Текст книги "Малиновий Клин"

Автор книги: Дмитро Білий

Дмитро Білий Малиновий Клин
Нариси з історії українців Кубані.

З ЧАСІВ ПРАДАВНІХ...

За свідченням археологів перші люди з'явилися на терені сучасного Краснодарського краю ще за 100 тисяч років до нашої ери. Залишки їхніх стоянок знайдено при розкопках поблизу міст Сочі, Адлера та багатьох станиць і хуторів.

Теплий клімат, багато риби й дичини завжди приваблювали сюди людей. Безмежна степова зона була справжнім раєм для кочовиків. Які тільки народи не стикалися на цих рівнинах. Кіммерійці, скіфи, меоти, сармати, синди... Про них писали "батько історії" Геродот, римський історик і дослідник Страбон.

Деякі вчені вважають, шо Кубань була одним з тих центрів, де зародилася арійська цивілізація, і що саме звідси арійці принесли в Індію свою правічну культуру.

Сама назва річки Кубань виникла від Гіпанісу – притоки Інду. Стародавні греки весь район навколо Анапи називали Синдикою або Індією, а мешканців цього району – синдами та індами. У минулому столітті відомий вчений-лінгвіст Латам дійшов висновку, що мова дравидів-аріїв (санскрит, яким було написано "Веди") дуже споріднена зі слов'янською.

Могутніх кіммерійців у VIII столітті до н.е. витіснили з кубанських степів войовничі скіфи, але в III—II століттях до н.е. почалась тривала й кривава війна скіфів з новими багаточисельними племенами сарматів, які спустошили значну частину Скіфії.

Може саме з цими сарматами, які погрожували навіть могутній Римській імперії, і пов'язана стародавня легенда про амазонок – безстрашних жінок-воїнів, які страшили ворогів своєю відвагою, слід сказати, що жінки у сарматів мали великі права – керували військом, були жрицями, вождями племен.

Кубань заселяло одне з наймогутніших сарматських племен – алани. Але минув час, і після вдалих походів на Римську імперію, грецькі міста Північного Причорномор'я алани зазнали тяжкої поразки спочатку від германського племені готів, а потім від страшної навали вихідців з далекої Азії – гунів, які в 375 р. н.е. винищили більшу частину сарматів. Алани відійшли до Кавказьких гір, де з часом утворилися яси, а пізніше – осетинці.

Тривалий час сучасний Краснодарський край був частиною тих земель, на яких, немов у велетенському казані, варилися численні народи, раз по раз непокоячи цивілізований світ своїми навалами. Кіммерійці й скіфи підірвали могутність Урартської держави, скіфські царі водили свою кінноту за Тигр і Єфрат, брали данину з Єгипту, Ассірії, Мідії, Вавілону. Сармати спустошували прикордонні міста Римської імперії.

Але ж не тільки військовими звитяжцями славилася Кубань в античні часи. Вже з III століття до н.е. прикубанські землі стали одним з важливих світових центрів постачання хліба. Племена скіфів-орачів, яких багато дослідників вважає предками слов'ян, почали обробляти ці землі, вирощуючи на продаж жито, ячмінь, просо. На Кубань грецькі торговці возили металеву зброю і прикраси, посуд і вино, а навантажували свої кораблі золотим кубанським збіжжям.

У VI столітті до н.е. на Тамані виникли численні грецькі колонії – Кепи, Гермонасса, Горгіппія, Кіммеріон, Аххілеум, Петреус, Корокондама, які пізніше увійшли до складу могутньої Боспорської держави.

Поступово поблизу сучасної Тамані виникла багата грецька торгівельна колонія Фанагорія, яку населяли представники різних народів. Були тут русичі і касоги, булгари і половці, хозари і готи.

Ця колонія і стала в Х столітті н.е. центром славного князівства Київської Русі – Тмуторокані.

Германські племена готів перед тим, як рушити на Римську імперію заселили райони навколо Тамані, Анапи і Геленджика. І проносилися кубанськими степами вогняні лави гунів, аварів, угорців, хозарів, булгарів, печенігів і монголів.

ТМУТОРОКАНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

У другій половині Х століття Київська держава значно розширила кордони завдяки мудрості й відвазі своїх князів, Ще 965 р. князь-воїн Святослав, вщент зруйнувавши Хозарську державу, пройшовся зі своєю непереможною дружиною кубанськими землями, переміг ясів і касогів. Таким чином, цей край поступово ввійшов до складу Київської Русі, що вела активну торгівлю і була дуже зацікавлена у такому важливому торгівельному центрі, як Таманський півострів. Недарма ж великий київський князь Володимир 990 р. відправив княжити до Тмуторокані свого молодшого і здібного, сина Мстислава, спритного як у військовому мистецтві так і в дипломатії і торгівлі. Саме завдяки зусиллям Мстислава Володимировича Тмутороканське князівство зміцніло й розвинулося в осередок руських поселенців, які займалися торгівлею, землеробством і рибальством. Через Тамань йшла вся торгівля Київської Русі з Кавказом і більшістю східних країн того часу.Мстислав воював з асами і касогами, погрожував Візантії. В давньоруських літописах збереглася розповідь про гучну перемогу Мстислава над вождем племені касогів Редедею:

"У рік 6530 (1022)... Мстислав перебував на Тмуторокані. І пішов він на Касогів, а почувши це, князь касозький Редедя виступив супроти нього. І коли стали війська одне проти одного, то сказав Редедя Мстиславові: "Для чого ми будем губити дружину один одному? Зійдемось-но оба самі боротися. І якщо одолієш ти, то візьмеш майно моє, і жону мою, і землю мою. Якщо ж я одолію, то візьму твоє все".

І сказав Мстислав: "Хай буде так".

І з'їхалися вони, і сказав Редедя Мстиславові: "Не оружжям давай битися, а боротись". І взялись вони боротися кріпко, і довго обидва боролися, і став знемагати Мстислав, бо був великий і сильний Редедя. І сказав Мстислав: "О пресвятая Богородице, поможи мені! Якщо бо одолію я його, споруджу церкву на честь твою". І це сказавши, ударив він ним о землю, і, вийнявши ножа, ударив його в гортань ножем, і був тут зарізаний Редедя... А коли вернувся він до Тмотороканя, то заложив церкву святої Богородиці і спорудив її".

З Тмутороканню пов'язане ще одне ім'я відомого просвітителя, історика Київської Русі Никона – автора багатьох сторінок видатної літературної й історичної літописної пам'ятки "Повісті временних літ". Він служив ченцем у Києво-Печерській Лаврі. Знався на історії, філософії, краснописьменстві. А ще не потурав владі, не корився княжому примусу. Через те у 1060 р. за наказом князя Ізяслава Ярославича його було вислано з Києва. Тоді й подався Никон до Тмутороканського князівства, там знайшов для себе вільне місце й невдовзі прославив його, побудувавши там церкву Святої Богородиці й заснувавши славетний монастир. Цей монастир сучасники порівнювали навіть з Києво-Печерським. За короткий час монастир став великим просвітницьким центром Тмуторокані. Можливо, там і почав Никон писати сторінки безцінного літопису. 7 років прожив на Тамані, потім повернувся до Києва, а в 1073 р. знову відправився до Тмуторокані. Помер Никон 23 березня 1088 р.

Поступово Тмутороканське князівство перетворилося на місце, куди зсилали заколотників, опальних бояр та воєвод. Сюди ж під час міжусобиць тікали погромлені князі.

1064 р. онук Ярослава Мудрого – Ростислав Володимирович втік до Тмуторокані, вигнав свого двоюрідного брата Гліба Святославича і став княжити замість нього. Обурений підступністю Ростислава, батько Гліба – князь Святослав з дружиною вибив племінника з Тмуторокані й повернув на княжий престол Гліба. Але впертий Ростислав удруге відвоював багате князівство, не відаючи, що саме там зустріне свою смерть.

Зростання могутності Тмутороканського князівства непокоїло візантійського імператора. Тому він підіслав до Ростислава свого намісника, найвищого воєначальника капелана. "І коли той прибув до Ростислава і ввійшов йому в довір'я, то складав йому честь Ростислав. І одного разу, коли пив Ростислав із дружиною своєю, сказав капелан: "Княже! Хочу я за тебе пити!". Той мовив: "Пий!" Він тоді, випивши половину чаші, половину дав князеві пити, притиснувши пальцем чашу, – бо мав він під нігтем смертну трутизну, – лаз князю, прирікше на смерть за вісім днів... "

Був же Ростислав муж доблесний у бою, а на зріст ставний і красен лицем, і милостивий до убогих. Помер же він місяця лютого в третій день, а тоді покладений був у церкві святої Богородиці (у Тмуторокані). А було це в 1066 році.

По смерті Ростислава знову повертається до втраченого княжого столу Гліб. Саме з його ім'ям пов'язана цікава знахідка. У 1792 р. нащадки тмутороканців знайшли на Таманському півострові мармурову плиту. На ній написано: "В літо 6576 (1068 р. – автор.) Гліб князь міряв море по льоду від Тмутороканя до Керчева 14000 і 4000 сажень". Князь загинув під час міжусобних воєн у 1078 р. "...Був же Гліб милостивий до убогих і гостелюбний, старання мав до церков, був гарячий у вірі і кроткий, з виду гарний".

З часом Тмуторокань стає більше відомою як військова база чернігівського князя Олега Святославича, знаного в історії як Олег Гориславич.

Доля князя Олега склалася трагічно. Не захотівши бути простим васалом при чернігівськім князівстві: він біжить до Тмуторокані, звідки разом з половцями прийшов на київську землю. В битві при Нежатиній ниві 3 жовтня 1078 р. князь Всеволод погромив заколотників, і Олег дивом втік до Тамані. Але заможні тмутороканці не хотіли мати такого авантюрного князя. Хозари схопили його і відправили до Візантії.

Чотири роки пробув Олег на острові Родос. А потім знову повернувся на Тамань, де жорстоко розправився з непокірними. І почалися нові криваві війни на Русі. "Се уже втретє навів Олег поганих на Руську землю. Його ж гріх... тому що багато християн погублено було, а інших забрано в полон і розточено по землях".

Так і вирувало життя у Тмутороканському князівстві. Був це великий торговельний центр, туди прибували купці із сходу і заходу. Бурхливо розвивається тут наука й освіта, землеробство й ремісництво.

Але минав час і Тмутороканське князівство поступово втратило свою могутність та самостійність. Наприкінці XI століття, знесилено постійними міжусобними війнами, воно не встояло перед навалою половців, а згодом і військ Візантії. В XIII – XIV століттях під назвою "Матрика" півострів входить до складу Золотої Орди.

За часів татарської неволі Тмутороканське князівство остаточно втрачає зв'язок з руськими землями. Настає тривалий період занепаду торгівлі, ремісництва. На Чернігівщину й Київщину тікають ті, хто вцілів у жорстоких кривавих сутичках з ворогом.

Наприкінці XII століття спритні генуезькі торговці викупили у кримського хана Оран Тямури землі на Кубані й почали засновувати там свої колонії – Баттаріо" (або Бату) поблизу сучасного Новоросійська, Манаріо (або Мапу) біля Анапи, Матрику коло Тамані й Ло-Коппо (або Лакопа) на річці Кубань.

У Лакопі жив генуезький консул, колонії мали своє самоврядування. Тут знову розквітла торгівля, карбувалися власні монети. Великі прибутки генуезцям давала торгівля рабами.

Знищивши поселення половців, вигнавши генуезців і пограбувавши їх торговельні колонії, опанували кубанським краєм вихідці з далекої Монголії, які в XIII столітті фатальною навалою пройшлися по Європі та Азії. Довгі століття кочували татари кубанськими степами. 1621 р. Кримська татарська орда розкололася, і половина її з ханом Ногаєм осіла на Кубані.

І зараз багато географічних назв Краснодарського краю мають татарське походження: річка Чолбаси – ківш води, Бейсу – головна річка, Калаус – провідник, Бугаз – гирло, Темрюк – татарське ім'я, Албаші – червона голова, Кизилташ – червоний камінь.

Міцніюча Османська імперія ще в XV столітті підкорила татарські орди, зробивши їх вірними спільниками у своїх загарбницьких планах. З XVI століття татари постійно робили напади на слов'янські землі, особливо на Україну.

Генуезька фортеця Тамань виникла як центр работоргівлі, куди ногайці привозили полонених. Там продавали невільників у Туреччину, Єгипет, Африку. Багато й українців, захоплених татарами у полон, пройшли цими степами без надії повернутися додому. Не мирилися з ногайцями нащадки касогів – племена волелюбних черкесів, або, як вони самі себе називали, – адигів, які тисячі років жили у горах Кавказу. Довгі десятиліття точилися війни між татарами й черкесами. А одна з найжорстокіших спалахнула 1717 р., коли турецький султан Мурад IV наказав ногайським ханам Девлет-Гирею і Кази-Гирею обернути черкесів в іслам. Але ще до XIX століття зберігалася у черкесів дивна суміш Ісламу, християнства та язичництва.

У XVII столітті знову з'явилися на Кубані нащадки Святослава й Мстислава – відчайдушні запорозькі козаки. На легких швидких чайках запливали вони з дніпровських лиманів по Чорному морю на Тамань, йшли далі до "Білої Арапії" – Єгипту. Часто висаджувалися на Тамані, запливали по річці Кубань углиб ногайських володінь, билися з турками й татарами, звільняли невільників.

 
Ой, хотів же та пан Супрун
Та слави зажити
Веде військо під Очаків,
Велить турка бити.
Били турка денно, нічно
І храбро ступали
А в середу пораненьку
З Кубані рушали.
У Варшаві стали.
 

Багато гинуло запорожців у цих походах. 1638 р. в дельті річки Кубань частина козацького флоту, що повертався після облоги Багдада, була оточена морськими й пішими загонами турків і татар. Ворог стягнув величезні сили з Криму, Очакова й Керчі. Оточені козаки мужньо билися, але втратили 500 чоловік, 5 чайок і почали відступати по Кубані. Турецький флот наздогнав їх і знищив.

Походи козаків на кубанські землі не припинялися. Славний запорозький кошовий отаман Кость Гордієнко ходив з військом на Кубань. Саме про цей похід, як вважають деякі кубанські краєзнавці, була складена пісня:

 
Понад лугом лежить шлях-доріженька
Шириною вона не широка
Долиною кінця-краю нема
Ліхто по ти не прохажує
Тільки й шло-пройшло
Три полка козаків...
Попереду йдуть со знаменами,
А позаду йдуть за обозами.
 

Побудувавши чайки в гирлі Берди або Кальміусу, запорожці спускалися до Єйського лиману, де й таборилися, Обирали собі полковника, старшин і отаманів, будували курені, землянки й займалися все літо рибальством або мисливством. Царський уряд, боячись ускладнень з турками, забороняв запорожцям обживати кубанські землі. Так, відомий указ від 11 липня 1745 р. наказував нищити оселі запорожців на Єйській косі. Однак козаки продовжували обживати ці землі.

У XVIII столітті Кубанський край був уже настільки добре відомий запорожцям, що вони вважали його частиною земель Запорозької Січі – до річок Єя і Кубань. Навіть назва Єї виникла від перекрученого ногайцями імені Іван, настільки звично їм було бачити там українських звитяжців.

На початку XVIII століття частина розбитих Петром І донських повстанців Булавіна під проводом отамана Некрасова на деякий час осіла на Кубані. Але після смерті ватажка донські козаки переселилися з Кубані на дунайські землі.

У XVIII столітті дедалі загострювалося протистояння двох імперій – молодої Російської і вже слабкої Оттоманської. Ще за Петра І починається активна експансія Росії на Кубанські землі, їх вигідне стратегічне положення служило базою для наступу на Кавказ.

У 1736 р. згідно з договором імператриці Анни Іоанівни і перського шаха Росія отримала землі по річці Терек до Моздока, а 7 вересня 1739 р. відповідно до Белградського трактату всі землі від гирла річки Темерник через кубанські степи до Моздока на Терек стали власністю північної імперії. Остаточно закріпилася Росія на Кубані після Першої російсько-турецької війни.

28 грудня 1783 р. річка Кубань за Константинопольською конвенцією стала кордоном між Росією і Туреччиною, складовою Кавказької лінії, укріплювати яку прибув російський полководець О.В. Суворов. Він взявся за справу, почавши війну з ногайськими татарами, 1784 р. було розгромлено десятитисячний татарський загін, а решту поганців повністю переселено з Кубані до Ставропольської губернії.

Таким чином, 28 тисяч квадратних верст Тамані і прикубанських степів опинилися практично без населення, якщо не враховувати невеликого загону російських солдатів, які охороняли кордон.

У такому стані перебував цей край аж доки не почали прибувати сюди перші переселенці із зруйнованої Козацької республіки.

ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Славна Запорозька Січ, що століттями слугувала форпостом і символом волі й незалежності в умовах військово-феодальної Російської імперії, була приречена історією і долею, бо мала від Бога забагато – людей працьовитих та мужніх, природних багатств. Подив світу, заздрість сусідів не на користь були Україні. Знали ж бо в Петербурзі, що поки існує непокірна Запорозька Січ, волелюбний дух серед українського народу не згасне.

"Заведя собственное хлебопашество, розторгали они тем самым основание зависимости их от престола нашего й помишляли конечно составить из себя посреди отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением". Так у маніфесті про зруйнування Січі Катерина II виправдовувала знищення козацького краю.

Вранці 4 червня 1775 р. п'ять військових колон генерала Текелія несподівано й підступно оточили Запорозьку Січ, Проти десяти тисяч козаків, які знаходилися тоді у фортеці. було стягнуто близько 68 тисяч солдатів регулярної російської армії.

 
Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці, плече повз плече
Та не даймо, хлопці, славні запорожці, Москалеві Січі.
 

Розпочати запорожцям бій, в якому, без сумніву, вони усі б загинули, не дозволив кошовий отаман Петро Калнишевський та січовий архімандрит Володимир Сокольський.

 
А як ударили із столиці новії рушниці.
Викидайте, славні запорожці, пістолі й рушниці!
Ой ударили із столиці, із нової пушки —
утікайте, славні запорожці не то кіньми, не то пішки.
 

Запорожці здалися царським військам, бо боялися, що Текелій винищить козацькі родини, захоплені у полон. А головне, що зробив останній, запорозький кошовий, – зберіг цвіт козацтва.

І вже тієї ночі кілька тисяч козаків, сівши на байдаки, взяли з собою святу козацьку ікону Покрови, і під проводом отамана Андрія Ляха відпливли за Дунай будувати нову Січ. Трохи пізніше вирушили за ними суходолом козаки отамана Бехмета.

 
Велик світ, мати цариця, підем хану служити,
аніж ми будем князям, генералам Вашим пічки топити.
 

Козаки цю "царську ласку" завжди пам'ятали, а їхні нащадки на Кубані зберегли пісню:

 
Вража мати Катерина, що ж ти наробила,
славне військо Запорізьке ти так розорила.
Ти, цариця судариня, напасть напустила
наше військо Запорізьке та й занапастила.
Наші пани, вражі сини не гаразд зробили,
що степ добрив край веселіш та й занапастили.
 

Сотні тисяч десятин землі козацької розхапали собі царські вельможі. Козацька старшина, брязкаючи кайданами, відправилася до Сибіру. Найтяжче було славному кошовому Петру Калнишевському – 28 років просидів він у кам'яному мішку Соловецького монастиря і помер там – проживши 112 років. Солдати Текелія зруйнували гарматами козацькі курені й зимівники, пограбували січову церкву. Запорожців пани намагалися обернути на кріпаків. Царський уряд святкував перемогу, але передчасну.

Знищити козацтво не могла ніяка сила, бо Запорозька Січ мала сильну підтримку сотень тисяч волелюбних українців. Січ була зруйнована, але лишилися десятки тисяч запорожців, котрі мріяли про відновлення своєї козацької республіки. І були ще запорозькі старшини, які зробили все для її відродження. Перші серед них – Сидір Білий, Захарій Чепіга і Антін Головатий. Всі троє мали дивовижну і славну долю, по праву увійшовши до пантеону запорозького козацтва разом з Сагайдачним, Вишневецьким, Сірком і Гордієнком. І головним чином саме їм кубанське козацтво зобов'язане своїм виникненням.

Військовий осавул Сидір Білий і полковий старшина Антін Головатий не розділили сумної долі багатьох січових старшин, можливо, тільки тому, що під час руйнування Січі перебували у Петербурзі у складі козацької делегації, яка намарно штовхалася по численних канцеляріях та приймальнях вельмож, відстоюючи запорозькі привілеї.

Сумно було делегатам вертатися в Україну. Що чекало на них? Неволя або вигнання. Та й сили були вже не ті. Запорожці перебували хто де: частина осіла поблизу Телі-гула (сучасна Одещина), чекаючи від турецького султана дозволу побудувати за Дунаєм нову Січ, інші марно намагалися уникнути кріпацтва. Згідно з переказами, коли відчай козаків дійшов межі, вони вирішили покінчити своє життя самогубством. Але колишній курінний Кущовського куреня Головатий закликав жити й боротися, аби продовжувати козацьку справу.

Білий, Головатий і вцілілі запорозькі старшини, котрі приєдналися до них, вирішили обрати традиційну тактику часів Самійла Кішки або Сагайдачного – в скрутний момент дочекатися, коли у можновладців виникне потреба у козацтві і, скориставшись цим, отримати для товариства необхідні пільги і привілеї. Ініціатором цього плану став військовий осавул Сидір Білий.

Народився він в українській козацькій родині на Херсонщині, отримав блискучу освіту, мав успадкувати родючі землі та велике майно, але проміняв все це на тяжкий козацький хліб і подався на Січ. Незабаром розумний, освічений і хоробрий козак прославився там. "Седой старик, но ислолненный огня, наездник давних сичевых времен, имевший привычку выезжать в перестрелку без шапки и с выставленной наружу мощной своей грудью".

Невдовзі Сидір Білий посів місце військового осавула (друге за значенням після кошового отамана). Відзначився він не тільки блискучою військовою майстерністю, а й вмінням виконувати найскладніші дипломатичні доручення. Царський уряд, відправивши частину козацької старшини до Сибіру, решту вирішив перетягнути на свій бік, роздаючи землі й чини. Колишній військовий осавул отримав десять тисяч десятин родючих земель.

Білого чекало спокійне і тихе життя у багатому зимівнику на річці Інгулець, старість мав зустріти у колі великої родини. Мав же він чотирьох синів – Миколу, Василя, Тимофія, Олександра й доньку Марію. Але щира козацька натура не могла змиритися з такою долею, коли десятки тисяч козаків ставали кріпаками і коли козацтво було немов би вже й знищене.

Так вже сталося, що головну роль у планах запорозьких старшин щодо відродження Січі мав зіграти той, хто зруйнував у 1775 р. Запорозьку республіку. Це був всевладний фаворит Катерини II князь Григорій Потьомкін, який тоді фактично керував усіма справами Російської імперії. Вже наприкінці 70-х років він намагався з колишніх запорожців сформувати пікінерські полки. Проте козакам було потрібне козацьке військо.

Сидір Білий і Антін Головатий, яким вдалося ввійти в оточення князя, все частіше натякали йому, що без відновленого січеного козацтва Росія не зможе успішно вести війну з Туреччиною і освоювати нові землі.

1783 р. після приєднання Криму до Росії там спалахнуло повстання татар. В липні того ж року Потьомкін почав розсилати листи до козаків, у яких дозволяв їм об'єднуватися в загони для боротьби з татарами. І от з далеких зимівників, бурдюків, рибальських та мисливських уходів потяглися запорожці до Білого. Незабаром він мав загін уже в 500 кіннотників і 500 піших козаків.

"Они его знали, уважали й верили: что этот старшина своим старанием о пользе их возобновит войско Запорожское". Обраний козаками отаман Сидір Білий засипав Потьомкіна проханнями про звільнення покріпачених запорожців, складав їх реєстри. Запорозькі старшини: осавули Мощанський, Ломака, Легкоступ, полковники Ковпак, Іван Височан, Андрій Білий, Тишковський їздили по селах і хуторах, збирали розсіяних по Україні запорожців.

Багато зробив, спілкуючись із Потьомкіним, і найближчий спільник Білого Антін Головатий. Народився він 1732 р, в містечку Нові Санжари, що на Полтавщині, у багатій старшинській родині, навчався у Київській духовній академії. 1757 р. прийшов на Січ. Записали його в Кущовський курінь, дали нове прізвище – Головатий, а 1762 р. обрали курінним отаманом. Уславився він своєю мужністю, відвагою. Так 1764 р. з трьома тисячами запорожців погромив поблизу Бердянська кримського хана. Був Головатий і гарним бандуристом – складав пісні й думи. Мав могутню постать, прикрашали його довгі густі вуса й оселедець. Колись Потьомкін записався козаком у Кущовський курінь отамана Головатого; пізніше курінний, скориставшись примхою вельможі, зміг використати це давнє знайомство на користь козацтву.

1787 р. Катерина II з величезним почтом подорожувала Україною. В охороні виділявся загін запорожців на чолі з Білим. На Катеринославщині ще наприкінці XIX століття розповідали про цю подорож імператриці і її козаків-охоронців. Запорожці скористалися такою нагодою, і в Кременчузі Білий, Головатий і осавул Легкоступ піднесли їй прохання про відновлення Війська Запорозького. За такі вчинки нерідко відправляли до Сибіру, але цариця не покарала козаків; Росія саме стояла перед війною з Туреччиною і їй потрібні були запорозька кіннота й легкий козачий флот.

20 серпня 1787 р. вже був дозвіл на формування "воєнних команд волонтерів" з козаків, "служивших в бывшей Сечи Запорожской". Козаки, користуючись цим дозволом, завзято заходилися відновлювати Запорозьке Військо. З усієї України потяглися до отамана Білого колишні запорожці, гайдамаки, козацька сірома. Тікали з панських в'язниць і солдатських полків. У супроводі озброєних козаків на конях із збереженим паланковим прапорам прибув на Січ і знаний полковник Протовчанської паланки Захарій Чепіга, який назавжди записався в Кисляківський курінь. Він вперше прийшов на Січ 1750 року у 24-літньому віці. Походив із старовинного козацького роду Кулішів із села Борки на Чернігівщині. Козаки дуже поважали Чепігу за простий, демократичний характер, гострий розум і військову вдачу, тому й обрали полковником Протовчанської паланки, називаючи його батьком Харко. Адже був Чепіга широкоплечий, кремезний, мав вдачу характерника, доброї людини.

Три старшини чудово доповнювали один одного. Білий був головним ідейним натхненником відродження Січі, носієм старих запорозьких традицій, він неодноразово згадував Запорожжя, Калнишевського; Головатий завдяки своїм зв'язкам у Петербурзі, вмінню спілкуватися з пихатими вельможами був посередником з імператорським двором, а Чепіга – справжнім ватажком козацької голоти, виразником її прагнень і сподівань.

За короткий час було сформовано нове військо. Отаманом став Сидір Білий, військовим суддею – Антін Головатий, військовим полковником – Захарій Чепіга, військовим осавулом – Кобиняк. Курінними залишилися старі січові отамани, які збирали до куренів своїх козаків. Але війську не надали землі – старі запорозькі землі пани так і не випустили зі своїх рук, 31 січня 1788 р. "високоповелительний" генерал-фельдмаршал князь Потьомкін сповістив козакам "о благоволєнії" Катерини, яка дарувала новому війську землі в Керченському куті, що був зайнятий турками, або на пустельній Тамані, на вибір. Привіз козацтву документ на землю відомий полководець Олександр Суворов, який 27 лютого передав війську "знамя войсковое белое, малое для куреней, которых по умножению людей прибавлять будет вперед, булаву атамана кошевого и другие керначи".

13 травня війську передали військову печатку, на якій за стародавнім звичаєм був зображений козак із шаблею при боці з мушкетом і прапором з хрестом, та звернення "Войска верных козаков кошевому атаману и всему войску". Таким чином, існування козацького війська визнали вже офіційно, і, хоч Катерина II старанно уникала називати його Запорозьким, за духом, звичаями, військовим устроєм і складом воно було саме таким.

У багатьох селах та містах України збиралися запорожці, присягалися відновленому війську, записуючись у курені. Вже йшла російсько-турецька війна, і козакам у ній потрібно було відстояти право на своє існування. Пішими козаками керував Білий, кіннотою – Чепіга, а флотом – Головатий; всього брало участь у війську 2829 кінних козаків і 9681 піший.

У червні під турецькою фортецею Очаків козаки знищили ворожу флотилію, але під час абордажного бою був тяжко поранений отаман Білий і через декілька днів, 19 червня, помер, Багато козаків загинуло у цій війні.

На козацькій раді з двох претендентів – Головатого і Чепіги – обрали більш відважного і близького козакам Захарія Чепігу. Російське командування не дуже берегло козаків – доки одна частина козаків билася з турками й гинула від їхніх куль та ятаганів, інших примушували будувати сторожі на Бузькому Лимані. Без їжі і теплих речей до березня 1789 р. на будівництві померло близько 500 козаків.

У цій війні запорожці відзначились як справжні лицарі військової майстерності та відваги.

Найважчим завданням для російського війська була облога Очакова. Очаків постачала харчами турецька фортеця Хаджибей (сучасна Одеса), і всі спроби російських загонів захопити склади міцної Очаківської фортеці з хлібом закінчувалися тяжкою поразкою. Але те, що не вдалося солдатським полкам, зробив козацький кошовий Чепіга з кількома козаками. 29 жовтня вони таємно підпалили береговий цейхгауз, а 7 листопада кошовий пробрався в Хаджибей і спалив там склади з продуктами. Так ніхто й не зрозумів, як вдалося це зробити запорозькому характернику.

Підходи до Очакова закривала могутня фортеця Березань. Один за одним розбивалися тут напади російських солдат об вогонь турецьких численних гармат. Потьомкін був у відчаї. Тоді на Березань вирушив козацький флот – на передньому байдаку стояв Антін Головатий. Тривалий час на мурах фортеці йшла запекла різанина, потім запорожці, розвернувши гармати, почали обстрілювати Очаків і 6 грудня здобули перемогу.

Згідно з легендою звістку про взяття Березані Потьомкіну приніс опалений вогнем, скривавлений козак. Спочатку його не хотіли пускати до князя, і доки козак досить гучно лаяв ад'ютантів, з'явився сам Потьомкін: "Что за шум?" – "Та взяли!" – "Что взяли?" – "Березань". – "Что ж, лучшего не могли ко мне прислать?" – "Та були там, мабуть, і ліпші за мене, так тих до ліпших послали, а мене ось до твоєї милості".

Саме тоді козацьке військо отримало свою нову назву – Чорноморське. Під час бойових дій зустрілися козаки і зі своїми колишніми запорозькими братчиками, котрі заснували за Дунаєм нову Січ і воювали за Султана. Чорноморець Павло Помело зустрів там свого рідного брата, котрий втік за Дунай після руйнування Січі, І той попередив його про ворожу засідку, що чекала на козаків. Зібравшись із силами, чорноморці розігнали турків і татар, а через деякий час відсвяткували з задунайцями радісну зустріч. Рік провоювали козаки з турками. Під Бендерами вершники на чолі з Чепігою рубалися 5 годин з п'ятитисячним турецьким загоном, і хоч було козаків уп'ятеро менше, перемога була за ними. 11 грудня 1790 р, штурмуючи Ізмаїл, чорноморці Головатого вдерлися на його мури й захопили турецькі гармати.