Текст книги "Квіти для Елджернона"

Автор книги: Деніел Кіз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

20 травня

Мене примусили покинути пекарню. Я знаю, з мого боку було дурним чіплятися за минуле, але я не міг так просто розлучитися з цією будівлею, цегляні стіни якої були завжди притрушені білим борошном і розпечені жаром… Це був мій дім.

Що я зробив такого, чому вони зненавиділи мене?

Я не можу звинувачувати Доннера. Він мусить думати про свій бізнес і про інших працівників. А проте я любив його більше, аніж власного батька.

Він викликав мене до свого кабінету, прибрав папери й рахунки з єдиного стільця, що стояв біля його письмового столу, й, не дивлячись на мене, сказав:

– Мені треба поговорити з тобою. Сьогодні день нічим не гірший за інші.

Тепер це здається дурним, та, коли я сидів там, дивлячись на нього, – низенького, кругловидого, зі сплутаними коричневими вусами, що комічно нависали над його верхньою губою – мені здавалося, що на цьому стільці сидимо ми обидва, колишній Чарлі й сьогоднішній, злякано чекаючи, що скаже старий містер Доннер.

– Чарлі, твій дядько Герман був моїм добрим другом. Я дотримав обіцянки, яку йому дав, що ти завжди матимеш роботу, незалежно від того, які мені доведеться переживати часи, добрі чи погані, й ти завжди матимеш зайвий долар у кишені і матимеш, де прихилити голову в цьому домі, не боячись, що тебе звідси виженуть.

– Пекарня мій дім…

– І я ставився до тебе як до власного сина, що віддав своє життя за цю країну. І коли Герман помер – скільки було тобі років? Сімнадцять? Але ти був більше схожий на шестирічного хлопчика – я заприсягнувся собі… я сказав, Артуре Доннер, поки ти матимеш пекарню і власний бізнес, ти дбатимеш про Чарлі. Він повинен мати місце, де працюватиме, ліжко, в якому спатиме, і хліб у роті. Коли вони вирішили віддати тебе до притулку Воррена, я сказав їм, що ти працюватимеш у мене і я потурбуюся про тебе. Ти не переночував у тому місці навіть однієї ночі. Я надав тобі кімнату, і я тебе доглядав. То чи виконав я свою врочисту обіцянку?

Я кивнув головою, але міг бачити з того, як він згортав і розгортав свої рахунки, що він має проблему. І хоч як мені не хотілося знати, про що йдеться, я знав:

– Я намагався працювати добре…

– Я знаю, Чарлі. Із твоєю роботою все було гаразд. Але щось трапилося з тобою, і я не розумію, що саме. І не тільки я. Усі говорять про це. Вони приходили до мене з десяток разів протягом останніх кількох тижнів. Усі вони невдоволені. Чарлі, я змушений попросити тебе, щоб ти пішов від мене.

Я спробував зупинити його, але він похитав головою.

– Ціла делегація прийшла до мене учора ввечері. Чарлі, я повинен зберегти свій бізнес.

Він дивився на свої руки, перекладаючи папери туди й сюди, ніби сподівався знайти на них те, чого раніше там не було.

– Пробач мені, Чарлі.

– Але куди ж я піду?

Він уперше подивився на мене відтоді, як ми увійшли до його затишного кабінету.

– Ти знаєш так само добре, як і я, що робота тут тобі більше не потрібна.

– Містере Доннер, я ніколи ніде більше не працював.

– Погляньмо правді у вічі. Ти вже не той Чарлі, який прийшов сюди сімнадцять років тому – навіть не той, яким був чотири місяці тому. Ти ніколи нічого про це не казав. Це твоя власна справа. Можливо, з тобою сталося диво – хто знає? Але ти перетворився на елегантного молодика. А працювати на змішувачі тіста й розносити замовлення – це не робота для елегантного молодика.

Він мав рацію, звичайно, але щось усередині мене хотіло, аби він змінив думку.

– Ви повинні дозволити мені залишитися, містере Доннер. Дайте мені ще один шанс. Ви самі сказали, що пообіцяли дядькові Герману, я матиму тут роботу доти, доки потребуватиму її. Я все ще потребую її, містере Доннер.

– Ні, ти її більше не потребуєш, Чарлі. Якби ти її потребував, я сказав би їм, що мені байдужісінько до їхніх делегацій та їхніх петицій, і я захистив би тебе проти них усіх. Але ти всіх їх налякав до смерті. Я повинен подумати і про свою власну родину.

– А що, як вони змінять свою думку? Дозвольте мені переконати їх. – Я ускладнював йому справу, яку він вважав досить легкою. Я знав, що мені треба зупинитися, але не міг контролювати себе. – Я вмовлю їх зрозуміти мене, – попросив я.

– Ну гаразд, – зітхнув він нарешті. – Іди й спробуй. Але ти лише зіпсуєш собі настрій.

Коли я вийшов із його кабінету, Френк Рейлі і Джо Карп проминули мене, і я відразу зрозумів, що він сказав правду. Бачити мене поблизу було для них уже занадто. Я псував їм настрій.

Френк щойно вийняв із печі тацю з булочками, й він та Джо обернулися, коли я увійшов.

– Ти бачиш, Чарлі, я зайнятий. Можливо, згодом…

– Ні, – не погодився я. – Тепер, саме тепер. Обидва ви уникаєте мене. Чому?

Френк, базіка й любитель похизуватися, дивився на мене протягом хвилини, а тоді поставив тацю на стіл.

– Чому? Я скажу тобі чому. Бо ти несподівано став важливою персоною, великою шишкою й великим розумником. Завжди з книжкою, завжди знаєш усі відповіді. Але знаєш, що я тобі скажу? Ти вважаєш себе кращим, аніж усі ми тут? Котися ти до дідька зі своїм великим розумом!

– Але що поганого я тобі зробив?

– Що ти зробив поганого? Ти його чуєш, Джо? Я скажу тобі, що ти зробив поганого, містере Гордон. Ти прийшов сюди зі своїми ідеями та пропозиціями й перетворив нас усіх на збіговисько йолопів. Але я дещо тобі скажу. Для мене ти досі дебіл. Можливо, я не розумію деяких гучних слів або заголовків у книжках, але я не гірший за тебе – і навіть кращий.

– Атож, – кивнув головою Джо, наголошуючи на цьому висновку для Джімпі, який щойно підійшов до нього.

– Я не прошу вас стати моїми друзями, – сказав я, – чи робити щось спільно зі мною. Лише дозвольте мені зберегти свою роботу. Містер Доннер сказав, що це залежить від вас.

Джімпі обпалив мене поглядом, а тоді похитав головою з виразом огиди.

– У тебе міцні нерви, – викрикнув він. – Забирайся до пекла.

Він відвернувся від мене й важко зашкутильгав геть.

Ось так для мене усе й закінчилося. Більшість працівників пекарні почували те саме, що й Джо, Френк та Джімпі. Усе було гаразд, коли вони могли сміятися з мене і здаватися собі розумними моїм коштом, але тепер вони почували себе нижчими за дебіла. Я побачив, що завдяки своєму дивовижному розвитку примусив їх зменшитися й наголосив на їхніх вадах. Я зрадив їх, і за це вони зненавиділи мене.

Одна лише Фанні Берден не вважала, що мене слід примусити покинути пекарню, і попри їхній тиск та погрози відмовилася підписати петицію.

– Та це аж ніяк не означає, – зауважила вона, – що я не думаю: щось дуже дивне відбулося з тобою, Чарлі. Як ти змінився! Не можу цього зрозуміти. Ти був добрим, залежним від усіх чоловіком – звичайним, можливо, не дуже розумним, але чесним – і ніхто не знає, що ти із собою зробив, як ти зміг несподівано стати розумним та елегантним. Як усі кажуть – це несправедливо.

– Але що поганого робить людина, яка хоче бути розумнішою, набути знання й зрозуміти себе та світ?

– Якщо ти читав Біблію, Чарлі, ти повинен знати, що людина не може знати більше, аніж дозволив їй знати Господь. Зірвати яблуко з дерева пізнання не було дозволено людині. Чарлі, якщо ти зробив щось таке, чого не мусив робити, – у змові з дияволом чи якось так, – можливо, тобі ще не пізно покаятись. Можливо, ти ще можеш знову стати добрим і простим чоловіком, яким був раніше.

– Дороги назад для мене немає, Фанні. Я не зробив нічого поганого. Я схожий на чоловіка, який народився сліпим, але йому було надано можливість побачити світло. Це не може бути гріхом. Незабаром у світі будуть мільйони таких, як я. Наука зможе це зробити, Фанні.

Вона зосередила погляд на нареченій і нареченому на весільному торті, який прикрашала, і я побачив, як її губи ледь заворушилися, коли вона прошепотіла:

– Адам і Єва вчинили погано, коли зірвали і з’їли яблуко з дерева пізнання. Вони вчинили погано, коли побачили себе голими й довідалися про хіть і сором. І Господь вигнав їх із Раю й зачинив за ними ворота. Якби цього не сталося, ніхто з нас не ставав би старий і не знав, що таке хвороби.

Я не мав більше нічого сказати ані їй, ані решті. Ніхто з них не дивився мені у вічі. Я відчував ворожість у їхньому ставленні. Раніше вони насміхалися, зневажаючи мене за невігластво й тупість; тепер вони ненавиділи мене за мої знання та моє розуміння. Чому? Чого, в ім’я Бога, вони хочуть від мене?

Розум загнав клин між мною і тими людьми, яких я знав і любив, розум примусив мене покинути пекарню. Тепер я самотніший, аніж був будь-коли раніш. Цікаво, а що сталося б, якби вони посадили б Елджернона назад у велику клітку, де йому довелося б жити з іншими мишами. Чи налаштувалися б ті миші проти нього?

25 травня

Тож ось як людина може почати зневажати себе – коли до неї доходить, що вона робить неправильно, а зупинитися вона не може. Супроти своєї волі я опинився в помешканні Аліси. Вона була здивована, але впустила мене.

– Ти весь мокрий. Вода струменить по твоєму обличчю.

– Надворі дощ. Добре для квітів.

– Заходь. Зараз я піду знайду рушника. Ти схопиш запалення легень.

– Ти єдина, з ким я можу поговорити, – сказав я. – Дозволь мені залишитися.

– Я щойно поставила на плиту свіжу каву. Заходь, витрись, а тоді ми поговоримо.

Я розглянувся навкруги, поки вона пішла подивитись на каву. Я вперше був у її помешканні. Мені було приємно роздивлятися навколо, але я побачив щось таке, що мене стурбувало. У кімнаті панувала чистота. Порцелянові статуетки стояли рядочком на підвіконні, усі обернуті обличчями в один бік. Подушки були не просто розкидані на канапі, а розкладені акуратно на пластикових накривках, що захищали тканину, яка обтягувала канапу. На двох крайніх столиках стояли журнали, прилаштовані так, щоб їх назви були добре видимі. На одному з них: «Репортер», «Сетердей-рев’ю», «Нью-Йоркер». На другому: «Мадемуазель», «Гаус б’ютіфул» і «Рідерс дайджест».

На стіні, протилежній тій, де стояла канапа, висіла забрана в рамку репродукція картини Пікассо «Мати й дитя», а навпроти, над канапою, висіла картина придворного художника епохи Ренесансу, де був зображений лицар у масці, з мечем у руці, що захищав перелякану рожевощоку дівчину. Якщо розглянути все це цілком, воно не складало композиції. Скидалося на те, що Аліса не могла зрозуміти, хто вона така і в якому світі хоче жити.

– Ти не був у лабораторії вже кілька днів, – гукнула вона з кухні. – Професор Немур турбується за тебе.

– Я не міг наважитися з’явитися перед ним, – сказав я. – Знаю, мені немає чого соромитися, але мене наповнює якесь порожнє відчуття того, що я не мушу йти щодня на роботу – не бачити пекарню, печі, людей. Для мене це занадто. Учора й позавчора вночі мені приснилося, що я тону.

Вона поставила тацю в центрі кофейного столика – серветки складені трикутничками, тістечка розкладені півколом.

– Ти не повинен брати це так близько до серця, Чарлі. Воно не має стосунку до тебе.

– Мене не втішає, коли я кажу собі про це. Ті люди протягом стількох років були моєю родиною. Я почувався так, ніби мене викинули з власного дому.

– А тобі не здається, що це символічне повторення того досвіду, який ти пережив у дитинстві? Від тебе відмовилися батьки… тебе відіслали геть…

– О Боже! Не слід на все чіпляти гарні ярлички. Тут важить тільки те, що перед тим, як мене затягли в експеримент, я мав друзів, людей, які любили мене. Тепер я боюся…

– Ти ще маєш друзів.

– Це не одне й те саме.

– Страх – нормальна реакція.

– Тут ідеться про щось більше. Я боявся раніше. Боявся, аби мене не побили за те, що я не поступаюся Нормі, боявся переходити через вулицю Гауелз, де банда хлопчаків мала звичай дражнити мене й штовхати. І я боявся також шкільної вчительки місіс Ліббі, яка зв’язувала мені руки, щоб я не міг гратися з речами на своєму столі. Але всі ті події були реальними – і я мав усі підстави боятися їх. Страх, який опанував мене, коли мене вигнали з пекарні, це страх неясний, страх, якого я не розумію.

– Візьми себе в руки.

– Ти, певно, ніколи не відчувала паніки.

– Але ж, Чарлі, ти повинен пережити цю несподіванку. Ти як той плавець, якого зіштовхнули з плота, й він вжахнувся, втративши під ногами тверду землю. Містер Доннер був добрим до тебе, й усі ці роки ти почував себе в безпеці й у затишку. Бути вигнаним із пекарні невідомо за що – такого шоку ти просто не сподівався.

– Те, що я розумію причину свого вигнання, не допомагає. Я не можу більше сидіти сам-один у своїй кімнаті. Я блукаю вулицями вдень і вночі, не знаючи, чого шукаю… блукаю, поки втрачаю уявлення, куди я йду… й опиняюся перед пекарнею. Минулої ночі я пройшов увесь шлях від Площі Вашингтона до Центрального парку й заснув у парку. Якого біса я шукаю?

Що більше я говорив, то засмученішою вона здавалася.

– Як я можу допомогти тобі, Чарлі?

– Я не знаю. Я почуваюся наче тварина, яку вигнали з її затишної, безпечної клітки.

Вона сіла поруч зі мною на канапі.

– Вони штовхають тебе надто енергійно. Ти розгублений. Ти хочеш бути дорослим, але в тобі досі живе малий хлопчик. Самотній і наляканий. – Вона поклала мою голову собі на плече, намагаючись заспокоїти мене, й, коли скуйовдила мені волосся, я зрозумів, що вона потребує мене не менше, аніж я потребую її.

– Чарлі, – прошепотіла вона через короткий час, – хоч би чого тобі хотілося, не бійся мене.

Я хотів сказати їй, що чекаю нападу паніки.

Одного разу, доставляючи хліб із пекарні, Чарлі мало не знепритомнів, коли жінка середнього віку, яка щойно вийшла з ванни, вирішила розважитися, розгорнувши халат і виставивши перед ним своє голе тіло. Чи він коли-небудь бачив жінку, на якій не було одягу? Чи він знав, як треба кохатися? Його жах – його нажахане скигління – певно, налякало її. Бо вона відразу стулила поли халата й дала йому четвертак, щоб він скоріше забув про свою пригоду. Вона лише хотіла переконатися, що він добрий хлопець, – остерегла вона його. Він намагався бути добрим, – сказав він їй, – і не дивитися на жінок, бо мати завжди його била, коли його штанці були мокрими…

Тепер я бачив перед собою матір Чарлі, яка горлала на нього, тримаючи в руці шкіряний пояс, а батько намагався відтягти її геть.

– Годі тобі, Розо. Ти його вб’єш! Дай йому спокій!

Мати намагалася вирватися з батькових рук, щоб шмагонути його, але не дістала, й ремінь просвистів повз його плече, коли він упав на підлогу й звивався всім тілом, щоб ухилитися від удару.

– Подивись на нього! – лементувала Роза. – Він не може навчитися читати й писати, але знає, як подивитися на дівчину в такий спосіб. Я виб’ю бруд із його голови.

– Він не може утриматися, коли в нього ерекція. Це нормально. Він нічого поганого не зробив.

– Він не повинен так думати про дівчат. Подруга його сестри приходить до нас, а він починає думати про неї так! Я провчу його, й він ніколи про це не забуде! Ти мене чуєш? Якщо ти будь-коли доторкнешся до дівчини, я посаджу тебе у клітку, як тварину, й ти сидітимеш у ній до кінця життя. Ти мене чуєш?..

Я досі чую її. Та, може, я все-таки тепер вільний? Може, страх і нудота були тепер не морем, у якому я міг утопитися, а лише калюжею води, що віддзеркалювала моє минуле? Чи можу я почуватися тепер вільним? Якби я міг доторкнутися до Аліси раніше, не думаючи про своє минуле, яке раптом накотилося на мене, можливо, паніка не опанувала б мене? Якби я лише міг перетворити свій розум на білу пляму. Я видушив із себе:

– Ти… зроби це ти! Тримай мене!

І перш ніж я зрозумів, що вона робить, вона вже цілувала мене, притискаючи мене до себе міцніше, аніж будь-хто притискав мене до себе раніше. Але в ту мить, коли я почав забувати про все, воно почалося: гудіння у вухах, холод, нудота. Я відвернувся від неї. Вона намагалася заспокоїти мене, переконати, що це байдуже, що я не маю підстав звинувачувати себе. Але засоромлений і більше не спроможний стримувати свій біль, я почав схлипувати. Я плакав, аж поки не заснув у її обіймах, і мені приснилися лицар та рожевощока дівчина. Але в моєму сні меч у руці тримала дівчина.

Звіт 12, 5 червня

Немур гнівається, тому що я не надсилав йому своїх звітів протягом майже двох тижнів (і він має рацію, бо Фонд Велберга почав виплачувати мені заробітну платню з гранту, щоб я не мав потреби шукати собі роботу). Міжнародний психологічний з’їзд у Чикаго відбудеться вже через тиждень. Він хоче, щоб його попередня доповідь була максимально повною, позаяк Елджернон і я є головними експонатами його дослідження.

Наші взаємини стають дедалі напруженішими. Я терпіти не можу постійні Немурові згадки про мене як про лабораторний екземпляр. Він намагається переконати мене, що до його експерименту я не був людським створінням.

Я сказав Штраусові, що надто заклопотаний думанням, читанням і проникненням у себе, намагаючись зрозуміти, хто я такий, а письмо – процес надто повільний і воно затримує осмислення моїх ідей. За його пропозицією я навчився друкувати на машинці, й тепер, коли я спроможний надрукувати майже сімдесят п’ять слів на хвилину, мені стало набагато легше переносити свої думки на папір.

Штраус також переконав мене, що я повинен говорити й писати просто, щоб люди могли мене зрозуміти. Він переконав мене, що мова часто буває бар’єром, а не стежкою на шляху людського поступу. Іронічно усвідомлювати, що ти опинився по другий бік інтелектуального паркану.

Іноді я зустрічався з Алісою, але ми не згадували про те, що між нами сталося. Наші взаємини залишалися платонічними. Але протягом трьох ночей після того, як я покинув пекарню, мене терзали кошмари. Важко повірити, що це сталося тільки два тижні тому.

Я блукав уночі безлюдними вулицями, переслідуваний привидами. І хоч я завжди прибігав до пекарні, її двері були замкнені, а люди в приміщенні ніколи не оберталися, щоб подивитися на мене. Крізь вікно я бачив, як наречена й наречений на весільному пирозі показують на мене й сміються, – повітря насичується сміхом, аж поки я цього не витримую, – а два купідони розмахують своїми охопленими полум’ям луками. Я кричу. Я гупаю кулаками у двері, але не чутно жодного звуку. Я бачу Чарлі, який дивиться на мене зсередини. Чи це лише віддзеркалення? Щось хапає мене за ноги й тягне геть від пекарні в темні алеї, й, коли вони починають обгортати мене, я прокидаюся.

Іноді вікно пекарні відчиняється в минуле і, дивлячись крізь нього, я бачу інші речі й інших людей.

Дивовижно, як розвивається моя спроможність спогадувати. Я ще не можу контролювати її цілком, але іноді, коли я заклопотаний читанням або працюю над якоюсь проблемою, мене опановує відчуття дивовижної ясності. Я знаю, що це застережний сигнал підсвідомості, й тепер, замість чекати, коли пам’ять прийде до мене, заплющую очі й простягаю до неї руку. Іноді мені вдається взяти цей уламок пам’яті під свій повний контроль, дослідити не лише суму мого колишнього досвіду, а й також невикористані здібності мого розуму.

Навіть тепер, коли я про це думаю, то відчуваю гостру тишу. Бачу вікно пекарні… простягаю руку й доторкаюся до нього… воно холодне й вібрує, а потім скло нагрівається… стає гарячим… гарячішим… обпалює мої пальці. Вікно, яке віддзеркалює мій образ, світлішає, й, коли скло перетворюється на дзеркало, я бачу малого Чарлі Гордона – йому чотирнадцять або п’ятнадцять років, він дивиться на мене крізь вікно свого дому, й мені дивно усвідомлювати, наскільки іншим він був…

Він чекає свою сестру, яка повертається зі школи, й, коли бачить, як вона виходить із-за рогу вулиці на Маркс-стріт, він махає їй рукою й викрикує її ім’я, й вибігає на ґанок, щоб зустріти її. Норма вимахує аркушем паперу.

– Я одержала А за свій твір з історії. Я знала відповіді на всі запитання. Місіс Баффін сказала, що мій твір – найкращий у класі.

Норма – гарненька дівчинка з брунатним волоссям, акуратно зачесаним, заплетеним у коси й укладеним короною на голові, та, коли вона подивилася на свого великого брата, її усміхнене личко спохмурніло, й вона відсахнулася від нього, залишивши його позаду, а сама побігла сходами нагору в дім.

Усміхаючись, він пішов за нею.

Мати й батько перебували на кухні, й Чарлі, збуджений доброю новиною Норми, оголошує її, перш ніж вона здобула нагоду.

– Вона одержала А! Вона одержала А!

– Ні! – зойкнула Норма. – Не ти. Ти цього не кажи. Це моя оцінка, і я про неї скажу.

– Стривай-но, юна леді. – Мат поклав свою газету й суворо подивився на дочку. – Так не розмовляють зі своїм братом.

– Він не має права казати це!

– Байдуже. – Мат подивився на неї над своїм застережно піднятим пальцем. – Він не хотів тебе скривдити, й ти не повинна кричати на нього.

Вона обернулася до матері, шукаючи в неї підтримки.

– Я одержала А – найвищу оцінку в класі. Тепер ви дозволите мені мати собаку? Ви обіцяли. Ви сказали, я її матиму, коли одержу високу оцінку на тестуванні. І я одержала А. А тепер я хочу одержати коричневого собаку з білими плямами. І я хочу назвати його Наполеоном, бо це те запитання, на яке я відповіла найкраще. Наполеон програв битву під Ватерлоо.

Роза кивнула головою.

– Іди на ґанок і пограйся з Чарлі. Він чекає вже годину, коли ти повернешся зі школи.

– Я не хочу з ним гратися.

– Іди на ґанок, – сказав Мат.

Норма подивилася на батька, а потім на Чарлі.

– Я не гратимуся з ним. Мати сказала, я не мушу з ним гратися, якщо не хочу.

– А зараз, юна леді, – Мат підвівся зі свого стільця й підійшов до неї, – попроси у свого брата пробачення.

– Я не хочу просити в нього пробачення, – заверещала вона, ховаючись у матері за кріслом. – Він як мала дитина. Він не може грати ані в монополію, ані в шашки, ані в нехай там що… У нього в голові усе змішується. Я більше не гратимуся з ним.

– Тоді йди до своєї кімнати!

– Мені можна тепер мати собаку, мамо?

Мат ударив кулаком по столу:

– Ніякого собаки в цьому домі не буде доти, доки ви так поводитиметеся, юна леді.

– Я обіцяла їй собаку, якщо вона матиме високі оцінки у школі…

– Коричневого, з білими плямами, – уточнила Норма.

Мат показав пальцем на Чарлі, який стояв біля стіни.

– Ти забула, що ти сказала своєму синові, він не матиме собаки, бо ми не маємо для нього кімнати й нема кому його доглядати. Пам’ятаєш? Коли він попросив собаку? Ти передумала?

– Але я можу доглядати свого собаку, – заявила Норма. – Я годуватиму його, митиму й гулятиму з ним…

Чарлі, який стояв біля стола, граючись своїм червоним ґудзиком на нитці, несподівано втрутився до розмови.

– Я допоможу їй дбати про собаку. Я допоможу їй годувати його, розчісувати й не дозволю іншим собакам кусати його!

Але, перш ніж Мат або Роза змогли відповісти, Норма заверещала:

– Ні! Це має бути мій собака! Лише мій собака!

Мат кивнув головою.

– Ти бачиш?

Роза сіла поруч із дочкою й стала гладити її по голові, щоб заспокоїти.

– Але ми повинні ділитися речами, моя люба. Чарлі допоможе тобі доглядати собаку.

– Ні! Він буде лише моїм!.. Лише я одержала оцінку А з історії – а не він! Він ніколи не одержує таких гарних оцінок, які одержую я! Чому він має допомагати мені доглядати собаку? Тоді собака любитиме його більше, аніж мене, й це буде його собака, а не мій. Ні! Якщо я не матиму собаку лише для себе, то не хочу його мати.

– Це розв’язує проблему, – сказав Мат, знову опускаючись у своє крісло. – Ми не матимемо собаки.

Несподівано Норма стрибнула з кушетки й схопила свій твір з історії, який принесла додому лише кілька хвилин тому, щоб похвалитися ним. Вона подерла його й кинула клапті у здивоване обличчя Чарлі.

– Ненавиджу тебе! Ненавиджу тебе!

– Нормо, перестань! – Роза схопила дочку, але вона випручалася в неї з рук.

– І я ненавиджу школу! Ненавиджу! Я перестану навчатися, стану таким самим йолопом, як він. Я забуду все, чого навчилася, і стану такою, як він. – Вона вибігла з кімнати, горлаючи. – Це вже відбувається зі мною. Я все забуваю… Я забуваю… Я більше не пам’ятаю нічого, чого я навчилася!

Перелякана Роза побігла за нею. Мат залишився сидіти на своєму місці, втупившись у газету, яка лежала в нього на колінах. Чарлі, наляканий істерією й зойками, упав на стілець, тихо схлипуючи. Що він зробив не так? І, відчувши мокроту в штанях і струмінь, який стікав по його нозі, він сидів, чекаючи ляпаса, що його, знав, дасть мати, коли повернеться.

Сцена розтанула перед моїми очима, але відтоді Норма проводила всі свої вільні хвилини з подругами або гралася сама-одна у своїй кімнаті. Вона зачиняла двері, й мені було заборонено заходити туди без її дозволу.

Я пригадав, що одного разу підслухав, як Норма сказала подрузі, з якою вона гралася:

– Він мені не справжній брат! Він хлопець, якого ми взяли до себе, бо нам стало шкода його. Моя мама сказала мені про це й дозволила розповідати всім, що він мені не справжній брат.

Мені хотілось, щоб цей спогад був фотографією, щоб я міг порвати його й кинути їй в обличчя. Я хотів би покликати її через роки і сказати, що ніколи не хотів перешкодити їй завести собаку. Вона могла мати його цілком для себе, і я не годував би його, не розчісував і не грався б із ним і ніколи б не намагався домогтися, щоб він любив мене більше, аніж любив її. Я лише хотів, щоб вона гралася зі мною, як гралися ми з нею раніше. Я ніколи не мав наміру скривдити її або зробити їй боляче.