Текст книги "Відблиски та інше"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

І – ні!

Тоді вже вона розуміє, бідненька моя, що це вже не жарти, і питає мене так:

– Що це з тобою таке сталося? За що ти мене так невзлюбив?

– А те, що ви тут зібралися всі розумні дуже з мене дурника робити взялися. Маніпулірувать! Признавайся – ну! Що це за робота в мене така? Що це за така контррозвідка? Хто тут кому гроші платить і накази роздає?

Вона, дурнесенька, надіється одбрехатись, одпроситися, а я їй – не вірю! Не вірю! І не вірю! Тоді вона бачить, що зі мною такі жарти не проходять і починає мені розповідати:

– Я виросла, – почина вона розказувати, – в пристойній, забезпеченій сім’ї. Такій, що познайомилися ми з одним буржуа. Так, що дійшло у нас діло до весілля. І в результаті чого одкривається моя повна холодність до цього діла.

– Ну, тепер, – каже буржуа, – звернемось до лікарів.

Звернулися. І вони лікували, лікували, й окроми того, що гроші взяли, нічого не вилікували. Виправдовуються тим, що тут медицина теж безсила.

Тоді мій буржуа, раз таке діло, кидається туди-сюди по знайомих, по ворожках – і не помага ніщо. Бігали ми, бігали...

Доки хтось йому не насовітував одну думку. Що якось він бере мене й нічого не каже, і приводить мене ув один ресторан. Народу там зібралось – пітьма, так як не в ресторані, а якій їдальні. Що один на одному сидять.

– Куди ти, – питаю, – мене привів? Не міг у Парижі знайти місце помалолюднішого?

– Сиди краще, – зара взнаєш. Що ми, голодні? їсти сюди прийшли? Бо тут сьоні виступа рускій ведмедь. Ну, словом, зара сама все побачиш. Тобі самій, – каже отак із притиском, – буде дуже корисно це.

Я нудьгую, беру те меню, і воно випада мені з рук?

Блюда не особо які і їх так щоб не дуже багато, зате, скіко в Парижі я живу – цін таких я не бачила.

– Це шо, – питаюся в свого буржуа, – найдорожчий ресторан ти вибрав? Ми б могли й не так дорого повечеряти, зате набагато швидше в любому іншому місці.

А він на те – мене й не слухає. Ну, ми сидимо, їмо, що там є, а усі навколо тільки й роблять, що хвилюються чогось і вечерю не доїдають. І нервуються.

Бо одна стіна в ресторані тому – така наче типа скляна, але не зовсім, бо подзеркалена наче. Велика така. А всі, хто з цього боку до неї сидять, удивляються туди і наче кожен чогось жде.

І звучить музика така, й за дзеркалами тими вмикається повільно світло, і тут я почала здогадуватися, що вони виявилися прозорими в один бік. І отут я вперше побачила тебе, ти там сидиш і когось ждеш, і хвилюєшся. Тоді приводять до тебе молоду невинну дівчину. Таку сімнадцятилітню. Ви там з нею годинку-другу поборюкалися на пуховому дивані й подушках.

Доки ви собі борюкалися, а я відчула, нарешті, в собі, якісь незнані мені такі бажання.

А ти там, за дзеркалом, раптом як настрибнеш на неї! А вона й заплаче, і ридає... Словом, відчула я, нарешті, все, – і ми швиденько додому на машині.

Так, що отут, у машині цій, я й ощутила себе з буржуа жінкою як слід. А потім, приїхавши, ще раз. Так сильно, що в наступні дні ми кажний раз повинні сідати в автомобіль і їздити туди й назад, до ресторану. Їздимо ми, їздимо, і все, здавалося б, хорошо, якби в мене постійно перед очима не стояв ти.

Як ти там на неї кидаєшся, як ти її там повергаєш.

Що я потроху й почала шукать своїми каналами шляхи, як би це до тебе сюди потрапить. І, нарешті, знайшла, і коли ми після довгої розлуки зустрілися, то треба ж такому трапитись: серед випадкових відвідувачів ресторану опинився й мій чоловік. Мій буржуа! Сидячи в ресторані, й зруйнувалася моя сім’я, з такими труднощами яка була відновилася. Я втратила тепер усе. А ти хочеш забрати в мене останнє, так пожалій же мене за це!

– Брехня! – закричав я так, що вона вмить втратила ту свідомість, яка в неї ще лишалася. – Ето лож! Не може такого буть!

Я аж підскочив, почувше усе. Потім зіскочив, підбігаю до дзеркалів: дзеркало, як дзеркало. Но про всяк випадок беру стулку я і – грюк нею!

Важко, мабуть, у це повірити, але стулка та пролітає крізь усі зображення намного далі туди, де в напівтемряві сидять цілі натовпи народу й спостерігають на мене...

Я по другому дзеркалові тумбочкою – раз-з! Тільки бризнуло. І знов я пред’являюся перед багатотисячними натовпами народу. Я побив там усі дзеркала, які тіко були, щоби знищити ту ілюзію, яка мене оточувала і в якій я задихався – і виявляється, що на всі чотири сторони світу – по ресторанові, де сидять такі само французи, возбуждьоні, як на футбол на мене дивляться, крізь біноклі посміхаються.

Я – як вискочу, а вони як засміються! Що я вмить роздрочився, як тигр. А вони – пальцями на мене показують... І в цю мить усе те горе, усі ті гіркі сльози і гнів, що накопичилися в мені за часи німецького полону та французьких виселок – вирвалися небувалим проривом. Тоді я як накинувся на кого попало, а вони взяли і вмить збагнули, що жарти скінчили ся – і тікать! Так дружно, що багато в дверях і потовклося, особливо з тих, хто дами.

– Що гади?! – кричу я. – Злякалися?! Дивіться ж – куди ви? Страшно, так?

Саме тут на мене навалилися офіціанти, скрутили все й понесли до чиновника.

– Ти що ж це витворяєш?! – біситься він. – Та ти хоч поцікавився би спочатку, скілько одно таке дзеркало варте!

– Винуват, не встиг, – кажу я.

– Завтра і встигнеш, як вищитаю з тебе! Такі мені фокуси встраювать. Я – виганяю тебе! Аріведерчі!

Я знову опиняюся на вулиці. Без документів, без прописки.

І почав я от що. Своїми каналами наводить відомості про ту сімнадцятку, дєвушку ту, невинницю, саму мою першу тут (що в неї матір у недавню голодовку вмерла була). Бо вона в мене постійно перед очима стоїть. Так що потроху я взнаю, що після того нещасливого для неї випадку вона опинилася в психічно-ненормальній лікарні.

Я обнаружив її там, виписав і почав лікувати особисто ласкою й ніжністю і домігся того, чого не могли лікарі й медикаменти – тобто вернув її до розуму. І от вона давай до мене тепло відчувати більше саме за це, й ми одружилися з нею. Боже, як це мило мати сім’ю. Котра тебе і жде, і ніжить і на все за це для тебе згодна. Що я так на цьому розслабився, що незчувся якось і сказав:

– А пам’ятаєш ти той страшний випадок, що був колись із тобою серед чотирьох дзеркал? – візьми й ляпни їй я, дурень, що вона й підняла до мене отак очки. – Так то ж я тоді був, моя дорогенька...

Навіщо я про оте забуте бовкнув? З нею тиждень проживши, як будучи чоловіком і жінкою. Мабуть, тоді керувала мною хвастливість розповісти, що я побив усі стосунки із тим життям, побивши усі дзеркала. Що вона знову втратила свідомість, а потім розум...

Я знову лікував її, чим міг і так, і сяк, однак ласка й ніжність вже не допомагали, як колись. І лікарі, дізнавшись про це, заявили, що тепер уже на цю хворобу я й медицина вичерпали усі свої ресурси.

Однак я продовжував курс лікування й робив це доти, доки в мене була надія. Але грошей у мене виявилося набагато менше. Бо я ж змушений був тій контррозвідці за її дзеркала заплатить за кожне, що був у припадку гніва розбивши.

Оддав я біднесеньку мою назад у лікарню, цього разу – назавжди. А сам, звідти вийшовши, опинився на вулиці. І почав тинятися по біржах праці. І хоч ходив я туди кожен день, ніяка з них на роботу до себе мене не бажала брати. Сказано – криза. Особливо з одежею, бо я нею обносився й обірвався так, що мені соромно вже було в ній показуватися на біржу праці, не кажучи вже про те, як я страшно весь ізголодався.

Що вирішив я кінчити з ційой такою канітєлью, іменованою пишним словом «життя». Зрізав у одному дворі вірьовку од білизни потовстіш і йду у парк культури й відпочинку й приходжу під ту саму вербу. Хорошо! Тут, у заграниці, це тобі не у вітчизняній артилерії, де нема чим на себе руки наложити.

Тільки-но я накинув петлю собі на шию і починаю накладати на себе руки вже, а хтось за плече мене – торг!

Повертаюся я й дивлюся крізь петлю – і хто ж це міг тут бути, а це – той самий мій чиновник.

– Чого тобі, – питаюся, – отут треба?

– Мої агенти і сам я особисто, – каже, – з усіх ніг позбивалися тебе по Парижу бігать шукать. Оце, – показує він на дерево вербу, – була моя остання надія тебе зустріти. Кидай його, ходімо вп’ять же на роботу.

– Так ти ж зі мною порвав контракт, ти хіба за був? – кажу я і знову лізу в петлю. – Яка вже тут в біса робота.

– Після того дикого припадку, коли ти даму усю скалічив, а дзеркала погромив так, що й публіка у дверях потовклася, – одбою тепер од неї нема! Що тільки тебе й требує, бо ти тепер на них освіжаюче дієш. Ми їм виловили в Африці справжнього дикого дикуна і шамана індійського виписували, но народ ув один голос вимага руського ведмедя, бо дикун, тілько що дико кричить. Окрім збитків, ніякого прибутку нема, глядачі не відвідують, а налоги підвищилися, якщо ти не вернешся, я сам отут поруч повішуся, дай мені швидше цю петлю.

– Гаразд, – кажу, – пожалію я тебе на перший раз. Лише при одній умові: щоб ти мені гроші усі до копієчки за ті дзеркала, що були вирахувані, повернув назад.

– На все згоден! – каже.

Ну й почалося в мене нове життя усе те саме від початку. Але я тепер уже знав, хто вони такі і в мене не було того почуття обманутості, що я простітут.

А – навпаки. Що я мстюся в їхній особі за попльовану мою долю. І таке це сильне почуття було, що і молодих, і старих дряблих, і худих яких, і товстелезних, і зовсім нормальних – та усіх!

Бо я ж в лагерях настраждався, ізстрадався геть увесь. Скіко, було, я на тих нарах одних переміряв був... Шо тепера втягнувся весь у це діло, як у який наркотик. Уже й мої розтіпані нерви без оцьойого самого й заснути не могли. Так, що декотрі із дамів не видержували. А на місце постраждавших тут же приношувано нові сили. Що про них згадувати? Вони ж за гроші, фактично, страждали, а не за мене. Не те, що я.

Хоча приємно й згадати, що я, мабуть, багатьом із французів поміг відновити сім’ю своїм особистим прикладом. Як, наприклад, отійой мадамі і її буржуа.

І таке інше. А главне, що я тепер ні в кого не потрібний був питатися: во ім’я чого?

Пив я для такого діла тільки горілку «Столишну», а на харчі виписав собі четвертий раціон ікри – два чорної, і два червоної, – за шкідливість виробництва. Бувало, як гляну іноді на етикетку на пляшці – так у мене й сльоза навернеться на око, згадуючи про втрачений світ. Бо як насправді бачу, що цей продукт там десь робиться нашими трудовими руками. В такий день я страшний був, клієнтка на раз могла буть травмована – держіться, гади! Що я по тім у цирках тих французьких видєлував, які атракціони з фокусами дресировки – страх і згадувати!

Кого пошкодив, а кого понавчав такому, що тепер не мій чиновник їм, а вони йому любі гроші давали, аби він позволив до мене підпуститися ще півраза.

Справи мої таким чином процвітали, чинуша кілька разів робив мені надбавку в зарплаті.

І все б, здавалося, гарненько.

Но тут саме почина мене туга неясна сушить. А тут іще постійно оці етикетки, куди не глянь... По нашій державі сумував. По сім’ї! Що вже не можу нудьгу цю страшну заглушити ні ікрою, ні спиртним, ні бабами...

Бувало, дивишся, дивишся на неї, як вона тобі кривляється тут у обіймах – і така туга підступає під серце. Що я почав таємно слухати радіо. Бувало, припхаєшся пізно з роботи, а сон не йде, тихесенько надінеш навушники і слухаєш, слухаєш їх. Які там у нас успіхи тепер, які де досягнення, і гордість за нашу країну так і піднімається, а німа печаль під душу самісіньку й підлізе.

І от одного разу, не витримавши я таких мук, стрибаю таємно у трамвай, одриваюся од їхнього таємного нагляду – і прямиком прибиваюся до нашого посольства, проникши на його територію. Падаю там їм у ноги:

– Приймайте мене назад, чимшвидше назад! – кричу вже не своїм голосом. – Бо вже не знаю, що я собі за це зроблю!

Вони питають:

– А во ім’я чого ми повинні тебе назад приймати?

– А во ім’я того, – кажу, – бо хочу принести жертву, якою іскупатиму свою вину!

– Документи в тебе які зосталися? – питають.

– Нема документів, – і плачу.

– Так може ти який-небуть шпигун? Звідкіля ми знаємо?

Тоді я кажу:

– Ось же мої документи, – і вивалюю на їх стіл валюти два міліони. – Інших, – кажу, – документів я не маю! Простіть, – кажу, – якщо є така можливість. Бо я жінку свою – ізміняв, а державу – ніколи!

Ну, вони довго між собою вагалися і вирішили мені в останній раз повірити. Після того запакували мене секретно в дипломатичну пошту і повезли на рідну землю.

Так що тепер я скупаю провину у тайзі. Спершу, чого гріха там таїть, нелегко це мені прийшлося, бо я од лісоповалу був увесь одвик при тому чиновникові.

В тім капіталістичному світі був сильно розбалувався на легких харчах, це й зрозуміло, ніхто б отак просто того не витримав, щоби без наслідків, як я; іноді, буває, впадеш на нари у вільну хвилинку й згадаєш усе те колишнє чуже своє життя, наче якийсь, їй – богу, дурний сон. Бо, буває, як уявлю собі, в що вони могли перетворити мене в Парижі, якби я вчасно не повернувся – страх навіть і подумати!..

__________________

Яблука з райського саду

Був у нас в селі такий Матвєй, якого ніхто харашо не знав. І не тому, що він був приїжджий до нас на сезон созрівання яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.

Бо він був начитаний на таких книжках, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. Може, мені за це ніхто не повіре, бо книжку вручну переписують тільки пісатєля, але всі вони роблять це до того, як вона стане книжкою. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?

Так от, несмотря на це, він мав їх таких аж декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить. Особино по відношенню до інших людей, які теж жилають ним жити.

І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства. Такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянського бокса, а потім уже по-китайськи, по-японськи і по-тайванськи. І од чого він став сам собою такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна. Що йому аж, нарешті, стали нужні ці самі книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.

Це вони підказали йому найти собаку, яких ми навіть по тілівізорі у мірє животних не бачили. Вона була, як теля, у тому смислі, що завбільшки. Але б я краще із любим телям бодався, аніж з отаким псом.

Чорним таким скрізь, що й навіть у пащі, де був лише красний язик. Словом, цей собака виявився ще більш жилавий, аніж його господар. І хоч книжок він тих не читав по причині собачої неграмотності, однак міг би посперечатися з будь-ким начитаним у плані єдіноборства.

Підчинявся він лише Матвєйові путьом тайно іздаваємих через свисток сигналів і, окрім них, нічого, що б положено було знати собаці, жилать не жилав.

От яким путьом об’явився в нас у селі цей сторож охороняти колгоспні сади од колгоспників. Що мені особисто не вдавалося ніколи, хоч я був на них на ставці охранніка. Не получалося! В період цвітіння, чи почкування в мене це ще якось виходило. Чого нізя сказати про мене в період, коли дозрівали плоди яблук. А особино груш. Рішить цю проблему в правлінні колгоспу удавалося лише путьом Матвєя. Який би рішив цю проблему і без свого барбоса. Так він усіх нас налякав, носясь із дикими китайськими криками між дерев, нанося їм удари чим попало, включай сюди навіть і голову. Бо він, відімо, представив для себе і собаки цей сад у вигляді полігона, де осущиствляються його усі мєчти, переписані ним із книжок. До такої сили, що навіть недозрєвша зав’язь, содрогаясь ударами, рясно осипала землю. По якій слідом мчала тінь, чорной молнії подобна, його дресірованої собаки, радуясь на свого хазяїна, що він такий ловкий.

Наші хлопці почали обходить його сторонкою, особино в магазіні. По причині свого одтока із села в місто. Тобто, своєї малочисленості, яка робиться щороку ще малочисленішою. Такою, що навіть наш бригадир і то спасався й навіть не питався із Матвєйом роздавити флакона, як тіки взнав, що той весь час про щось записує в товсті зошити...

Та в кожного пропадала охота мати з ним справи.

Варто лише в край ока глянути на його жилаве лице.

Тепер добавить ще до цього лиця отого собацюру, дога по національності, на яку жодна наша псина сільська побоялася навіть писнути, не те що гавкну ти, поховавшись при одному прибліженії хто куди. Так тихо, що цей беззвучний ужас поволі передався і їхнім двоногим односельцям...

Ну тут була ще одна причина цієї історії, а саме: страшна нужда в смислі бєдності. Усіліна ростом цен налогообложенія. Яка рано чи пізно мусіла зіткнутися з оцим новим сторожом колгоспного достатку.

Матвій же, начитаний многого із книжок, ним же списаних, дуже дивувався, що не може постигнуть: ну чого він, такий класний, такий столичний, а не знаходить у жінках ніякого одзиву. Навіть у тих, хто сільського фасону. Незважаючи навіть на свою кругом жилавість. Та ще й у нас, у селі, де котірувалися куда мєнєє жилаві і по віку мєнєє молоді дядьки, яких ставало кожного сезону менше по причині загибання сільського господарства.

Це було й мені дивно. Особино тоді, коли до мого куреня й забреде, не буду казать хто, яка-небудь доярка погомоніти по причині взятої на фермі банки молока чи сметани.

А до нього – ні-ні. Хоч він уже був тою сметаною переповнений. І накидаємий на самописні книжки по три рази, жаждая отвєта по тій причині, що там його не було.

Не було його навіть серед наших місцевих алкоголічок. Так вони його, по-відіму, поважали, що од одного його вигляду ставали тверьозі.

І от він окончатєльно почина дозрівати для цього. І сад також, лише яблуками. Куди вдень колгоспниці приходили робити на колгосп, а вночі – щоби трошки попрацювати й на себе. В смислі яблуків, яких оно сила-силенна пропадає, розбиваяся об землю, гниючи.

Це, мабуть, у тих самописах він начитався, що в такому случаї не пора бігати із японськими криками, а тихцем собі підстерегти яку нарушитєльніцу і, на цькувавши собакою, справедливо наказати за це. Тим, що завжди носить при собі кожен нестарий мужчина. Щоби вона кричала по-японському, чи по якому хоч, запугана предварітільно собакою, яка своїми гарчаннями й гавканнями глушила не лише її воплі, но й навіть страх, тим гаканням визиваємий.

Так продовжувалося не часто, але доволі й не рідко. Особино перед хорошими святковими базарними днями. Особино, коли дозрівали ранети «Слава побідітєля», виведені для того, щоби нагадувати салют перемоги. І ріс він у самому опасному місці – найдалі од сусідньої лісопосадки, у якій було зручно ховати велосипеда для швидкої втечі, для врятування своєї нічної жіночої добичі.

Но в случаї з Матвєйом та лісосмуга не захищала, бо він умів бігать садом, не стукая по ньому своїми кінцівками, включаючи в них і голову, а дивлячися нею, куди окривається порушник, особино, якщо він – порушниця нестарої статі.

І хоч я людина невіруюча, но він мені якось признався, що у цьому саду він себе відчуває змєйом-іскусітєльом благодаря яблукам. Но я допускаю даже, що він потім ощущав себе і Адамом. І навіть лічно й богом, це коли, поваливши яку нічну тітку, він достигав їй свого й, наконєц, взривався отим самим салютом із яблук...

Так продовжувалося кожен сезон, бо начальство за це дуже уважало Матвєя, що він уберігає багато колгоспного добра. Якого колгосп однаково збирати не встигає. Однак для чого потрібна чітка охорона, бо тут охоронявся не сад, а щось набагато болїї важне.

Ну, це все приказка була, бо казка наша про звєря.

Який прокидається у фруктовому лісі, іминуємом садом. Саме в той момент, коли його вкус достигає урожаєм. І цей хишник пользує тайну неразглашонності проісходящого по причині людського позора.

Про яке, надо сказать, усі, навіть ті, хто ніколи не був під Матвєйом, однак здогадувалися про це. Позора – для женщин як воровського за яблука, так і дамського за ті дині, кавуни, сливи, словом, що в кого з них достигло за пазухою. Но лише уговор – аби воно не було переспілим для Матвєя. Доведшого себе до такої стєпєні полювання на цих нещасних, що потім він міг спокійно знову цілий рік терпіти, вичікуючи на новий садоводчеський сезон.

Одного разу його починають турбувати маленькі такі акуратні сліди. Жіночих тухвель таких, які йому отут ще ні разу не попадалися в руку. Такі, які можуть бути лише з юного существа, бо существо старшого віку зроду не полізе у такому взутті в запрещонне місце. Вони є кругом, і кожні кілька днів повторяються. А вещественних доказів нема по при чині того, що вони у вигляді яблуків і виносімі з міс ця злочину.

І звідки? Із найсортовіших дерев. Преступніца наче знала, з якого дерева надо брати плоди, а з якого ні.

Не міг зметикувати Матвєй, що ця загадка рішається дуже просто. Оскільки вона була научена дуже добре лазити по деревах, чим обривая сліди, таким чином недоступні вночі для собачого нюха. А тим часом скриватися в зовсім протилежному напрямкові од посадки. Збивався Матвєй, бо вірив, що жінки ніколи по деревах не лазять, бо вони ніколи свого часу не були для цього хлопцями. Він усиляє свою охрану – і знов – сліди є, а нарушитільніци, молодої, юної при цьому, каблукастої такої – нема. Й ця загадка виявилася для нього набагато хитріша, ніж він привик.

Так що усе це похожим стає на казку, де Іван ніяк не зловить свою Жар-птицю, яка похищає при цьому його яблука чародійні. До такої стєпіні, що він поклявся перед своїм барбосом, що виловить хитрунку.

І не лише виловить, але й...

От він на обкладинці свого загального зошита пише нову мудрість. Лише бере її не з чужої книги, а зо своєї лічної голови. Й складає графік нарушенія тими каблучками сада. Який точно совпав з діжурствами в поліклініці медсестри Таньки. Но він про медчасть ще не здогадався, а вичислив точно, коли неізвєсна незнайомка точно прибуде до указаних дерев возобновлять свої дєйствія.

Ці дерева мали ту особливість, що їх Танька, ще будучи школяркою під час нескінчених суботників і недільників, безплатно вкалуя на колгосп, чим прививая собі любов к труду, лічно сама їх посадила.

Будучи дівчинкою меткою й любознатільною, вона їх прищепила. Причому так вдало, що вони стали найсолодкішими на увесь колгосп.

Одно тілько біда, що дівчина по завіршенії школи їздила у столицю поступать у той університет, де вчать на садоводку.

– А навіщо тобі це? – запитали її там.

– Я селянка, у мене це в крові, я дуже вдало посадила й прищепила сорок дерев, тому в мене така любов к труду.

– А докажи!

Не могла вона доказати, бо привезти й показать їм оті свої дерева вона не зуміла. І її отвьоргнули.

Да навіть якби вона й мисль допустила про надання університетові дерев у вигляді доказатільств, то який бригадір із Матвєйом її до такого дерева з лопатою підпустять? Шо ти! То вона вище коридорної медсестри в науці ніколи й не піднялася.

Підіймалася вона вище й вище по стовбурові туди, де сонце найяскравіше просвічує плоди, од чого вони стають налівнішими за нижні, і, здавалося, випромінюють у темінь листя те денне тепло й світло. І так вона цим ділом, відімо, захопилася вся, що незчулася, як внизу виник жилавий чоловік. Ледве здержуя при цьому свого лютого тельонка.

– Ну шо, сука, тут ти попалася?

Чує вона і мало не падая вниз зо страху, коли уявила, що буде межи нею й тим псом, у смислі його зубів. Опомнилася вона од полного ужаса, а ще од того, що вспомнила, що собака, який би злобний він при цьому не був, а однаково лазити по деревах не вміє.

– Дядінька, не троньте мене собакою, – по-справжньому, від усього серця попросила вона.

– Іди, сука, злазь. А то в тебе тут виход один – там, де в тебе вход. Або ти мене тут удовлітворяєш, або я тебе тут ловлю на воровстві усією строгостью закону.

– Дядінька, я ще маленька, – хотіла заплакати вона, так він не дав:

– Малінька? А оно срака в тебе твоя почімусь не така!

Яблуні колгоспні мають ту развєсисту особливість, що перескочити з дерева на дерево не удасться, бо це не джунглі, а сад. Тобто, спасаться за допомогою свого таланта лазіння на каблуках по деревах не получиться.

– Ну, давай, давай, красавіца, злазь. Ти ж моя мармулєточка... Здобнінька ти моя.

– Я?..

– Шо це знизу, ласточка, так харашо видать. Ти мені така приятнінька. Ну ж, не тягні міня!

Лише тут вона осознала свою головну помилку, що полізла на яблуні у платті, а, не хотя би, у спорткостюмі. Який має ще одну перевагу у смислі своєї тьомності. А плаття не затуляє її ніскілечки од проглядування знизу вплоть од каблуків на ногах до самих їх до окраїн, тобто значитєльно вище наливних литок, включая й труси, куди хоче устремляться поки що взором самотній Матвєй.

Бо ноги селянок мають ту особливість, що вони значитільно загорівші нижче платтів, а чим далі, тим вони світлішають до совіршенної білізни. Під тим абажуром платтячка, яке не прикриває, як должно, а лише навпаки, наче одсвічує те істочаїме тепло дєвіч’їх ніг. Так що Матвєйові враз пригадалася дражнилка, якою маленькі селюки доймають старших дівок по причині того, що доймати їх чимось болії существеним ще не можуть:

Стоїть дівка на горбочку,

В неї видно крізь сорочку.

Подивися, Герасиме,

Яке світло невгасиме!

– Ну, чи ж довго ти там, сука, не надоїсть? – не стерплявся він, відчуваючи, що в нього на одну жилу стало більше.

От хто істинний звір!

– І ти будеш довго мене, сука, іспитувать? Преждє чим злєзть? – починає він їй показувати свій справедливий гнів за це, для того й поставлений тут на сторожі інтересів.

– Га? Я, кажецця, питаю? Злізай, суко, щоб я заліз на тебе, таку суку! – не здержав ся він.

– Дядінька, я согласна слєзть і я согласна, тільки ви за це прив’яжіть свого собаку. Бо я його такого дуже боюся, – мало не плаче вона, бо зрозуміла, наконєц, що тут їй єдиний тілько шлях – униз.

Матвєй швидко поніма, що цей собака буде заважати не лише їй, але і йому лічно в любом случаї, і, хоч він сильно й матюкався по-собачому гавканнями, прив’язує його міцно до сусіднього стовбура. Щоби лише звідти він міг наблюдать за своїм хазяїном, як він уміє осуществлять над дівчиною свій справедли вий гнів.

Дівчина Таня під час цього спритно спускається вниз, хапая ящика, одного з тих, яких так безліч валяється колгоспними садами, і якого вона, певно, не раз уже й заповнювала достиглими плодами під час денних робіт у саду, і кидається з цим ящиком на Матвєя, який не чекав од неї такого повороту, удари ж ящиком, до якого за свій короткий вік так звикла проста сільська дівчина, полупають ув ньом сильнєйший одклик у виді болі. Бо про ящики у сістємі їдіноборства ні в одній ніде нічого не було записано...

І коли він уже сам почина наносіть мощні свої треніровані удари руками й ногами, включая й головою, то вони не понімають, що з одного кінця ящика дна нема, а лише з іншого є і тому усі провалюються туди в пустоту ночі.

Но в то же врем’я ощущая часто замість тої пустоти міцне угловате, оббите жестью днище ящика. Це тоді, коли той ящик негадано вознікає із тьми наносімими ним ударами й достігавши спалахів у його очах, од яких вони не можуть привикнуть до тьми, із якої густо сипляться все нові й новіші. В той час як Тетяна, як медпрацівник, чудово знала, де в чоловіка може знаходитися голова, знаходила її із усіх сил ящиком. І її колишня дівоча безпорадність на дереві перетворилася на безсилу ярость столичного пса, прив’язаного до того сусіднього дерева, якого він не може поводком люто вирвати, а лише дико гавкати, вона ж їй передається назад у вигляді споконвічної образи за себе і за цей сад, За цей колгосп із цією лікарнею, яку й фершалським пунктом не назовеш.

За цю пахущу ніч, обважену спілими плодами, які, зачувши удари знайомого ящика, і собі почали ударяти, падаючи об траву і об землю.

Словом, Танька почала гатити його не лише ящиком зверху, але й гострими своїми тухлями знизу, іспользуя для цього усі свої ноги на них. А також знання медпрацівника, який хоч і був ще дівчиною, але знав, де в кожного чоловіка знаходиться те, куди можна ударити ще, крім голови. Бо вона вже геть була зайшлася тим справедливим жіночим плачем, од якого нема порятунку ніякому чоловіку, яким би жилавим він до цього не був.

Отут він, видно, відчув спалахи не тільки з голови, й зробив останню свою помилку: замість того, щоби падати попід оте дерево, де вірно рвався з поводка волкодав, що не може видрати із землі коріння, сторож почина падати садами у зовсім протилежний цьому бік, який не рятує його од гострих ударів гострого ящика. Падая по черзі на всі дерева, що були теж ударами, лише не тренувальними, як раніше, а з усього розмаху. Тому сад відповідав тугими яблучками, сиплячись дрібно ними крізь свої пахощі. А, особливо, підкочуюючись під самі ноги Матвєя, що підбивало його з рівноваги дужче, аніж настигаючі його повсімєсно каблучки вєздєсущої Тетяни.

Собаковод, по-відіму, й не подозрівав, що Танька знає цей сад краще за нього. Що вона пам’ятає тут кожне деревце ще тоді, коли жодного з них тут не було. І що ця заплутана географія має в своєму центрі сторожку, якою гордо іменувався курінь, лише за те, що там навколо валявся різний іржавий реманент у вигляді сапок, грабель та лопат. Яку вона й вибрала і перший же удар так сильно рвонув Матвєя у темряву, що він зміг, нарешті, одірватися з неї накарачках і тим самим заховатися в густий кущ живця.

Де тихо, по-японському здогадався мовчати там по-китайському, хоч у нього по книжках ніколи про таке не писалося.

Чого не скажеш про пса, який був тут єдиний на весь сад, хто ще продовжував люто гавкать. Не знайшовши ніякого Матвєя, Тетяна побігла до собаки і за третім ударом лопати замочила його на труп.

Коли розвиднілося, дерева побачили дивовижну картину: як до найсмачніших із них ішла незвичайна процесія у вигляді жінок, які несли хто порожній мішок, хто корзини, а хто й лантуха. Передувала усім цим їм не хто інша, як коридорна медсестра Танька.

І хоч вона вже була зовсім без лопати і без темряви, Матвєй одразу упізнав її. Він щойно за лісосмугою поховав свого відданого собачого друга, і ця робота, невелика для чоловіка, виснажила його геть.

– Здоров, сука, – привіталася до нього Танька.

Він хотів відповісти, але не знайшов.

– Чого став? Ану, сука, бери оці лантухи, – наказала вона.

Жінки позад неї не впізнавали його такого. Він виконував, причому мовчки. Повзаючи по траві, піднімаючи до лантуха збите ним за ніч.

– Ти, що, сука? – мовчки сказала вона. – Ти що падаль насипаєш? Із дерев вибирай.

Жінки ахнули. Бо, якби не були такі налякані Танькою, через те, що були дуже налякані Матвєйом, що мало не зверталися дехто до фершалського пункта.