Текст книги "Квіти для Елджернона"
Автор книги: Деніел Кіз
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]
8 травня
Навіть тепер, коли я довідався про те, що відбувається за спиною в містера Доннера, мені важко повірити в це. Я помітив щось не так два дні тому в годину напливу покупців. Джімпі був за прилавком, він загортав торт на день народження для одного з наших постійних клієнтів – торт, який коштує три долари дев’яносто п’ять центів. Та, коли Джімпі клацнув касою, вона показала два долари дев’яносто п’ять центів. Я хотів був сказати йому, що він помилився, але в дзеркальці за прилавком побачив, як наш постійний покупець підморгнув й усміхнувся Джімпі, а той усміхнувся йому у відповідь. І коли покупець одержав решту, я побачив, як велика срібна монета залишилася в руці Джімпі, перш ніж його пальці стиснулися на ній, а тоді швидким рухом він опустив півдолара до своєї кишені.
– Чарлі, – запитала жінка, що стояла позаду мене, – ви ще маєте тістечка з кремом?
– Зараз я піду й довідаюся.
Я був радий, що мене урвали, бо це дало мені час подумати про те, що я побачив. Не випадало сумніватися, що Джімпі не помилився. Він умисне зменшив ціну покупцеві, між ними було повне порозуміння.
Я прихилився до стіни, не знаючи, що мені робити. Джімпі працював у містера Доннера понад п’ятнадцять років. Доннер, – який завжди ставився до своїх робітників як до близьких друзів, як до родичів, – не раз запрошував родину Джімпі до себе на обід. Він часто доручав Джімпі керувати крамницею, коли йому доводилося кудись поїхати, і я не раз чув історії про ті часи, коли Доннер давав Джімпі гроші, щоб той міг оплатити лікарняні рахунки своєї дружини.
Було неймовірно, щоб у такого чоловіка хтось міг красти. Було кілька інших пояснень. Джімпі справді помилився, підраховуючи ціну купівлі, й півдолара були чайовими. Чи, може, містер Доннер зробив спеціальну знижку для цього покупця, який регулярно купував у нього кремові тістечка? Я був ладен припустити що завгодно, аби не повірити, що Джімпі обкрадав свого хазяїна. Джімпі завжди так добре ставився до мене.
Я більш нічого не хотів знати. Я відвертав очі від каси, я виніс повну тацю еклерів і відсортовував печиво, тістечка й булочки.
Та, коли до крамниці увійшла маленька рудоволоса жінка – та, яка завжди щипала мене за щоку й обіцяла знайти мені подругу, – я пригадав, що вона приходила найчастіше тоді, коли містер Доннер обідав, а Джімпі перебував за прилавком. Джімпі часто посилав мене віднести покупки їй додому.
Мимовільно мій розум підрахував ціну її покупок – чотири долари п’ятдесят три центи. Але я відвернувся, аби не бачити, що Джімпі нарахував їй на своїй касі. Я хотів знати правду, а проте боявся її довідатися.
– Два сорок п’ять, місіс Вілер, – сказав він.
Брязкіт каси. Брязкіт решти. Скрегіт засунутої шухляди.
– Дякую вам, місіс Вілер, – сказав він.
Я обернувся саме вчасно, аби побачити, як він запхав руку до кишені, і почув дзенькіт монет.
Скільки разів він використовував мене для того, щоб доставляти їй покупки, знижуючи їхню ціну так, що вони могли розділити прибуток? Чи всі ці роки він користувався моїми послугами для того, щоб красти? Я не міг відірвати погляду від Джімпі, який ходив за прилавком, і піт струменів із-під його паперового капелюха. Він здавався жвавим і був у доброму настрої, але, перехопивши мій погляд, спохмурнів і відвернувся.
Мені хотілося вдарити його. Я хотів увійти за прилавок і врізати йому ляпаса. Не пам’ятаю, щоб раніше в мене виникало таке бажання, але сьогодні я ненавидів Джімпі від усього серця.
Коли я виклав усе це на папері в тиші своєї кімнати, то не відчув полегкості. Щоразу, коли я думаю про те, що Джімпі обкрадає містера Доннера, мені хочеться розтрощити що-небудь. На щастя, я не думаю, що здатний на насильство. Не думаю, щоб я кого-небудь ударив у своєму житті.
Але я повинен вирішити, що мені робити. Сказати містерові Доннеру, що чоловік, якому він довіряв, як самому собі, обкрадав його протягом усіх цих років? Джімпі все заперечуватиме, і я ніколи не зможу довести, що це правда. І як містер Доннер сприйме цю звістку?
Я не знаю, що мені робити.
9 травня
Я не міг заснути. Ця історія мені допекла. Я надто багато завдячую містерові Доннеру, щоб спокійно стояти збоку й дивитися, як його грабують. Якщо я мовчатиму, то теж буду винен. А все ж таки, чи повинен я повідомити йому, що діється? Найбільше мене турбує те, що коли Джімпі посилав мене з дорученнями, то використовував, щоб обкрадати містера Доннера. Я не знав про це, й мене не можна звинувачувати. Але тепер, коли я про все знаю, мовчанка робить мене так само винним, як і його.
Атож, Джімпі – чоловік, із яким я працюю. Троє дітей. Що він робитиме, якщо Доннер його звільнить? Він навряд чи знайде собі іншу роботу – а надто зі своєю дерев’яною ногою.
А яке мені до цього діло?
Як мені вчинити? Іронія в тому, що весь той розум, який я останнім часом набув, не допоможе мені розв’язати таку проблему, як ця.
10 травня
Я розповів про це професорові Немуру, й він наполягає, що я невинний спостерігач, і немає ніякого сенсу мені вплутуватися в ситуацію, яка може бути вельми неприємною. Той факт, що мене використовували як посередника в злочині, схоже, анітрохи його не турбує. Якщо я в той час не розумів, що навколо мене діється, тоді мені нема чого турбуватися. Я винен не більше, аніж той ніж, який хтось устромив у тіло людини, або автомобіль, що налетів на інший автомобіль.
– Але я не неживий об’єкт, – заперечив я. – А людина.
Він на мить збентежився, а тоді засміявся.
– Звичайно, Чарлі. Але я говорив не про твій сучасний стан. Я мав на увазі тебе, яким ти був до операції.
Самовдоволений, зарозумілий – мені захотілось йому дошкулити.
– Я був людиною й до операції. Якщо ви про це забули…
– Так, Чарлі, звичайно. Ти мене неправильно зрозумів. Але ти був зовсім іншим…
І він раптом пригадав, що йому треба переглянути якісь схеми в лабораторії.
Доктор Штраус завжди говорив мало протягом наших сесій із психотерапії, але сьогодні, коли я розповів йому про свою проблему, він сказав, що я морально зобов’язаний розповісти про все містерові Доннеру. Але що більше я про це думав, то менш простою здавалася мені моя проблема. Я мусив знайти когось, хто розплутав би для мене цей вузол, і міг подумати лише про Алісу. Нарешті, о пів на одинадцяту, я не міг більше витримати. Я телефонував їй тричі, щоразу уривав дзвінок на середині, але на четвертій спробі я примусив себе дочекатися її голосу. Спочатку вона й слухати не хотіла, щоб ми побачилися знову, але зрештою я умовив її зустрітися зі мною в тій самій кав’ярні, де нещодавно ми разом пообідали.
– Я дуже тебе шаную – ти завжди давала мені добрі поради.
І поки вона ще вагалася, я правив своєї:
– Ти повинна допомогти мені. Ти почасти відповідальна за те, що сталося. Ти з цим погодилася. Якби не ти, я ніколи не поліз би в цю історію. Ти не можеш тепер знехтувати мою проблему.
Вона, либонь, відчула терміновість мого прохання, бо зрештою погодилася побачитися зі мною. Я поклав слухавку й подивився на телефон. Чому для мене було так важливо знати, щó вона подумає про цю справу, які почуття її опанують? Протягом більш як року мого перебування в Центрі для недорозвинених дорослих єдине, що мене турбувало, це догодити їй. Чи не тому я й погодився на операцію?
Я ходив туди-сюди перед кав’ярнею доти, доки полісмен не став дивитися на мене підозріливим поглядом. Потім увійшов і замовив каву. На щастя, стіл, за яким ми тоді сиділи, був незайнятий. Вона насамперед подивиться сюди й відразу мене побачить.
Вона побачила мене й помахала мені рукою, але спочатку підійшла до прилавка, щоб замовити каву й собі. Вона всміхнулася, і я знав: це тому, що обрав той самий стіл. Дурний романтичний жест.
– Знаю, що вже пізно, – попросив я пробачення, – але я геть заплутався, й мені конче треба поговорити з тобою.
Вона повільно пила каву й спокійно вислухала мою розповідь про те, як я спіймав Джімпі на крадіжці, про мою реакцію і про суперечливі поради, які я вислухав у лабораторії. Коли я закінчив, вона відкинулася на спинку стільця й похитала головою.
– Чарлі, ти мене дивуєш. З одного боку, ти досяг великих успіхів, а проте, коли доходить до того, щоб ухвалити рішення, поводишся як дитина. Я не можу розв’язати цю проблему за тебе, Чарлі. Відповідь на це не можна знайти в книжках або спираючись на поради інших людей. Якщо ти не маєш наміру залишатися дитиною протягом усього свого життя, ти повинен знайти відповідь у собі – відчути, як вчинити правильно. Чарлі, ти повинен навчитися довіряти собі.
Спочатку я був роздратований її лекцією, а потім несподівано зрозумів, що вона має сенс.
– Ти хочеш сказати, я повинен вирішувати сам?
Вона кивнула головою.
– Правду кажучи, – мовив я, – тепер, коли про це думаю, я вірю, що почасти відповідь я знайшов. Я вважаю, що Немур і Штраус обидва помиляються.
Вона подивилася на мене пильним, збудженим поглядом.
– Щось відбувається з тобою, Чарлі. Якби ти міг лише побачити своє обличчя.
– Ти справді маєш чортову слушність – щось таки зі мною відбувається! Хмара диму затуляла мені очі, а ти розвіяла її одним своїм подихом. Яка проста ідея! Довіряй собі! І вона ніколи не спадала мені на думку раніше.
– Чарлі, ти чудовий.
Я зловив її руку й тримав її.
– Ні, це ти чудова. Ти доторкнулася до моїх очей і допомогла мені все ясно побачити.
Вона почервоніла й висмикнула свою руку.
– Коли ми були тут, – мовив я, – то я сказав, що ти подобаєшся мені. Я мав би більше собі довіряти й сказати, що я кохаю тебе.
– Не кажи так, Чарлі. Поки що не треба.
– Поки що? – закричав я. – Так ти сказала й минулого разу. Чому поки що?
– Тихше, тихше… Зачекай трохи, Чарлі. Ти повинен закінчити своє навчання. Подивишся, куди воно тебе приведе. Ти змінюєшся надто швидко.
– До чого тут мої зміни? Моє почуття до тебе не зміниться, адже я стаю щораз розумнішим. Я кохаю тебе дедалі більше й більше.
– Але ти змінюєшся також емоційно. У якомусь розумінні, я перша жінка, яку ти справді знаєш – у такий спосіб. Досі я була твоєю вчителькою, кимось таким, до кого ти звертався, коли потребував допомоги або порад. Тому ти й думаєш, що закоханий у мене. Подивись на інших жінок. Дай собі більше часу.
– Ти хочеш сказати, що молоді хлопці завжди закохуються у своїх учительок і що емоційно я ще молодий хлопець.
– Ти перекрутив мої слова. Я не вважаю тебе молодим хлопцем.
– Тоді ти вважаєш мене емоційно відсталим.
– Ні.
– Тоді в чім причина?
– Чарлі, не підштовхуй мене. Я не знаю. Ти вже вийшов за межі мого інтелектуального світу. Через кілька місяців, а може, й тижнів ти станеш іншою особою. Коли дозрієш інтелектуально, ми, можливо, не зможемо з тобою спілкуватися. Коли дозрієш емоційно, то, можливо, не захочеш мене. Я мушу подумати й про себе, Чарлі. Почекаймо й побачимо. Наберися терпіння.
Вона говорила розумно, але я не дозволяв собі її слухати.
– Минулого вечора… – видушив я із себе. – Ти собі не уявляєш, як я прагнув цього побачення. Я мало не збожеволів, міркуючи, як мені поводитися, що казати, як справити на тебе найкраще враження, і з жахом думаючи, що якимсь своїм словом можу тебе розгнівати.
– Ти мене не розгнівав. Я була втішена.
– У такому разі, коли ми знову побачимося?
– Я не маю права втягувати тебе.
– Але я вже втягнутий! – закричав я, а потім, побачивши, що люди обертаються до мене, знизив голос, аж поки він не затремтів від гніву. – Я людина – чоловік – і я не можу жити лише з книжками, магнітофонними стрічками та електронними лабіринтами. Ти кажеш, подивись на інших жінок. Як я можу подивитися на них, коли інших жінок не знаю? Щось палахкотить у мені й примушує думати про тебе, а більш нічого я не знаю. Я дочитую книжку до середини сторінки й бачу на ній твоє обличчя – не розмазане, як обличчя людей у моєму минулому, але ясне й живе. Я доторкаюся до сторінки, і твоє обличчя зникає, й мені хочеться роздерти книжку й викинути її геть.
– Будь ласка, Чарлі…
– Дозволь мені побачитися з тобою знову.
– Завтра, в лабораторії.
– Ти знаєш, що не цього я хочу. Якнайдалі від лабораторії. Якнайдалі від університету. Тільки ти і я.
Мені здалося, вона готова сказати «так». Вона була здивована моєю наполегливістю. Я був здивований сам із себе. Я лише знав, що не можу перестати тиснути на неї. А проте в моєму горлі причаївся моторошний страх, коли я просив її. Мої долоні змокріли. Я боявся, вона скаже «ні», чи я боявся, вона скаже «так»? Якби вона не зруйнувала напругу, відповівши мені, я, напевне, зомлів би.
– Гаразд, Чарлі. Ми зустрінемося не в лабораторії й поза межами університету, але не самі-одні. Я думаю, нам не слід залишатися наодинці.
– Де завгодно, – видушив я із себе. – Тож я буду з тобою, не думаючи про тести… статистику… запитання… відповіді…
Вона на мить спохмурніла.
– Гаразд. У Центральному парку влаштовують весняні концерти. Наступного тижня ти можеш повести мене на один із цих концертів.
Коли ми підійшли до її дверей, вона швидко обернулася й поцілувала мене в щоку.
– Надобраніч, Чарлі. Я рада, що ти покликав мене. Побачимося в лабораторії.
Вона зачинила двері, і я стояв біля будинку й дивився на світло в її вікні, аж поки воно погасло.
Тепер у мене не залишилося запитань на цю тему. Я закоханий.
11 травня
Після всіх своїх роздумів і тривог я зрозумів, що Аліса має слушність. Я мусив довіритися своїй інтуїції. У пекарні я став пильніше спостерігати за Джімпі. Сьогодні я бачив тричі на день, як він віддавав товари за меншу ціну й клав до кишені свою частку різниці, коли покупці повертали йому решту. Мені спало на думку, що ті люди винні не менше, ніж він. Без їхньої згоди крадіжка не могла б відбутися. Тоді чому Джімпі має стати цапом-відбувайлом?
І я вирішив піти на компроміс. Можливо, рішення не було ідеальним, але воно було моїм власним і здавалося мені найкращим за тих обставин, які склалися. Я скажу Джімпі, що знаю про його викрутаси, й попереджу, щоб він їх припинив.
Я застав його самого в душовій кімнаті, й, коли увійшов, він відсахнувся від мене.
– Я маю сказати тобі щось важливе, – повідомив я. – Хочу запитати, що ти порадив би моєму другові, в якого виникла проблема. Він виявив, що один із його колег-робітників обманює свого хазяїна, і він не знає, що йому з цим робити. Йому не подобається думка розповісти про все хазяїну, бо тоді цей чоловік потрапить у велику халепу, але він не мовчатиме й не дозволить, щоб його боса, який завжди був добрим до них обох, нахабно обманювали.
Джімпі подивився на мене важким поглядом.
– І що твій друг думає з цим робити?
– У цьому й проблема. Він не хоче робити нічого. Він вважає, якщо крадіжка припиниться, то не буде сенсу вживати якихось заходів. Він забуде про це.
– Твоєму другові не слід пхати свого носа в чужі справи, – сказав Джімпі, причепивши свою дерев’яну ногу. – Він повинен заплющувати очі, коли відбувається щось таке, і знати, хто його справжні друзі. Бос – це бос, а його робітники повинні підтримувати один одного.
– Мій друг так не вважає.
– Це його не стосується.
– Він відчуває, що, знаючи про це, він почасти відповідальний. Тому він вирішив, що, якщо крадіжка припиниться, йому не буде чого сказати. А як ні, то він усе розповість. Я хотів запитати твоєї поради. Ти не думаєш, що за таких обставин розкрадання припиниться?
Джімпі було нелегко приховати свій гнів. Я бачив, що він хоче вдарити мене, але він лише стиснув пальці в кулак.
– Скажи своєму другові, що в того чоловіка не залишається вибору.
– От і гаразд, – сказав я. – Це принесе велику радість моєму другові.
Джімпі пішов геть, потім зупинився й оглянувся.
– А твій друг не захоче увійти в частку? Може, в цьому вся причина?
– Ні, він лише хоче, щоб крадіжки припинилися.
Він подивився на мене лютим поглядом.
– Ти ще пожалкуєш, що запхав свого носа в цю справу. Я завжди тебе підтримував. Але, мабуть, я глибоко помилявся.
І він пострибав геть.
Можливо, мені слід було розповісти Доннеру всю цю історію, не знаю, вигнав би він Джімпі чи не вигнав. Проте я вчинив так, як мені здалося найкращим. Слава Богу, всьому кінець. Але чому багато людей, таких, як Джімпі, використовують інших для своїх брудних справ?
15 травня
Моє навчання просувається добре. Університетська бібліотека тепер стала моєю другою домівкою. Вони виділили для мене приватну кімнату, бо мені вистачає однієї секунди, щоб проглянути друковану сторінку, й цікаві студенти неодмінно юрмляться навкруг мене, коли я гортаю свої книжки.
До моїх найбільших інтересів нині входять етимології стародавніх мов, нові дослідження з числення варіацій та історія Індії. Просто дивовижно, як об’єднуються, здавалося б, нічим не пов’язані теорії. Я піднявся на новий рівень знань, і тепер нитки, які тягнуться від різних дисциплін, взаємно наблизилися, ніби вони витікають з одного джерела. Тепер, коли я приходжу до кав’ярні коледжу й чую, як студенти сперечаються про історію, політику або релігії, їхні погляди здаються мені вкрай дитячими.
Я не знаходжу ніякого задоволення в обговоренні ідей, а тим більше на такому елементарному рівні. Люди терпіти не можуть, коли їм показують, що вони перебувають дуже далеко від складності проблеми, – вони не знають, що існує під брижами поверхні. Не менша складність існує на вищому рівні, і я облишив усі спроби обговорювати ці речі з професорами університету.
Берт познайомив мене в кав’ярні з професором економіки, відомим своїми працями про вплив економічних факторів на банківські облікові ставки. Я давно хотів поговорити з економістом про деякі ідеї, що виникли в мене у процесі читання книжок. Мене цікавили моральні аспекти воєнної блокади як зброї в часи миру. Я запитав у нього, що він думає про пропозицію деяких сенаторів, які запропонували використовувати тактику внесення в чорні списки й морської блокади, що застосовувалася в роки Першої і Другої світових воєн, проти невеликих держав, нині налаштованих проти нас.
Він спокійно вислухав мене, дивлячись кудись у простір, і я подумав, що він збирає думки для відповіді, але через кілька хвилин він прочистив горло й похитав головою. Його інтерес обмежувався банківськими ставками, і воєнна економіка цікавила його мало. Він запропонував мені зустрітися з доктором Вессі, який одного разу написав статтю про воєнні торговельні угоди під час Другої світової війни. Можливо, він мені допоможе. Перш ніж я встиг сказати щось іще, він схопив мене за руку й міцно її потиснув. Він був радий зустрітися зі мною, але йому треба зібрати матеріал для лекції. І він пішов собі. Те саме сталося, коли я спробував обговорити творчість Чосера з фахівцем з американської літератури, розпитати орієнталіста про островитян Тробріанда й намагався зосередити увагу на проблемах безробіття, спричиненого автоматизацією, в розмові із соціальним психологом, який спеціалізувався на опитуваннях громадської думки про поведінку підлітків. Вони завжди знаходили виправдання, щоб вислизнути від мене, боячись відкрити обмеженість своїх знань.
Якими іншими здаються вони мені тепер. І яким я був дурнем, коли думав, що професори – інтелектуальні велетні. Вони звичайні люди – і сподіваюся, що світ незабаром у цьому переконається. Й Аліса також звичайна людина – жінка, а не богиня – і завтра я поведу її на концерт.
17 травня
Уже майже ранок, а заснути я ніяк не можу. Я повинен зрозуміти, що сталося зі мною вчора на концерті.
Вечір почався досить добре. Бульвар у Центральному парку рано заповнився народом, і ми з Алісою мусили обминути чимало пар, що лежали на траві. Нарешті, далеко від стежки ми натрапили на дерево, яке не освітлювалося жодним прожектором, де єдиним свідченням присутності інших пар був жіночий сміх із призвуком протесту й вогники запалених сигарет.
– Тут добре, – сказала вона. – Немає причин сидіти над самим оркестром.
– А що вони тепер грають? – запитав я.
– «Море» Дебюссі. Ти любиш цю музику?
Я сів поруч неї.
– Я мало розуміюся на такій музиці. Мені треба подумати про неї.
– Не думай про неї, – прошепотіла вона. – Відчувай її. Дозволь їй накрити тебе, як море, не намагаючись нічого зрозуміти.
Вона лягла спиною на траву й обернула обличчя в напрямку музики. Я не мав найменшого уявлення про те, чого вона сподівається від мене. Це було далеким від чистих ліній розв’язання проблем і систематичного нагромадження знань. Я повторював собі, що мої спітнілі долоні, тиск у моїх грудях, бажання обняти її були просто біохімічними реакціями. Я навіть простежив послідовність стимулів і реакцій, що були причиною моєї нервозності та мого збудження. Проте все залишалося неясним і непевним. Чи повинен я обхопити її стан рукою чи ні? Чи чекає вона, що я це зроблю? Чи вона розгнівається на мене? Я розумів, що досі поводжуся як підліток, і це сердило мене.
– Чому ти не влаштуєшся зручніше? – здушеним голосом проказав я. – Ляж на моє плече.
Вона дозволила, щоб я обняв її рукою, але навіть не подивилася на мене. Здавалося, вона надто захоплена музикою, аби помічати, щó я роблю. Чи хоче вона, щоб я тримав її в такий спосіб, чи просто терпить мій дотик? Коли я просунув руку до її талії, то відчув, як вона затремтіла, але вона все ще дивилася в напрямку оркестру. Вона вдавала, ніби зосереджена на музиці, щоб не відповідати на мої рухи. Вона не хотіла знати, щó відбувається. Доти, доки вона дивилася в далину й слухала, вона могла вдавати, що моя близькість, мої руки навколо її стану були поза її знанням чи згодою. Вона хотіла, щоб я кохався з її тілом, поки її розум перебуватиме на речах високого порядку. Я досить грубо схопив її за підборіддя й обернув її обличчя.
– Чому ти не дивишся на мене? Ти вдаєш, ніби я не існую?
– Ні, Чарлі, – прошепотіла вона. – Я вдаю, ніби я не існую.
Коли я доторкнувся до її плеча, вона напружилася й затремтіла, але я притяг її до себе. І тоді це сталося. Воно почалося гудінням у моїх вухах… деренчанням електричної пилки… десь далеко. Потім холод: руки й ноги стали колючими, пальці заніміли. Несподівано я відчув, що на мене хтось дивиться.
Різке перемикання сприйняття. Я побачив із якоїсь точки в темряві за деревом, як ми лежимо в обіймах одне одного.
Я підняв голову й побачив хлопця років п’ятнадцяти або шістнадцяти, який припав до землі поблизу.
– Гей ти! – крикнув я.
Коли він підхопився на ноги, я побачив, що його штани розстебнуті й він виставив те, що було під ними.
Я підхопився на ноги, й він зник у темряві.
– Ти його бачила?
– Ні, – сказала вона, нервово розгладжуючи спідницю. – Я не бачила нікого.
– Він стояв тут поруч. Дивився на нас. Так близько, що міг доторкнутися до тебе.
– Чарлі, ти куди?
– Він не міг відійти далеко.
– Облиш його, Чарлі. Це не важливо.
Але для мене це мало вагу. Я побіг у темряву, спотикаючись об здивовані пари, але так і не зміг з’ясувати, куди він подівся.
Що більше я думав про нього, то гіршим ставало нудотне почуття, яке опановує людину перед втратою свідомості. Я почувався так, ніби заблукав у великій невідомості. Але потім я опанував себе й повернувся туди, де сиділа Аліса.
– Ти його знайшов?
– Ні, але він там був. Я бачив його.
Вона подивилася на мене дивним поглядом.
– З тобою все гаразд?
– Через хвилину… думаю, все буде окей… Це кляте гудіння у вухах.
– Мабуть, ходімо звідси.
Коли ми поверталися до її помешкання, я бачив у своїй уяві лише того хлопця, який присів у темряві, й на секунду переді мною зблиснуло те, що він спостерігав: ми двоє в обіймах одне в одного.
– Ти не хочеш зайти до мене? Я зготую каву.
Я хотів би, але щось застерегло мене від цього.
– Краще ні. Я повинен багато чого зробити сьогодні ввечері.
– Чарлі, я щось не так сказала або вчинила?
– Звичайно, ні. Мене лише обурив той хлопець, який підглядав за нами.
Вона стояла біля мене, чекаючи, коли я її поцілую. Я обняв її, але тут це сталося знову. Якщо я швидко не відійду від неї, то знепритомнію.
– Чарлі, ти здаєшся хворим.
– Ти бачила його, Алісо? Ти не могла його не бачити…
Вона похитала головою.
– Ні. Було дуже темно. Але я переконана…
– Мені треба йти. Я зателефоную тобі.
І перш ніж вона змогла мене зупинити, я відірвався від неї. Я мусив покинути цей будинок, поки все не навалилося на мене.
Думаючи про це тепер, я переконаний, що то була галюцинація. Доктор Штраус вважає, що емоційно я досі перебуваю в підлітковому стані, коли близька присутність жінки, думки про секс навіюють тривогу, паніку, навіть галюцинації. Він має таке відчуття, що мій швидкий інтелектуальний розвиток примусив мене думати, ніби я спроможний жити нормальним емоційним життям. Але я повинен змиритися з фактом, що страх і хвилювання, які опанували мене в тих сексуальних ситуаціях, засвідчили, що емоційно я ще підліток – сексуально недорозвинений. Думаю, він має на увазі, що я не готовий до взаємин із такою жінкою, як Аліса Кінніан. Ще не готовий.