Текст книги "Північна Одіссея"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 29 страниц)

Та криза минула, і Бунстер, опритомнівши, одужував від хвороби. Але він був іще слабкий, як мала дитина. Тоді Маукі зібрав усі свої «багатства», включаючи ручку від порцелянової чашки, і склав їх у коробок. А потім пішов у село і поговорив з королем та його двома прем'єр-міністрами.

«Цей тип Бунстер, він – добрий хлопець? Він вам дуже подобатися?» – спитав у них Маукі.

Король та міністри в унісон відповіли, що цей торговець їм зовсім не подобається. Міністри вилили душу і докладно розповіли про всі ті численні неподобства та приниження, що він їх їм завдав. Їх накопичилася ціла купа. Король – той взагалі не витримав і розплакався. Маукі грубо перервав його.

«Слухайте – я великий вождь моя країна. Ви не любити того типа – білого хазяїна. Я теж не любити того типа. Скільки не давати йому – сто кокосів, двісті кокосів, триста кокосів – йому все одно мало. Йому кінець, ви йти спати, ви – добрі хлопці. Всі канаки [39]39
  Канаки– узагальнююча європейська назва корінного населення Меланезії.


[Закрыть]– теж добрі хлопці, нехай ідуть спати. Коли чути той великий білий начальник зчинити ґвалт у хаті, ви не чути, як він кричати, і нічого не знати. Ви – спати і нічого не чути».

Таким же чином Маукі поспілкувався і з хлопцями-човнярами. Потім наказав дружині Бунстера повернутися до халупи, де жила її родина. Якби вона відмовилася, то

Маукі потрапив би у скрутне становище, бо тамбо не дозволяв йому торкатися жінок.

Коли будинок спорожнів, він увійшов до спальні, де дрімав представник компанії. Спочатку Маукі забрав у нього револьвери, а потім надів на руку рукавицю із шкіри ската. Бунстера чекало болісне пробудження – перший помах рукавиці обідрав йому на носі всю шкіру.

«Ну що, великий хазяїне, подобається? – вишкірився Маукі і ще двічі змахнув рукавицею, обідравши спочатку лоба, а потім – щоку. – Смійся, чорт тебе забирай, смійся!»

Маукі не поспішав, ретельно виконуючи екзекуцію, і канаки, поховавшись по своїх хижах, чули, як «великий хазяїн зчинити ґвалт». Бунстер волав цілу годину, а може, й довше.

Коли Маукі скінчив, він відніс морський компас та гвинтівки з патронами на катер, а потім почав завантажувати його ящиками з тютюном. Коли він цим займався, з будинку видибала огидна істота з обдертою шкірою і з криком побігла до берега, але не втрималася на ногах і впала, гримасуючи і щось белькочучи. Маукі поглянув на неї і завагався. Потім підійшов і відрубав їй голову, яку загорнув у циновку і сховав у ящик у носовій частині катера.

Наступного дня, довгого і спекотного, канаки спали так міцно, що не почули, як катер пройшов через вузьку протоку і вирушив на південь, йдучи круто до південно-східного пасату. Ніхто не помітив і не перехопив катер на довгому відрізку від острова Лорд-Гоув до берегів острова Ізабель, а також під час виснажливої подорожі від Ізабелі до Малаїти. Маукі висадився в Порт-Адамсі з великим багатством – гвинтівками і тютюном, – якого тут досі ніхто не мав. Але в Порт-Адамсі надовго він не затримався. Він же відрізав і забрав із собою голову білої людини, і тому тільки лісові хащі могли врятувати його. Тож він повернувся до бушменських сіл, де встрелив Фанфоа та півдюжини вождів, а потім проголосив себе вождем над усіма селами. Коли помер його батько, в Порт-Адамсі почав правити його брат, і разом з Маукі вони об'єднали людей моря та бушменів. Це об'єднання стало найміцнішим і найпотужнішим з усіх войовничих племен острова Малаїта.

Та більше, ніж уряду Британії, боявся Маукі всемогутньої компанії «Місячне сяйво». Одного дня йому в хащі принесли звістку з нагадуванням про те, що він заборгував цій компанії вісім з половиною років роботи. Він дав позитивну відповідь, і невдовзі на острові з'явився неминучий і всюдисущий білий чоловік, капітан шхуни, єдиний білий за час правління Маукі, якому вдалося зайти в хащі і вийти звідти живим. І він не лише вийшов живим, а й прихопив із собою на сімсот п'ятдесят доларів золотих подарунків – то була грошова компенсація за вісім з половиною років роботи плюс вартість декількох гвинтівок та ящиків тютюну.

Маукі вже не важить сто десять фунтів. Він має трьох дружин, і його поперек став утричі ширшим. Він має також багато чого іншого: гвинтівки та револьвери, ручку від порцелянової чашки та прекрасну колекцію бушменських голів. Але найдорогоціннішою за всю цю колекцію є ще одна голова, бездоганно висушена й оброблена, з рудуватим волоссям та жовтуватою бородою, яку Маукі зберігає загорнутою у найтонший та найвишуканіший ситець. Вирушаючи на війну з чужими селами, що не входять до його царства, він незмінно витягує цю голову і, залишившись наодинці у своєму трав'яному палаці, довго і серйозно споглядає її. У такі хвилини на село спадає, як подих смерті, мертва тиша і навіть дитинчата не сміють ані писнути. Ця голова вважається наймогутнішим талісманом на Малаїті, володінню яким і завдячує Маукі своєю величчю та могутністю.

МАККОЇВ НАЩАДОК

Корабель «Піренеї» ліниво погойдувався на хвилях. Його залізні боки були низько вдавлені у воду вантажем пшениці, і чоловікові, що перебирався на нього з маленького каное з виносними кочетами, було неважко видертися на борт. Коли його очі порівнялися з поручнями і стало видно палубу, чоловікові на мить здалося, що він побачив на ній прозорий, ледь помітний серпанок. Той серпанок був скоріше схожий на легенький туман чи мутну плівку, яка застувала йому очі. Прибульцю навіть мимовільно захотілося змахнути її рукою, але наступної миті він подумав, що то, мабуть, уже старість підкрадається і що треба буде замовити в Сан-Франциско нові окуляри.

Перебравшись через поручні, він подивився угору на високі щогли, а потім зиркнув на насоси для відкачки води з трюму. Вони не працювали. На перший погляд здавалося, що з великим кораблем усе гаразд, і він не розумів, чому той подав сигнал біди. «Аби тільки не якась пошесть», – подумав чоловік, згадавши про своїх щасливих і безтурботних остров'ян. Може, на кораблі скінчилися запаси води чи провізії. Він потис руку капітану, чиє змарніле й стурбоване обличчя безпомилково свідчило, що на «Піренеях» справді сталося якесь лихо. І тієї ж миті новоприбулий відчув якийсь слабкий незрозумілий запах. Наче пахло горілим хлібом, але трохи не так.

Чоловік з цікавістю озирнувся. За двадцять футів від нього зморений матрос конопатив палубу. Затримавши на ньому погляд, прибулий побачив, як з-під рук матроса вирвалося ледь помітне кільце прозорого димку й відразу ж розчинилося в повітрі. Вийшовши на палубу, він відчув босими ногами досить сильне тепло, яке швидко проникало крізь його товсті мозолі. І чоловік відразу ж збагнув природу того лиха, що трапилося на кораблі. Він швидко зиркнув на носову частину, де стояли в повному складі змарнілі матроси і з нетерпінням витріщалися на нього. Заспокійливий погляд його світлих карих очей наче загорнув їх у плащаницю миру та спокою і став для них справжнім благословенням.

– Скільки днів триває пожежа, капітане? – спитав новоприбулий голосом люб'язним і спокійним, як туркотіння голуба.

Спочатку капітан відчув, як на його душу поволі сходить мир і благодать, але думка про те, що йому довелося і доведеться іще пережити, поглинула його, і він обурився. По якому праву цей непрезентабельний остров'янин у парусинових штанях і бавовняній сорочці прийшов сюди і вдає, що посилає мир та благодать на його скалічену й змучену душу? Але капітан так не думав; скоріше, він так відчував, і саме ця неусвідомлена емоція й викликала його обурення.

– П'ятнадцять днів, – різко відповів він. – А ви хто такий?

– Мене звуть Маккой, – пролунала відповідь, у якій чулася ніжна доброта і співчуття.

– Я мав на увазі – ви не лоцман?

Маккой перевів свій сповнений благодаті погляд на високого широкоплечого чоловіка зі змарнілим щетинистим обличчям, який у ту мить підійшов до капітана.

– Я – не більше лоцман, аніж будь-хто, – відповів Маккой. – Ми тут усі лоцмани, капітане, і я знаю кожен дюйм у цих водах.

Капітан відчув роздратування.

– Мені потрібен хто-небудь з місцевої влади. Треба поговорити – і якомога швидше, чорт забирай.

– У такому разі можна поговорити і зі мною.

Знову ці облудні заспокійливі нотки! А в нього корабель горить під ногами! Капітан роздратовано підняв брови і стиснув кулаки, наче збирався вдарити незнайомця.

– Та хто ви в біса такий? – гаркнув він.

– Я – голова місцевої адміністрації, – пролунав голос – такий ніжний та добрий, який тільки можна собі уявити.

Високий широкоплечий чоловік хрипко розсміявся, але то, скоріше, був не веселий та здивований сміх, а істеричний. З подивом та ошелешенням витріщилися вони з капітаном на Маккоя. Неможливо було уявити, що цей босоногий остров'янин був таким великим цабе. На його грудях, з-під розстебнутої бавовняної сорочки виднілося сиве волосся. Майки під сорочкою не було.

З-під солом'яного бриля вибивалися кошлаті сиві пасма. Патріархальна занедбана борода опускалася ледь не до пупа, а вбрання виглядало так, наче його придбали в магазині дешевої одежі, витративши на це максимум два шилінги.

– А ви часом не родич Маккоя з «Баунті» [40]40
  «Баунті».– У 1789 р. частина команди англійського військового корабля «Баунті», що йшов з Таїті, повстала. Капітана з його прибічниками висадили на баркас, частина бунтівників залишилася на Таїті, де їх знайшли і судили, а дев'ятеро моряків з тринадцятьма таїтянськими жінками й шестеро полінезійців з різних островів, які мали стати рабами, продовжили свій шлях на «Баунті», поки не знайшли безпечний, придатний для життя острів Піткерн. Через два роки почався розбрат, насильницькою смертю померли всі полінезійці, кілька жінок, а з англійців лишився тільки Алек Сміт, прототип діда Маккоя. У 1800 р. він став правителем колонії, яка тоді складалася з жінок і малих дітей, увів читання Біблії й справедливі закони. Колонію знайшли лише у 1814 році, на острові панував лад і спокій, а її жителі були приязними й набожними людьми.


[Закрыть]? – спитав капітан.

– Він був моїм прадідом.

– Ага, – мовив капітан і замислився. – Мене звуть Девенпорт, а це – мій перший помічник, містер Коніг.

Вони потисли один одному руки.

– А тепер – до діла. – Капітан говорив швидко, і його поспіх спричинявся загрозливою ситуацією. – Ми горимо вже більше двох тижнів. Корабель може вибухнути і розвалитися к бісу в будь-який момент. Тому я і взяв курс на Піткерн [41]41
  Піткерн– острів, площа 5 км ², скелясті береги, близько 100 жителів (приблизно стільки було і за часів Лондона), розміщений посередині Тихого океану між Австралією та Південною Америкою.


[Закрыть]. Хочу або на мілину його посадити, або затопити, щоб врятувати корпус.

– У такому разі ви помилилися, капітане, – зазначив Маккой. – Вам треба було зайти на Мангареву. Там – прекрасний берег, а вода в лагуні тиха і спокійна, як у ставку біля млина.

– Але сталося так, що ми – тут, і нічого вже не вдієш, – різко сказав перший помічник. – У тім-то й річ. Ми – тут, і треба щось робити.

Маккой похитав головою і приязно посміхнувся.

– Тут зробити нічого не можна. У цьому місці немає пологого берега. Тут навіть немає якірної стоянки.

– Брехня! – сказав перший помічник. – Брехня! – майже вигукнув він, і капітан зробив йому знак бути стриманішим. – Що ви таке кажете! А де ж ви тоді тримаєте вашу шхуну, тендер чи що там у вас? Га? Відповідайте.

Маккой люб'язно посміхнувся і так само люб'язно відповів. Його посмішка була як ласкавий дотик, як ніжні обійми, які огорнули втомленого і роздратованого помічника, наче втягуючи його в затишок і спокій сумирної й урівноваженої душі Маккоя.

– Немає у нас ані шхуни, ані тендера, – відповів він. – А наші каное ми витягуємо на високий берег.

– Щось із трудом віриться, – пирхнув помічник. – Як же ви тоді вибираєтеся на сусідні острови? Скажіть мені, будь ласка.

– А ми нікуди і не вибираємося. Інколи я їжджу сам, як губернатор Піткерна. Коли я був молодший, то, бувало, багато подорожував – інколи на торгових шхунах, але, головним чином, на місіонерському бризі. Але його вже нема, і ми покладаємося на транзитні судна. Буває, що їх до нас заходить аж по шість на рік. А буває, що впродовж року, а може й більше, нема жодного. Ви – перші за сім місяців.

– Ви що, хочете сказати… – почав було помічник. Але тут його перервав капітан:

– Досить. Ми втрачаємо час. Що робити, містере Маккой?

Старий спрямував свої лагідні, як у жінки, очі у бік берега, і капітан з помічником простежили за його поглядом – від поодинокої скелі Піткерна до команди, що скупчилася в носовій частині корабля і стурбовано чекала – яке ж рішення буде виголошено. Але Маккой не поспішав. Він мислив плавно і повільно, крок за кроком, з упевненістю розуму, що все в житті сприймав без роздратування й люті.

– Зараз вітер слабкий, – нарешті мовив він. – Звідси починається сильна течія, що йде на захід.

– Саме через неї ми й заходили з підвітряного боку, – перервав його капітан, бажаючи продемонструвати свою фаховість у мореплавстві.

– Так, саме вона і змусила вас підходити з підвітряного боку, – погодився Маккой. – Так-от: сьогодні ви проти цієї течії йти вже не зможете. А коли б і змогли, то все одно тут немає обмілини. І ви безповоротно втратите корабель.

Він зробив паузу, і капітан та помічник з відчаєм поглянули один на одного.

– Але я скажу, що ви можете зробити. Уночі бриз посилиться – бачите хвостики отих хмар? А отой мис – ген там, з навітряного боку, бачите? Саме звідти, з південно-східного напрямку і вирушить ваше судно, причому – якомога мерщій. До Мангареви триста миль. Ви йтимете туди з попутним вітром. І там для вашого корабля знайдеться прекрасна мілина.

Помічник похитав головою.

– Ходімо до каюти, поглянемо на карту, – сказав капітан.

Повітря в замкненій каюті, куди зайшов Маккой, було ядучим і задушливим. Струмені невидимих газів, що час від часу проникали всередину, потрапляли в очі, викликаючи в них різкий біль. Підлога в каюті була майже нестерпно гарячою для його босих ніг. Усе його тіло вкрилося рясним потом. З неприємним передчуттям озирнувся Маккой довкола. Цей зловісний підспудний жар не на жарт перелякав його. Здавалося, що кабіна не зайнялася лише чудом. Він відчув себе наче всередині духовки, у якій температура будь-якої миті може зрости стократно і спопелити його, як жмут сухої трави.

Коли він підняв одну ногу і почухав стопу об холошу штанів, помічник недобре посміхнувся, скоріш не посміхнувся, а злобно вишкірився.

– Передпокій до пекла, – сказав він. – А саме пекло – прямісінько у вас під ногами.

– Ох і пече ж! – мимовільно скрикнув Маккой, промокаючи обличчя бандановою хусточкою.

– Ось де – Мангарева, – мовив капітан, схиляючись над столом і показуючи на чорну цятку посеред білого обширу карти. – А отут, у проміжку, є іще один острів. Чому б не спробувати дістатися туди?

Маккой не поглянув на мапу.

– То – острів Кресент-Айленд, – відповів він. – На ньому ніхто не живе, і висота його лише два чи три фути над водою. Лагуна там є, але без входу. Ні, вам краще йти на Мангареву.

– Мангарева – так Мангарева, – мовив капітан Девенпорт, перериваючи гаркітливе заперечення помічника.

– Збирайте команду на кормі, містере Коніг. Матроси підкорилися і зморено подибали по палубі, натужно намагаючись поспішати. Величезна втома проглядала в кожному їхньому русі. З камбуза вийшов послухати кок, а біля нього тинявся юнга.

Коли капітан Девенпорт пояснив ситуацію й оголосив про свій намір йти на Мангареву, зчинився гвалт. На фоні гортанного бубоніння чулися вигуки, сповнені гніву, то тут, то там лунали то гучна лайка, то лихе слово чи фраза. Верескливий голос з акцентом кокні злетів у повітря і на мить запанував над палубою: «Побий мене грім! П'ятнадцять днів ми пробули у пеклі, а тепер він знову хоче вивести в море оцю плавучу піч?»

Капітан втратив контроль над командою, але присутність приязного і спокійного Маккоя все ж таки вгамувала пристрасті матросів. Бурмотіння та прокльони стихли, і вся команда, за винятком кількох стурбованих облич, що дивилися на капітана, з тугою уставилася на вкриті зеленню піки і кам'янистий берег Піткерна.

Лагідний, як весняний зефір, прозвучав голос Маккоя:

– Капітане, як мені здалося, хтось із матросів сказав, що вони дуже голодні.

– Еге ж, – почулася відповідь. – І ми теж дуже голодні. – За останні два дні я тільки й з'їв, що галету та жменьку лососини. Ситуація просто жахлива. Ми прорахувалися. Розумієте, коли ми виявили пожежу, то негайно ж усе позабивали щитами, щоб вогонь задихнувся. І тільки опісля побачили, як мало харчів лишилося в коморі. Але було вже пізно. Ми не наважилися організувати лазарет. Голодні, кажете? Я так само ж голодний, як і вони.

Знову заговорив він до матросів, і знову зчинився ґвалт. З обличчями, перекошеними звірячою злобою, члени команди почали волати й вигукувати прокляття і лайки. До капітана приєдналися другий та третій помічники, ставши позад нього на зрізі пів'юта. Їхні обличчя були застиглі й позбавлені виразу; здавалося, що цей бунт на кораблі їх турбує найменше. Капітан Девенпорт запитально поглянув на першого помічника, і той лише знизав плечима, розписуючись у власній безпорадності.

– Ось бачите, – звернувся капітан до Маккоя. – Я не можу змусити матросів полишити безпечний суходіл і вийти в море на палаючому кораблі. Він і так був для них плавучою труною протягом останніх п'ятнадцяти днів. Вони виснажені, голодні, і їм усе обридло. Ми будемо пробиватися до Піткерна, долаючи течію.

Але вітер був слабкий, днище корабля – сильно зарослим, і він не зміг упоратися із сильною західною течією. Збігло дві години, а його віднесло ще на три милі від острова. Матроси працювали охоче і жваво, наче силою своїх м'язів якось могли допомогти «Піренеям» подолати опір ворожої стихії. Та повільно, але невмолимо корабель тягнуло правим галсом на захід. Капітан стурбовано походжав сюди-туди, час від часу зупиняючись і відстежуючи, з якої ділянки палуби вириваються блукаючі пасма диму. Тесля безперервно займався тим, що виявляв ці місця, а коли щастило знайти, то відразу ж намагався їх законопатити якомога міцніше.

– Ну, що скажете? – нарешті спитав капітан Маккоя, який спостерігав за теслею з виразом дитячої цікавості в очах.

Маккой поглянув у бік берега, де острів уже почав зникати в імлі, що ставала дедалі густішою.

– Скажу, що краще вам іти з попутним вітром на Мангареву. Невдовзі подує свіжий бриз, і ви опинитеся там уже завтра ввечері.

– А що, як спалахне пожежа? Це може статися в будь-яку хвилину.

– Приготуйте шлюпки на талях. Цей самий бриз винесе вас до Мангареви, якщо корабель спалахне зсередини.

Капітан Девенпорт на мить нерішуче замислився, а потім Маккой почув запитання, яке не хотів би чути, але знав, що воно буде неминучим.

– Я не маю карти Мангареви. На великій карті цей острів зображений маленькою, як муха, цяткою. Я не знатиму, де шукати вхід до лагуни. Може, підете з нами і підведете судно до острова замість мене?

Олімпійський спокій Маккоя був непорушним.

– Звісно, капітане, – відповів він так спокійно і невимушено, наче його запрошували на вечерю. – Я піду з вами на Мангареву.

Знову зібрали команду, і знову капітан звернувся до неї, стоячи на зрізі пів'юта.

– Ми спробували подолати течію, але ви самі бачите, що нас зносить. Корабель потрапив у течію, що рухається зі швидкістю два вузли на годину. Цей джентльмен – голова муніципалітету і губернатор острова Піткерн. Він піде з нами на Мангареву. Значить, ситуація не така вже й небезпечна. Він би не погодився іти з нами, якби боявся загинути. І якщо він піднявся на борт і готовий піти на такий ризик, то ми не можемо вчинити інакше. Ну як, ідемо на Мангареву?

Цього разу ґвалту не було. Присутність Маккоя і та впевненість та спокій, що він їх випромінював, справили належний ефект. Матроси тихо, без поспіху, порадилися між собою. А потім, дійшовши згоди, виштовхали поперед себе лондонця-кокні, щоб той промовляв від їхнього імені.

Цього достойного джентльмена переповнювало усвідомлення власного героїзму й героїзму його товаришів, і він емоційно вигукнув, поблискуючи очима:

– Побий мене грім! Якщо піде він, то підемо й ми!

Команда глухо загомоніла на знак згоди і розійшлася по своїх місцях.

– Стривайте, капітане, – звернувся до нього Маккой, коли той повернувся, щоб віддати наказ першому помічникові. – Мені треба спочатку повернутися на берег.

Містер Коніг зупинився, як громом уражений, і поглянув на Маккоя як на безнадійного божевільного.

– На берег?! – скрикнув капітан. – Але ж навіщо? На вашому каное ви добиратиметеся туди три години!

Маккой зміряв відстань до землі і кивнув:

– Так, зараз шоста. До берега я доберуся не раніше дев'ятої. Люди зберуться не раніше десятої. Коли вночі зміцніє бриз, тримайтеся проти нього, а завтра вранці заберете мене, щойно розвидніється.

– В ім'я здорового глузду та всього святого! – вибухнув капітан. – Навіщо вам людей збирати? Ви що, не розумієте, що корабель горить у мене під ногами?

Маккой був спокійним і незворушним, як вечірнє море, і на його гладенькій поверхні гнів капітана не збурив ані найменшої хвильки.

– Так, капітане, – протуркотів він, як голубок. – Я прекрасно розумію, що ваш корабель горить. Саме тому я і йду до Мангареви. Але щоб вирушити з вами, мені потрібен дозвіл. Така наша традиція. Не кожного дня буває так, що губернатор покидає острів, і тому це дуже важливо. Йдеться про інтереси мешканців, і тому вони мають право проголосувати за дозвіл чи за відмову. Але я певен, що вони дадуть дозвіл.

– Точно впевнені?

– Абсолютно.

– Але раз ви в цьому не сумніваєтеся, тоді навіщо морочити голову? Ми ж на цілу ніч затримаємося!

– Така наша традиція, – пролунала спокійна незворушна відповідь. – І мені, як губернатору, слід віддати деякі розпорядження на час моєї відсутності на острові.

– Але ж до Мангареви лише доба ходу, – заперечив капітан. – Припустімо, що проти течії вам доведеться повертатися сюди вшестеро довше. Виходить, що ви повернетеся десь під кінець тижня.

Маккой посміхнувся своєю широкою поблажливою посмішкою.

– На Піткерн заходить дуже мало суден, а коли й заходять, то це – судна із Сан-Франциско чи з-за мису Горн. Якщо я зможу повернутися через півроку, то вважайте, що мені поталанило. Мене може не бути рік, бо, можливо, мені доведеться вирушати до Сан-Франциско, щоб сісти там на корабель, який привезе мене назад. Колись мій батько думав, що від'їжджає з острова на три місяці, а повернувся аж через два роки. До того ж у вас мало харчів. Якщо вам доведеться пересісти в шлюпки, а погода зіпсується, то, можливо, вам доведеться добиратися до землі кілька днів. Я можу привезти із собою завтра вранці два каное харчів. Найкраще підійдуть нам сушені банани. Коли бриз посилиться, тримайтеся проти нього. Що ближче до берега ви будете, то більше харчів я зможу із собою привезти. До побачення.

Маккой простягнув руку. Капітан потиснув її і неохоче відпустив. Здавалося, рука губернатора було для нього, як рятувальний круг для матроса.

– А звідки мені знати, чи повернетеся ви завтра вранці? – спитав він.

– Та отож! – скрикнув помічник. – Звідки нам знати, що ви не тікаєте, рятуючи свою шкуру?!

Маккой не сказав нічого, а просто поглянув на них так лагідно і поблажливо, що їм здалося, що то сама душа його промовляє з непорушною впевненістю: я не підведу.

Капітан відпустив, нарешті, руку губернатора, і Маккой, ще раз обвівши своїм благодатним поглядом команду, перебрався через планшир і спустився в каное.

Вітер посилився, і корабель «Піренеї», попри обросле днище, спромігся відвоювати півдюжини миль у західної течії. На світанку, коли до Піткерна було милі зо три, капітан Девенпорт помітив два каное, що наближалися до судна. Знову Маккой перебрався через планшир і важко зіскочив на гарячу палубу. Він привіз із собою багато в'язок сушених бананів, і кожна в'язка було замотана в сухі листки.

– А тепер, капітане, – звернувся він до Девенпорта, – розвертайтеся і женіть щодуху, коли жити хочеться. Бачите, я не мореплавець, – пояснив він кілька хвилин по тому, стоячи на капітанському мостику, позираючи зверху вниз і намагаючись визначити швидкість «Піренеїв». – Ви доведете судно до Мангареви, а коли на обрії з'явиться земля, то я виконаю функції лоцмана і заведу корабель у лагуну. Як ви гадаєте, з якою швидкістю ми йдемо?

– Одинадцять вузлів, – відповів капітан Девенпорт, кинувши оцінюючий погляд на воду, що з шумом проносилася вздовж борту.

– Ага, значить, одинадцять. Тоді якщо корабель і далі йтиме з такою швидкістю, то Мангарева з'явиться на горизонті завтра вранці між дев'ятою та восьмою годинами. Я виведу його на мілину щонайпізніше до десятої чи одинадцятої. І на цьому ваші біди скінчаться.

Капітану на мить здалося, що ця благословенна мить уже настала – отак переконливо звучали слова Маккоя.

Два тижні знемагав капітан Девенпорт під страшним тягарем, керуючи своїм палаючим кораблем, і нерви його починали здавати.

Різкий порив вітру штовхнув його у спину і засвистів у вухах. Він прикинув його силу і швидко глянув за борт.

– Вітер увесь час посилюється, – мовив він. – Наша стара бабця зараз робить уже дванадцять вузлів на годину. Якщо так і триватиме, то ми зекономимо час і встигнемо до острова ще вночі.

Увесь день «Піренеї» неслися морем зі своїм вантажем палаючого вогню. Коли посутеніло, випустили брамселі й вітрила на бом-брам-стеньзі, і корабель буквально влетів у темряву та й понісся крізь великі, серпоподібні хвилі, що ревіли довкола. Попутний вітер додавав швидкості, і прямо по курсу й позаду небо почало сіріти. На другій напіввахті якась романтична душа затягла пісню, а коли вдарило вісім склянок, то заспівала вже вся команда.

Капітан Девенпорт наказав принести ковдри і розстелити їх на мостику.

– Я вже забув, що таке сон, – пояснив він Мак-кою. – Я ледь на ногах тримаюся. Розбудите мене в разі необхідності.

О третій ранку капітан прокинувся від легенького посмикування за руку. Він швидко сів, звикаючи до світла, але іще очманілий від глибокого сну. Вітер співав в оснастці свою войовничу пісню, а хвилі важко гупали в борт «Піренеїв». Корабель летів уперед, важко кренячись то на один бік, то на другий, і хвилі, перелітаючи через планшир у середній частині, досить часто заливали палубу. Маккой щось кричав, але капітан не чув. Він простягнув руку, вхопив старого за плече і притягнув до себе, приставивши вухо до його рота.

– Уже третя година, – почувся голос Маккоя (він і досі зберігав голубину воркітливість), що був якийсь приглушений – наче долітав звідкись здалеку. – Ми вже пройшли двісті п'ятдесят миль. Острів Кресент-Айленд усього за тридцять миль від нас, десь прямо по курсу. Якщо ми і далі так ітимемо, то наскочимо на риф, погубивши корабель і себе самих.

– Що ви пропонуєте – лягти в дрейф?

– Так, лягти в дрейф і дочекатися, поки зовсім не розвидніється. Ми затримаємося лише на чотири години.

Тож «Піренеї», з його вантажем палаючого вогню, ліг у дрейф, борючись з гострими, як зуби хижака, поривами штормового вітру і долаючи велетенські хвилі. Корабель був наче наповнена вогнем шкаралупа, якій люди, непевно, наче мурахи, тримаючись на її поверхні, допомагали встояти проти розбурханої стихії.

– Дивний якийсь вітер, – сказав Маккой капітану, прихилившись до рубки. – За всіма прикметами у цю пору року штормів не повинно бути. Але останнім часом з погодою взагалі коїлося щось дивне. Пасати припинилися, а шторм прийшов якраз із того боку, звідки зазвичай дмуть пасати. – Він змахнув рукою, показуючи в імлу, наче його погляд міг сягнути далеко-далеко за обрій. – Це там – на заході. Там вирує щось велике – ураган чи щось на кшталт того. Нам пощастило, що ми перебуваємо далеко на схід від нього. Але це – відгомін, – додав він. – Шторм не триватиме довго. Це я вам точно можу сказати.

Коли повністю розвиднілося, шторм ущух і перетворився на звичайний сильний вітер. Але денне світло принесло нову небезпеку. Море вкрив туман, а радше, не туман, а якась перлиста імла. Вона була схожа на туман своєю щільністю і таким чином погіршувала видимість, утім, лежала тонким шаром на поверхні води. Промені сонця пронизували її і наповнювали мерехтливим сяйвом.

Палуба «Піренеїв» чаділа іще сильніше, аніж попереднього дня, і веселу бадьорість команди та помічників як вітром здуло. Чути було, як у затишку камбуза хлипає юнга. Це був його перший рейс, і в серці хлопця оселився великий страх. Капітан тинявся, нервово пожовуючи вуса, хмурячись і не знаючи, що робити.

– Ну, що скажете? – спитав він, зупинившись біля Маккоя, який снідав сушеними бананами та чашкою води.

Маккой доїв банан, допив воду і поволі озирнувся довкола. Його очі засвітилися ніжністю, і він сказав:

– Знаєте, капітане, оскільки ми все одно горимо, то краще вже нам припиняти дрейф і рухатися далі. Палуба ж не зможе витримувати вогонь до безконечності. До речі, вона сьогодні ще гарячіша, аніж учора. У вас часом не знайдеться для мене черевиків? Бо мені уже незручно ходити босоніж.

Дві великі хвилі перекотилися через «Піренеї», а потім – іще одна, і перший помічник висловив бажання, щоб уся ця вода потрапила до трюму, от якби тільки при цьому люки не довелося віддраювати. Маккой встромив голову у нактоуз і перевірив на компасі курс.

– Треба зробити поправку, капітане, – сказав він. – Поки ми лежали в дрейфі, нас зносило течією.

– Я вже додав один румб, – почулася відповідь. – Хіба цього недостатньо?

– Я би зробив поправку на два румби, капітане. Цей шторм посилив західну течію більше, аніж ми могли передбачити.

Капітан Девенпорт погодився на півтора румба, а потім пішов на мостик виглядати землю в супроводі Маккоя та першого помічника. Вітрила підняли і поставили так, щоб корабель робив десять вузлів. Попутна хвиля швидко вщухала. Перлиста імла ніяк не розвіювалася, і о десятій годині капітан Девенпорт почав нервувати. Усі члени команди були на місцях, готові по першому вигуку «Земля!» забігати як навіжені і приготувати корабель до якірної стоянки проти вітру, бо при такому тумані лінію прибою на зовнішньому рифі можна помітити надто пізно.

Минула іще година. Троє чоловіків на мостику напружено вдивлялися в мерехтливе перлисте сяйво.

– А що, коли ми проскочимо Мангареву? – раптом спитав капітан.

Маккой, не відводячи погляду від поверхні моря, спокійно відповів:

– Капітане, не переймайтеся, нехай корабель іде. Це все, що ми можемо зараз зробити. Перед нами – всі острови Помоту. Рифи та атоли – на тисячу миль довкола. Нас обов'язково кудись винесе.

– Тоді йдемо далі, – відказав капітан Девенпорт, збираючись спуститися на палубу. – Ми проскочили повз Мангареву. Бозна, де тепер буде наступний острів. Шкода, що я не послухав вас і не зробив поправку на два румби, – зізнався він за мить. – Ця клята течія викидає коники і збиває мореплавців з пантелику.

– Бувалі штурмани називають острови Помоту Архіпелагом Небезпек, – сказав Маккой, виходячи на пів'ют. – І не в останню чергу саме через цю течію.

– Якось я розмовляв з одним знайомим матросом у Сіднеї, – сказав містер Коніг. – Він займався торгівлею на Помоту. – Так цей матрос сказав мені, що страхові компанії правили в цих краях аж вісімнадцять відсотків. Це правда?

Маккой посміхнувся і ствердно кивнув.

– Правили, але не страхували, – пояснив він. – Щороку власники шхун списують по двадцять відсотків їхньої вартості.

– О Господи! – простогнав капітан Девенпорт. – Виходить, що шхуна служить лише п'ять років?! – Він із сумом похитав головою і промимрив: – Лиха ж тут вода, лиха!

Знову вони спустилися в каюту, але чадний газ швидко вигнав їх звідти. Кашляючи і чхаючи, вони вискочили на палубу.