Текст книги "Дніпрові пороги"

Автор книги: Дмитро Яворницький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

Всі вони скупчились перед Ненаситецьким порогом; всі з піску та каменю, всі вкриті лозою. З них Жидівський названий так через те, що на ньому ховали тих євреїв, які, пливучи по Дніпру, іноді гинули коло Ненаситецького порогу. Майстрів острів здобув собі назву через те, що на ньому колись жили майстри, які робили з розбитих у порозі плотів добрі рибальські човни.

Між іншим, на Майстровому острові колись знайшли клад золотих монет – декілька сот штук. Частина їх була VII віку – візантійського імператора Іраклія, частина XI віку – імператора Костянтина Луки. Всі вони, як кажуть, були складені у великому глиняному з гострим дном посуді, і їх забрали тоді до Петербургу. З приводу цього відомий російський історик Л. І. Іловайський робить таке зауваження: «Чи не було на цьому острові якогось розбійного притулища, в якому ховали здобич у пограбованих приїжджаючих або у тих, які мали аварію на Дніпрі. Або чи не було тут якого святилища, куди мандрівники клали свої жертви задля благополучного переїзду через пороги».

За всіма переліченими островами зразу починається Ненаситецький поріг, увесь укритий буком, тобто водяною піною.

Частина 4

Ненаситецький поріг, Ненаситець, Дід-поріг, Ревучий, найбільший і найстрашніший з усіх Дніпрових порогів. У Костянтина Багрянородного по-роськи – Айфар, по-слов'янськи – Неасит: «бо в скелях гніздяться баби-птиці».

«В цьому порозі,– каже Костянтин Багрянородний,  – ідуть до берега; виборні люди висаджуються, ідуть для сторожі; стоять на сторожі з усією повністю, зважаючи на печенігів. Інші, захопивши з човнів свої речі, ведуть рабів своїх у кайданах 6.000 кроків далі, поки перейдуть поріг. Далі одні тягнуть човни, інші несуть на плечах, поки поминуть поріг. Минувши, спускають їх у річку і, поклавши вантаж, сідають і знову пливуть».

Ненаситецький поріг нижче Дзвонецького порога на 6 верстов. Він має протягу праворуч 1150 саж., ліворуч – 499 саж., падіння води – 2,78 саж.; падає дванадцятьма лавами– Рваною, Службою, Гостренькою, Одинцевською, Рогіжною, Буравленою, Булгарською, Багатирською, Довгополою, Казанцовою, Мокрими Кладями і Рогатою. Має один прохід з правого берега 200 саж. завдовжки і 15 саж. завширшки. Обгороджений кам'яною загатою на лівому боці, і зразу за тим проходом «старий канал» в 150 саж. довжини з шлюзами, проведений через твердий граніт скелястого берега. Серед самої річки має другий канал, «новий», з накидного каменю з гладкими по обох боках стінками, 700 саж. завдовжки. Фарватер Дніпра нижче порога, у вирі, що зветься Пекло, 20 саж. завглибшки. Те Пекло коло правого берега ріки, нижче скелі Манастирської, або Царициної скелі, є найстрашніше місце в Ненаситецькому порозі, якого дуже бояться лоцмани і про яке вони кажуть: « Попавсь у Пекло, буде тобі і холодно, і тепло». Погане місце в Ненаситецькому порозі ще й так звана Сцикуха– це глибока яма з каменем перед нею, зразу на виході з «нового» каналу, праворуч, і яка завжди обсцикає кожне судно: « Як ти її не стережись, а вона тебе все-таки обсцикне».

З усіх дев'ятьох порогів тільки один Ненаситецький ніколи не замерзаєзимньої доби через надзвичайне течіння води.

Лівий берег Дніпра проти Ненаситця низький, зовсім непоказний і не дає того, що дає правий берег. Правий високий, скелястий берег розгортає перед очима людини надзвичайну картину. Од правого берега одходить і впирається в поріг так звана скеля Манастирко, або Царицина скеля, і коли вилізти на цю скелю і поглянути на поріг, то він ось увесь як на долоні.

Скеля Манастирко відомаще з половини XVI віку. Тут був року 1559 московський воєвода Данило Адашев. З початку цього року цар Іван Грознийодрядив князя Д. І. Вишневецькогота воєводу Данила Адашева супроти татар на Крим. У Вишневецького було війська 5000, у Данила Адашева – 8000. Вишневецький побив 250 чоловіка кримців коло міста Озова, а Данило Адашев виплив у гирло Дніпра і відтіля кинувся на Крим. Розгромивши Крим та визволивши велику силу християнських невільників, Адашев повернувся до Дніпра і піднявся вгору супроти течіння води. Кримський хан Девлет-Гирей кинувся був за Адашевим у погоню і настиг його « у мыса Манастырко, проти Ненасытецкого порога», але, не насмілившись стати до бою, подався геть назад.

Того ж таки року 6 травня польський король Сигізмунд-Августписав панам-радам до Вільно: « Князь великий Московский замок будуваты хочеть, на врочиші Манастырыщох, межи замком нашым Черкасы и островом Хортицею».

Року 1561 князь Д. І. Вишневецький писав королеві польському Сигізмунду-Августу, що він прийшов « з землі П'ятигорської на Дніпро і єсть тепер на врочищі Манастирському, от Черкас у тридцятьох милях, б'є чолом королеві, хочучи господареві своєму природженому служити».

Безумовно, « мыс Манастырко, урочище Манастырыща, Манастырське близь острова Хортицы» – це й єсть теперішня скеля Манастирко супроти Ненаситця.

« Відкіля дано таке ім'я цьому рогові,– каже відомий російський академік Василь Зуєв, – невідомо; у простого люду багато славного про нього кажуть. Мені казали насамперед, звичайно, з поваги до цього рогу, що святий Андрій Первозваний, їдучи до Києва, жив на ньому кілька часу, а щоб запевнити в святості цього місця, показують і хрести з червоного шиферу, не місцевого каменю, які часто находять під водою в кам'яних розколинах; показують на камені різні ямки, де буцімто ступав той святий, де готував собі їжу тощо. І справді, такі шиферові хрести знаходять проміж каміннями. Опріч того, варто уваги для природознавця те, що між камінням трапляються також шматки скам'янілого дерева – сосни; чи вони місцеві, чи їх звідкіля принесла вода, дамо волю про те думати іншим, а мені останнє здається більш вірогідним, бо більшої кількості скам'янілих таких дерев тут ще не находили, хоча запорізькі історики й запевняють, що тутешні місця в старовину були порослі лісами».

За народнім переказом, на скелю Манастирко спускалась року 1787 цариця Катерина II, коли їхала з Катеринославу до Херсону. Дуже вразила її велична картина, яка розкрилась перед нею з скелі Манастирко на могутній та грізний поріг. Для цариці, кажуть, на скелі видовбали стіл, скамниці й тарілки, щоб частувати її. Там, де цариця стояла, лишились дві ямки од її ступенів. Тоді, кажуть, царі були твердіші од скель, а тепер скелі стали твердіші од царів. В дійсності цариця Катерина зовсім не була на скелі Манастирко. Правитель Катеринославського намісництва І. М. Сінельніков приймав високу гостю в чудовому дерев'яному палаці, якого він збудував на високому одкритому березі Дніпра, якраз супроти Ненаситецького порога. Коли лоцмани почали спускати через Ненаситець всі 80 суден царської флотилії, то цариця сиділа на високому балконі палаца й відтіля з «живим інтересом» слідкувала, як судна, одно за одним, то поринали в шумній, клекотливій воді порога, то несподівано виривались з ревучої безодні його і неслись стрілою на широкий простір. Усі ті ямочки та заглибини, які є на скелі і які зв'язують з іменем цариці, всі вони пороблені для чогось іншого в часи десь дуже далекі од наших часів. Може, що то єсть так звані шліхувадла, в яких людина ще в передісторичні часи вилощувала різне своє кам'яне знаряддя. Такі ж шліхувадла находять і на інших скелях нижче Манастирка.

На правому березі Дніпра, супроти Ненаситецького порога, зроблений був 1737 року « от россіян ретраншемент с редутами, который занимал 50 десятин».

Року 1741 коло цього Ненаситецького ретраншементу виникло поселення « из малороссийских казаков и крестьян». Року 1776, після скасування Запорізької Січи, одведено було « провиянтмейстеру Синельникову на реке Днепре, при устье р. Вороной по течению ее с левой сторони, 3000 удобной и 1700 неудобной земли». На тій землі Сінельніков заснував село Василівкуна ім'я старшого сина свого Василя на лівому боці Дніпра, якраз супроти Ненаситецького порога. За межуванням 1779 року, « у полковника Івана Максимовича Синельникова под половиною реки Днепра да речки Вороной сказалось всего земли, способной и неспособной под хлебопашество, с лесами, озерами, песками, бичевниками, дорогами 6442 дес. и 288 кв. саж.; состоящей деревни Васильевки подданых малороссиян мужеского пола 45 и женска 25 душ».

Року 1780 І. М. Сінельнікову пожаловано нові землі на правому березі Дніпра, коло Ненаситецького ретраншементу, 3536 дес. і 750 кв. саж., де він заснував нове село Миколаївкуна ім'я другого свого сина Миколи. В тому селі « подданных малороссиян мужска пола 20 душ, женска 15».

Тоді ж таки окремо пожаловано дружині І. М. Сінельнікова, Авдотьї Василівні, народженній Страховій, 3187 дес. і 1075 кв. саж., де засновано « деревню » Військову; там поселено рештки запорізького війська, через що «деревня» й здобула собі таку назву. В ній було « подданных малороссиян мужеского пола 19, женска 13 душ».

Року 1782 І. М. Сінельнікову ще пожаловано землі на лівому боці Дніпра коло Плетеницького лиману, над половинами Дніпровського проливу, річки Конки, над річкою Ушкалкою, всього придатної і непридатної 16 819 дес. 768 кв. саж., де Сінельніков заснував село Іванівкуна своє власне ім'я. « В том селе за майором и кавалером Синельниковым состоит господский дом, при нем дворовых людей не имеется, крестьянских дворов 115, в них по ревизии мужска пола 317, женска 282 души».

Опріч усього того, І. М. Сінельнікову пожаловано ще « во владеніе» село МедведівкуПолтавської губерні Костянтиноградського повіту.

Без сумніву, І. М. Сінельніков, як правитель Катеринославського намісництва, не раз був коло порогів і не раз бачив їх. Отже, з усіх порогів, очевидно, найбільше подобався йому Ненаситецький поріг. Коло нього він здобув собі великі ділянки землі, коло нього заснував і села на ім'я синів; до нього ж він закликав і «високу гостю»: він знав, куди саме її повезти і що саме їй показати.

І справді, з усіх порогів найбільше враження справляє Ненаситецький поріг. Це якась могутня, велика, стихійна сила і разом з тим чудова, чарівна, захопна, привабна сила. І хоч на якому б ступені розвитку була людина, вона не може не зачаруватись тим, що бачить перед собою, не може не спинитись тут та не сказати собі: що ж краще од цього в цих місцях є і куди ж далі йти?

Без сумніву, коло Ненаситецького порога жила людина і в кам'яну, і в бронзову, і в залізну добу передісторичних часів, і в історичні часи, близькі до нас.

Найкраще дивитись на Ненаситецький поріг з скелі Манастирко. Перед вами величне видовисько могутньої ріки, що прориває гранітове каміння, яке з обох боків скувало її. Одним поглядом ви охоплюєте всю масу води, яка збирається сюди мало не з усього басейну Дніпра площею в півмільйона квадратових верстов. Тут частина води з далекої півночи – з Валдайських височин та з-під Курська, з західного краю – з Литви та Волини. Сотні рік та тисячі річок злились в одно й утворили грізну силу, яка перемогла сонячну спеку, палкий сипучий пісок, грізні й могутні скелі, щоб нестись на південь, до чудового моря, на широкий простір та на повну волю.

Наочним потвердженням тому, що тут у далеку, давню давнину жила людина, є те, що коло Дніпра, супроти Ненаситецького порога і в самому порозі, часто находили знаряддя кам'яного віку: кам'яні молотки, одбійники, пестики, крем'яні стрілки тощо.

Для лощіння або одточування такого знаряддя людина видовбувала на каменях заглибини, шліхувадла, як оті, що на скелі Манастирку, так звані « одпечатки ніг цариці Катерини». Тут же людина і ховала своїх мерців, чому є доказ величезна могила коло теперішньої церкви слободи Миколаївки, розкопана року 1892. То мегалітичний пам'ятник надзвичайної рідкости; всередині його поставлено стійма 24 великі плоскі камені кругом, один за одним, заввишки як росла людина, 16 саж. навкруг; всередині круга покладено людину, але кістяк остільки перетлів, що його ні взяти, ні виміряти ніяк не можна було, бо то вже була не людина, а «прах і попіл»; коло кістяка теж перетлілі на «прах та попіл» річні скойки.

До останніх років на високому правому березі Дніпра, супроти Ненаситецького порога, пишався розкішний сад, а в тому саду підносився високо вгору старовинного стилю з колонами та з мезоніном палац, де жила землевласниця В. І. Малама, народженна Сінельнікова, по далеких предках родичка гетьмана Д. П. Апостола. Велика сила дорогої старовини була в тому палаці і, між іншим, дві гетьманські булави: одна вся слонової кости, друга по чорному арабському дереву вся обкладена золотом, обидві оздоблені каміннями-самоцвітами; до того ще один сукняний червоного цвіту жупан і два шовкові з травами та розводами каптани; нарешті, одно гетьманське сідло, обсаджене дорогими блискучими самоцвітами. Власниця в жодному разі не хотіла поступитись цими речами для науки, і де вони тепер поділися, зовсім невідомо.

Нижче головного каналу Ненаситецького порога зразу виступає вправо невеликий низький, звичайно затоплюваний весняною водою і порослий густою лозою острів Голодай. Вліво, теж зразу нижче од Ненаситецького порога, острів Білаів. То був лоцман Білей, який колись «став», тобто «напоровся» на цей острів, от і почав він зватись острів Білаїв. На тому острові на каменях єсть не одно шліхувадло, таке саме, як на Ненаситецькому порозі.

Нижче Миколаївки, на тому ж таки правому березі Дніпра, простяглось по низині село Військове. На початку села є скелі; на одній з тих скель також єсть шліхувадло, яке збереглося од часів передісторичних.

Супроти Військового виступають на високому лівому березі Дніпра дві слобідки– Мар'ївката Олексіївка.

Далі вниз по Дніпру йдуть одна за одною забори – Білаєва, Лоська, Воронова, Біла, Тусината Крива з каменем Халявиним.

Од Кривої забори починається острів Піскуватий, який має понад верству завдовжки. У місцевих селян цей острів уславився тим, що на ньому находили й тепер находять шматки латирю, тобто янтарю(бурштину) різних кольорів.

Про те, що на Дніпрі находили латир, знали ще в давні часи римські географи та природники. Так, відомий природник Пліній МолодшийІ віку після Р. X. в XXXVII книзі своєї Historiae Naturalis наводить звістку якогось грека Філімона про латир, який привозили з Скитії і який видобували, очевидно, на Дніпрі. Філімон каже, що той латир викопують у Скитії в двох місцях: в одному блискучий, жовтий, який зветься електрон; у другому – червонуватий, який зветься субалтерник.

Кажуть, латир находять взагалі скрізь на лівому березі Дніпра, починаючи од Ненаситецького порога і до Будильського, а найбільше на острові Голодаї, на двох островах Білаях та на Піскуватому острові. Іноді трапляються шматки понад 10 фунтів. Як знайдеш було великий шматок, то понесеш його в шинок та візьмеш два-три карбованці; як малий шматок, то діти спалять. Він горить і гар'ю пахне. А на цвіт він, той латир, жовтий, ясно-жовтий, темнорудявий, прозорий, іноді з домішкою скам'янілої древесенки, іноді з якоюсь мушкою всередині. Колишньому власникові Миколаївки В. І. Сінельнікову селяни одного разу принесли шматок латирю п' ять вершків завбільшки; Сінельніков одіслав той шматок на подарунок своєму родичеві, відомому російському письменникові Г. Р. Державіну. Державін, одержавши такий подарунок, написав Сінельнікову, що з присланого шматка латирю він зробив собі чайну чашку і до неї блюдечко. Шматки латирю находили також далеко нижче Дніпрових порогів, на 8 – 15 верстов нижче міста Береславу, почасти в самому ж таки Дніпрі, а почасти на піскуватих косах невеличкої колінкуватої річки, яка одділяється од Дніпра і тече під німецькою колонією Шлягендорф. Року 1841 один із колоністів найшов шматок латирю червонуватого кольору на вагу 14 золотників. Як зауважили старі мешканці колонії, латир. найчастіше знаходять після весняної поводи, через що й думають, що його заносить до них вода з інших місцевостей, а не те, щоб був коло них. З такою думкою не можна не погодитись, бо той латир знаходять не щороку і не кожному часу, а тільки як скінчиться повідь і то велика, яка вкриває там усі високі місця.

Далі йде забора Данилеєва, яка викинулась коло правого берега річки; ото лоцман Данило посадив якось-то на ту забору плота, то й стала вона через те Данилеєва. З лівого берега Дніпра, зразу за Піскуватим островом, виступає забора Піскувата. Проти кінця Піскуватого острова – річка Осокорівказ сільцем Врем'ївкою, що на лівому боці Дніпра.

Нижче Піскуватого острова простягся довгий острів Дубовий, або, інакше, Дубів, Дубович, 4 верстви завдовжки і 367 саж. найбільшої ширини. У XVIII в., після скасування Січи, одна половина цього острова належала дружині І. М. Сінельнікова, А. В. Сінельніковій, а друга – графові П. О. Румянцеву-Задунайському, од якого потім того перейшла до Милорадовича.

« Спрежду Дубовий острів, – каже 88-літній дід Лук'ян Сотченко, – був запорізький, а потім уже цариця Катерина, як розділяла землю, дала одну половину Сінельнікову, а другу Милорадовичеві. На Сінельніковій половині росли осокори та бур'яни, бо там багато піску; на половині Милорадовича, що від Вовніги, був дубовий ліс. Тут такі були дуби, що як не вчотирьох, то й не обнімеш. Плодились тут дикі кози, а по той бік острова, де забори, там стільки плавало бакланів, що було ввесь Дніпро чорніє. Як стали рвати каміння в сорокових годах, як стали на порогах гупати порохом, мов з пушок, де та й птиця дівалась… На Дубовому острові запорожці дуже кохалися в бджолах, випасували коней і жили без жінок. Коні у них були, як зміяки, і все було переганяють їх через річище й назад, щоб уміли добре плавати. Запорожці перепливають було через увесь Дніпро, і як пливуть, то тільки й видно голови козацькі та кінські. За моєї пам'яті жив запорожець Степан Лисий; йому було більше ста годів, то все було розказує про козаків. На Дубовому острові та по балках жили запорожці-гайдамаки; їх тут жило десятків зо три. Дубовий острів великий: на йому буде десятин двісті або триста, а довжиною – як наша слобода: більше трьох верстов. Тепер лісу на половині Милорадовича нема: продав жидам на вугілля, а на половині генеральші Сінельнички ще трохи маячать осокорини.

Мій батько, Омелян Степанович Сич, багато розповідав про цей острів Дубовий. Його батько, а мій уже дід, Степан Іович Сич, був кріпаком пана Милорадовича і правив у нього за лісничого, а батько мій був у нього вже за чинбаря. Для того батькові давали ще й помічників. Всі волові шкури з економії обробляли на Дубовому острові. Батько казав так: було як повитягають з шапликів та з квасу шкури, то понавішують їх на дрючки та й несуть на плечах до берега мити у воді. На острові ті шкури й дубили, бо дубової кори там було скільки завгодно. Дідова хатка була на самому високому місці острова, на якійсь могилці. Коли вода було весною починає прибувати та підходити до могилки, то дід усе було міряє воду та дивиться, чи вона все піднімається чи вже годі. Якщо вода все прибуває, тоді він саджає всю сем'ю свою в човен та перевозить її в село Свистуново. В ті часи на острові був величезний дубовий ліс; були й галявини між тим лісом: на галявинах косили сіно та складали стоги. Взимку те сіно економія перевозила з острова для худоби. Раз батько, як був ще малий, одбіг далеко од хати в ліс і несподівано там побачив таке: біля стогу сіна стоїть щось рогате й смиче сіно. Стояло, стояло, а потім того, каже, як скоче в бік та зразу й подалось геть. Прибіг він до діда та й став казати, що бачив рогатого чорта і що дуже перелякався, як уздрів його. Дід вислухав, усміхнувся та й каже: «То не чорт, – каже, – а дика коза». Зимою на острові показуються було й вовки. Оце було як почнуть вити під хатою, то баба, коли на той час нема діда дома, візьме косу та й почне брязкати по ній біля вікна, щоб злякати звіра. А в хліві у діда були й вівці, була й корова. Як скасували кріпацтво, тоді дід покинув Дубовий острів і поселився в Башмачці та незабаром і вмер, бо на чинбарстві позбувся свого здоров'я. Батько прожив 72 роки й умер уже під час голоду».

На острові Дубовому в різні роки находили багато різної старовини: посуд, зроблений з каменю або зліплений із землі чи з глини, стрілки бронзові дво– і тригранні, монети руські й чужоземні давніх часів, пистолі крем'яні, шаблі якісь короткі, але дуже закривлені, списи, скло таке, якого тепер не побачиш ніде: товсте, темно-зелене, дуже міцне; багато також і людських кісток валялося.

Проти острова Дубового в гранітових скелях правого, високого, берега Дніпра є чотири печери: Голубина перша – мало не 3 саж. од рівня води в Дніпрі, всередині 2 саж. завдовжки, 1 саж. заввишки; Голубина друга, Голубина третя і Пугачова четверта – 1 арш. завдовжки і 2 арш. завширшки. Звуть її так од птиці пугача, яка там плодить свої діти. Кажуть, що в тих печерах колись ховались розбійники, які грабували дубовиків, що пливли по Дніпру з різним добром.

На лівому боці Дніпра, супроти Дубового острова, лежить село Свистуново-Петровське.

До скасування Запорізької Січи і довго після скасування її по околицях цього села, по балках та вибалках, по чагарниках та по степових річках тут жили козаки-зимовчаки, які « бадалися» господарством, тобто плодили худобу, випасали коней, рибалчили, пасічникували, полювали. В народній пам'яті збереглися прізвища таких козаків: Басараб, Бритий, Визир, Гайдук, Гаркуша, Гладкий, Гречка, Гук, Дунаєць, Дядько, Заруба, Круглий, Кукса, Лисий, Натруса, Нудьга, Орел, Сич, Сотченко, Терновський, Харківець, Чепинога, Чуприна.

Року 1779 « действительному тайному советнику, сенатору и разных орденов кавалеру Петру Семеновичу Свистунову» пожаловано « в рангову дачу» 12 800 дес. землі. Ото з того й виникло село Свистуново-Петровське.

Першим осадчим села, як кажуть старі діди, був запорізький козак Кузьма Басараб. Він був дуже заможний зимовчак, « жив у рубленій хаті» над річищем, яке обмиває Дубовий острів, і мав у себе робітників запорізької сіроми. У нього по берегу річища з верству до гирла Осокорівки тягнулись землянки та загони для рогатизни, коней та челядників. Він тут жив до поділу запорізьких вольностей і після поділу їх. Тільки тоді, як « ревизька сказка» 1782 року записала його « поміщицьким крестьянином», він, узнавши про те, збув усю свою худобу і втік на Кубань; за ним повтікали також і інші козаки, хто теж на Кубань, а хто й за Дунай.

Після Басараба став за осадчика козак Сотченко. Власник землі П. С. Свистунов, який тоді був курським губернатором, насилав у свою « дачу» різних переселенців, дозволяв їм брати землі стільки, скільки хто хотів, і не дуже примушував їх до панщини. До нього потяглись різні бурлаки та втікачі.

Так, у слободі Литовській Охтирського повіту дуже погано жилось кріпакам. Тоді один кріпак Данилей « причвалав до Петровки. Прочувши про те, численні куми того Данилея і собі накивали п'ятами» з Литовської. Те було якраз під праву середу. Поміщикові захотілось пройти по своїй слободі. Дивиться він, щось дуже тихо по вулиці. Він заглянув в одну хату – пусто, в другу – пусто, в третю – пусто, і скрізь пусто; лишились тільки самі «святі», тобто ікони. Так ледве не вся слобода змандрувала в Петровську.

Старий дід Онисько Гаркушапро околиці Свистунова-Петровського казав таке: « На лівому боці Дніпра, де Свистуново, були два городки: то турецькі брили, себто кріпості; вони з виду так, як коняче копито. Там стояло колись турецьке військо, як ще земля була бусурманська. Там, у малому брилі, закопані шаблі та рушниці – три каменя зверху. Гроші, шаблі та рушниці закопали запорожці після того, як звоювали турка та збирались на Польщу». Ото так казав дід Гаркуша. Люди й давай те шукати. Так дві шаблі найшли, а рушниці й гроші й досі там.

Турецькі брили ще недавно можна було бачити; тепер їх засипало піском. Чотирнадцять років тому (казав це дід року 1872) там найшли панцир та одну шаблю, а після того я сам найшов у піску ядро. Чабани часто й тепер находять там багато мідних стрілок.

В тридцятих роках минулого віку на березі Дніпра, близько села Свистунова-Петровського та каменя Халявина в Кривій заборі, випадково знайшли кістяк чоловіка «з золотим» сосудом «на голові», що бачив один з лоцманів і про те сказав теж лоцманові Якову Сохачеві.

Року 1903, супроти того ж таки села Свистунова-Петровського, місцеві рибалки випадково знайшли в Дніпрі невеликий дзвін, формою на зразок тюльпана, так званого удільно-вічового періоду; на великий жаль, перелили його на сучасну форму й повісили у себе на дзвіниці. Першу церкву в селі Свистуново-Петровському збудовано року 1803, другу – 1895.

Забора Скубова, камінь Чортів Дядько, камінь Коростій, забора Коростьова, забори Дубова, Свиняча, Крячина, Валка Діденкова з лівого боку Дніпра, де жив колись гайдамацький ватажок Діденко з своїми «статцями», тобто гайдамацькою сторожею.

Вовнизький порігу Костянтина Багрянородного Варуфорос – по-роськи, Вульніпрах – по-слов'янськи. Він робить, пояснює історик, велике озеро. Тут роси знову проводять свої човни через невеликі берегові протоки, як робили, переходячи перший та другий пороги, і приходять до шостого. В «Книге большому чертежу» та в «Древней Российской гидрографии» – Волнег, Волний і Волнинський, в академика XVIII в. Лерберга – Вовнизький або Внук-поріг, після Дід-порога – у сучасних селян. Найбільший із інших порогів, опріч Ненаситецького, на тридцять верстов нижче Ненаситця і на три з половиною верстви нижче острова Великого Дубового. Має ширини 50, довжини з правого боку – 270, з лівого – 235 саж., падіння води – 1,14 саж.; падає чотирма лавами – Близнюками, Плоською, Грозою та Помийницею. Має канал з накидного каменю з гладкими стінками 200 саж. завдовжки; фарватер річки вище порога – 8, нижче порога – 7 футів. На «погоду» часто перегукується з Дідом-порогом: ось реве, шумить, гуде, струшує землю Дід-поріг; коли це зразу тиць, і неначе він обірвавсь і немов аж тяжко застогнав. Тоді починає Внук-поріг: реве, шумить, гуде, коли ось і цей зразу тиць, і обірвавсь та аж глухо застогнав. І вп'ять Дід-поріг, а після нього вп'ять Внук-поріг. « То вони так у нас перегукуються на погоду».

Перед Вовнизьким порогом ліворуч стоїть камінь-острівець Перейма; коло самого Вовнизького каналу – острівець Полтавка; між тією Полтавкою та лівим берегом ріки біжить протока, так звана Розчистка. На одному з каменів Полтавки зроблено шліхувадло лощити кам'яне знаряддя. З правого боку Дніпра йдуть балки Легкого та Гайбеєва, а проти самого порога виступає до берега село Вовніги. Урочище, де тепер село Вовніги, дано року 1784 на ранг графові П. О. Румянцеву, од якого потім перейшло до Милорадовича.

Нижче Вовнизького порога єсть байрак Балчанський, про який діди-оповідачі розповідають, що там колись жив запорізький козак Балчан. Той козак славився дуже довгими вусами, які він тричі закручував за вуха; у нього ніколи не випадала з зубів люлька; курив він заправськи, ще й клав за губу «венгеря», тобто гар од чубука, що при люльці, їздив на коні-змії. Був певний запорожець, бо носив широченні штани та шкуратяний черес, в кишені мав кисет з тютюном та ложку, а за халявою добре вигострений ніж. В тому Балчанському байраці часто находили старовину козацьку – поіржавлені пистолі, списи, рушниці, казани, олив'яні кулі.

В самому Дніпрі, нижче Вовнизького порога, ідуть один за одним камені: Кобилка, Курочка, Цаприга, Крутько, Тирі, Гаджола, Буць, Поляк.

З лівого боку підходить до Дніпра балка Дегтярева, а з правого – балка Ломаківська.

Будильський поріг, у Костянтина Багрянородного Леантіс – по-роськи, Беручи по-слов'янськи, що значить кипіння води; Будило в «Древней Российской гидрографии» та в «Книге большому чертежу»; Дубильський на «Атласі Дніпра», Будильський, або Будинський на «Гидрографической карте Днепровских порогов». Нижче Вовнизького порога на 5 верстов має завдовжки з правого боку 187 саж., з лівого – 102 саж., падіння води – 0,49 саж.; падає двома лавами, на 100 саж. одна нижче одної; Тириною та Созоновою, які названо од лоцманів, що колись-то «посадили» тут плоти; має невеликий канал з накидного каменю з обох боків; фарватер ріки вище порога – 7, нижче порога – 9 футів. Назва порога вийшла з цього: «Ти , лоцмане, пройшов Діда та Внука та й заліг спати; отже, не спи, а то Будило розбудить тебе».

На дві верстви нижче Будильського порога підходить до Дніпра з правого боку балка Будильська, де жив колись запорізький козак Дон. Про нього кажуть, що він був великий багач, великий силач, а ще більше того великий «галдовник». Він оце, кажуть, простеле було на воді повсть, збере до себе гостей, сяде з ними на ту повсть та й махне вниз по течії Дніпра. Повсть пливе, а козаки п'ють, танцюють та кружляють кірцем горілку. Після смерти старого Дона все його багатство дісталося його небозі, в якого було чимало різного запорізького добра – казанів з червоної міди, всякої зброї, сідел та упряжу.

Нижче балки Будильської з того правого боку підходить до Дніпра балка Трутова. Там жив другий запорізький козак Трут. Він був справжній козак-зимовчак і не вкидався у войовничі козацькі справи аж ніяк; «бадався» хліборобством й ото тим служив запорізькому війську.

Та балка Трутова була колись вся лісова. В ній, кажуть, була така криниця, яка притягала до себе грозу та дощові тучі; через те в ній багато було дубів, розбитих грозою.

Далі йдуть з правого боку Дніпра балка Редина, а за балкою Рединою балка Канцюрова.

Тут жив козак-сидень Канцюра, од того козака Канцюри і селище його прозвали Канцюрове.

По самому Дніпру йдуть камені – Колесники, Червоний та Рибальський, інакше Стрелиця, як він зветься на « Атласе части реки Днепра 1863 года». Рибальський острів ближче до берега, а за ним зразу Червоний. На Рибальському пісок і колись росла осокорина, а на Червоному – самий червоний камінь. Року 1877 Рибальський був увесь у воді, а Червоний затопляється водою мало що не кожної весни, і тоді його звуть заборою. Лоцмани бояться Червоного, бо бистря так і спихає на нього плоти. На Рибальському після сорок п'ятого року находили в піску запорізькі шаблі і багато кісток: все людські голови. До сорок п'ятого року був чималий острівок і височенький.

Нижче островів Рибальського та Червоного йдуть два камені Служби; невідомо, од чого вони здобули собі таку назву.

На правому боці Дніпра стоїть село Федорівка-Язикова, яке виникло року 1780. Цього року місцевість нижче Будильського порога пожаловано Федорові Язикову «на рангову дачу». Село, яке тут було основане, спершу звалось Федорівка пана Язикова, тобто землевласника Язикова, а потім того почало зватись Федорівка-Язикова.