Текст книги "Торт у небі"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)

– І все пропало! – сказав Паоло. На жаль, хлопчик теж заговорив надто голосно: з несподіванки забув про обережність. Дзорро, радісно гавкаючи, кинувся до дітей. Паоло знову глянув у отвір і затремтів: загадковий синьйор Джепетто стурбовано схопився і став прислухатися.

– Тихо, Дзорро! – пошепки наказав Паоло. Пес ліг, крутячи хвостом.

– Синьйор Джепетто почув нас, – сповістив Паоло. – Він обходить свою печеру, прослуховує стіни…

– Здається, зараз саме пора втекти.

– Стривай. Я хочу дізнатися…

– Ось він дізнається, що ми тут, і тоді буде пізно…

– Цить! Він поруч!

Таємничий мешканець торта, обстежуючи стіни своєї печери, підійшов якраз до того місця, де кілька хвилин тому Паоло прорив лопаткою вікно. Паоло зміг розгледіти його зблизька. Це був чоловік майже старий, майже лисий, майже горбатий: усе в нього було «майже», крім окулярів. Вони були не «майже величезні», а просто величезні – кожне скельце завтовшки з палець, а за скельцями поблискували дуже рухливі й дуже чорні очі.

На ньому був довгий сірий балахон, щось середнє між вантажниковим халатом і крамаревим фартухом. З-під розстебнутого комірця визирав косий клапоть краватки.

– Тікаймо, Паоло!

Але Паоло мов прикипів до отвору. Він не відійшов навіть тоді, коли синьйор Джепетто уткнув у те віконце свої окуляри. З того і з цього боку стіни (з фісташкового морозива, як ми вже знаємо) дві пари допитливих очей сторожко дивились одна в одну. У Паоло зі страху по спині побігли мурашки, але він не зрушив з місця. Загадковий синьйор Джепетто, звісно ж, анітрохи не злякався; він тільки щось сердито крикнув:

– Сквак, сквок, карапак, пік! Приблизно так звучало те, що він вимовив.

Паоло і Ріта були вражені. А Дзорро скочив і ну гавкати що є сили.

– Брік, брок, караброк, пок! – прокричав старий і, засунувши руки в отвір, почав розширяти його. За якусь мить він продовбав велике вікно і всунув у нього свою голову, квакаючи далі незрозумілою мовою.

– Мерщій тікаймо! – заверещав Паоло. Він швидко позадкував, не зводячи очей з обличчя, яке, освітлене Рітиним ліхтариком, видніло на тлі зеленавої стіни. Тоді Паоло побачив – чи йому здалося, що побачив, усмішку, що з'явилася за товстими скельцями окулярів і розлилася по всьому обличчю старого… Але тої ж хвилини діти кинулись навтікача, пес за ними, – всі троє стрімголов мчали по довгому тунелю, мало не тонучи у кремі, лікері, грузнучи в мармеладних болотах, натикаючись на стіни з бісквітів та пісочного тіста.

Нарешті вдалині блимнуло світло… Ген там унизу… Була вже ніч, але всі прожектори увімкнуто і спрямовано на торт… Паоло хутко розібрав закладений цукатом вихід із торта… Потім він шпурнув далеко вниз свого ліхтарика і крикнув псові:

– Дзорро, взяти!

Псові не треба повторювати команду: гавкаючи, вилетів він із торта і кинувся вниз по стежці, щоб упіймати ліхтарика – так із ним завжди гралися Паоло і Ріта. Промені прожекторів одразу ж метнулися за ним, ковзаючи по схилу горба. Унизу зчинився страшенний переполох.

І цього разу Паоло добре вигадав. Брат і сестра прожогом побігли вниз тим схилом, який у цю мить не освітлювали прожектори.

Вони скотилися прямісінько під ноги вартовим, які не помітили, звідки взялися ці діти, лише гримнули:

– Назад, куди йдете!

– Ура! Ми врятовані!

– Ой мамо! – раптом скрикнула Ріта. – Я загубила черевика.

– Де?

– Не знаю. Мабуть, коли спускалась. Я вернусь по нього.

– Ото розумниця! Тоді тебе спіймають, і все відразу розкриється.

– І торт з'їдять. Ти слушно кажеш, краще пожертвувати черевиком.

Мами ще не було вдома. Вона прийшла через півгодини після того, як Діомед, побачивши, що марсіяни не збираються нападати, дозволив мешканцям Трулло вийти з підвалів.

– Ви поводились, як розумні діти? Не боялися?

– Так, мамо, – відповів Паоло на перше питання.

– Ні, мамцю, – відповіла Ріта на друге.

– Молодці! – похвалила синьйора Чечілія. – Зараз я вам зготую вечерю.

«Ой, рятуйте!» – тільки подумала Ріта. Але нічого не сказала.

Черевичок Попелюшки

Коли прожектори, облишивши Дзорро, знову стали рівномірно освітлювати весь горб, якийсь пожежник раптом помітив метрів за п'ять чи шість від свого носа в забороненій зоні дитячий черевичок.

– Цього черевичка досі тут не було! – сказав він. – Я весь вечір очей не відводив од цієї ділянки і полічив геть усі камінці на ній. Запевняю вас, хвилинку тому цього черевичка не було! А зараз я пригадую… так, так, я бачив, як із горба вниз шмигнула якась тінь! Саме тоді, коли зчинився той гармидер через дурного пса…

– Віднеси черевичка в штаб і викинь його з голови! – підказав йому колега.

– А таки віднесу. І негайно.

Діомед, тобто головнокомандувач, глянув на черевичок із посмішкою. Він запитав присутніх, чи не мали на увазі учасники операції «П. К.» відкрити магазин поношеного дитячого взуття. Може, це й була мета всієї операції? Всі оглядали черевичок і глузували – особливо мудро хихотіли професор Теренціо і професор Россі. У підошві помічено дві дірки. Може, марсіяни носять такі черевички на голові замість шолома, просовуючи у ці дірочки антени?

Але поліцейський Мелетті, на прізвисько Хитромудрий Одіссей, висловив найблискучішу, наймудрішу думку.

– Синьйори, – сказав він, – якщо дозволите висловитися й мені… Діти, як відомо, не розуміють різниці між добром і злом, не визнають небезпек. Хто може бути певен, чи ті чужинці, що сидять у загадковому предметі, не умовили якогось хлопчика чи дівчинку, подарувавши їм пару брязкалець, збирати для них відомості на Землі?

– Ближче до справи, до черевика! – перепинив його генерал.

– По-моєму, якщо якась дитина дійсно була там, у космічному кораблі, і, тікаючи, загубила черевичка, то її можна досить легко розшукати.

– Як?

– Дуже просто! Приміряти черевичка всім дітям передмістя!

– Але ж це казка про Попелюшку! – засміявся професор Теренціо.

– їв казках може ховатися істина, – зауважив професор Россі. Зауважив лише для того, щоб заперечити колезі.

– Гаразд! – відрубав генерал. – Примірюйте черевика. Принаймні вам буде вдячна матір тієї дитини. Хоч одне добре діло зробите.

Хитромудрий Одіссей загорнув черевик у газету, перев'язав пакунок міцним шпагатом, запечатав сургучем і поклав до шафи у шкільній бібліотеці, наказавши вартовому всю ніч не зводити з нього очей.

– Тут – військова таємниця! – сказав він. – Гляди, щоб не вкрали!

Коли Мелетті прийшов додому, діти вже спали в постелі. Він коротенько розповів синьйорі Чечілії про події дня, але нічого не сказав про черевичок, бо військових таємниць не звіряють навіть дружинам.

Наступного дня рано-вранці він зайшов до штабу, взяв черевичок і подався мандрувати від будинку до будинку, з одних сходів на інші, від дверей до дверей.

Стук, стук…

– Хто там?

– Відчиніть, синьйоро Роза. Це – поліцейський Мелетті. Маю справу до вашого сина.

– Що він накоїв, цей лобур?!

– Нічого, нічого не накоїв, синьйоро Роза! Наказ командування. Я зобов'язаний приміряти йому, цього черевичка.

Синьойра Роза (чи синьйора Чезіра, синьйора Матільда, все залежало від випадку) відчиняла двері. Була вона ще в пантофлях, у халаті, з пляшкою молока в руці. Будила свого «лобуря», і розпочиналася примірка.

– Але ж, синьйоре Мелетті, хіба ви не бачите? Цей черевичок тридцять другого розміру. А мій син носить сороковий, ось погляньте…

– Наказ є наказ.

У декотрих помешканнях він натрапляв на цілі виводки сонних дітей. Батько у цей час, як правило, голився і бурчав:

– Чи не збирається міська управа роздавати дітям непарне взуття? Та ще й діряве. У двох місцях.

– Нічого не вдієш, синьйоре, нічого не вдієш. Наказ командування.

Звичайно, знаходилося багато ноженят, яким черевичок припадав саме до міри. І щоразу синьйор Мелетті робив допит.

– А де другий?

– Який другий? У моєї дочки ніколи не було таких черевиків, як оцей!

– А де ти була вчора ввечері о десятій?

– Синьйоре Мелетті, – відповіла за дівчинку мати, – вона тоді саме їздила у Францію – погуляти трішки по Парижу! У ліжку вона була, ось де! І свідків я маю більше ніж треба! Спитайте хоча б синьйора Густаво – він живе навпроти: вчора він просидів у нас цілісінький вечір, телевізора дивився!

Синьйор Густаво підтверджував. І «мандри» Хитромудрого Одіссея продовжувалися.

– Хай йому абищо! – бурчав собі у вуса ревний поліцейський. – Щось мені цей черевичок ніби напрочуд знайомий! Я його бачив на чиїйсь нозі. Можу поклястися! Цього черевичка я вже бачив – це точно! І дві дірки пам'ятаю. До речі, що мені казала дружина сьогодні вранці? Ага, що у Ріти знову стопталися черевики. У цього дівчиська просто горять підошви!

Переходячи отак від помешкання до помешкання, синьйор Мелетті опинився нарешті перед своїм будинком. Найперше він постукав до воротарки, яка мала доньку років п'яти чи шести. Ця жінка трохи не полюбляла синьйора Мелетті, як і всякого поліцейського взагалі, а його особливо – за те, що років зо два тому він оштрафував її чоловіка за перевищення швидкості.

– Синьйоро Матільдо, чи вже прокинулася ваша донька?

– А ви що, поспішаєте здерти з неї штраф? – уїдливо відповіла запитанням синьйора Матільда.

– Що ви, що ви, ніяких штрафів. Справа така…

І Хитромудрий Одіссей пояснив мету своїх відвідин. Тим часом на сходах уже зібрались мешканці будинку – жінки й діти. Адже завжди було над чим пореготати, коли здибувалися синьйор Мелетті і синьйора Матільда.

– Ага, у вас кепські справи? – перекривила поліцейського воротарка. – То по-вашому, моя дівчинка може бути марсіянською шпигункою?!

– Та ні-бо, я цього не кажу!

– Атож, ви цього не кажете, але я сама все розумію.

– Зрештою, не я віддаю накази.

– Так, але штрафуєте ви!

– Я виконую свій обов'язок! – вигукнув ображений синьйор Мелетті.

– Ну, то йди сюди, Маріє Граціє, приміряй черевика… Що, він тобі завеликий, моя дорогесенька? Лізь назад у постілечку, мамине шпигунятко. А тепер черевичка хочу поміряти я сама!

– Але, синьйоро Матільдо, наказ стосується тільки дітей!

– Еге ж, он ви які! Воювати з невинними дітками ви просто мастаки… Побачимо, як ви впораєтеся зі мною!

– Схаменіться, синьйоро Матільдо! Ви геть порвете черевичка!

– Я? Таж я легка, мов пір'їнка! Важу тільки сто двадцять кілограмів. Ось кину все та відкрию на ярмарку балаган під вивіскою «Жінка-гармата». Зароблю куди більше грошей, аніж прислуговуючи отут кожному.

Вибух реготу перекотився сходами. На площадки визирнули і ті мешканці, котрі не брали участі в цьому спектаклі. Вийшли на сходи й синьйора Чечілія з Паоло та Рітою.

Синьйора Чечілія, побачивши, що її чоловік воює з воротаркою, хутко збігла вниз допомогти йому. Паоло спустився за нею, а Ріта, звісно, слідом за Паоло. Дівчинка вже передчувала щось лихе. Вона перша побачила, що суперечка вирує навколо її черевичка.

– Зараз я його таки приміряю! – оголосила синьйора Матільда всьому збіговиську.

І, скинувши пантофлю, стала впихати свою слонячу ногу в черевичок.

– Великий палець уліз! – переможно сповістила вона. – А зараз, дивіться, і решта влізуть.

Тут раптом втрутилася синьйора Чечілія.

– Стій, що ти робиш? – закричала вона.

– Приміряю черевичка – за наказом твого чоловіка!

– Чи ти не бачиш, що це Рітин черевичок?! Що за безглузді жарти ви тут витинаєте?

Синьйор Мелетті роззявив рота і вкляк приголомшений.

Синьйора Матільда, навпаки, так зайшлася реготом, що мало не задихнулась із сміху, і якійсь добросердій сусідці довелося бігти по склянку води.

– Кінець кінцем поясниш ти мені, що тут діється? – закричала синьйора Чечілія, вхопивши чоловіка за плечі.

– Військова таємниця… – ледве промурмотів Хитромудрий Одіссей.

– Де ти знайшов цього черевика? І що це за комедія?

– Помовч. Не змушуй мене говорити!

Зрештою поліцейський отямився і, глянувши довкола з професійною суворістю, крикнув:

– Розійтись! Спектакль закінчено!

Перший, хто без заперечень послухався його, був Паоло. Він непомітно прослизнув у двір і накивав п'ятами. Ріта й собі хотіла втекти слідом за братом, але батько встиг схопити її за руку.

– Ану ж, ходімо додому та розберемось як слід! Ріта якось видерлась із батькових рук і сховалася за маму. Та ще нічого не розуміла і продовжувала обурюватися:

– Погляньте-но, як ця льоха попсувала черевичка нашої Ріти! Але нічого, сміється той, хто сміється останній!

В жертву науці

Синьйор Мелетті ще кілька хвилин розганяв цікавих і робив лад на сходах, а коли зійшов нагору до свого помешкання, то виявилося, що двері зачинено зсередини на ланцюжок.

– Відчини! – крикнув він дружині. – Іменем закону!

– Якого ще закону! Що ти хочеш з нею робити, з бідною дівчинкою?

– Ти краще у неї спитай, що вона накоїла! Спитай-но у неї, де і коли вона загубила свого черевичка! І впусти мене, а то всі сусіди почують.

Це переконало синьйору Чечілію. Вона зняла ланцюжок і прочинила двері. Проте, перш ніж впустити чоловіка, вона уважно подивилася на нього, намагаючись відгадати його наміри. Обличчя синьйора Мелетті було звичайне, хіба що, мабуть, трохи заклопотаніше, ніж завжди, але все-таки без помітних слідів божевілля.

– Добре, заходь. А ти перестань пхикати!

Останні слова стосувалися Ріти, яка невтішно ридала.

– Наша дочка – шпигунка! – вигукнув синьйор Мелетті. Він важко опустився на стілець і, розмахуючи черевичком, додав: – У мене є докази!

– Які докази? Дірки? Вони доводять тільки, що бідній Ріті давно пора купити нові черевички!

– Нічого ти не розумієш…

– А чого ж це я не розумію?

Синьйор Мелетті розказав усе, що стосувалося черевичка: як його знайдено в забороненій зоні, як запідозрено, буцімто марсіяни використовують дітей для збирання відомостей, як він, зрештою, ходив по будинках і приміряв черевичок.

– Я нітрохи не сумніваюся, – скінчив він, – що наша дочка працює на марсіян!

– Але ж це не марсіяни! – не витримала Ріта, витираючи сльози об мамину спідницю.

– Ось бачиш? – гаркнув Хитромудрий Одіссей. – Вона знає, хто вони. Отже, ти була там і бачила їх! І загубила черевичка, як виходила з космічного корабля.

– Але ж це не космічний корабель! – заперечила Ріта. – Це торт!

Мати відразу ж змінила позицію і негайно відважила дочці запотиличника.

– Я тобі покажу торт!

Синьйора Чечілія мала звичку спершу діяти, а потім думати. Ріта знову розридалася. Але цього разу вона плакала з образи, адже їй не хотіли вірити.

– Це торт, торт! – повторювала вона крізь сльози. – І зараз я вам докажу це!

Ріта вибігла на балкон, батьки за нею. Там вона відсунула горщика з геранню і сказала:

– Ось він!

Це Паоло вигадав так сховати рештки шоколаду. Він загорнув його в газету, перев'язав шпагатом і підвісив до балкона.

Синьйора Чечілія дуже обережно потягла мотузку, неначе то був шнур від бомби. Нарешті пакунок піднято, блискавично розгорнено, і всі побачили, що там.

– Шоколад! – згодилася синьйора Чечілія, бо довіряла своєму носові. – Де ти його взяла?

– Хто тобі його дав? – наступав синьйор Мелетті.

– Ніхто мені його не давав. Він упав з неба! Одірвався від торта, перш ніж той сів на Монте Кукко.

Другий запотиличник довів, що мати не вірила жодному слову.

– Бачиш! – вигукнув синьйор Мелетті. – Вона на їхньому боці, захищає тих марсіян. Ще й вигадує різні побрехеньки, щоб виправдати наших ворогів. Тепер ти віриш, що вона шпигунка?

– Шпигунка чи ні – я не знаю, – відказала синьйора Чечілія. – А от що брехуха – це напевне. Але сама вона ніколи не вигадала б такого. Де Паоло? Справді, де це він подівся?

– Він утік, скориставшись метушнею! – здогадався синьйор Мелетті. – Але я його спіймаю! А зараз ходімо всі по штабу!

– Ти збожеволів! Моя дочка не піде до штабу!

– Зрозумій, Чечіліє, батьківщина в небезпеці! Навіть – чуєш? – все людство в небезпеці! Ми не можемо приховувати того, що знаємо!

– Ну, як може батьківщина бути в небезпеці через якийсь торт? – вигукнула Ріта, тупнувши ногою.

Мати пригостила її третім запотиличником і суворо додала:

– Мовчи, а то ще надаю! Зробимо так, – сказала вона, звертаючись до чоловіка. – Ти підеш до штабу і все розповіси. Хоч мені здається, що вони там тільки посміються. Але якщо командування схоче поговорити з Рітою, хай приходить сюди. Ріту я нікуди не пущу!

Синьйор Мелетті спробував був сперечатися з синьйорою Чечілією, хоч добре знав, що коли вона щось вирішувала, то вже не міняла своєї думки.

Тож і довелося йому повернутися до штабу з черевичком і пакунком шоколаду.

Діомед (себто вся група військових, цивільних та наукових авторитетів) вислухав його розповідь недовірливо.

– У дітей багата уява, – пробурчав генерал.

– Вони вдатні до вигадок, – додав полковник.

– Але це дійсно шмат шоколаду! – не здавався Хитромудрий Одіссей. Він, зрозуміло, радів, що Діомед не визнав його дочку шпигункою. З другого боку, йому було неприємно, що Ріту вважають за брехуху.

– А що скаже наука? – запитав генерал.

Професор Россі і професор Теренціо нахилились до шоколаду і понюхали цей речовий доказ.

– Ніщо не заважає нам припустити, що марсіяни вміють виготовляти шоколад, – мовив професор Россі.

– Ніщо не заважає нам припустити, що діти нашого хвацького поліцейського купили цей шоколад у найближчій кондитерській, – сказав професор Теренціо.

– Цей варіант відпадає! – заперечив синьйор Мелетті. – Дорогою я обійшов усі кондитерські. По-перше, ніхто в Трулло не продає шоколад такими великими шматками. По-друге, востаннє мої діти були в кондитерській минулого тижня. Вони купили дві жувальні гумки. Цей шоколад не з Трулло.

– Еге ж, він упав із неба, як та манна небесна! – глузливо зауважив професор Теренціо.

– То чи не скуштували б ви його, шановний колего? – запропонував професор Россі.

– Ні, – спокійно заперечив професор Теренціо, – краще ми зробимо хімічний аналіз. Якщо шоколад неземного походження, у ньому неодмінно виявляться якісь не відомі нам елементи.

– А мені здається, ви просто боїтеся скуштувати його! – заявив професор Россі.

Професор Теренціо грюкнув кулаком по столу і пополотнів:

– Я нічого не боюсь! Я лише турбуюся про інтереси науки!

– Але були лікарі, які прищеплювали собі страшні заразні хвороби! – відповів професор Россі.

– Це виклик! – гримнув професор Теренціо.

– Так, саме виклик! – підтвердив професор Россі і сполотнів у свою чергу.

– Зараз ми відкраємо два шматочки цього лиховісного шоколаду і з'їмо їх. Отоді й побачимо, йдеться про шоколад земний чи космічний.

Легеньке хвилювання перебігло обличчями присутніх.

– Синьйори, – спробував заспокоїти їх генерал, – вам не здається, що ви чините трохи нерозважно? Я не можу допустити, щоб такі два видатні вчені, як ви, жертвували життям заради…

– Але мені кинуто виклик! – гордо вигукнув професор Теренціо.

– Моя дочка, – втрутився синьйор Мелетті, – каже, що з'їла з півкілограма цього шоколаду, що він відмінної якості й легко засвоюється…

– Досить балачок! – рішуче сказав професор Россі. – Пора переходити до діла. Розпочинаймо експеримент.

По цих словах запала понура мовчанка. Затамувавши подих, присутні спостерігали, як обидва вчені, бліді, мов мерці, втупившись один одному в очі, готувалися з'їсти два крихітні шматочки загадкової речовини.

– Генерале, – мовив професор Россі, урочисто карбуючи слова, – спостерігайте уважно за тим, що станеться зараз. Може бути, що від нашого досліду залежить порятунок усього людства. Присутність на нашій планеті космічних загарбників, на мою думку, є набагато більша небезпека, ніж вибух атомної бомби. Чудово розуміючи все це, будучи при розумі і при здоров'ї, цілком усвідомлюючи, що…

Одне слово, професор Россі виголосив непогану промову. Він так її розтяг, що присутні стали перешіптуватися:

– Коли вже він з'їсть нарешті свій шоколад?

Потім настала черга виступати професорові Теренціо. Він довго розповідав про сонячну систему і про космос, згадав Данте, Галілея, Коперника і Ньютона, вказав зокрема на різницю між печерною людиною і професором Ейнштейном і взагалі висловив чимало великих ідей, що їх усі, до єдиного слова, магнітофонна стрічка зберегла для людей майбутнього.

І знову всі почали питати один одного:

– З'їдять вони нарешті свій шоколад чи не з'їдять? Мабуть, учені сподівалися, що генерал, у свою чергу, теж виголосить довжелезну промову, але генерал мовчав.

Учені, витріщившись один на одного, неначе фехтувальники у вирішальну мить смертельної дуелі, піднесли до вуст шматочки шоколаду і надзвичайно обережно поклали їх на кінчик язика.

Учені закрили рота.

Пожували.

Проковтнули.

Заклякли, мов статуї у міському парку. Раптом гримаса спотворила обличчя професора Россі. Точнісінько така гримаса, як у дзеркалі, з'явилась на обличчі професора Теренціо.

– Не смакує? – запитав синьйор Мелетті, нітрохи не відчуваючи урочистості моменту.

Усі обурено засичали на нього:

– Т-с-с-с!

– Мугир! – пробурчав собі під ніс генерал. І, звертаючись до учених, сказав: – Ну, то й що ж, синьйори? Ми чекаємо.

– Я відчуваю, – промимрив професор Россі, – наче ядуху…

– А я вже зовсім задихаюся… – прошепотів професор Теренціо.

– Мабуть… мабуть, цей шоколад… – почав професор Россі.

– Отруєний! – закінчив професор Теренціо.

– Негайно! – наказав генерал. – Викличте швидку допомогу! Треба терміново відвезти їх до найближчої лікарні!

– Пробі! – зарепетував синьйор Мелетті. – Ріта! Моя Рітучча! Паоло! Їх теж треба відвезти до лікарні! Швидше, ради бога, швидше!

Професор Россі і професор Теренціо уже просто корчилися, буцімто від нестерпних болів, розстібали на собі комірці, тремтячими руками чіплялися за генерала, полковника і навіть за синьйора Мелетті.

– От, – крикнув хтось, – от що виходить, коли бояться пустити в діло гармату!

Але переполох був такий великий, що неможливо було точно визначити, хто був автор цієї історичної фрази.