Текст книги "Диваки"

Автор книги: Борис Комар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Розділ перший
І ЯКЕ ЇЙ ДІЛО?

Хлопці ще здалеку, тільки-но виповзли з яру на косогір, упізнали яблуню. Як і розповідав Олег, вона була схожа на тополю. Стовбур рівний-рівний, і гілля рівне, притиснене до стовбура. Жовті з червоними боками яблука здавалися іграшковими.

– Таки не збрехав, справді гарна, – сказав задоволено Микола.

– Як новорічна ялинка, – докинув Сашко.

Навіть Кудлай принишк біля них, ніби теж милувався її красою.

– Значить, так, – підвівся на коліна Микола. – Підбіжимо, швидко нарвемо і гайда назад, У яр.

– Може, разом не треба? – завагався Сашко. – Може, спочатку один хтось рватиме, а другий буде на сторожі. Тоді…

– Навіщо? – не дав доказати Микола. – Бачиш – нікого не видно, ні Шморгуна, ні дідуся Артема. Мабуть, у курінь поховалися од спеки.

– Ну, нехай буде по-твоєму, – згодився Сашко.

Мить – і хлопці вже біля яблуні. Миколі добре: високий, довгорукий, дістає до яблук. Сашко ж низький, став навшпиньки, зірвав одне, друге і все.

Але Микола не такий, щоб лише про себе дбати, він завжди допоможе й іншому. Ось і цього разу виручив свого друга. Нагнув гілку, покликав:

– Іди рви.

Обірвали її вдвох, Микола хотів іще одну нахилити, а вона – трісь! – і відчахнулась.

Гав, гав, гав!.. – залементував Кудлай.

– Цить! Цить! – утихомирювали його. – Чого ти?

Та було вже пізно. Сторож почув гавкіт і виглянув із куреня. Побачивши між стовбурами дерев хлоп’ячі ноги й собаку, підхопив дробовика і підтюпцем, підтюпцем до яру. Знав, добре знав, куди побіжать крадії. До саду найкраще підбиратися яром. Ближче й безпечніше. Там майже ніколи нікого не буває. А якщо й стрінеться хто, є де сховатися: на обох схилах росте високий полин, деревій, перекотиполе.

Микола з Сашком після того, як відчахнули гілку і загавкав Кудлай, уже більше не рвали яблук. Постояли трохи, прислухались і подалися із саду. Але тільки-но виткнулися з-за дерев, вгледіли Шморгуна, що біг їм навперейми.

– Наза-ад! – вигукнув Микола і кинувся тікати через сад у протилежний бік – до посадки.

Тоді й сторож звернув од яру. Гнався за ними й репетував – аж надривався:

– Держіть!.. Ловіть!.. – Мов батогом цьвохкав хлопців його крик.

Бігти ж нелегко – повні пазухи яблук. Треба придержувати руками, щоб сорочка не висмикнулась із штанів і яблука не розсипались.

А ще Кудлай дурний заважав, стрибав то на Миколу, то на Сашка. Мабуть, думав, що вони затіяли якісь ігрища.

– Пішо-ов! – гримнув на нього Сашко, коли собака зовсім уже розійшовся – ухопив за холошу.

Микола озирнувся. Сашко відстав кроків на десять.

– Швидше, швидше! – підганяв друга. – Не чуєш – женеться!.. Як на коні мчить…

Сашко вкладав усі сили в ноги, та хіба за Миколою, лелекою цибатим, уженешся?!

Ху, врешті сад кінчився!

Ускочили у вузеньку, на чотири ряди, акацієву посадку, що пролягала понад колгоспним садом і дорогою до станції.

Сашко знесилено прихилився до дерева.

Микола покрався до дороги, щоб визирнути – не йде, не їде часом хто?

Порожньо. Лише ген на повороті до сушарні зупинилася однокінна підвода, на якій сидів старший Шморгунів син Сергій і ще якась жінка чи дівчина в білому.

«Куди ж його сховатися, – гарячково билася думка, – посадка наскрізь продивляється… хліба скошені… до кукурудзи не встигнуть – Шморгун вискочить із саду, впізнає, тоді тікай не тікай – не минути халепи. Досі він їх, мабуть, іще не розгледів, далеченько був, та й дерева заважали… І в буряках не приткнешся… Хе, таж буряки окопані рівчаком!..»

– Сашко, за мною!

Добігли до бурякової плантації неподалік саду і впали у вузьку канавку.

– А Кудлай де? – спитав Микола стурбовано.

– В поса… посадці,– сопів Сашко.

– Та він же нас викаже! От іще… Кудлай! Кудлай! – погукав упівголоса, не підводячись.

Собака прибіг, але в канавку до хлопців не поліз. Стояв, висолопивши червоного язика, і дивувався: чого то їм заманулося ховатися?

Микола схопив Кудлая за лапу, втяг і його в канавку.

З Сашка ручаями стікав піт. Заливав очі, капав великими краплинами з носа, підборіддя. І втома налягала така, що важко було й поворухнутися. Навіть коли собака лизнув по обличчю мокрим язиком, і тоді він не знайшов сили одштовхнути його, а тільки відвернув голову.

Микола не дуже вморився, міг би ще бігти та бігти. В нього лише у вухах дзвеніло, наче після лункого пострілу: «Держіть!.. Ловіть!..»

Спершу чулося, як гупають по землі важкі сторожеві чоботища (він не знімав їх і влітку, казав, що ноги крутять), потім затріщали сухі падалішні гіллячки в посадці. Шморгун, видно, вибіг на дорогу. Стояв, лаявся, обіцяв почастувати «злодюг» сіллю з дробовика.

Далі трохи вгамувався, почав скаржитись комусь.

– Одбою нема… Як саранча лізуть… З листям обносять, а ти одвічай тоді за них. Ач, як уже розперезалися, сортове дерево обпанахали та ще й гілку відчахнули!.. І чиї то вони, анциболи?.. Чого їх тільки в тій школі вчать?..

«От добре, що не впізнав! – раділи хлопці.– Знав би хто – було б…»

– Гляди, Сашко, не проговорись нікому, що ми в саду були, – пошепки застерігав Микола. – Спитає Олег, чого на річку не прийшов, скажеш – не зміг, батькові щось там помагав.

– Угу, я так і скажу: татові помагав на ставку.

Хлопці знову прислухалися.

– Звісно, негарно це, – обізвався незнайомий дівчачий голос, коли Шморгун наговорився вволю. – Але в школі напевно цього не знають. Зверніться до вчителів, нехай їх приструнчать.

– А-а, дуже те поможе! – сердито відповів сторож, і хлопці добре уявили собі, як він при цьому зморщив свого гульчастого носа. – Тепер таке лобуряччя росте, що їх чортом не залякаєш!

Миколі кортіло поглянути, з ким розмовляє Шморгун, але визирнути з канавки боявся – ще помітять.

Коли ж голоси вмовкли, зважився. Обережно висунув голову, та одразу й сховав.

Просто на них ішла якась незнайома дівчина в білому светрі, синіх вузеньких джинсах, з чемоданчиком у руці. Чи не вона ото сиділа з Сергієм на возі?

Думали, пройде мимо, аж ні – зупинилася біля їхньої схованки.

– Вставайте, садівник уже пішов, – скалили.

Микола, притримуючи однією рукою пазуху з яблуками, підвівся і буркнув до дівчини:

– То не садівник, а сторож.

Слідом за Миколою з канавки виплигнув Кудлай і, недовірливо позираючи на незнайомку, притиснувся до його ніг.

– Ну й собака! – здивовано промовила дівчина. – Такого ще ніколи не бачила. Як вівця. Обстрижіть, йому жарко в тім кожусі.

– Не жарко, – відказав Микола.

Сашко вставав повільно – спочатку сперся на одне коліно, потім на друге, аж тоді випростався на весь зріст. Повагом витер рукавом піт, прискалив око й задивився на дівчину, схиливши набік голову, як це роблять зовсім малі діти. Сорочка на животі в нього віддималася од яблук, сам кругленький, низенький, точнісінько як пташеня-пуцьвірінок. Микола, навпаки, гінкий, довгоногий і довгорукий.

– Ой які ж бо ви кумедні! – весело розсміялася незнайомка. – Як Дон-Кіхот і Санчо Панса… Читали про них?

Микола відразу спохмурнів.

– Не читали й читати не хочемо, – відповів грубо.

– Та ти не сердься, – ласкаво до нього дівчина. – То є така книга іспанського письменника Сервантеса. Мігеля де Сервантеса. Так у ній виведені герої: один худий-худющий, довгий, як жердина, а другий опецькуватий.

– «Жерди-ина»… «опе-ецькуватий»… – перекривив дівчину Микола.

Прив’язла чогось, ішла б, куди зібралася. Донкіхота й Санчо Пансу якихось придумала, ліпить до них.

Незнайомка зовсім не образилась на Миколині грубощі.

– Ну, ви ж і ховаєтесь, – усміхнулася. – Як той страус: усуне голову в пісок і думає, що його не видно… Стою, розмовляю з сторожем, бачу – з канавки собачий хвіст метляється. Як дядько не помітив?!

«Чортів Кудлай таки підвів. Зажди, пришелепо, більше ніколи не візьму з собою. Прив’яжу дома, сиди, скавучи, хоч лусни!» – картав у думці Микола свого собаку, наче той міг знати, що з канавки не слід висовувати хвоста.

– Сашко, ходімо! – владно скомандував Микола.

Та Сашко ступнув раз, другий і зупинився. Щось боляче шпигало в п’яту, мовби аж до потилиці діставало.

– Колючку, мабуть, загнав, – скривився.

– А ти витягни, – порадила дівчина.

Він присів на горбку, послинив п’яту, пошкріб нігтем.

– Аби це голка…

– Ось на брошку, – відстебнула на светрі червону маківку.

Сашко довго водив по п’яті шпилькою від брошки, але колючки так і не знайшов. Йому було незручно, заважали яблука в пазусі.

– Давай я вийму, – взяла в нього брошку.

Та тільки доторкнулася до п’яти, Сашко ойкнув і смикнув ногу.

– Ти не дивись, тоді не болітиме.

Він одвернувся, і дівчина виколупала довгу жовту колючку.

– З акації,– визначив Сашко. – Дякую.

– Чому ви босоніж бігаєте? Ще й пальці позбиваєте.

– Так легше, ніхто не дожене.

Засунув руку за пазуху, дістав велике червонобоке яблуко, подумав трохи, витяг ще одне, менше.

– На! – простягнув дівчині.

Та, повагавшись трохи, взяла.

– Запашні,– похвалила.

– Їж, – сказав Сашко.

Витерла менше яблуко хусточкою, вкусила.

– Ох і кисле! – скривилася.

Покуштувала й друге.

– Таке саме… Навіщо їх рвете? Це зимові, зелені ще!

– Хоч таких попробуємо, бо спілих нам не перепаде, – відповів Микола.

Хлопці витягли й собі по яблуку і, неквапливо простуючи дорогою до села разом із дівчиною, так заходилися їх трощити, наче ніколи в житті нічого смачнішого не їли. А щоб скривитися – ні разу, лише прицмокували від задоволення.

– У вас дома немає садків? – спитала незнайомка.

– Чого б це не було? Є!

– Чому ж тоді в колгоспному крадете?

– А хай він не буде таким.

– Хто це «він»?

– Та хто ж – Шморгун! Весною, коли гусінь треба було оббирати, запрошували в сад. Усією школою ходили. А тепер і близько нікого не підпускає. Садівник дідусь Артем кличе, а цей – жене. Ще й дробовиком погрожує.

– Він тільки Олега пускає,– докинув Сашко.

– Якого Олега?

– Та сина свого меншого… А той хвастає, що все перепробував у саду. Вчора приніс і цих ось яблук, нового сорту, що дідусь Артем вивів. Відрізав ножиком нам по малесенькій скибочці.

– І старший його, Сергій, отой, що ти з ним їхала, теж пасеться на колгоспних яблуках та грушках… – обурювався Микола. – Як почав сторожувати, то викорчував дома весь садок і засадив помідорами та огірками для базару. Везе Сергій здавати колгоспні фрукти, то й матір з корзинами бере з собою на станцію, щоб спекулювала.

– Ні, що не кажіть, все одно недобре ви робите, – осудливо мовила дівчина. – Це ж не сторожів сад, а колгоспний. Упіймає котрогось, то буде непереливки. Знатимете!

Сашко перестав жувати яблуко. Микола не зважав на її слова, поглянув на дівчину зверхньо:

– Не бійся, аби тебе не піймав.

– Мене йому й ловити не треба, я не краду.

«Ох і причепа!» – сердився Микола. Сама три вершки од горшка, хіба що чемоданчик узяла, штани на себе натягнула, щоб дорослішою видаватися, а говорить з ними, як з першокласниками, – «буде непереливки… знатимете».

Догриз яблуко, дістав з кишені сигарети «Прима». Вирішив закурити, щоб вона не думала, ніби вони з Сашком ще малюки.

– То ти вже й куриш? – здивувалася дівчина, коли він узяв у зуби сигарету.

– А чого ж мені не курити?

– Я думала – школярам не можна…

– Чого це не можна?

– Хіба батьки і вчителі не забороняють?

– Ну й що з того? Нехай забороняють собі на здоров’ячко!

– У нас була така класна керівниця, – встряв у розмову Сашко, – що й чхати на уроці забороняла. Ніби навмисне це робимо. Так і хочеться все чинити наперекір. Я терплю, і всі терплять, а Микола візьме та й спересердя їй стола часником натре або кота в клас принесе…

– Дотепно, дуже дотепно… – чи то осудливо, чи то схвально мовила незнайомка.

– Пхе, я ще й не таке видумував, – гордовито сказав Микола.

– І вчителька не догадується, чиї то витівки?

– Може, й догадується, але ж не доведе, хто це робить. У нас клас дружний, не викажуть! Хоча Ольга Шинкаренко може й виказати. Думаєш, класна керівниця не боїться нас? Тільки пожаліється директорові або мамі, я таку вже їй штуковину підлаштую, що ого-го… Пам’ятаєш, Сашко, як Олегового кожуха вивернув і поклав під дверима?

Сашко згадав, почав реготати.

– Ну, а куриш навіщо? Це ж для здоров’я шкідливо.

– То шмаркачам шкідливо, а нам можна.

– Кому це «нам»?

– Та шостакам.

– Ви шостий скінчили?

– Ні, перейшли… Сашко, бери, – простягнув Микола пачку з сигаретами.

– Хай пізніше, я ще яблук не наївся, – сказав Сашко і знову поліз за пазуху, звідки йому просто в ніс било запашним яблучним духом.

Микола черкнув сірника. Було зовсім тихо, він же затулив вогник долонями, як це роблять курці вітряної погоди.

Припалив сигарету й зопалу так затягнувся, що аж сльози на очах виступили. Відвернувся, щоб дівчина не побачила, – начебто дивився на Кудлая, який погнався за горобцями.

Вона ж помітила, сміється:

– Ти й курити ще не вмієш. Кинув би оту гидоту.

Таке Миколу зло взяло! І яке їй діло до всього? Подумаєш – глузує!..

Цвіркнув на дорогу крізь зуби, прискорив ходу, щоб позбутися такої причепи.

Сашко також пішов швидше.

І вона від них не відставала.

Коли попереду завиднілося в долині село, дівчина почала розпитувати, де в них сільрада, клуб, школа…

Микола мовчав, Сашко їй усе показував і розказував.

– Ти до кого приїхала? – і собі поцікавився.

– Та це я… – і не відповіла. – Гарне село у вас. І річка є,– мовила.

– А навесні, як сади цвітуть, іще гарніше, – відказав Сашко: так завжди говорили дорослі, коли хтось із чужих милувався їхнім селом.

Біля перших дворів дівчина з ними чемно попрощалася й рушила далі. Хлопці городами подалися додому.

Розділ другий
ПОЇЗДКА НА СТАНЦІЮ

Тільки вгледіли Шморгуна Сергія, одразу звернули з дороги. Таке вже прилипало – почне теревенити, глузувати: або таблицю множення питать, або картузи на лоба натягувати, або по голові «гладити» проти чуба… Хоча вони з собакою, а він остерігається Кудлая, при ньому рукам волі не дає, лише базікає.

Але Сергій теж звернув убік, загукав:

– Чого, дурні, тікаєте? Не бійтеся! Діло є.

– Ми не тікаємо. Просто йдемо собі,– відповів непривітно Микола.

– Куди ви? – наблизився Сергій до хлопців.

На ньому приношений робочий костюм, брудна квітчаста сорочка, маленька, схожа на гречаний млинець, сіра кепочка, з-під якої зусібіч стирчали довгі нечесані жмути попелястої чуприни.

Сьогодні Сергій настроєний на диво миролюбно. Наче й не збирається кепкувати або кривдити. А обзивати незлобливо хлопців дурнями – це вже його звичка, на те вони не ображалися.

Проте Сашко на всякий випадок зняв з голови картуза, мовив:

– Купатися йдемо на річку.

– Тю, дурні! Охота вам бовтатися з дітлашнею.

– Там не сама дітлашня, – заперечив Микола.

– Та йдіть, дурні, бовтайтесь, хіба я вас держу. Думав, зі мною поїдете. А не хочете, то й не треба.

– Куди поїхати?

– Не знаєте хіба? На станцію. Сьогодні груші везтиму. Ось запряжу Буланого, заберу в саду ящики. Збруя нова, вчора видали, віз, як пушинка. Ех, і прокатаюсь!..

– Чого ж ти Олега з собою не взяв?

– Допомагає старій помідори збирати.

– Поїхали, Сашко?

– Треба татові сказати.

– Навіщо їм казать, вони ж одпустили тебе.

– Так то ж на річку.

– Нічого, аби одпустили.

– Ну, добре, поїхали, – згодився Сашко.

– Тоді одведіть додому свого цуцика і шмаляйте до посадки. Там і ждіть, – розпорядився Сергій і перевальцем рушив до бригадного двору.

Микола заманив у двір Кудлая, прив’язав біля перевернутої діжки, що правила йому за будку, й почимчикував з Сашком за село до посадки.

Сергій і справді не забарився. Прикотив однокінною підводою, навантаженою ящиками. Колеса на гумі, від старого «Москвича», щоб не трясло в дорозі.

– Тпр-р-ру, – спинив Буланого біля хлопців. – Сідайте!

Вони повмощувалися на ящиках поруч Сергія.

– Но! – цьвохнув батогом коня. Відірвав дощечку на одному з ящиків, витяг із дерев’яних стружок дві здоровенні зеленаві груші,– Їжте, – простягнув Миколі і Сашкові.

– Соло-одкі, – покуштувавши, прицмокнув Сашко. – У нас дома таких нема. І у вас, Миколо, нема.

– Де б вони у вас взялися? Це діда Артема щепи. Перший рік уродили, – пояснив Сергій. – Ви беріть, їжте…

– Не треба. Попробували й досить, – сказав Микола. – Слухай, Сергію, що то за дівчина, яку ти підвозив зі станції?

– Я? Коли?

– Сашко, коли це було?

– Позавчора. Ні, позапозавчора.

– А ви звідки знаєте, що я її підвозив?

– Ми… ми… – зам’явся Микола. – Сама розповідала… Як розпитувала в нас дорогу… Там, у селі…

– Що ж вона вам іще казала?

– Більше нічого. Тільки те, що ти підвозив її зі станції. То хто ж вона така?

– Хтозна. Допитувався – не сказала. Мабуть, до когось у гості приїхала. У клуб на танці запрошував – не хоче, каже: «У нас із вами танців не вийде». А в мене з усіма получається. І краков’яка ніхто краще не танцює.

«Як добре, що вона більше не бачилася з цим прицюцькуватим Сергієм, – думав Микола. – А то могла б розповісти йому про них із Сашком. Знали б тоді і він, і його батько, і всі знали б, хто рвав у саду яблука, хто гілку відчахнув».

– На, правуй, а ми покуримо, – Сергій передав віжки Сашкові.

Витяг з кишені сигарети, простягнув пачку Миколі.

– Не хочу, – закрутив головою той.

– А-а, забув: ти – школяр. Нічого, бери, тепер канікули.

– Жарко, не хочу, – скривився Микола.

– Ну й дурний. Бачиш, які сигарети – «Запашні», ще й із фільтром. На станції виміняв в одного корешка за груші. В наш сільмаг таких не привозять.

Сергій запалив сигарету, попахкав нею, доки розкурив, затягнувся, випустив носом дим, замріявсь:

– І чого це в голови колгоспу є свій заступник, в усяких директорів та начальників є, а в їздових нема? Дали б мені помічника, хоча б такого, як ти, Миколо, або ось Сашко, ото була б житуха! Натомився, ліг відпочивати, а помічник тебе підміняє…

– Таке скажеш! – усміхнувся Микола. – Тоді, по-твоєму, і учням треба помічників? Не захотів іти до школи – посилай свого помічника.

– От дурний! Так учні ж нетрудовий елемент..

– Як це нетрудовий? А уроки хто вчить? Хто на ділянках, у столярній майстерні працює?.. І школа наша називається «загальноосвітня трудова».

– А ще дома скільки роботи, – підказав Сашко.

– Сашко на ставку інколи підміняє батька. Я теж майже щодня допомагаю мамі в огородній бригаді. Це тільки ви прив’язали Олега до своїх помідорів та огірків.

Сергій нічого не відповів. Саме в цей час під’їхали до величезної скирти свіжої пшеничної соломи, і він, поглянувши на неї, голосно позіхнув.

«Зараз буде просити, щоб поїхали на станцію без нього», – подумав Микола.

Так і вийшло.

– Слухайте, хлопці,– почухав потилицю Сергій, аж кепочка сповзла йому на очі,– може, ви самі здасте груші, а я трохи того… подрімаю? Загулявся вчора, спати хочеться.

– Чого ж, можемо й самі,– погодився одразу Микола.

Зупинили коня, Сергій зліз із воза.

– Ви ж дивіться, квитанцію не забудьте взяти, як здасте, – наставляв хлопців. – Тут вісімнадцять ящиків і в кожному по двадцять кілограмів. Всього… Ану, математики, скільки всього буде?

– Триста шістдесят, – перший вирахував Сашко.

– Правильно. Та з гори тихенько з’їжджайте, бо перекинетесь. Назад їхатимете, свисніть.

– Добре.

Сергій знову гучно позіхнув і, не оглядаючись, посунув до скирти, в якій уже раніше облад-нав собі для спання невелику, але зручну «печеру».

Миколі і Сашкові вже доводилося бувати на заготівельному пункті «Плодоовоч», що біля залізничної станції, за п’ять кілометрів од їхнього села. Сергій охоче їх брав з собою, коли возив туди з колгоспного саду черешні, абрикоси, яблука. По дорозі майже завжди, як оце й сьогодні, злізав із воза, ішов або спати в скирту, або десь тинявся, а вони вже самі їхали далі. Повертали назад, зупинялися в домовленому місці, і він знову сідав на воза й брав віжки.

Це тільки бригадир дядько Василь боїться довіряти хлопцям коней. Скільки разів просили, щоб поставив їздовими… «Підождіть, – каже, – нехай у вас чуби повідростають, як у Сергія, тоді й коні слухатимуться. А зараз, поки канікули, купайтеся, рибу ловіть, ганяйте духопела (це він так називає футбольного м’яча), батькам дома допомагайте».

Бригадир, мабуть, як ото й Сергій, думає, що Миколі і Сашкові кортить покататися. Ну й даремно так думає! Хіба це катання… на возі?! Хіба мало для цього в колгоспі всяких машин? Сідай і катайся скільки хочеш. Ні, не тому вони просяться. Хлопцям припали до серця оті поїздки на станцію. Це ж мовби подарунки везеш людям. Набереш у саду повен віз акуратних ящиків з яблуками, або грушами, або сливами, та ще такими красивими, запашними, добрими, що всю дорогу летить слідом цілий рій настирливих ос і бджіл. Здаси на пункт, і помчать вони поїздом чи й літаком кудись далеко-далеко, де, може, й літом свище хуртовина, тиснуть пекучі морози. Смакують там люди чудові плоди, хвалять і дякують тим, хто виростив їх, і тим, звісно, хто привіз.

Наблизившись до крутого спуску, хлопці повставали з воза, наділи на заднє колесо вичовгане залізне гальмо, Буланого взяли з обох боків за вуздечку та й з’їхали з гори.

Через залізничний переїзд Микола сам узявся правити конем, бо вважав себе їздовим досвідченішим за Сашка. Звернули у широкий двір приймального пункту.

– Ну й грушки ж у вас пахучі. Як мед! – прицмокнув язиком вагар. – Наче пасіку завезли… Давайте, хлопці, ставте ящики он туди, – показав на величезні ваги.

Микола з Сашком притьма кинулися розвантажувати воза.

І ось вони вже повертаються додому.

Палке серпневе сонце стояло майже в зеніті. Хлопці простяглися ниць на возі, а Буланий плутав ногами і ритмічно помахував головою, ніби вклонявся всім зустрічним.

Під горою звернули до криниці, витягли удвох велике й важке дубове цебро, самі напилися холодної джерельної води, почастували з корита й Буланого. Аж полегшало. 1 коник зразу підбадьорився й одним духом витяг воза на гору.

Звідси починалася земля їхнього, лепехівського, колгоспу.

Навкруги, скільки оком кинеш, рівне-рівне поле. Жодного горбочка, жодної улоговинки. Ніби його навмисне вирівняли велетенські бульдозери і катки.

На полі, зораному, чорному, жовтіють скирти, і лише якийсь чоловік ходить по ріллі з метрів-кою. На дорозі ні машин, ні підвід.

Микола і Сашко знову повлягалися на возі, тепер уже голічерева, прикривши від сонця обличчя картузами. Та й гарно ж як! Легенько повіває вітерець, у придорожніх травах тріщать коники, в небі співає жайворон.

Потягло і хлопців до співу. Перший зачав Сашко, стиха, впівголоса:

 
Ой на горі та женці жнуть,
Ой на горі та женці жнуть,—
 

повторив двічі.

 
А попід горою Яром-долоною
Козаки йдуть,—
 

підхопив Микола,—

 
Гей, долиною,
Гей, широкою
Козаки йдуть…
 

Проспівали цю пісню, нову затягли, про космонавтів, потім солдатську, маршову.

– Диви, я й не знав, що ви такі співучі,– промовив раптом хтось у них над головами.

Посхоплювалися – бригадир ішов поруч із возом. І де узявся? Ага, так то він ходив із метрівкою по ріллі.

– Дивлюся, віз котиться дорогою, а на ньому нікого… Підвезете мене?

– Сідайте, – посунулись хлопці в передок.

Бригадир спершу поклав на воза метрівку, тоді й сам умостився.

– Куди ж ви Сергія поділи? – поцікавився.

Микола і Сашко перезирнулися: оце халепа!

Ну й гави, не могли раніше вигадати, що сказати, коли таке станеться.

Сашко схитрував – зразу вхопив батога, почав підганяти Буланого:

– Но! Но!..

Микола довгенько м’явся, плямкав губами, не знав, що відповісти.

– Чи, може, ви його заодно з грушами здали? – пожартував бригадир, бачачи, що хлопці щось приховують.

– Та ні,– буркнув Микола. – Він те… як його… захворів.

– Захворів? – звів брови дядько Василь.

– Угу, – кивнув Микола. – Живіт розболівся.

– Де ж він?

– Коло скирти зостався.

– Чого ж до лікаря не пішов?

– Не міг.

– Та-ак, – примружив бригадир очі,– справа серйозна… Що ж, оце ви самі й на станцію їздили?

– Самі.

– Знаєте, куди там здавати фрукти?

– Знаємо, – тепер уже і Сашко обізвався. – Нам не первина. Не раз туди їздили… з Сергієм.

– Ну, то поганяйте швиденько, будемо хворого лікувати.

Сашко стьобнув Буланого, і віл покотився путівцем.

Бригадир далі не розпитував. Хлопці теж сиділи мовчазні, насуплені.

Нарешті показалася скирта.

– Кличте, – звелів бригадир, коли віз спинився.

Сашко вдихнув на повні груди повітря і пронизливо свиснув. Прислухався. Сергій не озивався. Свиснув удруге, ще голосніше. Не чути.

– Мабуть, таки потюпав до лікаря, – сказав Микола.

– Ага, видно, потюпав, – і собі поспішив додати Сашко.

Сподівалися, що Сергій не розчув, і бригадир не догадається про їхню брехню.

Та дядько Василь зіскочив із воза і до скирти:

– Ану, подивимось. Може, дуба врізав.

Попростували втрьох до скирти. Микола і Сашко йшли з похнюпленими носами.

– Сєргі-ію! – погукав бригадир.

Зашелестіла солома. Дядько Василь швидко ступив за ріг скирти.

– Чого? – висунулася з соломи розпатлана Сергієва голова. – Чого горланите? – побачив хлопців.

– Вилазь. Уже приїхали, – сказав Микола.

– Квитанцію не забули?

– Не забули, – буркнув Сашко, витираючи рукавом піт із лоба.

Сергій неквапливо виліз, потягнувся.

– Ух, і завдав хропака. Красота-а!

– А живіт як твій? – спитав Микола.

– Який живіт? – здивувався Сергій.

– Ну, той, що болів. Забув хіба? – заморгав Сашко.

– Чого моргаєш, дурню? У кого болів? Що ви верзете?

Хлопці ладні були крізь землю провалитися.

– От артисти, от комедіанти! – вийшов з-за скирти бригадир. Сергій аж очі вилупив од несподіванки. – Треба було раніше прорепетирувати… То кажеш, Сергію, «красота»? Гм, я думаю – робота робиться, і хропака добрячого можна завдати. Тепер мені ясно, чого ти про помічника торочив. Доведеться-таки його дати тобі. Законного…

Видно, Сергій не лише Миколі і Сашкові говорив про помічника для їздового.

– Ну що ж, – вів далі дядько Василь, – нашій знов у сад, сьогодні ще раз одвезеш груші. А завтра приходь на бригаду, вирішимо, як учинити з тобою. І ви, хлопці, приходьте. Обов’язково приходьте.

Дядько Василь узяв із воза метрівку і подався навпростець через буряки до тракторів, що стояли за кілька гонів од скирти.

Ох і перепало ж тоді Миколі та Сашкові від Сергія! І дурними, і бовдурами, і розтелепами – чим тільки він їх не обзивав. А як розібратися, то сам же винен…

Другого дня рано-вранці хлопці побігли на бригадний двір. А що, коли дядько Василь і справді призначить їх до Сергія за помічників?

Та сталося несподіване.

Після вчорашньої пригоди бригадир зняв Сергія з їздового.

– Іди, голубе, на конюшню, стайні чиститимеш, – сказав йому. – Добрі вила й шуп – ото найкращі твої помічники! А ще там буде кому дрімоту розгонити. Конюх дід Михайло добре вміє це робити. То як, згода?

Сергій аж скривився. Не дуже, видно, припала до вподоби ота нова робота, але що вдієш – доведеться підкоритися.

– Де тільки знайти тобі заміну? – сушив собі голову дядько Василь, оглядаючи колгоспників, які прийшли до нього по наряд. – Всі при ділі…

Микола з Сашком до цього старалися не потрапити на очі бригадирові,– хтозна, як іще воно там буде… Тепер же й зовсім поховалися за спинами в дорослих. Гадали, як побачить він, то і їм дасть прочухана за обман…

– Були в мене на приміті одні хлопці.– вів далі своє дядько Василь. – Раніше так просилися на цю роботу, а як сказав учора, щоб прийшли на бригаду, бач, і не з’явились. Мабуть, передумали"

Микола і Сашко переглянулися, почали пробиратися наперед.

– Хто ж це такі? – зацікавилися колгоспники. – Часом не Микола з Сашком?

– А то ж хто, – відповів бригадир. – Не раз уже їздили на станцію. Кращих їздових годі мені її шукати.

– Та ось вони! – випхнули з натовпу хлопців.

– Ти дивись, а я клопочуся! – удавано здивувався дядько Василь, і Микола з Сашком зрозуміли, що він прикидавсь, насправді уже давно їх помітив. – Ач, як за літо виросли! А чуби, чуби які повикохували! – придивлявся, наче вперше бачив хлопців. – Го-го, тепер коні слухатимуться вас!.. Запрягайте Буланого і до роботи. Ну, чого стоїте? Біжіть мерщій, поки не передумав!..