Текст книги "Квіти для Елджернона"

Автор книги: Деніел Кіз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

26 квітня

Я знаю, мені не слід стовбичити в коледжі, коли приходжу до лабораторії, але мене збуджує бачити, як хлопці й дівчата ходять туди-сюди з книжками в руках, і слухати, як вони розмовляють про все те, чого навчилися у своїх класах. Мені хотілося б посидіти й поговорити з ними за кавою в місцевій таверні, коли вони збираються разом, щоб посперечатися про книжки, політику та ідеї. Я з хвилюванням дослухаюся до їхніх балачок про поезію, науки й філософію – про Шекспіра й Мільтона; про Ньютона, Ейнштейна і Фройда; про Платона, Гегеля й Канта та про інші імена, які відлунюють у моїй свідомості як великі церковні дзвони.

Іноді я дослухаюся до їхніх розмов за сусідніми столами і прикидаюся студентом коледжу, хоч набагато старший за них. Я ношу книжки й почав курити люльку. Це дурне, але позаяк я належу до лабораторії, то відчуваю себе частиною університету. Я ненавиджу свою самітну кімнату, й мені не хочеться йти додому.

27 квітня

Я заприятелював із кількома хлопцями в таверні коледжу. Вони сперечалися, хто насправді написав Шекспірові п’єси – сам Шекспір чи хтось інший. Один із хлопців – товстий із пітним обличчям – стверджував, що всі п’єси Шекспіра написав Марло. Але Ленні, низенький хлопець у темних окулярах, не вірив в авторство Марло і казав, що всім відомо, ті п’єси написав сер Френсіс Бекон, бо Шекспір ніколи не навчався в коледжі й не мав тієї освіти, яка була потрібна, щоб написати ті п’єси. А один із першокурсників сказав, що чув, як двоє чоловіків у чоловічій кімнаті говорили про те, що Шекспірові п’єси написала одна леді.

І вони розмовляли про політику, про мистецтво й Бога. Я ніколи раніше не чув, аби хтось сказав, що Бога може й не бути. Це налякало мене, бо вперше я почав думати про те, що означає Бог.

Тепер я розумію, що одна з найважливіших причин, чому треба ходити до школи й здобувати освіту, полягає в тому, що те, у що ти вірив протягом усього свого життя, може бути неправдою, і ніщо не є тим, чим воно здається.

Весь той час, поки вони говорили й сперечалися, я відчував, як у мені наростає збудження. Ось чого я хотів – ходити до коледжу й слухати, як люди говорять про важливі речі.

Я тепер проводив більшість свого вільного часу в бібліотеці, читаючи і всмоктуючи все, що міг, із книжок. Я не зосереджував свою увагу на чомусь окремому, а лише читав багато художньої літератури: Достоєвського, Флобера, Діккенса, Гемінгвея, Фолкнера – усе, що потрапляло мені до рук, – насичуючи голод, який не можна наситити.

28 квітня

Минулої ночі я чув уві сні, як мама кричала на батька та вчителя в початковій школі 13 (перша моя школа, з якої вони мене перевели до школи 222) …

– Він нормальний! Нормальний! Він виросте і буде таким самим, як інші.

Вона хотіла подряпати вчителя, але батько відтягнув її назад.

– Одного дня він піде до коледжу. Він стане кимось. – Вона все ще верещала й учепилася в батька, тож він її відпустив. – Одного дня він піде до коледжу і на когось вивчиться.

Ми були в кабінеті директора, й там було ще багато людей, які здавалися спантеличеними, але заступник директора усміхався й відвертав голову, щоб ніхто не міг бачити його усмішки.

Директор у моєму сні мав довгу бороду, він летів через кімнату й показував на мене.

– Його треба віддати до спеціальної школи. Державної спеціальної школи у Воррені. Ми не можемо тримати його тут.

Батько витяг маму з кабінету директора, й вона все кричала та плакала. Я не бачив її обличчя, але її великі червоні сльози капали на мене…

Цього ранку мені пощастило запам’ятати свій сон, але я досяг навіть більшого – я зміг пригадати крізь густий туман той час, коли мені було шість років і все це сталося. Саме перед тим як народилася Норма. Я бачив маму, тонку жінку з темним волоссям, яка балакала забагато й занадто часто застосовувала руки. Як завжди, її обличчя затуманене. Волосся зав’язане вгорі вузлом, а рука доторкається до нього, гладить, ніби вона хоче переконатися, що воно досі там. Я пам’ятаю, що вона завжди махала крильми, наче велика біла птаха, навколо мого батька, а він був надто важкий і стомлений, щоб ухилитися від її дзьоба. Я бачу Чарлі, що стоїть посеред кухні, граючись зі своєю ниткою, на яку нанизані блискучі кульки та кільця. Він підіймає цю нитку однією рукою, обертає кільця так, що вони закручуються й розкручуються, граючи відблисками. Він милується своєю іграшкою упродовж цілих годин. Я не знаю, хто зробив її для нього і що з нею сталося, але бачу, як він там стоїть, немов зачарований, дивлячись, як нитка розкручується і розкручує кільця.

Вона верещить на нього – ні, вона верещить на його батька:

– Я не хочу забирати його звідти. У ньому немає нічого ненормального!

– Розо, не можна більше вдавати, що нічого ненормального в ньому немає. Ти тільки подивися на нього, Розо… Йому вже шість років і…

– Він не ідіот. Він нормальний. Він буде таким, як і всі інші.

Батько дивиться сумним поглядом на сина, який розважається з ниткою, і Чарлі всміхається й підіймає її вгору показати йому, як це гарно, коли вона то розкручується, то закручується.

– Викинь цю гидь! – кричить мати й несподівано вихоплює нитку з руки в Чарлі, й вона падає на кухонну підлогу. – Іди пограйся зі своїми алфавітними кубиками.

Він стоїть там, наляканий несподіваним вибухом її гніву. Він зіщулюється, не знаючи, що вона тепер зробить. Тіло йому починає тремтіти. Батько й мати сперечаються, і їхні голоси проникають до нього всередину і створюють там почуття паніки.

– Чарлі, йди до ванної. Не смій пісяти у штанці.

Він хоче зробити, як вона наказує, але його ноги надто легкі, щоб витримати вагу тіла. Його руки автоматично підіймаються, щоб затулитися від ударів.

– Ради Бога, Розо. Дай йому спокій. Ти його лякаєш. Ти завжди так робиш, і бідолашний малюк…

– Тоді чому ти не допоможеш мені? Я мушу все робити сама. Щодня я намагаюся вчити його, щоб допомогти наздогнати ровесників. Він просто повільно розвивається – ото й усе. Але він може навчатися, як і всі інші.

– Але ж ти обдурюєш себе, Розо. Це несправедливо – і до нас, і до нього. Прикидатися, що він нормальний. Дресирувати його, наче він тварина, яку можна навчити різних трюків. Чому ти не даси йому спокій?

– Бо я хочу, щоб він став таким, як інші.

Поки вони сперечаються, відчуття, яке тисне на нутрощі Чарлі, дедалі посилюється. Його нутрощі готові вибухнути, й він знає, що йому треба піти до туалету, як вона сказала йому й уже не раз. Але він не здатний піти. Відчуває, що йому набагато зручніше випорожнити живіт у кухні, але це неправильно, й вона його битиме.

Він хоче мати свою нитку. Якби він мав свою нитку й дивився, як вона закручується й розкручується, то зміг би контролювати себе й не накласти в штанці. Але іграшки немає, кільця й намистинки лежать почасти під столом, почасти під умивальником, а нитка – біля плити…

Дивно, хоч я й можу пригадати голоси, але їхні обличчя залишаються розмазаними, і я здатний бачити лише невиразні обриси. Батько масивний і незграбний, мама тонка й рухлива. Чуючи їх тепер, сперечаючись із ними через багато років, я відчуваю потребу закричати до них:

– Подивіться на нього! Отуди подивіться, туди! Подивіться на Чарлі. Йому треба в туалет!

Чарлі стоїть, схопившись за свою картату з червоними клітинками сорочку, смикаючи її, а вони сперечаються над ним. Слова пролітають над ним сердитими іскрами – гнів і провина, яких він не може зрозуміти.

– Наступного вересня він знову піде до тринадцятої школи й знову пройде всю програму.

– Чому ти не можеш подивитися правді у вічі? Учителька каже, він неспроможний навчатися в регулярному класі.

– Ця паскудна вчителька? О, я знаю, як би я її назвала. Нехай вона лиш причепиться до мене знову, і я вже не обмежуся листом до навчальної ради. Я видряпаю очі цій гидкій хвойді. Чарлі, чого ти згинаєшся всім тілом? Іди до туалету. Сам іди. Ти знаєш, як туди йти і що там робити.

– Ти не бачиш, він хоче, щоб ти його туди відвела? Він наляканий.

– Не втручайся. Він цілком здатний піти до туалету сам. У книжці написано, що це наповнює його відчуттям упевненості й успіху.

Жах, який він відчуває перед цим холодним, вистеленим плитами приміщенням, переповнює його. Він боїться піти туди сам. Він тягнеться до її руки й схлипує:

– Я з тобою… З тобою..

Але вона відбиває його руку геть.

– Ні, годі, – суворо відповідає вона. – Ти вже великий хлопець. Ти можеш піти туди без будь-чиєї допомоги. А тепер іди-но ти до туалету й стягни із себе штанці, як я показувала тобі. Попереджаю, якщо ти в них накладеш, я відлупцюю тебе.

Я майже відчуваю все це тепер, відчуваю, як стискаються й булькають його нутрощі, тоді як обоє батьків стоять над ним і чекають, щó він зробить. Його скигління переходить у тихий плач, він не може далі стримувати себе, схлипує й затуляє обличчя долонями, коли забруднює штанці. Вони заповнюються чимось м’яким і теплим, і він відчуває водночас полегкість і страх. Але вона зараз скине з нього забруднені штанці й відлупцює його. Вона нахиляється над ним, горлаючи, що він поганий хлопець, і Чарлі тулиться до батька, шукаючи в нього допомоги.

Несподівано я пригадую, що мою матір звуть Роза, а батька Мат. Це не нормально – забути імена своїх батьків. А Норма? Дивно, але я зовсім не думав про них протягом дуже тривалого часу. Мені хотілося б тепер побачити обличчя Мата, довідатися про те, щó він думав у ту мить. Але я пам’ятаю тільки те, що, коли вона почала лупцювати мене, Мат обернувся й вийшов із кімнати. Мені хотілося б побачити їхні обличчя більш виразно.

Звіт 11, 1 травня

Чому я ніколи не помічав, яка гарна Аліса Кінніан? Вона має голубині карі очі й хвилясте коричневе волосся, що спадає до пліч. Коли вона всміхається, то виникає враження, ніби вона надимає губи.

Ми ходили в кіно, а потім разом пообідали. Я дуже мало зрозумів із кінокартини, бо надто гостро відчував, що вона сидить біля мене. Двічі її гола рука доторкалася до моєї на підлокітнику стільця, й обидва рази страх, що вона розгнівається, примушував мене відсмикнути руку. Я міг думати лише про її м’яку шкіру, котра була за кілька дюймів від мене. Потім я побачив, за два ряди від нас, молодика, який обняв свою дівчину, й мені захотілося обняти міс Кінніан. Ця думка мене вжахнула. Проте якщо я зроблю це повільно… спочатку поклавши руку на спинку її стільця… просуваючи її вгору… дюйм за дюймом… і доторкнуся до її плечей і шиї… ніби випадково…

Я не наважився.

Найбільше, чого я досяг, було покласти руку на спинку її сидіння, але на той час, коли моя рука опинилася там, я мусив забрати її звідти, щоб витерти піт зі свого обличчя та шиї.

Одного разу її нога випадково доторкнулася до моєї ноги.

Це стало для мене таким випробуванням, – таким болючим, – що я доклав усіх зусиль, аби примусити себе не думати про неї. Першою картиною був фільм про війну, й усе, що я з нього зрозумів, був кінець, де рядовий солдат повернувся до Європи, щоб одружитися з жінкою, яка врятувала йому життя. Друга кінокартина зацікавила мене. То був психологічний фільм про чоловіка й жінку, які вочевидь кохали одне одного, але натомість збиткувалися одне над одним. Усе наводило на думку, що чоловік мав намір убити дружину, але в останню мить якийсь її крик у кошмарі примусив його пригадати подію, що трапилась у дитинстві. Раптовий спогад показав, що його ненависть насправді спрямована на розбещену гувернантку, яка лякала його страшними історіями й залишила тріщину на його особистості. Схвильований цим відкриттям, він скрикнув від радості, і його дружина прокинулася. Він обняв її й у такий спосіб повідомив, що всі його проблеми розв’язані. Який примітив! Я, мабуть, якось виявив свій гнів, бо Аліса запитала мене, що зі мною.

– Це брехня, – пояснив я, коли ми вийшли у фойє. – У житті такого не буває.

– Звичайно, ні, – засміялася вона. – Це світ фантазії.

– Ой, ні! Це не відповідь, – не погодився я. – Навіть у світі, де панує фантазія, мають існувати правила. Частини не повинні суперечити одна одній і з’єднуватися між собою. Таке кіно – брехня. Події в ньому надумані, бо авторові сценарію, або директорові фільму, або комусь іншому забаглося вставити туди невластиве, і воно не здається нормальним.

Вона подивилася на мене замисленим поглядом, коли ми вийшли під світло яскравих ліхтарів площі Таймс-сквер.

– Ти розвиваєшся дуже швидко.

– Я спантеличений і розгублений. Я більше не знаю, щó я знаю.

– Не думай про це, – сказала вона. – Ти починаєш бачити й розуміти речі. – Вона махнула рукою, ніби хотіла забрати весь неон і блиск навколо нас, коли ми перетинали майдан до Сьомої авеню. – Ти починаєш бачити те, що ховається під поверхнею речей. Те, що ти сказав про частини, які повинні з’єднуватися, свідчить про твою проникливість.

– О, не перебільшуй. Я не почуваю себе так, ніби чогось досяг. Я нічого не розумію ані про себе, ані про своє минуле. Не знаю навіть, де перебувають мої батьки або на кого вони схожі. Чи ти знаєш, що коли я бачу їх у спалаху пам’яті або уві сні, їхні обличчя геть розмазані? Я хочу побачити їхні вирази. Я не зрозумію, що зі мною відбувається, поки не побачу їхніх облич.

– Заспокойся, Чарлі. – Люди стали обертатися й дивитися на нас. Вона просунула руку під мій лікоть і притягла мене ближче до себе. – Будь терплячим. Не забувай, що ти за кілька тижнів пройшов шлях, який у декого забирає ціле життя. Ти ніби велетенська губка, яка всмоктує знання. Незабаром ти почнеш поєднувати речі й побачиш, як пов’язані між собою різні світи. Вони перебувають на різних рівнях, Чарлі, ніби щаблі величезної драбини. І ти підійматимешся ними щораз вище й бачитимеш дедалі більше й більше світів навколо себе.

Коли ми увійшли до кафетерію на Сорок п’ятій стріт і взяли свої таці, вона заговорила дуже жваво:

– Звичайні люди, – сказала вона, – можуть бачити дуже мало. Вони не можуть надто змінюватися або піднятися вище, ніж вони є, але ти геній. Ти підійматимешся вище й вище і бачитимеш щораз більше. І за кожним кроком тобі відкриватимуться світи, про які ти навіть не знав, що вони існують.

Люди в черзі, які чули її, обернулися, щоб подивитись на мене, і лише коли я штурхнув її ліктем, щоб замовкла, вона знизила голос.

– Я тільки молю Бога, – прошепотіла вона, – щоб ця операція не завдала тобі шкоди.

Протягом якогось часу після цих її слів я не знав, що сказати. Ми замовили їжу біля прилавка, віднесли її за наш стіл і з’їли, не розмовляючи. Мовчанка примусила мене нервувати. Я знав, щó вона мала на увазі й вирішив пожартувати на цю тему.

– Чому вона має завдати мені шкоди? Мені не може бути гірше, аніж було. Навіть Елджернон досі розумний, хіба ні? Поки з ним усе гаразд, я теж буду в чудовій формі. – Вона гралася своїм ножем, роблячи круглі заглибини в шматку масла, й ці рухи загіпнотизували мене. – А крім того, – сказав я їй, – я щось підслухав: професор Немур і доктор Штраус сперечалися, й Немур сказав, він переконаний, що все буде гаразд.

– Я сподіваюся, – сказала вона. – Ти не уявляєш собі, як я боялася, що все може закінчитися погано. Я почувала себе почасти відповідальною.

Вона побачила, як я пильно дивлюся на ніж, й обережно поклала його поруч зі своєю тарілкою.

– Я наважився на цю операцію тільки заради тебе, – сказав я.

Вона засміялася, примусивши мене затремтіти, коли я побачив, якими карими були її ніжні очі. Вона скинула швидким поглядом на скатертину й почервоніла.

– Дякую тобі, Чарлі, – сказала вона й узяла мою руку.

Це вперше хтось так зробив, і я відчув приплив сміливості. Я нахилився вперед, взявши її за руку, й слова самі злетіли з моїх уст.

– Ти дуже подобаєшся мені.

Коли я це сказав, то боявся, що вона засміється, але вона кивнула головою й усміхнулася.

– Ти мені теж подобаєшся, Чарлі.

– Але ти більше, ніж подобаєшся мені. Я хотів сказати… о чорт! Не знаю, що я хотів сказати.

Я знав, що червонію, і не знав, куди дивитися й що робити зі своїми руками. Я впустив виделку й коли спробував підняти її, то перекинув склянку з водою й розлив на її сукню. Несподівано я знову став незграбним і неповоротким, а коли хотів попросити пробачення, то виявив, що язик у мене став надто великий для мого рота.

– Усе гаразд, Чарлі, – спробувала вона мене заспокоїти. – Це лише вода. Не дозволяй, щоб вона примусила тебе так перейматися.

Їдучи додому в таксі, ми довго мовчали, а потім вона поклала свою сумочку, поправила мою краватку й розгорнула хусточку, що стриміла в моїй нагрудній кишені.

– Ти засмутився сьогодні, Чарлі.

– Я відчув себе кумедним.

– Я завдала тобі прикрощів, розмовляючи про це. Вселила тобі почуття сором’язливості.

– Річ не в цьому. Мене непокоїть, що я не можу виразити словами те, що почуваю.

– Ці почуття для тебе нові. Не все… можна передати словами.

Я підсунувся ближче до неї і спробував знову взяти її за руку, але вона відсунулася.

– Ні, Чарлі. Не думаю, що це буде для тебе добре. Я засмутила тебе, й це може мати негативний ефект.

Коли вона відіпхнула мене, я відчув себе незграбним і кумедним водночас. Це примусило мене розгніватись на себе, я відсунувся на свій бік сидіння й став дивитися у вікно. Я зненавидів її, як ніколи нікого не ненавидів раніше – за легкі відповіді та материнську стурбованість. Я хотів дати їй ляпаса, збити з ніг, а потім узяти на руки й поцілувати.

– Чарлі, мені прикро, якщо я засмутила тебе.

– Забудь про це.

– Але ти повинен зрозуміти, щó відбувається.

– Я розумію, – сказав я. – Але мені не хочеться розмовляти про це.

На той час, коли таксі доїхало до її помешкання на Сімдесят сьомій стріт, я почував себе глибоко нещасним.

– Це моя провина, – сказала вона. – Мені не слід було виходити з тобою сьогодні.

– Так, я тепер це бачу.

– Я мала на увазі, що ми не маємо права переносити наші взаємини на персональний… емоційний рівень. У тебе стільки роботи. Я не маю права входити у твоє життя в цей час.

– Це мій клопіт, чи не так?

– Хіба твій? Це вже не твоя особиста справа, Чарлі. Тепер ти маєш зобов’язання не лише перед професором Немуром і доктором Штраусом, а й перед мільйонами тих людей, які можуть піти твоїми слідами.

Що більше вона розмовляла в такому стилі, то гірше я себе почував. Вона підкреслювала мою незграбність, мою відсутність знання про те, що треба казати й робити. Я був незграбним підлітком в її очах, і вона намагалася, вона шукала найлегшого способу позбутися мене.

Коли ми підійшли до дверей її помешкання, вона обернулася до мене й усміхнулася, й на мить мені здалося, вона хоче запросити мене до себе, але вона лише прошепотіла:

– Надобраніч, Чарлі. Дякую тобі за чудовий вечір.

Я хотів поцілувати її на прощання. Я довго обмірковував свій намір. Хіба жінка не чекає, що ти поцілуєш її? У романах, які я прочитав, у кінофільмах, які бачив, ініціативу бере на себе чоловік. Учора ввечері я постановив, що поцілую її. А що, як вона мене відштовхне?

Я підступив ближче й потягся до її пліч, але вона була надто швидка для мене. Вона зупинила мене й узяла за руку.

– Нам ліпше попрощатися просто так, Чарлі. Не можна допустити, щоб наші стосунки стали персональними. Ще не час.

І перш ніж я встиг запротестувати або запитати в неї, щó вона має на увазі, увійшла у двері.

– Надобраніч, Чарлі, і ще раз дякую тобі за чудово… чудово проведений час.

І зачинила за собою двері.

Я був лютий на себе, на неї, на світ, та, коли я прийшов додому, зрозумів, що вона мала слушність. Я не знаю, чи я подобаюся їй, чи вона просто добра до мене. Що вона, зрештою, могла знайти в мені? Я такий незграбний тому, що ніколи не переживав нічого подібного раніше. Як людина навчається поводитись у стосунку до іншої людини? Як чоловік навчається поводитись у стосунку до жінки?

Книжки не дуже допомагають у цьому.

Але наступного разу я поцілую її на прощання.

3 травня

Серед іншого мене завжди тривожить те, що, згадуючи своє минуле, я ніколи реально не знаю, чи це відбулося справді так, чи я лише уявив, що воно відбулося так, а не інак, чи я все вигадав. Я схожий на чоловіка, який напівпроспав усе своє життя й намагається з’ясувати, яким він був до того, як прокинувся. Усе відбувається дуже повільно, і його обриси змазані.

Уночі мені наснився кошмар, і я запам’ятав дещо, коли прокинувся.

Я біжу довгим коридором, напівзасліплений хмарами пилюки. Я то біжу вперед, то підіймаюся в повітря, обертаюся там і біжу назад, але мені страшно, бо я щось ховаю в кишені. Не знаю, що це і де я його взяв, але знаю, його намагаються забрати в мене, і це вселяє страх.

Стіна обвалюється, й у проломі з’являється рудоволоса дівчина, простягаючи до мене руки, – її обличчя – біла розмазана маска. Вона обіймає мене, цілує й пестить, а я хочу тримати її міцно, але боюся. Що більше вона доторкається до мене, то більший страх мене опановує, о я знаю, що не повинен доторкатися до цієї дівчини. Потім, коли моє тіло треться об її тіло, я відчуваю дивне булькотіння й пульсування у своєму тілі, що нагріває мене. Та коли я підіймаю погляд, то бачу в її руці закривавлений ніж.

Я кидаюся навтіки й намагаюся кричати, але жоден звук не вилітає з мого горла, а мої кишені порожні. Я обмацую їх, але не пам’ятаю, що загубив і навіщо його ховав. Я знаю тільки, що воно пропало і що на моїх руках також кров.

Коли я прокинувся, то подумав про Алісу й мене охопила та сама паніка, що й уві сні. Чого я боявся? Чогось пов’язаного з ножем?

Я зготував собі філіжанку кави й закурив сигарету. Мені ще ніколи не снився такий сон, і я знав, що він пов’язаний із вечором, який я провів з Алісою. Я почав думати про неї інакше.

Вільні асоціації – це досі щось важке для мене, бо нелегко контролювати напрям своїх думок… просто відкрити свій розум і дозволити, щоб усе проникало в нього… булькотіння на поверхні, наче булькотіння у ванні… там купається жінка… дівчинка… там купається Норма… Я підглядаю крізь замкову щілину… і коли вона вилазить із ванни й починає обтирати собі тіло, я бачу, що її тіло відрізняється від мого тіла… чогось на ньому бракує…

Я біжу коридором… щось мене переслідує… не людина… лише великий і блискучий кухонний ніж… я переляканий і намагаюся кричати, але голосу не чутно, бо горло в мене перетяте, і я стікаю кров’ю…

– Мамо, Чарлі підглядає за мною крізь замкову щілину…

Чому вона інша? Що з нею сталося?.. кров… кровотеча… чорний отвір.

Три сліпі миші… три сліпі миші. Поглянь-но, як вони біжать! Поглянь-но, як вони біжать! Усі вони біжать за дружиною фермера. Вона обрізала їхні хвостики кухонним ножем. Чи ви коли-небудь бачили щось подібне у своєму житті? Щоб три… сліпі… миші?

Чарлі сам-один у кухні рано-вранці. Усі інші сплять, а він розважається, крутячи нитку з яскравими кільцями. Один із його ґудзиків відривається від сорочки, коли він різко нахиляється, й котиться по кухонному лінолеуму із хитромудрим малюнком. Він котиться до ванної. Чарлі біжить за ним, але втрачає його з виду. Де той ґудзик? Він заходить до ванної, щоб знайти його. У ванній кімнаті є комірчина, де складено брудну білизну, і йому подобається діставати звідти одяг і дивитись на нього. Речі його батька і його матері… і білизна Норми. Йому подобається приміряти на себе чужий одяг і прикидатися Нормою, проте одного разу, коли він це зробив, мати відлупцювала його. Там, у тому складі брудної білизни, він знайшов спідній одяг Норми із засохлою кров’ю. Що вона зробила поганого? Він був нажаханий. Той, хто побив її, можливо, тепер хоче побити його…

Чому подібна пам’ять із дитинства так міцно прилипла до мене й чому вона лякає мене тепер? Через мої почуття до Аліси?

Думаючи про це тепер, я можу зрозуміти, чому мене навчали обминати жінок. Я вчинив неправильно, висловивши свої почуття до Аліси. Я не маю права думати про жінок у такий спосіб – поки що не маю.

Та коли я пишу ці слова, щось кричить у мені, що я помиляюся. Я людина. Я вже був кимось ще до того, як ліг під ніж хірурга. І я повинен когось любити.