Текст книги "Відблиски та інше"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Богдан Жолдак

Відблиски та інше

На небі

Засік я їх запізно, бо вони були не-чутніші за морок, й проґавив мить шаснути із завулка в закавулок. Страх вхопив мене за генофонд. Бо я збагнув причину тиші – вона посилювалася небесно-янгольським голосом, якого Господь посилає останньої хвилини, аби підкреслити урочистість. Кодло скерувало на мене, одні підкреслено витягали руки з кишень, інші засовували.

Ми зблизилися, і я отерп. Кожен являв класичного персонажа, на які багаті були повоєнні роки, яких я не пам’ятаю. Дуже добре пам’ятаю діккенсівських героїв, але ті – поступалися.

Вони радісно наближалися. Це була часина, коли й найзапекліший зух не витисне з Чоколівки й краплини спиртного, щоби хоч якось вгамувати свою вроджену й розвинуту агресивність.

Про що думає остання мить? «Тембральне забарвлення звуку більше залежить від шумів, аніж від тону. Інша проблема, як додавати до домінантного шуму домінантний тон...» – подумав я й звів очі, аби не бачити, як один вийняв японські цокавки й покручував ними, радіючи нагоді випробувати їх у дії. Дзенькаючи ланцюжком, він наближався... І саме цієї миті пролунав дивовижний вокаліз. Ні, не вокаліз, а аріозо:

Менструа-а-а-а-а-а-ції-ї!..

Я вдичів. Так, що навіть забув, чому закопилив очі. І не від такого, сказати б, веризму. А – що співає не янгол, не гучномовець, а вуркаган! У засмальцьованому кашкеті, із ліхтарем під лівим оком:

Сколько било нежни-гих слов,

Сколько било грації-ги!

Витягував він неймовірні фіоритури. Мелодійні приголосні танули в нічному заскнінні таємничими придихами, і найпаскудніший текст освячувався:

Как ми встрєті-і-гілісь с табой

У каналізаці-і-і-і-ї!

Виводив вуркаган, і оте його «ї», прозоріше, ніж зорі над головою в задертих догори очах, пронизувало місячну сферу аж до верхніх астралів. Відлуння ще витало зореколом, а тут, на Землі, пісня вже скінчилася. Вони обступили й почали гіпнотизувати.

– Чувак, так ти співак? – несподівано вихопилося в мене, аж банда реготнула. А один уже взяв мене за барки.

– Так це співав ти? – проштовхнувся я до засмальцьованого. – Це в тебе такий голос святий?

Останнє слово зупинило кулака, який завис над моїм носом. Усі перезирнулися й втупилися в співака.

– А то ж ...дь, чий же ще, так його мать? – пролунала з тих вуст проза, цілком земна.

Мені з собою завжди було тяжко. Особливо в рішучу хвилину. Я панічно добирав слова, аби встигну ти сказати, хто він є насправді під оцим чоколівським небом, залишивши півкоміра в чужому кулаці, прорвавшись таки до нього, не завваживши пекучого стусана під ребра й двох копняків під куприк. Він єдиний був, хто оцінив мій захват, більший, аніж страх смерті.

– Жека, – прорік він і несподівано тицьнув брудну на дотик долоню.

– Ян, – вихекнув я, бо чиєсь коліно, не поціливши в ..., влучило в грижу.

Далі штовхнули під коліна, вхопивши утричуба.

– Чіво ти тут забув, кінтяра? – підсунувся той, із цокавками.

– Послухати, як Жека співає, – попросився я.

Вони оцінили й пхикнули.

– Це, кент, таке в тебе послєднє желаніє?

Пилюка на Місяці здригнулася од їхнього реготу.

Але миттю вляглася, бо:

– Харашо, – сказав Жека, – слухай паслєдній раз!

Зорі внишкли, як він заспівав. Так дивовижно, що як не напружуйся, а однак не розбереш слів, протилежних до голосу. Особливо на вібрато – воно одбирало все. Що я, щораз отямлюючися, радів, бо не вмер, а лиш забув себе.

Бутилка віна-а-а,

Не боліт галава-а-а,

А боліт у тово-о,

Хто ні пйот нічиво-о-о-о-о!

Оце «о» він видав так, що іншому б стачило на цілу пісню. Що навіть мешканці, прокинувшися, жоден не вилаявся у вікно:

– Вам, козли, дня було мало?

А, навпаки, спали далі з одкритими очима.

Я, білокнижник, привів їх усіх до своєї оселі, і вони миттю з’їли все, що не випили. Украли: будильника, куртку, транзистора.

Лишили Жеку. Який хропів горілиць, тримаючи на грудях кепку. Я зазирнув до його чарівного рота.

Однак нічого, крім пережованих зубів, не побачив.

– Ви такого не чули, – переконував я Мосенжецьку. І тому, що я шепотів у телефонну трубку, вона повірила.

– Приводьте, – шепнула й вона.

Зненавиду до кепок я мав ще од Леніна. Вийняв її із брудних пальців Жеки і пожбурив крізь кватирку.

Од чого він прокинувся. Очі мав найблакитніші, особливо підкреслені «ліхтарем».

– Що це?

– Сирі яйця. Пий, Жеко, підемо в консерваторію.

– На кий?

– До професорів. Нехай тебе послухають.

Він розповзся й почав голосно харчуватися. Потім сказав:

– Ще.

Вони для його голосу не були потрібні, бо той існував незалежно від матеріальних факторів. Доки Жека висьорбував їх, я міркував, у що б його перевдягти.

– А де кепка?! – раптом виплюнув він яйце.

– Кореші забрали, – підсунув я інше.

– Кепу?.. – здивувався він за друзів.

– І транзистора. І будильника, і куртку.

– А-а, – повірив він і заплямкав.

– Шакали, ...дь.

Але надувся, наче Діззі Гілеспі. Аж очі набубнявіли.

– Я тобі іншу дам, – сказав я.

– Іншу?? – визвірився він. І тут же осікся.

Бо я побачив ще одне чудо – сльозинка прокреслила крізь жахливий його синець чисту стежинку.

Він збагнув, що я збагнув, одвернувся і почав терти око – за мить «ліхтар» сяяв, як і дотепер. Я вхопив його за пальці й видер шматочок свинцю. Гладенького, відполірованого натиранням.

– Ладно, – погодився він, – ходім у твою консерваторію...

Мосенжецька була жінкою бальзаківського віку.

Окрім того, вона була автором брошури «Концептуальне переживання у вокалі». Лице її намазаних кольорів побіліло ізсередини, так вона зблідла, коли побачила Жеку. Класового ворога, і почала вбирати повітря у резонатор.

– Співай швидше, – устиг я, доки вона випустила його назад зі словами...

Там вони й залишилися, коли вона почула його перше «ля».

Голос мав таку політність, що вся конса покинула цигикати. Склепіння її уперше відлунили:

...менструаці-ії!

...каналізації!

Відгалужувалося сходами-переходами.

Модуляції були такими, що якби ними загинався й семиповерховий мат, він би однак розчинився в цих неземних мелізмах.

У Мосенжецької одпала щелепа. Од чого на лице їй повернулися всі кольори, окрім напудрених. Що я вперше нею замилувався – вона перетворилася на резонатор, просотаний зоряними фіоритурами Жеки.

Навіть вахтерша... Та що вахтерша – першокурсники у кав’ярні навпроти забули каву... Бельканто ширилося, доки Жека того хотів. І зробив от що: несподівано провалив тон крізь шуми, легко повернувся назад і завершив автентичною каденцією.

Я чекав доти, доки професорка отямлювалася. Мені також нелегко було повернутися до пам’яті – ви слухати такий голос зблизька. Якого б вистачило на десятки її брошур. Тут вона пригадала дослідження одного канадця, якими була просто обурена. Той дослідив структуру ДНК українців і виявив там ген, якого нема в інших націях. І назвав його геном музикальності. Тепер Мосенжецька відчула, як її контраргументація розсипалась через отой «ліхтар» навпроти. Бо це світилася не генетика, а прецінь біологія.

– Ну, як? – зловив я нарешті поглядом її зіниці.

Вона відповіла потойбічно:

– Ніколи не гадала, що в тенора форманта може переважати домінанту.

Жека гигикнув. Як знав, що ця фраза стане крилатою. Ці її слова прозвучали для нього екзотичніше, аніж його арготизми для професорки, що він їх ви співав.

Крилатою стала не лише фраза, а й Жека. Він тепер і жив у репетиторіях. Бо йому було соромно з’явитися на Чоколівку у новому костюмі. А особливо без кепки.

Конса кожного разу переживала його з’яву. Навіть у їдальні всі нишкли, дослухаючись, як він плямкав.

– Форманта над домінантою... – шепотів хтось із хоробріших.

– Янусю! – крикнув він поверх вінегрету в роті, побачивши мене. – Сідай, чувень, я зара’ тобі хавки задєлаю.

– Об’їдати студентів... – зашарівся я, уся братія млосно споглядала нас.

– Чувень, це ж на шару. Мені тут стіко талонів на халяву дали, що не про...

Йому ледь не зірвалося «не просереш», але дивовижним робом він стримався:

– Не прожуєш! Чувень, я зара’ таку пісню сам кльову придумав, не про...

– Не прокочумаю?

– Во.

– Пісню? – почав дивуватися я, доки не отетерів. – Ти? Про що?

– Як про що – про музику.

Це він вимовив підкреслено. Як людина, яка не допустилася жодного матюка. Я очманіло доїдав суп.

Напудрений місяць припорошив Чоколівку. Таємно сяяли зорі, додаючи тиші. Ніч кольору розфарбуйки дивилася на нас, незримих, які долали безлюдні простори.

– Ну, ви, кенти, вас сюди хто звав, да?

Почув я знайоме ляскання ланцюжка на цокавках.

Я озирнувся й побачив той самий кагал. Здалося, що він нікуди й не рипався ще звідтоді.

– Хлопці, ви що, своїх не пізнали? – непідробно здивувався Жека.

Вони оглянули його, наче потойбічника, – кент у костюмчику, прасований, пострижений на проділ.

Як і личить людині, яка недостатньо випила, аби вгамувати природну лють, ближченький вхопив у кулак вилоги його піджака й... Аж тут у простір про рвалося гіпнотизуюче:

Сульмарелючіко!

Італійську вони ще не вчили, проте одразу упізнали форманту, й зачудовано заходилися, лапати його нову одяганку.

Лястрод’ардженте,

Плячідайльонда,

Просперольвенте-е-е-е!

– Так це ж ти, Жек, што ль?! – нарешті дійшло до того, з цокавками. Так щиро це в нього вирвалося, що Євген увірвав пісню. – Ну, Жек, ти даєш! Ти ...дь, і ботать став ........ ...ть, іначе.

– Чого ти так рішив? – примружив Жека ліве око, але воно було без «бланша».

Той наморщив лоба.

– Я шото ні одного, ...дь, слова од тебе знайомого не чую, кєря.

Жека підморгнув тим оком і сказав чистою форман тою:

– Чуваки, я тепер людина іскуства, мені матюкацця ніззя!

__________________

Шшє коле бульо красте грігх

– Не бери того тилятка, – сказала я.

– Яг жи ни брати, коле воно, гляннь, як на мене деветься, – відповіла я.

– Та й гріх буде не взяти, – воно ж не на корову деветься, а на мене, – відказала я.

– До гріх буде, – сказала я.

Се в мени таке трапляїться погуворити сома з собоюв. Коли не знаешш, шо робити, то з ким шше погувореш?

Бо тут курова Манька привела не удне тилятко, а двоє.

– Однакуво бригадир собі лишнє забире.

– Не посміє, – не згодилазя я.

– Тоді присідатуль.

– Ні.

– Або завхвермою, – відказала я мені.

Так, що ніхто не зміг запиречити, навідь я. Бо завхверми був такей, шо не тільки тилятко вцупив би, та й саму Маньку давно вкрав би, якби не буявся інших злодіїв – бригадіра й присідатуля. А необлітероване тилятко – ясно як день, шшо пробазарює.

А воно ж таке любеньке, й дивиться так на мене, чисто тобі людськими очима, наче туди душа людська вселилася. Я й ни знала, шо саме тоді, ув обід, так і сталося.

Звідки б я могла таке знати? Як у школі не вчили на таке. Бо хто ж там уміє такого навчить?

Лише очі такі навчатимуть. Які дивляться на теби мокро так.

– Ти таке мудре-мудре, – торкнула я його. – Ти таке мудре-мудре, а як тибе винести?

А корова так од нього аж начи задкує. Інше лиже, лиже-ніже, а це наче мені оддає. Бо хіба двох вилижеш?

Дивлюся я на тилятко, а очі його мені й кажуть:

– Отак бери в мішок і неси заховай на кладовишші. До вечора. А там ітимеш, забиреш, ніхто не взна.

Наче Сус отой у яслах, – таке воньо до мене очима лагідне, шо я, наче не своїми руками поклала підстілки в мішок і його завинула туди і швидко так понесла, шо не встигала думати.

Про те, шшо я ніколи до того, ні після не вкрала ні грами. Ні в голодовку, ні навіть у колгоспі, який тільки те й робив, шо нас оббирав. Про те, шшо це мене, сміх подумати, тилятко навчило перший раз таке зробить. Бо ноги несли мене швидше, ніж думки. А кралося легко, так легко, шо хутко.

– І от де ти його на кладовищі заховаєш? – запитала я.

Я не знала, що й відповісти, доки тилятко в мішку не тіпнулося в той бік. Де стояла свіжа могила. Так із тиждень їй, не більше. А вінками так густо обкладена, аж сам Бог велів між них підкласти сінця, примостити мішечка, погладити його. Й тилятко там принишкло так, шшоб дожидати до вечора.

Я ледви устигла довчасу – як прийшов на хверму завхверми й побачив, шшо моя Манька вже не тільна, а стоїть і облизує тилятко.

– Мня, – подумав він уголос свої думки. Й озирнув отак тилятко базарними своїми очима.

– Це той, коли? – ворухнув він до нього оцупчиком товстих пальців.

– Тільки шо, – відповіла я. – Тілько оце-оце.

– Ну, той, нихай, – він подумав про свої пальці.

Й заховав їх до кишені. Потім потоптав кізяки геть.

Де й зіткнувся з бригадиром, який, побачивши його, нічого не сказав. А повирнувся і пішов шше далі.

Водки їм і без того тилятка хватало.

Я тоді довше возилася кольо бідонів, шшоб піти звідси найпізніше. Насилу інших периждала. Після цього хутій-хутій до цвинтаря, доки шше не зовсім темно, шшоби не зовсім страшно стало.

І од тільки я до нього забігаю, коли глянь, – шшо таке? Таке їде. Аж то машина.

– Чого це машина кладовищем їде? – питаюся.

– Не знаю, – відповідаю я. – Зроду такого ни було, машини завсігди біля воріт зупинялися, шоб люди далі ногами по цвинтарю йшли.

От заїжджа туди машина й поволі їде. Куди? Та до тої самої свіжої могили, до моєї. От під’їхала, стала.

Двоє вилазять, мішка витягають, кидають. А в ньому шось.

– Невже ше одне тилятко? – питаюся я.

– Подивися, хіба тилятка такі великі? – відповідаю я, а сама вже хапаю сибе за руки, шьогоб не трусилися.

А один ни вилазить, так і сидить за рульом, так і сидить і мотора не глушить. Далі тоді двоє докурили й виймають із машини лопати. І йдуть до моєї могилки. І несуть туди того важкого мішка, тягнуть. Як я починаю розуміть, шього в тому мішку ни тилятко, а зовсім навпаки, то я начинаю кусати собі руки, шьо таке бачу. Шьогоб не закричати зовсім. Воно ж видно, шо тамечки людське шшьось. Но де хто бачив, шьогоб людські тіла в мішку ховали?

– Ворушиться, – шепочу я.

– Ни ворушитьця, – відповідаю я, хоча сама бачу, шо мішок отак тіпнувся і застогнав.

– Шо ж ти, козьол, – каже один грізно, а голос хвилюїться, – не додєлав?

– Шчас додєлаю, – хотів засміятися іньший з них, а подавився димом. Докашлявши, узяв і лопатою ударив того мішка по голові. Й він затих.

Тоді ці двоє стали докурювать. Коли б отой за рульом не висунувся:

– Ну, ви там позасинали, шо, козли?

І всі троє, видно, чомусь дуже хвилюються, так, шо й цигарки їм не допомагають.

От підносять вони того мішка до могилки свіжої, до самих вінків. І отак туди встромляють свої лопати.

Раз, вдруге, ну вінки їм заважають. Тоді отак бирутьця за вінки. І тут раптом звідтіля на них щось як кинеться таке, як закричить!

Так воно крикнуло, шо навіть я була не пізнала.

Шо ж то кричить їм моє тилятко і кидається просто на них разом із мішком, у якому воно сиділо. І хоч було майже ніч, а од цього усі вінки з могили розлітаються геть, і звідти починає вистрибувати шось таке темне, таке, шо я з пириляку ни пізнаю свого мішка.

Вони б од пириляку б закам’яніли б, якби не кинулися тікати. Один отак учепившися за лопату, побіг за ворота, але там перечипився через держак і там за воротами впав і вмер. Другий же подавився цигаркою, почав дуже кашляти нею й кинувся через паркан, але зачипився кишеньою за нього, затіпався, а кишеня ни злазить зі штакетини. То він три рази тіпнувся й умер також.

А тилятко скаче. І отак-отакечки кричить і просто до машини.

А вона як зорве з місця, як гребоне колесами, як вискочить із кладовища та просто в стовпа! Так шо машина осталась жива, а шофер її убився, бо голова не видержала об кабіну...

... Коса її спасла, ту дівчину. Бо ції троє, вони шо придумали? Вони бируть із собою в машину закуски, горілку, лопату і їздять нею доти, доки не бачать дівчини.

– Сідай, – кажуть, – дівчино, ми тебе підвиземо.

Яка відмовилася – це була наша поштальйонша, як уже потім на слєдствії розібралися. Бо вона несла сумку з поштою і не довіряла сідати в незнайому машину.

То вони поїхали далі. Доки не зустріли Ніну з сусіднього села. Вона йшла од траси, од автобуса. Ну, навіщо їй було сідати, коли там іти було які три кіло метри? А воно, дурне, й сіло, і вони її підвезли, тіко не по дорозі, а в ліс. Там прив’язали, почали по черзі водку пити й закусювати, і по черзі її насилувати. Бо водки в них було багато й закусить, то вони там її довго мучили. Аж поки убили лопатою. А тоді в мішок.

Ну не подумали, шшо в неї велика коса така. Яку вона отак на голові обкрутила шпильками. Якби вони додумали їй косу розпустити, то, може, і вбили б дівчину. Ну вони про це не подумали, а вдарили лопатою щосили, але коса приглушила.

Коли усе село на цвинтаря прибігло й дівчину випустило з мішка, то вона виявилася Нінкою шше живою. Як же дякували мені з тилятком її батьки потім! От. А є ж у нас типер і такі дівчата, які спішать собі швидче косу одрізать. Ну, шшо ти їм скажеш? Як їх одучити шше?

__________________

Заручник імперіалізму

От чим, інтересно, був хороший німецький полон? Тамечки хоч була надія яка, що він-таки коли-небудь візьме й кінчиться. А якщо згадувати, так пошти що й нічого – одне й те ж лісоповал і лісоповал: в холод, у хуртовали сосни ті нескінчені. Яким кінця-краю нема й не жди, як і тим планам, які спускали нам ізгори.

Інтересніше почалося, коли приїхали п’яні і до зубів озброєні і хитаються наші визволителі. Негри такі – ми навіть у полоні таких не бачили. їздять тобі вмазані на веліках і хитаються, і не падають, і робити нікого не заставляють – отак ми уперше побачили американську армію.

Почала вона нас годувати, хто живий іще був і підбивати на зраду. Я тоді й сам був думати починав, що мені на Батьківщині положено за полон. Що вирішив піддатися на ворожу пропаганду, яка нам що дня клепала, що в еСеРеСеРі нас усіх за це посадять, як не розстріляють. Я тоді був попався на ці брехні і вчасно не інтернувався. Словом, побоявся, якщо покажуся вдома, то моїм жінці й дитині за це буде по заслугам.

В Парижі я тоді первим ділом узяв і гарненько вивчив паризьку мову, бо в них тоді саме почалася післявоєнна відбудова. Роботи тоді було – завалися.

Потім, коли вони всі відновилися, мене вигнали, по тім іще раз вигнали, тоді взяли й ще раз вигнали, після чого вже не брали. Мені довелося обноситися, обірватися, ізголодатися. Бо сказано – доля безробітного в торжестві наживи. Так воно все було, що я дійшов уже до того, що вирішив кінчати його, це таке моє життя. І місце вибрав хороше – у центральному парку культури й відпочинку. Украв хорошу мотузку з-під білизни, уже на дерево її закинув і петлю на голову одягнув. І тут мені як захотілося, як прикрутило побризкати, ну просто страх. Що я тут же, у парку, заходжу до туалєта, стою, як дурень, у черзі, доки проштовхався, нарешті, наперед, то мало не помер.

І всі, хто там пристроїлися – на мене косяться.

Значить, справа у тому, що хазяйство у мене, не дивлячись на німецький полон і французьке безробіття, таки не поменшало. Шо не стидно ні в який туалет, чи скажімо, в баню, зайти.

Ну от: зробив я оце діло в останній свій раз і аж на душі полегшало. Підходжу я під своє дерево і вже почав на нього вилазити із вірьовкою на шиї. Коли мене хтось за плече торг:

– Кидай це діло. Бо я хочу тобі дещо запропонувати.

Дивлюся: прилишний такий месьє і в костюмі з галстуком.

– Іди ти, – кажу я йому, – отуди.

І от що цікаво – цей, месьє, почувши такі слова, не образився ні грами. Навіть посміхається:

– Роботу тобі пропоную, – каже, – використати тебе хочу.

Тут я уперше подумав, що цей месьє такий на вигляд охайний, що навіть на чиновника може бути схожим – отже, із контррозвідки. Бо він мені тут же признався, що хорошо до мене був придивився і що я йому підхожу. Ну, думаю, контррозвідка – так контррозвідка, однаково, думаю, петля.

Він мене садовить до себе на таксі. Приїжджаємо – квартирка у нього... що сказать – такої нам і в трофейному кіно не показували. Й зустрічають, і в ліфті, і на коридорах, і куди ти плюнь – самі лише слуги. Він лише кнопки натискає, а вони бігають, виконують: з мене мірку зняли, натисне – мене помиють і пострижуть, натисне – вже й наодеколонили; натисне – лікарі. Обдивилися, аналізи роблять скрізь. Я навіть поїв під наглядом тих лікарів, щоб багато не з’їсти, бо мені з голодухи вмить кишки могли завернутися. Не встиг я довечеряти, а мені вже п’ять костюмів несуть нових, рубашку, труси.

– А в чому, – питаюся я в цього чиновника, – буде полягати моя робота?

– Полягати вона буде, – каже він, – у тому, що поки що це секрет. А тим часом – осьо тобі слуги, осьо тобі гроші, осьо тобі ця квартира. Словом – живи. Звикай, головним чином, до шикарної обстановки, це тобі в роботі знадобиться. Усе роби, що собі хоч. Але – одна умова: щоби бабів не водив ніяких. Згода?

– Гаразд, – кажу. – Бо моя мотузка в кишені ще й досі ворушиться.

– І щоби з ними взагалі тепер – ні-ні! Ясно? – каже він і так строго на мене глянув.

– Добре, – кажу. – Чорт з ними.

А з чого було вибирати? Уже як попався у контррозвідку, так тепер і танцюй під їхню дудку.

За день-два я обдивився, одкормився, живу. Театри відвідую, кіна усілякі, виставки. А там у них у культурному житті кругом що? Самі голі баби. Куди не сунься. Навіть у ресторані, де я їв – спокійно не поїси, щоб вони тобі перед самим носом усім цим ділом не покрутили. Шматок, бувало, в горло не лізе.

Мені було тоді які двадцять п’ять год. Та ще з перекормом. Одного разу думаю: що воно за робота в мене така, що мені – бабу заборонено?

Во ім’я чого, питається?

Якось у ресторані, одного разу, замовляючи вечерю, я й питаюся у офіціантки:

– А чи не можна мені після десерту замовити вас?

Зараз, думаю, по морді дасть. Або по пиці. Або блюдом.

Вона відповідає мені так, що буде дуже рада такому меню.

Ми швиденько домовилися сходити до неї, я дожидаюся її після роботи на прохідній, вона виходить, я її зустрічаю. Коли мене хтось за плече – торг!

– Ти що, – чую, – забув про нашу умову?

Я обертаюся, а це стоїть мій той самий месьє:

– Тобі що, – питає, – робота наша вже набридла?

Я так кажу: що ні за яких обставин життя неможливо зраджувати рідній державі, що б тобі там на ній потім за це не було. Бо потім через це ще гірше буде. От проявив би я свого часу характер, ех...

– Пардон, – кажу я по-їхньому до цієї офіціантки.

Одпустив її... А сам при цьому аж дрижу: це ж так виходить, що контррозвідці кожен мій крок відомий!

Не довіряють. Ясна річ – документів у мене після полону ніяких не виявилося.

Ну, я й терплю.

Мдя. Я й змолоду не звик був терпіти. Що через цю нетерплячку, слава богу, встиг до війни одружитися. Як знав. Ще й дочку встиг побачити свою.

Попав по мобілізації в піхоту, потім в артилерію, потім в полон. Коли нас оточили – покінчити із оцим життям не було чим. Гвинтівка нам не полагалася. Не кінчать же його, прокляте, було з гармати.

Як хто не пробував – то я не раджу.

Отак проходить і місяць, і два. А я терплю. Проходить і третій, а я уже й звикся, стерпівся весь, і вже нічого, живу собі. Лише по ночам штани пачкаю. Коли чиновник викликає мене до себе й питає таке:

– Ну, що, – питає, – як воно?

– Спасибі, – кажу, – тільки штанів жалко.

– Невже, – питає, – кортить?

– Як же його не кортіти, – кажу.

– Ну так от: тут у нас є для тебе одна дєвочка. Но тільки вона чесна. Нічого вона ще не знала, бо із сильно хорошої сім’ї. От із нею роби, що хочеш – усе. Лише така умова, а може це й наказ: вона тобі, а ти їй дозволяйте усе, окрім останнього, ясно? А ти все роби, що сам хоч, но щоб вона мені дєвочкой і зосталася. Треба ж її пожаліть – у неї мати в останню голодовку померла. А не то – роботу утратиш.

Ну, то я вже й не питаюся, во ім’я чого, раз така доля.

От везуть мене на таксі у таке ж само шикарне приміщення, що лише тіко стіни в одних дзеркалах.

– Оце, – показує чиновник, – твоє робоче місце.

Дивлюся: кровать.

– Подобається?

– Нічого, – я мацнув рукою – пухова, – годиться.

А сам таємно думаю: що це за дівчина загадкова така? Не дождався, доки вони повиходили. Сиджу.

Ну так от. Приводять, нарешті, до мене цю дєвочку.

Я як глянув, так у мені усе й стислося. Красуня!

Років їй сімнадцять, а саме главне, на мене дивиться й посміхається. Я й налив собі у фужера не глядя.

Ну, ми прилягли. А вона посміхається. На тому дивані. Ну, слово за слово, почали ми. На тих пухах.

Видєлувати. Години зо дві. Що вона перестала посміхатися, а навпаки. Бо в неї – груди. Боже мій, які груди – і одна, й інша. Та що там вони – там і те, і те, і все таке. Кров мені вже куди хочеш вступила, мало з очей не вискочить, а ножки! І ножки, і там усе навколо них.

Що робити? Не встиг спитатися я сам у себе, як несподівано, зненацька – як рвону, шо ще там на ній оставалося, плювать, я думаю, на умови там різні й заборони різних чинуш, раз він мені ніхто поруч із такою красою! І на роботу таку плювать, бо тут же глузд загубити недовго, не то, шо роботу загубити. А вона:

– Мамо!

Бо все збагнула, бідненька моя. Що я вже зупинитися не можу ні перед чим, що там далі було – так це кошмар... Згадувати страшно: ну, цеє діло в неї – пополам і все інше, що та ще лишалася. Вона й плакала, й билася в істериках, потім потихеньку була затихла кругом. А уся там обстановка: подушки різ ні, простині, наволочки – заляпалися нею геть. Навіть дзеркала. Так шо, ну, думаю: виженуть, це вже точно.

– Що ти зробив! – лається потім чиновник. – Я ж тебе що просив? А ти ж що зробив – скалічив дівчину.

– Я ж, – кажу, – жива людина.

Він поскрипів, поскрипів. Ну назад же не вернеш. І кінчилося усе тим, що він вилаяв мене, а на другий день привів таку даму. Солідну, значить, но гарну, страх! що не вигонять, думаю. Так виговорякою й отдєлаюся, здогадався я, дивлячися на неї. Що не помилився. Бо чинуша мене про цю даму попередив зарані, що з нею роби, що сам знаєш.

– Тіко не все зразу, а так, потрошку, – каже, – бо у нас культурна країна. Добре?

Отак-от у мене починалося нове життя в їхньому продажному світі. Одіспишся, од’їсишся, гімнастику там зробиш яку, пройтися вийдеш, до театру чи до кіно білетик візьмеш. Ну, а ввечері двигаєш туди, де дзеркала.

І так на мене таке життя почало непомітно діяти після полону й голодухи, що я й сам не зчувся, як почав у нього втягуватися.

Настраждався ж...

Що тепер от до мене приведи хоч яку: хоч таку, хоч – таку. Но я починаю підозрівати, що тепер я у них, виходить, як навроді простітут. Отут гранчака «Столишної» смикнеш – і вже не думаєш, а – вперьод!

Но тільки не можу второпати: навіщо ж молода, гарна уся, культурна, з фігуркою, образована, чистенька вона буде тратить гроші, і гроші чималенькі! на якогось мене? Що вона – не може знайти при своїх ділах нормального земляка безплатного? Та їх таких по тому Парижі скіко хоч.

Хоча, подумавши, для крупної, солідной дами я й лучший за співвітчизників. Та при чому, питається, тут невинні дівчатка?

Що ж їм за радість із першого разу? Бо я ж був весь змучився по тих таборах та пересилках. Але не зважаючи на це усе, такий я там оставався, що навіть фашисти про це не підозрівали і їм не удалося поодбирати в мене. Так що я іноді й сам починав уже себе боятися.

А мучимий я був тут виключно одним: «Во ім’я чого воно все?» А у відповідь – лише мовчанка і сміх.

Однак з часом мені попалася одна така мадам, що бачу, що я, чимось, мабуть, починаю їй подобатися.

От одного разу їй удалося таємно шепнути мені, що так, мовляв, і так, ти мені чимось так до душі припав, що я хотіла б із тобою зустрітися, але тільки не тут. І тут треба, якщо твоя згода, діяти нишком, бо вислідять. Телефончика шепоче.

Ясна річ, нишком. Бо шеф мене вже декілька разів безробіттям залякував.

Наступнього дня я виходжу ніби на одпущену мені прогулянку, і так, наче ненароком, до проходящого трамваю – скік. Так, виходить, мене той інтерес мучив, таємниця моя нерозгадана. Що я думав: мабуть, усі ці дами – жони дуже багатих і дуже старих баронів, чи, навпаки, промисловців. Або монашки.

Словом, зустрілися ми з нею і я вже постарався, щоби все було лучче, аніж на робочому моєму місці.

– Ну-ну, – каже вона. – Ти, – питає, – звідкіля це родом такий?

– Звідтіля, – кажу, – з-під Обухова.

Ну, побалакали там про те-се, тоді я починаю підбиратися до головного:

– Я тут у вас не все розумію, особливо деякі речі. Мушу тобі признатися, що мені за цю мою роботу платяться гроші й чималенькі.

Вона сміється й каже:

– Щоб ти не сумнівався – і мені також. І теж – чималенькі.

І от я вже взагалі лежу й нічого не розумію.

– Як? – питаюся. – І тобі? А тоді ж – за що?

– Еге, – каже, – за то.

І назива суму. Я мало не отетерів.

– Поясни, – благаю.

– Ти зараз цього не зрозумієш, – одвіча. – Може, якось іншим разом я тобі й розкажу, – знущається, – а зараз іди. Поспішай, тобі оно пора на роботу.

Отак маніпулірувала.

Ну, я хутень прибігаю, ікри з’їдаю подрійну пайку, запиваючи сметаною, потім горілки «Столишної», як було перед атакою, і вперьод!

А приводять мені інтересну дівчину таку, що по фігурці видно, що образовану, я з нею, сам злюся: хто ж ти тут у мене така? І хто, думаю, я тут такий?

Куди ж це такі гроші дикі пропадають?

І во ім’я чого? Чого? Чого?

– Ой, болить же! – кричить.

– Болить?.. А мені – не болить? Тобі скіко заплатили? Признавайся зараз же мені! Ну? Ну? Ну?

Та – не признається. Мабуть, їй добре заплатили. – Не розумію, – каже, – про що ви таке й кажете.

Ах ти... Що я їй тут зо зла й показав – на руках винесли. Чиновник мені вичитує:

– Ти оці свої жлобські штучки покинь. Випитувати. І пора кінчать уже з калічинням дівчат, це тобі не в СеРеСеРе... Тебе – од смерті спасли? Спасли. Гроші тобі платять? Платять. Мало тобі? Баб тобі, може, не хвата? Можу й підкинути.

– Та нє, наче хватає...

– Якого ж ти чорта? Найшов собі місце в житті – ти: бездомний, безродний ти, безпаспортний – і живи! І працюй. А не розпитуй. А розпитуватимеш – вижену назад, як собаку, раз не ясно тобі це.

Ну, я вже й мовчу.

Однак одна думка мене постійно гризе: що це воно за така контррозвідка, га? Питається. Яка буде кидати взаємно нам отакі шалені гроші? Яка їй із цього усього може бути вигода?

Якось я вибираю зручну хвилинку і скритно дзвоню із туалєта цій мадамі, що була мені телефончика нашептала:

– Мрію з усих сил, – кажу, – про зустріч...

Вона таки зраділа була! Бо ще не знала, чим це для неї закінчиться...

– А ми, – каже, – і так із тобою зустрічаємося сьогодні. Бо сьогодні, – радіє, – у мене з тобою і назначено ж.

«О! – думаю. – Утям знову тут що-небуть...»

Маніпулірують.

Ну, привозять її до мене. Залазимо на діван і робимо такий вигляд, наче не знайомі. Я умазую подвійну порцію «Столишної», щоби трохи озвіріти. «Ну, – думаю, – а тепера – держись!» Вона до мене горнеться, уся така бєднінька, тулиться кругом, бо ще не знає. А я – знаю і думаю: «Ну вже ні, пробачай!» Вона і так, і так, і так. І так, і сяк, розпалилася, біднесенька од того, бо не зна, що її за це жде. Я теж насилу терпів, скільки міг, а потім... Наче з цепу зірвався. І що я їй потім робив за це... вона тільки кричить та проситься. А я – ні! Ні! І ні!