Текст книги "Doc 1"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

А вночі ставало так нестерпно, так дико від усвідомлення безрадісної перспективи прожити залишок життя сиротою. Кажуть, людина стає по-справжньому дорослою тільки тоді, коли вмирають її батьки, і вже хотілося кинутися бодай кудись, хоч до лятрини з фекаліями. Невже така вона, ця дорослість? Але чому вони? Чому не Фріда, за якою вже не перший рік тужила, стогнучи, сира земля? Та й сама Фріда Яківна трохи соромилась свого віку, свого життя. Не забирає Господь, а то пішла б, уже давно пішла б і замість Машиних батьків, і замість Ніоночки, донедавна ще живої, хоч і старої, але попри все доньки, дитини. Який же це природно-естетичний атавізм, безжалісне кепкування довгого життя – бачити свою дитину майже власною ровесницею, з заплетеною гулькою сивої соломи, донечку, та ні, не донечку – вже давно Ніоніну (а по-простому – Ніну) Францівну, рано постарілу, вередливу, двадцять років як бабусю, що так необачно залишила всіх своїх чоловіків (Льова, Юрік, Петя), всі свої безкінечні роботи, переклади, редакторську практику, бездарних письменників, останню застійну хвилю.

Залишилась Маша, спочатку майже нерідна, зовсім чужа дитина, натаскала купу всякого барахла, все позаставляла: фарби, баночки з оліфою та уайт-спіритом, підрамники, ксилолітові блоки, полотна, столярне начиння – і запах змінився, і колір, атмосфера. Одразу згадався Фріді той недовгий період, коли у шістдесятих півтора року провела вона в Ташкенті, у майстерні нікому невідомого художника-узбека зі слов’янським корінням.

Машка все щось майструвала, до неї почали приходити гості, а згодом вона поновила навчання, пішла на перший курс художки, почала шити собі широченні циганські спідниці з маками та жоржинами, жила впроголодь, але… прорізалися салатові пагони, неначе який бур’ян живучий крізь товщу мертвого бетону. І життя, що живим бездонням, майже руйнівною силою повіддя заграло, почало просотуватися у всі почорнілі закапелки, почало вимивати тугу і скорботу. На початку довго накручувалося невидимою пружинкою, а потім відпустило, понеслося, зашуміло, з’явився сміх, часом навіть радість, не виключено, що й любов. І Яківна раділа – відійшла дитина, почала жити.

А вже на третьому курсі привела субтильну й хворобливо спокійну дитину.

– Ба, пам’ятаєш Варьку? Буде з нами жити, – поставила Маша Фріду перед фактом.

Колись навчалися у школі, був час – навіть дружили. Тепер-от знову. Однокурсниці.

Коли Варварі було вісім років, Маша була майже дорослою дівчиною, розумною, красивою, гордістю школи та всієї Татарки. За нею довгим сірим шлейфом тягнулися її малолітні фрейліни. І Варька була серед них першою.

– Значить так, Варя, – казала їй Машка, – якщо Вадику віднесеш записочку, я тобі подарую цю картинку.

Цю картинку ну дуже хотілося, але йти на спортивний майданчик, де збиралася вся подільська шпана, – не зовсім.

– Віднесу, – сказала Варя, показуючи всю свою готовність догодити найкращій з принцес.

Щоб дістатися майданчику, треба було спуститися Олегівською, вийти на Нижній Вал і пройти ще два квартали небезпечним відрізком шляху. Після восьмої вечора порядні господарі собаку на Поділ не виженуть, не кажучи вже про дітей. Варя стояла перед складним вибором. Йти – страшно, можливо, навіть і не так страшно, як незручно, неприємно. Глузливі погляди подільських вона б не винесла.

П’ятнадцять хвилин вона просиділа у чагарнику на Олегівській, а записочку, не витримавши нервового напруження, викинула через вузький отвір у люку до колектору й прийшла до Маші, погано імітуючи задишку.

– Віддала? – запитала Машка зі свого трону.

– Віддала, – глибоко дихаючи, відповіла Варя. – Давай картинку.

Отримавши непоказну картонку з акварельною мазнею якихось польових квітів, Варвара відчула себе нещасною. «Нечесно, – плакала вона ввечері, сидячи на кухні, – нечесно так», – била сама себе кулаками в обличчя.

А наступні два дні Машка проревіла, і ніхто не міг її втішити: ані пригорща двірських фрейлін, ані ровесниці, наполовину подружки, наполовину – заздрісні заспинщиці. Не прийшов. Проігнорував. А до того – клявся, гуляти пропонував.

– Не треба плакати, – намагалася загладити провину Варя: – М-м, не плач. Він дурак, твій Вадим, на цигана схожий.

– Та нічого ти не розумієш, ідіотка! – відмахувалася Машка. – Нічого!

Варя якраз все розуміла: хоч Вадька був схожий на цигана, але був красенем ще тим. Тому вона вирішила дістати ту записку, віднести Вадиму, нехай із запізненням, але краще пізно… Повернулася на місце злочину. До колектору спускатися страшно, але що вдієш, дивитися, як страждає її біла королева, ані сил, ані совісті не вистачало. Кришка люка виявилася відсунутою, але на цю фатальну дрібницю Варя не звернула уваги. Внизу було темно, сиро, під цеглини та брудні ганчірки стрімко, боячись обпалитися раптовим сонячним світлом, тікали мокриці та безіменні чорні жуки. Записки ніде не було.

Розгублено огледівши навколишню територію, Варварка почала думати про те, як напише нову записку, але вже своєю рукою, начебто від Маші, і віднесе її Вадику.

Але це вже потім, коли прийде додому. А поки – було моторошно і слизько. Маленькі жовті сандалі ковзали по вогкій цеглі, чомусь подумалося про янголів і навіть здалося, що почулися їхні голоси.

– Ну шо, Кирилович, все готово? Тада закривай!

Безумовно, це були янголи. І останні людські голоси, які Варя почула в цей вечір, належали саме їм.

Наступного вечора сусідка тьотя Надя, почувши дитячий знервований плач з колектора, викликала міліцію, яка довго й безжалісно допитувала голодну та посинілу Варю. Зателефонували батькам. Визвали на впізнання. Варина мати, тримаючись за перила й відганяючи лише одну нав’язливу думку – «тільки б не вона», – спускалася у підвальне приміщення, в якому знаходився опорний пункт.

Вона, але жива і здорова, з видовженим тваринним обличчям, з їдким запахом теплотраси.

Про записочку Варя вже не думала. Більш за все хотілося смаженої картоплі. Бажано на вершковому маслі. З помідорами та ковбасою, та ще й вбити яйце. А може, й два. Вночі у Варі піднялася температура, викликали «швидку».

– Запалення легенів, – сказав медбрат і порадив на ранок викликати дільничного лікаря.

Лікар був у відпустці. Виконуючого його обов’язки на місці не було. Його взагалі не було.

– Літо, ніхто ж не хворіє, – сказали на тому кінці дроту.

Викручувалися самі. Але антибіотики прописати було нікому.

Прибігали дівчата з двору, сиділи на табуретках і, неначе в ляльковому театрі, з поважної відстані спостерігали за хворою. Приходила і Маша. Варварка у приступі відвертості все-все розказала. І про записочку, і про те, як хотіла її дістати, і навіть про те, що у міліціонера, який її витягав, з рота пахло так само, як і в їхньої кішки.

Маша пробачила. Точніше, вона навіть не побачила з боку Варі провини, а тому й пробачати було нічого. Проте сама попросила пробачення, і після того і Маша, і Варя подорослішали, можливо, ще не зрівнявшись у життєвому віці, але подружилися і жити одна без іншої вже не могли. Манька перестала бути королевою, а Варварка – фрейліною. Для першої казки, виходячи з її віку, втратили свою магію, другу ж вони тримали за всі дівчачі випуклості вкупі з душею, але настала черга самій бути королевою. Тим більше, в неї з’явилася по-дорослому сильна покровителька.

А міліціонеру з неприємним запахом з рота по-чорному зраджувала дружина. Тому всі з нього сміялися, але, разом з тим, всім було його шкода. Навіть дружині.

*

Початок червня видався дощовим та безвідповідальним. Дюша, незважаючи на благальні заклики матері готуватися до іспитів, цілими днями безцільно валандався по місту, вечорами – пропадав невідомо де і невідомо з ким. З ким? Мати згадувала про сказане сином за столом на своєму дні народження. Щось про дівчину. Раніше постійно хвилювалася через те, що Дюша не звертає уваги на дівчат, хвилювалася, питала себе – чому? Які прогалини у вихованні? Потім заспокоювала сама себе – рано, ще маленький. А тепер-от нервує. Якась примарна дівчина (чи є вона?) заважає йому нормально закінчити школу.

– Ну що ти з життям робиш? – питала вона в сина за сніданочними сардельками, розуміючи, що насправді нічого він не робить, в атестаті мають стояти тверді четвірки, все життя попереду, а віддалення сина можна списати на вік.

– Що з тебе виросте, – питала вона, дивлячись, як Дюша уплітає вечірнє рагу. Питала й ловила себе на тому, що поводить себе з сином як звичайнісінька кухарка.

– Ма, – відмахувався Дюша, запиваючи оте «ма» сливовим компотом.

Зрештою, нічого страшного. Цілими днями, якщо не малює і не читає, то десь бігає, але точно не з сумнівними компаніями в кабаках сидить, і це вже радує, але хотілося іншого: хотілося домашнього затишку, сімейної близькості, тільки у сім’ї кожен жив окремим життям, ніхто нікому не підпорядковувався та відчайдушно відмежовувався у власній кімнаті під своєю ковдрою від надокучливих сімейних вечорів та спільних переглядів фотоальбомів. Чоловік зникав у своїх відрядженнях на тижні, син відокремився в організм, обережно відбрунькований від всезагального розуміння людини нормальної, сама ж вона жила у світі літератури та радянської мультиплікації. Цілими днями дивилася мультфільми й стрибала на дивані, створюючи собою образ божевільної інтелігентки, що пережила блокаду, сталінізм і залишилася самотня-самотня, з репутацією місцевої юродивої.

– Ма, а ти не помічала, що вся наша сімейка якась недороблена? – питав Дюша часом. – Чого ти наїжджаєш?

– Ага, синок, ти все правильно говориш, все правильно.

– Знущаєшся?

– Зовсім ні, просто ти хоча б міг мені підіграти.

В чому підіграти, Дюша не розумів, та й питати не хотілося. Якось само, думав він.

– Я самотня, – казала вона чоловіку.

– Я теж, – бурчав він і відвертався до стінки.

Цілий день Дюша чекав вечора, щоб зустрітися з Варєю. При бажанні він міг би зустрічатися з нею і вдень, і вранці, і взагалі міг проводити з нею весь свій час, але таким чином він виставляв би себе лінивим і безпутним хлопчиком, який існує з батьківських подачок і нічим корисним в цьому житті не займається. Дюша займався. Прогулюючись Маріїнським парком, він начебто готувався до іспитів, сидячи на набережній і безцільно фотографуючи дніпровське плесо, він – знову начебто – допомагав у центрі «Союз підтримки» якимсь інвалідам відновити опорно-рухову систему, сидячи вдома за книжкою – він займався саморозвитком. І ніхто не був у змозі заборонити йому займатися суспільно корисними справами.

Ввечері, як завжди, він з’явився на порозі їхнього будинку. Зовні насуплений і, здавалося, агресивний, – проте очі все одно видавали в ньому якусь внутрішню беззастережну радість. Від чого? Пояснювати – зайвий клопіт. Все було зрозуміло з очевидністю. Вже тиждень Дюша перебував у досить дивному для нього стані, який планомірно підходив до тієї стадії, коли надзвичайне стає звичайним, коли до успіху та щастя починаєш звикати, і цей успіх разом із щастям стає невід’ємною частиною буденності. Дюша це знав. Знав також, якщо втратити цю частину буденності, то настане нестерпне спустошення й морок, що безрадісною пеленою накриє всю його й без того песимістичну душу. Він це знав, а тому намагався якомога довше триматися цього стану душевної свіжості й відчуття легкого, але всеосяжного щастя.

З іншого боку, цей квітковий мед щастя, що навіть не встиг зацукруватися, був підточений дьогтевими розводами, а саме питанням, яке стосувалося безпосередньо сексуальної сторони їхніх стосунків. Певно, зайвим буде говорити про те, що Дюшине життя було не випробуване, і всі ті смакові традиції перших разів, коли все-що-вперше сприймається гостро й залишається у пам’яті на багато років, були ще попереду. Варя в цих питаннях була більш обізнана, мала неабиякий досвід, але озвучувати вголос свої бажання не наважувалася. Тому обидва мучилися одним і тим самим питанням: чому інший не проявляє своєї сексуальної жаги, чому все так платонічно, чисто і майже поверхово?

Варто зазначити, що свого часу Варвара пережила в своєму житті справжній сексуальний період. Навчалася вона тоді на другому курсі. Вона вже не була тією дівчинкою, в якої загорялися очі кожного разу, коли вона бачила щось відмінне від сірої вуличної мішанини. Треба було навчатися, хронічно не вистачало часу не тільки на якісь розваги, але й на особисте життя. До неї клеїлося багато різних чоловіків – однокурсників, сусідів зі сходового майданчику, викладачів та просто випадкових перехожих. Дехто пропонував велику і красиву любов, дехто кликав заміж, але вона на той час вже встигла смертельно стомитися від довгих стосунків з одним маловідомим актором столичного театру, а тому все, що стосувалося формули хлопчик – дівчинка, викликало у неї щонайменше відразу. Тип стосунків, які були в неї з оператором, коли кожний крок їхнього спільного життя відзначався сварками та з’ясовуванням стосунків, кожна годинна відлучка сприймалася як зрада та персональна образа, її не влаштовував. Вони протягом року десятки разів роз’їжджалися і сходилися знову, сумка з найнеобхіднішими речами, в принципі, ні в чому не повинна сумка, кочувала з квартири на квартиру, а самі вони – Варя та цей маловідомий актор столичного театру – могли годинами стояти в метро за сусідніми колонами й не мати сил ані роз’їхатися, ані помиритися остаточно. Зрештою, вона від нього пішла, прихопивши, окрім сумки, розхитані до неможливості нерви та хронічну молочницю.

Боб, який спочатку ненавидів Варю, потім змирився з її існуванням, а врешті смертельно закохався у неї, чи не кожного дня намагався прочитати на її обличчі ознаки її статусу: вільна, стомлена, без п’яти хвилин заручена.

Дізнавшись про розрив з актором, він набрався мужності й запропонував невеличке, але концентроване на обопільному порозумінні щастя. Варя лише хмикнула, знизила плечима й обережненько, аби не травмувати ніжну, ледь не підліткову душу Боба, не відповіла. Боб був з числа тих платонічних шанувальників, які могли роками здобувати прихильність своїх об’єктів, разом з тим не гребуючи випадковими стосунками з випадковими жінками.

Пройшло вже без малого шість років, як Боб був безтямно закоханий у Варю, і йому все ще не набридало раз на кілька місяців повідомляти їй про свою готовність іти до РАГСу хоч зараз, але якщо треба почекати, він почекає скільки необхідно. Варя мовчала, а він чекав.

І тепер, після того, як довгий і неприємний роман з маловідомим актором столичного театру закінчився, в ній не залишалося місця ні для кого, жоден з чоловіків не міг відновити у ній віру в справжнє людське щастя. І кожного разу вона задавалася одним питанням: чому Бог створив людей істотами парними, чому не можна бути просто самотньою і щасливою, щодня повертатися до свого помешкання з роботи чи, припустімо, навчання, сідати за письмовий стіл або до мольберту й відчувати повну й нероздільну гармонію у співіснуванні з порожнечею, розділяти своє щастя лише з собою, засинати в обіймах з собою, а разом з тим почуватися досконалою й самодостатньою? Вона жорстоко позбавлялася думок про інших чоловіків, які були потенційними захоплювачами її власних просторів – внутрішнього та зовнішнього. В цьому житті все було продумано так, щоб життя не здавалося солодким, навіть солодкість, якщо вона існувала, швидко приїдалася, а це приїдання вже само по собі суперечить усім принципам щастя та гармонії, яких так прагнула Варя.

На другому курсі під час складання зимової сесії, коли дешеві, але непромокальні тімберленди, куплені на секонд-хенді, тонули в січневій сльоті, а голова була забита лише прискореним вивченням історії образотворчого мистецтва, до того ж у алфавітному порядку, коли бібліотека мистецтв на Великій Житомирській перетворилася на другу домівку, а крізь звивини в найбільш запаленій частині мозку протискалися Борецький розпис та Батута зі своїми венеціанськими митцями, на одному з перекурів у дворику художки до неї підійшов юнак приблизно її ж віку, який дуже просто, але не без нальоту наполегливості у голосі промовив:

– Ми йдемо до мене пити чай.

Було холодно, і чай справді був би доречним, хоча, в принципі, його можна було б попити і в кафешці за рогом, на Львівській площі, проте Варя мовчки, не сказавши жодного слова, піддалася його голосу, і вони пішли. Виявилося, що будинок знаходиться в кварталі від академії, де вони навчалися, – вона на другому, він – на рік молодше, першокурсник. Свіжак, як їх називали старшокурсниці.

Вже вдома Андрій – саме так його звали – без зайвих рухів та слів, без будь-яких прелюдій та вмовлянь, без зайвих шумів (цього разу навіть паркет не скрипів своїм скрушним скрипом) роздягнув Варю, поклав на ліжко та став методично і планомірно майже ґвалтувати. Було б не майже, якби Варя сказала хоч слово, проте вона мовчала, навіть більше – піддавалася йому, рухалася разом з ним, час від часу відкриваючи рота від раптових спалахів болю – надто довго нікого в ній не було.

Коли він кінчив, Варя мовчки вдягнулася й подалася до коридору взувати свої бідненькі, але вірні тімберленди.

– А чай? – запитав Андрій.

– Чай? – чомусь перепитала Варя і вийшла з квартири.

Наступного дня Андрій знову підійшов до Варі. Його худе вилицювате обличчя не виявило й дещиці сум’яття.

– Підемо? – запитав він.

– Ага, – відповіла Варя, душачи в собі сльози.

Тільки від чого? Від чого сльози? – питала вона саме у себе в той момент, але всього лише момент і всього лише раз. Щось захоплювало зсередини, якийсь невимовний приступ дорослості, очевидна краса й збуджувальна енергетика його вчинку.

Їх не поєднувало нічого, крім сексу. Здавалося, що вони існували лише заради нього. Кожного дня вона приходила до Андрія. Вони могли кохатися годинами, але божевільна необхідність у сексі не зникала. Іноді, лежачи на старому горбкуватому ліжку, в перервах між злиттям, саме у той час, коли будь-яка розмова мала б вигляд вимушеного порушення гармонії, Варя співала пісні мадярською. Це Андрію подобалося, але за кілька хвилин він переривав її тваринним поцілунком, і вони знову зливалися в ненаситницьких корчах.

Це тривало півроку. Такі стосунки влаштовували обох. Вони ні до чого не зобов’язували. Ані до подарунків на день народження чи восьме березня, ані до вірності, ані до рольових чи гендерних диференціацій. І це могло тривати ще невідомо скільки, але одного разу, коли Варя сиділа на підвіконні й палила, вдивляючись у непроглядь травневої грози, Андрій перебирав речі у шафі. Діставши якісь широкі, кольору хакі штани, він спокійно промовив:

– Ці штани ти носитимеш, коли будеш вагітною.

Варя посміхнулася, злізла з підвіконня, вдягла босоніжки й вибігла під, здавалося, безкінечну зливу.

Незважаючи на те, що навчалися вони в одній академії, бачитися їм більше не довелося.

Після цього Варя пережила ще кілька невдалих й на зародкових стадіях нічого не обіцяючих стосунків, і було все це так, аби було. Гра у справжнє навіть не затягувала, і відчуття беззмістовності будь-яких стосунків ніколи не полишало її. Вона припинила відчувати солодке ниття у низу живота, все рідше і рідше вдягала спідниці та сукні, але все частіше віддавала перевагу вузьким, грубого котону джинсам. Лише груди завжди вільно дихали і, здавалося, дякували за відсутність ліфчиків чи якихось надто тісних майок. Проте, до прикрості Варі, більшими не ставали. Сильні, пружні, з акуратними, трохи піднятими вгору сосками. Але маленькі.

Машка постійно втішала її.

– Дура, – казала вона, – твої груди – то просто щось офігенне. Чого ти постійно ниєш? Маленькі-маленькі… Хочеш, щоб в тебе була така ж єврейська розмазня, як у мене?

Варя цього не хотіла, тому лише сором’язливо посміхалася, але під час чергового розглядання себе у дзеркалі все одно пошепки промовляла невідомо до кого:

– Ну ще трішечки. Трішечки, а?

Дюшу влаштовувало абсолютно все, що стосувалося Варіної анатомії. Всього, звичайно, він ще не знав, але те, що було очевидним, він сприймав як щось бездоганне й створене спеціально для нього. Груди (вони не так наближалися до надто інтимної категорії анатомічних властивостей) легко лягали в руку, талія не містила нічого зайвого, живіт, плечі, руки – все було молодим і чистим. Сам Дюша із захватом відмічав про себе цей особливий тип зібраного й підтягнутого тіла, тіла, до якого він так несміливо торкався, навіть теплість й вогкість міжніжжя, яке він спробував лише на доторк, здавалися йому не чим іншим, як концентратом пружності й зібраності. Він боявся, що як тільки йому вдасться заволодіти Варею повністю, всі уявлення про її витонченість та молодість розваляться, натомість вона сама повстане в іншій іпостасі, щось середнє між звичайною жінкою з усіма своїми слабкостями та першою своєю дефлораторкою, яку необхідно буде покинути якомога швидше… Чому покинути? Навіть на це питання йому не знайшлося б що відповісти. Тому що так треба. Тому що в будь-якому разі він відчув би якесь, нехай майже невагоме, нехай ледь помітне, але розчарування. Майже два місяці він ідеалізував Варю, майже два місяці ходив сповнений внутрішнього піднесення і чогось невловимого, але наближеного до щастя, і от настане час, коли вона буде зовсім іншою, вона буде… жінкою на сто відсотків, справжньою, чесною, стомленою, взятою ним, Дюшею. І життя більше не дряпатиме його зсередини ніжним кігтиком платонічного відсторонення, гарячими поцілунками та тремтінням щоразу, коли вони будуть за крок до можливості опинитися один в одному, по-справжньому, по-дорослому, так, як ще ніколи… І це свідоме відтягування часу, спроектоване з його боку панічним страхом та її банальною розгубленістю, лише прискорювало серцебиття та потовиділення, давало фантазіям великого розгулу й викиду великої кількості гормонів. До певного часу.

Стоячи на порозі, Дюша відкидав усі можливі сумніви, які могли б хоч якось змусити його розвернутися й піти додому і більше ніколи, НІКОЛИ навіть на гарматний постріл не наближатися до цього будинку.

Двері відчинила Яківна. Розгублено глянувши на Дюшу, вона, не вітаючись, покотилася до своєї кімнати.

До коридору вибігла Маша.

– Яківна сьогодні не в гуморі. Несподівано для себе стара дізналася, що скоро помре.

– Тобто? – злякався Дюша.

– А так. Їй наснилося, що Десна вийшла з берегів, і що всьо, гаплик існуванню Києва.

– Тю, так ви ж на самій горі живете. Навіть якщо Дніпро з берегів вийде, вам до лампочки.

– Ні, Яківна в цьому побачила свій смисл.

– Ясно. Де Варька?

– Спить.

Дюша навшпиньках, ходою вуличного міма пройшов до кімнати й сів на диванчик біля Варі, що мирно посапувала у комір. Її обличчя було зім’яте денним сном, з-під ковдри стирчали смугасті вовняні шкарпетки, і Дюші на мить здалося, що це востаннє він так на неї дивиться, так – по-домашньому. Але знову ж таки здалося лише на мить…

– Чаю вип’єш? – запитала Маша.

– Можна, – погодився Дюша.

– Тоді камон на кухню, будеш мене розважати, – і вона посміхнулася. – В мене ще окрошка є. Хочеш?

– Давай.

Дюша сидів на маленькому кухонному диванчику і спостерігав, як Машка неоковирно й недбало готує чай та насипає окрошку.

Виявилося, що наодинці з Машею спілкування не клеїлося. Вони обмінялися десятком шаблонних фраз – щось про навчання, погоду, якісь художні штуки – й замовкли.

За десять хвилин вийшла Варя. Розтираючи заспане обличчя, вона потягнулася до чашки з холодною водою й сіла на стілець. Поклала ноги на Дюшу й привіталася.

– Привіт, – сказала вона.

– Привіт.

Розмова не клеїлася і з Варварою, але Дюша цього наче й не помічав. Він одразу почав розповідати якісь небилиці про квіткові магазини, про те, що у дитинстві мріяв про вирощування квітів, але у дуже глибокому дитинстві, ще тоді, коли думав, що диктор у телевізорі так само бачить його, Дюшу, як він, Дюша, бачить диктора, а тому при увімкненому телевізорі він не колупав у носі. І все це він розказував з якимось захватом, так старанно по-дитячому витягуючи шию, розмахував руками, але за якийсь час він помітив, що ніхто не сміється з його жартів, лише Маша, нещиро й недоречно, майже-не-посміхається.

Дюша осікся.

– Щось сталося? – все ще з посмішкою на устах поцікавився він.

– Ні, все добре.

Це було схоже на те, як до квартири, в якій панує жалоба (наприклад, господаря квартири вбило струмом на робочому місці – всяке буває), прийшов добрий сусід – балагур, який весело жартує й підморгує господині, але йому і невтямки, що він викликає у своїх сусідів, які оплакують ще, певно, теплого господаря, сильне відчуття втоми й незручності.

– А чому ви такі мовчазні? – розгублено запитав Дюша-балагур. – І ти, і Машка, і Яківна… Ну, Яківна зрозуміло, їй наснився жахливий со-он. А ви? Все-таки скажеш, у чому річ?

– Все нормально.

– Слухай, – все ще весело промовив Дюша, – зараз ти мені говориш, що все нормально, а за п’ять хвилин скажеш, що нам не варто бути разом, зрозумій, таке життя, сьогодні ти з одним, завтра з третім, ми не підвладні своїм емоціям, бла-бла-бла, так от, якщо ти мені все це скажеш за п’ять хвилин, я відкушу тобі голову.

– Голову? – здалося, що Варя навіть злякалася.

– Ну добре, – розсміявся Дюша, – не голову. Руку. Або ногу. Хоча яка різниця. Просто у мене враження, що в цьому будинку за моєю спиною відбувається змова… Розумієш, змова. Проти мене, о найнедовірливішого з підозрілих! Ну, давай колись, що відбувається?

Насправді, Дюша не був настільки вже переконаним, що щось відбувається. Просто спека, просто дощ, просто весь будинок наповнився якимись сонними прянощами, стіни плакали маковою росою, а по кутках з цвілі та плісняви повиростали зарості сон-трави, але якось розворушити все це сомнамбулічне царство було треба, тому він почав докучати й нудити.

– Так ти мені скажеш, що відбувається?

– Та нічого не відбувається! – втрутилась Маша, розтираючи у руці м’яту. – Чо ти взагалі розпиздівся!

Дюша сторопів, забився у куток й скривдженим поглядом в’ївся у вікно, за яким падав спокійний, ледь видимий дощ. Щось його зупиняло. Проте недовго.

– Ясно, – несподівано посеред тиші буркнув він, підвівся й попрямував до виходу.

Його очі наповнилися сльозами. Якась дитяча образа засіла углибині, навіть не відомо від чого, можливо, все ж таки, краєчком своєї хоч і чоловічої, але інтуїції він відчув змову, відчув змову за його спиною, і тому сльози були більш горючі, ніж зазвичай (зазвичай він взагалі не плакав), і всі – йому здалося – проти нього, навіть Яківна, яка начебто всім своїм старечим організмом, усією своєю конструкцією досвіду та дещо маразматичної мудрості була на його боці, брала учать у бойових діях під його прапором, але зараз її перехід хоча б у нейтралітет видавався Дюші зрадою.

– Оу! – закричала Маша.

Дюша не відповів.

– Дюшесик! Дюш! Ну вибач, ну йолкі-палкі, ну не хотіла я тебе образити, чуєш. Ну що ти хочеш! Ну, Дюша! – кричала вона з кухні.

Але він, проклинаючи те «ну вибач», яке з самого дитинства підточувало всі його поняття про доброчесність, грюкнув дверима й захлюпав по веселкових калюжах. Скрипнув хвірткою й щез за рогом.

– Ну, і чого ти його зупиняла? – стомлено запитала Варя.

– Ну, він же образився. Ну… А я, блін, піддалася твоєму настрою і от… зрештою, мені ж він нічого поганого не зробив…

– Мені теж.

– Ну, так чого ти? – ледь не в розпачі розвела руками Маша.

– Ти все чудово розумієш. Всі все розуміють. Я розумію, – почала вона заводитися, – ти розумієш, Фріда розуміє, цей малолітній псих все розуміє, Боб розуміє, хоча він тут взагалі ні до чого, Люда все розуміє, навіть її п’яні виродки з кочегарки все розуміють, проте всі мовчать! Усіх все влаштовує. Тільки мене нічого не влаштовує, розумієш! Мені гірко, мені болить! Мені страшно, тому що мені вже не вісімнадцять років, і я не в силах експериментувати, і відчуття страшного – ага, ти все розумієш, чого дивишся?… саме страшного, відчуття безперспективності… воно мені ось вже де, розумієш, до горла жовчю підступає… Та ти подивись… та він ще настільки дитина, що між нами ні-чо-го не може бути. Вза. Га. Лі. А тобі до одного місця: бідний малий, бідний нещасний Дюша, ай-я-яй, образили дитинку. Ти про мене подумай, ти мені в душу зазирни і скажи, чи бачиш ти мене щасливою поруч із ним? Та ми навіть не трахаємося – настільки він ще дитина!

Маша мовчала. Хіба видушила з себе штучне «але» й на тому замовкла.

Розчервоніла Варя підвелася й рушила у глиб кімнат пожинати дію сон-трави та злизувати макову росу шершавим язиком. Злизувати зі стін. З теплих, дихаючих стін. Своїм шершавим теплим язиком.

*

Я мріяв стати письменником і з кожним днем все більше наближався до своєї мрії. Від неспроможності написати щось фундаментальне і виразне я почував себе безрадісно і тужливо, а тому писав бодай щось. Письменником стати хотів, але стояв на роздоріжжі: ким бути вигідніше? Письменником чи поетом? Я неквапливо підіймався до якоїсь мені самому не зрозумілої вершини. Повзти до неї було ще довго, і коли мені здавалося, що ось вона, я бачу її, таку засніжену й колючу, варто лише руку простягнути, як з-під ніг висковзував камінець, ноги мої підкошувалися, і я на кілька метрів сповзав з тієї висоти, до якої вдалося дістатися.

З кожним днем я розумів, що хоч я і бачу так добре вершину, до неї мені ще як до Києва рачки, себто довго, незручно й болісно. Затерпали ноги, від стилістичної безпорадності, від браку досвіду та неспроможності усидливо працювати над однією, начебто вирощеною десь глибоко в душі ідеєю перебивало подих.

Я мучився – хіба пальці лезом не різав. Зрештою, писати якісь тематичні замальовки про нічних метеликів Куренівки, або жорстокий світ «системи», або про контрабандистів, що перевозять білоруських проституток (Господи, що я міг знати про білоруських проституток?), було приємно й необтяжливо. Я це називав відточуванням майстерності.