Текст книги "Знай хто Мамай"
Автор книги: Богдан Жолдак
Соавторы: Єва Нарубіна
Жанры:
Сказки
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)
Богдан Жолдак (вірші Єви Нарубиної)
ЗНАЙ ХТО МАМАЙ
чарівна-пригодницька п’єса для дітей
на дві дії та один антракт
Переднє слово
Всі знають, хто такий безсмертний козак-Мамай.
Але ж ніхто ще не знає – а звідкіля він такий узявся? Яке було в нього дитинство?
Отже це вкрай потрібна казка для українських дітей.
Запорукою успіху є:
образи головних героїв, які дуже близькі до наших відомих казкових, хоча часто діють за допомогою й «сучасних методик».
Як?
Ось як:
Дійові особи:
Сирота, він же Козак-Мамай,
Оповідач,
Цар Панько,
Царівна-Паньківна,
Вогнюра – головний пекельний біс,
Кухар-Ню̀хар, він же Цар-Нюха̀р,
Конячий міністр,
Незолота рибка,
Риба-ніс, вона ж Риба-міст,
Коник-Химородник,
Чарівний Веприк,
Змій-Жеретій,
Бісеня,
Бісота пекельна.
Дія 1
Картина 1
На декорації (яка, як і всі наступні тут, створена за допомогою відео-діапроекції) – славнозвісна картина з козаком Мамаєм, а за ним намальована Рай-країна.
Щойно він, намальований, торкнувся струн – лунає уривок думи:
Хоч дивись на мене,
та ба, не вгадаєш,
звідкіль родом і як звуть, –
нічичирк не взнаєш.
То візьми і угадай,
звідкіля Козак-Мамай?
На сцену виходить Оповідач, який доспівує цю пісню.
ОПОВІДАЧ. Хто він такий Козак-Мамай? Й звідкіля він узявся?
А десь не десь, колись не колись, а ще від часів царя Панька, коли земля була тонка – вже тоді люди малювали козаків Мамаїв. На воротях і на дверях.
Одчини, зайди досередини, а там скриня, а на скрині хто намальований? Той само козак Мамай.
Намальований Козак-Мамай сидить на картині, грає на бандуру:
Козак-Мамай куди хоче,
Туди й скаче.
ОПОВІДАЧ. Ось цю загадку ми й розгадаємо, друзі. Бо всі люди на Землі, всі козаки починалися з малих дітей. О. А хто це там співає? (Дослухається до своєї пісні).
він ніколи і нізащо
та й і не заплаче,
То візьми і угадай,
звідкіля козак-Мамай?
ОПОВІДАЧ. Отож було це, чи не було, а було таки...
Ось одним шляхом ішов собі хлопчина, співав, роздивлявся на свою чудову Рай-країну. Аж доки ген за долами, ген за горами, не побачив чудовий царський палац.
На сцену виходить Сирота, зітхає.
СИРОТА. Ще три дні мені йти.
Картина з Козаком-Мамаєм підноситься вгору, і на сцені виникає зала царського палацу.
Картина 2
Там сидить біля вікна молоденька, однак уже незрівнянної вроди Царівна-Паньківна і журиться туди.
Брязкаючи товстою дерев’яною «Велесовою книгою», до вітальні заходить її тато, Цар-Панько. Дерев’яною, бо всі аркуші в ній із дерева зроблені.
ЦАР-ПАНЬКО. Ану, доню, не журись.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА.А як сумно?
ЦАР-ПАНЬКО. От ми зараз тебе розважимо.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Пхе. Як?
ЦАР-ПАНЬКО. А хочеш, поворожимо та побачимо щось цікаве?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА.Пхе. Що може бути цікавого?
ЦАР-ПАНЬКО. А от, наприклад, за кого ти заміж вийдеш?
Доня шаріється усією своєю красою, соромиться, однак цікавість перемагає.
Цар-Панько знімає з голови чарівну корону, кладе її на стіл і ворожить.
ЦАР-ПАНЬКО. Навздогад буряків, щоби часник трапився!
З цими словами розкручує корону, зазирає в неї.
Тр-р-р-р!
ЦАР-ПАНЬКО. Ой, хто це? Простий сільський парубійко!
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Пхе.
Цар-Панько почухав потилицю короною, тоді розгорнув навмання «Велесову книгу», тицьнув, не глянувши, пальцем, читає:
ЦАР-ПАНЬКО. «...і потім стане зі сільського хлопчини сього Козак-Мамай, тобто безсмертний». Гм. Господи, та коли вже нарешті він з’явиться?..
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Пхе!
Знову обурюється Царівна-Паньківна.
Та й Цар-Панько розгублений.
ЦАР-ПАНЬКО. Що значить твоє «пхе»?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Не царського роду!
Сказала вона й обурено начепила Цареві на голову його чарівну корону.
Картина 3
ОПОВІДАЧ. Отакі-то царські доньки, вередливі. Бо не знають, хто їм в пригоді стане, хто порятує з біди. Хто ж це? Ще не скажу. А от хто це йде до царського палацу? Та це ж хлопчина-сирота.
Сирота дуже поспішає, закинувши торбинку за спину, бадьоро чимчикує Рай-країною, поспівуючи:
Хоч я малий і сирота
та вірю:
доля непроста
мене попереду чекає,
здобуде той,
хто відшукає!
І мало не спотикається об край глибокого провалля, однак вчасно схаменувся. І рушає од тої прірви подалі.
Картина 4
ОПОВІДАЧ. А ніхто й гадки не мав, що діється у нас під ногами, тобто під землею. А живуть там у пеклі хто? Пекельники, це такі чорти та бісота, які лише й думають, як би нам накапостити. Ану, подивимося, хто вони такі.
У підпіччі навколо велетенського багаття позбиралися пекельники підземного царства.
Найстарший над ними, Вогнюра, вигукував.
ВОГНЮРА. Хіба це справедливо, що ми тут, внизу, а вони там – нагорі?
БІСОТА. Ні!
Вигукнули усі печії, палії, горії, смаглії, пекуни та печюки.
ВОГНЮРА. Підземники! Мешканці безодні! Коли ж ми зможемо на поверхню вийти? На білий світ?
БІСОТА. Коли?
ВОГНЮРА. І перетворити його на чорний?
БІСЕНЯТКО. І зачорнити його!
Ревнуло збіговисько палюків, загоріїв, займальців, смажеників.
ВОГНЮРА. Щоб пекло було не лише під землею, а й на поверхні!
БІСОТА. Щоб було справедливо! Скільки можна терпіти?
ВОГНЮРА. То чому ж ми не робимо цього?
Обвів він їх важким поглядом.
Запанувала мовчанка.
ВОГНЮРА.– Ну, що, вигадали? Невже це так важко? Мізків нема?
БІСОТА. Та трохи є... Бо нам заважає Рай-країна, вона така світла та сильна.
Зітхали нечестивці, смаленики та підземельні печеники а ще пеклики.
ВОГНЮРА. А зміркувати, як би то знищити її?
БІСОТА. Бо заважає нам її володар, Цар-Панько.
ВОГНЮРА. А ще?
БІСЕНЯТКО. А, особливо, його чарівна корона!
ВОГНЮРА. Як би нею заволодіти?
БІСОТА (невпевнено). Шу-шу-шу...
ВОГНЮРА. Ось! Ми недаремно зібралися всі саме в цьому місці, у підпіччі царського палацу. Настав той святий час – у тій Рай-країні знайшовся один такий чоловік, який нам може допомогти!
БІСОТА. Ура! Хто ж це такий?
Картина 5
ОПОВІДАЧ. Дійсно, хто? Де ж він живе, де ж він ховається? Та невже ж у царському палаці, невже в ньому на кухні?
То тим часом нагорі, у на кухні царського палацу Кухар-Нюхар з огидою дмухає то на сковороду, то на Незолоту рибку.
КУХАР-НЮХАР. Чому я їм змушений смажити? Чому не вони мені? Я маю годувати їх, їх, хто не знає навіть, що таке скоровода, тьху ти, сковорода.
Буркотів він, борючись із бажанням плюнути в каструлю.
НЕЗОЛОТА РИБКА. І дійсно!
КУХАР-НЮХАР. Сказано бо: навіть кожна кухарка може керувати країною... То кухар – і поготів! То чому ж я нею не правлю? Хто мені скаже?
Гукнув він у піч.
Бу-бу-бу! – голос його посилився гуркотом порожнечі, наповненої вогнем, полинув униз.
ГОЛОС ВОГНЮРИ. Я тобі скажу, я! С-с-с!
Він пурхає з димом і іскрами в отвір підпіччя й летить нагору кіптявим його димарем, нагору, ду-ду-ду! Щоб вилетіти з печі в кухні царського палацу.
Й геть обтруситися та сажею забруднити білісіньке вбрання Кухаря-дмухаря, який, затуманений помахами тих обсмалених крил, не ладен перевести подих.
ВОГНЮРА. Украдеш цареву корону, й будеш нагороджений.
КУХАР-НЮХАР. Як?
ВОГНЮРА (даючи йому сушену зміючку). Матимеш усе оце царство.
КУХАР-НЮХАР (шаленіючи). Так! Буде виконано! Все зроблю, все!
Не глядячи, ставить на вогонь у нестямі сковороду із Незолотою рибкою.
Та, обпечена, стрепенулася, й, писнувши, виплигнула у вікно, гучно плюснувши там.
КУХАР-НЮХАР (визираючи слідом за нею). Ти диви, тільки-но я її зловив у річці, а вона вже й знову там... Ой, а чим же я годуватиму царя? Тю, а навіщо? Я його так нагодую, ух, що аж-аж-аж!
Картина 6
ОПОВІДАЧ. Ну не всі ж істоти на Землі погані. Є й добрі, хоч живуть вони не на землі, а у воді. От чи чули ви, діти, про Рибу-ніс? Як не чули то подивіться.
Тим часом у водяно-морській безодні, велетенська Риба-ніс підпливла до глибоких підводних печер і вийняла карту, карбовану на мушлі-баклажці – протерши її плавником од водорості, і звірилася з планом.
РИБА-НІС.То це тут, чи не тут? Що тут у нас на мапі зазначено? Тут! Аякже, мені ще прабабуся заповідала, як добутися найглибших джерел чого? Живильно-чародійної води. Ну, ось!
На карті намальовано лабіринт глибинних підводних нір, де накреслено в центрі їх «бювет».
Риба-ніс тисне на бювета, підставляє фляжку свою баклажку.
Буль-буль! – наповнюється та.
Пливучи вже назад, Риба-ніс натикається на обпечену Незолоту рибку, яка прожогом мчить.
РИБА-НІС. Чого ти мчиш, як обпечена?
НЕЗОЛОТА РИБКА. А я і є обпечена! Але я мчу не тому. Я підслухала страшну новину: царський кухар погодився допомогти пекельним чортам, аби скинути царя і захопити нашу владу! Біда! Скоро Рай-країні кінець!
РИБА-НІС. Як це можна? Треба поспішати нагору, треба попередити мешканців Рай-країни про небезпеку!
НЕЗОЛОТА РИБКА. Так, і негайно!
Риба-ніс виймає мушлю-баклажку з географічною картою, дивиться, тре її плавниками, однак нічого путнього там не бачить.
РИБА-НІС. Ти диви, чарівне джерело тут є, а де Рай-країна – тут не зазначено. Отакої... Ну, ясно, це ж підводна мапа, а Рай-країна – вона ж наземна! Як же її знайти та попередити про страшну небезпеку?
Картина 7
ОПОВІДАЧ. Але ми забули про головне. Про що? Та про царський палац, а, головне, про його кухню. І що ж там зараз куховарить хитрий Кухар-нюхар?
Там, в кухні царського палацу чародіє Кухар-Нюхар.
Вона більше схожа тепер на алхімічну лабораторію, стільки він туди різного приладдя натаскав.
КУХАР-НЮХАР. Раз!
Кухар дмухар кидає туди сушену зміючку. Перемикає Кухар-Нюхар скляні рурки і всі компоненти потекли разом до каструлі.
Буру-ру-ру!
Забулькотіло од того все там, завирувало, тричі брудно змінило колір, а потім враз знову прикинулося невинною юшкою.
КУХАР-НЮХАР. Оце кулінарія! Калапеця-малапеця, бурда-вурда! (Радіє та чаклує на недобре, ще й собі трохи плюнув туди). – Хе-хе-хе, ось вам приправочка!
Картина 8
Кухар-Нюхар несе страву до царської вітальні, де урочисто очікує на сніданок Царівна-Паньківна.
Вона з першої ложки зачерпнула зі страви ту бридоту, однак устигає схаменутися, тобто лише понюхати спочатку.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Тьху!
Тетеріє.
Потім, уважно озирнувши ложку й побачивши там підозрілу сушено-варену зміючку, люто жбурляє її в Кухаря-нюхаря.
КУХАР-НЮХАР (обурюючись). О, панство. Все їй, бачте, не так.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ух ти ж, гад, – кричить вона. – Я тобі покажу, так, чи не так.
Хапає ополоника, кидається до Кухаря-нюхаря, женеться за ним довгими коридорами палацу.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. А стривай лишень!
Цар-Панько зайшов до вітальні, читаючи «Велесову книгу», брязкаючи її дерев’яними дощечками-сторінками. Устигає одскочити од доньки.
ЦАР-ПАНЬКО. Ти куди, доню?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Та вражий кухар чогось намішав у їжу!
ЦАР-ПАНЬКО. Недобре так, доню, треба ж вірити людям.
Заходить до вітальні, сідає до столу.
Неуважно ложкою черпає з макітри, зачерпнувши зміючку, мимохіть надкушує її, несподівано бачить цю почвару, отож з переляку падає неживий.
Саме тут до вітальні вбігає Кухар-Нюхар, зриває з Царя-Панька корону.
І щодуху тікає до своєї кухні-лабораторії, зачиняється.
Торох-торох!
Стукаючи об алхімічні прилади, вмикає їх – вони світяться недобрим вогнем, булькотять.
Він чародіє.
КУХАР-НЮХАР. Піски сипучі, болота трясучі, охопіть цей тихий рай, хай нещастя візьме цей край! Хай він стане голодний, і тому я, Кухар-Нюхар, стану над ним верховодний!
Й урочисто одягає на себе царську корону, повільно перекидаючи її догори низом – так само повільно білий світ міняється на чорний. Бо з усіх кутків висовується обсмалена пекельна бісота.
ВОГНЮРА. Спрацювало!
БІСОТА. Ура!
Гур-гур!
Блискавки, громи – і вже Рай-країна дивує зруйнованими попелищами.
Вказівник на її кордоні просотується їдким гидким чадом і літери на ньому міняються – вже тепер не «Рай-країни», а стають геть іншою назвою «Руїни-країни»...
Картина 9
ОПОВІДАЧ. Отак то, любі мої дітусі... Не встигнеш оком моргнути, як влада в нашій країні помінялася...
Що я кажу? Не в нашій, а цій, казковій країні – раз – і вже новий цар!
ЦАР-НЮХАР. Мням!
Цар-Нюхар (а це колишній Кухар-Нюхар, щоразу поправляє на собі накладну перуку й бороду), жує ковбасину і водночас лає в палаці Конячого міністра:
ЦАР-НЮХАР. Де тебе чорти носять?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Кликали?
ЦАР-НЮХАР. Та авже ж!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Хвалити будете? За те, що я, Конячий міністр, збільшив потужність кожної коняки до двох кінських сил?
ЦАР-НЮХАР. Ну то й що? А усі коні стоять негодовані! Двосильні твої коняки стоять нечесані, нечищені, голодні!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Так нічим годувать, ваша величносте.
ЦАР-НЮХАР. Цить, дурню, коли царі мріють: ось так і бачу їх чистенькими, ситенькими і смачненькими.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Трава ж повсихала, фуражу нема.
Цар-Нюхар заходився лупцювати його недоїденою ковбасою.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зуби.
ЦАР-НЮХАР. Цить, кажу, коли царі мріють. Як нагодуєш, нагороджу – підберу тобі гарну наречену.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Невже яку князівну?
ЦАР-НЮХАР. Бери вище.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Невже Царівну-Паньківну оддасте за мене?..
Однак замість відповіді отримує дужого копняка й вилітає за вікно.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зуби...
Картина 10
ОПОВІДАЧ. А що, хіба легко бути царським прихвостнем? Нелегко тут вберегти свої зуби. За них він узявся і на шлях подався.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Що ж робити з цими кіньми? Хоч бери й чисть їх сам... Оце б одружитися з царівною, то би вона сама їх чистила. Ох-ох, царям легко мріяти, не те, що нам, простим міністрам. О? Що я чую? Хтось співає?
Зі шляху, чути спів Сироти:
Хоч я малий і сирота,
та доля в мене непроста.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Хто це? Адже в Рай-країні, тьху! В Голодному царстві співають лише голодні шлунки...
Дізнатися би я хотів
навчають де на козаків!
Конячий міністр нашорошився, бо бачить маленького Сироту, який чимчикує Голодним царством з торбинкою за спиною і піснею:
Й оборонити весь наш рід.
Щоб більше не було сиріт...
Якби мені хто розказав,
Або дорогу показав!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я тобі зараз покажу! Ось!
Конячий міністр заступає йому дорогу, хоче вдарити коліном, однак той з несподіваною спритністю ухиляється.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ти диви, якась не наша дитина. Спритна! Та й пісня теж спритна...
Пройду країни і світи
Козацьку школу віднайти!
Якби мені хто розказав,
Або дорогу показав!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Стій! Ти хто такий?
СИРОТА. Не знаю. Бо я сирота без імені. Але скоро вивчуся на козака.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ти? Таке мале – а туди ж. Немає давно козаків, вже й пам’ять про них зникла!
СИРОТА. Як це могло статися? Адже оця земля, на якій ми зараз живемо, здавна була шахтарською та козацькою...
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ну то й що, що була? Як навалилися на нас, нещасних, то варяги, то бусурмени, та мордва зі шляхтою, то гай-гай! Що й не розбереш, хто ми зараз такі... А ти кажеш: козаки.
СИРОТА. Треба з із чогось їх починати.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. З чого ж?
СИРОТА. Та з того, щоб не на простого козака вчитися, а на козака-чарівника.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Того, що в народі Мамаєм звуть?
СИРОТА. Мабуть, головне з першого отакого почать, а там, може, й інші заведуться.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Овва!
Конячий міністр весело регоче, однак несподівана думка робить його сер’йозним.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Стривай... Є тут одна школа така... Лише там дуже-дуже важко вчитися.
СИРОТА. Не для того я хочу стати козаком, аби легко вчитися.
Картина 11
ОПОВІДАЧ. Не знав, не відав Сирота, до якого палацу він потрапив, де діються лихі справи. Не знав, тому й не міг допомогти нещасній Царівні-Паньківні, яка потрпила в біду, тобто в мішок...
Несе на високу вежу палацу Цар-нюхар мішка, в ньому щось борсається, щось дуже схоже на Царівну-Паньківну...
Дивиться на піщаного наручного годинника, струшує його нетерпляче.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА (борсаючись у мішку). Рятуйте! Допоможіть!
Мить – і вже чути з неба гудіння:
У-у-у!
Прилітає Змій-Жеретій, поважно заходить на приземлення.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ну?
ЦАР-НЮХАР. Кізяки гну. Спершу грошики покажи.
Той вручає Цареві-Нюхареві мішечок з грішми, забирає такого ж, лише більшого мішка з Царівною у Царя-Кухаря, готується відлітати.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Рятуйте!
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ.– Ну й люди... За гроші продадуть й доньку рідну... Та тьху!
Стартує.
У-у-у!
Цар-Нюхар од радощів натягує корону аж на самісіньку шию.
Картина 12
ОПОВІДАЧ. Отак-то, діти... А що в цей час робить наш Сирота? Де він зараз, ви знаєте? То підкажіть мені, бо я вже старенький, і можу забути. Де він, га, не чую?
На стайню прийшов Сирота і Конячий міністр.
СИРОТА. А яка наука?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Непроста. Гній за кіньми чистити.
СИРОТА. Гній? Так я ж на козака, на безсмертного вчитися хочу...
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Злякався труднощів? А коників не жалко? А вони ж брудненькі та нещасненькі, і ніхто їх не любить. О! Був же колись у Греції безсмертний козак Геракл. Так він теж починав – стайні чистив, чистив, аж доки богатирем не став. А ти не просто чистимеш, а матимеш посаду в конячо-кобилячому міністерстві – будеш молодшим кобилмейстером. Згода? Одностайно? Одноконюшно? Одностайно, та тю ти!
СИРОТА. Та згода. А де ж ваше конячо-кобиляче міністерство?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Та ти що – нетутешній? Де ж воно, як не в стайні.
Зачувши там кроки, Коник-Химородник ховається за купу гною.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Отут чисть, отут на козака й учись!
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Бур-бур!
Сироту заведено до стайні, там хтось гучно буркотить порожніми животом.
СИРОТА. Оце така козацька школа?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А який же козак без доброго коня, хлопчику?
Конмін вручає йому вила-трійчата.
СИРОТА. То де ж він той чарівний кінь?
Лишившись наодинці, Сирота озирається.
СИРОТА. А кого ж чистити, як нікого нема.
З-за купи гною несміливо витикається Коник-Химородник.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Що? Невже хтось буде чистити мене? Нечувано...
Він визирає, як Сирота починає орудувати вилами-трійчатами й швидко одна купа гною зникає у велетенській тачці.
Шух! Шух!
Коли купа зникла, хлопчина бачить перед собою Коника-Химородника.
Не встиг він протерти очі, як Коник-химородник зник.
Картина 13
ОПОВІДАЧ. Ех, невесело бути в мішку, особливо, коли не знаєш, куди той мішок несуть. Одне добре, що мішок важкий, і іноді вимагає перепочинку.
Летить між хмар Змій-Жеретій із мішком.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. У-у-у!
Раптом бачить згори:
внизу швидкою річкою поміж стрімких берегів пливе велетенська Риба-ніс із мушлею-баклажкою, притороченою до пояса, махає до нього плавником.
Змій спустився, сів на край скелі.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Чого тобі?
РИБА-НІС. В який бік пливти до Рай-країни? Треба її попередити про небезпеку!
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Не чую, вода шумить, – кричить Змій.
Тому Риба-ніс випливає поверх води.
РИБА-НІС. Куди, питаю...
не встигла запитати вона, як змій її спритно уштрикнув шаблюкою.
Од чого Рибу-ніс вигнуло дугою.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ото не сунь свого носа, куди не слід. Заклинаю: риба-меч, риба-пилка, риба-молот! А ти була Рибою-носом, станеш же тепер Рибою-мостом. Й тепер по тобі через ріку довіку до мене гості ходитимуть. А я гостей – ой як люблю! Бо серед них трапляються такі смачненькі...
РИБА-НІС (плаче). Я? Рибою-мостом?
Гидко сміючись, Зміюка відлітає.
Картина 14
ОПОВІДАЧ. Ну, гаразд, украв наш Кухар-нюхар царство і став Царем-нюхарем. А чи легко такому злодюжці царювати? Ох, нелегка це справа...
В царському палаці Цар-нюхар намагається щосили читати «Велесову книгу».
ЦАР-НЮХАР. Погана книжка. Чому? Тому, що всі книжки погані. Чому? Тому, що я ж читати не вмію.
Тре очі, поволі засинає.
З’являється Конячий міністр, доповідає Цареві:
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Велика радісна новина: потужність кожної нашої коняки я особисто збільшив до двох з половиною кінських сил...
Цар на троні прокинувся і знову почав жувати ковбасу.
ЦАР-НЮХАР. Годі, годі... Знаю я твої коні та їхню потужність.. Єдино можу сказати, що вони в тебе набагато чистіші стали.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я готовий. Може переіменуєте мене з конячого міністра в конячо-кобилячого? Вже хваліть.
ЦАР-НЮХАР. Та не тебе, а отого сироту. Через нього моя улюблена коняча ковбаска-сервелат чистішою стала. Ну, ходімо, показуй роботу.
Бух!
Зазнавши стусана від Царя, Кобилячий Міністр отямився посеред стайні.
Картина 15
ОПОВІДАЧ. Якщо ти конячий міністр, то місце твоє де? Вірно, не в царському палаці, а в стайні, межи коней. Якщо вони, звісно, ще там є.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зуби...
ЦАР-НЮХАР. Чи вибити їх тобі, бо вже вони й мені набридли?
Конмін ухилився.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ось він, мій учень, молодший кобилмейстер.
Показує на Сироту.
СИРОТА. Я, як майбутній козак, радий зробити щось хороше у вашому царстві.
ЦАР-НЮХАР. Хвалю.
На це Конячий міністр застогнав і вхопився за зуби.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. О, ці царські слова, які хвалять не мене, а кого іншого...
ЦАР-НЮХАР. Це в тебе, певно, зуби мудрості?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Та якби, ті ще й досі не прорізалися.
ЦАР-НЮХАР. То це зуби дурості. Ану, перевіримо. Кажу: молодець, хлопчина-сирота!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР (стогнучи, нишком). Цей безрідний хлопець ще привласнить собі усі мої заслуги перед троном?
СИРОТА. Ваше величносте, я, як майбутній козак, готовий до нових подвигів!
ЦАР-НЮХАР. Отже, – сказав він, – ти зможеш здобути для мене й Чарівного Веприка?
СИРОТА. Я? Я не знаю, де й шукати його.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А хто щойно співав:
Піду, наймуся до Царя
І вивчусь на богатиря?
СИРОТА. Я? Та я не таке співав!
ЦАР-НЮХАР. Цить, коли царі мріють! (Співає).
Носиком він риє,
вухоньками сіє,
дир-дир,
чудо-звір!
Конячий міністр улесливо підхопив:
Копитом волоче,
Їсти сам не хоче,
А хвостом боронить,
Питоньки не просить!
Цар-нюхар пальцем у повітрі малює Чарівного Веприка.
Чудо, чудо-звір!
Де він походжає –
жито виростає,
та густе, як бір!
Дир -дир!
ЦАР-НЮХАР. Гаразд, гаразд, хлопчику, я згоден. Приводь, приводь його сюди мерщій, цього Чарівного Веприка.
СИРОТА. Та я...
ЦАР-НЮХАР. Бо знаєш, що тобі буде?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я знаю! Зубоньки болітимуть.
СИРОТА. Так я ж не знаю навіть, де його шукати?
ЦАР-НЮХАР. Не журися, хлопчику, я дам тобі чудового помічника, чудового поводиря. Оцього. – (Цар-нюхар штурхнув Кобилячого міністра). – А чого ти так скривився?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР (співає).
Болять мої зуби,
болять мої губи,
і серце моє!
Чому, скажіть, люди,
Міністрів – не люблять?
Міністрів лиш чублять?
Повернув іти геть зі стайні.
Царівни не люблять,
І люди не люблять.
І коні не люблять,
Собаки не люблять…
Сирота хотів щось казати, однак вже почув відповідь:
Мухи не люблять...
І жаби...
І... і... і...
Зазнавши нового ковбасного удару від Царя, Конмін хутко завершує арію:
А Цар – лише б’є!
Обидва йдуть геть.
ОПОВІДАЧ. Отака царська ласка... Завжди цар, замість дати премію та й вигадує важчу роботу. А як її виконати? Хто тут на стайні може допомогти?
Сидить Сирота сам у стайні та й журиться.
СИРОТА. От тобі й записався в козаки.
Зітхнувши, бере хлопчина вила й одкидає останню купу гною.
І за своєю тугою не бачить, що там ховався Коник-Химородник.
Раптом Сирота чує спів:
Тихо-тихо навкруги,
дуже-дуже тихо,
дуже тихі вороги,
ще тихіше лихо...
СИРОТА. Ой, хто тут в Країні-руїні, ще й співає?
Лихо-тихо, тихо-лихо!
Страшно й дико,
Гей!
На цих словах із очищеного стійла виткнувся Коник-Химородник.
Тиша та не від добра
Та й не від достатку…
Неможлива боротьба, -
Знає цар, наш батько.
Хлопчикові на мить самому вдалося підспівати:
Із такого майбуття
Не буває вороття!
Аніхто не дише, –
Всенародна тиша!
Тиша... Тиша... Тиша.
СИРОТА. Хто тут ще є?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Та не кричи ти так, не порушуй тишу.
Зі стайні виткнувся Коник-Химородник.
СИРОТА. Хто ти?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Я Коник-Химородник.
СИРОТА. Ти чарівний кінь? Хто тебе навчив співати?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Ні, просто балакучий. Як ждеш, що з тебе ковбасу зроблять, то не тільки заспіваєш.
Потихеньку всі живуть,
Тобто доживають.
На харчі тебе жують,
Тобто дожувають.
Сирота й незчувся, як сам став йому підтягувати:
Вірю я, що в майбутті
Також тишком-нишком
Вимруть підданці усі –
Бо усохнуть кишки!
Киш... Киш... Киш.
СИРОТА. Нічого собі пісенька.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Скільки нашого брата конячого полягло... Всіх поглинула конина-ковбасина. А в полі працювати – ніким.
СИРОТА. Чому ж ти раніше мовчав про це?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. А з ким було балакати? Як тут усіх на кінську ковбасу пустили, сервелат називається – чував? А орати, боронувати, сіяти – вже нічим.
СИРОТА. А ти? Ти ж орати можеш?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Я? Потужністю в чверть кінської сили?
Сирота помацав його ноги.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Я тільки на м’ясо й годен – із чарівного коня вийде гарна ковбасня!
СИРОТА. Дійсно...Так он чого мене за Чарівним Веприком посилають... А де його шукати?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. За Чарівним Веприком треба їхати Залізним шляхом.
СИРОТА. А звідки ти знаєш?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Балакучі коні ще слухати вміють, де, хто, що балакає. Чомусь люди біля коней балакучіші стають, думають, ніхто не розуміє – сказано: скотина...
СИРОТА. Їхати мені, чи не їхати?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Та ти лиш випусти мене з цього страшного агропрому, тобто Конячого міністерства – куди хоч довезу!
Сирота озирнувся страшною стайнею.
СИРОТА. Може, дійсно, дременути звідсіля, куди очі бачать? Може, ніхто не знайде?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Ні. Треба здобувати Чарівного Веприка, що носом риє, а вухами сіє, щоб у нашому царстві харчів було багацько, бо інакше Цар-нюхар усіх нас тут поковбасить. На сервелат.
СИРОТА. Поспішаймо!
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Сідай, та тільки не дуже гоцькай.
Ми здобудемо його,
Веприка Чарівного!
Цок-цок-цок!
Шляхом їде з вилами-трійчатами сирота на Коникові-Химородникові, обоє співають:
Царство нагодує,
Всіх коней врятує,
Ти мені повір,
Оцей чудо звір!
Обоє виїздять з цим із Голодного царства.
