимрив агент, – тому й пiдмiтальник назвав мене Жовтоногим Нiколаусом".

Пастор Расмуссен аж заiржав i, пирхаючи, вигукнув:

"Так вам i треба, Зiнгере, щоб вас прозивали Гумовим Нiколаусом. I придумали ж такий довжелезний пiдпис! Як там воно, Антьє?"

"Агент товариства по страхуванню вдiв ловцiв омарiв", пане пасторе!"

"Смiх, та й годi!" – закричав пастор.

Але пан Зiнгер прошепотiв:

"Як прикро!"

Коли вертались додому, пан Зiнгер мусив визнати, що вiн начисто програв заклад. Вiн мав уже не одне прiзвисько, а цiлих четверо. I це смутило його так, що добросердому пасторовi стало аж шкода бiдолахи.

"Ви знаєте, – сказав вiн, – я подбаю, щоб вас надалi прозивали тiльки Президентом. Адже це прiзвисько найбiльше вас задовольняє, правда?"

Агент кивнув головою.

"Гаразд, а коли ви збираєтесь тричi обпливати човном круг острова, пане Зiнгер?"

"Може, в недiлю?" – вiдказав бiдолаха.

"Згода, пане Зiнгер! У недiлю о дев'ятiй ранку на причалi для вас буде наготована шлюпка. Ви ж не маєте нiчого проти того, щоб я скористався нагодою i трохи покатався?"

Агент похитав головою. Потiм пригнiчено сказав: "Добранiч", – i зник у домi вдови Бродерс.

Наступної недiлi гельголандцi були неабияк здивованi, побачивши, що пастор Грiм iз новим страховим агентом сiдають у шлюпку i худющий пан Зiнгер з натугою, невмiло налягає на весла, їхнiй подив ще зрiс, коли вони побачили, що невеличка шлюпка обпливає весь острiв.

I вже зовсiм отетерiли люди, коли шлюпка пiсля тригодинної плавби не пристала до причалу, а вдруге рушила на пiвдень i обкружляла острiв. Тодi гельголандцi висипали з осель, i повсюди на краю кручi товпились цiкавi, що дивились на човник унизу, в хвилях. Розумний пастор вибрав для прогулянки шлюпку, що належала державi й мала назву "Президент". Це було дуже передбачливо. Бо коли Ялiвцевий Гаррi з шинку "Втiха Пiвнiчного моря" побачив зi скелi шлюпку, то гукнув: "Хлопцi, дивiться! Президент у "Президентi" пливе круг острова".

Цей дотеп полетiв з уст в уста, i Йоганнес-Якоб Зiнгер ураз дiстав навiки те прiзвисько, котре найдужче йому сподобалося.

Коли вiн удруге проплив повз причал, не пристаючи, йому вже гукали: "Агов, Президенте, ти що, хочеш установити рекорд на далеку дистанцiю?"

Йоганнес-Якоб Зiнгер кивнув головою й був радий, i то з двох причин: по-перше, що його називали Президентом, а по-друге, тому, що при цiй нагодi навчився веслувати. Вiн змахував веслами майже так само зграбно, як пташка крильми – легко й ритмiчно, навiть не думаючи про веслування. Коли аж надвечiр вiн нарештi втретє обплив круг острова й пристав до причалу, Спiлка веслярiв тут-таки на мiсцi оголосила його своїм почесним членом i запросила разом iз пастором до шинку "Втiха Пiвнiчного моря". Наступними днями вдова Бродерс не могла надивуватися з пана Зiнгера. Вiн уже не носив жовтих гамаш, називав свою контору "Нiколаусовою спiлкою", залюбки їв рибу й навiть морських слимакiв, уже не вiтався з людьми за руку по десять разiв на день, а гукав: "Здоровi були" чи "Привiт", коли зустрiчав знайомого, а одного дня навiть пiшов на службу в синьому моряцькому светрi.

"А ви знаєте, Президенте, – сказала вдова якось у недiлю за обiдом, – вас уже й не вiдрiзниш вiд гельголандця".

"Правда!" – погодився пан Зiнгер. А тодi вiдсунув шнiцеля зi свинини, що подала йому вдова, й узяв шматок свiжозакопченої акулячої почеревини.

Прадiдусь замовк, i я спантеличено запитав:

– Що, оповiдка скiнчилась?

– Так, оповiдка скiнчилась. Ти, звичайно, поцiкавишся, чому Президент тепер уже не страховий агент, а торговець омарами, правда?

– Так, прадiдусю.

– Ну, це я можу тобi сказати: бо вiн одружився з дочкою торговця омарами, а пiсля тестевої смертi успадкував торгiвлю.

– А чому ви не розказали про це в своїй оповiдцi?

– Бо, як сказала одна мудра султанова дружина, навiть така мiзерна й дурна рiч, як казка, має свої правила! Оповiдка про прiзвиська пана Зiнгера – це оповiдка про заклад. Вона починається з того, що двоє побились об заклад, i кiнчається тим, що один з них виграє той заклад, а другий програє. I крапка! Все iнше вже не належить до оповiдки. Бо оповiдка, Хлопчак, повинна бути схожа на змiю, що кусає себе за хвiст. Вона повинна бути заокруглена, замкнена сама в собi. Так, як змiя, що вхопить себе зубами за хвiст, не має нi початку, нi кiнця, так i кiнець оповiдки повинен уплiтатися в її початок.

– Оце, прадiдусю, й є мораль вашої оповiдки.

– Так, це теж мораль, але вона годиться для будь-якої оповiдки. А наша оповiдка про пана Зiнгера мала показати ще й iнше: те, що люди завжди, так би мовити, обмацують мовою щось нове, перше нiж дати йому назву. Пан Зiнгер був на Гельголандi чимось новим. До нього пробували прикласти то те, то те прiзвисько. Але те, котре найдужче пасувало до його поведiнки, сповненої гiдностi, прилипло до нього: прiзвисько "Президент".

– I тому мого друга Геннiнга тепер називають Президентовим Геннiнгом, а дiвчину дядька Гаррi – Президентовою Хельгою! – сказав я.

– Точно, Хлопчак!

Прадiд вийняв з кишенi маленького золотого годинника й мовив:

– Горiшня бабуся чекає мене. Менi треба дещо з нею обговорити. А ти склади тим часом гарненького вiршика!

– Так у мене немає настрою, прадiдусю, й задумки немає!

– Ну, тодi я пропоную тобi ось що: спробуй-но ще перекладати!

– А що ж менi перекладати? – засмiявся я. – Я ж не знаю жодної чужоземної мови.

– Зате знаєш двi вiтчизнянi: нiмецьку й фризьку! [2] –[2] Фризи – народнiсть на пiвночi Нiдерландiв i Захiдної Нiмеччини. –

I це була правда: по-фризькому я говорив удома, а по-нiмецькому в школi та з дачниками з материка. Отже, я повинен умiти й перекладати з мови на мову...

Я взяв дошку та теслярського олiвця й сiв з ними нагорi, в токарнi, а прадiдусь пiшов через вулицю в дiм. Я вирiшив перекласти вiрш про кумедного чоловiчка, бо вiн коротенький i простий. Спочатку я написав його з одного боку дошки i якийсь час дивився на нього. Потiм сказав собi: "Отак! А тепер хутенько перекладай вiдповiдним розмiром, з гарними римами й з усiм, що сюди належить!"

Та перекладання виявилось куди важчим дiлом, нiж я гадав. Коли у фризькiй мовi яке слово має один склад, то в нiмецькiй – принаймнi два. А коли якiсь слова у фризькiй мовi римуються, то в нiмецькiй -напевне нi. Тож я морочився добру годину, але переклав усього два рядки.

Тодi я вирiшив хоча й перекласти вiрша, але зробити з нього новий, тобто вiрш, заримований по-нiмецькому. Я вже не пробував заримувати число п'ять iз словом голуб, а заримував його зi словом бiжать.

Коли прадiдусь вернувся до рибальської комори, обидвi сторони дошки були списанi, а нiмецький переклад готовий.

– Ну що, Хлопчак, – спитав прадiдусь, – упорався?

– Є переклад "Старого дивака", прадiдусю!

– Удався?

– Сподiваюсь!

– Ну читай! Менi не терпиться почути.

Я взяв дошку й прочитав вiрша спочатку по-фризькому. Потiм перевернув її i прочитав нiмецький переклад:

Старий дивак

В нас жив на островi колись

Кумедний чоловiк.

Усе на свiтi, що не є,

Вiн рахувати звик.

Один, два, три, чотири, п'ять -

Жаб, горобцiв, жукiв.

Бички по вулицi бiжать -

Рахує вiн бичкiв.

Квiтки на лузi рахував,

Траву i все, що мiг.

Надвечiр стомлювався так,

Що ледь не падав з нiг.

Спитаєш ти мене, чому

Поводився вiн так?

Ну що ж, тобi я вiдповiм:

Вiн просто був дивак.

– Гм... – гмукнув прадiдусь замислено. Потiм узяв дошку з моєї руки, подивився на той бiк, де був написаний фризький вiрш, перевернув, трохи почитав нiмецький переклад i знову гмукнув: – Гм...

– Тобi не подобається мiй переклад?

– Та нi, подобається! Але по-фризькому вiрш, вiдверто кажучи, звучить краще.

– Таж мiй вiрш – тiльки переклад!

– Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собi працю!

– Чого це?

– Ну от глянь. По-фризькому сказано: "Був колись на островi чоловiк, то вiн увесь час рахував, i люди дивувалися, що вiн весь час стоїть на довгiй вулицi й рахує". А ти кажеш просто: "Жив-був колись на островi кумедний чоловiк. Усе на свiтi, що не є, вiн рахувати звик". Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вiршi. Перекладати, Хлопчак, це означає нiби перевозити щось iз мови в мову, немов на поромi. Але дорогою треба по змозi менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!

– Так я ж уперше зроду перекладав! Хiба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромi?

– Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.

Поки ми так розмовляли, внизу рипнули дверi, i ми почули голос дядька Яспера: "Йдiть уже їсти!"

– Ой господи! – сказав прадiдусь. – Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсiм забув!

Дверi рипнули знову, а потiм грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас iз прадiдусем. Бо для нього не було в свiтi нiчого важливiшого за їжу. Вiн не мiг зрозумiти, що є речi, цiкавiшi за маринованi оселедцi, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.

Коли ми в шапках i шарфах вийшли на вулицю, прадiдусь сказав, що горiшня бабуся питала в нього рими.

– Невже вона справдi вiршує?

– Хто може знати! Вiд жiнок можна сподiватися чого завгодно.

– Твоя правда, Хлопчак! – пробурчав прадiдусь, i ми ввiйшли в дiм.

Їжа була така, як щодня, нiчого надзвичайного. Зелена капуста iз салом.

По обiдi прадiдусь лiг поспати, а нашi моряки знову подалися до гаванi – розвантажувати далi катер.

Я теж хотiв iти до гаванi, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.

– А в кого буде день народження, бабусю?

– У твого прадiда! Завтра йому вiсiмдесят п'ять рокiв. Тобi годилось би знати!

– Так вiн же й слова менi про це не казав!

– Ще б пак! Вiн не визнає днiв народження. I все лягає на мої руки! Диво, що вiн хоч сьогоднi прийшов обговорювати найголовнiше.

"То ось чого вiн сьогоднi вранцi був удома!" – подумав я.

– Сходи до пекаря Люрса i спитай, коли будуть готовi торти. Та забiжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок i яєць, а ще...

Бабусиним дорученням не було кiнця. Я пiшов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потiм запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зiнгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу i свого приятеля Геннiнга. Потiм пiшов додому i крiзь вiкно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горiшньої бабусi. Сестричкам я пообiцяв принести пiсля святкового обiду печива й торта. I нарештi подався в Долiшнє селище – запросити долiшню бабусю.

Впоравши все це, я пройшовся до гаванi й побачив там Джоннi-Свистуна. Вiн стояв на причалi коло нашого катера, i я дозволив йому спуститись разом зi мною на наше судно. Ми взяли в камбузi морських сухарiв, повалялись на койках, а врештi сiли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.

– Диви, – сказав менi Джоннi, – на дошках щось написане!

– Де? – збентежено спитав я.

– А он на носi!

I справдi – на дошцi спереду хтось написав щось олiвцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розiбрав слова з нашого вiрша про маленьку мишку. Ми з Джоннi почали гарячкове шукати iнших списаних дощок i мало-помалу знайшли рядки трохи не з усiх наших вiршiв. Та вони були замазанi смолою, i прочитати пощастило тiльки уривки!

– Ах ви ж пiрати! – гукнув я розлючено. Вилiз iз шлюпки й побiг до дядька Гаррi, що порався коло вантажної стрiли.

– Ви забрали нашi вiршi на дошки для шлюпки! – закричав я. -Негiдники! Ось я прадiдусевi скажу!

– Та не гарячкуй, – засмiявся дядько Гаррi. – Нам бабуся дозволила.

– Як вона могла! – закричав я ще нестямнiше.

Дядько Гаррi знов засмiявся, ввiмкнув мотор кран-балки й пiдняв iз трюму два лантухи борошна. Потiм гукнув:

– Вона сказала,. що посписувала всi вiршi!

I знов заторохкотiв мотор, а менi стало соромно, що я так розкричався. Знiчений, вернувся я на причал i сказав Джоннi-Свистуновi, що не маю бiльше часу гратися з ним. Тодi побiг до долiшньої бабусi, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом i розповiв про шлюпку та про вiршi.

Долiшня бабуся спитала, що то були за вiршi i чи ми часом не складали вiршiв у неї в мансардi.

Я признався, що ми написали два вiршi на дошках з розiбраного лiжка, але на внутрiшньому боцi. На щастя, вона тiльки засмiялась, а зовсiм не розсердилась. Це заспокоїло мене, i незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горiшнє селище.

Горiшня бабуся сидiла у кухнi й перев'язувала якiсь списанi аркушики червоною стьожкою. Та, вгледiвши мене, прикрила їх хусткою й сказала:

– Чого ти нишпориш тут по кухнi! Йди в комору до прадiда. Вiн казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?

– Та йду вже, – вiдказав я i неохоче пiшов. Але насправдi менi було дуже смiшно. Бо тепер я мав доказ, що горiшня бабуся цiкавиться нашими вiршами: вона навiть зiбрала їх i перев'язує червоною стьожечкою.

I я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.

Прадiдусь сидiв нагорi, в токарнi, поряд Шкiряної Лiзбет; обличчя в нього було сумне.

– Хлопчак, – сказав вiн, – моряки пустили нашi вiршi на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?

– Навряд чи дуже багато, прадiдусю!

– Я теж. Сьогоднi ввечерi хотiв посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тiльки сьогоднiшнi.

– Так, тi моряки наробили нам лиха! – сказав я нещиро. Я не признався, що горiшня бабуся посписувала вiршi. Адже це, мабуть, мала бути iменинна несподiванка.

– Менi дуже сумно, та й злiсть на серцi, – сказав прадiд. – Я негайно мушу написати вiрша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподiваюся, там ще знайдеться!

– Зосталися тiльки двi чистi!

– От i добре. Тодi ми обидва можемо скласти по вiршу!

Я подав прадiдусевi дошку та теслярського олiвця й сiв iз другою дошкою коло верстака. З годину ми сидiли тихенько, вiршували.

– О, Хлопчак, – сказав прадiдусь нарештi, – тепер я вилив геть свою злiсть на морякiв i знов можу спокiйно дихати. Ти теж готовий?

– Нi, прадiдусю! Я допишу свого вiрша завтра. Сьогоднi чогось не пишеться.

– Ну, як хочеш! Але вислухати мого вiрша можеш?

– Аякже.

– Ну що ж, тодi слухай!

Вiн вiдсунув дошку трохи вiд очей i прочитав:

Жук-поет

Матеус-жук по праву

Серед жукiв мав славу

Нiкчеми iз нiкчем.

I в будень, i в недiлю

Валявся вiн без дiла

Де-небудь пiд кущем.

Усi жуки путящi,

Поряднi, роботящi,

Й знайомi, i рiдня,

Говорячи про нього -

Матеуса дурного, -

Смiялися щодня.

Жуки вели розмови

Про гони та про лови

I взагалi про спорт.

Жучихи – все про моди,

Про танцi-хороводи,

Салат, печеню, торт.

Матеус край дороги

Лежить, простягти ноги,

I дивиться на лiс.

Турботи вiн не знає,

Все пiсеньки складає

Й мугикає пiд нiс.

Коли їх хтось почує,

Його це не дратує,

Вiн радий, навпаки!

Спiва тихенько знову.

"Таж вiн поет, панове!" -

Дивуються жуки.

– Ого, прадiдусю! – вигукнув я. – Оце-то врiзали ви нашим морякам!

– Та вони й не помiтять цього! – засмiявся прадiдусь. – Але дарма! Головне – щоб менi полегшало. А менi таки полегшало. До речi, я хочу їсти. Котра вже година?

– Пора вечеряти.

– Ну, то ходiмо.

Ми взяли дошки пiд пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухнi. Прадiдусь неначе повiрив, що я хочу закiнчити вiрш удома. Але насправдi вiрш був давно готовий. То був абетковий вiрш до його дня народження, i я сподiвався, що горiшня бабуся перепише його та прочитає за святковим обiдом.

Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гаванi. За вечерею горiшня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очi, й не раз менi здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якiсь вiршi.

Прадiдусь пiшов спати рано i, збираючись сказати добранiч, повiдомив, що завтра вранцi розкаже останню оповiдку.

– А як вона називається?

– "Павiльйон iз порцеляни". Добранiч, Хлопчак!

– Добранiч, прадiдусю!

Я лишився у вiтальнi сам з бабусею. Я сподiвався, що вона покаже менi iменинний подарунок для прадiдуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до лiтери "ха".

– "Лопуха", бабусю!

– Гм... "Лопуха" – це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я вiршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважнiшi справи! Це гiрше, нiж нагодувати сiмдесятьох сiмох домовикiв!

Коли горiшня бабуся заговорила про домовикiв, я хутенько вибiг, гукнув крiзь дверi "добранiч" i з новим "Моряцьким щорiчником" потупав нагору, до своєї спальнi, де заснув, перше нiж прийшов дядько Гаррi.

ДЕНЬ СЬОМИЙ,

у який я познайомлю вас iз Президентовою родиною

та своїми татом i мамою.

Змальовано докладно день прадiдусевих iменин.

Доведено, як двiчi два – чотири,

що моя горiшня бабуся вмiє вiршувати.

Розказано довгу iсторiю з ромом

i триразовим "Будьмо здоровi!".

А закiнчується день тим, що я потемки

йду з матроською торбою додому.

Останнiй день, який я мав пробути в домi горiшньої бабусi, випав майже безвiтряний, сонячний, безхмарний. Саме погода для дня народження!

Дядько Гаррi, коли я прокинувся, був уже з обома iншими моряками в гаванi. Але в сусiднiй кiмнатцi товкся прадiдусь.

Я швиденько натяг купального халата, потихеньку вийшов у коридор, рвонув дверi прадiдусевої спальнi й гукнув:

– Зичу вам здоров'я, щастя й довгого вiку!

Прадiдусь, що намилив обличчя й збирався голитися, спочатку злякався, але потiм витер мильну пiну з губiв i вiдказав:

– Усе це я вже мав: здоров'я, щастя й довгий вiк. I все ж дякую тобi за добрi побажання.

– Вiдколи це ви голитесь? – запитав я спантеличено. – Ви хочете зголити бороду?

– Нi, Хлопчак, хочу тiльки пiдправити й. Я роблю це раз на рiк, на день народження! Але мийся хутчiш та одягайся, разом спустимось до снiданку!

Урочисто вичепуренi, охайно зачесанi, ми через десять хвилин спустились до горiшньої бабусi, що подала снiданок до вiтальнi. Вона теж побажала прадiдусевi здоров'я, щастя й довгого вiку I пообiцяла на обiд велику несподiванку до дня народження.

– У вiсiмдесят п'ять рокiв навряд чи для мене може бути несподiванка, Маргарето, – сказав прадiдусь.

– Побачимо! – усмiхнулась горiшня бабуся.

Потiм ми поснiдали.

Коли ми вийшли на вулицю, менi стало трохи сумно. Бо я мав почути того дня останню оповiдку. Засмучений, увiйшов я до рибальської комори. Прадiдусь, що йшов попереду, пiднявся драбиною до токарнi. Але я гукнув:

– Стiйте, прадiдусю! Зостаньмося внизу! Адже там, нагорi, ми тiльки вiршуємо!

– Правда! – з половини драбини вiдгукнувся прадiдусь. – Тут, нагорi, ми вiршуємо. Тому я й iду нагору. Бо моя оповiдка буде про поетiв i про вiршi.

– Он як! – вигукнув я. – Тодi справдi треба нагору.

I щабель за щаблем подався драбиною за ним.

У токарнi прадiдусь скинув святкового чорного сюртука, повiсив його на плечi Шкiрянiй Лiзбет, а потiм сiв на стружки, примружив очi й правою рукою мовчки показав менi на верстак. Я вискочив на нього, сiв тихенько й став чекати останньої оповiдки.

Чекати довелось недовго. Раптом прадiдусь пiдвiв голову, втяг губу й спитав:

– Добре сидиш, Хлопчак?

– Добре, прадiдусю! – вiдповiв я. Тодi вiн почав свою оповiдку.

ПАВIЛЬЙОН IЗ ПОРЦЕЛЯНИ

Як серед трьох чи чотирьох сотень трiйчатих листочкiв конюшини знаходиться один щасливий, четвiрний, так i серед трьохсот шiстдесяти п'яти днiв року є один-єдиний щасливий день: двадцять четверте червня.

Хто народився в той день – то щасливець, якому в життi, кажуть, справджуються всi бажання (якщо вони добрi й пристойнi). Часом буває й так, що двадцять четверте червня вщасливлює цiлу юрбу, коли серед неї знайдеться принаймнi троє таких щасливцiв.

Колись давно одна невеличка компанiя мандрiвцiв плавала китайською джонкою по Жовтому морю. А що саме було двадцять четверте червня i серед мандрiвцiв троє святкували день народження саме в цей день, то китаєць Лi, капiтан джонки, запропонував пливти навмання, полишивши стерно самiй долi.

Мандрiвцi, хоч їм стало трохи моторошно, погодились iз такою авантюрною пропозицiєю. Вони полишили себе й джонку вiтровi, хвилям i талановi.

Незабаром вони помiтили, що не довiряти талановi не було причин. Бо хоч вiтер був зовсiм слабенький, джонка на туго напнутих вiтрилах летiла по морю, мов грозова хмара по небу. I хоч бiля стерна не стояв нiхто, вона так легко обминала острови, мiлини та рифи, нiби нею кермував щонайвправнiший стерничий.

За годину джонка лишила китайський берег та побережнi острови так далеко позаду, що їхнi обриси вже танули в iмлi на обрiї. Довкола було тiльки море, а прямо попереду виднiла вдалинi невеличка темна цяточка.

Та цяточка швидко росла. Спочатку вона була з горошину завбiльшки, потiм – зi сливу, далi – з яблуко, а нарештi – з гарбуз, i помалу мандрiвцi розпiзнали острiв, барвистий, строкатий острiв, що нiби плив назустрiч джонцi. Фреддi, молодий американець, пiднiс до очей бiнокль i сказав: "На островi є люди. Мiж квiтучими кущами я бачу дiм".

"Вибачте, а можна менi глянути в ваш бiнокль?" – попросив доктор Меньє, лiкар-француз.

"Прошу!" – вiдповiв Фреддi й простяг лiкаревi бiнокль.

Ця коротка розмова здивувала мандрiвцiв, i не без причини. Бо всi вони були з рiзних країн, говорили рiзними мовами i доти могли порозумiтися тiльки через перекладача... Фреддi говорив лише по-англiйському, доктор Меньє – лише по-французькому. Але тут, на джонцi в Жовтому морi, вони раптом заговорили по-китайському. Це була дивовижна рiч, перша ознака незвичайних подiй.

Мiс Джулiя Амбрелла, лiтня незамiжня панна з Лондона, теж захотiла спробувати говорити по-китайському, i вийшло в неї якнайкраще! Вона вигукнула: "Я вже бачу дiм простим оком!" – i в захватi замахала парасолькою.

"Справдi, – погодилась панi Штенграхт, бiловолоса гамбуржка. -Я теж добре його бачу. Це дачний будинок iз пласкою покрiвлею".

В ту мить до джонки пiдлетiв баклан – один з великих птахiв, що водяться на узбережжi Китаю, – сiв на палубi й чемно спитав: "Дозвольте вас супроводити, панове? Мене звуть Фортунат".

"Може, ви народилися двадцять четвертого червня?" – спитав його китаєць Лi, капiтан джонки.

Баклан кивнув головою.

"Звiдси й iм'я, – зауважив доктор Меньє, парижанин. – Бо Фортунат означає щось нiби Щасливець, панове!"

Мандрiвцi навiть не здивувалися, що цей птах iз чорним дзьобом, чорними крильми, чорними лапками, голою шиєю та зеленими, як морська вода, очима вмiє говорити по-людському. Коли чудеснi подiї йдуть одна за одною, до них звикаєш.

"Скажiть, пане Фортунате, ви знаєте цей острiв?" – по-китайському спитав у птаха мiнгер де Вiльдер, амстердамський купець.

"Дванадцять рокiв тому, теж двадцять четвертого червня, я бачив, як вiн виринає з моря, – вiдповiв птах iз замрiєю в зелених очах. -Але я не встиг на нього сiсти, бо вiн поринув знову".

"Сподiваюся, що це не мiраж!" – сказав пан Меньє.

"А я хутенько сфотографую його!" – гукнув Фреддi, американець. Вiдщебнув шкiряний футляр фотоапарата, наставив його, подивився в видошукач i клацнув затвором.

Тої ж митi острiв щез.

"От i маємо, – зiтхнула мiс Джулiя Амбрелла. – Це був просто мiраж!" – i сумно опустила парасольку.

"Гляньте, гляньте! – гукнув Петар, молодий матрос-чорногорець. -У повiтрi мерехтить щось барвисте!"

"Справдi, – пiдтвердила сивоголова панi Штенграхт. – Над водою тремтить якийсь образ".

"Та вiн не тремтить! Вiн стоїть на мiсцi!" – схвильовано засопiв мiнгер де Вiльдер з Амстердама.

"Це не образ! Це той самий острiв!" – зрадiв баклан Фортунат.

"Так, – кивнув головою Лi, капiтан джонки. – Вiн з'явився знову! Але вiн дуже близько. Це не може бути мiраж. Це, напевне..."

Лi не доказав, бо джонку раптом струсонуло, i вона з нап'ятими вiтрилами, прорипiвши днищем по пiску, зупинилась при березi острова.

Баклан зразу залопотiв крильми, стрибнув з палуби на пiсок, походив по ньому й гукнув:

"Острiв не уявний! Я чую його пiд своїми лапами!"

Тодi вже на палубi нiкому не стало впину. Всi бiльш чи менш спритно вилiзли з джонки на берег, капiтан Лi кинув на пiсок якiр, мiс Амбрелла знов радiсно замахала парасолькою, а молодий матрос iз Чорногорiї стрибнув на каменюку й гукнув: "Дами й панове, от там за евкалiптами ви бачите вiллу Хтознакого на островi Хтознаде. Хто не боїться дивовижного, йдiть за мною засвiдчити нашу повагу пановi Яктамйого!"

По тих словах невелике товариство навантажилось i, смiючись та розмовляючи, подалося за матросом Петаром, що помiж евкалiптами попрямував до будинку. Той будинок схожий був на монастир з бiлими кам'яними мурами та величезним внутрiшнiм двором. На жаль, у мурi не видно було нi вiкон, нi дверей. Наше товариство обiйшло весь дiм, але нiде не знайшло входу. Хитаючи головами, обiйшли дiм ще раз. Але не побачили жодного отвору. Лиш коли мандрiвцi втретє обiйшли кам'яний мур, вони раптом побачили велику браму, завiшену довгими разками перлiв.