Текст книги "Малиновий Клин"

Автор книги: Дмитро Білий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

– Чия б гарчала, а твоя б – мовчала! Уже як ваші шкуринці розумні, так і казати нікуди!

– Уже ж розумні! Не такі, як кущівці!

– А холеру як ви із станиці ваганяли? Забули?

– Ніяк не виганяли! У нас й не було!

– Та брешеш! У вас як була холера у станиці, так чорна корова під містком загрузла, а ваші шкурниці подумали, що то сама холера, та й давай її дрючками бить! Так і вбили сердешну корову до смерті, замість того, щоб витягти! От розумні!

Усі козаки покотилися зі сміху, аж за животи побрались.

– От так шкуринці! От так молодці! Ураз вигнали холеру із станиці!

Найбільш за усіх реготавсь тоненьким голосом невеличкий козачок з Криловської станиці. На нього й напав шкуринський козак.

– Чого оце сміється криловське каченя!

– Чого! Уже ж не з того, як з вашого розуму!

– А то, не бійсь, ваші крилівці розумні!

– Розумніші за шкуринців!

– Брешеш, суканої собаки недоросток! Чим ваші крилівці розумніші? Хіба тим, що замість архирея цигана стрічали, ще й в усі дзвони дзвонили! Уже ж і розумні!

Це діло давно було, а може й вовсі не було! А ви, бач, недавно корову вбили замість холери!..

– А ти чого вискочив з своїм розумом! Адже ж то у

вашій Незамивській станиці сучка вбилась із дзвіниці!

Тут всі козаки знову покотилися зо сміху. Особливо дужче всіх вигукував здоровий і товстий козарлюга із Старолеушківської станиці, взявшись обома руками в боки!

Ото так штука! Ха-ха-ха! Як воно там... і дзвіниця... Ха-ха-ха!

Чого оцей пузан гогоче, наче одеський бугай. Гаразд, що пузо здорова, так ти оце заходивсь, щоб усі поглухли! – огризнувся незамаївський козак.

А тебе завидки беруть, що засміятися нічим? У мене, брат, хоч робить, хоч їсти, хоч сміятися. А ти куди годишся? А ще кажеш, що ти козак!

Бач, який богатир вишукавсь! У тебе должно і розуму багато, бо голова здорова!

Я, брат, настоящий розумний і єсть, бо і прізвище моє – Розумний.

Увва! Видкіля ти взявся? Чи багато ж у Старолеушківській станиці Розумних?

Та може з десяток набереться! А тобі нащо? Чи може думаєш позичить для своєї станиці, щоб розумних завести?

У нас своїх хватить! Та по правді, сказать, такий як ти, годився б на завод.

Іще довго б козаки реготались, так уже пора було поїть коней та одганять у табун, а комікам спать лягать, бо завтра знов рано побудять, та знов начнеться такий день, як і сьогодня. Уже сонце зайшло і зоря потухла, а місяць, стояв серпом на небі та стиха освічував землю. Скоро розійшлись козаки, повечеряли та й спать полягали. Стало тихо у лагєрі, так як у степу, тільки вітерок шелестів травою, та здалека у табуні іржали козацькі коні".

ТРАДИЦІЇ КУБАНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

З часу переселення на Кубань чорноморці, не дивлячись на тяжкі умови обживання нових земель, багато дбали про розвиток освіти, що традиційно була на високому рівні.

Вже у 1803 р. була відкрита перша школа, для якої козаки не шкодували коштів. У 1806 р. на її розвиток та реорганізацію військова канцелярія асигнувала 1500 крб., а козаки зібрали по куренях ще 4000 крб. (на ті часи сума надзвичайно велика).

До 1810 р. на Чорноморщині відкрилося вже шість училищ, а ще через рік завдяки старанням протоієрея Кирила Росинського в Катеринодарі відкрилася військова гімназія, яку закінчило багато майбутніх видатних діячів чорноморського козацтва.

Після 1842 р. від війська було виділено сімнадцять стипендій, які давали змогу молодим здібним козакам вчитися в університетах Харкова, Одеси, Петербурга, Москви.

З кожним роком кількість шкіл на козацьких землях зростала.

У 1886 р. на Кубані вже було 296 учбових закладів – 1 класична гімназія, 2 жіночі гімназії, 2 загальних училища, 1 вчительська семінарія, 11 нижчих учбових закладів і 278 початкових народних училищ.

Жіноча гімназія, що розміщувалась у надзвичайно гарному двоповерховому будинку, стала справжнім культурним центром Кубанського краю. В ній постійно відбувались концерти відомих артистів, навіть співаків паризької опери, театру "Ла Скала". (Тут у січні 1901 р. читав свої лекції "О запорозьких старожитностях" Д.І.Яворницький. А 25 серпня 1906 р. тут відбулося установче засідання "Кубанського просвітницького товариства", на якому голова нового об'єднання С.М.Ерастов – майбутній представник Кубані у Центральній Раді – зробив доповідь про історію України і закликав до розвитку та збереження української мови й культури на Кубанщині. З цього часу гімназія стала важливим центром розвитку української культури на Кубані.

У 1917 р. на Всеросійському з'їзді директорів учительських семінарій відзначалося, що Кавказька округа посідає перше місце в імперії за якістю навчання в школах, що тут (на Кубані) першими впроваджувалися методи найновітнішої педагогіки, згідно з якими діти у школах могли повністю виявляти свою самодіяльність та індивідуальність).

У 1872 р. на Кубані відкрилася козацька вчительська семінарія, де проводилися вчительські з'їзди. Кожна станиця мала декілька шкіл, яким з громадських земель виділялося загалом 20863 десятини.

Піклування про школу брала на себе станична громада, яка виплачувала вчителям гроші, проводила ремонт шкільних споруд. Козаки вчилися у школі безкоштовно, а іногородні платили за навчання символічну платню – 3 крб. щорічно, хоча на кожного учня козацька громада витрачала 22 крб. Найбільше славилися школи у станицях Слав'янській, Брюховецькій, Кореновській, Уманській, Павлівській, Полтавській.

Навчання кубанці розпочинали у церковноприходських школах, що мали січові традиції. Тут учні під керівництвом дяка вивчали граматику, часопис і псалтир. На заняття маленькі козаки приходили у черкесках і бешметах з дерев'яними кинджалами. У кожній школі урядник із старих козаків навчав їх володіти шаблею і кинджалом, освоювати стрій і військові вправи. Після того, як учень закінчував навчання, шкільне товариство святкувало його тріумф. Це був веселий урочистий звичай. Випускник приносив у школу великий глек, наповнений по вінця солодкою кашею і закритий відрізом тканини, на якій лежала гривна.

Разом з вчителем учні урочисто їли кашу, а пустий глек вішали на високий кіл у тину і з відстані розбивали його камінцями, показуючи свою козацьку влучність. Потім збирали уламки розбитого глека і салютували ними у небо, вітаючи випускника.

Багато козаків були письменними – не вміти читати й писати вважалося для кубанців великою ганьбою. В станицях існували громадські бібліотеки, іноді досить великі. У 1876 р. у Катеринодарі відкрився військовий книжковий склад, звідси книжки надходили у станичні бібліотеки.

Мали кубанці своїх письменників, митців та вчених, збирачів народного фольклору.

Серед чорноморських істориків особливо виділялися такі яскраві особистості, як Іван Діомидович Попко, Прокопій Петрович Короленко та Федір Олександрович Щербина.

Іван Попко народився 28 серпня 1819 р. у родині священика Тимашевського куріня. Згідно з родинною традицією Іван повинен був стати священиком в одному з козацьких куренів. У десять років він вступив у духовне училище, потім у духовну семінарію, а в 1840 р. закінчив духовну академію в Москві. Але священиком Іван Діомидович так і не став. Справа в тому, що на Чорноморії священики, як правило, мало чим відрізнялися від козаків. Згідно з запорозьким звичаєм, чорноморці до 1842 р. самі обирали з найбільш авторитетних козаків кандидатів у священики і відсилали їх до Феодосії на висвячення. І нерідко могутній дяк чи священик у чорній рясі, з довгими вусами, оселедцем та сергою у вусі ходив разом з козаками у походи і бився попереду всіх з хрестом у лівій руці і з шаблею у правиці.

У військовому соборному храмі свято зберігалися реліквії Києво-Межигірського монастиря, пам'ятки запорозької слави. Тож душа веселого й розумного Івана Попка потяглася до козацького суворого життя. Воював з черкесами на кордоні, пройшов усю Севастопольську кампанію 1853-1856 рр., російсько-турецьку війну 1877-1878 рр. За 52 роки постійних війн Іван Попко з рядового козака дослужився до генерал-майора, отримавши сім орденів і шість медалей.

Був цей козак високоосвічений, знав дев'ять мов, мав бібліотеку з декількох тисяч томів. І завжди мріяв написати історію своїх козаків-чорноморців. Частково це він здійснив – після довгої копіткої роботи в архівах Катеринодара, Ставрополя та Астрахані вийшла його книжка "Черноморские казаки в их гражданском й военном биту" (Петербург, 1858 р.) Кожного, хто читає цю блискучу книжку, вражає живий і яскравий стиль, гумор, досконалий аналіз кубанської природи, дотепність спостережень, любов до дорогих йому козаків.

Іван Попко склав життєописи чорноморських отаманів, надрукував цілий ряд цікавих і талановитих розповідей з життя козаків під псевдонімами "Помандруйко", або "Осавул". Його літературні та історичні нариси дуже високо цінував український історик Микола Костомаров, дослідження Попка друкував журнал "Киевская старина".

У серпні 1893 р. видатний історик і письменник, етнограф і літератор помер. Поховали славного козака у місті Ставрополі. Пізніше на могилі Івана Попка було зведено дзвіницю за його кресленнями.

Серед кубанських вчених чільне місце посідає і Прокопій Петрович Короленко. Народився він 5 липня 1834 р. на хуторі біля Павлівського куріня. Це був єдиний кубанський історик, який не отримав систематичної освіти. Батько його навчив читати, а курінний писар – писати. На цьому освіта Прокопія Петровича закінчилася. Але потяг молодого козака до знань був постійний. Продовжуючи після смерті батька господарювати, він все ж таки знаходив час, щоб читати книжки, а найцікавіші навіть переписувати. Хоч доля у Короленка була й нелегкою, як у всіх козаків-чорноморців – спочатку служба на кордоні, потім безкінечні війни, – однак допитливий козак все ж зумів зайнятися своєю улюбленою справою – вивченням історії. Йому було доручено привести в належний стан військові архіви. Саме завдяки копіткій праці Короленка збереглися величезні архіви Івана Попка та інші кубанські архіви.

В пошуку витоків Кубанського козацтва Короленко об'їздив всю Україну, вивчаючи історію Запорозького козацтва в архівах Харкова, Києва, Одеси, Полтави. В Харкові Короленко був обраний почесним членом історичного товариства. На Кубані він став одним із засновників "Обшестка любителей изучения Кубанской области". За свос життя Прокопій Петрович написав більше 30 наукових праць з історії та етнографії Кубані. У 1874 р. в Києві вийшла його книга "Чорноморці", яка стала першим нарисом історії чорноморців, починаючи з руйнування Запорізької Січі.

Але найбільш видатним вченим Кубані був обдарований енциклопедист і політичний діяч Федір Олександрович Щербина. Його життя складалося з двох періодів – перший охоплює дореволюційні часи, коли Щербина прославився як видатний вчений і громадський діяч, і другий – сумні часи еміграції після громадянської війни.

Народився Федір Олександрович 13 лютого 1849 р. в станиці Новодерев'янківській.

Батько його священик Переяславського куріня, мав добру милосердну вдачу; мати – Марія Григорівна Біла славилася благодійницькими справами; пізніше її племінник генерал Василь Федорович Білий, двоюрідний брат Щербини, відзначився під час оборони Порт-Артура в 1905 р.

В 20 років Щербина закінчив духовну семінарію, але стежкою батька не пішов. Разом з друзями він заснував у 1860 р. в станиці Брюховецькій сільгоспкомуну, яка за два роки стала передовим сільськогосподарським підприємством.

Здібним молодим козаком зацікавився військовий отаман, і Щербина невдовзі на військову стипендію поїхав вчитись у Петровську землеробську і лісову академію. Під час навчання він близько зійшовся з революціонерами-народниками, за що й був висланий до Вологодської губернії. Повернувшись на Кубань, Федір Олександрович починає займатися історією козацтва, вивчає економіку Кубані. Незабаром його запросили у Воронеж керівником статистичного бюро. І там неспокійний козак-чорноморець не знав відпочинку. У 1896 р. Щербина проводить статистичне дослідження пустельних районів Казахстану, а повернувшись до Воронежа, разом з статистичним комітетом пише доповідь про необхідність введення в Росії конституції. Ця "Воронезька революція" справила велике враження на всю громадськість. Доповідь талановитого козака була надрукована у Штутгарді і продавалася в Росії по 200—300 крб. за примірник. Тільки наближення демократичних змін врятувало Щербину від суворого покарання; його відправили на Кубань у невеличке поселення Джанхот під нагляд поліції. Але й там видатний вчений продовжував займатися історичними, етнографічними та економічними дослідженнями. До Щербини приїжджали вчені, письменники, громадські діячі. В одній з етнографічних експедицій з ним працював невідомий тоді ще член Української революційної партії Симон Петлюра, який брав активну участь у роботі над "Історією Кубанського козацького війська".

У 1901 р. кубанський отаман Я.Д.Малама запропонував відомому українському історику Дмитру Яворницькому, твори якого цінувалися на Кубані, написати історію кубанського козацтва. Але той відмовився, оскільки був зайнятий історією запорозьких козаків. Тоді військовий уряд звернувся до опального вченого. Детально вивчивши всю попередню літературу з історії Кубані, сотні тисяч архівних матеріалів, Щербина взявся за цю важку титанічну роботу. У 1910 р. вийшов перший том "Історії Кубанського козацького війська" обсягом 700 сторінок, а в 1913 р. другий – обсягом 848 сторінок, в якому описано історію Кубані аж до середини XIX століття. І весь цей час Федір Олександрович продовжував активну громадську діяльність. У 1904 р. Щербину обрали членом-кореспондентом Імператорської Академії наук по розряду історико-політичних наук. А в 1906 р. він очолив відновлену військову Раду. В 2-й Державній Думі, ставши депутатом від Кубані, очолив він також Козацьку фракцію.

Написати історію Кубанського козацтва Щербині завадили події 1917 року і громадянська війна. У 1919 р. Кубанська Рада виділила на продовження цієї великої праці близько 30 тис. крб., але закінчити її Щербині так і не вдалося.

У Празі (в еміграції) завдяки наполегливій праці Федора Олександровича був заснований Український університет, в якому Щербина став ректором. У Падєбрадах для підтримки кубанців і українців-емігрантів він організував Українську господарську Академію. В Чехії Щербина став одним з найвідоміших діячів просвітницького руху українців, котрі опинилися за кордоном, написав поеми "Богдан Хмельницький" і "Чорноморці", а також спогади "Пережите, передумане, здійснене", в яких яскраво змалював побут станичного життя, де минуло його дитинство, свою велику і славну родину.

Помер Федір Олександрович 28 жовтня 1936 р. у Празі. Поховали його на Ольшанському цвинтарі, чорну домовину закривав прапор Кубанської республіки – синій з малиновими, зеленими і жовтими кольорами. На могилі Щербини кубанці збудували каплицю. Всі 87 років свого життя Федір Олександрович присвятив збереженню історії рідного краю, розвиткові науки й культури Кубані. На жаль, величезний архів ученого й досі не повернувся на Батьківщину.

Серед козаків Кубані було багато талановитих письменників та поетів. Окрім відомого отамана-письменннка Якова Кухаренка, особливе місце займає Василь Мова (Лиманський), творчість якого тільки зараз повертається до нас.

Народився Василь Мова 13 січня 1842 р. на хуторі Солодкий Лиман біля станиці Канівської в родині сотника Стародерев'янківського куреня Чорноморського війська. Малого кмітливого хлопця запримітив отаман Кухаренко, котрий приїздив на Солодкий Лиман рибалити. Коли у станиці Уманській відкрився пансіон, то отаман-письменник допоміг малому козаку до нього вступити. Саме завдяки Кухаренкові з'явилося у Василя Мови бажання стати письменником. Вже у Катеринодарській гімназії він починає писати свої перші українські вірші. У 1860 р. здійснилася мрія чорноморського козака – він приїхав на свою далеку батьківщину – Україну. Спочатку вчився на військові кошти у Харкові, на філологічному факультеті, потім перевівся на юридичний. Під час навчання Василь Мова і чималий гурт студентів-кубанців увійшли в українське студентське об'єднання "Громада", яке займалося просвітянською і літературною діяльністю.

Перший вірш "І бачу я синє море" Василь Мова надрукував в українському журналі "Основа", який невдовзі заборонили. Після закінчення університету повернувся на Кубань, але й там царат провадив жорстоку антиукраїнську політику – зокрема, забороняв друкування книжок і журналів українською мовою. Молодий поет майже підпільно продовжував писати вірші, які з'являлися під його псевдонімами – Лиманський або Мігутченко. У своїх творах Василь Мова змальовував долю українців на Кубані, роздумував над долею України, її історією. В поемі "Козацький кістяк" поет намагається зрозуміти, чому за сто років з часу зруйнування Січі Україна опинилася у такому тяжкому становищі. У великому творі "Старе гніздо і молоді птахи" поет проявив себе як талановитий драматург, де реалістично зобразив життя чорноморської козацької старшини.

Три роки Василь Мова вчителював у Катеринодарському жіночому училищі, а останні 20 років життя поет працював юристом у різних містах і станицях Кубані. Жив своєрідним подвійним життям – з одного боку, сіра нудна праця, з іншого – літературна творчість. Василь Мова був у постійному творчому пошуку – писав вірші, поеми, літературні нариси, перекладав українською мовою вірші російських поетів, "Слово о полку Ігоревім", склав російсько-український словник. І все це – майже без надії, що його твори побачать світ. Лише українські видання Галичини друкували деякі твори поета.

Помер Василь Мова 1 червня 1891 р. в Катеринодарі від захворювання серця. Лише після смерті поета небагато його творів побачило світ, більшість же була втрачена.

Частину багатющого чорноморського фольклору для нащадків зберегли невтомні ентузіасти, які збирали й записували в кубанських станицях і хуторах пісні, казки, перекази. Один з найбільш відомих таких етнографів – козак станиці Павлівської Олександр Півень. Завдяки наполегливій праці збирача бринить із сторінок його збірок жива козацька мова, пісні і сміховинки чорноморців.

Прославився цей козак своїми "Збірниками сміховинок, брехеньок, видумок, приказок, поговорок і дечого іншого з побуту козаків Чорноморського (Кубанського) війська".

Перша збірка з цієї серії вийшла у 1904 р. в Одесі під назвою "Сім кіп брехеньок або торбина сміху". Книга миттєво розійшлася по країні. На неї звернув увагу відомий книговидавець І.Д. Ситін, і з 1905 по 1915 роки ці книжки витримали 12 видань.

Як склалася подальша доля Олександра Півня – ніхто не знає. Лише останнім часом завдяки наполегливим пошукам кубанського вченого В.Чумаченка ми дізналися про обставини життя О.Ю.Півня. Народився Олександр Юхимович 3 липня 1872 р. у ст. Павлівській Єйського відділу, був учителем, станичним отаманом, до 1920 р. встиг видрукувати 28 книг (53 з перевиданнями). Цього ж року потрапив в еміграцію, де друкувався в журналах "Козачьи Думы", "Вольная Кубань", "Вільне козацтво" (Чехословаччина), "Кубанская жизнь" (Канада) та в ін. Написав багато поетичних і прозових творів, спогади. Помер письменник 7 квітня 1962 р. у м. Дармштадт (Західна Німеччина). На пам'ятнику, що встановлено на його могилі, вибито напис: "Олександр Ю.Півень. Поет. Кубанський Кобзар".

Перший військовий музей на Кубані був відкритий у 1879 р. Особливо багато зробив для розвитку музейної справи отаман Бабич. Він особисто займався збиранням експонатів музею, який невдовзі став унікальним центром розвитку етнографії і науки на Кубані.

Для гірського відділу музею були зроблені манекени черкесів у святковому вбранні. Сюди надійшли портрети гетьманів Мазепи, Скоропадського, Розумовського, Самойловича. З німецькими фахівцями велись переговори про створення панорами Ельбруса. З приватних зібрань кубанців музей отримав такі реліквії, як булаву Богдана Хмельницького, люльку Тараса Шевченка.

На честь своїх предків-запорожців кубанці замовили відомому скульптору Микешину пам'ятник Катерині II з фігурами перших чорноморських отаманів. І стали як живі на постаменті Білий, Головатий, Чепіга, поряд сидів сліпий бандурист.

У 1920 р. пам'ятник був зруйнований, а в 1950-му зник і гранітний постамент.

За короткий час культура Катеринодара розвинулась настільки, що місто називали "наш маленький Париж". Тут прославилося багате зібрання живопису кубанця Федора Коваленка. Сюди спеціально приїздив відомий художник Ілля Рєпін шукати натури для своєї картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Декілька козаків-кубанців ми бачимо на знаменитій картині, серед яких і сивий дідусь, у якого жив художник.

З кінця XIX століття на Кубані почав зміцнюватися рух на захист української національної культури: з'являються перші напівлегальні українські гуртки, тіснішають зв'язки з просвітницькими осередками в Україні.

У 1903 р. делегація кубанців поїхала до Полтави на відкриття пам'ятника Івану Котляревському. В свою чергу на Кубань запрошуються представники української інтелігенції. Так, для нагляду за будівництвом Кубансько-Чорноморської залізниці чорноморці запросили державного контролера, письменника та історика Запорозької Січі Олександра Кащенка. Всі станції тоді були збудовані в українському стилі.

Особливо посилився культурно-національний рух серед українців Кубані після революції 1905 р. При підтримці Військової Ради у хуторах і станицях почали відкриватися драматичні аматорські гуртки, осередки товариства "Просвіта". Товариство "Просвіта" було засноване 25 серпня 1906 р. у Катеринодарі. Воно мало 2 книжкові кіоски; відкрилося 15 його відділень: у Темрюці, Майкопі, у станицях Платнирівській, Канівській, Сіверській, Пензенській, Усть-Лабінській, Уманській, Новотитарівській, Тихорецькій, Пашківській, Лабінській, на хуторах Романівський і Зубова Балка.

1912 р. в Катеринодарі відкрилася перша кобзарська школа. Бандура завжди була для чорноморців найулюбленішим музичним інструментом. На Кубані жили майстри-бандуристи, у станицях співали капели бандуристів. Так, у станиці Канівській капела бандуристів з 16 чоловік проіснувала аж до 1931 р. Один з трьох братів-бандуристів – Володимир Семенович Лазаренко (1900 р.н.) і зараз живе у станиці. Про кожну значну подію з життя чорноморців козаки складали пісні і думи, що линули по всіх станицях.

Пісенна творчість кубанців була найрізноманітнішою. Окрім пісень, завезених з України, чорноморці складали й нові, присвячені життю козаків у війську – "Прощай, мій край, де я родився", "їде козак за Кубань", "Зажурились чорноморці", історичним подіям – "Ой Морозе-Морозенку'', "Байда", "Годі нам журитися", "Хто не бував за Кубанню, той горя не знає", "Вража мати Катерина", складали також безліч приспівів до гопака, "горлиці", "метелиці" та інших танців, які зберегли кубанські українці до нашого часу. Тисячі пісень народилися на Кубані, багато традиційних українських пісень, наприклад, "Розпрягайте, хлопці, коней", "Ой у полі могила", знайшли на Кубані нове життя. Протягом XIX століття у виконанні чорноморців звучали й народні пісні на вірші Т.Г. Шевченка ("Нащо мені чорні брови", "Садок вишневий біля хати", "Така її доля", "Берестечко"), І. Котляревського ("Віють вітри", "Сонце низенько"), С.Руданського ("Гей, бики, чого ви стали") та інших відомих українських поетів. У козацьких станицях чітко розділялися чоловічі й жіночі хори. Нерідко козаки співали і за черкеським звичаєм – ставши в коло і взявшись за плечі. Кожна козацька сотня мала своїх пісенників, котрі під час маршу виїжджали наперед і затягували пісні, які підхоплювали потім усі чорноморці. Козаки співали в основному історичні, чумацькі та військові пісні; жінки – ліричні, обрядові, родинно-побутові. Пісні лунали завжди у козацьких станицях на вечорницях, весіллях, громадських роботах (під час будівництва, польових робіт) .

Про збереження та розвиток пісень серед чорноморців багато дбав військовий уряд. 1811 р. був створений Кубанський військовий певчеський хор, організувалися полкові та станичні хори. У 1857 р. з військової скарбниці на утримання військового хору витрачалося 2300 крб.

На початку XX століття Кубанським військовим певчеським хором керував талановитий композитор Концевич. Багато пісень для хору зібрав статський радник Бігдай, зберігач кубанського фольклору. Він збирався скласти повне зібрання кубанських пісень, з проханням допомогти в цій справі Бігдай звернувся до українського композитора Миколи Лисенка, з яким підтримував тісні зв'язки. Лисенко дуже цікавився розвитком української пісенної творчості на Кубані, листувався з чорноморцем Журавлем, котрий надсилав композитору кубанські пісні.

За рекомендацією Лисенка на Кубань вирушив керівник Київського студентського хору Олександр Кошиць. Кошицю Кубань була знайома, оскільки після закінчення Київської духовної академії він працював у Ставропольському жіночому училищі. Пізніше в еміграції, будучи керівником всесвітньо відомого Українського хору, Кошиць із сумом згадував про незабутні подорожі по кубанських станицях та хуторах, про чарівні чорноморські пісні – могутні і вільні, як і люди, котрі їх співали.

У своїх спогадах Олександр Кошиць писав: "В своїй уяві вони (кубанці-чорноморці) цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ, а про Україну казали: "У нас, на Україні…" Взагалі ж співучість кубанських козаків... була дійсно надзвичайна. Тут висказувалась вся природна українська музикальність і старовинна хорова традиція. Які чудовні, вправні хорові співаки (не кажу вже про знамениті голоси), які музикальні!.. Треба було чути ту вражаючу поліфонію (багатоголосність), та поверх усієї маси отой неперервний, що ніколи два рази не повторюється, узор підголоска, неймовірно високого і легкого тенора... Голоси чим далі ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу... З очей співаючих на мене дивився сум моєї батьківщини, історія оживала й дихала холодним минулим. Іноді мені ставало страшно... Я не перебільшую, бо кажу зараз Про "колективний" хоровий голос, коли люди, що творять його, відчувають те "щось", що не дасться до наслідування, але що само собою утворюється, коли ідея опанує душою загалу... Багато зворушливих моментів пережив я. Доля дала мені найбільше щастя – балакати неначе в якомусь місячному сяйві з самою історією, чути як б'ється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання... Ця робота дала мені велику радість і задоволення і я завше згадую з великим задоволенням і почуттям вдячності тих людей і той край, ті свої поїздки по Кубанщині та ті переживання, які я тоді мав. Що то тепер зісталось від цього оригінального фрагменту історичного, від рештів нашого козацтва?..."

Чотири роки збирав Олександр Кошиць скарби кубанського фольклору. Всього він зібрав 700 дорогоцінних пісень за варіантами, 14 збірок вже були готові до друку. За титанічну працю Кошиць отримав золоту медаль від військового уряду, але пісні ці так і не були видані...

Тільки один рукописний збірник дивом зберігся завдяки відомому сучасному кубанському письменникові та краєзнавцю Івану Варраві.

Однак українські пісні не розгубилися в поколіннях, вони і зараз лунають в кубанських станицях і хуторах, не дивлячись на всі потрясіння XX століття. З нечуваною духовною силою виконують їх співці Кубанського козачого хору. Керівник хору, козак станиці Дядьківської Віктор Захарченко, доклав чимало зусиль для його відродження.

Музичний керівник хору Юрій Булавін багато робить для відновлення музичних інструментів, що були колись поширені на Кубані, – бандури, цимбали, козацького пищика, реви, "бугая", сурми та ін. І живуть пісні українців Кубані як вічно живе невмируща душа Чорноморського козацтва.