Текст книги "Знай хто Мамай"

Автор книги: Богдан Жолдак

Соавторы: Єва Нарубіна
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Картина 24

ОПОВІДАЧ. Так вони й потонули. Але хіба нам легше від того, коли десь посеред дороги лежить наш неживий Сирота, та плачуть-тужать над ним його вірні друзі?

Степ. Під верстовим його стовпом лежить неживий сирота.

Біля нього Коник-химородник тихо співає:

Тихо-тихо навкруги,

дуже-дуже тихо,

Тихі-тихі вороги,

ще тихіше лихо.

Нарешті цю зловісну тишу порушує рохкання Чарівного Веприка, верхи на ньому приїздить Царівна-Паньківна, стрибає додолу.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ех, майбутній козаче, Змія-Жеретія багатоголового переміг, а одноголового лукавого міністра не встерігся... А ти куди дивився?

Кидає вона Коникові-Химородникові.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Та туди само, куди й ти.

Засумувала, затужила, заплакала дівчинка.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. О, якби я могла своїми сльозами оживити тебе! Ану хоч водою я рану твою смертельну промию.

Виймає з-за пазухи Сироти мушлю-баклажку.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Сльозами не оживиш, а от живильною чарівною водою можна.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Де ж її, такої чарівної, взяти?

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Де не де, як ти її в руках держиш. Це ж подарунок Риби-мосту.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Чого ж ти сам не дістав її!?

КОНИК-ХИМОРОДНИК. От, а ще, здавалося, розумна дівчинка... У нас же, у коней, немає пальців – самі копита. Ще, бува, розіб’єш. Зате я сидів, тебе дожидав та хижих диких звірів одганяв.

Царівна-Паньківна складає докупи Сироту й починає змивати з хлопця кров.

Хлюп-хлюп...

Живильна вода вмить заживляє рани.

Сирота раптом наче зі сну прокидається, потягується.

СИРОТА. Ой, як довго я спав... Оно сонце вже вгорі – і ніхто не розбудив, га?

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ти б іще довше спав, якби не ми, твої друзі.

Сирота потроху приходить до тями, мацає голову.

СИРОТА. Боже, наче нова.

Торкає себе за шию бере баклажку, жадібно п’є.

Коник-химородник зупиняє його.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Стій! Тут же в одному ковтку – тисячі років, так Риба-міст казала... Та ти тепер безсмертний.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Як Козак-Мамай. – Таке в безсмертного козака ім’я.

СИРОТА-КОЗАК-МАМАЙ. І що? Тепер щоразу після подвигів мені будуть голову пришивати?

КОНИК-ХИМОРОДНИК. А ти, можна подумати, цього й злякався?

КОЗАК-МАМАЙ. Я? Ану, дайте ще ковтнути! Отак одразу без ніякої школи? Козаком, та ще й безсмертним, зробився?

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Як це без ніякої школи? А хто Змія-Жеретія переміг? А хто друзів не зрадив? А хто життя свого не пошкодував?.. Хіба це – не козацька школа?

Краплі води на Сироті починають сяяти і потроху стають чарівними візерунками нової козацької одежі.

Сирота, а тепер Козак-Мамай, здивовано оглядає себе, своє нове вбрання.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Що ж ти тепер робитимеш?

КОЗАК-МАМАЙ. Спершу нагодуємо Країну-руїну.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. А тоді, а тоді й усі інші голодні царства.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. О! Оце – козацька розмова, оце діло!

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. На це життя не вистачить.

КОЗАК-МАМАЙ. Вистачить, друзі. Нашого нового вічного життя вистачить.

Сказавши це, Козак-Мамай дав добряче напитися з баклажки Царівні-Паньківні та Коникові-химородникові, та Чарівному Веприкові.

Й ті теж взялися по одежі новими візерунками, змінилися.

Козак-Мамай бере за руку Царівну-Паньківну, вони цілуються.

Од цього поцілунку чарівні хвилі розлітаються навкруги, й, сяючи, перетворюють Країну-руїну знову на Рай-країну.

Картина 25

ОПОВІДАЧ. Отак знову ожила наша Рай-країна! Стривайте, а чи вся вона ожила? А що тим часом діється царському її палаці?

Там, в палац зайшовши, друзі раптом перелякано бачать у вітальні на долівці неживого Царя, неживого Панька.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ой, біда.

КОЗАК-МАМАЙ. Не журись, люба.

Козак-Мамай виймає фляжку-мушлю.

Але як не намагається він чарувати – оживити його вже нічим, вода в баклажці скінчилася...

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. І навіщо ми випили усю воду живильну?

КОНИК-ХИМОРОДНИК. От тобі й еники-беники. Ми ж тоді не знали, що трапилося з твоїм татом...

КОЗАК-МАМАЙ. Чим ото стогнати, ану давай-но сюди твої міцні копита!

Тоді вони всі утрьох разом стискають порожню баклажку так, що сплющили її, і звідти випадає одна крапля.

Крап...

Просто на тата.

Цар-Панько приходить до тями.

ЦАР-ПАНЬКО. Як довго ж я спав.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ти б, тату, ще довше спав, якби я не...

КОЗАК-МАМАЙ. Що, якби?

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Якби я не поцілувала ось цього хлопця!

КОНИК-ХИМОРОДНИК. А ти кажеш – еники-беники.

Царівна-Паньківна, Козак-Мамай та Коник-Химородник сіли верхи на Чарівного Веприка.

ЦАР-ПАНЬКО. Куди ж ви?

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ви, тату, вивчайте свою цікаву книжку...

КОЗАК-МАМАЙ. ... а ми їдемо весь світ вивчати та визволяти!

Бо чарівний Веприк, везучи друзів, рушив із палацу.

Цар-Панько схилився до «Велесової книги», а корона насунулася йому на очі.

ЦАР-ПАНЬКО. О, поворожимо, що чекає на наших дітей! (Розклав «Велесову книгу», а на ній розкрутив свою чарівну корону). А під брилою білою, а під скелею чорною, а під жилою бистрою, там книга велія лежить і в собі всю правду держить!

Однак дощечки-сторінки книги були розв’язані та й розсипалися, корона, крутячись, та й зіскочила з них, впала вона зі столу й стрибнула простісінько в піч.

Дз-з-з!

Потрапивши у вогонь, чарівна корона, спалахуючи, полетіла вниз.

Картина 26

ОПОВІДАЧ. Отак ми ворожимо та радіємо, що я мало не забув про одне страшне підземне місце, б-р-р. Ой, з переляку й забув, як воно називається? Підкажіть, дітусі! Вірно, про пекло я забув розповісти.

В пекельному царстві саме святкували перемогу над Білим світом.

Найголовніший пекельник Вогнюра насилу перекричав гамір.

ВОГНЮРА. Відсьогодні й навіки віків Рай-країну нами переможено, отож пекло теперки все виходить нагору, аби володіти не лише світом пітьми, але й світом світла!

БІСОТА. Ура!

Не встигли вони докричати, як раптом почули згори гуркіт.

Гур-р-р!

Спершу до печери згори впало Бісеня.

БІСЕНЯ. Рятуйтеся!

ВОГНЮРА. Що? Хіба сюди Козак-Мамай іде?

БІСЕНЯ. Гірше! Чарівна корона!

Ледве встиг вигукнути той, бо чарівна корона вже докотилася вогнища.

Бу-бух!!!

Так, що лише пш-ш-ш.

Картина 27

ОПОВІДАЧ. І поїхали наші друзі із біди визволяти усі інші сусідські зачаровані та зачакловані країни. А їх таки ще чимало на нашому білому світі. Чи допоможе їм Козак-Мамай? Га? Не чую!

Друзі їдуть верхи на Чарівнім Веприкові. Чують далекі підземні удари та вибухи.

Бу-бу-бу, бу-бу-бу!

Як не дивно, сприймають їх як перші ритми пісні.

Починають співати.

УСІ (співають).

Гарний козак на натуру,

Гарно грає на бандуру.

За ними з Чарівним Веприком проростає, колоситься жито.

А як під який прийдеться случай,

Як попадеться який син сучий,

Від’їздять, тягнучи за собою довгу нивку жита.

Ще ізгодиться Мамай-сіромаха,

Ще не заржавіла шабля, моя сваха!

На славнозвісній картині про Козака Мамая лунає уривок народної думи:

Одсьогодні кожен знай,

я тепер Козак-Мамай.,

Та як сяду на коня,

Житом затуляється білий світ.

Виходить Оповідач.

ОПОВІДАЧ. Отак, дітки. А далі вже буде не він один, а буде козацтва багацько.

Вони й зараз ходять межи нами, лише треба уміти їх розгледіти. От як де побачиш чесного та хороброго чоловіка – оце він і є.

Ох, забалакалися ми, а казка вже давно й скінчилася. Ну, то це не біда.

Бо в мене для вас є ще багато інших чудових казок, ви до нас приходьте і батьків своїх із собою беріть, то ми вам ще не такі покажемо. До нової зустрічі!

Продовжує лунати уривок народної думи:

як шабелькою брязну,

то усенькі вороги

дінуться де й казна!

Колосками жита заплітається завіса.

КАЗЦІ КІНЕЦЬ