Текст книги "Диваки"

Автор книги: Борис Комар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Розділ п’ятнадцятий
ЗЛИЙ ЖАРТ

Хоч Микола й не хотів робити Валентині Михайлівні прикрощів, але так вийшло, що він їх таки заподіяв знову.

Трапилося це вже весною під час екскурсії на колгоспний город.

В суботу після четвертого уроку п’ятий і шостий класи гамірливо, нерівною колоною простували в напрямку до річки, де понад берегом у низині простяглися родючі ділянки чорнозему.

Поруч колони йшли Валентина Михайлівна і учитель праці Тихін Федорович.

Бригадирка садово-городньої бригади, Миколи-на мати, ще здалека побачила школярів і помахала їм рукою:

– Ага, нарешті. Вже давно ждемо вас, помічників, – чи то пожартувала, чи то на докір сказала вона, коли учні наблизились. – Зараз ми роботу вам знайдемо…

Спершу повела їх до капусти.

– Ану, хто відгадає загадку: кому рубають, голову, а кров не тече? – звернулася до школярів.

– Капусті, капусті! – хором відповіли учні.

– О, ви, я бачу, добрі відгадники, – похвалила. – Тоді, може, розповісте, де в капусти плід, і насіння та як її сіють?

Микола хотів сказати, вже й рота розкрив, але-мати його спинила:

– Ти помовч! Я тобі вже про це розповідала.

Учні дивувалися: ну, невже тітка Марія думає, що вони не знають? Ще й питає, щоб заплутати – "як її сіють?". Таж її зовсім не сіють! Беруть розсаду з парників і садять. Кожному доводилося садити вдома.

А Сашко ще згадав, як бабуся Дарина примовляє, коли садить капусту: "Дай же мені час добрий, щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренаста, а з листя головаста. Щоб не росла високо, а росла широко!" Потім поставить на грядці горщик догори дном, кладе на нього камінець і накриває білою хусточкою, проказуючи нову примовку: "Щоб капуста була туга, як камінець, головата, як горщок, а біла, як платок".

– Е-е, – безнадійно хитає головою тітка Марія, – таки бачу: ви ані шелесь у цьому ділі.. Живете в селі й не знаєте таких дрібниць. Не цікавитесь, не придивляєтесь, як батьки ваші господарюють… То, кажете, в неї зовсім немає насіння? А як же оту розсаду виростити?

І справді – як? З корінців? Ні. Листок закопати – не пустить пагінця. В качані теж насіння немає. Гм…

– Розкажіть, Валентино Михайлівно, бо так. мені за них соромно перед вами, що аж-аж…

– А мені, думаєте, не соромно? – мовила вчителька і звернулася до учнів: – Ану згадайте, які бувають рослини за тривалістю свого життя? Ви вчили про це…

Учні майже разом почали вигукувати:

– Однорічні!

– Дворічні!

– Багаторічні!

– Правильно, – підтвердила Валентина Михайлівна. – А капуста до яких належить?

– До дворічних, – перша сказала Світлана Коломієць.

– І це правильно, – ствердно кивнула вчителька. – Висадіть весною у землю качан капусти з коренем. Із качана виростуть стебла з дрібненьким листям і китицями жовтеньких квітів. Оті квіти дадуть плоди – довгі стручки із насінниками. Коли висіяти їх, вони проростуть – ось і буде вам розсада.

Валентина Михайлівна розповіла цілу історію про капусту. Знали цю рослину ще стародавні єгиптяни. Відварну капусту вони подавали як солодку страву на закуску і вважали її цілющим засобом при різних захворюваннях. Здавна її вирощували наші пращури – слов’яни. Варили з неї юшку, пекли пироги, квасили. В дикому вигляді вона росте на скелястих берегах Європейського материка. Тільки в тієї немає качана, бо листя не згортається в головку. А городня капуста вирощена людиною протягом тисячоліть. Є багато сортів капусти: качанна, цвітна, брюссельська, кольрабі, савойська та інші.

Учні наче іншими очима глянули на звичайнісіньку капусту, яку вони майже щодня бачили, їли.

Після того оглянули великі ділянки буряків, моркви, цибулі, огірків, помідорів. Валентина Михайлівна з бригадиркою по черзі розповідали про ці городні культури, ще й про кожну з них згадували якусь цікаву історію.

Виявляється, що й морква буває не лише жовта, як у їхньому селі, а й рожева, біла, навіть фіолетова. Цибулю, як і капусту, теж здавна вирощували слов’яни, та ще давніше – китайці, індійці і єгиптяни. В арміях Стародавньої Греції і Риму солдатам давали багато цибулі, бо гадали, що вона збуджує силу й хоробрість.

Як оглядали ділянку синіх баклажанів, Віктор Троць запримітив на листочку якогось жука. Піймав його, показав тітці Марії.

– Дивіться – шкідник?

– То листогриз, – випередив матір Микола.

– Ні, це колорадський жук, – заперечив Олег.

– Приходьте у нашу лабораторію, – сказала тітка Марія, – там є колекція городніх шкідників, подивитесь. А це таки й справді листогриз.

– І не тільки городніх, – тепер уже втрутилася Шинкаренко Оля, мати якої завідувала колгоспною лабораторією. – Є і злакових, і садових.

– Дякуємо, Маріє Василівно. Ми колись і лабораторію відвідаємо, – пообіцяла Валентина Михайлівна. – А ще краще буде, коли зробимо свої колекції. Вони дуже нам знадобляться. Згодні? Троць, Антонюк, Шморгун?..

– Згодні,– без помітного ентузіазму відповіли хлопці.

Небо затяглося хмарами. Збиралося на дощ. Тітка Марія заквапилась.

– Ви мені пробачте. Сходіть уже самі на наші дослідні ділянки. Он вони біля річки. Пробуємо вирощувати болгарський перець, патисони та земляний горіх. А я піду допоможу дівчатам садити картоплю.

Учителька щось шепнула Тихону Федоровичу. Той кивнув головою.

– Допоможемо? – спитала Валентина Михайлівна учнів. – Нас ого скільки, в одну мить висадимо.

– Звичайно, допоможемо!..

– А їсти не захотіли? – посміхнулася тітка Марія.

– Ні! – загукали школярі.– Ми на цілий день понаїдалися.

– Гаразд. Тоді ходімо, – згодилась бригадирка.

Дівчата набрали повні відра картоплі, хлопці взяли лопати, поставали рядочком.

За якусь годину разом із городницями висадили всю картоплю.

Незабаром мав приїхати за колгоспницями автобус. Тітка Марія запропонувала і школярів підвезти в село. Всі захотіли їхати. Тільки Тихін Федорович не залишився чекати, пішов додому пішки.

Чекаючи автобуса, дівчата рвали на обніжках весняні квіти. Хлопці подалися на пагорб до давно покинутого вітряка.

– Це буде мій вертоліт! Вертоліт! – ще здалека загукав Сашко, якому видався вітряк схожим на металевого птаха, що ним прилітає дядько Дмитро. – Цур, я пілот!

По крилу хлопці вилізли на самісінький дах, повсідалися на ньому. Сашко "завів мотор", увімкнув "важелі" на зліт – і наче полинули вони над городом, луками та річкою у високості.

Побачивши хлопців на вітряку, Валентина Михайлівна захвилювалась – ще зірветься котрийсь:

– Злізьте! Зараз же злізьте! – помахала рукою.

Довелося пілотові робити "вимушену посадку" і разом із "пасажирами" сходити на землю.

Вчителька заспокоїлась і покликала до себе дівчат:

– Покажіть, яких це ви квітів назбирали?

Учениці зійшлися до неї, кожна з букетиком.

– Знаєте, як ця називається? – висмикнула – з букетика маленьку жовту квіточку.

– Жовтець.

– А ця?

– Гусячі лапки.

Раптом од млина пролунало пронизливе:

– А-а-а-а!..

Всі здригнулися, повернули голови на крик.

"Ой лелечко! Падає хтось… – затерпла вся Валентина Михайлівна. – Синя сорочка, чорні штани… Петренко…"

Учителька, випустивши з рук букетика, першою зірвалася з місця й помчала до вітряка. Слідом за нею кинулися дівчата.

Здалека вгледіла – лежав на землі нерухомо.

"Вбився…" – шугнула в голові думка.

Підбігла до хлопця, намірилася припасти до нього і… заціпеніла.

Опудало!.. Солом’яне опудало!..

– Га-га-га-га! – вибігли з-за вітряка хлопці, наче зграя гусей, а Микола попереду всіх, у майці і трусах.

Раді, що їм удався жарт: зв’язали поясом напхані соломою сорочку й штани, скинули з даху.

Але чому не сміється вчителька? Чому тремтять у неї губи?

Постояла непорушно довгу хвилю, далі, все ще ніби скована, ступила до Миколи крок, другий.

– Негіднику!.. – процідила крізь зуби і ляснула його по щоці долонею.

Закрила обличчя руками, знесилено присіла на кам’яне жорно, що лежало поруч у спориші.

– Плаче… – прошепотіла Оля Шинкаренко.

– Петренко, підійди і пробачся, – загомоніли дівчата.

Хоча б ворухнувся. Стояв – розгублений, вкрай наляканий.

– А ви чого стовбичите? – повернулась Оля до хлопців.

Ті, збившись у купку, принишкли біля вітряка.

Тоді дівчата самі несміливо підступили до своєї вчительки.

– Валентино Михайлівно… – хотіли було її втішити.

– Не треба… Не треба, дівчата… – мовила стиха, витираючи хусточкою очі.– Ідіть усі на город. Я зараз… – І раптом наче щось згадала, рвучко підвела голову: – Петренко!.. Де він?..

Миколи вже не було біля вітряка. Згорблений, він брів навмання до села.

– Миколо! – погукала Валентина Михайлівна, підхопившись із жорна. – Вернись!

Навіть не оглянувся.

– Як це я… – міцно стиснула вчителька вуста, опустила додолу очі. Вгледіла опудало. – Хлопці, віднесіть йому одяг.

Сашко і Віктор витрусили з сорочки й штанів солому, побігли наздоганяти Миколу.

Решта учнів разом з Валентиною Михайлівною повернулися на город.

Ясно, тепер вона нічого йому не пробачить. Треба неодмінно кудись тікати з дому, з села. Тікати негайно, поки не пізно.

Грошей трохи в нього знайдеться. Забере в Сашка ті, що дав на транзистори і батарейки для саморобного радіоприймача: йому він тепер ні до чого, той приймач. І в матері попросить. Скаже, на зошити. Візьме торбу харчів – хліба, сала, цукру, цибулі. Напише записку: "Не шукайте мене, бо все одно не знайдете, сам колись повернуся". І бувайте здорові!

Так, сьогодні субота, завтра неділя. От завтра і треба зібратися в дорогу, щоб у понеділок раненько – на станцію.

Добре було б умовити і Сашка, разом все-таки краще. Але де там, не захоче залишати батька свого. І Кудлая, на жаль, не візьмеш з собою.

Згадав про Кудлая, а він мовби відчув те:

Гав, гав, гав! – знадвору.

Ого який дощ чеше! Ага, ясно, на кого гавкає – учні з городу біжать. Мабуть, так і не дочекалися автобуса… Змокли до нитки… Он і вона з ними. Диви, завертає сюди. Сашко і Олег теж. Як тепер він дивитиметься їй у вічі?!.

Зупинилася, сказала щось хлопцям. Ті побігли далі, сама попрямувала у двір. Чого їй треба?!

"Не пущу!" – відскочив Микола од вікна, вилетів у сіни. Хотів защепнути на гачок двері, але не зробив того. Повернувся до кімнати, схопив зі столу книжку, сів на канапу.

Рипнула сінешніми дверима, постукала в хатні.

Микола – нічичирк.

– Можна? – просунула в кімнату розкошлану мокру голову.

– Можна… – буркнув під ніс, не відриваючись од книжки.

Пройшлася по кімнаті, зазирнула в дзеркало, поправила зачіску, обсмикнула зелений светр.

– Ох і полив, як з відра! – мовила роблено веселим голосом. – Автобуса все нема й нема…

Вчительці, мабуть, як і Миколі, було ніяково. Догадувався: хотіла щось інше сказати, та не знала, з чого почати розмову.

– Миколо, ти знаєш, чому я прийшла? – зважилася, врешті. Помовчала трохи, глибоко зітхнула. – Прийшла, щоб просити в тебе пробачення.

"Вона прийшла просити в мене пробачення?! Не може цього бути! Може, глузує?.."

Тим часом Валентина Михайлівна вела далі:

– Я не повинна була так поводитися. Вибач!

"Ох і халепа! Що ж тепер мені робити?.."

– Звичайно, ти теж завинив переді мною і товаришами. Бо хіба можна так зле жартувати?!

– Я… я не хотів… – розгублено пробелькотів Микола.

– Гаразд, давай домовимось. – Учителька присіла поруч на канапу. – Завтра ти вибачишся перед класом і забудьмо про всі наші незгоди.

Микола, похнюпившись, сидів непорушно.

– Згоден зі мною? – поклала йому на плече руку.

– Угу, – кивнув Микола.

Розділ шістнадцятий
ГРОШІ НА ТРАНЗИСТОРИ І БАТАРЕЙКИ

Сашко ще з вулиці почув крик із свого двору. Здригнувся і, наче ошпарений, побіг додому.

За ним поспішили і хлопці – Микола, Віктор, Олег.

Батько, у випущеній сорочці, без картуза, сидів, похнюпившись, під хатою, а тітка Марія, вимахуючи руками, докоряла йому з-за дротяної огорожі, що розмежовувала їхні дворища.

– …Безчесний, безсовісний ти, Павле! Дитина голодна, обірвана, як старченя ходить, сам на людину не схожий, а знай буряківку, смердючу оту, жлуктиш. Дожлуктишся, поки гичка на голові виросте. Ой, Павле, Павле, коли вже ти за розум візьмешся? Жінка власна відцуралася. Згадаєш мене – і син кине…

Батько підвів голову, побачив Сашка з друзями, махнув їм рукою, щоб ішли геть.

Сашко забрав хлопців і повів до хати. Йому також не хотілося, щоб вони чули, як тітка Марія лає батька. Але її чути було і в хаті.

– Давайте порахуємо, скільки в нас є грошей, – запропонував, аби відвернути їхню увагу від того, що робиться надворі.

Засунув руку під мисник, дістав пошарпану книгу, на якій ледве можна було розібрати напис "Довідник рибного інспектора", і невеличкий, але важкий вузлик. Витяг з-за палітурки карбованці.

– Тут ось дев’ять, а дрібних, – забряжчав вузликом, – повинно бути вісімдесят вісім копійок.

Цокнула клямка, хлопці сховали гроші. У хату зайшов батько, насуплений, сердитий.

Спідлоба поглянув на Сашка і його гостей, пройшовся по кімнаті.

Хлопці поза спиною віддали гроші Сашкові, забрали свої сумки і рушили до порога.

Як тільки за ними зачинилися двері, батько запитав суворо:

– Що то в тебе?

– Це ми збираємо на транзистори і батарейки для приймача, – відповів Сашко, розгладжуючи на коліні пом’яті карбованці.

– Де ви їх узяли?

– Миколі тітка Марія три карбованці дала, Олег випросив у матері, Віктор п’ять разів не пішов у кіно…

– Дивись мені!

– Дивлюсь, – буркнув Сашко і сховав гроші до бокової кишені піджака.

Батько помовчав трохи, потім знову:

– Дурне ви діло затіяли з цим приймачем. Ще хтозна, чи вийде він у вас, гроші тільки даремно витратите…

– А от і не даремно! Він справний, самих тільки транзисторів і батарейок не вистачає.– Підійшов до саморобного приймача, що стояв на підвіконні.– Побачите, як ще гратиме.

– Що ж вони – дорогі, ті транзистори і батарейки?

– Дорогі-і, фізик казав: карбованців дванадцять коштують.

– А назбирали скільки?

– Уже дев’ять і вісімдесят вісім копійок, – поплескав по боковій кишені.

– Дев’ять?!. – Батько аж зупинився серед хати. – Гм, багатенько… Ти бач!..

– Тату, пустиш мене в неділю до міста?

– Це чого тобі туди?

– Та батарейки і транзистори ж купити.

– В неділю картоплю на городі садитимемо.

– Те-е, я її до неділі сто разів посаджу. Мені хлопці допоможуть. Пусти, тату!

Батько знову пройшовся по кімнаті.

– Я ненадовго – туди й назад, – упрошував Сашко. – Миколу, Віктора й Олега он пускають…

– Перестань скиглити! – гримнув батько. – Нічого вам теліпатися в таку даль! – І раптом по обличчі його ковзнула якась здогадка. – Давай гроші, сам куплю. Я зараз їду на рибзавод. Після полудня й привезу…

– Так ти й мене візьми з собою.

– Сідай краще уроки вчи. Та дома похазяйнуй, води в хату внеси, долівку підмети.

Сашко не квапився віддавати гроші.

– У нас же, мабуть, не вистачить, – мовив, – ще три карбованці треба.

– Нічого, я докладу, – не зважав на те батько.

– Де їх знайдеш? У тебе ж немає – все пропив.

– Не твоє діло! Хочеш, щоб купив, давай, швиденько давай, бо мені ніколи з тобою… Чи ти, може, того… боїшся?

– Та ні, я нічого… – зніяковів Сашко. – А як хлопці не згодяться?

– Чого б то вони не згодилися? – починав уже гніватись батько.

"Та й справді,– міркував Сашко, – чого ж тут не погоджуватись? Поїде – і привезе, не треба до неділі ждати. Та й не погодься – тато розсердиться, скаже: батькові не довіряє…"

І Сашко записав розбірливо на чистому аркушику, які треба купити транзистори, батарейки, і віддав гроші.

Батько взяв їх і, не рахуючи, сховав до кишені. Спитав:

– Так це, значить, не тільки твої, а й їхні?

– Умгу, – кивнув головою.

Батько надів картуза, рушив до дверей.

Пообідавши, хлопці знову завітали до Сашка – кликали піти на конюшню, навідатись до лошат. Та він не пішов з ними, сказав, що дома треба погосподарювати. Хоч і кортіло похвалитися новиною, змовчав.

"Ото несподіванка буде для хлопців увечері,– думав сам собі Сашко. – Впаяю у приймач транзистори за схемою, яку намалював фізик, вкладу батарейки, покличу друзів і скажу: "Ану, спробуймо, може, і без транзисторів та батарейок працюватиме". Підійду, крутну одну ручку – не говорить, вони в сміх, крутну другу – і він як закричить на всю хату, ніби справжній, заводський".

Почав конструювати того приймача дядько Дмитро, як ще ходив до школи. Коли він поїхав учитися в місто на пілота, всі його "винаходи" разом із приймачем бабуся Дарина знесла на горище. Недавно Сашко лазив туди по насіння і наткнувся на нього. Старанно витер від пилу і поніс показати вчителеві фізики, який керував технічним гуртком. Той подивився і сказав: приймач цілком годящий, треба лише замінити в ньому кілька транзисторів та батарейки.

Проте батько не зрозумів переваги приймача над репродуктором. Коли Сашко попросив його купити все необхідне для того, щоб полагодити приймач, він і слухати не схотів. Мовляв, і без нього можна обійтися, досить репродуктора.

Тоді Сашко запропонував Миколі, Віктору й Олегові разом придбати потрібні деталі і користуватися приймачем спільно.

Хлопці одразу ж погодились.

Час минав дуже повільно. Сонце, наче прив’язане, стояло в небі. Хмари – й ті наче зависли над лісом.

Уже й уроки поробив, і долівку замів, і води приніс, і супу зварив, а батька все ще не було. Раз по раз виходив за двір глянути: не їде, бува?

"А що, коли не купить, – подумав нараз. – Візьме й проп’є. Що тоді?.. Ні,– відкинув таке припущення, – цього тато не зробить. То ж не мої гроші. Та й п’є він тільки після роботи".

І все ж неспокій наростав.

Коли сонце почало хилитися до обрію, замкнув хату й побіг у гараж – може, батько й зовсім не поїхав до міста.

– Не інакше, як десь радіатор заливає твій батько, – жартували шофери.

"А що, як правду кажуть вони? – подумав. – Сидить оце десь у чайній і пропиває чужі гроші…

Чого я не впросився разом їхати, – картав себе Сашко. – Що я скажу хлопцям?.."

Біля бригади зустрів тітку Марію і запитав, чи не позичала вона батькові грошей.

– Еге ж, немає в мене більше клопоту, як позичати йому гроші,– відповіла сердито.

У Сашка і серце похололо: обдурив батько… Рвонув з місця й подався дорогою за село, як на пожежу. Не зупинився навіть, коли гукали хлопці від конюшні.

Обсаджена стрункими тополями дорога за селом простяглася рівним полем і губилася ген-ген на небокраї.

Сашко побіг до вітряка, по крилу виліз на нього і, примруживши очі, подивився на дорогу. Тепер було видно значно далі, але й там не побачив жодної машини.

Зліз на землю і сів зажурений на жорно.

Довгенько сидів Сашко біля вітряка. Байдужий до всього навколишнього, він не помітив, що вже почало смеркати. Отямився лише тоді, коли на дорозі голосно засигналила машина. З відчинених дверцят махав рукою батько.

Тривожно забилося серце. Схопився на ноги, підбіг до машини.

– Купив? – запитав насторожено й крізь відчинені дверцята забігав очима по кабіні. Не вірив, що побачить там покупку, і все ж шукав її.

Батько чомусь підморгнув по-змовницьки шоферові, дістав з-під сидіння картонну коробочку.

"Батареї…" – полегшено зітхнув Сашко, вгледівши на коробочці напис: "Сатурн".

– Такі вам треба?

Сашко взяв обома руками коробочку, притис до грудей і очима, повними сліз і здивування, дивився на батька.

– Транзистори теж є, не бійся! Я їх ось поховав, щоб не попсувати, – поплескав батько по кишені.– На ось тобі й це, – простягнув новий учнівський картуз.

Сашкові хотілося помчати до матері і розповісти про все, все…

Розділ сімнадцятий
СОЛОВІ

Дід Артем здалека їх упізнав, як тільки хлопці випливли на середину річки. Дарма що скоро сповниться вісімдесят, зір і слух у нього добрі, аби ще сили стільки було в руках і ногах.

Через ту неміч і опинився оце на острові. Думав, настане весна, тепло, оживе все довкола, і слабість минеться. Де там… Хоч-не-хоч, довелося відмовитись од саду, проситися в сторожі. Добре, що заміну по собі достойну лишив, син Павло таки помирився з дружиною, повернув її з діточками і до хати, і до саду. На Оксану можна цілком покластися, вона й знаюча, й порядок зуміє в саду дотримати! А він уже буде на цьому річковому острові літувати, доглядатиме колгоспних лошат і телят, яких вивезли сюди на випас.

Побудував недалеко від берега під осокором курінь, змайстрував столик, лавочку біля нього вкопав, триногу поставив, на якій варив собі у закіптюженому казанку страву.

Всі дивуються: як не занудьгує в самотині? А йому аж смішно від тих балачок. Яка самотина? Хіба лошата й телята не живі істоти? Та й без них чимало всякої дикої живності на острові. І люди бувають тут. Раз або й двічі на тиждень навідується ветлікар, бригадир іноді загляне, котрийсь із рибалок запливе, піонери майже щодня приїжджають провідати колгоспний молодняк, який взялися доглядати.

Молодці вчителі чи, може, піонерське начальство, що додумались, підказали таке дітлашні! Нехай змалку привчаються обходитися з худобою…

Спираючись на ціпок, дідусь подибав до похилої дупластої верби, біля якої припинав свою довбанку-душогубку. Коли хлопці наблизилися до острова, показав ціпком на вичовгану місцину під вербою:

– Сюди чальте.

Тільки ткнулися в берег, Кудлай вистрибнув із човна, підбіг до діда й лизнув у руку.

Хлопці прив’язали човен, забрали весла, вудки, відерце з приманкою для риби, рогозяного кошика.

– Приїхали, дідусю, на лошат подивитися і рибу половити. Можна? – спитав Сашко, хоча й знав, що дід Артем завжди радий, коли вони гостюють у нього.

– А вроки повчили?

– Завтра ж неділя.

– Ну, якщо так, то можна. Тільки ж не баріться біля лошат, бо сонце оно вже де, не буде коли й рибалити.

– Ми з ночівлею до вас. Ранком половимо.

– А дома знають?

– Знають. Ось і харчів дали, – підняв важкого кошика Сашко. – Бабуся і для вас поклали.

Поки Микола, Сашко, Віктор і Олег купали та чистили лошат, дід Артем зварив юшку. Повсідалися вп’ятьох круг казана – і аж за вухами лящить, така вона смачна, ця острівна юха!

Наївшись, полягали горілиць у траві, на зоряне небо задивились.

Раптом у ліску, що темнів неподалік на острівці, защебетали солов’ї – один, другий, третій…

– І мій витьохкує,– сказав дідусь.

– Як – ваш? – не зрозуміли хлопці.

– Той, що я його вчив співати.

– Ви вчили солов’я співати? – здивувалися.

– Еге ж, учив. Наморочився з ним, зате ж і співачок вийшов на славу. Хочете, поведу, послухаєте?

– Ходімо, – згодилися відразу.

– Е ні, не тепер. На світанку, як нап’ються роси, тоді в них голоси дзвінкіші. А зараз лягайте спати, бо я рано-рано вас розбуджу.

– Вставай, бо скоро білий ведмідь у курінь загляне, – торсав Сашка за плече дідусь Артем.

– Де ведмідь? – підхопився враз.

– Ранок, кажу, настане. Буди дружків. Ідіть умивайтеся. Будемо солов’їв слухати.

Сашко пригадав учорашню розмову, скинув із себе кожух, що пахнув вівцями, рибою, розбудив хлопців і, відшукавши рушник, виліз із куреня.

Надворі ще ніч. У темно-синьому небі, як у велетенському озері, грають золоті рибки-зорі, а з-поміж них плаває здоровенний карась – повновидий місяць.

Сашко сонно побрів на берег до похилої дуплистої верби, до якої був прив’язаний довгим ланцюгом човен і дідусева довбанка. Ступив у човен, схилився над річковим плесом, де також іскрилися зорі й купався місяць, набрав повну пригорщу води і хоробро вихлюпнув собі на спину.

Як помився і витерся, сон наче рукою зняло.

Незабаром надійшли вмиватись і хлопці.

Дідусь чекав на них біля куреня. На ньому незмінні біла-біла сорочка, солом’яний бриль і кирзові чоботи, які він чомусь і досі носив, хоч стояв теплий, квітучий травень.

– Ви тепліше одягайтеся, – порадив дідусь. – У лісі вогко і росяно!

– Нічого, дідусю, ми не змерзнемо.

Спершу простували луками. Попереду дідусь, за ним Сашко, Микола, Олег і Віктор. Добре дідусеві – він у чоботях. А їхні черевики й холоші одразу стали мокрі-мокрісінькі від роси, наче йшли не по густій луговій траві, а брели по калюжах.

Наблизились до темного ліска. Високих дерев у ньому мало, більше кущів та густих чагарників.

Тільки вступили в перші зарості, наполохали якогось сонного птаха. Він злякано крикнув, залопотів крилами й полетів у бік річки.

– Вивільга, – сказав дідусь Артем.

Рушили далі. Старий поспішав добре знайомими йому стежками, а хлопці ледве встигали слідом.

Тепер роса щедро обсипала не тільки черевики й холоші, а й увесь одяг.

Незабаром між дерев блиснуло невелике озерце. Підійшли до нього.

– Сідайте, – показав дідусь Артем на повалений біля самої води осокір. – Скоро світатимє, тоді й солов’ї пробудяться.

Все дрімало в передранішній тиші. Лише зрідка на озері сумно прокумкає в полив’яний глек жаба: "Кум… кум… кум…"

Пахло свіжим, зеленим, і торішнім прілим листям.

– Бач, накричалися ввечері, тепер до сонця спатимуть, – промовив дідусь. – Що ж, доведеться самому починати концерт.

Він зірвав листок, приклав до вуст і дмухнув злегка.

Пролунав легенький свист, схожий на солов’їний.

Писнула десь спросоння синичка, і знову довкола запанувала тиша.

– От ледацюги, мовчать. Заждіть, заждіть, зараз я вас розбуджу. Все одно спати не дам.

Вдруге він засвистів сильніше, з переливами.

І раптом над ними:

Пуль! Пуль! Пуль!

Соловейко!.. Прощебетав і змовк, ніби хотів довідатися, яке він справив враження.

– Ну, тепер почнеться, тепер їх і не спиниш, – прошепотів дідусь.

І одразу ж обізвався інший соловей, та так дзвінко й завзято, що аж мороз по спині пробіг.

– Молодець! Заливистий! – похвалив його дідусь. – Зразу взяв п’ять колін. А ще ж одноліток.

– Який одноліток?

– Ну, той… один рік йому.

– Як ви знаєте? – здивувалися хлопці.

– Хе, – усміхнувся, – я усіх їх тут знаю.

"Мабуть, кепкує з них", – подумали.

– Хіба ж можна солов’їв знати? – не втримався Микола.

– Правду кажу – всіх острівних солов’їв знаю. А котрий новий приб’ється, так і того пізнаю. З голосу. Вони де не літають взимку, та на весну сюди повертаються. Тут щебечуть, тут і діточок своїх виводять.

– І багато їх, солов’їв, на острові?

– Торік було сорок п’ять. Скільки цього року – ще не лічив. Може, більше, може, менше. Дорога в них неблизька. Кажуть, у Африку на зиму літають. Чимало гине. Позаминулої весни он чотири солов’ї лишилося без пари. Як тоді витьохкували, бідолахи!.. В ліс було сумно зайти.

Солов’їхи, ті мовчать і в горі, і в радощах, це тільки соловейки щебечуть.

– Дідусю, хіба солов’ї неоднаково співають? – все ще не могли хлопці збагнути того, що сказав старий.

Скільки разів доводилося їм слухати солов’їв, але ніколи навіть на думку не спадало, що один може співати краще, а інший гірше.

– Авжеж, неоднаково. Котрий молодий, у того і колін менше у співі, і не такі вони довгі, як у старших. Одноліток більше п’яти-шести колін не потягне, а в чотирилітка і за двадцять буває. Та й талант неоднаковий. Як у людей. Ось прислухайтесь.

Поки вони розмовляли, солов’ї розспівалися так, що лісок аж лящав од їхнього співу. Здавалося, кожна гілочка, листочок, травинка, саме повітря дзвеніли чарівним щебетанням. Всі інші птахи мовчали, ніби соромилися вступати в змагання з цими непєрєвєршеними співаками.

– Чуєте, як оцей над нами вивів: "Тьо-ох, тьо-ох, тьо-ох! Жєр-жер-жа-ар! Сі-і, сі-і! Ф’ю-іть, ф’ю-іть, ф’ю-іть!" Чотири коліна і в кожному тільки по три удари. А ще й сфальшивив у другому коліні – "жа-ар!". Це молодик, одноліток. А он там, біля осички, заливається, то вже справжній мастак. Послухайте, зараз він почне.

Хлопці наставили вуха туди, куди показав дідусь.

Якийсь час звідти не чути було жодного звуку. Потім щось свиснуло неголосно й ніжно:

Ті-і-віть! – і зразу мовби відкарбувало: – Тук! – Знову – Ті-і-віть! Тук! Тук! – Втретє: – Ті-і-віть! – І полинула над лісом незвичайної краси трель.

– Шістнадцять колін! – задоволено прошепотів дідусь, розгладжуючи вуса. – І в кожному не менше п’яти ударів. А голосище, голосище який!..

Хоч хлопці й не могли порахувати не те що ударів, ба навіть отих колін у соловейковому співі, однак відчули і силу його, і розмаїтість.

– Гарно, ох і гарно!.. – мовив Сашко.

– Е-е, це ще не найкращий, – хвалився дідусь, радий, що вразив їх солов’ями. – Ось поведу у плавні, там на калині мій викоханець. Двадцять шість колін бере! А колінця ж які чисті! Сльозинки!.. Ходімо, бо скоро всі птахи пробудяться, такий галас зчинять…

Продиралися ліском. Небо зовсім посвітліло. Проймала вранішня прохолода, а рясна роса так і сипала з кущів. Сорочки в хлопців геть змокріли. Картузи несли в руках, бо їх збивало з голови гілля.

– Тс-с! – спинився враз дідусь, аж Сашко наштовхнувся на нього. – Чуєте? – підняв догори пальця. – Він! Коли защебече, можна ближче підходити. Щоб не злякати.

У лісі співало водночас принаймні з десяток солов’їв. Як дідусь впізнає серед них свого, хлопці не могли збагнути.

Далі кралися, мов злодії. Коли защебече його соловей, дідусь – смик Сашка за рукав, Сашко– Миколу, Микола – Олега, Олег – Віктора, потім водночас і рвонуть уперед. Умовкне спів, дідусь зупиниться, і вони холонуть на місці.

Потроху дісталися в такий спосіб до самісінької плавні – залитої весняною водою болотистої низини, що поросла очеретом та верболозом. Причаїлися під густим калиновим кущем.

Десь зовсім близько біля них невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалось, що у горлечку в нього билася маленька співуча намистинка. Короткий свист – і ось вона вже вискакувала з дзьобика і стрімко летіла над лісом, а за нею вискакували такі ж самі намистинки, і всі зони нанизувалися у довгий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася і намистинки падали в лунке озеро: буль! буль! буль!.. Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати, схлипувати. Далі сам же себе вмовляв: цить! цить! цить! цить!.. Швидко заспокоївшись, розщедрювався і без жалю розсипав навкруги коштовності: камінці-самоцвіти, янтареві бусинки, червоні коралі, срібні сережки, золоті колечка. А як не ставало їх, радісно дзвонив у прозорі кришталеві дзвоники, що висіли поряд на гілочці: дзінь! дзінь! дзінь!..

Уже добре було видно довкола. Над землею линув саме той час, коли світанок ось-ось мав змінитися ранком. Дідусь то нахиляв голову, то витягував її вгору, вліво, вправо – видивлявся соловейка. Враз обличчя його заясніло. Вгледів-таки. Кивнув до хлопців і показав очима на невеликий просвіт у листі.

Соловей сидів на тонесенькій калиновій гілочці, що схилилася од його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільце мовби трохи витягнуте. Очі чорні, великі. Як співав, злегка горбився, трішки опускав крильця, широко відкривав тонкий дзьобик, у якому, ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, і все його крихітне тільце тремтіло й здригалося.

Хтозна, скільки б іще сиділи вони, закам’янівши, і слухали невтомного співака. Не помічали, що ноги потерпли від нерухомості, що вже зійшло сонце і пора було рибалити. Та зненацька над кущем із свистом пронісся хижий шуліка. Соловейко вмить обірвав на найвищій ноті свій спів, злякано писнув і пурхнув у гущавину.