Текст книги "Робінзон Крузо"

Автор книги: Даниэль Дефо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Той, кому доведеться колись читати це оповідання, зрозуміє, що я неспроможний описати, до якої міри вразив мене, цей страшний сон навіть у той час, коли я спав. Не можна також описати, як запав він мені в душу, коли я прокинувся й зрозумів, що це був тільки сон.

Лихо! Моя душа не знала бога: добрі напучення мого батька вивітрились за вісім років безупинного блукання по морях у товаристві з такими самими, як і я, нечестивцями, зовсім байдужими до релігії. Не пригадую, щоб за весь той час моя думка хоч раз звернулась до бога або щоб хоч раз я оглянувся на себе та замислився над своєю поведінкою. На мене найшло якесь моральне запаморочення: у мене не було поривань до добра і не було розуміння-зла. Своєю черствістю, легковажністю та нечестивістю я анітрохи не відрізнявся від найбільш неосвіченого з наших матросів. У небезпеці я анітрохи ке боявся гніву божого і не дякував творцеві за визволення від неї.

Я розповідаю тут про те, що вже давно минуло, і тим легше буде повірити мені, коли я додам, що в мене й на думці не було приписувати всі пережиті мною нещастя караючій руці господній чи припускати, що це була справедлива відплата за мій гріх, за те, що я вчинив наперекір батьковій волі, за мої теперішні тяжкі провини, чи що це взагалі була покара за все моє неправедне життя. Коли я подався у ризиковане плавання вздовж пустельних берегів Африки, я й не думав про те, що станеться зі мною, я не просив бога чи провидіння скерувати мене на правдиву путь або визволити з небезпеки, яка загрожувала мені звідусіль – і від хижих звірів, і від жорстоких дикунів.

Я не думав про бога й провидіння і діяв, як нерозумна тварина, керуючись природним інстинктом, слухаючись тільки голосу здорового глузду, хоч навряд чи це можна назвати здоровим глуздом.

Коли в морі мене врятував і взяв на борт корабля португальський капітан, який поставився до мене дуже щиро, вчинив зі мною чесно й справедливо і став моїм благодійником, – навіть тоді почуття вдячності не заговорило в мені. Коли я знову зазнав аварії і, ледве не втонувши, опинився на цьому острові, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Я тільки часто говорив самому собі, що я нещасна істота і родився, на довічне нещастя.

Щоправда, коли я ступив на берег цього острова, коли зрозумів, що вся команда нашого корабля потонула і тільки я врятувався, мене обійняв якийсь захват, якийсь душевний порив, що з божою допомогою міг би перетворитись на справжнє почуття вдячності. Та цей порив скінчився, якщо можна так висловитися, звичайною тваринною радістю. Він не викликав ні міркувань про надзвичайну доброту руки, що відзначила мене й врятувала, коли всі загинули, ні запитання, чому провидіння було таким милосердним саме до мене. Моя радість була звичайною радістю, яку відчуває кожний моряк, вибравшись здоровим на берег після корабельної аварії, тією радістю, яку він топить у першій же чарці вина, а потім забуває… І так я жив весь час до цієї хвилини.

Навіть Пізніше, коли, добре поміркувавши, я усвідомив своє становище – те, що мене викинуто на цей жахливий острів, мою цілковиту самотність без будь-якої змоги спілкуватися з людьми, без надії на порятунок, – навіть і тоді, як тільки з’явилась можливість залишитись живим і не вмерти з голоду, моє горе як рукою зняло: я заспокоївся, почав працювати, щоб задовольнити свої щоденні потреби й зберегти своє життя, а якщо інколи й журився за свого долю, то найменше вбачав у ній Небесну кару, перст божий. Такі думки дуже рідко спадали мені в голову.

Проростання зерна, як це зазначено в моєму щоденнику, справило на мене деяке враження, і, поки я пояснював його собі чудом, побожні думки не залишали мене. Та як тільки думка про чудо відлетіла, відлетів, як я вже про це розповідав, і мій побожний настрій.

Навіть землетрус, – хоч у природі немає грізнішого явища, що безпосередніше показувало б невидиму вищу силу, бо лише вона одна може керувати такими явищами, – навіть землетрус не справив на мене тривалого впливу. Минули перші хвилини переляку – згладилось у пам’яті й перше враження. Я не думав ні про бога, ні про суд божий; у нещастях, що трапились зі мною, я так мало бачив караючу руку, наче я був не жалюгідною, самотньою істотою, а найщасливішою людиною в світі.

Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі переді мною дуже яскраво, – тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем недуги, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, сумління, яке так довго спало в мені, прокинулось. Я став гірко докоряти собі за минуле; я зрозумів, що своєю безприкладною хибною поведінкою сам накликав на себе гнів божий і що безприкладні удари долі були мені лише справедливою відплатою.

Такі думки особливо мучили мене другого й третього дня моєї хвороби; і в гарячці, під дією жорстоких мук сумління, з уст моїх виривалися слова, схожі на молитву, хоч навряд чи їх можна було назвати молитвою. В них не виражалось ні бажань, ні надій; то скоріше був голос сліпого страху та відчаю. Думки мої плутались, я тяжко винуватив себе; а жах смерті в моєму нещасному становищі запаморочував мені голову новими передчуттями, і я, вкрай збентежений, сам не знав, що говорив мій язик. То були скоріше такі вигуки, Як-от: «Господи, який я нещасний! Якщо я розхворіюсь, то помру, бо ніхто мені не допоможе! Боже, що зі мною буде?» З моїх очей полились рясні сльози, і довго потім я не міг вимовити ні слова.

Тут мені згадалися добрі батькові поради та його пророкування, наведені на початку моєї оповіді, а саме, що, коли я не відмовлюсь від свого безумного заміру, то на мені не буде благословення божого; настане час, коли я шкодуватиму, що знехтував його пораду, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити сподіяне зло. Я згадав ці слова і вголос сказав: «Ось коли справджуються слова мого любого батька! Кара божа спіткала мене,-і немає кому допомогти мені або вислухати мене! Я не послухав голосу провидіння, яке ласкаво поставило мене в такі умови чи життєві обставини, де я міг бути щасливим і спокійним. Але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх оплакувати моє безумство, а тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені перші кроки. А тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу, – боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша молитва, якщо тільки я можу назвати її так, за багато, багато років.

Але вертаюсь до щоденника.

28 червня.Сон мене трохи відсвіжив, і я устав, відчувши, що напад пропасниці зовсім минув; і хоч сновидіння нагнало на мене великого жаху, все ж таки я зміркував, що напад може повторитись наступного дня, і тому вирішив заздалегідь підготуватись, щоб мати на такий випадок все необхідне. Насамперед я наповнив водою велику чотирикутну баклагу й поставив її на стіл недалеко від ліжка; а. щоб позбавити воду тих властивостей, що викликають пропасницю чи застуду, я влив у неї з чверть пінти рому й розколотив. Потім я відрізав козлятини й спік її на вугіллі, але з’їв лише маленький шматок – більше не зміг. Трохи прогулявся, але від слабкості ледь ішов, до того ж на серці в мене було дуже важко від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Смерком повечеряв трьома спеченими в золі черепашачими яйцями. Перед вечерею я помолився, і це, наскільки пригадую, було вперше в моєму житті.

Поївши, знову спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Відійшов недалеко, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось переді мною, рівне та широке. І поки я сидів, ось які думки снувались у моїй голові:

Що таке ця земля й це море, які мені так знайомі? Звідки вони взялись? І що таке я сам і всі інші створіння, дикі й свійські, люди й звірі? Звідки ми походимо?

Напевне, всіх нас створила якась таємнича сила, що створила землю й море, повітря та небо. Але яка то сила?

Природно було зробити висновок, що все це створив бог. А якщо все це створив бог, то, виходить, він керує всім цим, бо сила, що може створити всі ці речі, безумовно, може й керувати ними та направляти їх. А коли так, то у великому. коловороті цього світу ніщо не може трапитись без його відома та присуду.

Коли ніщо не трапляється без його відома, то він знає, що я тут і що я в такому жахливому становищі. А коли ніщо не трапляється без його присуду, то, виходить, усе те, що трапилось зі мною, він присудив мені.

Цим висновкам ніщо не перечило; тому я спинився на думці, що все, що зі мною трапилось, призначив мені бог; що в цьому нещасному становищі я опинився з його волі, бо він має владу не тільки наді мною, а й над усім світом. Безпосередньо після цього виникло таке питання:

За що бог так покарав мене? Що я зробив, у чому моя вина?

Але тут відразу сумління спинило мене, немовби я вимовив блюзнірство, і чийсь голос ніби сказав мені: «Нещасний! І ти ще запитуєш, що ти зробив? Оглянься на своє гультяйське життя і спитай краще, чого ти не зробив? Спитай, як могло трапитись, що ти досі ще не загинув; чому ти не втонув на Ярмутському рейді, чому тебе не забили в сутичці з салеськими маврами? Чому тебе не пошматували хижі звірі на берегах Африки? Чому, нарешті, ти не втонув тут разом з усім екіпажем? І ти ще запитуєш, що ти зробив?»

Я був вражений цими думками й не знаходив жодного слова, щоб заперечити їх, нічого не міг відповісти собі. Замислений і сумний, підвівся я й пішов до свого притулку. Переліз через огорожу і хотів був лягти, але тривожні думки обгорнули мою душу, і я не міг заснути. Почало вже смеркати; я засвітив каганця і сів на стілець коло стола. Побоювання, що хвороба повернеться, не покидало мене весь день, і раптом я згадав, що жителі Бразілії майже від усіх недуг лікуються тютюном; тим часом в одній із моїх скринь лежало кілька пакетів: один Великий пакет готового тютюну, а решта – листового.

Мною, безперечно, керувало небо, бо в скрині я знайшов ліки й для душі. Відчинивши її, я знайшов те, що шукав – тютюн. Але там лежало ще й кілька врятованих мною книжок; я вийняв одну із згаданих уже Біблій, в яку я доти не мав часу або, вірніше, бажання заглянути. Тепер я взяв її з собою, приніс разом з тютюном у намет і поклав на стіл.

Я не знав, як уживають тютюн проти недуги; не знав навіть, чи допоможе він від пропасниці, і зробив кілька дослідів, сподіваючись, що він так або так подіє. Передусім я відокремив з пакета один лист, поклав його в рот і розжував. Тютюн був ще зелений і дуже міцний; до того ж я не був звиклий до нього, і спочатку він майже запаморочив мене. Потім я поклав трохи тютюну в ром і настоював його годину чи дві, щоб випити цей настій перед сном. Нарешті я спалив трохи тютюну на жаровні і втягував носом дим, аж поки не почав задихатись; я повторив цю процедуру кілька разів.

У перервах пробував читати Біблію, але від тютюну в мене так крутилося в голові, що незабаром я мусив відмовитись від читання, принаймні цього разу. Але пригадую, що, коли я навмання розгорнув Біблію, мені впали в очі такі слова: «Поклич мене в день журби, і я визволю тебе, і ти прославиш ім’я моє» ^{39} .

Ці слова дуже пасували до мого становища і справили на мене деяке враження, коли я читав їх, хоч і не таке велике, як згодом, причому слово «визволити» не знайшло відгуку в моїй душі. Моє визволення було таке далеке і здавалось таким неможливим, що я заговорив мовою синів Ізраїля, коли вони, дізнавшись про обіцянку бога дати їм м’ясну їжу, питали: «Хіба може бог поставити трапезу серед пустелі?» Як і вони, я питав господа: «Хіба може бог визволити мене звідси?» Цей сумнів у мене дедалі міцнішав, адже ще багато років я не мав ніякої надії на моє визволення. Проте наведені слова глибоко запали мені в душу, і я часто розмірковував про них.

Було вже пізно, а голова моя від тютюну так поважчала, що мені захотілось спати. Каганця в печері я не погасив на той випадок, коли вночі мені що-небудь буде потрібно, і ліг на ліжко. Але спершу я зробив те, чого не робив зроду: став навколішки й почав молитись богові, щоб він виконав обіцянку й визволив мене, коли я покличу його в день журби. Закінчивши свою недоладну молитву, я випив тютюнового настою й ліг. Виявилось, що настій був такий міцний і такий поганий на смак, що я ледве проковтнув його. Він відразу кинувся мені в голову, і я міцно заснув. Коли я прокинувся на другий день, було, за сонцем, близько трьох годин пополудні. Мені здається навіть що я проспав тоді не одну, а дві ночі й день, а прокинувся тільки на третій день; принаймні нічим іншим я не можу собі пояснити, яким чином у моєму календарі пропав один день, що я виявив через кілька років. Коли б я збився з ліку через те, що перетяв кілька разів екватор, то загубив би більше, ніж один день. А я загубив тільки один день, і мені ніколи не пощастило з’ясувати, як це сталося.

Так чи так, а сон дуже відсвіжив мене; я прокинувся бадьорим і веселим. У мене прибавилось сили, шлунок покращав, бо я відчував голод. Пропасниця того дня не повторилась, і я взагалі почав швидко видужувати. Це було 29 червня.

30-ечисло, мабуть, було для мене щасливим днем. Я вийшов з рушницею, але намагався не дуже віддалятись від дому. Забив кількох морських птахів схожих на казарок, і приніс їх додому, але не зважився їсти, обмеживши свій обід кількома черепашачими яйцями, які були дуже смачні. Ввечері знову випив ліків, що так допомогли мені напередодні, тобто тютюнового настою на ромі; але цього разу я випив його вже не так багато, тютюнового листя не жував і диму не вдихав. Проте другого дня, 1 липня,почував себе, всупереч сподіванням, не дуже добре: мене знову морозило, хоч і не сильно.

2 липня.Знову вжив ліків усіма трьома способами, як і вперше, подвоївши кількість випитого настою.

8 липня.Напади пропасниці покинули мене зовсім, хоч остаточно видужав я лише через кілька тижнів. Поки набирався сили, я багато міркував про слова з Біблії: «Я визволю тебе», – хоча думка про неможливість мого визволення так міцно укріпилась в моїй свідомості, що знищила всяку надію. Коли я сам бентежив себе такими думками, мені прийшло в голову, що я, зосередившись на визволенні від свого головного нещастя, знехтував уже здобутим визволенням; я спитав себе: «Хіба ж я не позбувся так чудесно недуги, найгіршого становища, в яке я міг потрапити і яке так лякало мене? Чим запобіг я цьому? Що робив я з свого боку? Бог визволив мене, але я не прославив його, тобто не замислився над цим і не подякував 8а це як за визволення. Як же можу я сподіватись більшого визволення?»

Ця думка дуже зворушила моє серце; я зразу став навколішки і вголос подякував богові за своє видужання.

4 липня.Вранці я взяв Біблію, розгорнув її на Новому завіті й почав уважно читати; вирішив робити це щоранку й щовечора, не зв’язуючи себе певною кількістю розділів, а читаючи доти, доки вистачить уваги. Невдовзі я серйозно взявся до цієї роботи й почув, що моє серце багато глибше й щиріше зворушилось від неправедності мого колишнього життя. Враження від мого сну віджило, і слова: «Незважаючи на все це, ти не покаявся» – раз у раз бриніли в моїх думках. Я щиро просив бога навчити мене каятись, коли одного дня чудесно трапилось так, що, читаючи писання, я дійшов до слів: «Він піднесений, як князь і визволитель, щоб давати каяття й розрішення гріхів». Я кинув книгу і, здіймаючи руки до неба, ніби в екстазі голосно скрикнув: «Ісусе, сине Давида! Ісусе, ти піднесений, як князь і визволитель! Навчи мене каятись!»

То була перша, в справжньому розумінні цього слова, молитва в моєму житті, бо тепер я молився, свідомий свого становища і з правдивою євангельською надією, заснованою на силі слова божого; відтоді, можу сказати, я почав надіятись, що бог почує мене.

Тепер я тлумачив згадані вище слова: «Поклич мене, і я визволю тебе» – зовсім інакше. Раніше я розумів їх як визволення від ув’язнення, в якому я перебував, бо хоч на моєму острові я був на волі, а все ж таки він був для мене справжньою в’язницею в найгіршому значенні цього слова. А тепер я оглядався па своє минуле з такою огидою і так жахався того, що зробив, що душа моя благала в бога тільки визволення від тягаря гріхів, який був надто важким для неї і позбавляв її спокою. Що важила моя самотність порівняно з цим? Про визволення від неї я вже не молився і навіть не думав: такою дрібницею здавалася тепер мені самотність. Я кажу це з метою показати читачеві, що людині, яка збагнула істину, визволення від гріхів дає більше щастя, ніж визволення від страждань.

Та я покидаю ці міркування й вертаюсь до щоденника.

Хоч мені й жилося тепер не краще, ніж досі, зате на серці в мене полегшало. Від постійного читання святого письма й молитов мої думки були скеровані до питань вищого розряду: я знайшов душевний спокій, якого не знав раніше. Крім того, як тільки до мене вернулись здоров’я та сили, я з новою енергією взявся до праці, щоб забезпечити себе усім, чого мені ще бракувало, і намагався зробити своє життя якомога правильнішим.

Від 4 до 14 липняздебільшого ходив з рушницею, але потроху, як годиться людині, що не зовсім ще одужала після хвороби, бо важко уявити собі, як я тоді знесилів і виснажився. Моє лікування тютюном, мабуть, ще ніколи досі не застосовувалося проти пропасниці; випробувавши на собі, я не зважусь нікому радити його. Правда, воно припинило мою пропасницю, але разом з цим страшенно ослабило мене, і протягом деякого часу мене мучили корчі й нервовий дрож.

Крім того, хвороба навчила мене, що залишатись просто неба під час дощів, особливо під час грози та бурі, дуже шкідливо для здоров’я і що дощі, які йдуть дощової пори, тобто у вересні та жовтні, не такі небезпечні, як ті, що перепадають у посуху.

Минуло більше десяти місяців мого життя на цьому нещасливому острові. Я був певний, що ніколи до мене нога людська не ступала на ці пустельні береги і вважав, що мені треба зовсім відмовитись від надії на визволення. Тепер, коли моє житло було досить захищене,, я вирішив грунтовніше обстежити острів і подивитись, чи немає тут іще якихось тварин і рослин, не відомих мені досі.

Я почав це обстеження 15 липня.Насамперед я вирушив до бухти, де я причалював з моїми плотами. Пройшовши миль з дві вгору за течією, я пересвідчився, що приплив не сягає далі і, починаючи з цього місця й вище, вода в струмку чиста й прозора. Через суху пору року струмок місцями майже пересох і ледве точився.

По берегах його стелилися гарні савани, чи то луки – рівні, гладенькі, вкриті травою, а далі, де низина переходила в узвишшя і куди, мабуть, вода не досягала, я знайшов буйні зарості зеленого тютюну з високими й дебелими стеблами. Там були й інші рослини, яких мені раніше не доводилось бачити. Можливо, якби я знав їхні властивості, то міг би мати з них якусь користь. Я шукав касави ^{40} , з коріння якої індіанці тих широт роблять борошно, але не знайшов. Я бачив також величезні рослини схожі на алое, але не знав, на що можна їх ужити; траплялась і дика цукрова тростина, яка навряд чи годилася на їжу. Поки що я задовольнився цими відкриттями й пішов додому, роздумуючи дорогою, як би мені навчитись розпізнавати властивості й доброякісність овочів та рослин, що я знайду; але нічого не вигадав. Під час мого перебування в Бразілії я так мало звертав увагу на тамтешню рослинність, що не знав навіть звичайних польових рослин; одно слово, моє знання майже не придалось мені при моїй теперішній лихій годині.

На другий день, тобто 16-го,я вирушив знову тією самою дорогою, але пройшов трохи далі туди, де закінчувавсь струмок і луки та починалась лісиста місцевість. У цій частині острова я знайшов різні овочі і, між іншим, багато динь і винограду. Виноградні лози плелись по стовбурах дерев, і їхні розкішні грона саме наливались, спілі та рясні. Це несподіване відкриття дуже мене порадувало, однак, навчений досвідом, я лише покуштував винограду, згадавши, як під час мого перебування в Бербєрії там померли від дизентерії та пропасниці кілька невільників-англійців, об’ївшись виноградом. Але я вигадав чудовий вжиток для цього винограду, а саме – висушити його на сонці й виготовити з нього родзинки; коли виноград відійде, подумав я, вони будуть для мене смачною та поживною їжею.

Я провів там цілий вечір і не вернувся додому; до речі, тоді я вперше заночував не вдома. Як і після аварії корабля, я виліз па дерево і добре виспався, а вранці пішов далі. Судячи з довжини долини, я пройшов ще милі чотири в тому самому напрямі, тобто па північ, орієнтуючись за пасмами горбів на півночі та півдні.

Нарешті я вийшов на відкриту місцевість, яка помітно знижувалась до заходу, а струмочок, що пробивався десь угорі, біг у протилежному напрямі, тобто на схід. Усе навкруги зеленіло, цвіло й пахло, наче сад, насаджений людськими руками, де кожна рослина пишалася красою весняного вбрання.

Я спустився в цю чарівну долину і з якоюсь таємною втіхою, хоч і не вільною від суму, нерозлучного зі мною, подумав, що все це моє: я цар і господар цієї землі; мої права на неї безперечні, і, коли б я міг перемістити її, вона стала б такою ж безумовною власністю мого роду, як маєток англійського лорда. Тут була сила кокосових пальм, апельсинових та лимонних дерев, але всі дикорослі, і лише на деяких із них були плоди, принаймні в той час. Проте я нарвав зелених лимонів, що були не тільки приємні на смак, а й дуже корисні для здоров’я. Згодом я пив воду з лимонним соком, і вона мене відсвіжала й зміцнювала.

Я мав тепер багато праці, збираючи плоди та переносячи їх додому, бо вирішив запасти винограду та лимонів на дощову пору, яка вже наближалась.

Для цієї мети я назбирав винограду, склав його великою купою в одному, місці, і меншою – в другому. Так само вробив і з лимонами, склавши їх у третю купу. Потім, взявши з собою трохи винограду й лимонів, я пішов додому, з тим щоб прийти знову а мішком або з торбою й віднести додому решту.

Отже, тільки через три дні я вернувся додому (так я тепер називатиму свій намет та печеру), але, поки я прийшов туди, виноград мій зовсім зіпсувався. Важкі, соковиті ягоди почавили одна одну й ні на що не годилися; лимони збереглися добре, але приніс я їх дуже мало.

Другого дня, 19-го,я знову рушив у путь, захопивши в собою два невеличкі мішки, в яких збирався перенести зібрані плоди. Але я дуже здивувався, коли прийшов на місце, де склав виноград: мої розкішні грона були розкидані по землі, а соковиті ягоди почасти з’їдені, почасти потоптані. З цього я зробив висновок, що тут побували якісь тварини, але які саме – я не знав.

Переконавшись, що складати виноград у купи й потім переносити його в мішках неможливо, бо те, що я зберу, буде або знищено, або ж почавиться через свою власну вагу, я добрав іншого способу: нарвавши чимало винограду, я порозвішував його на деревах так, щоб він міг сохнути на сонці. Що ж до лимонів, то я забрав їх з собою, скільки мав сили підняти.

Вернувшись додому, я з великою приємністю міркував про родючість цієї долини та її красу. Я думав про те, як добре вона захищена від вітрів, скільки в ній води й лісу, і дійшов висновку, що вибрав для свого житла одне з найгірших місць на острові. Природно, я почав задумуватись про переселення. Треба було тільки підшукати в цій квітучій, багатій на плоди долині придатне місце й зробити його таким же безпечним, як моє теперішнє житло.

Ця думка міцно засіла в моїй голові і деякий час я тішився нею, спокушений красою долини. Але, обміркувавши питання пильніше, я зважив, що тепер я живу на березі моря і тому маю хоч маленьку надію на якусь сприятливу для мене нагоду; що та сама лиха доля, яка викинула мене на цей острів, може занести на нього й інщих нещасливців. І хоч такий випадок був маловірогідний, аре замкнутись серед горбів та лісів у центрі острова, значило б ув’язнити себе довіку і зробити для себе визволення не лише малоймовірним, а й цілком неможливим.

Проте я так полюбив цю долину, що прожив там майже весь кінець липня, і хоч врешті-решт вирішив не переносити свого житла на нове місце, але все-таки поставив у долині курінь, наглухо обгородивши його огорожею вищою за людський зріст. Огорожа була подвійна, з міцних паль, ще й прокладена всередині хмизом, і я спав за нею цілком спокійно, бувало, дві, а то й три ночі вряд. Входив я туди й виходив звідти за допомогою драбини, як і в старе житло. Тепер у мене є дім на березі моря, і дача в лісі, говорив я собі. Робота на ній забрала в мене час аж до початку серпня.

Щойно я закінчив огорожу й почав радіти з плодів своєї праці, як полили дощі, і мені довелось перебратися до моєї, старої оселі; бо хоч я й зробив тут такий самий намет із вітрила, але в мене не було ні гори, що захищала б мене від бурі, ні печери, куди я міг би сховатися, коли злива ставала надто сильною.

Десь до початку серпня, як сказано, я закінчив будувати курінь і кілька днів відпочивав. З серпняя помітив, що розвішені мною виноградні грона добре висохли на сонці й перетворились на чудові родзинки. Я почав знімати їх з дерев – і добре зробив, бо інакше дощі попсували б їх і я Тпозбувся б більшої частини свого зимового запасу: у мене сушилося понад двісті великих грон. Тільки встиг я познімати їх і перенести майже псі до печери, як полили дощі, і з того часу – це було 14 серпня – дощі йшли мало не щодня до середини жовтня. Іноді лило так, що я цілими днями не виходив із печери.

В цю дощову пору я був дуже здивований збільшенням мого сімейства. Одна з моїх кішок давно вже пропала; я не знав, утекла вона чи здохла, й дуже за нею шкодував, але наприкінці серпня вона вернулась з трьома кошенятами. Це мене неабияк здивувало, бо обидві мої кішки були самки. Щоправда, я бачив на острові диких котів, як я їх називав, і навіть підстрелив одного, проте мені здавалось, що ці звірятка зовсім іншої породи, ніж наші європейські кішки; а тим часом кошенята, яких привела моя кішка, були так само ручні, як і їхня мати. Від тих трьох кошенят у мене потім розвелося стільки кішок, що я був змушений знищувати кішок як шкідливих звірів і гнати їх якнайдалі від своєї оселі.

Від 14 до 26 серпня – безнастанний дощ, і я спочатку не виходив з дому, бо боявся промокнути. Поки я відсиджувався в печері, мої запаси харчів потроху стали вичерпуватися, і двічі я навіть ризикнув вийти на полювання. Першого разу вбив козу, а другого, 26-го (останній день мого ув’язнення) впіймав величезну черепаху, і то був для мене справжній бенкет. У той час харчування моє розподілялось так: на сніданок я їв гроно родзинок, на обід – шматок козлятини або черепашачого м’яса, спеченого на жаринах (на великий жаль, у мене не було посуду, щоб варити чи тушкувати м’ясо та овочі), на вечерю – двоє або троє черепашачих яєць.

Протягом дванадцяти днів, які я просидів у печері, ховаючись від дощу, я щодня дві чи три години працював, поступово поширюючи свою печеру. Я прокопував її все далі в один бік, поки вивів хід назовні, за огорожу. Там я влаштував двері, через які міг вільно входити й виходити без допомоги драбини. Зате я не був такий спокійний, як раніше: досі моє житло було з усіх боків обгороджене, а тепер, думав я, доступ до мене відкрито для кожного. Щоправда, мені не було кого боятися на моєму острові, де я не бачив жодної тварини більшої за козу.

30 вересня.Я дожив до сумних роковин мого перебування на острові. Я перелічив зарубки на стовпі, і вийшло, що я живу тут уже триста шістдесят п’ять днів. Я присвятив цей день суворому посту й молитвам. Я впав на землю, найсмиренніше висповідав перед богом свої гріхи, визнав справедливість його присуду й просив помилувати мене в ім’я Ісуса Христа. Я не мав у роті ні ріски дванадцять годин, поки не почало сідати сонце, а тоді з’їв сухар та гроно винограду й ліг спати, закінчивши день так само, як і почав його.

Весь рік я не додержував неділі. Спочатку в мене не було ніякого релігійного почуття, а далі я потроху перестав відзначати неділі довшими зарубками на стовпі; таким чином я поплутав рахунок тижнів і не пам’ятав добре, який коли день. І тепер, підрахувавши, як сказано, дні, довідався, що живу тут рівно рік. Я розподілив цей рік па тижні і позначив кожний сьомий день, як неділю; пізніше, однак, виявилось, що я пропустив один чи два дні.

Десь на той час мій запас чорнила почав вичерпуватись; я вирішив поводитися з ним ощадніше й став записувати тільки видатні події в моєму житті, зовсім припинивши щоденні записи про все інше.

Я звернув увагу, що дощова пора року дуже правильно чергується з засушливим періодом, і таким чином міг заздалегідь підготуватись до дощів і посухи. Але знання свої я набував дорогою ціною, і те, про що я зараз розкажу, був один з найсумніших моїх дослідів. Я згадував уже, як був здивований, коли несподівано побачив коло свого житла кілька колосків рису та ячменю, що, як мені здавалось, виросли самі собою. Пригадую, там було колосків тридцять рису і колосків двадцять ячменю. І ось після дощів, коли сонце перейшло у південну півкулю, я вирішив, що настав найкращий час для сівби.

Я перекопав, як міг, невеличкий клаптик землі дерев’яною лопатою, поділив його надвоє й засіяв одну половину рисом, а другу – ячменем; але під час сівби мені спало на думку, що краще першого разу не висівати всього насіння, бо я не знаю напевне, коли саме треба сіяти. І я висіяв приблизно дві третини всього зерна, залишивши по жмені кожного сорту про запас.

Це було для мене велике щастя, що я вчинив так обачно, бо з першого мого засіву жодна зернина не зійшла. Настали посушливі місяці; з того часу, як я засіяв поле, вологи зовсім не було, і насіння не могло прорости. А згодом, коли почалися дощі, воно зійшло, ніби я щойно посіяв його.

Бачачи, що мій перший засів не сходить, я пояснив собі це посухою і почав шукати іншого місця з вогкішим грунтом, щоб спробувати ще раз. Я перекопав новий клаптик землі коло мого куреня й посіяв там рештки зерна. Це було в лютому, невдовзі перед весняним рівноденням. Березневі й квітневі дощі щедро напоїли землю, насіння зійшло чудово й дало рясний урожай. Але насіння в мене залишилося дуже мало, і я не наважився засіяти його все, то й ужинок вийшов невеликий – не більше як по пів-пека кожного сорту.

Але тепер я був досвідчений хлібороб і вже напевне знав, яка саме пора найсприятливіша для засіву і що сіяти можна двічі на рік, і отже, двічі збирати урожай.