Текст книги "Північна Одіссея"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 29 страниц)

– Керуйте звідси, – сказав він. – На палубі небезпечно. А в чому річ? – вигукнув капітан наступної ж миті. – Чому ми стоїмо як укопані?

Маккой посміхнувся.

– Нам противиться течія швидкістю сім вузлів, капітане, – відповів він. – Саме з такою швидкістю з лагуни виходить відпливна вода.

Минула година, «Піренеї» просунулися вперед лише на відстань своєї довжини, але вітер набирав сили і почав відчутно штовхати корабель уперед.

– Нехай частина команди розсядеться по шлюпках, – скомандував капітан Девенпорт.

Не встиг його голос стихнути і не встигли матроси виконати його наказ, як середня палуба «Піренеїв» злетіла в повітря в клубах диму і вогню. Частина уламків зависли в оснастці, а частина посипалися за борт. Членів команди, що скупчилися на кормі, врятувало те, що вітер був попутний. Засліплені страхом, вони кинулися до шлюпок, але голос Маккоя, у якому чулися безмежний спокій і впевненість, зупинив їх.

– Зупиніться і заспокойтеся, – мовив він. – Усе нормально. Потурбуйтеся хто-небудь про юнгу, будь ласка.

Стерновий від страху покинув штурвал; капітан Девенпорт стрибонув до нього і, вхопившись за ручки, ледь устиг втримати корабель, інакше той відхилився б і течія викинула б його на мілину.

– Подбайте про шлюпки, – сказав він містеру Конігу. – Залиште одну з них на короткій линві за кормою, щоб я зміг у неї заскочити, коли покину корабель.

Містер Коніг повагався, а потім переліз через планшир і спустився в шлюпку.

– Відхиліть корабель на піврумба, капітане. Капітан Девенпорт аж тіпнувся від несподіванки. Йому

здавалося, що на кораблі він залишився сам.

– Так – на піврумба, – відповів він.

Посеред палуби «Піренеїв» палала відкрита топка, з якої виривалися величезні клуби диму. Піднімаючись високо над щоглами, вони повністю застили ніс корабля. Маккой, сховавшись за вітрилами бізань-щогли, продовжував виконувати своє нелегке завдання і спрямовував корабель через лабіринт протоки. Полум'я від центру вибуху вже підкрадалося по палубі до корми, а вітрила на височенній грот-щоглі враз спалахнули і щезли, злизані велетенським язиком вогню. Але капітан знав, що передні вітрила, хоча й невидимі за хмарою диму, й досі тягнуть корабель уперед.

– От якби не всі вітрила згоріли і ми встигли проскочити в лагуну! – простогнав капітан.

– Проскочимо, – запевнив його Маккой з непорушною впевненістю. – Ми ще маємо багато часу. Обов'язково проскочимо. А коли опинимося в лагуні, то поставимо корабель за вітром, щоб вогонь не перекинувся на корму.

Язик вогню вискочив біля бізань-щогли, зголодніло потягнувся до нижнього ряду вітрил, але промахнувся і зник. Зверху капітанові на шию впав шматок палаючої линви. З прудкістю людини, яку вжалила оса, він роздратовано змахнув вогонь зі своєї шкіри.

– Який курс, капітане?

– Норд-вест-вест.

– Тримайте вест-норд-вест.

Капітан крутнув штурвал і вирівняв корабель.

– Вест-норд, капітане.

– Єсть вест-норд.

– А тепер – вест.

Мало-помалу входячи в лагуну, корабель румб за румбом описав коло і став по вітру. І румб за румбом, зі спокійною впевненістю людини, що має у своєму запасі щонайменше тисячу років, Маккой розміреним речитативом задавав курс.

– Іще один румб, капітане.

– Єсть іще один румб!

Капітан Девенпорт обернув штурвал на кілька ручок, раптом різко повернув його в попереднє положення, а потім обернув на одну ручку і зафіксував.

– Так тримати!

– Єсть так тримати!

Незважаючи на попутний вітер, жар був такий сильний, що капітан, який скоса позирав на компас, був змушений час від часу відривати від штурвала то одну, то другу руку, щоб потерти або захистити свої щоки, які вже вкрилися пухирцями.

Борода Маккоя почала скручуватися й в'янути, і її сильний запах, ударивши в ніздрі капітану, змусив його з тривогою і несподіваною для самого себе турботою поглянути на старого. Девенпорт по черзі відпускав ручки штурвала і почісував об штани руки, що теж почали вкриватися пухирцями опіків. Знову з трюму шугонув вогонь – і вмить злизав усі вітрила на бізань-щоглі, змусивши чоловіків пригнутися і прикрити обличчя руками.

– А тепер, капітане, – сказав Маккой, – додайте чотири румби і нехай корабель іде сам.

Палаючі шматки вітрил та линв летіли додолу і падали на них та довкола них. Під ноги капітану впав тліючий шматок просмоленої вірьовки, і той зайшовся кашлем, але штурвала не відпускав.

Корабель сіпнуло. Задравши носову частину, він ще трохи проповз по обмілині і плавно зупинився. Ливень палаючих шматків, зірваних поштовхом, посипався на капітана та Маккоя. Потім корабель посунувся далі і знову вдарився об мілину. Роздавивши кілем крихкий корал, він пішов ще далі – і сіпнувся втретє.

– Повна перекладка руля! – сказав Маккой. – Як там повна перекладка руля? – спитав він через хвилину.

– Корабель не реагує на руль, – почулася відповідь.

– От і добре. Його поволі розвертає, – сказав Маккой, поглянувши за борт. – Прекрасний м'який пісок. Кращого місця і не знайти. Прекрасне дно.

Коли корабель розвертало кормою від вітру, на кормі вибухнув страхітливий стовп вогню та диму. Обпечений капітан, скорчившись від болю, покинув штурвал. Узявшись за фалінь шлюпки, що погойдувалася під кормою, він поглянув на Маккоя. Старий відступив убік, пропускаючи його.

– Ви – перший! – вигукнув капітан Девенпорт і, вхопивши Маккоя за плече, ледь не перекинув його через планшир. Але вогонь та дим були такими сильними, що капітан став спускатися відразу ж за дідком, і вони, звиваючись, зісковзнули в шлюпку майже одночасно. Матрос, що сидів на носі, перерізав фалінь фінкою, не чекаючи наказу. Весла, заздалегідь уставлені в кочети, опустилися у воду, і шлюпка хутко подалася геть.

– Прекрасне дно, капітане, – пробурмотів Маккой і озирнувся.

– Так, справді прекрасне дно, я вам дуже вдячний, – почулася відповідь.

І три шлюпки рушили до білого коралового берега, де шумів прибій. А за ним, скраєчку кокосового гаю, виднілися півдюжини хатин з листя та гілок і з десяток чи більше аборигенів. Широко розкривши від захвату очі, дивилися вони на велику пожежу, що запливла до них у лагуну.

Шлюпки увіткнулися в дно, і члени команди вийшли на білий піщаний берег.

– А тепер, – сказав Маккой, – мені слід потурбуватися про повернення на Піткерн.

КОЛИ СВІТ БУВ МОЛОДИЙ

I

Він був чоловіком дуже спокійним і врівноваженим. Видершись на стіну, він на мить обачливо затримався на її вершечку, напружено вслухаючись у вологу темряву – чи не криється в ній якась небезпека. Але бездоганний детектор його слуху не виявив нічого, окрім глухого завивання вітру в невидимих деревах, шерхіту листя та скрипіння гілок. Вітер нагнав густого туману, і хоча він не бачив його, зате відчував мжичку, яку пориви вітру кидали йому в обличчя. Стіна, на якій він наразі сидів, теж була мокрою.

Чоловік зістрибнув на землю потойбіч стіни так само безшумно, як і видерся на неї з протилежного боку. Потім видобув з кишені ліхтарик, але не став його вмикати. Хоч навколо і було дуже темно, він міг обійтися і без світла. Чоловік рушив крізь темряву, тримаючи палець на кнопці ліхтаря. Земля довкола була бархатистою і пружкою; її вкривав килим сухої соснової хвої, опалого листя та моху, килим, ніким, мабуть, не потривожений роками. Листя та гілки зачіпали його обличчя, але було так темно, що уникнути їх було неможливо. Невдовзі йому вже довелося йти вперед з витягнутою рукою, якою він мацав у темряві. І не раз рука впиралася в товсті стовбури велетенських дерев. Він знав, що довкола нього – лише дерева, він відчував, як вони бовваніють і нависають над ним. У нього з'явилося химерне і неприємне відчуття, що він – мікроскопічна тріска посеред гігантських стовбурів, які погрозливо нависли над ним і ось-ось роздавлять. Але чоловік знав, що за деревами – будинок, і сподівався знайти чи то дорогу, чи то звивисту стежину, якою він зможе легко до нього потрапити.

Одного разу він навіть заблукав і потрапив у пастку. З кожного боку, хоч би де він мацав і хоч куди потикався, були то дерева, то густі чагарники. Здавалося, що виходу немає. Довелося йому увімкнути ліхтарик і обережно спрямувати його промінь собі під ноги. Обачливо й повільно поводив він ним довкола, і його яскраве світло вихопило з темряви чіткі обриси перешкод, що постали на його шляху. Нарешті між деревами з товстелезними стовбурами з'явився прохід. Чоловік рушив крізь нього, вимкнувши ліхтарик і ступаючи по сухій землі, захищеній від вологи туману щільним листям угорі. Він знав, що наближається до будинку, бо добре орієнтувався на місцевості і завдяки цьому обрав правильний напрям.

І тут трапилася несподіванка – немислима і неочікувана. Раптом нога, яку він був опустив на землю, натиснула на щось м'яке і живе. Воно захарчало під вагою його тіла й підвелося. Чоловік відскочив і зігнувся, приготувавшись тікати і напружено очікуючи можливого нападу. Якусь мить постоявши непорушно, він вирішив, що, мабуть, переполохав якусь тварину і вона, перелякавшись не менше, аніж він, теж очікувально заклякла в темряві. Напруженість стала нестерпною. Виставивши вперед ліхтарик, чоловік натиснув на кнопку, придивився – і заверещав від жаху. Він готовий був побачити все що завгодно – від переляканого теляти до оленя чи розлюченого лева, – але тільки не те, що постало перед його очима. Яскравий промінчик його ліхтарика на мить вихопив із темряви те, що і за тисячу років він не здатний буде забути. То був кремезний чоловік з рудуватим волоссям і рудуватою бородою. Окрім м'яких мокасинів на ногах та подоби шкіряної пов'язки на стегнах, іншої одежі на ньому не було. Руки, ноги, плечі та спина були голі. Шкіра – гладка й безволоса, але засмагла й обвітрена, а під нею, мов товсті змії, напиналися м'язи. Але не одне це – попри всю свою несподіваність – налякало його і змусило верещати. Страх був спричинений невимовною лютістю обличчя голого здорованя і несамовито-диким тваринним поглядом блакитних очей, у яких майже не відбивалося світло ліхтарика, сосновими голками, що стирчали з бороди й волосся, та погрозливою позою велетенського тіла, яке зігнулося для стрибка і ось-ось мало кинутися на нього. Буквально в ту ж мить, коли перед ним постала ця картина і коли в його вухах досі ще лунав власний переляканий зойк, страшна потвора кинулася на нього. Чоловік щосили жбурнув у монстра свій ліхтарик і метнувся йому під ноги. Відчувши, як здоровило перечепився об нього, боляче вдаривши по ребрах ступнями й колінами, він підскочив і чкурнув геть, чуючи позаду важкий звук падіння і хряскіт кущів.

Коли ж звук падіння стих, чоловік зупинився і, стоячи навколішки, прислухався. Почувши, як бурмило ходить сюди-туди, розшукуючи його, він завмер, боячись видати своє місцезнаходження спробою втечі. Він знав, що рано чи пізно все одно трісне гілкою чи сучком і потвора кинеться за ним навздогін. Він витягнув був револьвера, але передумав і сховав його. Він уже зміг узяти себе в руки і тому сподівався вибратися звідси без зайвого шуму. Кілька разів до нього долітав хрускіт гілок та кущів – то бурмило обстежував усе довкола, намагаючись його знайти. Час від часу здоровань зупинявся і завмирав – вочевидь, дослухався. І це підказало чоловікові вихід зі скрутного становища. Стоячи навколішки, однією рукою він спирався об шматок сухої деревини. Обережно помацавши навкруг себе і пересвідчившись, що зможе безшумно розмахнутися, він підняв цурпалок і жбурнув його. Цурпалок був невеликий і тому пролетів значну відстань і гепнувся з шумом у кущі. Почувши, як монстр шугонув у напрямку до цурпалка, чоловік тієї ж миті прудко і настирно поповз геть. Повільно, обережно, він повз навколішках доти, поки коліна його штанів геть не промокли на просякнутому вологою моху. Прислухавшись, він не почув нічого, крім шуму вітру та звуку крапель, що падали з вологих від густого туману гілок. Обачливо прислухаючись і озираючись, чоловік підійшов до кам'яної стіни, переліз через неї і зістрибнув на протилежний бік, уздовж якого тягнулася дорога.

Понишпоривши в кущах, чоловік витяг звідти велосипед і вже був зібрався на нього сісти. Але не встиг він перекинути ногу через сідло, як почув глухий удар – то чиєсь важке тіло спритно зістрибнуло зі стіни, при цьому явно встоявши на ногах. Не чекаючи, що станеться потім, чоловік чкурнув уперед, штовхаючи велосипед поперед себе. Набравши достатньої швидкості, він скочив у сідло, піймав ногами педалі і щосили рвонув по дорозі. «Гуп-гуп-гуп» – затупотів хтось по пилюці позаду нього, але він відірвався від переслідувача, і той розчинився в темряві. Та, на жаль, чоловік з переляку дременув не до міста, а в протилежному напрямку, по дорозі, що вела до пагорбів.

І він знав, що далі на цій дорозі не буде жодного перехрестя, тому звернути буде нікуди. Єдиний шлях назад лежав повз оте страхіття, а його лякала навіть одна думка знову зустрітися з ним віч-на-віч. Десь через півгодини, коли дорога круто пішла вгору, чоловік зліз з велосипеда. Заховавши його, про всяк випадок, біля дороги, він переліз через паркан і опинився, як йому здалося, на пасовищі, що тяглося схилом пагорба. Підстеливши газету, він сів на землю.

«Чорт забирай, оце так!» – сказав чоловік уголос, утираючи з обличчя краплини поту і туману.

«Чорт забирай!» – знову з радісним полегшенням повторив він, скручуючи цигарку і роздумуючи, як йому краще повернутися до міста.

Але повертатися він не став. Йому однозначно не хотілося їхати в темряві, і, схиливши голову на коліна, він задрімав, чекаючи, поки розвидніється.

Чоловік не знав, скільки минуло часу, коли його розбудило дзявкання койота. Озирнувшись і помітивши його на гребені пагорба позаду, він подумки завважив зміни, які відбулися в панорамі ночі. Туман зник, визирнули зорі й місяць, навіть вітер – і той ущух. Негода перетворилася на ніжну й духмяну каліфорнійську ніч. Чоловік спробував був знову задрімати, але дзявкання койота стривожило його. Напівсонний, він почув якесь химерне і зловісне гикання, схоже на речитатив. Озирнувшись, він побачив, як койот, кинувши дзявкотіти, щодуху втікає схилом пагорба, а за ним оскаженіло женеться, кинувши гикати, гола потворна істота, яку він надибав у парку біля будинку. Койот був іще молодий і явно програвав змагання в бігу, але чоловік не побачив, чим це змагання скінчилося, бо переслідуваний і переслідувач щезли з виду за краєм пагорба. Чоловіка пронизала дрож, і по його тілу побігли холодні мурашки. Притьмом скочивши на ноги, він перебрався через паркан і осідлав велосипед. У нього з'явився шанс, і він не збирався його марнувати. Між ним та Мілл-Веллі вже не стояло оте голе страхіття.

З карколомною швидкістю рвонув він униз по схилу, але внизу, у затінку, вскочив у вибоїну і, перелетівши через руль, бебехнувся на дорогу.

– Сьогодні явно невезуча ніч, – пробурмотів невдаха, оглядаючи зламану вилку переднього колеса.

Узявши на плече непридатний велосипед, він покрокував далі. Через деякий час, вийшовши до камінної стіни, він, гадаючи, що, може, то все йому наснилося, почав шукати на курній дорозі сліди. І знайшов їх. То були сліди від мокасинів – великі, з глибоко вдавленими в пилюку пальцями. Саме в ту хвилину, коли він схилився, розглядаючи ці сліди, знову почулося оте зловісне гикання. Чоловік уже бачив, як стрімко бурмило наздоганяв койота, і тому збагнув, що на відкритому просторі у нього немає жодного шансу втекти. Утім, він і не намагався втекти, а задовольнився тим, що сховався в затінку біля дороги.

І знову побачив голу людиноподібну істоту. Вона бігла швидко й легко, та ще й приспівувала на ходу. Порівнявшись, істота зупинилася, і серце у чоловіка в п'яти пішло. Але замість того щоб вирушити до його схованки, потвора підскочила, вхопилася за гілку дерева, що росло обабіч дороги, і, перебираючи руками, як мавпа, хутко видерлася догори, потім гайнула через стіну, вхопилася за гілку ще одного дерева – і щезла з очей, зіскочивши вниз. Чоловік кілька секунд стояв, мов зачудований, а потім рушив далі.

II

Дейв Слоттер войовничо обперся об прилавок, що закривав вхід до приватного кабінету Джеймса Ворда, старшого компаньйона фірми «Ворд, Ноулз енд К°». Дейв був розлючений. Усі в приймальні дивилися на нього підозріло, а чоловік, що стояв напроти, – іще підозріліше.

– А ви скажіть містеру Ворду, що справа вкрай важлива, – наполягав Дейв.

– Кажу вам – він зараз диктує, і тому його не можна турбувати, – почулася відповідь. – Краще приходьте завтра.

– Завтра буде запізно. Просто потихеньку зайдіть і передайте містеру Ворду, що це – справа життя і смерті.

Секретар завагався, і Дейв миттю скористався цією можливістю.

– Візьміть і скажіть йому, що минулої ночі я був потойбіч затоки в Мілл-Веллі і хочу його про дещо поінформувати.

– Ваше ім'я? – поцікавився секретар.

– Ім'я не має значення. Бо він мене не знає.

Коли Дейва провели у приватний кабінет, він і досі перебував у войовничому стані духу, але коли він побачив перед собою великого русявого чоловіка, що сидів в обертальному кріслі і щось диктував стенографістці, то настрій його різко змінився. Дейв не знав, чому так сталося, але в глибині душі він розізлився сам на себе.

– Ви – містер Ворд? – спитав він з якоюсь дурнуватою інтонацією, яка ще більше розізлила його. Він аж ніяк не мав наміру говорити таким тоном.

– Так, – почулася відповідь. – А ви хто?

– Гарі Банкрофт, – збрехав Дейв. – Ви мене не знаєте, і тому моє ім'я не має жодного значення.

– Це ви передавали мені, що були минулої ночі в Мілл-Веллі?

– Ви там живете, еге ж? – відповів запитанням на запитання Дейв, підозріло поглянувши на стенографістку.

– Так. А навіщо ви прийшли до мене? Я зараз дуже зайнятий.

– Я хотів би поговорити з вами сам на сам, сер.

Містер Ворд кинув на нього пронизливий погляд, трохи повагався і прийняв рішення.

– Зробімо перерву на кілька хвилин, міс Поттер.

Дівчина підвелася, зібрала свої записи і вийшла. Дейв прискіпливо дивився на містера Джеймса Ворда доти, поки той не впорався з якоюсь думкою, що блукала у нього в голові.

– Я вас слухаю.

– Учора ввечері мені довелося побувати в Мілл-Веллі, – знічено почав Дейв.

– Це я вже чув. Що вам від мене потрібно?

І Дейв почав, сам не вірячи своїм словам.

– Я був біля вашого будинку, вірніше на прилеглій ділянці.

– А що ви там робили?

– Хотів вас пограбувати, – чесно зізнався Дейв. – Я почув, що ви живете сам з кухарем-китайцем, і тому зацікавився. Але я не заліз до вашого будинку. Мені дещо завадило. І саме тому я тут. Я прийшов попередити вас. На ділянці біля вашого будинку я наштовхнувся на якогось дикуна, що вільно там розгулював. Справжнісінький диявол. Запросто міг порвати мене на шматки, як ганчірку. Я змушений був тікати, рятуючи своє життя. Цей дикун майже не має на собі ніякої одежі, а по деревах лазить, як та мавпа. І бігає, як олень. Я бачив, як він гнався за койотом. До кінця не додивився, але здається, що він його наздогнав, їй-богу.

Дейв перепинив себе, щоб подивитися, яке враження справили його слова. Але ніякого враження вони не справили. Джеймс Ворд висловив стриманий інтерес – і все.

– Що ж, цікаво, дуже цікаво, – промимрив він. – Дикун, кажете. А чому ви прийшли мені про це розповісти?

– Хотів попередити вас про небезпеку. Я сам – далеко не цяця, але не вважаю за погрібне вбивати людей… тобто коли в цьому немає потреби. Я збагнув, що вам загрожує небезпека. І прийшов попередити вас. Хотів зіграти з вами чесно, ось. Звісно, якщо ви захочете якось віддячити мені за мої труди, то я прийму таку подяку. Не скажу, щоб я про це не думав. Але мені байдуже, винагородите ви мене чи ні. Я вас попередив, а значить – виконав свій людський обов'язок.

Містер Ворд замислився і забарабанив пальцями по столу. Дейв помітив, що то були великі сильні пальці, хоча й добре доглянуті та засмаглі. А ще він помітив те, на що вже встиг звернути свою увагу раніше: тоненьку смужку тілесного пластиру над оком. Та все одно відкидав думку, яка настійливо просилася йому в голову. Бо це було неймовірно.

Містер Ворд дістав гаманець з кишені піджака, витяг зелену купюру і подав її Дейву. Той, ховаючи її собі в кишеню, встиг помітити, що то було двадцять доларів.

– Дякую, – мовив містер Ворд, даючи зрозуміти, що аудієнція добігла кінця. – Я потурбуюся про розслідування цієї справи. Дикун, та ще й на свободі – це справді небезпечно.

Містер Ворд поводився так спокійно і невимушено, що до Дейва повернулася його хоробрість. До того ж у його голові зродилася нова теорія. Вочевидь, той дикун був братом містера Ворда, схибленим братом, який таємно жив разом з ним і якого не випускали за межі маєтку. Дейв чув, що таке буває. Можливо, містер Ворд не хотів розголосу і тому дав йому за мовчанку двадцять доларів.

– Слухайте, – почав Дейв. – Тепер мені починає здаватися, що той чоловік був дуже схожим на вас…

Більше він нічого вимовити не встиг, бо став свідком трансформації і побачив перед собою ті самі люті блакитні очі, що він їх бачив минулої ночі, ті самі руки, схожі на велетенські клешні, і ту саму гігантську постать, готову стрибнути на нього. Але цього разу у нього під рукою не було дерев'яного цурпалка і його схопили за біцепси обох рук з такою неймовірно страшною силою, що він аж застогнав від болю. І побачив перед собою оголені білі зуби, як у хижого собаки, який ось-ось його вкусить. Борода містера Ворда торкнулася обличчя Дейва, а рот розкрився, щоб вчепитися в горлянку жертві. Але цього не сталося. Натомість Дейв відчув, як тіло нападника заклякло, наче стримане якимось залізним гальмом, а потім його відштовхнули. Це було зроблено без особливої напруги, але з такою силою, що зупинила Дейва лише стіна, об яку він гепнувся спиною і по якій сповз, обм'якнувши, на підлогу.

– Ви що, зібралися мене шантажувати? – гаркнув на нього містер Ворд. – Зараз же віддайте мені оті гроші!

Дейв дістав купюру і покірно віддав.

– Мені здалося, що ви прийшли сюди з добрими намірами. Тепер же я бачу, що ви за фрукт. Щоб я вас більше тут не бачив і не чув, інакше я запроторю вас до в'язниці, де вам і місце. Я зрозуміло висловлююся?

– Так, сер, – мовив Дейв, хапаючи ротом повітря.

– Тоді – геть звідси.

І Дейв пішов геть, а біцепси його й досі нестерпно боліли від отієї страшної залізної хватки. Коли його рука лягла на дверну ручку, його зупинив голос містера Ворда.

– Вам пощастило, – сказав він, і Дейв помітив, що його очі світилися жорстокістю і пихою. – Вам пощастило. Якби я захотів, я б повідривав вам руки і викинув їх ось у це сміттєве відро.

– Зрозуміло, сер, – мовив Дейв, і в голосі його прозвучала абсолютна впевненість, що саме так воно і сталося б.

Розчинивши двері, він вийшов з приватного кабінету. Секретар запитально поглянув на нього.

– Оце так! – тільки й спромігся вичавити із себе Дейв і з цими словами вискочив і з контори – і з нашого оповідання.

III

Джеймс Дж. Ворд, сорока років, був успішним бізнесменом, але дуже нещасним чоловіком. Бо протягом сорока років він безуспішно намагався розв'язати вкрай серйозну проблему, яка з плином часу дедалі більше перетворювалася на обтяжливу недугу. В ньому одночасно уживалося дві людини, між якими, у хронологічному розумінні, пролягла прірва глибиною в тисячу років. Мабуть, він досліджував проблему роздвоєння особистості глибше, аніж будь-хто з провідних науковців, що працювали в складній і таємничій царині психології. І його випадок був особливим і несхожим на всі досі задокументовані. Він перевершував навіть найсміливіші фантазії письменників. У ньому не було нічого від доктора Джекіла та містера Хайда, він був несхожий на того нещасного молодика, що його змалював Кіплінг у своєму творі «Найдивовижніша повість на світі». Ті дві особистості, що в ньому уживалися, так переплуталися одна з одною, що практично увесь час не мали змоги усвідомити самі себе й одна одну.

Своє друге «я» містер Ворд визначив як дикуна та варвара, що жив у примітивних умовах кілька тисячоліть тому. Але він ніколи не міг з упевненістю сказати, ким було його друге «я» і ким був він сам. Бо він був обома ними – й увесь час. Дуже рідко траплялося так, що одне його «я» не відало, що робить друге. Суттєвим було також те, що він не мав ані видінь, ані спогадів того минулого, у якому жило його давніше «я». Це давніше «я» жило і сьогодні, але, живучи сьогодні, воно відчувало невгамовну постійну потребу жити так, як воно призвичаїлося жити тисячі років тому.

У дитинстві він завдав чимало клопоту своїм батькам та родинним лікарям, хоча останні й близько не могли підійти до розгадки його ексцентричної поведінки. Наприклад, вони ніяк не могли збагнути його надмірної сонливості перед обідом і надмірної активності ввечері та вночі. Коли лікарі виявили, що він блукає вночі коридорами, видряпується на височенні дахи й бігає серед пагорбів, вони дійшли висновку, що їхній підопічний – сновида. Насправді ж він і гадки не мав спати наяву, і йому просто хотілося поблукати вночі, бо до того спонукувало його первісне «я». Колись він мав необачність відкритися одному телепню-ескулапу й опісля дуже страждав від приниження, бо той позначив його одкровення ярликом «марення наяву».

Річ у тім, що коли наставали сутінки і надходив вечір, містер Ворд відчував приплив бадьорості. Обмежений чотирма стінами простір ставав для нього як клітка для звіра. Йому вчувалися голоси, що шепотіли йому з темряви. Ніч кликала його, бо в той період доби він перетворювався, головним чином, на нічного хижака. Але ніхто його не зрозумів, а він більше нікому й нічого не намагався пояснити. Його записали у сновиди і вдалися до належних у подібних випадках заходів, які дуже часто були марними. Бо він зростав, ставав дедалі хитрішим і завдяки цьому міг більшість ночей проводити на свіжому повітрі, як і підказувало йому його первісне «я». У результаті, в полудень він відсипався. Вранішнє навчання в школах стало неможливим, і невдовзі з'ясувалося, що лише ввечері, зусиллями приватних учителів, можна було його хоч чогось навчити. Саме таким чином і розвинулося його друге, сучасне «я».

Але в дитинстві він увесь час був проблемною дитиною. Його знали як бездушне, жорстоке і злобне дияволеня. Родинні лікарі у приватних розмовах визнавали за ним психічний розлад і називали його виродком. Ті ж нечисленні хлопці, що наважувалися з ним дружити, були від нього в захваті, хоча й дуже боялися. Він плавав, бігав і видряпувався на дерева набагато швидше за них, будь-кого з них міг легко перехитрити; і ніхто не наважувався з ним битися. Бо він був несамовитий і страшенно сильний.

Коли йому було дев'ять, він утік до пагорбів, де дав волю своїм інстинктам і полював уночі. Через сім тижнів його спіймали і привели додому. Усі дивувалися – як же це він примудрився вижити в таких умовах і навіть не змарніти? Ніхто не знав, а він нікому й не казав, як він полював на кроликів, перепелів, як він їх ловив і пожирав, не розказував про селянські курники, які він спустошував, і про ті лігвища, які влаштовував із сухого листя в печері, де він спав у полудень протягом цілих семи тижнів.

У коледжі він був знаний своєю сонливістю і нетямущістю на ранкових лекціях та геніальною кмітливістю під час вечірніх занять. Завдяки додатковому читанню й переписуванню зошитів своїх товаришів він примудрявся сяк-так перебувати на ранкових лекціях, зате вечірні навчальні пари перетворювалися на його справжній тріумф. У футболі він був неперевершеним гравцем, що своєю затятістю наганяв страх, у всіх видах легкої атлетики він теж демонстрував захмарні результати. Можна було завжди без сумніву покластися на його перемогу. Одна тільки помічалася за ним вада: спонтанні вибухи якоїсь варварської несамовитої люті. Його товариші-студенти боялися боксувати з ним, а під час борецьких змагань він відзначився тим, що вкусив суперника за плече.

Після коледжу його батько, впавши у розпач, послав працювати сина ковбоєм на одне ранчо в штаті Вайомінг. Через три місяці безстрашні ковбої вирішили, що з них досить, і надіслали батькові телеграму, щоб він забрав від них свого дикого неконтрольованого сина. А коли батько приїхав забирати його, то ковбої зізналися, що краще вони водитимуть дружбу з людожерами, що виють, буркотливими сновидами, ведмедями гризлі, прудкими горилами й лютими тиграми, аніж з оцим славним вихованцем коледжу – молодиком, який носить волосся з проділом посередині.

Був один виняток у тій білій плямі, яку являли собою його спогади про тисячолітнє минуле. І цим винятком була мова. Якимось дивним атавістичним чином значна частина тієї прамови збереглася в його генетичній пам'яті. У хвилини щастя, піднесення, а також під час бійки чи змагання він мав схильність вибухати варварськими піснями та ритмічними речитативами. Саме завдяки цьому дивному лінгвістичному атавізм у він визначив у часі та просторі те своє заблукале «я», тілесний власник якого помер так давно, що навіть кістки його зотліли. Одного разу він навмисне проспівав кілька пісень і ритмічних завивань у присутності професора Вертца – знаного ентузіаста-філолога, який викладав давньосаксонську мову. Прослухавши перший ритмічний речитатив, професор здивувався, а потім насторожився і поцікавився, що за дикий мовний гібрид чи якийсь діалект німецької він чув. Коли ж його увазі запропонували другий ритмічний пасаж, професор прийшов у дикий захват. Свій виступ Джеймс Ворд завершив піснею, яка нестримно рвалася в нього з вуст щоразу, коли йому доводилося битися чи змагатися. І тоді професор Вертц сказав: це – не спотворена німецька, а давньогерманська мова, а може, навіть давньотевтонська [45]45
  Давньотевтонська– див. прим. 24.


[Закрыть]. Причому ще з часів, які значно передують тим, про які існують задокументовані науковцями свідчення. Ця мова була такою давньою, що навіть професор нічого про неї не знав; однак вона повнилася словоформами, які віддалено нагадували відомі йому лінгвістичні конструкції, і його натренована інтуїція вченого однозначно вказувала на справжність і реальність цієї мови. Професор поцікавився джерелом цих пісень і попросив дати йому на певний час ту безцінну книгу, з якої вони були взяті. А ще він наполегливо хотів дізнатися, чому це молодий містер Ворд так довго прикидався цілковитим профаном у німецькій мові. Але Ворд не міг нічого ані пояснити, ані книжку дати. У результаті професор Вертц, після кількатижневих умовлянь і благань, почав недолюблювати молодика, бо визнав його за брехуна. Він також класифікував його як людину незбагненної і жахливої черствості та егоїзму. Як це так – не дати йому хоч краєчком ока поглянути на цей безцінний уламок минувшини, що був давнішим за всі ті старожитності, про які будь-який філолог міг тільки мріяти!