Текст книги "Відблиски та інше"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Тому вони жодна не повірила своїм очам, які бачили, як він висипає з лантуха, нещасно озираючись. Жінки, усі, як одна, не хотіли упізнавати його не лише тому, що доводилося стикатися із ним у суцільній темряві саду. А тому, що він уже зовсім не був схожий на двоногу істоту, а, здавалося, так назавжди й застигне на чотирьох.

__________________

Розповідь прораба

Ходять разні люди вулицею, коли бачать: із сімнадцятого поверху починає падати дитинка, годіків їй так три з половиною, не більше. А вона вже падає, що навіть батьки в це не повірили.

Особинно в те, що хоч вона й зовсім маненька була, а сказалася вся жива. Безо всякого тобі синяка чи якого ще нарушенія. Чому причиною послужило дерево, а потім кущ, прийнявший усе на себе у смислі удара.

Так от: наша історія болі нівіроятна. Бо вона про дорослих людій. Не в понятії їх падєнія на дерево, чи кущ, – а в значенні падєніїв зовсім інших, болії губітільних.

Бо один чоловік грав на електричній хвізгармоні.

Ну? А схибнувся він не на ній, не на віолончелі, чи ще на якойся музикі, а на зовсім посторонньому предметі, який є в кожної нормальної тьоті. Но є такі любітілі, які б вимагали, щоби цей предмет у неї був всевозмождно більших розмірів, здоровеннійший, вплоть до самої його невозможності. І всячискі собі хотять таких тьотів, ненормальних у смислі предмета, а іменно: таза. Таких нещасних жінок, які часто, може, страждають од безобразія своєї задньої конечності тєлостроєнія. Бо в цих таких ненормальних любітілів до всяких інших жінок не возникла ні любові, ні чого іншого.

От цей хвізгармонщик попадає із концертами в село, де влюбляється в наречену. Не в свою, яка стане за це його дружиною, ні, а в нівєсту зовсім іншого тіпа. Голови колгоспу! По причині гуляння ним із нею весілля, приглаша, нічого не подозріває послєдствій, такого от музиканта, не здогадуючись при етом, хто він є насправді.

І, будучи приглашонний у смислі музики як столишний музикант, він, замість чесно одіграть усе, як йому положено, почина заніматься зовсім іншими ділішками, в смислі смотрєнія на нівєсту, но не там, де положено, а значитєльним образом ніже. А коли вже вона хоче танцювати, він, тіряя собственний стид, через що починає грати красіво, як нікада до того в жизні не грав. Що це помітили навіть гості, які вже тут три дні не хотіли нічого помічати, навіть одне одного. І навіть нівєста, й та була потрясьонна чувствами, які возникли в їй у понятії музики.

А той музикант вже до того потіряв сором, що коли нівєста, уся-уся наслухавшися подобной музики, пішла подихать на двір по нужді в туалєта, то він уже, виявляється, давненько її там піджидав. І на стільки він сказався перед нею убідітєльний в смислє страсті, що вона забула й про своє весілля до голови колгоспу, і навіть чого вона сюди прийшла – до такої міри, що один кум, який случайно теж вийшов у це саме місце, винуждєний чимдуж швидше, забуваючи про все на світі, бігти назад у хату к женіху й бистрінько розповідати все, що йому довелося пере жити, побачивши таке на свадьбі на власні очі по дорозі в туалет, що там зараз видєлує нівєста з музикантом, а особинно, що музикант видєлує із нівєстой.

Од чого усього той женіх, хоч і будучи п’яним, а сообража вхопити вила-трійчата, щоб ними за це заколоти кума, аби той більше ніколи не смів на його свадьбі говорити подобне. Замість того, щоб озирнутися за столом і не побачити своєї нареченої, він швиденько устрімляється за кумом. Той же, бачучи усю серйозність намірєнія женіха, а особинно вил-трійчаток, починає швидко тікати таким образом, щоб попитатися пробігти мимо хвізгармоніста із його жертвою обмана. Тоді жених, коли біжучи мимо їхнього дєла, яке вони зображали просто на дерево обперті, не міг не заметіть музиканта, а в особинності нівєсту по причині її білого плаття.

Тоді він швиденько перестає переслідувати свойого кума, а замість того направляє свої справедливі вила в погоню за хвізгармоністом, який, хоч і полностью засліпльонний своєю нездоровою страстью, а все-таки сообража прекратіть на це врем’я свої отношенія к нівєсті, поборя свій пагубний порив к тому, особо йому важному у ній предметові, й умудрився-таки тікати через ніч у сад.

Но бігти там було не багато куди, по причині тісноти індівідуального участка, хоч і принадліжащого голові колгоспу, однак і на ньому толком нічого посіяти не можна, що в свою очередь сильно підриває нашу кормову базу, бо й самі себе селяни через що нездатні вже прогодувати, не кажучи про те, що вслєдствіє чого винуждені красти, аби хоч щось для цього продати на базарі, що у свою чергу зменшує кількість продуктів на продаж державі, через що в магазині нічого путнього не купиш, окроми сильно захімічених продуктів питанія. Або ж таких, які ростуть просто на людських фікалях, узятих колгоспами просто з туалетів, – таких, як той, до якого своєчасно не змогла дійти нівєста і тепер, ні відя ніякого спасіння для втечі, наш музикант зміг побачити собі вихід лише в дверях його, куди й встиг увійти весь і зачинитися. Од чого не на шутку раз’ярьонний жених почина розгойдувать і трусити його з боку на бік, вслєдствії своїх ударів, визваними сильним ударом женіха, потрясьонного на свої очі побачиним во врем’я своєї лічної сватьби. Проколював він його з усіх всевоздможних боків, доки той туалет не видержав, од чого й розчинився, чому дуже зрадів сильно вищезгаданий жених. І що він там побачив, устремльонний взглядом?

Нічого, окроми пустоти.

Пустоти отсуствія в ній музиканта, й женіх начина понімать, що той біглєц, по-відімо, воспользувавшись темнотою ночі, проскользнув мимо туалєта в темряву. Для чого з криком і вилами устремився далі по вображаїмому маршруту, разрушая свого забора, в інші місця ловить і убивать на місці свою жертву.

А тим уремням хвізгармонщик, провалившись униз туалєта крізь доски вслєдствії сильного їх потрясеній вилами-трійчатками, здогадався усьотаки, погружаясь все глубже, не проізводить при цьому ні звука ні голоса через позор, а особино через страх, який був сильніший за всякі позори.

Що найшов у собі мужество мовчати і сидіти там цілу свадібну ніч, в то врем’я, як молоді, вдалиліся на спеціальне брачне ложе, шоби якось нівєста змогла, наконєц, утихомирити жениха й одняти в нього вила.

Несмотря на це, гості ще довгий час не прикрашали употріблєніє крєпких спиртових напитків, а також закушування їх усякими крєпкими їжами, після чого кажний довго ходив у туалєта. Нисмотря на то, що там продолжав сидіть колишний музикант, який, наляканий цим, винуждін був не подавати при цьому ні звуку, доки всі гості все, що з’їли й випили за три дні довгої свадьби, не попереносили туди й не розійшлися по своїх домівках.

Но музикант не довіряв їм і дождався совіршившогося утра, коли ні один нормальний чоловік не вийде на вулицю, якщо він не шохвер циментовозки, яка проїздила в той час через вулицю. Тут хвізгармоніст начина бистро понімать, що ні один нормальний шохвер ні за якого калима не впустить його у машину в том віді, у якому той був, вилізши із туалетної ями. Питаясь ні привлєч вніманія шохвера запахом, він, доки водітіль, нічого не зная й не відя перед собою разрушеного забора, спокійно ходив до туалету, – тихесенько, не проізводя лишніх двіженій, заліз у кузов цимента й поїхав собі геть із того злополучного села, де він навіки оставив після себе хвізгармонь. І, вбаюканий їздою, незамєтно для себя заснув од великої усталості і досади.

А проснувся він од того, що якісь незнайомі йому люди б’ють його ломами й молотками, й кайлами...

І що само болі дивне серед цього проізходящого, що він при цьому не ощуща ніяких болів чи других яких подобних ощущеній, що почало його сильно волнувать. Но тут він вспокояється, обнаружив вдруг на собі усе те, що на йом поналипало одо длітільного перебування під тувалєтом, неожиданно обдалося густо циментом марки чотириста і тим самим привратілося у камінь, якщо не сказать больше. По якому дружно б’ють усі робочі, не імея іншої возможності сил пропихать цю брилу під бортом самосвала і підганяємі крєпкими криками свойого прораба ув адрес цього, як він при етом казав, пам’ятника. А також ув адрес усім іншим пам’ятникам, разом узятим вообще, якими у свєті нових вєяній тепер питаються вже доважувати цемент на стройках через дехвіцити для збільшення вєсу надліжащих стройматеріалов.

Яке ж було йово удівлєніє, коли той пам’ятник неожидано у нього на глазах розколовся, й, іздав сильнєйший вонь, навсігда утік зо стройки.

__________________

Анатолій Марчук

Я ніколи не був Анатолієм Марчуком. Один раз, правда, зовсім недавно, довелося бути Дідом Морозом для підшефних дітей.

– Здрастуй, Толю!

Я подивився на цю жінку. Їй не сподобалося моє здивування:

– Толю...

– Я не Толя.

– А хто ж ти тоді?

Така, з круглими очима. На Снігуроньку не тягне.

Ще пару років – і з неї вийде путня Добра Фея.

– Я – Сергій.

Нічого безглуздішого вона не збиралася почути.

– Здрастуй, Толю Марчук! – голосно, майже зойкнула вона.

Вона свого домоглася. Увесь автобус покинув дивитися у вікна.

– Ви помилилися.

– Так ми з тобою вже на «ви»? – образа її заповнювала салон.

Я проштовхнувся наперед, уникаючи поглядів.

– Не хочеш вітатися, Толю? – наздоганяла вона. – Так і скажи!

Розіграти б так міг лише Віктор Лопата, за що його свого часу обрали капітаном КаВееНу. Але він був чоловіком. Однак навряд би він спромігся підбити якусь жінку на таке відчайдушне шоу.

Я виштовхнувся геть. У спину мені влучило:

– Анато-о-о-о-о...

Серце мені калатало. Власні кроки гупали в скроні. «Ідіотка якась!» Коли там же, під скронями, почулося цокання її каблучків.

– Анатолій! – суворо застеріг мене її голос. – Марчу-ук!

Я люто озирнувся.

І зіткнувся з її очима. Збентеженими.

– Толю, що ти зі мною робиш?

Я завдав такого темпу, що її аж жалко стало. Однак помилився, що юрба одітре її. Насправді ж я – розтинав натовп, а вона бігла за мною, мов за криголамом.

– Ну, Тол... – раз у раз наздоганяв мене її шепіт. – Толечко!.. – згущувався він.

Стиск люду хитався назустріч, скалячи зуби. Отут я й зрозумів поета, який колись зізнався, що у хвилини найгострішої скрути скручував газету тугенькою рурочкою, кидався в найгустіший плин юрби, ляскаючи її газетиною по лицях.

– Толю! Толю Марчуче, – наголошувала круглоока.

Доки хтось незнайомий не ляснув мене по спині:

– Толя, не дрейф!

Ноги самі несуть до кав’ярні, де завжди стовбичать приятелі. Може, там і Віктор Лопата зі своєю постарілою командою кавеенівців, може, вони щось при думають...

... «Кави нема». Приятелів також.

Куди бігти? Ніколи не думав, що тікати од жінки така непроста річ.

– Не думала, що ти будеш тікати од жінки.

«Йокелемене», – тільки й думав я, а вона забігала то злівобіч, то справобіч, змушуючи мене до маневру.

Я забіг у бічну вуличку, один двір виявився прохідним, а другий – ні. «Пересете!» Я зупинився. Вона теж.

Двір ще не звернув на нас уваги. «Ну?» – втупився я їй у зіниці.

– Я тут живу, – відповіла вона. – Забув?.. – Вона показала на широке вікно. – Толю, це негарно.

Мовчати.

Зловив я себе на тому, що давно не сплю. Просто в голові верзуться якісь неокреслені мрії. Потім збагнув, що не спить і вона. У таких випадках краще дивитися у підлогу, туди по закутках, де не розвіяли ся романтичні вранішні сутінки.

Кімната пахла кавою.

Дивували ще, вилискуючи древньою шкірою, трофейні фотелі. В акваріумі поперек вікна заломлювався ледачий світанок. Я лежав, насолоджуючись цілковитою своєю пасивністю до всього, яка, відчув я, межує зі свободою. Ніякого втручання – за цей час вона вже встигла шелеснути на кухню.

Кавових пахощів додалося – тільки й того. Ні думок, ні турбот. Бо я – Толя Марчук. Як ота рибка. Або та. Зависла собі в акваріумі й хвостиком анітелень.

Побачивши каву перед собою, я зрозумів, що не хочу її.

– До речі, мене зовуть Сергієм.

Запала пауза, і я вирішив-таки сьорбнути з філіжанки.

– Ти мене цим своїм Сергієм замучив, – сьорбнула й вона.

– Оно там, в піджаку, лежить мій паспорт.

Вона пила каву й дивилася в акваріум.

Я простягнув руку й дістав документ. Вона погортала його байдуже й тицьнула назад. Допила каву усміхненими вустами. Шаснула під ковдру й притиснулася, тепла, шепочучи:

– Ох, Толю-юню!..

__________________

Відблиски

Бордельовим ліхтарем світився університет.

«Коли вже він засяє синьо-жовтими кольорами?» – замріявся й побачив Вітька, який тупцяв сходами.

– Ти вже здав? – я мав надію, що він, на два курси молодший, уже проскочив. То я й поготів.

– Еге, розігнався, – він забухикався од цигарки і, проматюкавшись, прокашлявся. – Оно чув, скількох завалили? Дипломи позабирали, – засумував він, і дим потягнувся йому тоненькою цівкою, міняючись із сизого на синій.

Я чекав, доки він виповзе під червоний промінь і спалахне ним.

Ми зітхнули й зауніверситетилися. Над нами небеснилося й зорілося, доки Вітько не буркнув:

– А технарі будуть перездавати?

– Ні, лише гуманітарники.

– Суки, – виплюнув він з рота залишки диму.

– Чого ти? Вони і в застійні часи вчили біном Ньютона, то він і зараз той самий біном. А ми? «Образ Леніна в пожовтневій літературі».

Обом задокучилося.

– Слухай, – надією забриніла його нова цигарка, – це так лише в універі? Чи й по інших вузах? – По всіх гуманітарних факультетах України – не допускати випускників до посад без переатестації.

Він проматюкався крізь цигарку.

Ми прослизнули до актової зали й пополотніли. Не тому, що на зсунутих столах у півтора метра заввишки лежали екзаменаційні білети. А тому, що за ними сиділа та ж сама комісія: Скрипник, Дубина, Кононенко... і всі інші, чиї прізвища я, слава Богу, до болю знайомі, позабував. Що мимоволі мало не запитав:

– А кому ви самі поздавали переекзаменовку? Га? – але натомість шепнув до Віктора:

– А чого це так багато білетів?

– Цить, це за усі п’ять років навчання, – промимрив він, але зневага в його голосі не подолала здивування.

Так, аби паперовий Монблан затуляв конглава, я підсунувся й потягнув білет. І не втримався, читнув перше питання: «Олекса Десняк. Роман "Десну перейшли батальйони"».

І перш ніж злякатися, вишкірився:

– Що це за переекзаменовка? Це ж антиукраїнський роман! Чому його виставили на іспит? – Вітя смикав за руку й робив очі, страшніші, аніж у нього були. – Десняк же оббрехав Петлюру, що той був ярмарковий злодій і його били в Полтаві за конокрадство! Отака переатестація?!

– Не мозе бути, – сполотнів Кононенко. Як і колись, він вражав несподіваним поєднанням свого оперного баритона із невимовою шиплячих.

Узяв білет, довго читав. Перезирнувся з Дубиною. Так що я збагнув: ми помінялися ролями – тепер я їх екзаменуватиму! Бо хто уповноважив цю комісію?

– Бачте, – сказав Дубина. І сам перезирнувся зі Скрипником. Цієї миті йому було досить, щоби він осягнув. – Ви як фахівець, м-м-м, ви мусите знати, що тут йдеться про першу редакцію роману. Якого свого часу було вилучено в рукописі, й широкий загал його не побачив. Десняк написав другого варіанта, – він перевів зіниці на колег, і ті повільно кивнули. – От і розкажіть нам, будь ласка, м-м-м, чим саме ріжниться, – він педальнув на шиплячому, – чим ріжниться перший варіант від другого. Сідайте, готуйтеся.

Купа білетів придавила мене. Й купа екзаменаторів. «Так, – не встигав думати я, бо паніка випереджувала, – значить, роман "Десняк перейшли батальйони», тьху, не його, а її, Десну... "

– Вітю, – підсунувся я ближче, – ти не чув, – шепотів я, – чогось про цей перший варіант? Він де публікувався?

– Отродясь. Я б знав, якби було. Не морочи голову, бо в мене «Заборонений варіант п’єси О. Корнійчука "В степах України"».

– Хіба такий був?..

– Хто й’зна, може, він про всяк випадок крамолу плодив, – засумував пошепки Вітя.

– А друге, знаєш, яке? «Дружні стосунки Сковороди з російською прогресивною думкою доби феодалізму».

І щоби я пойняв віри, він показав білет. Й сам не втримався, очима ще раз перевірив написане.

– Твою в дивізію бога душу, – синхронно зірвало ся в нас.

– Не шепочіться там! – озвався Дубина й знову занурився в мовчазну побожність.

«Було б про що шептатися», – поволі впадав я в розпач од того, що переатестацію проводять ті ж самі Десняки з Корнійчуками.

Так пильно я про це подумав, що побачив цих двох по той бік білетної купи поруч із деканом Білоштаном, якого свого часу народ охрестив Дебілоштаном. Одвів з докуки очі і влучив ними у своє друге питання:

«Вірш "Заповіт" Олекси Ющенка».

Я вчепився за парту. Кононенко незворушно споглядав мене, потім, зненацька для себе, стямився:

– Ну, довго ви там оце?

Скрипник також скрипнув кривою посмішкою:

– Просимо, просимо.

Я рушив, сподіваючись, що в останню мить глузд викине мені якусь зачіпу. Не хоче ж він втратити посаду в «УРЕ», тобто в її другому варіанті – «УЕ»?

Однак відчув, що батальйони переходять не Десну, а мене. Кожнісінького їхнього чобота відчув, і навіть тих, хто босоніж.

– Перший варіант роману був основним, – я по-академічному кахикнув, – саме він був відправною точкою у створенні наступного, – завершив я.

Микола Дубина на мить кивнув, і всі вони знову поринули у власний безмір, аби зіставити з ним почуте. Отут і я полинув до себе. Так, що став одразу усіма варіантами Десняка:

– Перший ріжниться від другого тим, що всі негативні образи тут належали не петлюрівцям, а денікінцям. Наведу приклад: в епізоді ґвалтування Марини діяли саме білогвардійці, яких потім замінено на хорунжих і підбунчужних. Марина зайшла до штабс-капітана на посвідку й була люто збезчещена не лише ним, а й усіма п’ятьма його колегами, які причаїлися у ванькирчику, чекаючи слушної нагоди... – Я радісно зазначив, що конглав один по одному оживає, випірнаючи крізь очі на поверхню. – Ганебний цей факт сколихнув усю тодішню Полтаву. Так, що про нього описав і сам Короленко, – перше його листування до влади – це було звертання до Денікіна, а не до червоних комісарів, які вже паплюжили місто згодом. – Тут я напоровся на Вітькові очі.

Вони стали такі круглі, що аж квадратні. – Обурення мас підхопило вчительку Килину, як пише Десняк, учорашню емансипатку, вона прийшла й зажадала пояснень од офіцерні. Де її було зґвалтовано також відповідно п’ятьма зуавами.

– Я була дівчиною! – гордо ридала вона. – Не лгітє, панно, – відповів п’ятий з них, – нікакой дєвчіной ти са мной, па крайнєй мере, не била».

Ось які були автентичні рядки, вилучені потім пись менником під тиском обставин, які...

– Блискуце! – пробаритонив, цямкаючи, Кононенко.

Вискочивши з універу, я тут же побачив, що він є не бордельним, а фотоліхтарем, перетворюючинав колишні зображення на пурпурові світлини, які по волі проявлялися в розчині повітря. Феномен цей досягався підлим робом: стіни закладу щедро змащені багряною фарбою, ще й ліхтарі осипали їх червоними світлофільтрами. Він був лояльніший за Кремля.

Хапнувши ротом рожевого повітря, я запірнув назад, згадавши про Вітька. Крізь притулені двері я почув, як він виборює Сковороду:

– Прогресивні ідеї Заходу доходили й до Росії. Оскільки її цариця Катерина Друга листувалася з Вольтером... А вже з Катериною спілкувався й наш мандрівний філософ Сковорода.

– Які є тому підтвердження? – поцікавився доцент Гнатюк.

– Народ! Народ свідчить. Наприклад, Самовидець Величко, записуючи з його численних вуст історію... – я глянув у очі Вітькові, й узрів, що вони саме такі, як у мене, коли я провадив Десняка через Десну, – ці факти у вигляді народних оповідок голосять, як Сковорода, зустрівшися з царицею, почув од неї кпини: «– Якщо ти єси Сковородою, то мусиш добряче жарити?

– Щоби добряче прожарити вашу величність, – не розгубився мудрець, – то потрібна не сковорода. А добрячий вертел!»

Вітя хапнув цигарку до рота, але встиг схаменутися й тицьнути її назад.

– І от нарешті настав час сказати правду: скільки ми будемо терпіти знущання од русифікаторів? Адже справжнє прізвище філософа, провісника світового екзистенціоналізму – воно козацьке, наше таки – Пательня. Сковородою його зробили церковні чинуші, записавши отак його до церковно-приходської школи!

Коли ми дійшли до парку, де дерева затулялися од заграви інфрачервоного закладу, обидва одразу лапнули себе за заліковки.

– Ну що, діду?

Ми водномить розгорнули матрикули, і в кожнім через усі «задовільно», «добре», «відмінно» стояло, перекреслюючи навскоси: «блискуце!»

_____________________

(Представлені тут тексти Богдана Жолдака «На небі», «Шшє коле бульо красте грігх», «Заручник імперіалізму», «Яблука з райського саду», «Розповідь прораба», «Анатолій Марчук» і «Відблиски» надруковано у альманаху «Опудало. Українська прозова сатира, гумор, іронія 80-90-х років двадцятого століття», Київ, видавництво «Генеза», 1997.)