Текст книги "Північна Одіссея"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 29 страниц)

МЕКСИКАНЕЦЬ

І

Ніхто не знав, звідки він узявся, а керівники Хунти [46]46
  Хунта– тут: група змовників.


[Закрыть]– і поготів. Цей хлопець був їхньою «маленькою таємницею», їхнім «великим патріотом», а для грядущої Мексиканської революції він – по-своєму – працював не менш заповзято, аніж вони. Люди з Хунти визнавали це неохоче, бо недолюблювали його. Того дня, коли він несподівано з'явився в їхньому переповненому приміщенні, де панували метушня й біганина, всі відразу ж запідозрили в ньому шпигуна – одного з платних агентів диктатора Порфіріо Діаса [47]47
  Диктатор Порфіріо Діас(1830–1915). – Обіймав пост президента Мексики з 1876 до 1911 р. з перервою у 1880–1884 рр., з метою утримання влади переробляв конституцію. За часів його правління посилилася залежність Мексики від США. Був скинутий у 1911 р., коли збирався зайняти пост президента увосьме.


[Закрыть]. Бо надто вже багато їхніх соратників зазнавали страждань у військових та цивільних тюрмах у різних закутках Сполучених Штатів, а декого з них навіть переправляли через кордон, ставили до глинобитних стінок і розстрілювали.

З першого погляду зовнішність хлопця їх нічим не вразила. Бо він справді був лише хлопчиськом років вісімнадцяти, не більше, а на зріст – навіть замалим для свого віку. Він сказав, що звуть його Філіпе Рівера і що він бажає працювати для Революції [48]48
  Революція. – Мексиканська революція 1910–1917 рр.


[Закрыть]. І все – жодного зайвого слова, жодного пояснення. Просто стояв і чекав. Ані усмішки на вустах, ані вогника доброти в очах. Рішучий і енергійний велетень Пауліно Вера аж здригнувся в душі. Перед ним постало щось непривітне, загрозливе й безпощадне. Щось зловісне і зміїне чаїлося в чорних очицях хлопця. У них палав холодний вогонь затятості й гніву. Він швидко перевів погляд з облич змовників на друкарську машинку, на якій завзято торохтіла крихітна місіс Сетбі. Вони зустрілися поглядами лише на якусь хвильку – коли вона, на мить відірвавшись від роботи, підвела очі. Проте місіс Сетбі теж відчула присутність чогось невимовленого і неназваного, і це змусило її перерватися. Їй довелося навіть перечитати кілька рядків, щоб знову збагнути сенс листа, який вона друкувала.

Пауліно Вера запитально поглянув на Арелано та Рамоса, а ті так само запитально поглянули один на одного. Сумнів та вагання відбилися в їхніх очах. Тендітний хлопець, що стояв перед ними, являв собою Невідоме і випромінював усю ту лиховісність, що так притаманна Невідомому. Було в ньому щось незбагненне, щось таке, що сильно вирізняло його з-поміж звичайних революціонерів, чия люта ненависть до Діаса та його тиранії була, зрештою, цілком природною для простих і чесних патріотів. Чаїлося в цьому хлопцеві іще щось, але вони не могли збагнути, що саме. Нарешті Вера, завжди найімпульсивніший та найбільш схильний до швидких дій, перервав незручну тишу.

– От і добре, – холодно сказав він. – Кажеш, що хочеш працювати для Революції? Гаразд. Скинь пальто. Повісь його он туди. Ходімо, я покажу тобі, де відра і ганчірки. Підлога брудна. Почнеш з того, що вимиєш і вишкребеш її – спочатку тут, а потім – в інших кімнатах. Вичистиш також і плювальниці. Після цього візьмешся за вікна.

– Це – для Революції? – спитав хлопець.

– Для Революції, – відповів Вера.

Рівера зміряв усіх холодним підозрілим поглядом і заходився скидати пальто.

– Зрозуміло, – кинув він.

І більше – ані слова. День за днем приходив він на роботу – мити, шкребти і витирати. Вигрібав попіл з піддувал, приносив вугілля та дрова, розтоплюючи печі іще до того, як найенергійніші й найсумлінніші з революціонерів сідали за стіл.

– А можна я тут ночуватиму? – якось спитав він.

Ага! Ось воно – нутро діасівського агента! Проявилося, нарешті! Ночівля в приміщенні Хунти означала доступ до її секретів, до списків та адрес соратників на території Мексики. Це прохання не задовольнили, і Рівера більше ніколи його не повторював. Ніхто не знав, де він ночував, де і як харчувався. Якось Арелано запропонував хлопцю пару доларів. Але Рівера похитав головою і відмовився. Коли ж у розмову втрутився Вера і став наполягати, він відказав:

– Я ж працюю для Революції.

Сучасні революції потребують грошей, а Хунті завжди їх бракувало. Її члени наполегливо працювали, недоїдаючи і недосипаючи, однак траплялися моменти, коли здавалося, що перемога чи поразка Революції залежить від якихось жалюгідних двох доларів. Одного разу – і це сталося вперше, – коли утворилася двомісячна заборгованість за оренду приміщення і його власник став погрожувати виселенням, не хто інший, як Рівера, цей хлопчик-прибиральник у дешевому, затертому до дірок одязі, поклав шістдесят доларів золотом на стіл Мей Сетбі. Потім були й інші подібні випадки. Три сотні листів, вистукані на безперестанно зайнятих друкарських машинках, лежали невідправленими, бо бракувало поштових марок. То були прохання надати допомогу, заклики до санкцій з боку профспілок, вимоги редакторам газет стосовно справедливих нових угод, протести проти брутального ставлення до революціонерів у судах Сполучених Штатів та інше. Зник годинник Бери – старовинний механізм у золотому корпусі, що дістався йому у спадок від батька. Потім зник простенький золотий перстень з третього пальчика Мей Сетбі. Ситуація була жахливою. Рамос та Арелано у відчаї смикали себе за довгі вуса. Листи конче треба було відправити, але поштова служба не продавала марки в кредит. І тоді Рівера вдягнув капелюха і вийшов. Повернувшись невдовзі, він виклав на стіл місіс Сетбі тисячу двоцентових марок.

– А може, то все – мерзенне золото Діаса? – задумливо звернувся Вера до товаришів.

Ті здивовано вигнули брови, не знаючи, що сказати. А Філіпе Рівера, Головний прибиральник Революції, і далі, при нагоді, продовжував викладати золото і срібло на потреби Хунти.

Та все одно її керівники ніяк не могли змусити себе полюбити цього хлопця. Бо вони його не знали. Бо він був інакший. Бо не вселяв довіри до себе. Зривав усі спроби перевірити його. І хоч яким молодим він був, їм бракувало духу розпитувати його.

– А може, він – велика самотня натура? Не знаю, не знаю… – якось мовив безпорадно Арелано.

– У ньому немає нічого людського, – зауважив Рамос.

– Мабуть, щось спопелило його душу, – припустила Мей Сетбі. – І спалило в ній увесь сміх та світло. Він – як мрець, але цей мрець живе і вселяє страх.

– Напевне, йому довелося пережити пекло, – сказав Вера. – Усі, хто пройшов крізь пекло, мають такий вигляд, а він же іще майже дитина…

Та все одно він їм не подобався. Він ніколи не розмовляв, ні про що не розпитував, нічого не пропонував. Коли їхні розмови про Революцію ставали емоційними й піднесеними, він все одно стояв і мовчки слухав, з обличчям, позбавленим виразу й життя, і тільки очі його горіли холодним вогнем. Бентежні і сумні, вони буравчиками розжареного льоду впивалися в обличчя то одного, то другого промовця.

– Він – не шпигун, повір мені, – якось сказав Вера місіс Сетбі. – Він – патріот, повірте моєму слову, до того ж – найбільший патріот з усіх нас. Але я його зовсім не знаю!

– У нього важка вдача, – зазначила Мей Сетбі.

– Та отож, – погодився Вера і мимоволі здригнувся. – Оці його очі! В них немає доброти й любові, натомість вони випромінюють погрозу. Це – очі лютого тигра. Не сумніваюся, що коли я якимось чином виявлюся недостойним справи Революції, він без вагання вб'є мене. Цей хлопець не має серця. Він безжалісний, мов криця, холодний і жорстокий, мов арктичний мороз. Він – як місячне сяйво зимової ночі, коли самотня людина замерзає на верхівці якоїсь поодинокої гори. Я не боюся Діаса й усіх його головорізів, а от цього хлопця я боюся, справді боюся. Правду кажу тобі. Він – як подих смерті.

Однак саме Вера переконав інших по-справжньому довіритися Рівері. Було втрачено зв'язок між Лос-Анджелесом та мексиканським півостровом Нижня Каліфорнія. Трьох соратників розстріляли і зарили в могилах, які їх змусили вирити власноруч. Ще двоє потрапили до в'язниці у Лос-Анджелесі. Хуан Альварадо, командувач федеральних сил, виявився справжньою потворою. Він зірвав усі плани Хунти. У результаті зв'язок між активними та потенційними революціонерами в Нижній Каліфорнії перервався.

Малому Рівері дали вказівки і відправили на південь. Коли він повернувся, то зв'язок був відновлений, а Хуан Альварадо – мертвий. Командувача знайшли в ліжку.

У його грудях стримів ніж, загнаний по самісіньке руків'я. Останнє було перевищенням інструкцій, даних Рівері, але люди з Хунти знали, що із завданням він упорався добре і вчасно. І тому ні про що його не розпитували. А він нічого їм не розповів. Та все одно вони перезирнулися і почали вибудовувати здогади.

– Я ж казав вам, – почав Вера. – Діас має боятися цього молодика більше, аніж будь-кого іншого. Він безжалісний і невмолимий. Він – як десниця Господа.

Важка вдача, про яку вже висловлювалася Мей Сетбі і яку всі вони відчували, давалася взнаки конкретними фізичними проявами. Рівера часто приходив то з розбитою губою, то із синцем під оком, то з припухлим вухом. Було очевидно, що він сварився і бився – десь у тому зовнішньому світі, у якому він їв, спав, заробляв гроші й робив щось таке, про що вони навіть не здогадувалися. З часом він навчився набирати шрифт для їхньої невеличкої щотижневої газети. Інколи траплялося, що він був не в змозі це робити через розбиті і посинілі суглоби пальців, якими він не міг поворухнути, або через те, що права або ліва рука звисала непорушно, а обличчя спотворювала гримаса невимовного болю.

– Безпритульник і марнотратник, – сказав Арелано.

– Відвідувач усіляких лігвищ, – додав Рамос.

– Але ж де він бере гроші? – визивно спитав Вера. – От сьогодні я буквально кілька хвилин тому дізнався, що він оплатив рахунок за чистий папір – сто сорок доларів.

– А оці його відлучки! – додала Мей Сетбі. – Він ніколи їх не пояснює.

– Треба приставити до нього шпигуна, – запропонував Рамос.

– Не хотів би я опинитися на місці того шпигуна, – кинув Вера. – Боюся, що в такому разі вам навіть не довелося б влаштовувати мені похорон, бо ви мене просто більше ніколи б не побачили. Цей хлопець має якусь нездоланну пристрасть. І нікому – навіть Богу – не дозволить він заважати цю пристрасть задовольняти.

– Перед ним я почуваюся як мала дитина, – зізнався Рамос.

– А для мене він як утілення моці – неандерталець, хижий вовк, стрімка разюча кобра, отруйний скорпіон, – сказав Арелано.

– Він – як Революція в людській подобі, – мовив Вера. – Він – її полум'я і дух, ненаситне прагнення помсти, яке не волає, а вбиває – тихо і без шуму. Він – як смертоносний ангел, що нечутно шугає в нічному мороці.

– А мені шкода його, – сказала Мей Сетбі. – Він не має друзів. Усіх ненавидить. Нас він просто толерує, бо ми сприяємо задоволенню його пристрасті. Він – самотній… і такий одинокий… – Мей Сетбі схлипнула і замовкла, а в її очах з'явилися сльози.

Воістину – поведінка і режим роботи Рівери були несповідимими. Бували періоди, коли він зникав на тиждень. А одного разу вони не бачили його цілий місяць. Ці відлучення завжди завершувалися його появою, коли він, без попереднього оголошення чи вступного слова, викладав на стіл Мей Сетбі золоті монети. І знову коротав дні і тижні з членами Хунти. А потім знову, час від часу кудись зникав на цілий день – від ранку і аж до вечора. У такі моменти Рівера зазвичай приходив раніше, а увечері засиджувався допізна. Колись Арелано застав його опівночі, коли він набирав шрифт розпухлими пальцями зі свіжими саднами. Незрозуміло було, звідки сочилася кров – з пальців чи, може, з розбитої вдень губи.

II

Підкралася криза – поволі, але невблаганно. Бути чи не бути Революції залежало від Хунти, а Хунта була у скруті. Потреба у грошах зросла іще більше, а діставати гроші ставало дедалі важче. Патріоти вже віддали все до останнього цента і більше дати не могли. Робітники-залізничники – пеони, які втекли з Мексики, – жертвували на революційну справу половину своїх мізерних заробітків. Але потрібно було більше. Важка й наполеглива змовницька діяльність, на яку пішли роки, ось-ось мала дати свої плоди. Час настав. Доля Революції висіла на волоску. Іще один поштовх, іще одне героїчне зусилля – і ваги історії, гойднувшись, зрушаться в бік перемоги. Керівники Хунти добре знали Мексику. Треба лише, щоб Революція розпочалася, а далі вона вже продовжуватиметься сама по собі. І вся репресивна машина Діаса впаде, як картковий будиночок. Прикордоння вже було готове повстати. Один янкі з сотнею членів радикальної профспілки чекав наказу перетнути кордон і вторгнутися в Нижню Каліфорнію. Але цим людям були потрібні гвинтівки. З усіма ними – від Каліфорнії і до Атлантичного узбережжя – Хунта підтримувала зв'язок, і всі вони хотіли одного: зброї. Серед них були звичайні авантюристи, лицарі удачі, бандити, невдоволені члени американських профспілок, соціалісти, анархісти, круті хлопці, мексиканські вигнанці, пеони, що втекли від рабської праці, знедолені робітники з нічліжок Кер д'Алена і Колорадо. Ці найвідчайдушніші представники такого неймовірно складного сучасного світу палали одним бажанням: битися і мститися. І їхньою вимогою, їхнім безустанним бойовим покликом було одне: патронів та гвинтівок! Гвинтівок та патронів!

Перекинь усю цю різношерсту масу доведених до відчаю людей через кордон – і почнеться Революція. Митниці та північні порти потраплять до рук повстанців. Діас не здатен буде чинити їм опір. Бо не наважиться кинути проти них усю міць своїх армій, побоюючись оголити південь країни. Але полум'я Революції все одно розгориться і на півдні. Повстане народ. Обложені міста впадуть одне за одним. Один за одним упадуть штати. І, зрештою, переможні армії Революції з усіх боків вирушать на Мехіко-Сіті – останній оплот диктатора Діаса.

Але бракувало грошей. У змовників були відчайдушні і нетерплячі люди, готові воювати зі зброєю в руках. Вони знали комерсантів, які були готові продати і доставити їм зброю. Але на цьому конкретному етапі підготовки Революції можливості Хунти вичерпалися. Було витрачено останній долар, останній матеріальний ресурс, було «видоєно» досуха останнього змарнілого від голоду патріота, а справа Революції і досі непевно погойдувалася на шальках терезів. Гвинтівок і патронів! Батальйони обірваних відчайдухів треба було озброїти. Але як? Рам ос побивався з приводу своєї конфіскованої маєтності. Арелано журився, що в молодості бездумно циндрив гроші. Мей Сетбі висловлювала думку, що, мабуть, усе було б інакше, якби члени Хунти були обачливішими та економніше витрачали наявні кошти.

– Подумати тільки: свобода Мексики залежить від жалюгідних кількох тисяч доларів! – вигукнув Пауліно Вера.

Відчай відбився на їхніх обличчях. Нещодавно вони дізналися, що Хосе Амарільйо, їхню останню надію і «їхнього новонаверненого, який обіцяв грошей, заарештували на його гасьєнді в Чихуахуа, поставили до стінки в конюшні і розстріляли.

Рівера, який навколішках мив підлогу, підняв голову і спитав, тримаючи в руках щітку, з якої на оголені руки стікали бульки брудної мильної води:

– А п'ять тисяч вистачить?

Керівники Хунти поглянули на нього вкрай здивовано. Вера кивнув головою і ковтнув слину. Від несподіванки він утратив дар мови, але вмить набув віри і впевненості.

– Можете замовляти гвинтівки, – сказав Рівера і після цієї фрази відзначився найдовшим плином слів, який коли-небудь доводилося від нього чути. – Часу мало. За три тижні я дістану вам п'ять тисяч. І це буде якраз доречно. На той час потеплішає і тому зручніше буде воювати. Це все, чим я зможу допомогти.

Вера відчайдушно боровся зі своєю щойно набутою впевненістю. Неймовірно! Скільки нездійсненних мрій розбилося на друзки відтоді, як він почав займатися революційною діяльністю! Він вірив цьому обірваному Прибиральникові Революції, але водночас не наважувався вірити.

– Ти з глузду з'їхав, – сказав він.

– Через три тижні, – повторив Рівера. – Замовляйте гвинтівки.

Потім підвівся, відкотив рукави і вдягнув пальто.

– Замовляйте гвинтівки, – знову повторив він. – А я тим часом піду.

III

Після безладу і метушні, після тривалих переговорів по телефону, супроводжуваних добірною лайкою, в офісі у Келлі відбувалася нічна нарада. Справ у Келлі було хоч греблю гати, але останнім часом справи йшли кепсько. Він привіз із Нью-Йорка Денні Ворда, організував бій між ним та Біллі Карті, до поєдинку залишалося три тижні, але Карті зліг через сильну травму. І замінити його було ніким. Келлі обривав дроти, телефонуючи на Схід кожному підхожому боксеру-легковаговику, але всі вони були пов'язані розкладами боїв та контрактами. Але ось, нарешті, зажевріла хоча й слабка, та все ж надія.

– Ну ти й нахаба! – відразу ж сказав Келлі Рівері, кинувши на нього оцінюючий погляд.

– Я поб'ю Ворда, – тільки й відповів Рівера.

– А звідки у тебе така впевненість? Ти коли-небудь бачив, як він б'ється?

Рівера похитав головою.

– Та він тебе відлупцює як пацана – однією рукою та ще й із заплющеними очима!

Рівера знизав плечима.

– Тобі що – більше нічого сказати? – гаркнув антрепренер.

– Я поб'ю його.

– А ти взагалі хоч де-небудь виступав? – роздратовано спитав Майкл Келлі. Майкл був братом антрепренера і загрібав чималенькі суми на ставках.

Рівера удостоїв його злого погляду і промовчав. Секретар антрепренера, молодик явно спортивного вигляду, презирливо і гучно гмикнув.

– Ну гаразд. Я знаю, що ти знайомий з Робертсом, – перервав Келлі загрозливу тишу. – Він незабаром тут з'явиться. Я за ним уже послав. Посидь, почекай його, хоча з твого вигляду можу впевнено сказати, що ти не маєш жодного шансу. А я не можу розчарувати публіку підставним поєдинком. Місця біля рингу йдуть по п'ятнадцять доларів, і ти це прекрасно знаєш.

Коли з'явився Робертс, то було видно, що він злегка під мухою. Це був високий, стрункий тип з лінькуватими манерами. Він розмовляв так само, як і ходив: спокійно, врівноважено і повільно.

Келлі відразу ж узявся до справи.

– Послухай, Робертсе, ось ти вихваляєшся, що десь відкопав оцього малого мексиканця. Тобі, мабуть, відомо, що Карті зламав руку. Так от – оцей шмаркач має нахабство заявитися сюди і наполягати, щоб його виставили замість Карті. Що ти на це скажеш?

– Скажу, що все нормально, Келлі, – почулася некваплива спокійна відповідь. – Цей хлопець – гідний суперник.

. – Ти ще скажи, що він зможе завалити Ворда! – відрізав Келлі.

Робертс замислився.

– Та ні, цього я не скажу. Ворд – неперевершений боєць і генерал рингу. Але він не зможе взяти і просто так відлупцювати Ріверу, бо Ріверу я добре знаю. Ніхто не зможе вивести його з рівноваги і залякати. Принаймні я не бачив, щоб це кому-небудь вдавалося. Мабуть, це просто неможливо. До того ж він б'є з обох рук однаково добре. І з будь-якого положення може завдати нокаутуючого удару.

– Гаразд, Бог з ним! Але чи буде він виглядати достойно на ринзі? Усе своє життя ти готував та тренував боксерів. Я знімаю капелюха перед твоїм заключним словом. Чи вартий він буде тих грошей, які заплатить публіка?

– Звісно, що вартий, до того ж Ворду доведеться з ним чимало повозитися. Ти просто не знаєш цього хлопця. Зате я – знаю. Бо це я його знайшов. Він нікого і нічого не боїться. Справжнісінький чортяка. Чаклун на ринзі. Він улаштує таку демонстрацію місцевих талантів, що Ворд – і публіка – надовго її запам'ятають! Не скажу, що він поб'є Ворда, але це буде таке видовище, що всі відразу зрозуміють: Рівера – сильний і багатообіцяючий боєць.

– Ну, добре, – сказав Келлі і повернувся до свого секретаря. – Телефонуй Ворду. Я вже попередив його, щоб він з'явився, як тільки знайдеться підходящий варіант. Зараз він в Йеллоустоуні – ходить, випнувши груди, і роздає інтерв'ю газетярам.

Келлі обернувся до тренера.

– Хочеш випити?

Робертс хильнув шкалик – і відвів душу.

– Ніколи не розповідав вам, як я знайшов цього малого вилупка? Він прителіпався до нас два роки тому. Я саме тренував Прейна до поєдинку з Делані. А Прейн – шалений і несамовитий тип. У його душі ані краплини жалю немає. Зі своїх спаринг-партнерів він робив відбивні, і тому я не міг знайти жодного хлопця, який хотів би з ним працювати. Ситуація була безнадійною, але тут я помітив, що поблизу вештається оцей малий, змарнілий від голоду мексиканець. Тож я схопив його, насунув йому на руки боксерські рукавиці і виштовхав на ринг. Він виявився впертим і стійким бійцем, але сил йому явно бракувало. До того ж малий і найменшого поняття не мав, що таке бокс. Прейн притиснув його до канатів і почав гамселити. Хлопцю перепало на горіхи, але він все одно примудрився протриматися два раунди. А потім утратив свідомість. Просто через те, що голодував, от і все. Рейн і справді зробив з нього відбивну! Його було не впізнати. Я дав йому півдолара і добре нагодував. Бачили б ви, як він ум'яв цю їжу – як голодний вовк! Два дні Рівера і носа не показував. Ну – гаплик, подумав я, більше він не прийде. Але наступного дня хлопець заявився знову – увесь у синцях, але впертий, готовий битися за свої півдолара й харчі. І з кожним разом у нього виходило дедалі краще. Він – природжений боєць, до неймовірності затятий і міцний. Замість серця в нього – шматочок криги. І за весь час, що я його знаю, він не промовив за раз більше десятка слів. Просто мовчить і робить свою справу.

– Мені доводилося бачити його, – сказав секретар. – Він справді багато для тебе попрацював.

– З ним тренувалися всі відомі боксери-легковаговики, – відповів Робертс. – І він багато чого в них навчився. А декого навіть міг перемогти – повірте мені на слово. Але бокс – не його покликання. Мені здається, що він йому ніколи не подобався. Він для нього – як вимушена гра.

– Але, наскільки мені відомо, останнім часом він досить часто виступав у нічних клубах, – зазначив Келлі.

– Так. Не знаю, що на нього найшло. Може, йому несподівано сподобалося боксувати? Він як сказився. Побив усіх місцевих легковаговиків. Вочевидь, йому потрібні гроші, і він дійсно трохи заробив. Але по його затертому лахмітті цього не скажеш. Дивний він якийсь. Ніхто не знає, чим він займається. Ніхто не знає, де він буває свій час. Навіть приходячи позмагатися, Рівера просто боксує, а потім відразу ж зникає, як щойно роботу зроблено. І так – щоразу. Інколи він зникає на кілька тижнів підряд. Але до порад не дослухається. Якщо хтось захоче стати його менеджером, то зможе заробити купу грошей, та от тільки цього не хоче Рівера. Бачили б ви, як він торгується, коли йдеться про умови оплати!

Саме в цю хвилину під час розмови з'явився Денні Ворд. І не сам, а зі свитою. З ним були його тренер та менеджер. Він буквально влетів до кімнати, як порив вітру, несучи з собою щиросердість, доброзичливість і всеперемагаючу енергійність. Зазвучали привітання, тут жарт, там – дотепна репліка, а усмішок та добродушного сміху вистачило на всіх. Такі вже були його манери – до речі, не досить щирі. Денні Ворд був добрим актором, який колись збагнув, що добродушність є найціннішою рисою, яка дуже допомагає досягнути успіху в житті. Але в глибині душі це був холоднокровний боксер і розважливий та обачливий ділок. Решта ж було маскою. Ті, хто його добре знав або ж займався з ним не зовсім законними оборудками, казали, що тільки-но в повітрі відчувався запах грубих грошей, як Денні відразу ж був там як тут. Він не минав жодних бізнесових переговорів, і дехто наполегливо твердив, що менеджер служив йому лише як ширма, виконуючи в основному функції речника.

Рівера ж був зовсім інший. У його жилах текла іспанська й індіанська кров, і він сидів собі в кутку – мовчазний і непорушний, і тільки його всевидящі чорні очі перескакували від обличчя до обличчя.

– Так ось де цей хлопець, – мовив Денні, змірявши оцінюючим поглядом свого потенційного суперника. – Привіт, хлопче! Як ся маєш?

Очі Рівери спалахнули недобрим вогнем, але він не подав виду, що почув привітання. Він не любив усіх грінго, але цього грінго він зненавидів так швидко і сильно, що аж сам цьому здивувався.

– Господи милосердний! – благально-жартівливо звернувся Денні до антрепренера. – Ви що – хочете, щоб я бився з глухонімим? – Коли сміх нарешті влігся, він відпустив іще один жарт. – Що ж, мабуть, справді кепські справи в Лос-Анджелесі, якщо це – найкраще, чим ви мене можете налякати. У якому дитсадку ви його знайшли?

– Він – міцний горішок, Денні, повір мені, – заперечив Робертс. – З ним було не так легко впоратися, як тобі здається.

– До того ж половину квитків уже продали, – благально вставив Келлі. – Доведеться тобі з ним битися, Денні. – Кращого суперника ми не змогли знайти.

Денні ще раз зміряв Ріверу недбалим і недоброзичливим поглядом і зітхнув.

– Гадаю, доведеться мені поводитися з ним якомога делікатніше. Аби тільки він сам не наривався на неприємність.

Робертс чмихнув.

– Маєш бути обережнішим, – зауважив менеджер Денні. – Не треба ризикувати. Бо розслабишся і пропустиш випадковий нокаутуючий удар.

– О, звісно, я буду обережним, аякже! – посміхнувся Денні. – Я буду обережним від самого початку і пропанькаюся з ним стільки, скільки захоче поважна публіка. Як ти гадаєш, Келлі, п'ятнадцять раундів вистачить? А потім – каюк, га?

– Вистачить, – пролунала відповідь. – Можна і п'ятнадцять, якщо це виглядатиме правдоподібно.

– Тоді перейдімо до справи. – Денні замовк, роблячи підрахунки. – Звісно, шістдесят п'ять відсотків доходу від продажу квитків дістається учасникам, відповідно до домовленості про мій поєдинок з Карті. Але ця частка буде розділена інакше. Вісімдесят відсотків мене цілком влаштують. – І, звертаючись до свого менеджера, додав: – Я правильно кажу?

Менеджер мовчки кивнув. Але Рівера похитав головою.

– Але так заведено, і це – нормально, – став наполягати Келлі. – Грошовий приз становить шістдесят п'ять відсотків виручки від квитків. Ти – новачок, і тебе ніхто не знає. Приз ділиться між тобою і Денні. Двадцять відсотків призначаються тобі, вісімдесят – Денні. Це ж справедливо, еге ж, Робертсе?

– Цілком справедливо, – погодився Робертс. – Тому що в тебе іще немає репутації.

– А скільки це буде – шістдесят п'ять відсотків виручки? – поцікавився Рівера.

– Та десь тисяч п'ять, може – аж вісім, – втрутився у розмову Денні. – Десь так. Тому твоя частка становитиме від тисячі до тисячі шестисот доларів. Досить непогана платня за те, що тебе відлупцює боксер з моєю репутацією. Що скажеш?

І тут Рівера сказав таке, що у всіх присутніх аж подих перехопило.

– Переможцю дістається все, – заявив він з видом людини, яка висловила своє остаточне судження.

Запала мертва тиша.

– Та запросто! – заявив менеджер Денні. Але Денні заперечливо похитав головою.

– Я достатньо довго займався боксом, щоб робити такі поспішні висновки. Я не збираюся ставити під сумнів чесність суддівства чи компанії, що організовує цей поєдинок. І нічого не казатиму про букмекерів, що наживаються на договірних поєдинках. Я лише хочу сказати, що бокс – бізнес ризикований. Тут потрібно перестраховуватися. І це – нормально. А що, як я зламаю руку, га? Або хтось підсипле мені в їжу якусь хімію? – Денні серйозно похитав головою. – Незалежно від того, програю я чи виграю, моя частка – вісімдесят. Що на це скажеш, мексиканцю?

Рівера знову похитав головою.

Денні вибухнув гнівом. Бо йшлося про найголовніше – про гроші.

– Ах ти ж гидотний шмаркачу! Зараз я відіб'ю тобі твою дурну голову!

Робертс неквапливо підняв своє тіло і став між ворогуючими сторонами.

– Переможець забирає все, – похмуро повторив Рівера.

– Ну чого ти вперся, га? – спитав у нього Денні.

– Тому що я поб'ю тебе, – напрямки відповів йому мексиканець.

Денні почав був знімати пальто. Звісно, його менеджер знав, що то лише рисовка. Пальто ніяк не знімалося, і Денні дозволив присутнім заспокоїти себе. Симпатії кожного були на його боці. Рівера залишився сам-один.

– Послухай мене, дурнику, – підключився до суперечки Келлі. – Ти – ніхто. І звуть тебе ніяк. Нам, звичайно ж, відомо, чим ти займався останні кілька місяців: вибивав дух з місцевих боксерів легкої ваги. Але ж Денні – висококласний боксер. Безпосередньо після цього поєдинку він змагатиметься за звання чемпіона. А ти – ніхто. І за межами Лос-Анджелеса про тебе ніхто не чув.

– Незабаром почують, – відказав Рівера, знизавши плечима. – Після цього поєдинку.

– Невже ти хоч на мить припускаєш, що зможеш мене побити?! – випалив Денні.

Рівера ствердно кивнув.

– Слухай, облиш, будь розважливим, – благально звернувся до нього Келлі. – Цей бій стане для тебе доброю рекламою.

– Мені потрібні гроші, – відповів мексиканець.

– Хоч тисячу років бийся зі мною – все одно програєш, – запевнив його Денні.

– То за чим тоді затримка? – парирував Рівера. – Якщо це для тебе – легкі гроші, то візьми і виграй їх!

– Гаразд, і ти мені в цьому допоможеш! – вигукнув Денні з рішучістю в голосі. – За те, що ти з мене тут дурня робиш, я заб'ю тебе на ринзі до смерті, так і знай, хлопчику! Келлі, можеш писати оголошення в газети! І обов'язково зазнач, що переможець забирає увесь приз. Обіграй цю тему в спортивній колонці. Скажи, що основний мотив поєдинку – помста. Я покажу цьому шмаркатому новачку, що це таке.

Секретар Келлі вже почав був писати, як Денні перервав його.

– Стривай! – вигукнув він і обернувся до Рівери. – Як зважуватися будемо?

– Перед виходом на ринг, – пролунала відповідь.

– Та нізащо в світі, курча жовтороте! Якщо переможець забирає все, то будемо зважуватися до поєдинку о десятій ранку.

– Так переможець здобуває все? – поцікавився Рівера. Денні кивнув. Тепер все ясно – він вийде на ринг у повній силі і готовності.

– Зважуємося о десятій, – погодився Рівера. Секретар знову заскрипів пером.

– Це ж п'ять фунтів додаткової ваги, – мовив з докором Робертс, звертаючись до Рівери. – Ти зробив неприпустиму поступку. Ти вже програв поєдинок – прямо тут, у цій кімнаті. Тепер Денні точно тебе відлупцює. Перед поєдинком він буде сильний, як бик. А ти – дурень. У тебе шансів – що води в пустелі.

Рівера відповів йому поглядом, сповненим ненависті. Навмисне. Навіть цього грінго він зневажав. Хоча вважав його найблагороднішим із них усіх.

IV

Коли Рівера вийшов на ринг, його появи майже ніхто не помітив. То тут, то там по залу прокотилися маленькі хвильки нерішучих оплесків. І все. Публіка не вірила в нього. Для неї він був ягням, приведеним на заклання великому й могутньому Денні. А ще публіка була явно розчарована. Вона сподівалася на грізну битву між Денні Вордом та Біллом Карті, а їй натомість підсунули оцього хирлявого новачка. І глядачі виявляли своє невдоволення тим, що робили ставки на користь Денні два до одного, а то й три до одного. А серце публіки належить тому, на кого вона робить ставки.

Тим часом малий мексиканець сидів у своєму кутку і чекав. Повільно тягнулися хвилини. Денні змушував його чекати. Це був старий трюк, який завжди справляв належне враження на боксерів-новачків. Опинившись сам на сам зі своїми побоюваннями й безсердечною публікою, вони зазвичай лякалися і починали нервувати. Але цього разу цей трюк не спрацював. Робертс таки мав рацію. Ріверу неможливо було залякати. Він мав кращу координацію рухів, тоншу нервову організацію й вищу емоційність, але в душі його не лишилося місця для страху. Тому в його кутку атмосфера приреченості на поразку ніяк не впливала на нього. Усі його секунданти були грінго, і він не знав нікого з них. А ще вони були слабаками і нікчемами, брудною піною на поверхні поєдинку, людьми без честі, совісті і вправності. Їх теж явно розхолоджувало тверде переконання в тому, що саме в їхньому кутку сидить майбутній невдаха.