Текст книги "Малиновий Клин"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Швидкий процес українського національного відродження на Кубані, який знайшов підтримку у Кубанській Краєвій Раді, досяг найбільшого розвитку у 20-ті роки, коли було взято напрям на забезпечення національно-культурних потреб (насамперед тоді така ситуація була в Україні).

Починаючи з 1923 р. в Україні запроваджувалась політика "коренізації" або "українізації", яка повинна була надати змогу українцям вчитись рідною мовою, а також перевести державні установи на українську мову – і не тільки в межах України, а й в інших районах з компактними групами проживання українського населення – Кубані, Воронежчині, Донеччині, Сибіру, Казахстані. Головними провідниками цієї політики були наркоми просвіти України – Олександр Якович Шумський, Григорій Федорович Гринько і Микола Олексійович Скрипник.

Микола Олексійович Скрипник визначив загальну кількість українців за межами України в 7 млн. чоловік, у тому числі на Кубанщині – 2 млн. 273 тисячі чоловік.

Згідно з переписом 1926 р. серед населення Кубанського округу українці становили 66,58 %, тобто 850 тисяч 985 чоловік. А якщо врахувати українців, котрі проживали в інших районах колишнього Кубанського краю, що з травня 1924 р. втратив адміністративну самостійність і ввійшов до складу Північно-Кавказького краю з центром у Ростові-на-Дону, то кількість їх становила 1 млн. 412 тисяч 276 чоловік. На терені всього Північного Кавказу проживало З млн. 107 тисяч українців.

У той час зростання національної свідомості українців Кубані досягло досить високого рівня. У станицях швидко зростала кількість українських шкіл, аматорських і просвітницьких гуртків.

У 1924 р. на Кубані вже існувало 148 українських шкіл. Жителі станиць і колишніх чорноморських районів, у яких українці становили від 75 до 95 %, майже всі виступали за переведення освіти на рідну мову:

"Ст. Полтавська. На засіданні Станради в біжучих справах було поставлено питання про те, на якій мові вчити дітей в школі. Це питання поставив робітник, котрий недавно прибув до ст. Полтавської. Він указав, що однієї російської школи мало, що треба відкривати ще одну. В станиці 95 % складають українці. Населення – хлібороби заявили, що наші діти вчились по-українськи, то й нехай вчаться. На сцену виліз тоді вчитель, котрий почав доказувати станичникам "превосходство русского языка над украинским". Тільки хлібороби припинили "гарячу" промову і попрохали його зійти зі сцени".

У 1926 р. наркомат просвіти РСФСР звернувся до нарком просвіти УРСР з проханням забезпечити українські школи Кубані українськими підручниками.

15 травня 1926 р. відбувся з'їзд українських вчителів Північного Кавказу, де було поставлено питання про забезпечення української освіти. На цьому з'їзді були підбиті підсумки щодо проведення українізації на Кубані. До того ж, роком раніше, у 1925 р., пройшла вчительська українська конференція у станиці Слов'янській та окружний з'їзд українських вчителів у Катеринодарі.

"В Краснодаре 1-го апреля 1925 г. открылся окружком украинских учителей. Этот сьезд за все время существования не только советской власти на Кубани, но и вообше в жизни украинской школы проводится впервые. Доклады с мест ярко обрисовывают картинки быта украинцев-хлеборобов. Заведующий педтехникумом в ст. Палтавской, член партии с 1917 года, рассказывает, что за ведение работы на украинском языке, за выступления среди масс, в течении года он получил восемь выговоров и два раза подвергался исключению из партии. Были такие случаи, рассказывает член РОКОМ, когда учителя, выступающего с докладом, масса просит говорить по-украински, а "начальство" приказывает говорить по-русски, говоря, что "надо бросить собачий язык".

Але при цілковитій підтримці населення українізація на Кубані все ж відбувалася надзвичайно швидко.

У своїх листах до газети "Радянський станичник" кубанці писали: "Газета "Радянський станичник" – наша газета, якої ми ждали довго. Не слід її знищувати, бо в ній потреба дуже велика серед хліборобів. Мова, якою вона написана, – мова наша. Ми її розуміємо добре, хоч од деяких слів одвикли, але привикнем, бо вони є наші, утворені нами і нашими батьками". (Хлібороб З.Діброва).

"Признаємось, що перший раз в житті пишемо в газету – та треба... Нахрап і несправедливість статті, котра була поміщена в "Красному знамени" проти нашої мови та "Радянського станичника", глибоко образила нас, кубанців. Може й правда, що ми не дуже "бойко" читаєм, а що до того, що ми не розуміємо своєї мови, то на це ми заявляємо, що ті брешуть та ще й здорово. Ми, хлібороби ст. Абинської, дуже раді, що "маєм честь" бачить і читать свою рідну газету не тільки по духу, а й по мові... Нам, іногороднім і козакам-кубанцям легше вивчити півсотні не понятннх нам зараз політичних українських термінів, чим вивчити всю російську мову". (Козак Симоненко).

Місцева преса тих часів подає цікаву картину подій на Кубані:

"За останній рік дуже багато писалося в газетах, говорилось на різних зборах про українізацію Кубані. А деякі установи виносили палкі резолюції про те, щоб українізувати в станицях не тільки школи та хати-читальні, а й радянський апарат (станраду, суд і т.п.). Одначе від цього нікому не легше. Постанови залишаються на папері... Станична рада станиці Уманської Кубанської округи ще в лютому місяці прийняла постанову про українізацію. Рада хутора Козаче Мальованого Коронованого району на Кубані і вивіску зняла з ради і написала українською мовою. А українізація так і не проводиться! Районні виконкоми стоять збоку і чекають, що воно з того вийде. Досить розказувати "теплі" слова про українізацію! Треба взятися за практичну роботу".

У вересні 1926 р. з Ростова в Єйський та Старомінський райони виїжджала спеціальна комісія для вивчення питань українізації.

"Старомінський район має 84475 душ переважно українського (80 %) населення, поділяється на козаків (519566) та іногородніх (26905), але і ті і другі розмовляють українською мовою. Те ж і в Єйському районі. Наприклад, станиця Довжанська мас 10942 душі населення. Козаки – бувші запорожці, іногородні – переселенці з Чернігівщини, Київщини та Полтавщини. Російська мова тут "не в моді". Комісія скрізь скликала збори станактиву, обговорювала питання з місцевими партосередками, з шкільними радами, з профактивом робітників освіти, і скрізь, за малим винятком, зустрічала прихильне ставлення до питань українізації... В ст. Старомінській вже мається 5 українських шкіл, українські лікнепи, українізована хата-читальня".

Позицію керівників Кубанського округу визначив у своїй доповіді секретар Кубанського комітету партії Базарних: "Население Кубани – украинцы, в основу их теперешего языка положен украинский язык (он основний, коренной, а русский язык – наносной), этим й определястся вся наша политика по этому вопросу".

А в постанові бюро Кубанського окружного комітету ВКП(б) від 9 січня 1930 р. зазначалося: "Отмечая острую потребность в квалифицированных преподавателях-украинцах институтов, техникумов, рабфаков, СПШ й т.д., поднять вопрос перед крайкомом ВКП(б)У о откомандировании на Кубань квалифицированных преподавателей-украинцев".

Завдяки досить активним діям місцевих органів, активній підтримці населення до 1932 р. практично всі станиці та хутори Кубані мали українські школи, яких нараховувалося 746; вчительські кадри готували 12 педагогічних технікумів, у Катеринодарі і станиці Полтавській діяли українські педагогічні інститути.

Починаючи з 1917 р. на Кубані виходило 6 україномовних газет, у 20-ті роки виходила газета "Радянський станичник", яка користувалася надзвичайною популярністю серед населення, мала в станицях близько 100 кореспондентів.

Всі ці заходи сприяли швидкому розвиткові української національної культури. На Кубані з'явилася ціла плеяда талановитих українських письменників. Вже в 1921 р. в станиці Старокорсунській утворилося перше об'єднання українських письменників, яке почало видавати часопис "Зоря". З часом, підтримуючи тісні зв'язки з Україною, кубанські письменники утворили на Кубані філії українських літературних об'єднань. У 1925 р. з'явилося кубанське відділення українських молодих письменників СІМ (село і місто). Відкрилися літературні спілки – Північнокавказька асоціація українських пролетарських та селянських письменників, крайові філії та об'єднання – "Плуг", ЛОЧАФ, ВОКПП, "Гарт". Протягом 1926-1928 рр. розпочалася діяльність українських літературних товариств у станиці Полтавській, товариства "Нова Кубань" у Краснодарі.

З 1927-1929 рр. у Краснодарі почав друкуватися український педагогічний журнал "Новим шляхом". У 1930 р. Президія Ради Національностей Центрального виконавчого комітету Союзу РСР своєю постановою від 11 лютого ухвалила: "В найближчий час утворити в центрах Північного Кавказу й округах (районах) з українським населенням осередки української культури, літературні об'єднання письменників-українців".

У тому ж році в Краснодарі вийшли перші номери журналу української секції Кубанської асоціації пролетарських письменників "Ленінським шляхом" і альманаху української секції КАППу "Великим колективом". Розвитку національної культури на Кубані багато сприяв і літературно-художній альманах "Наступ", перший номер якого вийшов у травні 1931 р.

Велику роботу проводило видавництво "Північний Кавказ". У 1931 р. для українських шкіл було видано цілу низку підручників. За цей рік на Кубані вийшло 149 українських книг загальним тиражем близько мільйона примірників. На 1932 рік планувалося видати 600 назв загальним тиражем 4 млн. 800 тисяч примірників.

На той час виділялися такі кубанські письменники: Гаврило Доброскок (1879-?), Олександр Волик (1900-?), Юхим Литовченко (1897-?), Олекса Кирій (1898-?), Іван Луценко (1886-?), Павло Оліянчук (1904-?), Омелян Розумієнко (1905-?), Микола Михаєвич (1906-?). Знаки запитання, де повинна стояти дата смерті митців, найбільш сурово свідчать про долю цих художників слова – носіїв кубанської української літератури і про розстріляне відродження національної культури на Кубані.

Один із небагатьох уцілілих літераторів Василь Очеретяний, котрий тривалий час жив і творив на Кубані, ставши всесвітньо відомим письменником під псевдонімом Василь Барка, написав роман "Жовтий князь", у якому першим показав той трагічний кінець, що спіткав національний розквіт української культури на Кубані, і ту моторошну трагедію голодомору 1932-1933 рр.

ГОЛОДОМОР

З одного боку, 20-ті роки відомі нам як часи розвитку національно-культурного будівництва, переходу до нової економічної політики, коли селянин отримав нарешті змогу вільно працювати на своїй землі. Але одночасно це і доба впертої, безжальної боротьби двох напрямків, двох концепцій подальшого розвитку країни і співіснування в ній народів, що піднялись з руїн імперії Романових. Врешті-решт, ідея створення вільного союзу незалежних держав програла. Перемогли намагання створити тоталітарну державу, яка б загнала в жорсткі одноманітні межі всі нації і народи.

І ось, спочатку непомітно, але все дужче й дужче почав розкручуватися велетенський маховик терору, який мав винищити всі прояви національної незалежності радянських республік.

Волелюбне козацтво не могло змиритися з новою владою, яка заради примари "комуністичного майбутнього" бездумно руйнувала економіку й традиції Кубані, застосовуючи жахливий терор. 20-ті роки минули на Кубані в умовах жорстокої повстанської боротьби, відчайдушної і приреченої. Про її розміри свідчать спогади одного з керівників радянського уряду на Кубані – Чорного: "Будучи уже советской, Кубань долгое время была как бы осажденной крепостью, со всех сторон обложенной врагом. Временами волна бандитизма поднималась довольно высоко й иногда даже непосредственно угрожала Советской власти, принимая организованные военные форми, выливаясь в наступление на станицы», захват их и подступы к Краснодару... Органи власти, особенно станичной, постоянно находясь под угрозой банд, принимали военный облик, усваивали военные приемы управлення. Чувствуя себя подстерегаемым со всех сторон, они часто в каждом жителе видели возможного изменника, не доверяя большинству населення, особенно казачьего". Інколи кубанські повстанські частини нараховували декілька тисяч чоловік. Вже у лютому 1920 р. Всеросійська надзвичайна комісія видала постанову по Кубані, згідно з якою влада застосовувала для боротьби з повстанцями нелюдські заходи.

"... 1). Станицы и селения, которые укрывают белых и зелених, будут уничтожены, взрослое население расстреляно, имущество конфисковано; 2). Все лица, оказывающие содействие бандам, будут немедленно расстреляны; 3). У большинства находящихся в горах зеленых остались в селениях родственники. Все они взяты на учет, и в случае наступленнии банд все взрослые родственники, сражающиеся против нас, будут расстреляны, а малолетние высланы в Центральную Россию; 4). ...За каждого убитого советского деятеля поплатятся сотни жителей сел й станиц". Але дії повстанців, за деякими свідченнями, продовжувалися до 1939 р. Збереглися спогади в'язнів сталінських концтаборів. Ці люди чули від засуджених горців про останні бої залишків козацьких і черкеських загонів з військами в горах Кавказу. Карателі змогли розправитися з ними тільки за допомогою широкомасштабних газових атак з літаків.

Звісно, що в сталінській державі не було місця ні волелюбним селянам України і Кубані, незалежним господарям, ні вченим і письменникам, які не бажали співати оди "генію всіх часів і народів". Всі вони були приречені, і тому наступ на інтелігенцію і сільських господарів розпочався одночасно.

Разом з початком суцільної колективізації у 1929 р. почалося винищення національної інтелігенції України і Кубані. Досвід щодо цього керівники терору вже мали. Наприкінці 20-х років була сфабрикована справа "Союзу Кубані й України", у зв'язку з якою по Україні і Кубані прокотилася хвиля арештів українських викладачів і студентів, безпідставно звинувачуваних у "буржуазному націоналізмі".

Але головним ударом по інтелігенції була так звана справа Спілки Визволення України (СВУ). Ще у квітні 1929 р. видатні українські вчені й письменники були звинувачені у підготовці збройного повстання, в утворенні підпільної контрреволюційної організації СВУ. У липні в Україні у зв'язку із справою СВУ почалися масові арешти, а в грудні вони прокотилися і по Кубані. З 9 березня до 20 квітня 1930 р. в Харкові відбувався процес над звинуваченими, а арешти і ув'язнення ще довго продовжувалися на Кубані і в Україні.

У 1930 р. закінчилася перша стадія примусової колективізації. Небажання селян працювати в колгоспах, постійні повстання в селах і станицях, різке зниження врожайності свідчили, що серед більшості сільського населення Кубані та України продовжується міцний опір намаганням побудувати колгоспну систему.

Селянам ніби й дозволялось залишати колгоспи, і за короткий час більшість селян Кубані та України це зробили. Однак тим, хто виходив з колгоспу, відібрану землю, реманент і худобу не повертали. І працелюбні господарі з останніх сил намагалися відбудувати своє зруйноване господарство.

Але відступ партійного керівництва від проведення суцільної колективізації був лише тимчасовим – почався другий етап наступу на незалежного селянина, наступ, який призвів до жахливих наслідків. У вересні 1930 р. на селян-одноосібників були покладені надзвичайно високі зернові податки. Якщо зважити, що цілий рік вони не мали змоги вільно господарювати на своїй землі, то можна зрозуміти: такі податки повністю розорювали одноосібників. І практично перетворювали незалежних господарів у жебраків.

Знову покотилася безглузда хвиля розкуркулювалня – сотні тисяч родин потяглися під вартою у Сибір на голодну й холодну загибель. Решта селян знову опинилася в колгоспах на ницих трудоднях. За короткий час колгоспи були перетворені на ідеальне знаряддя для вибивання у селян зерна. Селяни й козаки вже майже нічого не мали в особистій власності – всі харчі і збіжжя ретельно контролювали колгоспні керівники. Сталінський уряд нарешті здобув можливість у десятки разів збільшити вивіз хліба за кордон, за що мав отримати величезні кошти. Але доки фермери Канади топили своє збіжжя, щоб на нього остаточно не впала ціна у країнах Америки та Європи, куди постачався відібраний у селян хліб, серед українців починався вже голод.

7 серпня 1932 р. вийшов закон "Про охорону державної власності", згідно з яким вся колгоспна власність ставала державною. Пізніше цей закон отримав серед народу назву "закон про колоски", адже сотні тисяч селян були позбавлені волі, відправлені у сибірські табори або розстріляні тільки за те, що намагалися на колгоспному полі зібрати хоч трохи колосків для своїх голодних дітей.

Переважна більшість населення Кубані вже була поколективізована. Найупертіших козаків-господарів розстріляли або відправили до Сибіру. Але ще мільйони селян України й Кубані продовжували чинити постійний опір колгоспній системі, не могли змиритися з тоталітарним устроєм, що утверджувався. Кубанські козаки, предки яких відстояли свою волю у кривавій боротьбі з польськими панами, царськими вельможами, генералами-диктаторами, не могли стати безправними гвинтиками у механізмі сталінської держави. Але тепер у цій нерівній жорстокій боротьбі Кубань була приречена.

23 липня 1932 р. вийшла постанова політбюро ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлю на липень. Збіжжя, яке повинні були здати Україна й Кубань, сягало фантастичної цифри. Враховуючи те, що весною 1932 р. Кубань охопив голод, що врожай значно знизився, ця постанова, в разі її виконання, приречувала населення Кубані й України на голодну смерть. Так Сталін зі своїми помічниками свідомо раз і назавжди вирішував проблему з «непокірними» кубанськими козаками.

Для виконання хлібозаготівлі на Кубань стягували війська, особливо каральні загони. Проти кубанців почалася війна, справжній геноцид.

По хатах місцеві активісти проводили повальні обшуки, під час яких забирали всі харчі, викачували абсолютно все до останньої зернини. За спробу зберегти хоч трохи продуктів, заарештовували або розстрілювали.

Безпосереднім керівником терору і розправи на Кубані був Лазар Каганович. "В целях усиления хлебозаготовок командировать... т. Кагановича на Сев. Кавказ с группой в составе тт. Юркина, Чернова", – зазначалося в постанові від 22 жовтня 1931 р.

В цю комісію по проведенню геноциду ввійшли також А.Мікоян, Я.Гамарник, Г.Ягода, М.Шкірятов і О.Косарєв.

Назавжди збереглося в пам'яті вцілілих кубанців перебування Кагановича зі своїми помічниками на Кубані: "Як Мамай пройшов".

Каганович, більшовик з 1911 р., взявся за справу рішуче. 2 листопада у крайкомі партії відбулися збори, на яких був розроблений план виконання хлібозаготівель – план нелюдського винищення селян Кубані.

Внаслідок цих зборів 4 листопада 1932 р. вийшла постанова "О ходе хлебозаготовок и севе по районам Кубани", яка зобов'язувала владу "сломить саботаж хлебозаготовок и сева, организованими кулацким контрреволюционным елементом, уничтожить сопротивление части сельских коммунистов, ставших фактически проводниками саботажа".

На Кубані запроваджувався військовий стан. Вводилася система "чорних дошок". У кожній станиці висіла "чорна дошка" з реєстром станиць, які не виконували план хлібозаготівлі. Ці станиці опинялися у продовольчій блокаді. Повністю припинявся підвіз товарів у кооперативні і державні крамниці, а ті козаки, що дивом залишалися живими, виселялись до Сибіру. Так, на "чорну дошку" потрапили станиці Полтавська, Медведівська, Урупська, Уманська, Незамаєвська, Темиргоєвська, Ладожська, Новорождественська, Новодерев'янківська, Стародерев'янківська, Старокорсунська, Старощербинівська, Платирівська, Боковська і Мешковська. Таким чином, близько 30 районів Кубані – Невинномиський, Слов'янський, Брюховецький, Кушенський, Павловський, Усть-Лабінський, Кропоткінсь-кий, Новоолександрівський, Єйський, Краснодарський, Курганський, Кореновський, Отрадненський, Канівський, Тихорецький, Тимошевський, Новопокровський – були приречені на жахливу смерть.У ці райони вводили каральні загони з ветеранів ОДПУ —латишів, мадяр, китайців, які поводили себе як завойовники на окупованій території. Тільки у станиці Тихорецькій було розстріляно за три дні близько 600 козаків. Населення багатьох станиць у повному складі вивозили до Сибіру. За різними даними, з Кубані тоді було депортовано від 50 до 200 тисяч жителів.

В станиці Старомінській висів плакат: "Сдадим хлеб и не попадем на черную доску". У жителів станиці були вибрані всі харчі. Навіть жменьки гороху були забрані. Карателі й активісти нишпорили по дахах хат, зазирали у водостічні труби. Штиряли ціпками городи, шукали, де закопане збіжжя. План заготівель станиця виконала, але селяни почали вимирати з голоду. Вимирали родинами. Ті, хто пережив голод, згадували: "Приповзаєш в сусідню хату, опухший від голоду, що-небудь попросиш поїсти, а там усі мертві. Старі на печі, дитя в колисці, хто де. Ховати було нікому. Закопували на цвинтарі сантиметрів на 20 в глибину. Копать нікому, люди слабі. Взимку заривали мертвих на цвинтарі прямо в сніг. Як ідеш повз цвинтар, зі снігу стирчать чорні ноги померлих від голоду. Ноги трупів гризли голодні собаки... Люди падали і помирали з голоду на ходу... Один козак упав від голоду – до нього хтось підбіг і закричав: "Води, води швидше!", – а чоловік помирав і ледь, ледь казав: "Хліба, хліба". Влада, станичні активісти в цей час мали твердий (закритого продрозподілення) пайок з білим хлібом, маслом і навіть шампанським".

Ця розповідь типова для всіх станиць.

Очевидці писали: "Смертність така, що ховають не тільки без домовин (дошок нема), а просто викопана величезна яма, куди активісти і солдати звозять опухлих від голодної смерті і закопують – це в місті, а в станицях просто жах —там вмерлі лежать в хатах, поки смердюче повітря не

приверне чиєїсь уваги. Хліба нема: в тих станицях, в яких

є риба, люди сушать риб'ячі кістки, мелють їх, потім замішують з водою – роблять коржі – це замінює хліб. Ні кішок, ні собак вже давно немає – все це поїли... Стали зникати діти... їх ріжуть, роблять з них холодні котлети і продають, а топлений жир з них голодні купують... В колодязі знайшли кістки з людськими нігтями. В колишніх склепах знайдено засолене людське м'ясо... У нас тиф сипний, живемо без ліків..."

Звісно, що кубанці не корилися. По станицях спалахували повстання, які жорстоко придушувалися. Найбільш непокірною виявилася станиця Полтавська, козаки якої завжди відрізнялися взаємодопомогою, високим рівнем культури і національною свідомістю. З нею влада розправилася найбільш жорстоко. Ще в 1922-1930 рр. з 5600 родин, що заселяли станицю, 300 було вислано, а 250 чоловік розстріляно. У 1930-1932 рр. багато козаків станиці заарештували у зв'язку зі справою СВУ. В грудні 1932 р. в станиці Полтавській доведені до відчаю люди підняли повстання. Тільки великі військові підрозділи після тривалих боїв придушили його.

Особливою постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та Західних областях від 14 грудня 1932 р. наказувалося: "В виду того, что... в зничительной части районов контрреволюционные элементы-кулаки, бывшие офицеры, петлюровцы, сторонники кубанской рады й пр. сумели проникнуть в колхозы в качестве председателей или влиятельных членов правлення, счетоводов, кладовщиков, бригадиров у молотилки и т.д., сумели проникнуть в сельсоветы, земорганы, кооперацию... ЦК ВКП(б) и СНК СССР обязывают ЦК КП(б)У Северкавкрайон, СНК Украины и крайисполком Северкавкрая решительно искоренять эти контрреволюционные элементы путем арестов, заключения в концлагерь на длительный срок, не останавливаясь перед применением высшей меры наказаний к особо злостным из них... Выселить в кратчаиший срок в северные области СССР из станицы Полтавской, как наиболее контрреволюционной, всех жителей за исключением действительно преданных Советской власти... и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых".

Та невеличка купка козаків, яким вдалося уникнути виселення, ще деякий час продовжувала збройну боротьбу, але була знищена. Станицю заселили вихідці з Росії, Білорусії і перейменували у Красноармійську. Така доля спіткала багато станиць. Станиця Уманська перейменована була в Ленінградську. Станиця Брюховецька до колективізації мала 20 тисяч чоловік, після голоду, повстань і виселення повністю спустіла. Тільки де-інде по хатах лежали мерлі від голоду люди. "У станиці залишився один її житель – голий чоловік з довгим волоссям і бородою. Він бився з котами під акацією за здохлого голуба. Чоловік збожеволів, але солдат дещо зрозумів з його розповіді. Колишній цей божевільний був комуністом і головою сільської Ради. Під час колективізації він розірвав свій партійний квиток і приєднався до повстанців. Майже всі вони загинули, а він заховався у плавнях ріки Кубань, які кишіли комарами. Його дружину і дітей депортували. Якось перебувши зиму, цей нещасний повернувся до своєї хати – останній житель великого колись квітучого поселення".

Втрати населення Кубані були величезні. Дослідники вважають, що під час геноциду голодомору 1932-1933 рр. в Україні та на Кубані померло від 6 до 10 млн. чоловік. Такого тотального винищення людей історія ще не знає. Про кількість людських витрат на Кубані можна лише здогадуватись. У 1932-1933 рр. тільки в станиці Кавказькій в каменоломні знаходили трупи, які привозили заповнені доверху поїзди з 5-10 вантажних вагонів.

У станиці Лабінській від голоду з 24 тисяч жителів померло 14 тисяч козаків. А в станиці Старокорсунській з 14 тисяч населення залишилося менше тисячі.

Відомий англійський історик Роберт Коннвест наводив враження англійських дипломатів від побаченого на Кубані у 1933 р.: "Елемент козацтва великою мірою знищений шляхом убивств і депортацій. Кубань "напівспустошений край, який треба освоювати з самого початку".

Винищуючи населення Кубані, особливого удару тодішня комуністична влада нанесла національному розвитку краю.

У згаданій постанові від 14 грудня 1932 р. наказувалось: "Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты й журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК й СНК обязывают крайком й крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах".

В станиці Уманській зберігся щоденник вчителя Уманського педтехнікуму Івана Полєжаєва, в якому він описував, як цей наказ проводився в життя:

"20 лютого (1933 р.). Був викликаний до НКВС, де мені запропонували зібрати всі українські підручники, літературу і передати все туди. Сказали, що моя місія – ліквідувати українізацію технікуму і всі її наслідки.

21 лютого. На залізничну станцію прибув ешелон з Білорусії з переселенцями, які повинні замістити недостачу населення внаслідок чотирьох літ колективізації, саботажу, репресій, голоду і переселень.

Скрипів душею і віддавав українські підручники і літературу, залишив собі "Кобзаря" Т.Г.Шевченка".

Кубанцям, нащадкам запорожців змінювали прізвища на російські – так Грім став Громовим, Малько – Малєвим і т.д. З запровадженням паспортної системи всі корінні українці-кубанці отримали в графі національність – росіянин.

Внаслідок такого радикального рішення "кубанської проблеми" офіційна кількість українського населення Кубані катастрофічно зменшилася. Згідно з даними Загальносоюзного перепису населення 1959 р. українців у Краснодарському краю офіційно було ... 3,9 %.

Але ж не могли безслідно щезнути мільйони українців, які населяли Північний Кавказ. Фактично українцям Кубані було заборонено бути українцями.

Слухняно виконуючи сталінську директиву про знищення української культури на Північному Кавказі, президія Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету видала відповідну постанову від 26 грудня 1932 р. Окремо в цій постанові наказувалося:

"...2. Перевести к 1-му января 1933 г. все делопроизводство советских организаций в станицах й районах на русский язык.

3. В 3-дневный срок перевести все украинизованые газеты на русский язык, а также листовки, брошюрки, стенгазеты, многотиражки

и прочую литературу, виходившую на украинском языке и в дальнейшем издавать их на русском языке. Перевести преподавание на всех работающих краткосрочных курсах (советских, педагогических, колхозных) на русский язык. Предложить КрайОНО подготовить необходимые мероприятия для перевода к осени 1933 г. Преподавания во всех школах на язык..."

Для виконання цієї драконівської постанови, що разом перекреслювала всі досягнення українського національно-культурного відродження на Північному Кавказі і Кубані, долю десятків тисяч вчителів, студентів, культурних діячів, була створена спецкомісія, яку очолив завідуючий ПККВНО (Північно-Кавказький Крайовий Відділ Народної Освіти) Лизлов. 22 квітня 1933 р. в Наркомос РСФРР прийшов звіт про наслідки діяльності спецкомісії. В ньому зазначалося:

"В конце 1932 г... на Северном Кавказе на украинском языке работало 1609 школ І ступени с 221463 учащимися, й с 558 учителями, 259 школ II ступени с 42148 учащимися й с 1552 преподавателями, 12 педагогических техникумов, краткосрочные педагогические курсы и сеть политпросвету-чреждений.

К настоящему времени во исполнение решений директивних организаций по краю проведена следующая работа:

1) Срок окончательного перевода на русский язык работы начальной и средней школы установлен 1 сентября 1933 г. С февраля во всех школах края прекращено преподавание украинского языка как спецпредмета.

2) ...К 1 марта 1933 г. во всех украинских педагогических техникумах преподавание полностью переведено на русский язык...

В Уманском и Полтавском педтехникумах полностью обновлен преподавательский состав, а в других техникумах частично...

Работа всех краткосрочных курсов переведена полностью на русский язык в декабре 1932 г., тогда же переведена на русский язык работа всех политпросветучреждений..."

Та все ж корінні кубанці-українці не були остаточно знищені. Адже той величезний пласт культури, славна історія Кубані, що продовжувала жити у розповідях і переказах, ті дивовижні пісні і традиції не могли безслідно зникнути, як не може щезнути і душа народу. Нерідко траплялися випадки, коли переселенці з Росії і Білорусії під впливом корінного населення вивчали українську мову і користувалися нею, співали українські пісні, зберігали старовинні звичаї і традиції.