Текст книги "Рожеві сиропи (збірник)"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Розділ 3

Перше, що зробив Родіон, так це піднявся на третій поверх зазирнути у дослідницький відділ.

Коридорами бігали знервовані люди, передавали одне одному папери, носилися з пробірками та ретортами, грюкали дверима, кричали, телефонували якомусь Петру Андрійовичу Вєдісобак і питали дозволу на якесь прискорення.

Родіон зазирав то в один кабінет, то в інший, сподіваючись побачити Аню. В одному з них він її таки побачив. Вона сиділа впівоберта до дверей і, не помічаючи Родіона, розмовляла по телефону. Шморгаючи носом, Родіон звернувся до всіх одразу, чи, бува, не заносили їм з секретаріату звіти по дифузіях.

– Які звіти, не бачиш, у нас тут аврал. Потім, Родіон, усе потім! – знервовано прокричав завідувач лабораторії Семенюк.

– Ви захворіли, Родіон? – запитала молодший лаборант Даша, інтелігентна і довгокоса, донька одного дуже знаного фізика, майже академіка.

– Та трохи. Вчора під дощ втрапив.

– Заходьте, чаю вип'ємо? Тільки пізніше. Бачте – аврал.

– Та бачу.

Родіон пострілом глянув на Аню, яка сиділа на тому ж місці, але вже обличчям до нього. Їхні погляди зустрілися, і Родіон вискочив як ошпарений з кабінету. Стрімголов злетів на свій п'ятий поверх і ледь не збив з ніг Петю.

– Запізнюєшся, Родя.

– Ключі взяв?

– Та взяв. Тебе чекаю.

– А вона нічого, – шепотів сам до себе Родіон, – начебто. Симпатична, і в погляді щось є обпікаюче. Начебто.

Він намагався згадати її обличчя, але крім симпатичності та обпікаючого погляду нічого не проявилося. Навіть зачіска або у що була одягнена.

Ближче до обіду Родіона зовсім розморило. Він сидів, підперши кулаком щоку, безцільно дивився у вікно, зазирав у сіре небо й думав, думав, думав… А рівно о першій крізь непробивний озноб таки відчув голод – з ранку навіть кави не випив. Добряче висякавшись в умивальник, він, намагаючись уникнути Петі, побрів до їдальні. Підкріпившись котлетою по-київськи та кислуватим салатом (зміст його він так і не ідентифікував), ще довго, можливо хвилин двадцять, сидів за пластмасовим столиком і чекав. Але її не було.

Тоді він твердо вирішив спуститися на третій поверх і випити чайку – запрошували, чому б і ні? Долаючи страх і штучно напускаючи на себе байдужість, Родіон постукав у двері й несміливо зазирнув до кабінету. Крім кількох заклопотаних зазиранням у якісь трубки працівників та Даші, яка вранці запрошувала Родіона на чай, у приміщенні нікого не було. Ані теж не було.

– На чай прийшов, – винувато мовив Родіон.

– Так невчасно, Родіон. Вибачте, у нас тут Петро Андрійович приїхав – таких люлєй надає…

– Це який Петро Андрійович? – без цікавості запитав Родіон.

– Вєдісобак! – сказала Даша.

– Ах, звичайно-звичайно! Вєдісобак – це серйозно, – мовив Родіон і вийшов з кабінету.

І не встиг він зачинити за собою двері, як перед ним виросла вона.

– Добрий день, – тихо мовив Родіон і, не дочекавшись відповіді, дременув сходами наверх.

Це була вже його друга втеча за сьогодні. Віддихавшись біля дверей своєї лабораторії, Родіон дістав цигарку і, не виходячи у коридор, закурив.

– У неї руде волосся. І ніс гострий. Зелений светр, – шепотів собі під ніс Родіон.

На запах диму вискочив Петя.

– Родя, ти шо, штрафануть!

– Нехай.

– Нормально штрафануть!

– Петя, я зараз тебе штрафану.

– Та я ж навпаки… я ж як краще…

– Іди в жопу, Петя, – беззлобно мовив Родіон, загасив дві третини цигарки і зайшов до лабораторії. З-за спини він знову почув голос Петі.

– Да-да, новий сюрприз.

На Родіоновому столі стояла пляшечка дитячого сиропу від застуди, а поруч лежав усе такий же клаптик аркуша, вирваного із зошита: «Родіону».

– А ти, Родя, як, захворів?

– Захворів.

– Звідки ж вона знає? Вона тебе бачила сьогодні?

– Ага, – відсторонено мовив Родіон, – тобто… я хотів сказати… ні, не бачила.

– Ромео, бідний мій Ромео!

– Петя, іди в жопу.

– Ясно! Все ясно! Любовний хміль кружить голову юному науковцю! Петя то, Петя сьо, Петя, принеси, подай. А потім – іди в жопу. І це кращому другу таке говорити!

– Ти мені не кращий друг.

– Знаю, знаю, – важко зітхнув Петя. – Пий свої рожеві сиропи, Родя, і давай щось робити, а то Микола Олександрович говорив, що не сьогодні-завтра Вєдісобак ревізію проводитиме. Полетять наші голови…

Залишок дня Родіон намагався сконцентруватися й направити свої думки у необхідне русло. Вдома він годину просидів у холодній ванні й змушував себе думати лише про свою ідею. У нього є ідея, є розробки, креслення, він дійсно науковець. На відміну від рядового лаборанта Пєті, він – науковець, і винахід, над яким він працює, має перегорнути вверх дном усі сталі поняття людства про науку. І щоб досягти мети, необхідно відкинути зайве. Ці всі Ані, троянди, записки, рожеві сиропи (до речі, дякую, допомогло).

– Зібратися, зібратися, – повторював Родіон.

Вилізши з ванни, він подивився у дзеркало, на своє руде, як і в неї (знову вона!), волосся, на свій міцний ніс і слабке підборіддя. Неголене підборіддя.

Поголившись, Родіон вийшов із ванної, заварив собі півлітровий кухоль міцної кави й всівся працювати. Працював він до пізньої ночі, поки сон не звалив його і не протримав аж до неприємного пострілу будильника.

Почався новий день… Родіон, добре виспавшись на клавіатурі, вирішив для себе, що проведе його плідно, не думатиме – ні-ні – про неї, не відволікатиметься на пустопорожні подразники, не звертатиме уваги на нові сюрпризи та записки, а працюватиме на благо інституту та власної ідеї.

Перед тим як вирушити на роботу, він уважно склав список усього, що йому знадобиться в його роботі вдома: всі необхідні реактиви, викрутити з комп'ютера, що стоїть в дежурці, пластину оперативної пам'яті й замінити її на менш потужну, набрати паперу для креслень та купу інших невеличких, але потрібних дрібничок. З цим заповітним списком у кишені та папкою з інститутською документацією Родіон вирушив на роботу.

На столі в кабінеті на нього знову чекав сюрприз. Оригінальністю він не відрізнявся. Це знову був сироп від простуди та записка з тим самим гострим й щільним почерком: «На всяк випадок».

– Я ще той не допив, – буркнув Родіон і сховав пляшечку у шухляду стола. Поки не помітив Петя. Він сьогодні, як не дивно, не зустрічав Родіона під дверима, що траплялося надто рідко. Можливо, раз чи два за всю роботу Родіона в інституті. Спізнюється? Чи знову у дантиста протези ставить…

Скориставшись відсутністю свого набридливого колеги, Родіон узявся завантажувати сумку необхідним, тим самим викреслюючи зі списку певні пункти. Він так захопився, що голос, який він раптово почув позаду себе, не одразу спинив його.

– Я ж казав, Миколо Олександровичу, я говорив, а ви не вірили! Петре Андрійовичу, ви хоч вірили мені? Як тезці от скажіть, вірили?

В дверях стояли Петя, Микола Олександрович та Вєдісобак.

– Да, – важко протягнув Микола Олександрович, – скільки працюю завідувачем лабораторії, а такого свинства ніколи не зустрічав.

– Свинство! – прокричав Петя. – Свинство? Та тут криміналом пахне!

– Не знаю, може, на кримінал не потягне, а от доганою зі звільненням…

– Не потягне, кажете? – розчаровано перепитав Петя і, не дочекавшись відповіді, додав: – Та це ж секретне виробництво!..

– Було! Років двадцять тому.

– А ще в нього Анна Родзинкевич закохалася і записки йому пише, і сироп…

– Петро, зникни! – роздратовано рявкнув Микола Олександрович й опустив своє повноваге, явно втомлене тіло на стілець.

– Бардак! – сиплим голосом процідив Вєдісобак. – Бардак у тебе, Коля! – І вийшов з кабінету.

– Петре Андрійовичу! Петре Андрійовичу! – зацвірінькав Петя й кинувся наздоганяти тезку.

Микола Олександрович співчутливо глянув на розгубленого й блідого Родіона. Він стояв посеред кабінету й спокійно викладав із сумки набране.

– Може, поясниш, Родя?

Родіон, не підводячи погляду, відповів:

– Не хочу, Миколо Олександровичу. От чесно, не хочу.

– Хоч не на продаж?

– Смієтеся? Який продаж?

– Звільнити мені тебе треба. Хоча, якщо чесно, я краще б Петра звільнив.

– Робіть, як знаєте, – промовив Родіон.

Завлабораторією, крякнувши, піднявся зі стільця і вийшов з кабінету.

Згрібши невдало крадене назад до сумки й діставши з шухляди столу власні речі укупі з сиропом, Родіон вдяг свій тоненький плащик і за кілька хвилин опинився на трамвайній зупинці.

Якби Родіона попросили назвати найважчий день його життя, він, очевидно, не розгубився б. Це був день його звільнення. Забираючи документи з інституту, він намагався уникати своїх колег, але процедура звільнення виявилася затяжною, довелося побігати кабінетами, написати з десяток заяв та кілька пояснювальних записок. Родіон постійно ловив на собі осудливі погляди – звільняли злодія. І хоч Микола Олександрович спробував діло зам'яти, спростити, звільнити за власним бажанням, однак колишні колеги знали за що. Звичайно, не обійшлося без Петі – хто знає, що він їм наговорив і які ще гріхи вигадав.

«Можливо, якби я її зустрів, то отримав би від неї ляпас у вигляді такого ж осудливого погляду. Розчарувалася бідненька, тепер, певно, шкодує і про троянди, і про рожеві сиропи», – думав Родіон, залишаючи інститут. І як на зло, йому за всі ці кілька годин, скільки він бігав коридорами, так і не зустрівся Петя. Він би йому врізав, смачно врізав – так, що той у стоматологічному кабінеті поселився б назавжди.

Вже на зупинці, пропустивши кілька трамваїв, Родіон печально глянув у небо й повернув назад. Підійшовши до дежурки, він дочекався, поки черговий відділу вийде на перекур, і, таки дочекавшись, орудуючи хрестовою викруткою, витяг оперативну пам'ять з надр комп'ютера.

– Мені необхідніше, – тихенько посміхнувся Родіон і за дві хвилини вже їхав у трамваї в напрямку метро.

Розділ 4

Робота йшла безперервно. З ранку до вечора, не відволікаючись ні на які подразники зовнішнього світу, Родіон працював над своєю ідеєю. Катастрофічно не вистачало грошей, не вистачало необхідних препаратів, постійно хотілося їсти, але така розкіш, як їжа, не входила у фінансові плани Родіона. Він працював. Здавалося, до мети залишилося якихось кілька кроків, уже відчутно її запах, навіть силует видніється в димці на горизонті у такому затишному довгоочікуваному майбутньому. Але закінчувалися гроші, і де їх брати, Родіон навіть не уявляв.

Колись давно, ще в пору ранньої юності, гроші йому давав друг сім'ї Кирило Семенович. Але де він зараз? Ані адреси, ані телефону Кирила Семеновича Родіон не знав, та й бачив він його останнього разу ще тоді, як той подарував йому квартиру. Старенький він став, може, й помер.

Але в один день, наче змовившись, світ став проти Родіонового спокою. Спочатку зателефонував батько.

– Синок, – гарячково співав він у слухавку. – Синок, у тебе є радянські гроші?

– Які?

– Радянські, бажано до сімдесят шостого року.

– Па, звідки? Ти у Павліка спитай. Він же збирав там щось у дитинстві.

– Та в нього я вже взяв.

– А навіщо тобі?

– Синок, не зараз, потім. Не пам'ятаєш номер дяді Маріка?

– Навіть не знаю.

Батько повісив слухавку, а Родіон ще два дні переривався думками, згадуючи цю розмову.

А потім прийшла мама. Схудла, зморена, зачіска розтріпана. Сіла на стілець і заплакала.

– Синок, був у тебе батько? Приходив?

– Не було у мене батька. Не приходив.

– Синок, не бреши.

– Та не було. Кажу ж. Може, чаю, ма?

– Точно не було?

– Та не було. Телефонував, про радянські гроші питав. Це ж Пашка був у нас нумізмат.

– Горе у нас, синок, зник батько.

– Як зник?

– Ой горе…

– Ma, давай я тобі чаю наллю.

– Та не хочу я твого чаю. Побіжу. Побіжу, синок.

– Ma, ти телефонуй. Може, нікуди він не зник?

– Побіжу.

– Ти спитай у дяді Маріка. Тато до нього наче збирався – той ніколи нічого не викидав: усе під подушкою тримав.

І ще два дні Родіон думав про батька, час від часу скрикуючи:

– Ну молодець, батя! Ну молодець! Таки зробив це!

Семен Кирилович з молодшим сином Родіоном завжди був ближче, ніж з усіма іншими членами сім'ї, і сам Родіон знав про батька набагато більше, і матері сказати міг набагато більше, але вирішив промовчати, не ранити її.

І через усе це ніяк не міг він сконцентруватися на роботі. Після звільнення Родіон так добре працював, не думав ні про що, лише перед сном її згадував, але так, мимохідь, не заглиблюючись з головою у роздуми, не шкодуючи за втраченими можливостями. А тепер усе разом звалилося… А головне… безгрошів'я…

І все це Родіону здавалося напрочуд мерзенним, зайвим. Не так він уявляв години свого тріумфу, не мало бути цих проблем з ганебним звільненням, з цією пошлуватою нестачею грошей, з цією безвихіддю й перманентним відчуттям голоду. І ця безкінечна мряка, і п'яна потолоч, що цілодобово крутиться під вікнами, і вона… Де вона?

Вона з'явилася несподівано і просто. Родіон, лежачи у холодній воді, почув дзвінок у двері. Вилізши з ванни й загорнувшись у рушник, він почалапав, залишаючи на бугристому лінолеумі калюжі. Відчинивши двері, він побачив її. Несподівано і просто. Вона стояла, вдягнена у коротке фетрове пальто, руда і невимовно спокійна.

– Привіт, – сказала вона, – я прийшла.

Родіон, майже не здивувавшись, а сприйнявши її появу як очікуваний і доволі побутовий жест, пустив її у квартиру й промовив:

– Роздягайся. Чаю?

– Я какао принесла.

З цього самого часу вона якось напрочуд органічно поселилася і в його житті, і в його квартирі. Не набридаючи Родіону своєю присутністю й не заважаючи йому працювати, вона тихенько прибирала в іншій кімнаті, в туалеті, у ванній, складала Родіонові речі й систематизувала всі хімічні препарати та реактиви, що були розкидані по всій квартирі. Часом вона підходила до працюючого Родіона і питала:

– Це ти над своїм проектом працюєш?

– Працюю.

– Вдається?

– Вдається. Начебто, – відповідав Родіон, і вона, вдовольнившись скупими відповідями, поверталась до своїх справ.

Уранці вона ходила на роботу. Її не було майже весь день. Після роботи вона заходила на ринок або до супермаркету, купувала продукти, забігала до хімчистки забрати светр. Або в ательє – забрати брюки Родіона.

Родіон же, сидячи вдома без светра або без брюк, думав про неї, про її таку природну появу в його житті, що він навіть не помічає її легкої присутності поруч із собою, немов вона все життя так і жила з ним у цій двокімнатній хрущівці, але разом з тим розумів, що починає сумувати за нею, нерідко сам телефонував їй і питав, чи скоро вона повернеться.

– Я вже біля будинку, – іноді відповідала вона, і дійсно за кілька хвилин Родіон чув залізний шерех у замковій шпарині, потім на секунду відчував легкий протяг, і… на кухню заходила вона. Викладала на стіл продукти, віддавала Родіону светр або брюки, сідала поряд з ним і втомлено терла скроні.

– Голова болить?

– Ні, все добре, – спокійно відповідала вона й схиляла голову на плече Родіона.

Родіон відчував себе більш ніж комфортно, але від неї він хотів ще дечого, і як до цієї розмови підступитися, він не знав. Кожного ранку він обіцяв собі, що під час сніданку обов'язково з нею поговорить, попросить про цю дрібничку, про цю мізерну послугу. І кожного разу, коли вони сідали снідати в гостьовій кімнаті, він, дивлячись на неї, зазираючи у її гострі очі, якось боляче для себе усвідомлював, що просити про таке – злочин. І зволікав.

Нарешті, гірко розуміючи, що ставить під удар усі свої труди й що чекати більше не може, таки почав цю розмову. Свідомо не дивлячись їй у вічі, він промовив:

– Аня…

– Звичайно. Я давно чекала, коли ти про це попросиш. Напиши список, і я все принесу.

Але список був довжелезний. Досліди ще не закінчилися, й остаточний результат хоч і мав з'явитися от-от, але для цього Родіону потрібне було забезпечення всім необхідним.

Кожного дня Родіон говорив їй:

– Якщо не хочеш, не треба нічого виносити, я сам десь знайду.

Вона, знаючи, якої відповіді від неї чекає Родіон, відповідала:

– Ні, все чудово. Не хвилюйся. Мені не складно, – й викладала із сумки все необхідне для Родіонового проекту.

Наприкінці листопада, коли на вулиці стало незатишно й здавалося, що навіть день вкрився непроглядною темінню, Родіон впав у, як він сам визначив, депресію фінальної стадії. Він майже закінчив свою роботу, свій складний проект, над яким працював кілька років, і, усвідомлюючи, що це – спустошення, порожнина й незворотний процес розкладу свідомості, йому не хотілося навіть робити пробні експерименти. Це – кінець.

Для годиться він купив пляшку вина, нарізав бутербродів і навіть запалив свічки. Відчуваючи агонічні спалахи своєї мети і якоюсь мірою мрії, він усе-таки намагався втриматися, принаймні зовні, у доброму гуморі. Він чекав її. Чекав, щоб разом відсвяткувати свою перемогу. Свій програш, кінець, своє спустошення він відсвяткує потім, наодинці з собою, колись тоді, коли матиме час кілька діб лежати на дивані, пити каву й курити у стелю.

Але її не було.

Родіону не терпілося розповісти про кінець, нехай вона думає, що він став для нього щасливим. Для нього – науковця, майбутнього лауреата Нобелівської премії, переможця над утопічними ідеями, які він спромігся втілити у практику. Сьогодні він тріумфатор, а своїм нещастям він займеться завтра, післязавтра… Потім.

Але її не було.

Родіон навіть посуд помив. Випрасував речі й поголився, що робив украй рідко й без особливого ентузіазму.

Але її не було.

Під ранок, виснажений нічним чеканням, Родіон зрозумів, що її більше не буде. Ніколи. Вона зникла несподівано й назавжди. Її речі зникли так само безслідно, як і вона. Зникли її косметика і зубна щітка, рушник і куртка, піжама і навіть домашні капці. Її гребінець, шкатулка з нитками та ґудзиками, книжка Манна «Буденнброки», яку вона мріяла дочитати до нового року, щітка для взуття, чеки з хімчистки – теж зникли.

Попри усвідомлення того, що її більше не повернути, Родіон однаково намагався її відшукати. Хоча б задля трьох слів, якими вона змогла б пояснити втечу або нехай не пояснити, а просто і спокійно сказати:

– Я так не можу більше.

Або:

– Ти такий смішний, Родя.

Або:

– Все має свій кінець.

Або:

– Навіщо ти це робиш?

І йому вистачило б цих банальних слів, і він би відпустив її, повернувся б додому й ніколи більше не згадував її.

Але знайти її Родіону так і не вдалося. На дзвінки вона не відповідала, з роботи звільнилась, у квартирі, в якій вона проживала останні двадцять з чимось років, тепер живуть квартиранти, і вони нічогісінько не знають про хазяйку. Квартиру їм здала брокер.

Її друзів Родіон не знав. Де вона бувала, з ким зустрічалася, що її взагалі цікавило у цьому житті – він теж не знав.

І вже вдома, відкривши холодильник, аби дістати й випити наодинці те кляте вино, яке було приготоване задля обмивання свого тріумфу, він побачив, що на поличці дверцят холодильника стоїть пляшечка дитячого сиропу від застуди.

– На добру пам'ять? – не відомо в кого запитав Родіон, дістав з холодильника пляшечку й з усієї сили кинув її у стінку, проте пляшечка не розбилась. Відскочивши від стіни, вона впала на підлогу й покотилася під стіл. Тоді, розлютившись і клянучи все навкруги, починаючи від міцного скла й закінчуючи своєю нікчемністю, Родіон взявся трощити все, що траплялося під руки. Все, окрім своєї ідеї. Він розтрощив і виніс на смітник майже всю свою одежу, всі меблі і посуд, навіть штори позривав з вікон. Потім вискочив на вулицю в одній сорочці, навіщось пробігся по парку Пушкіна й, змерзлий, з хворобливо-палаючими очима, повернувся додому.

За тиждень він продав свій комп'ютер, купив чотири ящики горілки й розмістив на одному (скільки грошей вистачило) рекламному щиті, що стояв на проспекті Перемоги, рекламу свого проекту.

Всівшись посеред кімнати й промовивши: «З богом», Родіон запив, чого не робив ніколи в житті.

Частина третя. Винахідники
Розділ 1

Семен Кирилович зачинився у кімнаті й нікого до себе не пускав.

Такий він був, Семен Кирилович. Непостійний, роздратований, чесний. Останнім часом – уже десь місяць – Семен Кирилович приходив додому, зачинявся у своїй кімнаті й до ранку звідти не виходив. Перші дні дружина Семена Кириловича Ніна Кирилівна намагалася вивідати у чоловіка, що ж змушує його кожного вечора зачинятися у кімнаті. Вона благала його, просила, навіть погрожувала, але Семен Кирилович не відповідав. Сидів собі камінчиком у кімнаті, і все тут.

– Я знаю! – якось влаштувала істерику Ніна Кирилівна. – У тебе інша! Ти такий чесний, ти просто не можеш дивитися мені у вічі, тому що ти завів собі коханку. Хто вона, Сьомушка? Анжела? Ілона? Як її звуть?

Але Семен Кирилович не відповідав.

– Ні, я все зрозуміла! – кричала Ніна Кирилівна через двері наступного дня. – Я все-все зрозуміла! Господи, яка ж я дурна була! Як могла так подумати про тебе, Сьома! Ти хворий! Ти смертельно хворий, але ти чесний, і твої очі чесні – вони все мені скажуть. Тому ти і зачиняєшся. Але ж можна поговорити, Сьома! Чуєш! Можна просто поговорити. У мене є знайомі, мій батько, він хоч і дантист, але у нього є виходи на багатьох хірургів, лікарів, світил вітчизняної медицини. Сьомчику! Ну скажи хоч слово.

Але Семен Кирилович не відповідав.

– Семен Кирилович! Я більше так не можу, чуєш! Все, мої нерви такого не витримують – я подаю документи на розлучення. Чуєш! Ти! Розлучення! Я скажу Фіхтенгольцу. Він нас розлучить! А ти – свиня! – кричала Ніна Кирилівна буквально тиждень тому, але Семен Кирилович так і не відповів.

Уранці за сніданком від нього і слова не можна було витягти. Про нового начальника Либнюка або про запуск нової підшипникової моделі міг розповідати годинами, а про вечірні дивацтва – ані пари…

Врешті, скорившись долі, Ніна Кирилівна залишила чоловіка у спокої та більше через двері не кричала. А вранці з фальшивою зацікавленістю слухала про Либнюка та шарики-підшипники. Та і розлучатися з Семеном Кириловичем Ніна Кирилівна не збиралася – дуже любила чоловіка.

Вони прожили у мирі та злагоді більше тридцяти років. Ще тоді, наприкінці сімдесятих, коли Сьома не підпускав до Ніночки жодного хлопця, Ніна Кирилівна зрозуміла, що такий чоловік їй і потрібен – відважний, сміливий і пристрасний. Хоча, якщо бути відвертим, пристрасть тривала недовго – досягнувши бажаного, Семен Кирилович охолов, не ревнував, та і приводу не було – надто сильно Ніна Кирилівна любила Сьому. За кілька років подружнього життя Семен Кирилович обважнів, полисів, почали сипатися зуби. Робота, сімейні клопоти. Та і дітям – всю увагу. Пашка і Родя. Тепер і вони сімейні, заклопотані, пороз'їжджалися, щосуботи телефонували, а Семен Кирилович та Ніна Кирилівна почали жити для себе. Іскри не залишилося – роки своє забрали, а от легенький вогник обопільного кохання жеврів десь у глибині сімейного побуту. Ніна Кирилівна смачно готувала, двічі на рік їздила з чоловіком на ринок купувати йому сорочки та брюки, вечорами уважно слухала розповіді Семена Кириловича про роботу, не перебивала. Семен Кирилович не пив, усю зарплату приносив дружині, був з нею поштивий, голосу не підвищував, але квітів не дарував. Хіба зрідка – на Восьме або на день народження.

А тут таке – вже п'ятий тиждень зачиняється у кімнаті. Потайки від чоловіка Ніна Кирилівна їздила до Успенського монастиря говорити з батюшкою, але той нічого конкретного не порадив.

– Молись, став свічки Миколі Угоднику та Богоматері.

Так і сказав. Ніна Кирилівна ставила свічки і Миколі, і Богоматері, і всім святим скопом, але Семен Кирилович як зачинявся у кімнаті, так і зачиняється. Не допомогло.

І до сестри в Яготин їздила – радитися, але сестра була запійна і, крім трьох не дуже пристойних слів, нічого не сказала.

Ніна Кирилівна навіть схудла. Не настільки, щоб аж так, але у ту синю сукню влізла. У ній вона і поїхала до Паніки – старшенького. Пашка з сім'єю жив у нещодавно зведеному будинку на околиці міста. Це була така околиця, що дістатися центру або помешкання Ніни Кирилівни та Семена Кириловича було майже неможливо – хіба витратити півжиття. Безкінечні затори, нерегулярний автобус, часом навіть уплав – через Дніпро. Не позаздриш. І от Ніна Кирилівна поїхала до Павла. Він вдалий, усе в нього добре у житті, і хоч з батьком багато часу не проводив, але пояснити мусить. Дружина у Петра була неприємна. Не послухався син маму – женився на вродливій – тепер страждає. Але не у звичці Ніни Кирилівни втручатися у сімейне життя дітей. Уже ж не маленькі.

– Павлушо, – звернулася Ніна Кирилівна до сина. – Що з батьком? Ти ж знаєш, ти ж з ним близький був.

– Ma, – відмахнувся Паша, наливаючи до чайника води. – Близький з ним Родька був, а не я.

– Сина, ти такий же, як і твій батько, – брехати не вмієш. Але батько не бреше, а ти… Пашуньо, ну розкажи. Ти ж щось знаєш.

– Знаю, – здався Пашка і поставив чайник на плитку.

– Ну? Ну?

– Приходив він до мене позавчора.

– Батько?

– Батько. Приходив, попросив віддати йому всі оті радянські копійки та гроші, які я в дитинстві збирав.

– Які гроші?

– Радянські.

– Але навіщо йому вони? Щось ти темниш, сина!

– Я ж тобі кажу, прийшов, вициганив у мене всі гроші. Я запитав, може, щось не так, проблеми, хвороба якась, ти кажи, па, я ж можу дати тобі нормальних грошей, у нас з Галочкою долари є, ми ж заробляємо. А він – які долари, Пашка, щоб посадили? Давай наші.

– І все?

– Тоді він запитав, чи немає радянських грошей у Родьки.

Випивши з сином чаю, Ніна Кирилівна попленталась на Шулявку до Родіона.

– Синок, був у тебе батько? Приходив?

– Не було у мене батька. Не приходив.

– Синок, не бреши.

– Та не було. Кажу ж. Може, чаю, ма?

– Точно не було?

– Та не було. Телефонував, про радянські гроші питав. Це ж Пашка був у нас нумізмат.

– Горе у нас, синок, зник батько.

– Як зник?

– Ой горе…

– Ma, давай я тобі чаю наллю.

– Та не хочу я твого чаю. Побіжу. Побіжу, синок.

– Ma, ти телефонуй. Може, нікуди він не зник?

– Побіжу.

– Ти спитай у дяді Маріка. Тато до нього наче збирався – той ніколи нічого не викидав – усе під подушкою тримав.

Дядя Марік дійсно все тримав під подушкою. І ніколи нічого не викидав. Усе беріг. Навіть колекції фантиків, які онук збирав, – і ті лежали на своєму місці – в серванті – під Сервантесом. А коли розпався Союз, дядя Марік був у піврічному відрядженні на Сахаліні. Так усе і знецінилося під подушкою – всі сім тисяч. Рік убивався.

Ніна Кирилівна до двоюрідного брата вирішила не їхати – зателефонувала.

– Марік… – почала вона.

– Ніна, – перебив її Марік, – я сам здивувався. Але це була машина Семена. Тим більше він на ній уже три роки як не їздить. Не віддам, не благай.

– Яка машина?

– Ваша машина, – стишив голос Марік.

– А що машина?

– Та нічого.

– Е ні, голубчик, ти вже кажи.

– Нінок!

– Марчелло!! – скрикнула Ніна Кирилівна, назвавши брата дитячим прізвиськом.

– Ну добре. Прийшов Семен, давай, каже, мені всі радянські рублі, що в тебе збереглися, а я… ти ж мене знаєш, невідомо, що там далі буде…

– Ну?

– Ну а твіїі і питає, скільки в мене є. Сім з половиною тисяч у мене було. Семен і запропонував продати за них свою машину.

– Нашу машину, Марк. Нашу!

– Нінок, не верну.

Ніна Кирилівна поклала слухавку і розплакалася. Невже! Невже її чоловік збожеволів. Вона, звичайно, знала, що Семен Кирилович працює на шкідливому для здоров'я виробництві, але ж він, урешті-решт, не в цехах, не дихає розчинниками та металевим пилом – він інженер, сидить у кабінеті, годує акваріумних рибок, п'є розчинну каву…

Ввечері, коли Семен Кирилович от-от мав повернутися з роботи, Ніна Кирилівна твердо вирішила з ним поговорити. Вона приготувала щось на зразок промови, яка неодмінно мала розчулити Сьому, викликати у нього правильну реакцію, змусити його все їй розповісти. Але минула година, друга, а Семен Кирилович усе не вертався з роботи і не вертався. Ніна Кирилівна нервувала, бігала з кімнати у кімнату, переставляла вазони з квітами, вимила ванну, випрасувала скатертини. О півночі вона зателефонувала всім своїм знайомим, які могли б щось чути про долю Семена Кириловича, проте ніхто нічого не знав, не чув і взагалі, Нін, ти на годинник дивилася, порядні чоловіки у такий час вдома з дружинами під пуховою ковдрою кольорові сни роздивляються.

Не прийшов. І вранці не прийшов. Збігала до чоловіка на роботу, але виявилось, що він уже тиждень як звільнився.

– Тиждень! – ахнула Ніна Кирилівна і впала на побитий паркет прямо посеред кабінету головного інженера.

До тями вона прийшла не одразу. Їй викликали «швидку», лікар кілька разів ляснув Ніну Кирилівну по щоках, дав понюхати нашатирного спирту, а коли вона прийшла до тями, виміряв тиск, дав посмоктати щось солоденьке й наказав напитися м'яти й виспатися.

Прийшовши додому, Ніна Кирилівна все-таки випила м'яти, але до ліжка не поспішала. Вона уявити собі не могла, що з її чоловіком щось сталося. Ввечері приїздив Пашка. Годинку покрутився, але вдіяти нічого не міг. Сказав, що за дві доби подамо заяву до міліції. Нехай шукають.

Заснула Ніна Кирилівна під ранок. Їй снився її чоловік. Немов вони тільки познайомилися, вона ще молода, свіжа, а от Сьома такий, як зараз, – з животиком, охайною плішинкою, в тих самих брюках, що купували йому три місяці тому. Вони познайомилися з Семеном Кириловичем за півгодини до того, як Ніна Кирилівна познайомилася з Сьомою, але вже молодим.

Прокинувшись, вона довго не могла піднятися з ліжка – все думала і думала про сон, і раптом їй здалося, що це і не сон був, а що таке насправді мало місце у її житті. Дрібнички, деталі, кольори – навіть після яскравого сну такого відчуття не буває. Дивно, дуже дивно. А коли вже Ніна Кирилівна нарешті піднялася, випила кави й прокинулася остаточно, деталі сну стали виразнішими, більш випуклими, якщо, звичайно, це слово підходить. Вона пам'ятала і голос чоловіка, і його одежу – таку ж саму, у якій вона бачила його востаннє. Ніна Кирилівна пам'ятала навіть місце – в їдальні заводу «Механік», де Ніна Кирилівна працювала більше трьох десятків років тому. А потім до їдальні зайшов інший Семен, молодий, і вона познайомилася з ним. Молодий Семен посміхався та запрошував на танці – в клуб.

Від таких дивних відчуттів, пробуджених чудернацьким сном, Ніні Кирилівні стало значно легше, вона більш спокійно переживала пропажу Сьомчика, а після обіду навіть подивилася телевізор. Проте під вечір на неї з новою хвилею наскочили туга та відчай. Ніна Кирилівна знову бігала квартирою, перемила всі сковорідки та каструлі, випрала і брудне, і чисте, і щойно куплене. Врешті, знесилена душевними муками, вона заснула прямісінько у кріслі, чого не робила, певно, з дитинства.

Ніні Кирилівні на цей раз нічого не снилося, але вранці, чистячи зуби і згадуючи свого коханого Сьомчика, вона вдруге спіткнулася о нові спогади. На цей раз Семен Кирилович – старий Семен Кирилович – якимсь дивним чином був присутній у неї на весіллі і подарував дуже дорогий італійський сервіз на дванадцять персон. Такий сервіз вона колись бачила в комісійному магазині, хороший сервіз, багатий, на такий у них з молодим Сьомою грошей ніколи не вистачило б.