Текст книги "Торт у небі"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

Професор Дзета

Поки машина швидкої допомоги під оглушливе виття сирени везла до лікарні вчених, які безперестанку скаржилися на біль, і Ріту, яка, навпаки, не хотіла їхати, бо почувала себе чудово, Паоло в цей час, утікши від батьківської кари, блукав полями. Був ранок, і хлопець нудьгував без діла. Аби згаяти час, він почав був ловити ящірок у покинутому кар'єрі. Але заняття, яке так захоплювало раніше, коли йому траплялося прогулювати уроки, сьогодні здавалося нестерпно нудним. Попоїсти дома він не встиг, але, правду кажучи, після вчорашнього бенкету він міг і не снідавши гуляти ще годину-дві. Почувши вдалині виття сирени, Паоло подумав, що вже, мабуть, обідня пора, і мимоволі повернув до Трулло. Йому не йшла з думки вчорашня пригода у торті.

«Даремно ми поквапилися і втекли, – казав він сам собі, – той загадковий синьйор Джепетто, чи як там його, аж ніяк не був страшний. І зовсім не був схожий на марсіянина. Я можу поклястися, що він усміхався!»

Хлопець ішов по вулицях Трулло, трішки хвилюючись від думки, що його, певно, вже розшукують. Зненацька його погукав шкільний товариш:

– Паоло, де це ти пропадав так довго? Ти що, може, хворів?

– Так, – поквапно відповів Паоло, – я хворів, але вже одужав.

А сам подумав: «Отже, ніхто нічого не знає! Тепер аби тільки не здибати батька».

Незабаром він знову опинився в розташуванні пожежної команди, якраз у тому місці, де вчора двічі переходив через «кордон».

«Де два, там і три! – вирішив хлопець. – Але цього разу буде набагато важче».

Торт на вершині горба не виказував ніяких ознак життя.

Якийсь пожежник у відповідь на питання Паоло сказав, що, на його думку, наказ починати штурм космічного корабля от-от має надійти.

– Спершу, звичайно, прозвучить сигнал тривоги, – додав він, – і все цивільне населення повинне буде сховатись у підвалах.

– Хочете влаштувати невеличкий душ марсіянам? – ущипливо спитав Паоло.

– Ось я тобі зроблю душ, якщо ти хутко не щезнеш звідси! – відповів пожежник.

Але тут, радісно гавкаючи, хтозна-звідки пригнався. пес родини Мелетті.

– Дзорро! – зрадів Паоло і став гладити собаку. – Де тебе носило, бродяго?

Дзорро щасливо крутив хвостом.

– Хочеш вернутися туди, еге ж? – шепнув Паоло, чухаючи псові за вухом. – Почекай, зараз ми щось та виметикуємо.

Щаслива думка сяйнула йому, коли він побачив камінця, що лежав на землі, наче хтось навмисне поклав його там. Усміхаючись нищечком, Паоло підняв камінця, зачекав, поки пожежник одвернувся, і щосили шпурнув камінця на горб. Дзорро подумав, що з ним граються, і за звичкою помчав уперед, щоб принести камінця господареві. Але саме цього не міг допустити Паоло.

Щойно Дзорро прослизнув крізь заслон. Паоло стрімголов кинувся навздогін, кричачи:

– Допоможіть! Допоможіть! Мій пес! Я не хочу, щоб його забрали марсіяни! Аргус! Аргус!

– Назад! Негайно вернись назад! – закричали пожежники. – Вернись назад, дурню! Чи варто важити життям заради пса? Ви тільки гляньте, це хлоп'я збожеволіло! Вернись назад негайно ж!

Але Паоло, здавалося, геть оглух.

Дзорро з камінцем у зубах зачекав на господаря і разом із ним побіг нагору, голосно гавкаючи, ніби зрозумів, що йому треба робити у цій грі.

– Хлопчику, вернись назад! Там небезпечно! – кричали пожежники. Їхні крики зібрали вже невеликий натовп.

– Та це ж син синьйора Мелетті! – упізнав хтось хлопця. – Дивіться, там нагорі хтось є!

– Марсіяни! Марсіяни!

– Він ухопив Паоло, дивіться! Поніс його до себе на корабель!

В останню мить, підбігши до торта, Паоло побачив, як блиснули окуляри загадкового синьйора Джепетто біля входу в тунель, який вони з Рітою прокопали в торті. Страх змусив його на якусь мить завагатися. «Ні, я дізнаюся, хто він є насправді! Та я ж для того й прибіг сюди: дізнаюся, пан чи пропав!» – подумав Паоло з відчайдушною рішучістю.

Однак загадковий чужинець вирішив усе перш, ніж хлопець спромігся щось зробити: старий схопив його за куртку і блискавично затяг всередину, водночас намагаючись відігнати пса, який вчепився йому в ногу.

– Квік, кверекек, переброк! – почув Паоло його бурмотіння: чужинець розмовляв своєю дивною мовою.

– Дзорро, назад! Сидіти! – наказав Паоло. Щось йому підказувало, що на цього чоловіка можна звіритися.

– Сидіти, сидіти… – буркотливо повторив синьйор Джепетто. – Але ж це сказано по-італійському! Отже, ми в Італії?! Вгамуй пса, хлопчику, і говори, не бійся.

– Сидіти, Дзорро! Спокійно! Еге ж, синьйоре, ми в Італії. У Римі.

– У Римі! – вигукнув синьйор Джепетто. – І треба ж так!

– А що, ви переплутали адресу? – запитав Паоло.

– Адресу?

– Я хотів сказати, що торт, певно, мав приземлитися в якомусь іншому місці?

– Я бачу, ти мене прийняв за кондитера? Ні, мій хлопчику, я не кондитер, я тільки великий невдаха.

– Але ви чудово розмовляєте італійською мовою.

– Я володію ще десятком інших мов так само добре, як і рідною.

– Себто марсіянською? – ризикнув запитати Паоло.

– Марсіянською? – здивувався синьйор Джепетто. – А! Розумію! Тепер я розумію, чому тут стільки військових, гармат, ракет… Авжеж, авжеж! Інакше й бути не могло. Звісно, марсіяни… Знялася тривога… Вирішили, що це космічний корабель… Вторгнення з іншої планети… Боже мій, це ж мені кінець! Я пропаща людина!

У своєму відчаї дивний чужинець забув про Паоло, а той, оговтавшись цілком, сів на величезну зацукровану вишню, що її давно вже ревно облизував Дзорро.

– Мене звати Паоло, – сказав хлопчик, – а сестру – Ріта. Учора ввечері вона була тут зі мною. Зараз я не знаю, куди її відвезли.

– Паоло, – сказав синьйор Джепетто, – даруй, будь ласка, що я не називаю себе, але я не можу цього зробити. Моє ім'я – державна таємниця.

– А якої держави?

– І це таємниця. Не питай мене більше ні про що, все одно я не зможу тобі відповісти. А втім, я, здається, й сам забув, як мене звати насправді, таке секретне у мене ім'я. Зви мене просто – професор Дзета, якщо хочеш.

– Тоді я краще зватиму вас професор Джепетто.

– А хто це Джепетто?

– Як! Ви не знаєте казки про Піноккіо?

Професор Дзета мусив признатися, що ніколи не чув про таку казку.

Паоло, не гаючися, став розповідати йому славетну історію про Буратіно. Але професор слухав його недовго.

– Що, по-твоєму, оце все? – спитав він хлопчика, роблячи широкий жест рукою.

– Це прегарний торт, професоре! – відповів Паоло. – Найбільший і найнезвичайніший з усіх, які я будь-коли бачив! Летючий торт, найбільший з усіх летючих предметів, що будь-коли плавали у повітряному океані!

– Отже, торт! А я думав, що збожеволів, коли дібрав, що воно таке. Гадав, що то мені марення такі маряться: шоколадні, кремові, фісташкові… На жаль, це дійсність, гірка дійсність! Торт, не що інше, як безглуздий звичайнісінький торт!

– Безглуздий? Звичайнісінький? Гірка дійсність?

Професоре, що ви кажете?!

– Тобі цього не збагнути.

– Даруйте, але на шоколаді я чудово розуміюся і можу вас запевнити, що він першосортний.

– Це так. Він навіть не радіоактивний.

– Звідки ви знаєте?

– Я маю лічильника, там, у моїй печері. Лічильника Гейгера. Знаєш, що це таке?

– Прилад для вимірювання радіоактивності.

– Цілком вірно. У всьому цьому велетенському безглуздому торті немає ні краплі радіоактивності. Я прорив його вшир і вглиб, я обстежив його за радіусом у двадцятьох напрямках, виміряв поверхню, масу… І скрізь нульова радіоактивність! Ось чому я мало не збожеволів!

– Стривайте, а хіба це так погано, що торт не радіоактивний? Адже його можна спокійно їсти!

– Повторюю, тобі цього не зрозуміти.

– Тоді поясніть мені, в чім річ.

– Я поясню все, що зможу. Деяких подробиць, природно, я тобі не відкрию – це державна таємниця. Почну хоча б із того, що я вчений-атомник.

– Наш, із Землі?

– Так, так, звичайно. Ти й сам це бачиш.

Найпрекрасніша помилка в світі

– Близько шести місяців тому, – почав свою розповідь професор Дзета, – уряд доручив мені вивчити деякі незвичайні властивості атомного гриба. Ти знаєш, що таке атомний гриб?

– Навіть каміння це знає. Величезна отруйна хмара, яка утворюється після вибуху атомної бомби. Правильно?

– Десь так. Ця хмара має форму величезного гриба. Як відомо, цей гриб стає здобиччю вітрів: вони несуть його, куди хочуть…

– Отруюючи повітря, дощові хмари – все, що трапиться по дорозі. Чудово придумано, щоб сіяти згори всілякі хвороби!

– Проте уяви собі, що більша частина атомного гриба розчиняється в атмосфері, і він не діє так згубно, як міг би.

– Тим краще!

– Це як на кого. Мій хлопчику, ти нічого не тямиш в економіці. Навіщо втрачати дорогоцінну речовину?

– Ви, мабуть, хотіли сказати шкідливу речовину?

– Шкідливу – теж правильно. Мій уряд заклопотаний іншим. Якщо ми знайдемо спосіб керувати атомним грибом, то зможемо пересувати його в атмосфері, як і куди нам заманеться. Атомна хмара обертатиметься навколо земної кулі, мов маленький Місяць, і ми примушуватимемо її спускатися у потрібному місці на певну висоту, потім знову підійматимемо вгору і скеровуватимемо на іншу ціль. Подумай, адже тоді одна атомна бомба виконає таку роботу, начеб у нас їх був цілий склад!

– Яка розкіш! – вигукнув Паоло. – Просто чудово! Уявляю, що то буде за радість для тих, кому на голову впаде атомна бомба, а потім ще й атомний гриб із доставкою додому! Знаєте, професоре, непогано придумано!

– Це робиться задля економії, – відповів професор цілком серйозно, не відчуваючи іронії Паоло.

– Скажіть, професоре, а чи не більше економії було б, якби зовсім не робити атомних бомб?

– Цього тобі не збагнути. Це пов'язано з політикою. А я політикою не цікавлюсь. Я тільки вчений. Вірніше – лихо мені! – був ученим…

– Ну, а що ж далі? Уряд вам доручив…

– Так, і я відразу взявся за роботу, щоб створити керованого атомного гриба. Не буду тобі розповідати, скільки я провів дослідів і якого це коштувало поту…

– …і яких грошей! – додав Паоло.

– Одне слово, місяць тому я вирішив, що знайшов розв'язання проблеми. Передав креслення на завод, особисто прослідкував за всіма стадіями виробництва бомби, яка мала бути використана для головного випробування. Чарівна бомба повинна була вийти, скажу я тобі!

– Чарівна?

– Так, просто незвичайна! Найпрекрасніша атомна бомба, яку будь-коли робили: вищої якості матеріал, елегантна обробка, безвідмовне устаткування. Пригадую свято, влаштоване з нагоди закінчення робіт над бомбою… Урочиста церемонія!.. Бризки шампанського!.. Солодощі!.. Зворушливе було свято! Міністр безперестану тис мені руку. Він був такий захоплений, що вкинув у бомбу тістечко. Знаєш, таке тістечко, начинене шоколадним кремом. Посміялися з того та й по всьому. Адже нічого особливого не сталося. Не могло ж тістечко пошкодити механізм бомби. Принаймні я так думав. Тепер – лихо мені! – я вже іншої думки. Нарешті настав день головного випробування. Бомбу треба було скинути з літака і підірвати на висоті десяти кілометрів над землею, чи то пак, над морем. Було погоджено, що я особисто стежитиму з літака за атомним грибом і керуватиму ним з півгодини, а потім спрямую у визначене місце в океані.

– У якому океані?

– Е, ні, синку, цього я тобі не скажу. Державна таємниця.

– Таємничого океану нема на географічній карті!

– Дай мені скінчити. Все було гаразд аж до вибуху бомби. Я наказав пілотові піднятися на потрібну висоту, наздогнати гриба і, коли ми опинилися на розрахунковій віддалі, узявся за найважливішу частину нашого випробування. Але гриба не було! Атомна хмара швидко згущувалася, чомусь набираючи форму не гриба, а плаского циліндра, який повільно обертався навколо своєї осі. Це було досить дивно. Але найгірше – гриб зовсім не слухався моїх пристроїв дистанційного керування. Я випробував сотні способів, намагаючись скерувати його хоч будь-куди. Міняв віддаль, висоту… Все намарне – гриб не виконував моїх команд. Пілот почав нервувати, сердитись – кінчалося пальне, і нам треба було повертатися на базу. Літак мав от-от упасти в океан. Але я не тямив себе з відчаю і не міг зважати на такі дрібниці. Якщо хочеш знати, мене це ніскілечки не хвилювало – я повинен був за всяку ціну змусити атомного гриба слухатися мене.

– Точніше було б сказати – не гриба, а циліндра?

– Так, так, циліндра. Скінчилося тим, що вигоріло все пальне. Нам довелося стрибати з парашутом. Досвідченіший за мене пілот вправно керував своїм парашутом: він упав у море, і його, певно, підібрали моряки. А я попав прямісінько в атомну хмару. Навіть якби я навмисне прицілявся, то не влучив би точніше: я опинився, як визначив згодом, у самому центрі того, що ти назвав циліндром.

– І наковталися шоколаду?

– Ніякого не шоколаду. Я просто-таки об'ївся збитими вершками, бо падав із розкритим ротом. Можеш уявити мій відчай, коли я побачив, що всі мої зусилля пішли нанівець, – через якусь безглузду помилку атомна хмара перетворилася на звичайнісінький торт!

– Як же вам велося?

– Я був ладен зробити у торті дірку і втопитися в океані – ось як мені велося!

– Які дурниці! Даруйте мені, звісно. Але на вашому місці я вважав би себе найщасливішою людиною в світі. Чи ви не полюбляєте солодощів?

– Ще й як полюбляю! Геть просто обожнюю! І діти мої полюбляють солодощі!

– То у вас і діти є?

– Так, двійко. Одне одного краще, одне одного дорожче!

– А ви ще бомби робите…

– Прошу тебе, не вертайся до цієї теми! Тепер уже абсолютно доведено, що я можу робити самі торти. Звичайно – зараз я це розумію – тістечко, яке міністр укинув у бомбу, теж зіграло свою роль у цьому недоладному перетворенні. Але якби я не помилився, коли проектував бомбу, то навіть мільйон щонайсмачніших тістечок не зміг би викликати цієї безглуздої шоколадної реакції.

– Таж вам треба гордитися тим, що ви зробили: ви ж просто благодійник людства!

– Не бери мене на кпини.

– А чому ж ви не зробили тоді у торті дірки і не пірнули в океан, як хотіли?

– Я й сам не знаю. Вітри віднесли торта кудись убік, їжі мені не бракувало. І це дуже прикро. У мене був папір, і я взявся перевіряти розрахунки, щоб знайти помилку. Вчора я майже був відшукав її, коли з'явилися ви з Рітою. Я пройшов вашим тунелем аж до виходу – хотів дізнатись, де опинився торт і я з ним. Я ж не знав, що торт приземлився, і де мені було здогадатися, що він сів у Римі…

– Усі дороги ведуть до Рима! – нагадав Паоло давнє прислів'я. – А що ви збираєтеся робити далі?

Професор Дзета звівся на ноги і став крокувати сюди й туди по тунелю, не звертаючи уваги на лікерові калюжі, по яких ступав.

– Мій обов'язок – знищити цей предмет, щоб і сліду не лишилося від мого невдалого випробування!

– Знищити всю цю благодать? Професоре, ви з глузду з'їхали! Таж солодощів тут на цілий рік!

– Ні, ні! Я знищу торт, чи то зроблю так, що його знищать!

– Хто?

– Війська, що його оточили. Передусім я підтверджу їхні припущення, нібито це неземний космічний корабель. Потім якось покажу, що марсіяни готуються до нападу, і викличу на торт добрячий концентрований удар. Вогнемети зроблять своє діло.

– Ніколи цього не буде! Ви не врахували, що й самі загинете при цьому.

– Я загину, але це необхідно зробити. Не вперше учені жертвують собою…

– Але ще не було такого, щоб учені гинули в торті замість того, щоб ласувати ним! Та я не дам вам це зробити. Не я сам – я розкажу всім, що ви можете перетворювати атомні бомби на шоколадні торти. Ви станете найславетнішою людиною нашої епохи! Подумайте, професоре, на центральних площах світу вдячне людство спорудить вам пам'ятники!

– Вистачить мені й одного – надмогильного пам'ятника!

– Ви божевільні, професоре! Ви тільки подумайте, яке прекрасне життя! І який смачний цей торт!

– Я можу думати лише про те, що як учений-атомник, я зганьбив себе назавжди! І даремно ти мене вмовляєш, Паоло. Я вже вирішив. Смерть мене не лякає. Краще допоможи мені здійснити мій план.

– Нізащо!

– Ні, ти допоможеш мені! Ти віднесеш командувачеві моє послання, де буде сказано таке: «Землянам – з борту космічного корабля „Марс-1“. У вашому розпорядженні є півгодини, щоб скласти зброю і вручити нам заложників – тисячу дітей. У разі неприйняття цього ультиматуму за тридцять хвилин ми підірвемо атомну бомбу, котра знищить Рим умить. Підписав командир…» Треба лише вибрати якесь підхоже ім'я. Нехай це буде капітан Гор. Як ти гадаєш, послання досить грізне? Звісна річ, вони нізащо не згодяться віддати марсіянам тисячу дітей! Так можуть вчинити хіба варвари чи вбивці! Отже, їм нічого не залишиться, як одразу ж відкрити вогонь по тортові, перш ніж скінчиться строк ультиматуму. І тортові настане кінець. «Фініс» по-латинському. А зараз я тобі напишу це послання…

І професор, не барячись, тремтячою від хвилювання рукою почав писати текст ультиматуму.

Дійшовши до фрази, де вказувалася кількість заложників, він завагався.

– Тисяча дітей… Гм… А якщо я вимагатиму дві тисячі? Еге ж, так буде краще! Пишу: дві тисячі. Вони тоді швидше відкриють вогонь, і моя агонія буде коротша.

– Не гайнуйте часу, – рішуче сказав йому Паоло. – Невже ви справді гадаєте, що я віднесу командувачеві ваше послання? Послання боже вільця!

– Неодмінно віднесеш!

– А от і ні! Кажу вам коротко і ясно: ні, ні й ще раз ні!

– Тоді я викину тебе з торта!

Коли професор Дзета сказав ці слова, лице його якось дивно скривилося. Здавалось, він ось-ось заплаче.

Професор Дзета скінчив своє послання, чітко написав вигадане ім'я й розписався, тут-таки вигадуючи незрозумілі знаки.

– Це мають бути ніби марсіянські письмена, – пояснив він, – так воно переконливіше.

Професор склав аркуш і простяг його Паоло:

– Ну, віднеси!

– А якщо ні?

– А якщо ні… Я ж сказав, скину тебе вниз!

– Ану, спробуйте!

Професор Дзета скорчив страшну гримасу, щоб налякати Паоло, але все одно по його очах було видно, що він ніколи в житті не міг нікого налякати.

– Не провокуй мене, – запхикав він, – я ж добра людина…

– Добра людина! А самі хочете знищити торт, аби тільки він нікому не дістався! Такий великенний, такий прегарний торт!

– Благаю тебе, Паоло, віднеси цього папірця вниз!

– Нізащо!

Професор Дзета у відчаї, благаючи Паоло, рвучко ступив уперед і схопив хлопчика за руку. Він тільки хотів слізно попрохати його, але, як на те, забув про одного дуже небезпечного свідка їхньої розмови. Гадаючи, що Паоло в небезпеці, Дзорро загарчав, схопився і стрибнув на бідолашного професора, вп'явшись зубами йому в литку.

– Ай! Ой! Рятуйте! – заволав професор.

– Дзорро, назад! На місце! Бачите, професоре? Ви не можете зачепити мене й пальцем, не те що викинути геть! А поки я тут, торт урятовано, бо ви ж не захочете, щоб і я загинув разом із вами! Принаймні я на це сподіваюсь.

– Якщо у мене не буде вибору, – понуро відказав професор Дзета, – я кину послання з якимось тягарем, і ти теж умреш тут! Як жертва своєї впертості. Але я не хочу цього.

– А я не хочу, щоб знищували торт.

– Сквік, сквок, караброк, брек, брок! – став викрикувати вчений своєю мовою.

– Якщо ви розмовлятимете зі мною цією мовою, я зовсім перестану розуміти вас, – спокійно зауважив Паоло.

– Сквок, сквек, сквік…

Монолог професора Дзети тривав довгенько. Старий був у такому розпачі, що Паоло затурбувався, чи не втрачає той, бува, розум. Потім учений перейшов на італійську і знову взявся терпляче вмовляти Паоло віднести послання.

– Дай мені вмерти тут, у цьому торті, у найбільшій помилці мого життя! – благав він Паоло.

– Тоді це була б найбільша помилка в історії, – відповідав Паоло.

Скільки точилася ця вперта боротьба? Кілька годин, гадаємо ми. І не варто описувати докладно її хід, тим більше, що вона була суто словесна. Нам відомо тільки, що в якусь мить Дзорро почав виказувати ознаки занепокоєння, нашорошив вуха, стиха заскиглив, поки, нарешті, не витримав і кинувся геть із торта.

– Дзорро, ти куди? – крикнув йому навздогін Паоло. І сам теж визирнув надвір. Те, що він побачив, змусило його весело, нестримно і щасливо розреготатися.

– Що тебе так розвеселило? – пробурчав професор Дзета.

– Професоре, скільки вам треба заложників?

– Тисячу… Дві тисячі!..

– Он вони! Самі йдуть сюди, без будь-якого ультиматуму! І їх набагато більше двох тисяч…

– Що ти кажеш?!

– Подивіться самі, професоре! Ідіть сюди, хутчій! Гляньте! А ви, хлопці й дівчата, швидше нагору!

Як легко порозумітися з дітьми

Нам треба на якийсь час повернутися назад у нашій оповіді, щоб проїхати по сліду машини швидкої допомоги, яка, прокладаючи собі шлях виттям сирени, везла до лікарні професора Россі, професора Теренціо і маленьку Ріту. Вчені безперестану скаржилися.

– Ой, ой! Як мені боляче! – пхикав перший.

– Ай, ай! Як мені погано! Покличте мерщій нотаря, я хочу скласти заповіт! – благав другий.

Санітари всіляко намагалися заспокоїти вчених, підбадьорюючи їх словами і прикладаючи їм до живота гумові мішечки з льодом.

Ріта нічого не розуміла:

– Що їм?

– Вони скуштували того фальшивого марсіянського шоколаду.

– Фальшивого? Або ви побожеволіли, або вони! Це був справжній, найсправжнісінький шоколад! І він аж ніяк не отруєний, а то б я вже давно померла. Я його з'їла, мабуть, цілий кілограм і ніколи ще не почувалася так добре.

– Цить-бо, що ти у цьому тямиш?

– Не турбуйтеся, я завжди якось втямлю, болить у мене живіт чи ні. І зовсім не треба бути професором, щоб знати, де в тебе живіт і що з ним діється.

– Та замовкни вже ти врешті-решт! Не турбуй цих бідолах. Бачиш, як вони страждають.

– Я бачу, як вони прикидаються!

Санітари не стали більше розмовляти з маленькою плетухою. Втім, машина швидкої допомоги вже під'їхала до лікарні. Добрий десяток лікарів оточив Ріту, і начальник відділення став оглядати її.

– Що ти відчуваєш?

– Нічого.

– Тут болить?

– Ні.

– А тут? А в цьому місці? А отут?

– У мене ніде не болить! І взагалі – що я маю відчувати? Я тільки попоїла пречудового шоколаду!

– Ну, гаразд, будь розумницею, будь слухняною дівчинкою, і все це минеться.

– Яке ще «ЦЕ»?! Я ж вам кажу – я не хвора! А ще скажу вам, якщо хочете знати, що той предмет на Монти Кукко ніякий не космічний корабель, а торт! Спитайте мого брата, спитайте синьйора Джепетто!

– Хто це – синьйор Джепетто?

– Я не знаю, підіть і спитайте його, хто він такий. Він у торті, всередині; він його з'їсть усього, от щасливий!

Начальник відділення, сумно хитаючи головою, обернувся до інших лікарів.

– Ви чули, синьйори? Сердешна марить. Її хворий розум химерно пов'язує шоколад із пригодами Піноккіо! Очевидно, отрута почала діяти на нервові центри. Сподіваюся, ми зможемо щось зробити. Для початку я пропонував би заспокійливий укол: він просто необхідний.

– Абсолютно необхідний! – хором відповіли лікарі.

Ріта розплакалася і стала щосили кликати маму. Але, хоч як вона борсалася, хоч як видиралася з рук лікарів, укол їй все-таки зробили. Майже відразу ридання припинилися, і незабаром Ріта заснула, а медсестра втерла їй сльози.

Тим часом інші лікарі оглядали професора Россі і професора Теренціо. Вони оглянули їх вздовж і впоперек, вислухали серце і легені, постукали молоточками по колінах, щоб перевірити рефлекси. Але, сказати правду, їм не вдалося знайти щось серйозне. А втім, і професор Россі, і професор Теренціо під час огляду теж здивовано відкрили, що не можуть точно вказати місце, де їм прежахливо болить.

– Тут… Ні, тут не болить… Мабуть, ось тут… Ні, не тут… А може, отут-о… Але ж ні, і тут не болить!

Професор Россі був прикро вражений тим, що не відчуває ніякого болю, а професор Теренціо дуже зніяковів.

– Не знаю, в чому річ, але я більше не відчуваю ніякого болю, – признався він.

– Якби мова йшла не про славетних учених, – казав згодом один лікар іншому, – я зробив би висновок, що вони просто вигадали собі цей біль.

– Авжеж, типовий випадок самонавіяння. Інакше кажучи, надмірний страх…

З остороги видатним хворим також зробили заспокійливий укол, і вони майже відразу дружно захропли.

Ріта прокинулася через кілька годин і мерщій заплющила очі, аби не бачити докучливих лікарів, які знову зібралися коло неї, щоб зробити їй ще якусь капость.

«Дивно тільки, що лікарі в піжамах!» – подумала Ріта і розплющила очі. Довкола неї були не лікарі, а хлопчики й дівчатка з сусіднього відділення. Вони зібралися в палаті, цікавими очима розглядаючи Ріту.

– Хто ви такі? Що сталось?

– Нічого не сталося, – відказала найстарша дівчинка в червоному халатику. – Ми теж хворі. Прийшли перевідати тебе.

– Спасибі, – відповіла Ріта.

– Знаєш, – продовжувала дівчинка в червоному халатику, – ми чули, що ти кричала, коли тебе привезли сюди.

– Це правда, що в Трулло з'явився великий, як гора, торт? – нетерпляче втрутився білявий хлопчик з рукою на перев'язі.

– Правда! Але лікарі не хочуть вірити мені.

– Слухай, торт смачний?

– Ще й який! Хотіла б я, щоб і ви з'їли його стільки, скільки я. Це безперечно найсмачніший торт у світі. До того ж, цей торт космічний. Він тільки вчора прибув просто з неба.

– Яка краса! – вигукнув білявий хлопчик.

– Яка прикрість! – сказала дівчинка в червоному халатику.

– Чому прикрість?

– Шкода тому, що ми не можемо покуштувати його.

– Так, – мовила Ріта, зітхаючи. А сама подумала:

«Як легко порозумітися з дітьми! Вони-бо не думають, що я марю. Розуміють одразу, що їм не казки розказують! Вірять, що торт існує насправді!»

– Мені дуже шкода, – продовжувала вона, – що ви не можете скуштувати торта, але коли я вийду з лікарні, то принесу вам добрячий шмат.

– А коли ти вийдеш? – спитав білявий хлопчик.

– Цього я не знаю, але сподіваюся, що невдовзі.

– А чому ти гадаєш, що торт ще буде там, коли ти вийдеш? – спитала дівчинка в червоному халатику.

Ріта не знала, що відповісти на це підступне питання. На мить вона уявила собі, як сумно буде повернутися в Трулло і почути від Паоло, що торта вже немає: солдати його знищили або буря віднесла геть од міста.

Діти чекали нетерпляче, що відповість Ріта. Всі дивилися на неї, і в кожному погляді Ріта читала одне й те саме невеселе запитання. Тоді вона не витримала. Зіскочила з ліжка й озирнулася довкола, шукаючи свою одіж. Неначе відгадавши її думки, дівчинка в червоному халатику сказала:

– Нашу одежу ховають у шафі, в іншому місці.

– Дарма, – відповіла Ріта. – Я піду так!

– А дорогу ти знаєш?

– Ні, – відповіла вона. – Я запитаю.

– І тебе негайно відвезуть до лікарні. А я знаю, як дістатися в Трулло: треба обійти полями.

Це казала та сама дівчинка у червоному халатику. Видно було, що вона й справді вже усе обдумала.

– Послухайте, – сказала вона, – я знаю, як вийти з лікарні з боку садка. Ходімо зі мною і вдаваймо, ніби граємося в піжмурки.

– Усі підемо? – здивувалася Ріта.

– Авжеж! Усі підемо! – закричав білявий хлопчик, стрибаючи з радощів.

– Хіба ти не казала, що торт великий-великий?

– Вистачить на всіх дітей Рима! – майже ображено підтвердила Ріта.

– Але тоді треба розповісти про це усім! – знову закричав білявий хлопчик.

– У коридорі є телефон, – сказала дівчинка в червоному халатику, – а я маю жетона. Я подзвоню своєму братові і скажу йому, щоб він подзвонив своїм товаришам і моїм подругам. Кожен з них подзвонить ще комусь, а ті іншим дітям… Вони повинні будуть попередити всіх дітей – хто як може: хай кричать на вулицях перед школами, у дворах. Ти певна, що торта дійсно вистачить на всіх?

– Клянусь тобі! – сказала Ріта, поклавши руку на серце.

– А чому б нам не оголосити про це по радіо? – раптом запропонував білявий хлопчик. Всі розреготалися і навіть нічого не відповіли йому.

Дівчинка у червоному халатику побігла до телефону:

– Алло! Це я, Лукреція. Це ти, Сандріно! Слухай мене уважно. Тільки спершу візьми аркуш паперу та олівця, бо я казатиму тобі дуже важливі речі. Ти чуєш? – Сандріно не відповідав.

– Що з ним? – здивувалася Ріта. – Чому він мовчить?

– Як звичайно, взяв непідструганого олівця. Алло! Сандріно! Що? Зараз? Зараз він не може знайти стругачки. Візьми мого олівця, він у моєму портфелі.

– Швидше, швидше, ради Бога! – благали нетерплячі діти. – Якщо прийде медсестра, буде пізно.

Нарешті, Лукреції вдалось передати Сандріно свої інструкції. Вона диктувала йому, як учителька, не зупиняючись, не переплутуючи слів, ніби вона усе це вже давно обдумала і в голові у неї був цілком готовий план. Ну й розумниця та Лукреція!