Текст книги "Торт у небі"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)

Джанні Родарі

ТОРТ У НЕБІ

Переклав з італійської Анатолій Собуцький

Одного ранку в Трулло

Якось квітневого ранку – було десь близько шостої години – на автобусній зупинці у Трулло зібралося кілька перехожих. Щоб дізнатись, яка буде погода, вони подивилися на небо. І що ж вони там побачили? Майже все небо затуляв якийсь величезний похмурий предмет, котрий, наче темна хмара, нерухомо висів над передмістям на висоті приблизно кілометра. Хто заохкав, хто заахкав, а потім хтось ще й зарепетував:

– Марсіяни!

Цей вигук пролунав як сигнал тривоги. Люди закричали й кинулися хто куди. Порозчинялися вікна – визирали цікаві: чи не сталася вулична катастрофа? Але досить було погляду на небо, щоб вікна й віконниці позачинялися, а по сходах зачовгали, затупотіли людські ноги.

– Марсіяни!

– Летюча тарілка!

– Та ні, просто затемнення сонця!

Таємнича річ справді скидалася на велику чорну дірку в небі, а довкола неї розливалось ясно-блакитне сяйво.

– Яке ще затемнення? Кінець світу!

– Ну, це вже занадто! Хіба може кінець світу настати за одну ніч?

– А ви гадали, що нас обов'язково попередять люб'язним листом: «Стережіться, бо такого дня о такій-от годині світ полетить шкереберть»?

Із бару «Італія» вийшов офіціант, витираючи руки об брудний фартух. Він глянув на небо і тут-таки зігнувся вдвоє, ніби його хтось ударив по голові. Якась жінка у нічній сорочці гукнула йому з балкона:

– Подзвони пожежникам, Августо!

– А що я їм скажу?

– Скажи їм, що прилетіли марсіяни, скажи ж їм, дурню! Чи ти не бачиш марсіян?

– Але до чого тут пожежники? Що вони, брандспойтом відлякуватимуть отих марсіян?

– Та дзвони ж, дзвони! От побачиш, вони якось зарадять справі.

Августо повернувся до бару, опустив жетон в автомат і набрав номер пожежної команди.

– Алло, їдьте мерщій у Трулло! Прилетіли марсіяни!

– Хто це говорить?

– Августо.

– Браво, а я Юлій Цезар! І тобі не соромно отак набратися спозарана?

Пожежник повісив трубку. Але за наступні дві хвилини йому довелося відповісти ще на двадцять таких самих дзвінків з Трулло. І він зважився вдарити на сполох, пояснивши черговому лейтенантові:

– Певно, там усі побожеволіли. Як на мене, то треба попередити психіатричну лікарню.

У Трулло, хто не стирчав на вулиці, задерши вгору носа, той висів на телефоні. Дехто викликав пожежників, дехто – поліцію, дехто – карабінерів.

Тим часом із пекарні вийшов хлопчик. Щоранку о цій годині обходив він кав'ярні та бари, розносячи булочки. Хлопчик підвісив ущерть наповнений запашними булочками кошик на руль велосипеда, заніс праву ногу, щоб сісти на велосипед, зирнув мимохіть на небо і… все покотилося на землю: і він, і велосипед, і кошик. Смачні булочки розсипалися в поросі.

Римські рознощики славляться тим, що ніколи не падають: проте за одну хвилину може статися те, чого не було і тисячу років. Хлопчик, щоправда, скочив на ноги і заховався у пекарні, волаючи:

– Рятуйте! Місяць падає!

Звісно ж, виправдати своє падіння він міг лише космічною катастрофою. Солодкі ж булочки так і зостались лежати серед вулиці. Якийсь пес вистрибнув хтозна-відкіля, схопив зубами одненьку і дременув чимдуж, боячись добрячого штурхана. Але штурхати його ніхто нізвідки не збирався.

– Це собака синьйора Мелетті, – сказав різник дружині. – Найбільший злодюга з усіх тутешніх собак. А ще належить поліцейському. Чого ж тоді дивуватися, що в Італії усе не так, як слід?

Якось поліцейський Мелетті, щоб заскочити зненацька одного водія, який порушив правила вуличного руху, сховався за візниковим конем. Від того дня хлопчаки звали його не інакше, як Хитромудрим Одіссеєм. А пса, звісна річ, прозвали Аргусом, хоча справжнє його ім'я було Дзорро. Це був розумний собака, і відгукувався він на обидва ймення. Проте цього ранку він не озвався б, навіть якби його назвали Вашою Ясновельможністю. Міцно затиснувши булку в зубах, він прослизнув у парадні двері й кулею злетів на останній поверх, аж до дверей помешкання Мелетті. Паоло, вставши раненько, щоб зробити уроки, почув, як пес шкрябає у двері, й відчинив йому.

– Звідкіля це ти, волоцюго?

Дзорро, надто зайнятий, щоб озиватися, проскочив крізь кухню на балкон і сів там, збираючися з'їсти свій сніданок.

– Що це? Булка! Дай же й мені шматок, а то скажу таткові, коли він повернеться!

Синьйор Мелетті рано-вранці подався з дому у своїх службових справах. Його дружину, синьйору Чечілію, ще раніше викликано терміново зробити комусь укол. Удома були тільки Паоло і Ріта, але дівчинка ще спала. Паоло, як старший, мав розбудити її завчасно та скип'ятити молоко.

– Дай сюди!

Але Дзорро, побоюючись, що доведеться ділити ласий сніданок, миттю знищив булку.

Паоло вийшов на балкон із рішучим наміром навчити пса шанувати господаря, але те, що він побачив, змусило його забути і про пса, і про булку.

– Ріто! – крикнув він. – Іди мерщій сюди! Ріто!

– Що там? – відповів заспаний голосок.

– Іди подивись! Та хутко!

– Що, вже час до школи?

– Ти ж чудово знаєш, що сьогодні не треба йти до школи!

Почувши таку звістку, дівчинка відразу встала і вибігла на балкон. В ту ж мить завила сирена – на площу Трулло приїхали пожежники.

– Ой мамо, пожежа!

– Яка там пожежа! Подивись-но вгору!

– Пхе, яка бридка хмара! Напевно, буде гроза.

– Ти дурна як пень. По-моєму, це звичайний космічний корабель.

– Корабель?!

– Ти справжнісінький неук! Не розумію, чого тільки тебе навчають у твоєму другому класі!

– Того самого, що й тебе у твоєму п'ятому. А пожежники підійматимуться туди вгору по драбині?

– Еге ж, пожежники… Гаситимуть місяць… Так високо підіймаються хіба що космонавти!

– Я все зрозуміла. Поклич мене, коли почнуть підійматися. А я піду почищу зуби.

І Ріта пішла до ванної кімнати. Вона вирішила, поки немає мами, помити голову ляльці. Паоло не спиняв її, вважаючи за марне продовжувати розмову з таким невігласом. А на площі тим часом щохвилини відбувалося щось нове. Слідом за пожежниками в передмістя примчали поліцейські машини. А що там ще суне вулицею, яка веде з Рима? Панцерники! Один, два, три… А далі танки! Один, другий… Може, й гармати везуть? Так, і гармати. Хай йому дідько, навіть ракети!

«Скидається на великий парад», – подумав Паоло, тремтячи з хвилювання.

Однак найцікавіше було дивитися на величезний загадковий предмет, що займав півнеба. Можна було визначити на око його величину – десь близько кілометра в діаметрі. Тінь, яка падала від предмета на брудні дахи будинків, на вулиці, заповнені панцерниками і танками, пригнічувала і ніби погрожувала чимось.

«Чи, бува, не почалася війна?» – подумав Паоло.

Прилетів звідкілясь вертоліт, схожий на металевого дзизкучого комара. Він наблизився метрів на сто до того предмета і став поволі кружляти навколо нього, ніби шукав, де б його найзручніше вжалити.

«Ось побачиш, дасть він тобі!» – подумав Паоло, стаючи на бік сильнішого супротивника. А Дзорро дзявкотів та жалібно повискував.

– Злякався, правда? – спитав Паоло і, нахилившись до пса, почухав йому спину.

– Увага! Увага! – загримів у цей час голос із гучномовця, установленого на одній із поліцейських машин. – Просимо населення зберігати спокій. Військове командування повністю контролює становище. Оголошується стан тривоги. Ніхто не повинен входити в передмістя Трулло або виходити за його межі, поки не буде нового розпорядження. Повертайтеся до своїх домівок, спускайтесь у підвали і спокійно чекайте наказу.

– Увага! Увага! – знову почав гриміти гучномовець.

– Що там кажуть? – спитала Ріта з ванної.

– Та нічого.

– Як нічого? Такий гармидер – і нічого? Мені здається, знову якась реклама. Подивись уважно, чи не роздають якихось подарунків. Минулого разу, коли роздавали паперові кульки, ти не погукав мене вчасно.

Ріта вийшла на балкон, старанно витираючи рушником сухі, мов перець, оченята, аби показати братові, що вона вмилась як слід.

Паоло обернувся до сестри, щоб сказати їй щось, коли це раптом якась тінь промайнула по небу. Може, птах? Ні, тінь була надто велика.

– Лягай! – крикнув він і сам упав на підлогу, охопивши за плечі перелякану Ріту, яка теж кинулась на підлогу.

– Одначе що сталось?

Цієї миті щось упало прямісінько в правий куток балкона, за метр від руки Паоло і за тридцять сантиметрів від лапи Дзорро, який, гарчачи, позадкував назад. «Щось» не вибухнуло, почувся тільки м'який звук «ляп!». Воно залишилося лежати там, поміж двома горщиками з геранню. Паоло зиркнув на нього крізь пальці, якими закривав собі обличчя. Воно мало колір предмета, який завис у небі. Це не бомба. Може, якесь послання?

– Я боюсь! – прошепотіла Ріта. – Давай і ми спустимося у підвал.

– Тоді ми нічогісінько не побачимо і не дізнаємося.

– Але ж мені страшно. І ще, ти ж чув, що сказали…

Голос із гучномовця монотонно повторював розпорядження. Машина повільно рухалася вулицями, зупиняючись біля кожного будинку. Паоло розумів, що підійти до цього металевого предмета, який упав на балкон, його обов'язок. Він повинен по-науковому обстежити його.

«Якби Христофор Колумб боявся так, як я, – подумав Паоло, щоб збороти у собі страх, – то Америку й досі не було б відкрито».

– Що робити? – пхикала Ріта. – Якщо я лежатиму отак і далі, то забрудню піжаму, і мені перепаде від мами.

– Помовч. Мені треба подумати.

Але за нього уже подумав дехто інший. Дзорро, схвильовано крутячи хвостом, обережно, ніби для проби, простяг лапу до предмета і легенько вдарив його.

– Дзорро, назад!

– Не чіпай!

Пес обернувся до дітей, буцімто хотів заспокоїти їх. Його вологі очі неначе промовляли: «Спокійно, спокійно, полиште все мені. У мене чудовий нюх!»

Він висунув язика і на животі поповз уперед. П'ять… Чотири… Три… Два… Один… Лизь!

Язик Дзорро мов приклеївся до металевого предмета і… став жадібно лизати його. Тепер хвіст крутився швидко, як гвинт вертольота.

Тоді Паоло зважився: він схопився на ноги, штурханом відігнав пса і зайняв його місце біля дивного предмета.

– Що це? – спитала Ріта, підводячи свою скуйовджену голівку.

– Зараз роздивлюся. Там, усередині, певно, є послання.

– А ти хіба не чуєш запаху?

– Який запах? Ти просто ще не прокинулась!

Ріта устала й підійшла до предмета, відігнавши собаку, що поривався знову зайняти свою втрачену позицію.

– Можна й мені доторкнутися? – спитала вона брата.

– От дурепа, ти думаєш, я боюсь? Я тільки хочу спершу як слід роздивитися його.

– Але ж запах, хіба ти не чуєш запаху?

– Ти ж знаєш – у мене нежить.

Тоді Ріта стала діяти. Вона простягла руку й доторкнулась до предмета. На пальці у неї залишилася темна пляма. Дівчинка уважно подивилася на ту пляму і рішуче спрямувала пальця собі в рот. Обсмоктала його і знову подивилась: він став рожевий та мокрий від слини. І тут вона радісно закричала:

– Шоколад! Таки я правду казала! Покуштуй! Покуштуй і скажи, що це не так.

Паоло покуштував. Ріта повторила. Паоло покуштував знову. Сумнівів не було: загадковий предмет, що впав із неба, був не що інше, як великий шмат шоколаду. Та ще й першосортного, коли врахувати пахощі, смак та насолоду, яку він приніс дітям.

– Ой, який смачний! – вигукнула Ріта.

– Надзвичайно смачний! – погодився Паоло, напихаючи рота.

– Знаєш, може, це вони нас побачили і скинули шоколад на знак дружби?

– Хто «вони»?

– Марсіяни! Ну, ті, хто там угорі: не знаю, хто саме.

– Як на мене, – зауважила Ріта, показуючи на великий круглий предмет, що висів у небі, – як на мене, то це просто торт!

Дедал викликає Діомеда

– Я – Дедал! Викликаю Діомеда! Я – Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.

– Я – Діомед! Слухаю вас. Прийом.

– Я закінчив обліт таємничого предмета. За моїми розрахунками, його окружність має три тисячі сто сорок метрів. Щоб знайти діаметр, ділимо на три цілих і чотирнадцять сотих…

– Це ми знаємо, знаємо… Далі!

– Прошу пробачення. Бічна поверхня, виявляється, розмальована різнобарвними смугами. Ось як, знизу вгору: коричнева, рожева, зелена, знову коричнева, жовта, фіолетова, біла. Я підіймаюся вище. Прийом.

– Я – Діомед! Заждіть! Чи не помітили ви на цій бічній поверхні якихось отворів? Чи немає там віконець, щілин, дверцят? Прийом.

– Я – Дедал! Нічого такого не помітив. Бічна поверхня однаково гладенька. Прийом.

– Я – Діомед! Зміряйте висоту і поспостерігайте згори. Тримайтеся на безпечній відстані. Прийом.

– Завдання прийнято. Прийом закінчую.

Вищенаведена розмова відбувалася десь близько восьмої години того самого знаменитого ранку між пілотом на вертольоті (умовне ім'я – Дедал) і штабом головнокомандувача (пароль – Діомед) операції «П. К.», який розташувався у кабінеті директора школи в Трулло. «П. К.» у цьому випадку не означає правий крайній у футбольній команді. «П. К.» просто означає «Прибулець із космосу». Таким привабливим терміном військові власті назвали усі військові засоби, які вони привели у стан бойової готовності, коли з'явився невідомий летючий предмет. Командування, як ми вже знаємо, назвалося умовно Діомедом. Підібравши ці три красиві ймення: Дедал, Діомед і «П. К.» – ці люди вважали, що вже зробили багато.

У кабінеті Діомеда на час розмови з пілотом сиділо багато людей, серед них – генерал, два славетні вчені – професор Россі та профессор Теренціо – і поліцейський Мелетті, прозваний Хитромудрим Одіссеєм. Останній був тут для того, щоб виконувати термінові доручення. Наприклад, він уже двічі бігав до бару замовляти міцної кави для всіх.

– Я – Дедал! Викликаю Діомеда! – знову пролунав голос пілота.

Генерал особисто нахилився до мікрофона і відповів Дедалу:

– Я – Діомед! Доповідайте.

– Висота загадкового предмета – приблизно двадцять п'ять метрів. Щоб обчислити об'єм…

– Ми знаємо геометрію. Нас цікавлять лише дані.

– Слухаюсь, синьйоре. Поверхня – це чарівна панорама кольору вершкового крему. Яка пишнота!

– Облиште знаки оклику! – гримнув Діомед. – Ви-бо не продавець холодильників. Говоріть лише про те, що бачите, і більш нічого. Прийом.

– Слухаюсь, синьйоре. Бачу великі червоні кулі, розкидані на однаковій віддалі одна від одної по всій поверхні. Їх кілька сотень. Вони скидаються на величезні зацукровані вишні, якщо дозволите порівняти…

– Не дозволяю! – розлютився генерал. – Облиште порівняння. Краще полічіть кулі.

Професор Россі, поки Дедал мовчки рахував кулі, замислено похитав головою і промимрив:

– Вигадливо, справді вигадливо…

– Ви гадаєте? – осміхнувся професор Теренціо.

– А хіба ви думаєте не те, що й я?

– Ні в якому разі, шановний колего: я думаю якраз протилежне.

– Синьйори, – зітхнув генерал, – чи не втаємничили б ви і нас у ваші думи?

– Я – Дедал! – перервав бесіду голос із гучномовця. – Чуєте мене? Прийом.

– Вас чуємо, на жаль! – відказав Діомед. – Чуємо всі нісенітниці, які ви верзете.

– Бачу паперового змія.

– Що? Ви збожеволіли зовсім?!

– Бачу паперового змія, синьйоре! Я підтверджую це! Він здіймається з даху одного будинку. Перехопити його? Прийом.

– Я – Діомед! Не чіпайте змія. Залишайтеся на місці, ми проведемо термінове розслідування. Прийом закінчую.

Розслідування почалося негайно: усі підбігли до вікна, щоб побачити паперового змія, що, лопочучи трьома різнобарвними хвостами, здіймався до таємничого предмета у небі.

– Сигналізація з землі! – прокоментував хтось підозріло. – Підступи «п'ятої колони»! Очевидно, космічні загарбники мають агентів серед населення!

– Не може бути! – розгублено вигукнув поліцейський Мелетті. – Я чудово знаю всіх у Трулло! Це хороші люди! Я знаю кожен будинок, кожну крамницю! Ніякого контакту з марсіянами у них нема, що ви!

– Що ж тоді це таке?

«Щоб мені відпав ніс, коли то не паперовий змій Паоло!» – скрикнув подумки Хитромудрий Одіссей і сам запідозрив щось жахливе.

Нічого не кажучи і не чекаючи наказів, він метнувся надвір, скочив на велосипед і за кілька хвилин був уже у дворі свого будинку.

Він подивився вгору і на балконі побачив своїх дітей.

– Паоло! Ріто! Що ви там робите? – голосно покликав Мелетті. – Чому ви не в підвалі, як інші? Хіба ви не чули наказу?

– Тату, тату! – закричала Ріта, плескаючи в долоні. – Іди допоможи нам!

– Зараз же заберіть того змія! Ви що, хочете, щоб мене запроторили у в'язницю за шпигунство?

– А ми не шпигуємо! Ми тільки хочемо дістати шматок торта…

– Ось я вам покажу торт! Якщо ви зараз-таки не заберетеся з балкона…

– Але тату…

– Хочете, щоб я піднявся нагору? Ану геть із балкона!

Засмученим дітям не лишалося нічого іншого, як скоритися хоча б першій частині наказу – довелося затягти змія назад до кімнати. А от спускатися в підвал вони не дуже поспішали. Вони, щоправда, зійшли з балкона, але своїх спостережень за небом не облишили – це можна було робити і з вікна кухні.

– Шкода, – сказала Ріта, – із змієм це було добре придумано.

– Але ж вони не відповіли на наш сигнал! – заперечив Паоло.

– А що ти хочеш, щоб тобі відповіли? Це ж торт, як тобі ще пояснити?

– Це космічний корабель, недотепо!

– То чого ж ти погодився запустити паперового змія?

– Певна річ, не для того, щоб дістати ще один шматок шоколаду! Я хотів дати сигнал марсіянам.

– Ти схибнувся. Ви, хлопці, всі схибнулися на космонавтах! Ті військові, внизу, готові з гармат стріляти по торту, а ти ждеш хтозна від кого якихось таємничих цидулок.

– Але ж це не торт! – наполягав Паоло.

– А я тобі по-італійському кажу: торт!

– Гаразд, облишмо. Краще сядьмо та поміркуймо – щось, може, й придумаємо.

Кілька годин по тому…

– Я – Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.

– Я – Діомед! Доповідайте. Прийом.

– Зараз дванадцять годин сорок сім хвилин. Знову досяг поверхні загадкового предмета. Висота – шістсот п'ятдесят чотири метри.

– Як ви сказали?

– Знаходжуся на висоті шістсот п'ятдесят чотири метри. А що?

– А те, що ви, мабуть, п'яні. Сьогодні вранці, коли ви вперше обстежували предмет, ви повідомляли, що знаходитесь на висоті дев'ятсот вісімнадцять метрів. Як ви поясните різницю?

– Я її не можу пояснити. Я можу тільки визначити різницю. Дев'ятсот вісімнадцять мінус шістсот п'ятдесят чотири дорівнює…

– Годі вже! Прийом закінчую!

І генерал грюкнув по столу кулаком.

– Синьйори! – сказав він трохи згодом, звертаючись до присутніх. – Ясно одне: невідомий космічний корабель приземляється.

Всі напружено вичікували до заходу сонця. Таємничий предмет ледь помітно, сантиметр за сантиметром, втрачав висоту. Десь о третій годині дня він став поволі пересуватися у напрямі на північний схід. Діомед полегшено зітхнув: ворог принаймні не збирався спуститися на дахи будинків, а то загинуло б ціле передмістя Рима.

Приземлення мало відбутися чи не на Монте Кукко – на голому, всіяному камінням горбі: він був за школою. Туди під час перерв бігали погратися діти. На пласкій вершині пастухи поставили курінь – там вони зупинялись, коли спускалися з гір, щоб продати овець у римській долині.

Як на генерала, то він би не зволікав. Але уряд – ось уже кілька годин уряд підтримував зв'язок із найбільшими державами світу – категорично наказував: застосовувати зброю тільки тоді, коли загадкові прибульці з космосу почнуть перші. Утримуватися від будь-яких ворожих випадів, аби не спровокувати непотрібної різанини і не зіпсувати трагічними наслідками першої зустрічі людства з неземними істотами, пильнувати і бути готовими до всього.

Такий був наказ.

Саме через це Діомед, коли наміри «летючої тарілки» стали ясні, розташував свої сили навколо горба. Гармати, вогнемети, панцерники, ракети типу «Земля – Земля» щільним кільцем облягли Монте Кукко на той час, коли таємничий предмет без найменшого шуму м'яко опустився на горб, відкривши небо, осяяне останніми променями призахідного сонця.

Загадковий синьйор Джепетто

– Прощай, торте! – зітхнула Ріта, стежачи за маневрами військових.

– Ти таки схибнулась! – буркнув Паоло. – Я ж сказав, що то космічний корабель.

– Ну, де в тебе очі? Глянь, знизу він увесь із шоколаду. А вгорі він рожевий, жовтий, зелений. Це ж чудо, а не торт!

– Та це ж, певно, кольори марсіянського прапора!

– Давай поб'ємось об заклад! Я кажу, що це торт, ти – що космічний корабель. Той, хто виграє, два тижні забирає усі солодощі.

– Місяць, – поправив Паоло.

– Навіть цілий рік, якщо хочеш, – відрізала Ріта.

– Рік – це довго…

– Ага, боїшся програти? А я ладна битися об заклад на що завгодно.

– Гаразд, рік, – згодився Паоло, червоніючи. – А зараз ходімо подивимось, що ж воно таке насправді.

Тепер настала Рітина черга завагатися.

– Гадаєш, нас туди пропустять?

Паоло не відповів. Якусь мить він пильно вдивлявся туди, де Мальяно, – звідти на безлюдну вулицю вийшла отара овець, яку гнали два чабани. Отара щодня паслася на жовтих горбах Агро, серед покинутих піщаних кар'єрів. А надвечір вона поверталась на Монте Кукко, проходячи через усе передмістя.

«Хотів би я побачити, як вівці попадуть у в'язницю! – засміявся сам до себе Паоло. – Невже й пса теж туди посадять?»

Але збройним силам було не до овець – їм вистачало й свого клопоту. Вони повернулися спиною до Трулло і не зводили очей з горба, на який спустився незнаний предмет, накривши вершину, неначе величезний капелюх. Вівці, бекаючи, йшли вперед, тісно скупчившись, бік до боку, морда до морди. Якщо котра відбігала від гурту, щоб скубнути трави на узбіччі, то пес одразу ж заганяв її назад до отари. Дзорро, який весь день нудився, дрімаючи на балконі, гавкнув був, щоб привітати колегу, але той, поглинутий роботою, навіть не відповів.

– Бери свої пісочні лопатки, – раптом сказав Паоло дуже рішуче, – ті, що ти брала з собою торік на море. А я візьму електричного ліхтарика.

– І що ти хочеш робити? – боязко спитала Ріта.

– Хочу виграти парі! Але якщо ти боїшся, то не йди.

– Звісно, піду! – заперечила Ріта.

– Тож слухай. Ти пам'ятаєш хитромудрого Одіссея?

– Як це я можу не пам'ятати свого батька?

– Дурна, я кажу про іншого Одіссея, про справжнього. Я ж кільканадцять разів розповідав тобі про його пригоди. Як він вийшов із печери велетня Поліфема, пам'ятаєш?

– Сховавшись під животом у вівці… Ой! Ти думаєш, що й ми змогли б так само?.. Але ж я не вміщуся там, під животом у вівці!

– І не треба. Гайда.

– А мамі залишимо цидулку?

Синьйора Чечілія в момент тривоги була у хворої, якій робила укол, і перш ніж спуститися в підвал, встигла зателефонувати дітям, щоб вони сховалися у сусідки. Залишити їй цидулку означало признатися, що вони її не послухалися.

– Ми повернемося додому раніше за неї, – запевнив сестру Паоло.

Хоча Ріту це не зовсім переконало, проте вона не стала заперечувати і пішла за братом. Адже він був старший. Дівчинка глянула на Дзорро, що подзявкував собі на овець, узяла свої лопатки і вийшла слідом за Паоло на сходи.

Ні в під'їзді, ні на вулиці не було нікого. Ніхто їх не затримав, не прогнав додому.

Паоло пропустив отару і прилаштувався позаду. Ріта йшла за братом. Пес був підозріливо загарчав, але в цю хвилину від отари відбилось ягня і псові довелося завертати його назад. Чабани йшли, не обертаючись. Вони спокійно простували до горба і, певно, не помічали, що цього вечора все було трохи не так, як завжди. Їх не здивувало, що ціла пожежна команда зайняла знайому стежку, а на вершині Монте Кукко було щось таке, що змусило весь світ затамувати подих.

– Куди ви йдете? – гримнув вартовий, зачувши позаду тупіт отари.

– Добрий вечір, синьйоре лейтенант. Що ви від нас хочете? Ми чабани і йдемо туди, куди йдуть наші вівці.

– Повертайтеся назад! Швидко!

Інші вартові також обернулися і зайшлися добродушним реготом. І це було їхньою помилкою, як пізніше пояснив Паоло Ріті. Адже вівці не розуміють жартів. Вони знали тільки, що за двадцять метрів од них є горб, а на ньому – затишна кошара, що чекає їх на ніч. Вони, може, й послухалися б своїх пастухів, але один із них був трохи пришелепуватий хлопчина, а другий – глухуватий: перш ніж регулювальники встигли роз'яснити їм що й до чого, налякані і вперті вівці, штовхаючись, бекаючи, прорвали кільце облоги і в хмарі куряви побігли вперед.

– Хутко! – пошепки наказав Паоло Ріті. – Роби, як я.

Скориставшись метушнею, він порачкував у середину отари. Про все інше подбали вівці. Оточивши дітей з усіх боків, вони підштовхували їх угору по стежці. Дівчинка спершу трохи злякалась, але швидко оговталася з новим способом подорожування: вівці її штовхали, і вона залюбки відповідала їм стусанами у теплі, м'які боки.

Завзято рачкуючи вгору по стежці, Ріта зовсім подряпала собі руки об камінці та колючки, позбивала колінця, кілька сльозинок скотилось по щоках, але вона не відчувала болю.

– Сюди! – почула вона голос Паоло. Вище за кошарою були руїни якогось кам'яного муру, і Паоло причаївся там, ніби в у траншеї. Від муру залишилось мало – якихось три-чотири камені, але й це був добрий сховок.

– Тепер знизу нас не побачать! – шепнув Паоло. – Лізьмо вгору оцим каналом.

Каналом він назвав щілину, яку вимили дощові води на схилі горба.

– Ти справді хочеш піти туди? – ледь чутно спитала Ріта, дивлячись угору.

Метрів за двадцять над їхніми головами чорнів край таємничого предмета.

Зараз, коли він був отак близько, Ріта навіть подумки не зважувалася назвати його тортом: ураз він знову став загадковим предметом.

– Як боїшся, то почекай на мене тут, – запропонував Паоло. Він був упевнений і рішучий, як Колумб, коли вперше ступав на новий континент.

Ріта зборола свій страх:

– Ні, я піду з тобою.

Прудко й мовчки видершись нагору, діти опинилися за декілька кроків од предмета. Зблизька він скидався на грізну, неприступну фортецю.

– Я піду перший, – заявив Паоло. – Коли дам знак, біжи до мене. І не бійся, якщо почуєш крики.

– А коли в мене почнуть стріляти?

– Та ні-бо, ніхто в тебе не стрілятиме!

– Зачекай хвильку. Візьми ось лопатку: якщо це торт, зроби в ньому дірку, і ми там сховаємося.

Паоло неохоче взяв лопатку. Йому здавалося, що, чинячи так, він зрікається своїх переконань. До того ж, він розумів, що йти назустріч космічним прибульцям з пісочною лопаткою в руках було трохи смішно.

«У них, – подумав він, – напевно є і гіперболоїд, і дезінтегратор, і грім із блискавкою!»

Проте він взяв лопатку. І добре зробив, бо на вершині Монте Кукко на нього не чекали ні марсіяни, ні венеряни, готові знищити його, як мурашку. Не було там і самого космічного корабля, хоча б такого, якого міг уявити собі Паоло, неабиякий знавець науково-фантастичних фільмів.

Не треба було й принюхуватися, щоб почути запах: і не один, а сто, сотні різних п'янких запахів. Паоло увігнав лопатку в стіну і миттю викопав цілу нішу, досить простору, щоб у ній вмістилися і він, і сестра.

На Ріту, яка весь час із острахом ждала криків, раптом десь ізгори обвалилися шматки марципана та пісочного тіста, посипався цілий каскад родзинок і пролився струмок лікеру. Не гаючи часу, вона стала куштувати все, що потрапляло їй до рук. І так розполуднувалась, що Паоло довелося тричі гукнути її, перш ніж вона почула.

– Йду, йду! – ледь чутно відповіла дівчинка, бо розмовляти їй заважав повен рот солодощів. Мить – і Ріта теж у духмяній ніші, поруч брата. Паоло поспішив закласти вхід брилою з цукату, залишивши тільки невеличке віконце для повітря та світла.

– Тепер ти переконався? – спитала Ріта у перерві між двома шматками шоколаду.

– Гаразд, ти виграла. Це торт. Я віддаватиму тобі все, що програв.

– Звісно, віддаватимеш. Коли б'ються об заклад, то дотримують слова.

– Дав слово, то й дотримаю. А зараз не заважай мені працювати. Сядь отут збоку. А я почну копати тунель. Хочу обстежити весь торт. Я ж прийшов сюди не для того, щоб напихатися солодощами.

– Ач який ти! У нас під ногами чи не півметра шоколаду, ми сидимо у печері з пісочного тіста… Таж наша схованка надійніша, ніж у Піноккіо*, коли той опинився у череві акули, а тобі ще треба щось обстежувати!

– Їж собі на здоров'ячко, тільки не давись! А я копатиму.

– Ні, – сказала Ріта, – я тобі допоможу. Я зможу і їсти, й працювати.

Під ударами двох лопаток торт слухняно розкривався, мов джунглі під сокирою першовідкривача. Брат і сестра легко здолали кілька шарів крему, вершків та мигдального тіста. Вони рили рівчаки у солодкому кремі, брели по коліна в смородиновому сиропі, освітлювали кишеньковим ліхтариком печери, вимиті всередині торта потоками лікеру.

Час від часу вони надибували зацукровані вишні,наче то були кілометрові стовпчики. Паоло, який ішов уперед із запалом дослідника, просто обминав їх, Ріта ж напихала ними рота. Однією рукою вона допомагала братові розширювати тунель, а другою обмацувала стіни з морозива крем-брюле. То вона підносила до рота якогось фаршированого горіха, уважно розглядала дивні камені під ногами: це був здебільшого підсмажений мигдаль чи зацукровані горіхи.

– Та працюй же, працюй! – підганяв її Паоло. – Ні, не там, рий у цьому напрямі, треба йти за радіусом, тоді й дістанемося центра.

– Шкода. Я відчуваю, що праворуч тягне прохолодою… Тут, певно, є морозиво, у цьому торті…

– Жаль, що ми не взяли з собою компаса, щоб орієнтуватися.

– А навіщо? Тут-бо скрізь торт: на півночі і на півдні, на сході і на заході. Ой, скільки тут лікеру! Слухай, а ми не сп'яніємо? Ой-ой! Дощ пішов! Дай покуштувати… Це не вода, а марсала, вино! Рятуйте, тону! Але ні, це мені тільки здалося! Ми йдемо по бісквітах! Тільки краще б під ногами було мигдальне тісто, воно надійніше.

Паоло ні на мить не переставав рити. Не розтуляючи рота, він по думки складав список матеріалів, які траплялися на дорозі: малинове варення, турецький виноград, крем, фісташкове морозиво…

Раптом він завмер і тривожно стиснув руку Ріти.

– Погаси ліхтарика! – наказав він пошепки.

– Правда. І без нього стало видно… А чому?

– Цить. Поглянь сюди.

У стіні від удару лопатки з'явився отвір, звідки йшов промінь світла. Ріта зазирнула туди. Там була печера, а в ній сидів якийсь чоловік. При світлі торшера, вправленого в зацукрований апельсин, він гарячково щось писав на кількох аркушах, що лежали у нього на колінах.

– Та це ж Джепетто! – прошепотіла Ріта.

– Так, а ти – Фея з блакитним волоссям… He мели дурниць. Дай мені поміркувати.

Десь зо дві хвилини Паоло й Ріта по черзі зиркали в отвір.

– Ти щось надумав?

– Ще ні.

– Скажи мені хоча б, що ти хочеш надумати, то й я думатиму про те саме. А просто так чекати дуже нудно.

– Гаразд, назвемо його хоча б синьйором Джепетто, так, щоб якось його назвати, – відповів Паоло. – Але хто він? І що він тут робить, усередині торта? Як сюди потрапив?

– Не знаю. Може бути, так само, як і ми. А втім, бач, він щось пише! Це, мабуть, письменник. Або журналіст.

– От добре, тепер тобі є про що думати. Тільки цить, а то він нас помітить.

Ріта заспокоїлась і стала лизати стіну з морозива. Але зненацька тишу порушив голосний собачий гавкіт. Це було так несподівано, наче вибухнула бомба.

– Дзорро! – вигукнула Ріта. – Він знайшов наші сліди і прибіг за нами!