Текст книги "Рожеві сиропи (збірник)"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Ніна Кирилівна зайшла до вітальні й ахнула. У серванті стояв той самий сервіз.

– Не може бути! – скрикнула Ніна Кирилівна, протерла долонями очі та навіщось перехрестилася, але сервіз не щез. У сервізі не вистачало однієї чашечки, і пам'ять Ніни Кирилівни знову заворушилася – цю чашечку Сьом-чик розбив на хрестинах молодшенького Родіка.

– Не може бути! – знову скрикнула Ніна Кирилівна і сіла на підлогу – стало недобре.

Вона знову обдзвонила всіх знайомих, питала у них, чи пам'ятає хтось італійський сервіз у них вдома. Виявилося, що сервіз пам'ятали майже всі. Ну звичайно – гордість сім'ї, італійський сервіз, старовинний, трофейний, ще домусолінський, Кирило Семенович подарував, друг сім'ї, свята людина.

– Як-як? Кирило Семенович? – перепитала Ніна Кирилівна.

– Кирило Семенович. До речі, куди він подівся? Чи не помер? Уже, певно, старенький.

– Старенький, – відчужено мовила Ніна Кирилівна, і новий спогад змусив її швиденько розпрощатися зі знайомими.

Вона ніколи! Ніколи не зраджувала своєму Сьомику! Ніколи! І цього не може бути. Господи, я божеволію, подумала Ніна Кирилівна. Не може бути! Я, молода, красива, зраджую своєму Сьомику з Кирилом Семеновичем. Усе нові й нові спогади народжувала пам'ять Ніни Кирилівни.

Вона зателефонувала Родіку.

– Родік, я ніколи тобі про це не говорила, але ти мусиш знати…

– Що знати?

– Пам'ятаєш Кирила Семеновича?

– Ну звичайно, пам'ятаю! Важко забути людину, яка подарувала тобі квартиру.

– Квартиру???

– І я досі ношу той годинник, який він мені з Австрії привіз…

– Годинник? – перепитала Ніна Кирилівна. – Ах, справді, годинник. Не важливо, Родіку. Я хотіла тобі сказати, що Кирило Семенович твій батько. Це сталося випадково, ми були необережні…

– Як – мій батько? Як – випадково?

– Він твій батько, синок. А випадково… Знаєш, іноді пристрасть притуплює раціональне, синок.

– Яка пристрасть, ма? Та я ж копія свого батька, тобто свого, твого чоловіка! Що ти вигадуєш?

– Я не вигадую… – тихо промовила Ніна Кирилівна й поклала слухавку.

Вирішила зателефонувати Паші.

– Паша, здається зі мною щось відбувається…

– Ma, тобі погано? Давай я приїду. Може, діду звякнути? У нього є знайомі, світила. Це у тебе нерви. До речі, ти в міліцію ще не ходила?

– Не ходила, – відповіла Ніна Кирилівна. – І не піду.

– Що, батько знайшовся? – зрадів Паша.

– Здається, знайшовся. Не приїжджай. Я сама. Сама…

Ніна Кирилівна розпрощалася з сином і пішла на кухню готувати другу порцію кави. В такі секунди ясний розум їй не завадить. П'ючи каву, Ніна Кирилівна перебирала завали пам'яті, які накопичились за останні тридцять років. Тисячі нових фактів її життя, що ніколи раніше не згадувалися, спливали на поверхню. Образ Сьоми змішувався з образом Кирила Семеновича, перепліталися та ліпилися в один історичний пелех – сімейні дати, розмови, випадки. Спочатку Ніна Кирилівна грішним ділом подумала, що її мозок грає з нею у небезпечну гру, що це вже від старості, перехідний вік жінки, гормони, але, час від часу телефонуючи знайомим та звіряючи свої спогади з їхніми, вона все більше впевнювалася, що тут справа набагато складніша, ніж звичайна шизофренія, і Ніна Кирилівна, вдягнувши шубку, аби не забити плече, пішла вибивати двері до кабінету чоловіка. Ключ від свого кабінету Семен Кирилович завжди тримав при собі. Це була його приватна територія, на яку Ніна Кирилівна ніколи не зарилася. Семен Кирилович сам прибирав у кімнаті та поливав квіти на підвіконні. Навіть вікна мив. Сам.

Замок у дверях був лише таким собі символом приватної території – з другої спроби фанера навколо замка тріснула, і двері відлетіли, ледь не пошкодивши шафу с книжками.

На столику під увімкненою лампою лежало кілька підручників з квантової механіки, посібник з хімії та науково-популярна брошура «Прискорити атоми в домашніх умовах». На підлозі валялися порожні колбочки та желатинові капсули, під стінкою, на тумбочці, де зазвичай лежали креслення та журнали, був встановлений невеличкий токарний верстат, але придивившись уважніше, Ніна Кирилівна зрозуміла, що це ніякий не токарний верстат, а… вона навіть не могла придумати відповідну назву для цього агрегату.

Ніна Кирилівна шукала записку або знак, який Семен Кирилович міг би залишити, але нічого. Взагалі. І тоді нещасна жінка рішуче відмовилась розуміти бодай щось.

– Сьома, Сьома, – важко зітхнула вона, – що ж ти за людина така. Я так мріяла, що ми зустрінемо старість разом, побачимо народження правнуків, купимо будиночок на Київському морі, я б заварювала тобі ромашкові чаї, ти б висаджував полуничку… Сьома…

І тільки Ніна Кирилівна зібралася залитися гіркими сльозами, як квартиру наповнив насичений щебет солов'я. Підправивши зачіску, Ніна Кирилівна пішла відчиняти двері. На сходовому майданчику стояла молоденька безлика медсестра. Вона трималася за інвалідний візок, у якому сидів висохлий беззубий дід зі старечою пігментацією на лисині та вологими сяючими очима. Дід був вкритий дюжиною ковдр, під якими ледь помітно тремтіли його руки.

– Дякую, Надюшо, почекай на вулиці, – шепеляво мовив дід.

Надюша покірно схилила голову та, не дочекавшись ліфта, задріботала східцями вниз.

Ніна Кирилівна, нічого не розуміючи, хотіла попросити роз'яснень, але, вловивши певні деталі у зовнішності діда, ахнула.

– Кирилка! Кирилка? – здивувалася Ніна Кирилівна. – Сьома?

Хаос думок та відчуттів підкосив ноги жінки, і вона сіла на низенький коридорний трельяж.

Кирилка, натиснувши важілець, в'їхав до квартири.

– Ніна, – тихенько промовив він. – Це я. Кирило Семенович.

– Тебе не було п'ятнадцять років, – схлипнула Ніна Кирилівна.

– Коли моя схожість з Семеном стала безсумнівною, я зник. Мене не було тридцять два роки, мене не було п'ятнадцять років. Мене не було три дні.

– Але… але навіщо?

– Я сумував за молодою Ніною Кирилівною, а стрибнути на тридцять два роки у глиб історії виявилось так легко, проте повернутися назад у мене не вийшло. Я не врахував однієї очевидної речі – прогресу, який у сімдесят сьомому ще не був у такому розквіті.

– Але ж чому… чому ти не розповів мені тоді, коли зустрів мене?

– А ти згадай. Я намагався.

І у пам'яті Ніни Кирилівни тільки зараз спливла розмова, яку затіяв Кирило Семенович у черзі за квитками на олімпійські змагання у вісімдесятому році. Вона сміялася, не вірила, а потім, коли Кирило Семенович почав наполягати на своїх доводах, розсердилася, і йому довелося все перевести на жарт.

– Я продав Марку машину…

– Я знаю.

– У мене були гроші, я зробив нові документи, зі своїми знаннями влаштувався на хорошу роботу, працював на оборонну систему, впровадив багато новацій, допоміг собі молодому влаштуватися на завод, де я пропрацював стільки років. Перший час відчував себе щасливим, ледь не богом, мені були відомі такі речі, які тогочасна людина і уявити не могла. Але щастя тривало недовго. Пізніше мене почали роз'їдати сумніви, іноді траплялися нервові зриви, я почав сумувати за тобою, теперішньою тобою. Але нічого вдіяти не міг. Знаєш, хотів приїхати ще позавчора, проте я старий, і Надюшу було важко вмовити. Я тримався до останнього. Я знав, що мені необхідно дожити до цього часу, щоб побачити тебе ще раз.

– Побачив, – гірко мовила Ніна Кирилівна, і її очі зблиснули вселенською образою. Вона побачила свого чоловіка з новим обличчям, звільненим від тридцятилітньої личини. Це був самозакоханий егоїст. На долю секунди вона зненавиділа його й одразу ж пробачила. Непомірно багато і занадто мало часу минуло після його егоїстичної і, якоюсь мірою, хлопчачої витівки.

Кирило Семенович хотів ще щось сказати, можливо, щось дуже важливе, але у нього почався напад ядухи, і Ніна Кирилівна була вимушена викликати Надюшу. Медсестра, невдоволено фиркнувши, забрала немічного Кирила Семеновича, залишивши Ніну Кирилівну самотньо стояти посеред коридору перед відчиненими дверима.

Взявши позачергову відпустку, Ніна Кирилівна на два місяці зачинилася у квартирі. Кілька разів приїздив Пашка, але окрім маминого «так» або «ні» нічого не почув.

Цілими днями вона ходила по квартирі, все згадувала, намагалася вхопити найдрібніші деталі минулого. До Нового року залишилося якихось два тижні. Це свято для Ніни Кирилівни завжди було найголовнішим, святом усієї родини, коли у центрі уваги були ялинка, телевізор та інша банально-салатна атрибутика. Почуваючись самотньою та покинутою, Ніна Кирилівна вирішила: якщо до Нового року нічого не зміниться, вона покінчить життя самогубством, вистрибне з вікна або нирне в ополонку на Дніпрі. Врешті, зупинившись на цьому рішенні, вона сіла у крісло, втупилась у сервант на італійський сервіз і заглибилась у безмірне двотижневе чекання.

Розділ 2

Дядя Сергій Валентинович сидів на підвіконні у найдорожчому номері найдорожчого готелю Монте-Карло. Посеред кімнати стояв ящик найдорожчого шампанського, в ліжку тихенько посапувала найдорожча проститутка, а посеред столу був розсипаний кілограм найдорожчого кокаїну, який дядя Сергій Валентинович так і не наважився скуштувати.

На комоді, у несказанно величезній ванні, в гардеробній та на майже всіх столиках, трельяжах і комодах стояли напівпорожні вазочки з чорною ікрою та блюдця з якимись невимовно дорогими тістечками. В довжелезному коридорі стояла найдорожча, останньої моделі веломашина «Пежо».

Дядя Сергій Валентинович нудьгував. Для повного щастя йому було достатньо трьох мільйонів. Вигравши спочатку в Баден-Бадені у рулетку вісім мільйонів, а потім у Монте-Карло ще сімдесят, колишній листоноша втратив сенс жити. Він купив собі літак, який йому був зовсім непотрібен. Згодом він подарував його королівству Тонга. Потім дядя Сергій Валентинович купив у того самого королівства невеличкий острів, на якому йому було самотньо і нецікаво.

Хтось порадив Сергію Валентиновичу зайнятися бізнесом і вкласти гроші у видобуток коксу.

– Сто двадцять відсотків річних! – наголошував хтось. Але на це дядя Сергій Валентинович лише розсміявся.

Сто двадцять відсотків він зможе виграти у будь-якому казино за п'ять хвилин. Бізнес не цікавив його.

Тоді дядя Сергій Валентинович почав займатися благодійністю. Він вигравав мільйони у багатих у покер, рулетку або блек-джек та віддавав це все голодним і хворим дітям Нігерії, Уганди, Центральної Африканської Республіки та Чаду. Проте дев'яносто відсотків усіх грошей осідало у кишенях тамошніх королів, диктаторів та вождів. Бути Робін Гудом сучасності швидко набридло. Тим більше, має ж хтось у світі хворіти та голодувати.

Зневірившись у силі грошей і втомившись від постійних виграшів, знахідок та подарунків, дядя Сергій Валентинович вириішив усе це припинити одним махом. Зупинившись у затишному готелі десь під Базелем, він вирушив до лісу, що розкинувся навкруги міста та готелю. Не вигадавши нічого кращого, він закопав свій камінець під молоденьким дубом, сподіваючись на те, що коли дерево за кілька десятиліть розростеться, то корені його підімнуть цей камінь під себе і ніхто більше не знайде його. Цим він вирішив допомогти і собі, і людству. Проте повернувшись до готелю, він дізнався, що став власником нового мотоцикла «BMW», який розгрувався готелем серед постояльців. А ввечері, після смачної вечері в ресторані, піднімаючись сходами до свого номера, Сергій Валентинович знайшов стоєврову купюру. Це почало дратувати. Повернувшись до лісу й викопавши камінець, колишній листоноша виїхав з базельського готелю й переїхав до Монте-Карло.

– Це моя доля, – важко зітхав він, прогулюючись по набережній в білих парусинових штанах або ловлячи рибу на купленій спеціально для цих цілей яхті. – І хоч би один карасик. Усе якісь аухи та барабульки.

Два місяці дядя Сергій Валентинович жив у непомірній розкоші. Все, у що він вдягався, на чому спав та чим запивав усю цю розкіш, визначалося такими словами, як «найдорожчий», «найсучасніший», «найкращий». Витрачати гроші не було куди – його не цікавило анічогісінько. Найдорожчі проститутки отримували до тридцяти тисяч лише за те, що складали Сергію Валентиновичу компанію під час рибалки або вечері. Швейцар готелю, чия зарплатня могла позмагатися із зарплатнею непоганого адвоката, з радістю забивав з листоношею козла.

Придбавши найдорожчу і найсучаснішу веломашину, дядя Сергій Валентинович дратувався через те, що він не відчуває кайфу від скрипіння потертого сідла або від того, що не доводиться прищепками підбирати брюки в районі ланцюга. Його нова веломашина розганялася до п'ятдесяти кілометрів на годину, але навіщо? Навіщо йому п'ятдесят кілометрів, якщо йому нема куди їхати, якщо мета як така відсутня, якщо нема кому везти листи, платіжки та депеші, квитанції на цінні листи й листівки перед Різдвом чи Великоднем.

І от, сидячи на підвіконні серед ікорно-кокаїнової розкоші, дядя Сергій Валентинович, самотній та нещасливий, байдужий і відсторонений, гостро відчув нестачу чогось щирого, теплого та чесного. Нестачу любові, чи що? У нього не було друзів, не було коханої жінки, і швейцар, паскуда, постійно грав у піддавки. Але не повертатися ж до рідної Софіївки, не йти ж після всього цього на пошту і не розвозити ж цим нікчемам, цим селюкам рахунки та листи…

Останньою краплею стала підслухана розмова між адміністратором готелю та якимсь молодиком у дорогому костюмі. Адміністратор, сивовусий й стрункий дідок, виправдовуючись, пояснював молодику, що весь сьомий поверх зайнятий олігархом з Росії. Обнімаючи доричну колону, Сергій Валентинович мало не сповз прямісінько на мармурову, висвітлену й вибілену підлогу. В цю саму мить він відчув, як мерзенно все це, як примітивно і нецікаво він існує. Він – російський олігарх, варвар, гун, вандал, що приїхав до цивілізованого світу жерти і спати в одному кориті, обіймати доричні та іонічні колони, не розрізняючи їх. Увечері, сидячи на підвіконні й вдивляючись у вогні набережної, слухаючи рівне дихання найдорожчої проститутки, яка була куплена спеціально для того, щоб спати у ліжку й давати змогу Сергію Валентиновичу відчувати присутність хоч однієї живої душі поруч, він твердо вирішив, що неодмінно покине це місце, зав'яже з таким життям і… знайде її, єдину любов свою, яка, незважаючи на його зовнішність і вік, любитиме не за гроші, а за чистоту серця.

Вранці наступного дня дядя Сергій Валентинович, залишивши номер у готелі (з випивкою, їжею, кокаїном, проститутками та трьома величезними ящиками грошей), виїхав у східному напрямку. Через усю Європу, проїжджаючи й зупиняючись на кілька днів у таких містах, як Генуя, Мілан, Больцано, Зальцбург, Відень, Брно, Краків і, врешті, Львів, дядя Сергій Валентинович намагався закарбувати у своїй пам'яті всю цю безпорадну буденність самотності та незрівнянного багатства. Зі Львова він за годину дістався приватним літаком до Борисполя й за дві години вже вечеряв у затишному ресторані в провулку Чехова. Всі речі, які залишив собі Сергій Валентинович, вкладалися у дві невеличкі валізи. В одній містилися сорочки та шкарпетки, станок для гоління й кілька костюмів, а в іншій – гроші.

Треба було неодмінно все змінити. Змінити так, щоб більше ніколи до цього не повертатися. Нехай це звучить і банально і деякою мірою вульгарно, але необхідно спалити всі мости, що розділяють Сергія Валентиновича – колишнього, теперішнього і майбутнього. З цією думкою він викликав таксі, яке довезло Сергія Валентиновича до пішохідного мосту. Діставшись його середини, дядя Сергій Валентинович відчув якусь невимовну і зовсім непоясниму прикрість. З одного боку, він хотів змінити своє життя, зупинити цей маніакальний успіх й розчинитися у натовпі звичайних людей, яких розрізняють лише генетичний фонд та слабка соціальна градація, а з іншого боку – чи не доведеться плакати гіркими сльозами від утрачених можливостей… Ще й не факт, що йому вдасться все це змінити й зупинити.

Врешті, розпанахуваний уздовж і впоперек протиріччями та сумнівами, дядя Сергій Валентинович дістав з кишені камінець і викинув його у спокійні води Дніпра.

Йому хотілося почути, як камінець булькне, щоб запам'ятати цей звук як символ перелому його власної епохи, але в той момент десь щось загуділо, хтось крикнув, завив катер на пристані, й бульку не відбулося. Точніше, дядя Сергій Валентинович не почув його.

Життя змінилося. Листоноша зрозумів одну звичайну й очевидну річ: справа була не в тому, що він утопив свій камінь, а не залишив його під дубом десь у центрі швейцарського напівкантона. Справа була у тому, з яким серцем ти відпускаєш свої сили. І тоді, стоячи на мосту, він таки відпустив його: з важким серцем, але в той же час відверто бажаючи позбутися своїх надприродних здібностей, які, якщо дивитися правді У вічі, дісталися йому напрочуд легко.

І так нечесно!

Як насправді чесно і що таке абсолют чесності, дядя Сергій Валентинович не знав, тому, провештавшись із тиждень містом, він зрозумів, що воно, це місто, йому в принципі подобається, і що тут в принципі можна жити, і що нове життя треба почати з нового помешкання. За кілька днів він зв'язався з брокером і обміняв одну з валіз на чотирикімнатну квартиру в кооперативному будинку на розі Чорновола і проспекту Перемоги. Це було чесно. Сергій Валентинович відмовився від несказанних багатств заради простецького існування, тому має повнісіньке право розпочати своє простецьке існування з невеличкою форою на старті. Так би мовити, захищеним тилом, куди він зможе привести жінку.

Спочатку було важко. Кожного разу, коли дядя Сергій Валентинович бачив у вітрині магазину ту чи іншу річ, яка йому подобалась, нав'язлива думка, що він тепер не здатен отримати те, чого бажає, починала прогризати в ньому жаль за втраченим, але зібравши всю волю в кулак, він сильно зажмурював очі й ішов далі. Хоча іноді якась вертлява напівдумка прослизала, і листоноша починав шкодувати за кілограмом кокаїну та найдорожчою проституткою, які залишилися в Монте-Карло. Все це він, зрештою, міг би вигідно тут перепродати й купити собі, наприклад, «ниву» або «дев'ятку».

Коли грошей не стало не тільки на бажане, але й на необхідне, дядя Сергій Валентинович зрозумів, що нове життя по-старому має свої нюанси і один з них – це необхідність ходити на роботу, отримувати мізерну зарплатню й щонеділі відвідувати кафе або кінематограф, або взагалі, господи прости, зоопарк. Дядя Сергій Валентинович відчув себе самотнім і проклятим злидарем у величезній чотирикімнатній квартирі. Хто він, чим займатиметься, невже він більше ніколи не виграє мільярд у рулетку?

З цією думкою він узяв усі свої гроші (щось близько трьохсот гривень) і пішов у казино. Не затримавшись там і десяти хвилин, він опинився на брівці з порожніми кишенями та фізичним голодом, який зводив його з розуму.

Доведеться йти на роботу.

Роботу дядя Сергій Валентинович шукав довго і пристрасно. Він відчував потребу робити корисну, але разом з тим приємну справу. Він знову став листоношею. Принаймні він так себе називав. Робота ж його полягала не в листоношстві, а в управлінні цілим відділом сортувальників спецкореспонденції. Цей відділ був частиною секретної філії Укрпошти, якою займалися спецслужби. Він приймав набагато більше пошти, ніж основний центр, що знаходився біля залізничного вокзалу. Робота, врешті, була напівсекретною, і влаштуватися туди він зміг лише завдяки одному своєму знайомому, який займався різними бізнесовими справами та мав широкий вплив на різні соціально-економічні кола. З цим впливовим знайомим дядя Сергій Валентинович познайомився у Баден-Бадені ще три роки тому.

Залишилося знайти жінку.

Вони познайомилися на одному журфіксі, який щонеділі влаштовував той самий впливовий приятель Сергія Валентиновича. Неділю приятель обрав не випадково. У суботу всі неодмінно б понапивалися свинями й приємний вечір перетворився б на бедлам, а бедламу приятель не любив. Тому він обрав неділю – у понеділок усім на роботу, якщо хто і нап'ється, то випадково, а випадок – не закономірність. Про це неодноразово наголошував приятель. В одну з таких неділь була запрошена і Ада – молодша донька приятелевого однокурсника. Ада постійно мовчала, а на запитання лише ховала очі та коротко відповідала «так» або «ні». Можливо, саме ця цнотлива стриманість і тонка душевна організація підкупили Сергія Валентиновича. Він не те щоб закохався, але виокремлював Аду з усіх гостей жіночої статі. Всі інші поряд з беззахисною Адою здавалися листоноші пантерами та гієнами.

Одного разу, запропонувавши Аді провести її до трамвайної зупинки, Сергій Валентинович тим самим зробив один з найрішучіших у своєму житті кроків. Ада погодилась, а вже коли під'їхав трамвай, Сергій Валентинович зробив спробу її поцілувати. Стримуючи тремтіння у голосі, Ада промовила:

– Не треба.

Так тривало щонеділі аж до Різдва. Кожного разу Сергій Валентинович намагався поцілувати Аду, і кожного разу вона просила цього не робити.

– Можна хоча б обійняти вас? – ледь не розревівся дядя Сергій Валентинович в один з недільних вечорів.

– Обніміть.

Він обійняв Дду й одразу відсахнувся від неї – відчув, як збільшується його чоловіча сутність. Крізь пальто, швидше за все, Ада нічого б не відчула, але на всяк випадок…

Більше Ада на щонедільному журфіксі не з'являлася. Вже місяць, як листоноша її не бачив, що змушувало його мучитися на предмет сердечної хвороби. Врешті він не витримав і на початку лютого таки відшукав її, Аду. Мешкала вона у невеличкій однокімнатній квартирі, яку на час навчання у медичному інституті їй винайняв батько.

– Виходьте за мене, – перше, що сказав листоноша, переступивши поріг квартири.

– Добре, – тихенько мовила Ада і розплакалася.

– Чому ви плачете? Ви не хочете?

– Я вийду за вас, – ще тихіше сказала Ада.

– А тепер можна вас поцілувати?

– Не треба.

Вона переїхала до Сергія Валентиновича у його шикарну чотирикімнатну квартиру, чесно куплену на гроші з минулого життя. Покинувши навчання та тимчасову роботу медсестрою, двадцятирічна Ада сиділа вдома, переглядала книжки з картинками та вчилася готувати.