Текст книги "Робінзон Крузо"

Автор книги: Даниэль Дефо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Данієль Дефо
Робінзон Крузо

Я народився 1632 року в місті Йорку ^{1} в порядній сім’ї, хоч і пе корінного походження: батько мій був родом із Бремена ^{2} й оселився спочатку в Гуллі ^{3} , де розбагатів торгівлею і звідки згодом, покинувши справи, переїхав до Йорка. Тут він одружився з моєю матір’ю, яка походила з старовинного роду Робінзонів. Мені дали ім’я Робінзон, а прізвище Крейцнер англійці, за своєю звичкою нівечити іншомовні слова, переінакшили на Крузо ^{4} , тож з часом ми й самі стали зватися й писатися Крузо; так завжди звали мене й мої знайомі.

У мене було два старші брати. Один служив підполковником у Фландрії в англійському піхотному полку ^{5} , тому самому, яким колись командував славетний полковник Локгарт ^{6} ; брат загинув у битві з іспанцями під Дюнкерком. Що сталося з моїм другим братом, не знаю, як не знали мої батьки, що сталося зі мною.

Оскільки я був у родині третім сином, мене не навчали ніякого ремесла, і тому мені в голову з самого малку заходили химерні думки. Батько, який був дуже старий, подбав, щоб я дістав пристойну освіту – в межах домашнього виховання та провінційної безплатної школи. Він ладив мене на юриста, але я мріяв тільки про море. Ця моя пристрасть призвела до того, що я насмілився піти проти батькової волі, ба навіть проти його наказів, знехтувавши вмовляння та просьби матері й друзів; здавалося, було щось фатальне в моєму покликанні, що штовхало мене до злигоднів, які судилися мені.

Батько, розумна й поважна людина, здогадуючись про мої задуми, серйозно та переконливо застеріг мене. Прикутий подагрою до ліжка, він одного ранку покликав мене до своєї кімнати й заходився палко умовляти: Він спитав, які інші причини, крім простого нахилу до мандрів, спонукають мене покинути батьківський дім і рід-ну країну, де мені легко вийти в люди й старанністю та працею розбагатіти й жити в добрі та догоді. Вітчизну покидають у гонитві за пригодами або ті, кому нема чого втрачати, або честолюбці, які прагнуть досягти що більшого і зажити слави, беручись до всяких незвичайних та нечуваних справ. Але таке для мене або неприступне, або принизливе. Моє місце – середина, тобто те, що можпа назвати вищим ступенем скромного життя, а воно, як свідчить його довгочасний досвід, краще за будь-яке інше в світі й найпридатніше для щастя, бо людина не знає злиднів та нестатків, тяжкої праці та страждань нижчих класів, її не бентежить пиха, розкоші, честолюбство та заздрощі вищих класів. Наскільки приємне таке життя, можна судити вже з того, що всі інші заздрять йому: адже й королі часто скаржаться на гірку долю народжених для великих справ і шкодують, що доля не знайшла їм місця між двома крайностями – нікчемністю та величчю, і навіть мудрець ^{7} , який благав небо не посилати йому ні бідності, ні багатства, тим самим свідчив, що золота середина – мірило справжнього щастя.

Досить мені лише придивитися, казав він, і я зрозумію, що всі злигодні припадають на вищі та нижчі класи, найменше ж від них страждають люди скромних достатків, бо доля до них не така зрадлива, як до вищих та нияїчих верств суспільства. Навіть від тілесних та духовних недуг вони страждають менше, ніж ті, у кого хвороби є або природним наслідком пороків, розкошів та надмірностей, або ж важкої праці, нестатків, поганого чи недостатнього харчування. Середнє становище – найсприятливіше для розквіту всіх чеснот, для всіх радощів життя; мир і достаток – його служники; поміркованість, стриманість, спокій, здоров’я, приязність, всілякі розваги, всілякі насолоди – його благословенні супутники. Людина середнього стану тихо й рівно проходить свою життєву путь, не обтяжуючи себе ні фізичною, ні розумовою виснажливою працею; не продається в рабство заради шматка хліба, не страждає, шукаючи виходу з труднощів, які позбавляють душу спокою, а тіло – відпочинку, не мучиться заздрощами й не згоряє на потаємному вогні честолюбства. Всім задоволена, вона легко ковзає по життю, розсудливо користуючись його радощами, які не залишають гіркого присмаку, відчуваючи себе щасливою й щодня розуміючи це дедалі виразніше та глибше.

Потім батько наполегливо й дуже лагідно почав просити, щоб я не легковажив, не кидався наосліп назустріч нещастям, від яких, здавалось, мене мало вберегти саме моє походження й умови життя. Мені не треба працювати заради шматка хліба; батько подбає, щоб вивести мене на той шлях, який радить мені обрати; а якщо мені не поталанить, то тільки через лиху долю чи власну помилку, і він ні за що не відповідатиме, бо виконав свій обов’язок, застерігши мене від вчинку, який завдасть мені тільки шкоди, – одно слово, коли я лишуся вдома і влаштую своє життя відповідно до його вказівок, він усіляко мені допомагатиме; але хай я не сподіваюся, що він сприятиме моїй загибелі, заохочуючи мене до від’їзду. Наостанок він нагадав мені, для прикладу про мого старшого брата, якого він так само наполегливо переконував не брати участі в Нідерландській війні ^{8} , але марно: підбурений юнацькими мріями, брат утік до армії і загинув. І хоч, сказав батько, він ніколи не перестане молитись за мене, проте рішуче заявляє, що коли я не відмовлюсь від своїх божевільних намірів, не буде мені господнього благословення. Настане час, коли я пошкодую, що знехтував його пораду, але тоді, може статися, нікому буде прийти мені па поміч.

Я бачив, як під кінець тієї промови (вона була справді пророча, хоч, гадаю, батько й сам цього не знав), рясні сльози потекли у старого по обличчю, надто коли він згадав про мого вбитого брата; а коли батько сказав, що прийде час каяття, але нікому буде допомогти мені, то від хвилювання затнувся, прошепотівши, що його серце крається від болю і він не може більше нічого сказати.

Його слова щиро мене зворушили, та й кого б вони не зворушили? Отож я твердо вирішив покинути думки про від’їзд до чужих країв і залишитися вдома, як того хотів батько. Та, на жаль, через кілька днів од мого рішення не зосталося й сліду: коротше кажучи, щоб уникнути нових настирливих умовлянь батька, я через кілька тижнів надумав утекти з дому. Проте я стримав свій нетерплячий запал і не квапився, а вибрав хвилину, коли мати, здавалось, була в кращому, ніж звичайно, настрої, і сказав їй, що тільки й мрію про мандрівки до далеких країв, і навіть коли й візьмуся до якоїсь роботи, то мені не вистачить терпіння довести її до кінця, хай краще батько відпустить мене з доброї волі, бо інакше доведеться обійтись без його дозволу. Адже мені вісімнадцять років, вже пізно починати вчитись якогось ремесла; якби я й пішов писарем до нотаріуса, то нізащо не витримав би учнівського строку і втік би від свого наставника в море. А от якби мати поговорила з батьком, щоб він відпустив мене хоч один раз у море: якщо та подорож мені не сподобається, то я, повернувшись додому, вже більше нікуди по поїду і обіцяю подвійним старанням надолужити змарнований час.

Моє прохання дуже розгнівало матір. Вона сказала, що даремно розмовляти на такі теми з батьком: він надто добре розуміє, що саме корисне для мене, і не дасть згоди на те, що може мені зашкодити. їй просто дивно, як я ще можу думати про такі речі після розмови з батьком, який так доброзичливо й лагідно вмовляв мене. Звичайно, коли я хочу занапастити себе, то нема ради, але, безперечно, ні вона, ні батько ніколи не погодяться на мою вигадку; сама ж вона аж ніяк не хоче сприяти моїй загибелі, і я ніколи не зможу сказати, що моя мати, потураючи мені, пішла проти батькової волі. Пізніше я довідався, що хоч мати й відмовилась клопотатись за мене перед батьком, проте переповіла йому нашу розмову. Батько, дуже стурбований, зітхнув і сказав: «Хлопець міг би жити щасливо, залишившись на батьківщині, а коли він подасться до чужих країн, то стане найнещаснішою людиною на світі. Ні, я на це не можу погодитись».

Минув майже рік, перш ніж я вирвався на волю. Протягом усього цього часу я й чути не хотів ні про яку роботу і часто сперечався з батьками, які рішуче стали проти того, до чого мене так дуже поривало. Аж ось одного разу, випадково потрапивши до Гулля і зовсім не думаючи про втечу, я зустрів там приятеля, який збирався пливти до Лондона на кораблі, що належав його батькові. Той приятель заповзявся вмовляти мене вирушити з ним, спокушаючи, за звичаєм моряків, безплатним проїздом. І, не спитавшись ні в батька, ні в матері, не повідомивши їх жодним словом і полишивши на них самих довідуватись про це як-небудь, не попросивши ні батькового, ні божого благословення, не зваживши ні обставин, пі наслідків, я лихої – бог свідок – години, 1 вересня 1651 року, сів на корабель мого приятеля, що прямував до Лондона. Ніколи, мабуть, напасті молодих шукачів пригод не починались так рано й не тривали так довго, як мої. Не встиг корабель вийти з гирла Гамбера ^{9} , як подув вітер і на морі знялися страшні хвилі. Я ніколи доти не бував у морі і не можу описати, як мені стало погано і як душа моя жахнулась. Аж тоді я серйозно замислився над своїм учинком і над тим, як справедливо карало мене небо за те, що я так підступно покинув батьківський дім і порушив синівський обов’язок. Усі добрі поради моїх старих, сльози батька та благання матері постали в моїй пам’яті, і сумління, яке ще тоді не встигло зовсім зачерствіти, суворо докоряло мені за нехтування батьківськими порадами і за порушення обов’язків перед богом та батьком.

Тим часом вітер дедалі міцнішав, і на морі знялася буря, хоч її не можна було порівняти з тими, що я багато разів бачив потім, чи навіть з тією, яку мені довелося побачити через кілька днів; але й цього вистачило, щоб приголомшити мене, новачка, зовсім необізнаного в мореплавстві. Кожного разу, коли вставала нова хвиля, мені здавалося, що вона поглине нас, і кожного разу, коли корабель провалювався вниз – у вир чи в безодню, – я вже не вірив, що він коли-небудь вирине знову. Страждаючи від душевних мук, я вкотре вирішував і присягався, що коли бог цього разу врятує мені житгя і нога моя. знову ступить на суходіл, я зараз же повернусь до батька і, поки мого віку, не сяду на корабель, що послухаюсь батькових порад і ніколи більше не наражатимусь на таку небезпеку. Лише тепер я збагнув усю мудрість батькових міркувань про золоту середину і зрозумів, як спокійно й затишно прожив він своє життя, не знавши ні бур на морі, ні турбот на березі, – коротше кажучи, я, мов той блудний син ^{10} , вирішив, розкаявшись, повернутися додому.

Цих розсудливих, тверезих думок вистачило мені, поки лютувала буря ї навіть ще на деякий час. Але наступного дня вітер почав ущухати, хвилі поменшали, і я став потроху звикати до моря. Однак увесь цей день настрій у мене був дуже серйозний, до того ж я ще не зовсім одужав від морської хвороби; але наприкінці дня розгодинилося, вітер ущух, і настав тихий, чарівний вечір; сонце сіло без хмар; так само зійшло воно й другого дня, і морська гладінь при цілковитому або майже цілковитому безвітрі, вся залита його сяйвом, являла собою чудове видовище, якого я ще ніколи не бачив.

Уночі я дуже гарно виспався, і моя морська недуга пройшла. Я був веселий і милувався морем, яке, ще тільки вчора люте та страшне, так скоро могло вгамуватись і прибрати такого чудового вигляду. І тут, немов навмисне для того, щоб зруйнувати мої добрі наміри, до мене підійшов приятель, який підбив мене їхати разом з ним, і, поплескавши мене по плечу, сказав:

– Ну що, Бобе, як ти почуваєш себе після вчорашнього? Закладаюсь, ти перелякався вчора, коли подув вітрець!

– Нічого собі вітрець! – сказав я. – Страшенний шторм, ось що!

– Шторм? Ну й дивак! – відповів він, – Хіба то шторм? Якби нам доброго корабля та більшого простору, ми того шквалика й не помітили б! Ти ще новачок на морі, Бобе. Гайда, зварімо пуншу й забудьмо про це. Дивись-но, яка чарівна погода!

Щоб скоротити цю сумну частину моєї оповіді, скажу лише, що далі пішло, як завжди в моряків: зварили пунш, я захмелів і в шалі тієї ночі потопив усе своє каяття, всі гіркі роздуми про минуле та всі добрі плани на майбутнє. Одно слово, як тільки вляглася буря й запанувала тиша, як тільки вгамувались мої розбурхані почуття і минув страх, що мене поглинуть хвилі, так мої думки повернулись у старе річище і я забув усі клятви, всі обіцянки, що давав собі в годину відчаю. Правда, часом я ніби отямлювався, тверезі думки знов обсідали мене, але я гнав їх геть, боровся з ними, як з нападом хвороби, і за допомогою вина та веселого товариства переборов їх; через п’ять чи шість днів я здобув над своєю совістю таку перемогу, якої тільки може бажати собі юнак, що зважився не звертати на неї уваги. Але на мене чекало ще одне випробування: як і завжди в таких випадках, провидіння хотіло відібрати в мене останнє виправдання; і справді, якщо цього разу я не зрозумів, що саме воно визволило мене з біди, то наступне випробування було таке, що й найзапекліший негідник із нашої команди не зміг би не визнати, що небезпека була страшна і врятувалися ми тільки дивом.

На шостий день по відплитті ми прийшли на Ярмутський рейд. Після шторму безперервно дув слабкий зустрічний вітер, і тому ми посувались дуже повільно. В Ярмуті нам довелось кинути якір і простояти при супротивному, південно-західному вітрі сім чи вісім днів. За цей час до Ярмутського рейду з Ньюкасла ^{11} прийшло чимало суден, бо вони тут звичайно чекають ходового вітру, щоб увійти в Темзу.

Ми, проте, не стояли б так довго і ввійшли б у річку з припливом, якби вітер не був такий свіжий, а днів через п’ять ще не подужчав. А втім, Ярмутський рейд ^{12} вважається такою ж надійною стоянкою, як і гавань, якорі й канати у нас були міцні, отож наші матроси зовсім не турбувались і навіть не думали про небезпеку й, за звичаєм моряків, бавили час, відпочиваючи та розважаючись.

Але на ранок восьмого дня вітер посилився, і довелось оголосити аврал, прибрати стеньги і міцно закріпити все потрібне, щоб корабель утримався на рейді. Опівдні знялась велика хвиля, почалася сильна хитавиця, хвилі захльостували бак, корабель кілька разів зачерпнув бортом води, і разів зо два нам здалося, що нас зірвало з якоря. Тоді капітан наказав віддати запасний якір, і таким чином ми держалися проти вітру на двох якорях, витравивши канати до кінця.

Тим часом розходився страшний шторм. ^{13} Жах та подив проступили тепер навіть на обличчях досвідчених моряків. Кілька разів я чув, як сам капітан, проходячи повз мене то з каюти, то в каюту, тихо бурмотів: «Господи, зглянься на нас! Ми загинемо! Всім нам кінець!» Проте він пильно стежив за роботою моряків і вживав усіх заходів, щоб урятувати свій корабель. Перші хвилини переполоху приголомшили мене: я нерухомо лежав у своїй каюті внизу й навіть не знав до пуття, що відчував. Мені важко було вернутися знов до покаянних думок після того, як я рішуче зневажив їх; мені здавалося, що смертний жах минув назавжди, що й ця буря, як і перша, щасливо мине. Але повторюю, коли сам капітан, проходячи повз мене, пробурмотів, що всі ми загинемо, я страшенно перелякався. Я вибіг із каюти на палубу; ніколи не бачив я такої лиховісної картини: морем ходили величезні вали з гору заввишки і кожні три-чотири хвилини перекидалися на нас. Коли я, набравшись духу, роззирнувся навкруги, мене пойняв жах. На двох важко навантажених кораблях, які стояли неподалік нас на якорі, обрубали всі щогли. Хтось із матросів крикнув, що корабель, який стояв за півмилі від нас попереду, пішов на дно. Ще два судна зірвало з якорів і понесло у відкрите море напризволяще – обидва були вже без щогл. Менші судна тримались краще, бо їм легше було маневрувати, але двоє чи троє з них теж понесло в море, і вони промчали повз нас, згорнувши всі вітрила, крім одного носового клівера.

Надвечір штурман і боцман підступили до капітана з проханням дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітан довго опирався, але боцман почав доводити, що фок-щоглу не можна залишати, бо судно потоне, і він погодився. Коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла почала хитатись і так розгойдувати судно, що довелося зрубати і її і тим зовсім очистити палубу.

Можете собі уявити, що тоді переживав я, цілковитий новачок у морському ділі, якого недавно так настрахали маленькі хвилі. Проте якщо після стількох років пам’ять мене не зраджує, боявсь я тоді не смерті, стократ жахливіше було усвідомлення, що я передумав покаятися й повернувся до своїх колишніх клятих химер, і ця гризота, посилена жахом перед бурею, доводила мене до такого розпачу, змалювати який просто неможливо. Але найгірше було ще попереду. Буря скаженіла й далі з такою силою, що, за словами самих моряків, їм ніколи не траплялось бачити нічого подібного. Судно в нас було міцне, ало перевантажене, і тому глибоко сиділо у воді й дуже гойдалось, а моряки раз у раз кричали, що ми от-от будемо «кілювати». Мабуть, для мене було й краще, що я не зовсім розумів значення цього слова, аж поки не попросив його пояснити. Однак шторм чимдуж лютішав, і я побачив таке, що побачиш нечасто: капітан, боцман і ще кілька чоловік, розсудливіших за інших, молились, бо корабель будь-якої хвилини міг піти на дно. На додаток до всіх наших страждань, один із матросів, який серед ночі спустився в трюм подивитись, чи все гаразд, крикнув, що судно дало течу, а хтось інший сповістив, що вода піднялася на чотири фути. Всім наказали стати до помпи. Коли я почув цей заклик, серце моє похололо, і я, як сидів на койці, так і впав навзнак. Але матроси розштовхали мене, сказавши, що хоч досі з мене користі не було, однак тепер я можу, як і всі, відкачувати воду. Я підвівся, підійшов до помпи й ревно взявся до праці. Тим часом кілька дрібних суден, навантажених вугіллям, не змігши встояти проти вітру, знялися з якорів і вийшли в море. Коли вони проминали нас, капітан наказав стрельнути з гармати, щоб сповістити про біду, в яку ми потрапили. Я не зрозумів, чому стріляють, і подумав, що наше судно розбилося чи сталося щось інше, не менш жахливе. Я перелякався так, що зомлів. Але в такі хвилини кожен дбає лише про власне життя, і ніхто не звернув на мене уваги і не поцікавився, що скоїлося зі мною. Один із матросів став до помпи на моє місце і відсунув мене ногою, вирішивши, що я мертвий; минуло чимало часу, поки я прийшов до пам’яті.

Ми працювали не покладаючи рук, а вода в трюмі все піднімалась. Було очевидно, що корабель має потонути, і хоч шторм почав трохи вщухати, але судно ніяк не могло продержатися на воді, поки ми ввійдемо в гавань, і капітан і далі стріляв із гармат, сподіваючись на допомогу.

Якесь суденце, що стояло попереду нас, нарешті зважилося спустити шлюпку, щоб зарадити нам. Наражаючись на велику небезпеку, шлюпка підійшла до нас, але ні ми не могли дістатися до неї, ні вона – пристати до нашого корабля, хоч матроси гребли щосили, важачи своїм життям заради нашого порятунку. Наші матроси кинули їм з корми канат з буйком, витравивши його на велику довжину. Після багатьох марних і небезпечних спроб веслярам пощастило впіймати кінець каната. Ми підтягли шлюпку під корму, і всі до одного спустилися в неї. Не було чого й думати про те, щоб дістатися до їхнього судна; через те ми одностайно вирішили гребти за вітром, намагаючись по змозі тримати до берега. Наш капітан обіцяв чужим матросам, що заплатить за шлюпку хазяїнові, якщо вона розіб’ється об берег. Отже, почасти за вітром, почасти на веслах, ми прямували на північ до Вінтертон-Несса ^{14} , поступово наближаючись до землі.

Не минуло й чверті години, як ми покинули корабель, коли він почав занурюватись у воду на наших очах; і тут я нарешті зрозумів, що значить «кілювати». Мушу признатись, що, почувши крики матросів про загибель судна, я майже не мав сили глянути на нього, бо відтоді, як я зійшов, або, краще сказати,.коли мене спустили в шлюпку, серце моє ніби завмерло від страху і думок про те, що чекало на мене попереду.

Поки матроси щосили веслували, скеровуючи шлюпку до берега, ми могли бачити (бо щоразу, як шлюпку виносило на гребінь хвилі, нам видно було берег), що там зібрався великий натовп, люди метушилися, готуючись допомогти нам,.коли ми підійдемо ближче. Та ми посувались повільно й досягли землі, тільки проминувши вінтертонський маяк, де коло Кромера ^{15} берег повертав на захід і де його виступи трохи стримували силу вітру. Тут ми пристали і, не без великих труднощів, але всі непошкоджені вибрались на берег і пішли пішки до Ярмута, де нас зустріли дуже сердечно, як людей, що зазнали лиха: магістрат виділив нам добрі житла, а місцеві купці та судновласники дали досить грошей, щоб ми могли добратися на наш розсуд до Лондона або до Гулля.

Якби мені тоді стало глузду вернутись до Гулля, до батьківського дому, я був би щасливий, а мій батько, мабуть, як у євангельській притчі, заколов би для мене відгодоване теля; ^{16} але він дізнався про мій порятунок лише через багато часу після того, як до нього дійшла чутка, що корабель, на якому я плив, загинув на Ярмутському рейді.

Та моя лиха доля штовхала мене далі з настирливістю, якій не можна було опиратись; і хоч не раз я чув тверезий голос розуму, що кликав мене повернутись додому, але вчинити так мені бракувало сили. Не знаю, як це назвати, і не буду запевняти, що якесь таємне непереборне веління робить нас знаряддям власної загибелі, навіть коли ми бачимо її перед собою і йдемо до неї з розплющеними очима, проте безперечно, що тільки моя нещаслива доля, якої я не міг уникнути, примусила мене діяти всупереч тверезим міркуванням та доказам кращої частини мого єства і знехтувати дві явні перестороги, які я одержав, щойно ступивши на новий шлях.

Син власника нашого корабля, мій приятель, який намовив мене тоді втекти, посмирнішав тепер більш за мене. Коли він уперше заговорив до мене в Ярму ті (а це сталося через два чи три дні, бо нас поселили нарізно), я помітив, що тон його змінився. В дуже похмурому настрої, хитаючи головою, він спитав, як я почуваю себе. Пояснивши своєму батькові, хто я такий, він розповів, що я пустився в цю подорож на спробу, маючи намір в майбутньому об’їздити весь світ. Старий, звернувшись до мене, поважно й стурбовано мовив:

– Юначе! Вам ніколи більше не слід вирушати в море. Те, що сталося з вами, очевидна й певна ознака, що вам не судилося бути мореплавцем.

– Чому, сер? – запитав я. – Хіба ви теж ніколи більше не плаватимете?

– Це інша річ, – відповів він, – Плавати – мій фах, мій обов’язок, а ви пустилися в море задля спроби. От небо й дало вам покуштувати того, що вас чекає, коли стоятимете на своєму. Може, й наш корабель загинув через вас, як фарсійський корабель через Йону ^{17} . Будь ласка, – додав він, – скажіть, хто ви і що саме заохотило вас пуститись у море?

Тоді я розказав йому дещо про себе. Ледве я скінчив, як він чомусь вибухнув гнівом.

– Чим я завинив, – вигукнув він, – що цей нещасний потрапив на мій корабель? Ніколи в житті, навіть і за тисячу фунтів, не погоджусь я пливти в одному кораблі з тобою!

Звісно, він був дуже схвильований, засмучений втратою корабля і перебрав міру. Пізніше ми мали спокійну розмову, і він наполегливо переконував мене вернутись до батька й не випробовувати провидіння, бо в цьому, що сталось, я мушу бачити перст божий.

Послухайте, юначе, – закінчив він, – якщо ви не повернетесь додому, то, запевняю, всюди, куди б ви не поїхали, вас переслідуватимуть нещастя і невдачі, аж поки справдяться слова вашого батька.

Незабаром ми розстались; мені нічого було йому заперечити, і більше я його не бачив. Куди він поїхав з Ярмута, не знаю; я ж мав трохи грошей і подався до Лондона суходолом. І в Лондоні, і дорогою туди я раз по раз боровся сам з собою, не знаючи, яку мені обрати життєву путь – повернутись додому чи знов піти в плавання.

Повертатись під батьківську стріху мені не дозволяв сором, який перемагав найвагоміші докази мого розуму; мені ввижалось, як усі наші сусіди глузуватимуть з мене, що я буду посміховиськом не тільки в очах батьків, а й усіх знайомих. Відтоді я часто спостерігав, яка нелогічна й непослідовна людська природа, надто замолоду: відкидаючи міркування, якими треба було б керуватись у подібних випадках, люди соромляться не гріха, а каяття; соромляться не вчинків, за які їх справедливо можна назвати безумцями, а соромляться взятися за розум й вести поважне, розсудливе життя.

Я вагався досить довго, не знаючи, що робити і як жити далі. Про повернення додому не могло бути й мови, а тим часом спогади про мої нещастя поступово блякли, разом з ними слабшав і так слабкий голос розуму, який радив повернутись до батька, і скінчилося тим, що я геть відкинув думки про повернення й почав мріяти про нову подорож.

Та сама лиха сила, яка примусила мене втекти з батьківського дому, яка навіяла мені безглуздий замір забагатіти, блукаючи білим світом, і так задурила мені голову цими химерами, що я був глухий до всіх добрих порад, до умовлянь і навіть до батьківської заборони, – та сама сила, кажу я, хоч би яка вона була, спонукала мене до найнерозважливішого з моїх учинків: я сів на корабель, що відпливав до берегів Африки, чи, як по-простому висловлюються наші моряки, «у рейс до Гвінеї» ^{18} .

На превеликий жаль, вирушаючи на пошуки пригод, я не наймався на судно матросом; мені, певне, довелося б тоді працювати трохи більше, зате я навчився б морської справи і з часом міг би стати штурманом або помічником капітана, коли не самим капітаном. Але така вже була в мене доля – з усіх можливих шляхів я вибирав найгірший. Так і тут: в моєму гаманці водилися грошенята, на мені було пристойне вбрання, і звичайно я приходив на судно як джентльмен, тому нічого там не робив і нічого не навчився.

У Лондоні я відразу попав у гарне товариство; можна сказати, що мені поталанило, бо з такими розбещеними юнаками, яким я був тоді, це не часто трапляється: диявол ніколи не пропускає нагоди наставити їм свою пастку. Але зі мною сталось інакше. Я познайомився з одним капітаном, який недавно ходив до берегів Гвінеї; а що той рейс був дуже вдалий, він вирішив направитися туди знову. Йому подобалося моє товариство, бо я був тоді досить приємним співрозмовником, і, дізнавшись про мою мрію побачити світ, він запропонував мені поїхати з ним, сказавши, що це мені нічого не коштуватиме і що я буду його застільним товаришем. Якщо ж я візьму з собою товари на продаж, то, може, мені пощастить і я ще матиму добрий зиск.

Я погодився; заприятелювавши з цим капітаном, людиною чесною та щирою, я вирушив з ним у плавання, взявши з собою невеликий вантаж, і, завдяки безкорисливості мого друга – капітана, заробив чимало грошей. Послухавшись його порад, я закупив на сорок фунтів стерлінгів різних брязкалець та дрібничок. Ці сорок фунтів я зібрав з допомогою своїх родичів, з якими листувався і які, напевне, умовили мого батька чи, скоріше, матір допомогти мені хоч невеличкою сумою у моїй першій торговельній справі.

То була моя єдина, можна сказати, вдала подорож, і то завдяки некорисливості й чесності мого друга, під чиїм керівництвом я, крім того, набув чимало знань із математики та з навігації, навчився вести корабельний журнал, робити спостереження і взагалі узнав багато такого, що конче потрібно знати морякові. Йому було приємно вчити мене, а мені – вчитись. Одно слово, за час цієї подорожі я зробився моряком і купцем: за свій товар я вторгував п’ять фунтів дев’ять унцій золотого піску, а за нього, повернувшись до Лондона, одержав майже триста фунтів стерлінгів. Удача сповнила мене честолюбними мріями, які згодом довершили мою загибель.

Але навіть і в цьому плаванні я зазнав чимало знегод, і, головне, весь час прохворів, схопивши жорстоку тропічну пропасницю через надто жаркий клімат, бо узбережжя, де ми здебільшого торгували, лежить між п’ятнадцятим градусом північної широти і екватором.

Отож я став купцем і торгував з Гвінеєю. На велике нещастя, мій друг капітан, вернувшись додому, помер. Я вирішив знову вирушити до Гвінеї і сів на те саме судно, яким командував тепер помічник померлого капітана. То була найнещасливіша подорож, яка будь-коли судилася людині. Правда, я взяв з собою менше ніж сто фунтів стерлінгів із набутого капіталу, віддавши двісті фунтів на збереження вдові мого покійного друга, яка розпорядилася ними дуже сумлінно, але в дорозі мене спіткали страшні лиха. Почалося з того, що якось на світанку на наш корабель, який ішов саме на Канарські острови чи, точніше, між Канарськими островами та Африканським континентом, несподівано напав турецький пірат із Сале ^{19} . Він погнався за нами під усіма вітрилами. Ми теж поставили стільки вітрил, скільки могли витримати наші реї та щогли, але, пересвідчившись, що розбійник наздоганяє нас і за кілька годин неминуче наздожене, приготувались до бою. Корабель наш мав дванадцять гармат, а пірат – вісімнадцять. Близько третьої години пополудні він наздогнав нас, але, замість підійти з корми, помилково підійшов з борту. Ми навели па піратське судно вісім гармат і випалили. Тоді воно відійшло трохи далі, відповівши перед тим на наш вогонь не тільки гарматними, а й рушничними пострілами з двохсот рушниць, бо на тому судні було чоловік двісті. А втім, у пас нікого не зачепило, всі наші матроси трималися дружно. Пірат приготувався до нового нападу, а ми – до нової оборони. Підійшовши цього разу з другого борту, він узяв нас на абордаж, чоловік з шістдесят вдерлися на палубу й насамперед узялися різати вітрила та рубати снасті. Ми зустріли їх рушничним вогнем, закидали дротиками, підпаленими скриньками з порохом і двічі виганяли їх з палуби. Однак наш корабель був уже дуже пошкоджений, троє з наших матросів були забиті, а восьмеро поранені. Щоб скоротити цю сумну частину моєї оповіді, я відразу скажу, що ми змушені були здатись, нас узяли в полон і відвезли до Сале, мавританського морського порту.

Повелися зі мною не так жахливо, як я сподівався спершу. Мене не відвезли, як решту, у глиб країни до султанового двору ^{20} , бо капітан розбійницького корабля залишив мене в себе, – адже я був молодий, спритний і міг добре працювати. Ця разюча зміна долі, що обернула мене з купця на злиденного раба, була просто приголомшливою, і я згадав батьківські пророчі слова про те, що настане час, коли нікому буде виручити мене з біди; от ці слова й справдилися, думав я, господня десниця покарала мене, і я безповоротно загинув. Та ба! Мої нещастя тоді тільки починались, як це буде видно з дальшої розповіді.

Оскільки мій новий господар, чи, точніше, пан узяв мене до свого дому, то я сподівався, що, виходячи знову в море, він забере й мене. Я був певен, що рано чи пізно його спіймає якийсь іспанський чи португальський корабель і визволить мене з полону. Однак мої надії незабаром розвіялись, бо, відпливши, він лишив мене доглядати його невеликий садок і виконувати всяку чорну роботу, яку звичайно покладають на рабів; а повернувшись додому, він наказав мені ночувати в каюті й доглядати судно.