Текст книги "Знай хто Мамай"

Автор книги: Богдан Жолдак

Соавторы: Єва Нарубіна
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Дія 2

Картина 16

На сцену виходить Оповідач.

ОПОВІДАЧ. Отак, діти, ви бачили, як починався цей козак. Та й усі козаки на світі починалися точнісінько так, бо й вони родом-плодом із сиріт. А хто хоче стати Козаком-Мамаєм? Змій-жеретій? Ні? Царівна-Паньківна? Ні? А, таки, хлопчина-сирота? Ну, тоді починаємо казку знову. Що це там на шляху широкому, на шляху широкому діється?

Шляхом хтось біжить, гучно хекає, здоганяє друзів.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Стійте, стійте! Ой, постривайте, ой, дайте дух переведу! Ой, чи далеко ще?

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Та тут вже недалечечко, скоро буде Риба-міст.

Конмін сахнувся.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Що таке Риба-міст, це, звісно, цікаво. А от що таке балакучий кінь – іще цікавіше. От тобі й Руїна-країна – одна назва! Ну, нема і в нім порядку, якщо вже й коні заговорили... Вірно зробив Цар-нюхар, пославши мене наглядати за таким хлопчиком... Тут треба око й око!..

КОНИК-ХИМОРОДНИК. ... й вухо!

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Оце точно... Що-о?!

Тетеріє.

Чіпляється за хвіст Коника і всі рушають далі.

Картина 17

ОПОВІДАЧ. Отак, діти, будь ти дитина чи будь ти рибина, а не можна довірятися першому зустрічно-подорожньому. Хто зна, якими чарами він володіє? Бо потім лежи собі та журись, із Риби-носа перетворишися на Рибу-моста!

Лежить собі Риба-міст, перекинута між двох крутих берегів, та й журно виводить:

Тепер я риба непроста,

Бо з мене зроблено моста,

Уже лежу поверх води,

Що ні туди, і ні сюди.

Сонце, відбиваючись від бистрини.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ти диви, яка гарна русалка.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Це не русалка, а риба.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Він мені каже. Наче я не знаю, що всі риби живуть під водою. А ця – живе поверх води, отже – русалка.

У мене ніс – міст,

У мене й хвіст – міст.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Я ж казав, що це Риба-міст.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Тю на таку. Ще проковтне.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Та ні, – сказав Коник-Химородник, – вона таких, як ти, не ковтає.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Чому?

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Гидує.

Топчуть мене люди

Що мандрують всюди...

Страшна в мене доля,

Страшний в мене хист,

Заплакала вона і сльози її потекли крутими берегами в ріку.

бо я – Риба-міст...

О, як звільнитися мені

і попірнати в бистрині?

РИБА-МІСТ. Здоров, тобі, хлопче. По волі, чи по неволі прийшов?

СИРОТА. Козак все по волі ходить. А мандруємо ми за Чарівним Веприком, чувала про такого?

РИБА-МІСТ. Чувала, лише не легко буде його здобути.

Зачувши таку розмову, Конячий міністр геть удичів.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ох і сирота... Ну, гаразд, у нього коні говорять, а от риби – вони з одвіку німі – й теж раптом забалакали... Тут треба пильнувати за таким хлопчиськом!

Той саме почухав Рибу-міст під зябром.

СИРОТА. А ти не знаєш, де його шукати?

РИБА-МІСТ. Як не знати, коли він у Змія-Жеретія в глибокому льоху захований і од усього білого світу прихований.

СИРОТА. Навіщо ж він його у льоху тримає? Краще б Чарівний Веприк би краще жито сіяв, і людям би було і Змієві.

Риба-міст на це засміялася, аж мостиці на ній затряслися.

РИБА-МІСТ. Навіщо Змієві те жито, коли жоднісінька з його голів такого не їсть.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А що ж вони їдять?

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Невже теж коней?

РИБА-МІСТ. Не жито, не коней, а от таких, як ви, людей.

СИРОТА. Чи їхати мені, чи не їхати?

Почухав потилицю Сирота.

Запала мовчанка.

Яку порушив Конячий міністр.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А може не треба нам до такого Змія, га? Бо в нього ж аж три голови, а в тебе, сирото, лише одна.

СИРОТА. Що? Це в мене – аж одна, а в нього – лише три! Поїхали! Перепускай нас на той берег!

РИБА-МІСТ. А ти звільниш мене?

СИРОТА. Може, я звільню тебе! Лише покажи, у який бік за Веприком рушати. До Змія в гості.

Конячий міністр од цього почутого й застогнав.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зубоньки... Ой, щось я наче захворів... Ой, не здужаю й кроку ступити...

РИБА-МІСТ. Гаразд, перепущу, якщо ти взнаєш у Змія-Жеретія, як мені звільнитись, чи довго на собі цей клятий міст тримати?

СИРОТА. Навіщо? Я й сам тебе звільню.

РИБА-МІСТ. А ти знаєш чари?

СИРОТА. Звичайно. Я ж майбутній козак-чарівник. Ось: еники-беники їли вареники, еники-беники тиць, звільниться враз Риба-міст...

Чаклує.

Однак нічого не виходить.

Риба-міст сміється.

РИБА-МІСТ. Ех ти, еники-беники... Ні, вже краще їдь до Змія-Жеретія, я дуже хочу, щоб ти туди доїхав. А, головне, щоби назад повернувся до мене розповів мою таємницю. Тому ось, візьми. Ось тобі мушля-баклажка води.

СИРОТА. Хіба тут у річці води мало?

РИБА-МІСТ. Це – вода непроста, це живильна вода, мертвих піднімає. Я її колись із найглибшого дна в морі-окияні здобула. Один ковток – і оживеш, та ще й житимеш тисячі літ.

Сирота ховає мушлю-баклажку за пазуху. Сідає верхи й рушає.

Риба-міст перепускає їх по собі на той бік, цокотять мостиці під копитами.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, боюся, ой, упаду!

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Чого тут боятися?

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Та я змалку русалок боюся!

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Чого її боятися? Оце якби таку засушити, то добряча б з неї таранька вийшла.

Сирота, слухаючи це, засміявся на таке.

СИРОТА. Оце сказав... Де ж ти стільки пива на неї таку візьмеш? Правда, може в Змія є? Певно, що він собі в норі кілька діжок холодних приховав, щоб нас запивати.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Гай-гай. Де ти тепер бачив, щоб змії в норах жили? Хлопчику! Та вони вже всі в палаци перебралися. Це ми скоро всі по норах житимемо...

Картина 18

ОПОВІДАЧ. Чи довго ще нашим любим друзям їхати, чи ні? Не знаю, як вони, а я вже – стомився. А ви, діти? Ще ні? Ну, то слухайте і дивіться далі, бо наші друзі вже до змієвого палацу дійшли.

Чи довго вони їхали, чи ні, раптом Коник-химородник ворухнув вухом і став.

СИРОТА. Що трапилося? Скажи мені, розумна тварино.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. А ти хіба не чуєш?

ГОЛОС ЦАРІВНИ-ПАНЬКІВНИ (співає).

Ніхто не їде,

Ніхто не скаче,

Де ти, єдиний

Меткий козаче?

Їдуть вони між страшних скель, чують далекий спів Царівни-Паньківни:

Ніхто не хоче

Порятувати,

Я маю очі

Виплакувати...

Лунав дівчачий голосок, та жалібно так, та тужно.

Хоч я царівна,

Але я плачу...

Хоч я Паньківна,

Але не бачу,

Не бачу тата,

Що й Сирота мало не заплакав.

Не бачу мами,

Не бачу світу я

За сльозами...

СИРОТА. Ану, хутчій туди! – гукнув він і вони помчали на голос.

Якби була я

Проста дівчина,

Проста-простая,

А не царівна,

Отак мандрівники їдучи на голос, добулися вельми похмурої споруди. Де світлим був лише спів.

Царівна-Паньківна сидить в змієвому замку за ґратами.

Бачить далеку дорогу, якою рухаються наші герої.

Була б у мене

Інша доля,

Я квіточки б

Збирала в полі…

Подорожні під’їздять під замок.

Була би доля,

Була би й воля,

І я могла бим

Учитись в школі!

Пісня затихла, причаїлася.

СИРОТА (з огидою). Ох і палац.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Мені б такого.

Із середини, з-за ґрат визирає, Царівна-Паньківна, розглядаючи подорожніх.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Хто такі будете?

СИРОТА. Я – чиста душа.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Я теж.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я – найчистіша.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Тоді здрастуйте. Я – Царівна-Паньківна, а яке в тебе ім’я?

СИРОТА. В сироти немає імені. Але скоро стану козаком! І тоді й ім’я здобуду.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Кожен козак – це колишній сирота.

СИРОТА. Чому?

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Тому, що в козаки йшли ті, хто все втратили. Герої-сироти. Однак лише єдиний з них може стати безсмертним, тобто Мамаєм... А чого це ви сюди прийшли?

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Змія-Жеретія бити! Ми хочемо звільнити тебе і Чарівного Веприка.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Тоді заходьте.

СИРОТА. Яка гарна дівчинка.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Хороша думка.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Мені б таку.

СИРОТА. І ми ще хочемо звільнити Чарівного Веприка та нагодувати житом Країну-руїну.

Царівна-Паньківна зітхнула.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ось зараз прилетить Змій-Жеретій і ви нагодуєте його...

СИРОТА. Але в нашій торбі вже немає харчів.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Повечеряє вами.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зубоньки.

СИРОТА. Може подавиться. А от скажи, як ти сюди потрапила?

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Новий Цар-нюхар перевдягся в мого тата і мене сюди продав. Однак Змій не з’їв мене через красу мою незрівняну. І тепер я проста наймичка.

СИРОТА. Може визволю.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ти? Я – перший, як вхоплю цього зміяку за хвостяку, що тільки: у-у-у-у!

ГОЛОС ЗМІЯ-ЖЕРЕТІЯ. У-у-у-у!!

Там небом за хмарами летить Змій-Жеретій.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я – перший ховатися! Куди?!

Із хмар вилітають три голови Змія-Жеретія, співаючи.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ.

У-у-у!

Братня єдність трьох голів

Розігнала ворогів.

Знають сили всі ворожі:

Разом ми – непереможні!

Всі гості заховалися під місточок.

Ми навіки всі єдині,

Живемо в одній родині.

Заповіт наш іншим гадам:

Краще буть навіки разом!

У-у-у!

Лякаються всі.

Лише не хлопчик-сирота.

СИРОТА. Козаки не бояться. Особливо майбутні козаки. Бо вони усі – з сиріт. Бо хто тоді боротиметься зі Зміюками?

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ховайся!

СИРОТА. Та хочеться щось хороше зробити на цім світі.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. У Змія-Жеретія є зброя, а в тебе немає!

СИРОТА. Якщо козаки були дужі лише зброєю, то навіщо й вони самі були потрібні?

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. У-у-у! – (Змій-Жеретій опустився на подвір’я). – Пощо ти сюди притарганився?

СИРОТА. По Чарівного Веприка.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Що-о???

СИРОТА. Й по Царівну-Паньківну.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Хе-хе-хе! Я їх ніколи не віддам.

СИРОТА. Чому?

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Бо тримаю для того, щоби отакі розумники, як ти, приходили сюди їх визволяти, тобто – мені на обід! Бо до мене інакше ж ніхто в гості не прийде, не провідає...

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. А я думала, це через мою незрівняну красу... Негідник!

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Звісна річ. Де ж ти бачила справжнього Змія і щоб він був не негідником, хе-хе-хе!

СИРОТА. Та що з таким говорити.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Дійсно, на балачки час марнувати. Будемо битися, чи миритися?

СИРОТА. Де вже з тобою миритися, коли ти оно всіх тільки б’єш.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ге-ге! Я такий! Ну, вже їстиму.

Виймає він шаблюку-зміюку.

СИРОТА. Стривай!

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Чого мені стривати? Я ж маю три голови, отже утричі голодніший. Усі мої голівоньки, – рахує, – одна, друга й третя їстоньки дуже просять. Бур-р-р!

СИРОТА. Лише маю перед своєю страшною смертю останнє прохання: ти багато літав, ти багато чував, скажи мені, як звільнити нещасну Рибу-міст?

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Бо дурна, як і всі дівчатка. Першого би подорожнього із себе в річку скинула, і звільнилася б. Ну, вже буду тебе їсти. Буду вже тебе мням-мнякати.

СИРОТА. Може, подавишся.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Погано... Один в полі не воїн...

СИРОТА. Ще гірше, коли нема жодного.

І наставив проти ворога свої вила-трійчата.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Це прості вила, хе-хе-хе.

СИРОТА. Якби всі вила на землі були не простими, то тоді навіщо потрібні ми, майбутні козаки?

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Тут треба чарами діяти.

СИРОТА. Та я їх ще не вивчив у школі, мене навчали лише гній кидати.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Є класні арифметичні чари.

СИРОТА. Та я ще й арифметики не знаю.

Змій ліниво граючись, тицяє своєю шаблюкою, однак сирота вилами одбиває удар.

Брязь!

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Та спритний же!

СИРОТА. А як ти думав, марно я вилами гній одкидав? От і навчився. От і тебе відкину!

Дзень!

Змій нападає, бавлячись своєю шаблею, сирота спритно борониться, що мало навіть не викрутив вилами шаблюку та не одкинув її.

Дзиз!

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ти диви – і не боїться. А в мене ж аж три страшнющі голови...

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Які три? То ти рахувати не вмієш! Бо теж не знаєш арифметики!

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ще й як умію! – (Змій починає рахувати свої голови, загинаючи пазурі-пальці) – перша, друга, третя...

Сирота тим часом проштрикає йому третю голову, і вона на довгій шиї падає додолу.

Ляп.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. О, а де третя? Погана арифметика на порожній шлунок. Ось я зараз цим хлопчиком пообідаю, а вже потім, може, і знання до мене повернуться... – (Змій покидає фехтування, починає рахувати знову, загинаючи пальці). – Одна, друга...

Скориставшись такою рахубою, сирота протикає вилами й другу голову.

Ляп.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ (здивовано оглядає її на землі). Що? Невже я став одноголовий? Так нечесно, один на один, я звик битися утрьох проти одного!

І розлютився, вже почав наскакувати, й перемагати Сироту...

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ти ніколи рахувати не вмів, двійочник!

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Хто, я? Я – відмінник. Я, можна сказати, професор. Ану, ще раз, одна...

Сирота штрикає й її.

Торох.

Вона, упавши, ще встигає сказати.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Погана річ арифметика... Тут, певно, алгебра потрібна була.

Гучно падає на місточок.

Гуп!

З-під якого вмить вибігає Конячий міністр з хлібом-сіллю.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Любий наш Змію-Жеретію! Дозволь мені особисто і од імені Голодного царства привітати тебе з перемогою й подарувати тобі од нього хоч і худого, однак дуже чистого лошака, з якого у нас роблять смачну ковбаску сервелат... (Тут він бачить живого сироту і мало не плаче). – Ой, зуби мої, зуби... Любий наш майбутній козаче! Дозволь мені од імені моїх хворих зубів особисто привітати з перемогою!

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Треба нам їхати назад і наше царство од злого кухаря визволяти.

СИРОТА. Як?

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Забрати в нього чарівну корону.

Сирота знову зітхнув.

СИРОТА. Як ти її забереш, коли він її аж на самісіньку шию натягнув...

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Нічого, щось та вигадаємо.

СИРОТА. Ну, то випускай із хліва Чарівного Веприка та й рушимо.

Картина 19

На сцену виходить Оповідач.

ОПОВІДАЧ. Бачте, діти, як погано не вміти рахувати. А ви вмієте? На пальцях? Оце добре, то ж слухайте і дивіться нашу казочку далі. Отож, Царівну-Паньківну врятовано. Чарівного Веприка теж. Так, друзі здобули свободу. А от чи здобудуть вони волю?

Над шляхом чути рохкання Чарівного Веприка, потім на ньому верхи разом із Коником-Химородником з’являється уся наша компанія.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А я кажу, що Місяць головніший за Сонце.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. А я – що навпаки.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Подумай – адже Сонце світить удень, коли й так усе видно. А Місяць – уночі, коли геть темно!

Веприк стрибає через яри, через доли.

Усі співають:

В нас Чаріний Веприк є!

– Рох-рох! – (додає Веприк).

Він не їсть, він і не п’є!

Рох-рох!

Носиком він риє!

Рох-рох!

Вушеньками сіє!

Рох-рох!

За ними й піснею постає, проростаючи, жито.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Добре хоч він не балакає, а тільки рохкає. Бо я б такого вже не витримав...

Чудо, чудо звір!

Де він походжає –

Жито виростає,

Та густе, мов бір!

Рох-рох,

Дир-дир!

І дійсно, колоситься й золотиться.

Картина 20

ОПОВІДАЧ. Ех, довгий шлях додому... Й багато чого може ще на ньому трапитися. От як зараз. Куди це вони прийшли? Вірно, до Риби-мосту, яка зосталася з носом. Тобто була з носом, а зосталася без носа, ой, щось я геть заплутався, ну, то дивіться самі.

Плюсь-плюсь...

Хлюпотиться, іскриться річкова вода. Наші друзі прибувають до Риби-моста.

Сирота вклонився.

СИРОТА. Здрастуй тобі, Рибо-мосте.

РИБА-МІСТ. Чи дізнався, чи довідався, як мені звільнитись?

СИРОТА. Рибо-мосте, ти спершу голову нахиляй, хвоста опускай, нас на той берег перепускай. А тоді й скажу, – гукає сирота.

Риба-міст так і робить, і вся ватага на Веприку переїздить нею на інший берег.

РИБА-МІСТ. Кажи, не муч.

Сирота нахилився до самісінького її вуха й таємно шепотить.

СИРОТА. Звільнишся, коли першого ж подорожнього скинеш зі себе у річку.

РИБА-МІСТ. А чи довго мені такого ждати?

СИРОТА. Оцього я не встиг запитати.

Помандрували далі.

РИБА-МІСТ. Агов, стійте. Та куди ж ви? Може, ще раз хочете проїхатися?

СИРОТА. Бувай, рибко.

Риба-міст зажурилася, так, що й не відчула, як на спині проросла житом.

Картина 21

ОПОВІДАЧ. Чи довго їхали наші любі друзі, чи ні, однак вони потомилися. А що тоді треба робити? Вірно, треба трохи відпочити. Особливо, коли в дорозі ніч застає, то воно не гріх і поспати трохи...

Сяє Місяць, як йому й годиться робити це уночі.

Під верстовим стовпом спить уся потомлена компанія.

Окрім, хіба, Конячого міністра.

Він тихенько краде у Сироти шаблюку-зміюку, замахується.

Од цього раптом прокидається першою Царівна-Паньківна.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Козаче, не спи!

Той хоче вхопити свої вірні вила-трійчата, однак міністр завбачливо одкинув їх ногою.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Спатиме вічним сном, як не відмовиться від тебе.

СИРОТА. Який же з мене козак вийде, якщо відмовлюся від друзів? А, особливо, від подруг?

Конячий міністр рубає його й він падає неживий.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Конику-Химороднику, тікай!

Той прокидається, тікає.

Так, що Конмін не може його здогнати.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Жаль, що втік – балакучий надто. Ну, гаразд, рушаймо в нашу милу рідну Країну-руїну. І вже – ніяких мені пісень! Хоча, правду кажучи, я б од радощів сам заспівав.

Картина 22

ОПОВІДАЧ. Ех, не встерігся хлопчина наш... Ну, з ким не буває. А куди подався наш хитрий Конячий міністр? Вірно, діти, до царевого палацу він подався.

У палаці Руїни-країни Конячий міністр доповідає Цареві-Нюхареві, який улад із доповіддю погризує ковбаску.

ЦАР-НЮХАР. Мням-мням!

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. ... потім я в нерівному кровопролитному бою особисто переміг страшного Змія-Жеретія, багатоголовця, зробивши з нього безголовця, і особисто визволив Царівну-Паньківну й Чарівного Веприка! Після чого привіз їх усіх перед ваші ясні очі.

Й оддав страшну зміїву шаблюку Цареві-Нюхареві.

ЦАР-НЮХАР. Ну, що ж, може, й похвалю.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Неправда! Усе це зробив сирота, якого ти підло вбив сонного.

Цар-нюхар одрізав шаблюкою ковбаси й уважно роздивлявся надкушене місце.

ЦАР-НЮХАР. Правда в тому, що ми візьмемо Веприка...

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Й випустимо його робити жито?

ЦАР-НЮХАР. Ні, наробимо з нього багато ковбас.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Як? – (обурилася Царівна-Паньківна). – Це ж чарівний звір!

ЦАР-НЮХАР. Вірно. Отож і ковбаска із нього буде чарівна. Бо з чарівної тварини – чарівна й ковбасина! А я такої ще зроду не куштував... І навіть ні разу не готував. Наробить він жита... А навіщо воно в Руїні-країні?

(Співає):

Дуже, дуже важко нам

Повелителям-царям,

Щоби люди неслухняні

Конячий міністр почав підтягувати, за що отримав кусень ковбаски.

Слухались, мов дітки няні.

Мням-ням-ням, мням-ням-ням,

Слухались, мов діти нянь!

Їсти в мене кожен хоче,

Біга, витріщивши очі,

А коли усі голодні –

Із моїм правлінням згодні!

Цар-нюхар і Конячий міністр, узявшись за ручки, застрибали навколо трону.

От руїна й дуже тиха,

Дуже дика, дуже дика,

Хоч вона занадто дика,

То зате слухняна й тиха!

Танцювали, доки Цар-нюхар не перечепився за шаблю-зміюку.

А іще для дисципліни

Запалають всюди війни,

Для розрухи та хвороб,

Краще слухалися щоб!

Царівна-Паньківна – нажахана, хоче тікати од таких верховод, але – зв’язана, не здатна це зробити.

У зруйнованому царстві

Непотрібнеє козацтво,

Лицарі й богатирі,

А потрібні – злидарі.

Мням-ням-ням, мням-ням-ням,

Слухались, як діти нянь!

Обидва попадали біля трону, переводячи подих.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А що зробимо з Царівною з Паньківною?

ЦАР-НЮХАР. Еге. Оддамо заміж за...

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. ...за мене?

ЦАР-НЮХАР. А ти хіба царського роду? Віддамо – за мене!

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Як?! Ви ж обіцяли заміж за мене?!

ЦАР-НЮХАР. Та, розумієш, вона дуже сердита на тебе, що ти зарізав якогось там сироту. До того ж вона неповнолітня.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А вас це не зупиняє?

ЦАР-НЮХАР. На відміну від тебе – у мене, царя, вона швидше підросте!

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Оце так, оце мені за всі муки зубні...

ЦАР-НЮХАР. От бач – а в мене зуби здоровісінькі ще. Отже вона моя. А тобі за службу вірну буде нагорода, ми тебе підвищимо із конячого міністра ти стаєш агро погромним, тьху! Агропромним! (До Царівни-Паньківни). Чи згодна ти зіграти зі мною весілля?

Царівна-Паньківна хоче образитися, однак на мить замислилася.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Весілля... Буде тобі весілля. Лише скажи мені: а на які гроші ти його гулятимеш? Он яке в тебе царство бідне.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Угадала, дівчинко!

Радісно погодився Конячий міністр, за що отримав стусана.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Однак я знаю, як поповнити казну, – несподівано почули вони од дівчинки.

ЦАР-НЮХАР. Як?! Кажи, не муч дорослого дядю.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Треба тепера поїхати до Змієвого палацу та й за добру ціну продати його.

Цар забув навіть жувати ковбасу.

ЦАР-НЮХАР. Дійсно, доки його не перекупили ріелтери та брокери та різні нахабні рейдери... А багатий той палац?

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. У-у-у!

ЦАР-НЮХАР. От ти мені дорогу туди й покажеш! Уперед!

Вмить удвох із міністром зникають, так хутко, що й забули корону взяти.

Картина 23

ОПОВІДАЧ. А згадайте-но, дітусі, хто Царев-нюхареві та Конячо-кобилячому міністрові мусить трапитися по дорозі? Хто посеред шляху лежить і міст на собі держить? Вірно, це Риба-міст.

Видно видноколо, де іскриться вода між крутих берегів, хутко струмениться ріка.

Тру-ту-ту!

Чути фанфару, в яку дудить Конячий міністр.

Риба-міст бачить, як до неї поважно підходить з ним Цар-нюхар.

РИБА-МІСТ. Стій! Хто йде?

ЦАР-НЮХАР. Це я, цар Руїни-країни із моїм Конміном, тьху! з Агропогромом! Ти, могла би перепустити нас на той берег?

РИБА-МІСТ. Могла б, якщо ти дізнаєшся, чи довго мені на собі цього моста клятого тримати... Ой, ой, що я кажу? Любі мої перехожі, ласкаво прошу! Я на вас так давно чекала і перепущу вас на той світ, тьху! На той берег!

Не встигли ті дійти й середини Риби-мосту, як під ними тріснули, посипалися половиці – Риба-міст перекидалася.

Трісь! Торох!

Мостиці хутко падали.

Тут поруч хапається Конячий міністр, тягнеться, виникає між ними бійка.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, жуби мої, жуби! Пропадають мої кутні й молочні!

Шубовсть!

РИБА-МІСТ. От тобі й еники-беники...

Міст перекинувся, Риба-міст звільнилася від нього і знову стає Рибою-носом.

В булькотінні води пропадають крики високопосадовців.

Вона ворухнула хвостом, проспівала, падаючи у хвилі.

РИБА-МІСТ.

О, як же хочеться мені

та попірнати в бистрині!

Плюсь!

Пірнає.

Над урвищем, зачепившись за гвіздок, лишається висіти чарівна царська корона й шаблюка.