Текст книги "Doc 1"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Я розумів, що всі ці наші знайомі жили бідно, що їхнє життя складалося не ліпшим чином, безробіття, режим (тоді ми ще так не думали) Кучми, проблеми зі здоров’ям. Але, окрім Купера, є ще тисячі інших письменників, а замість фотоальбому я з радістю прийняв би у подарунок кишеньковий годинник з римським циферблатом – такий годинник я собі ніколи б не купив, тому що такі речі мають даруватися. Але знаю, знаю: годинники не дарують – вірна розлука, порожню тару не віддають, а на тінь не наступають, бо мама помре.

Нудно.

– Як школа? – типове питання за святковим столом.

– Круто, ба! Сьогодні, нарешті, закінчив.

– Сумуватимеш?

– Ага, – що я мав розповідати? Як мені осточортіла та школа з її совковими догматами та бюрократичною системою?

– Екзамени тепер?

– Ну да. П’ять штук.

– А які?

Господи, яка тобі різниця? Сиди там собі мовчки, жуй торт, не чіпай мене.

– Та там… – відмахнувся я.

Інше типове питання:

– А дівчина в тебе є?

– Да, – що я мав казати? Пояснювати, що закоханий і що невідомо, як все складеться найближчим часом?

У пацанів, себто у батьків, очі вилізли на лоба. Ну, звичайно, вони ж бо думали, що я як мінімум пасивний гомосексуаліст, а тут якійсь напівзнайомій родичці (і факт родинності треба ще довести) я так просто кажу, що в мене є дівчина.

– А що за дівчина?

– Все, як у людей, – просторово відповів я.

Всі засміялися. Ха-ха-ха, як у людей.

– Ну так, – пояснив я, – сіські, піська, все нормально.

Щось я зайве бовкнув, всі замовкали, сміх якось розчинився й поховався у закутках їхнього спільного заціпеніння.

– Ну так, це теж не остання річ! – перевів усе на хохму дядя, всі знову засміялися, погодилися, що так, сімнадцять років, вже, в принципі, дорослий юнак, що ж ми з ним до сороковника панькатись будемо.

– Ну да, – сказав бабусин друг, хрещений єврей дядя Сєва (як його звали насправді – я досі не знаю, але прізвище в нього закінчувалося на «баух»). – Покине скоро пташечка родинне гніздечко.

Цю тему всі жваво підхопили, почали розминати, мусолити, мама якось важко зітхала, погоджуючись, батько важко підвівся з-за столу й попрямував на балкон викурити чергову цигарку. «Данхіл». Дядя, побачивши «Данхіл», схвально закивав, сконфужено дістав «Бонд» і вийшов слідом.

Я маявся, колупав курку, ліниво відповідав на дурнуваті питання родичів та друзів сім’ї, аж раптом пролунав телефонний дзвоник, і я кинувся до апарату.

– О, вітають! – прокоментувала бабуся.

– Ага, – між іншим відповів на її коментар я. – Алєу, – звернувся вже до ще невідомо кого.

– Привіт.

Варя.

– Привіт.

– Ну, то коли ти будеш?

– За півгодини.

– Чекаємо.

Я розкланявся, побажав всім гарного відпочинку, сказав, що у мене ще п’янка з друзями.

– Так, звичайно! Молодий організм! – сказала якась тьотя.

– Гуляй, гуляй, синочок, поки молодий, тільки мозок бережи, – сказав дядя Сєва, намагаючись пристосувати своє християнство до єврейської натури.

– Не затримуйся! – попросила мама.

Ага, звичайно!

– Мене сьогодні не буде, – гавкнув я й розчинився десь між своєю квартирою та приватним будинком на Татарці.

*

Квітучу вишню вони нарядили, на зразок допетровських часів, у новорічну канитель та ялинкові прикраси. По всьому будинку були розвішені вирізані з серветок сніжинки та різноманітний новорічний мотлох. Людка навідріз відмовилася від маскараду та святкування чийогось дня народження, сказала, що Дюша її недолюблює, а тому і вона зі свого боку сприяти проведенню свята не буде. Схопила сумку, наспіх, якось навіть по-конячому, розпрощалася й пішла до свого коханого Гриші. Гриша, височенний і незграбний татарин, доктор Джекілл та містер Хайд в одному флаконі, працював кочегаром у котельні макаронної фабрики. Знаходитися там було нестерпно через низьку вологість та високу температуру, пахло гаром та нестримним, тваринним сексом. Часом Людка пропадала в тій котельні на три чи навіть більше днів. Зрештою, їй то вибачалося, вони разом з Гришею та його друзями, типовими любероподібними головорізами напивалися, затягували пісні під гітару, влаштовували оргії та ритуальні жертвопринесення. У двохтисячному році Гришу знайдуть зарізаним на залізничній станції Бобрик під Києвом.

Зрештою, Маша з Варварою навіть зраділи, що Людка пішла. Утрьох вони створили таку приємну тісну компанію, що навіть Олег, Рамзес та Боб були б трохи зайвими. В їхній маленькій компанії сформувався якийсь напрочуд дивовижний мікроклімат, пішла реакція, і їхня дружба зав’язалася не просто на порозумінні, а ще й на хімії, яка пов’язувала їх усіх дуже міцними сплетіннями своїх молекул.

– З хімії в мене була слабенька трієчка, так що я навіть не знаю, що таке валентність, – сміялася Маша, – але якщо ця валентність якимось чином стосується цієї самої хімії, і якщо вона має якісь показники, і якщо ті показники можуть бути високими або низькими, то одразу зауважу, що наша хімія має дуже високу валентність і дуже міцний ґрунт.

Принаймні їй хотілося у це вірити.

Хто-зна чому вони так тепло прийняли цього хлопця, по суті ще дитину, але дитячість його – дівчата не могли цього не помітити – якось висковзала, танула в його рішучій і часом зухвалій поведінці. Також неможливо було не помітити і Варькіної зацікавленості цим дивакуватим Дюшею. На питання Маші, чи, раптово, не закохалась, вона відповідала різкими випадами, мовляв, ти дура і нафіга мені здався цей малий.

– Здався не здався, а щось між вами відбувається, – відказувала Маша.

– Те саме, що і між вами! – бурчала Варя.

«Не те саме», – думала Маша.

Якби вона не помітила їхніх зацікавлених поглядів один на одного, то просто, бездумно й легковажно дозволила б собі по-доброму, з легким відтінком материнства закохатися в Дюшу, а його – з такою самою легкістю закохати у себе, і всі б, звичайно, насміхалися, дражнили б, Людка, безумовно, навіть злостилася б, але це були б їхні стосунки, і втручатися в них мали б право лише вони двоє…

Скільки вони вже знайомі? Півтора місяця. І за цей час, окрім перших їхніх зустрічей, жодного разу не виникло відчуття, що вони приручили когось зайвого, далекого їхньому середовищу, яке сама Маша, трохи абстрагувавшись, змогла б розцінити як повітряне. Повітряне середовище, де звуки не до кінця, де мова напівшепотом, де відтінки – тьмяні. Таким повітрям можна наповнити життя тільки в тому випадку, коли немає цілей, немає сенсу витрачати літри поту й кіловати нервів на вгамування своїх амбіційних потреб. Таким повітрям можна дихати лише тоді, коли ти є безпосередньою частиною цього повітря. Певно, це з непояснювальної категорії, адже з усієї їхньої компанії тільки вони утрьох без зайвих слів розуміли, ким саме вони є, тому що були вони надто пасивними гедоністами, які, окрім тут і тепер, не визнавали жодної релігії. Часом Маші здавалося, що жити саме так – слабкість, але Боб втішав і її, і Варю, мовляв, якщо ви отримуєте від цього задоволення – у чому проблема, навіщо шукати сенс життя, якщо ось він: любити, радіти такій-сякій творчості, спілкуванню, знову ж таки огородик у вас, морквочка. Ці всі дрібнички – вони багато значать для людини. Дуже багато. Більше, ніж, наприклад, приватний літак і власний, викуплений в авіакомпанії стюард, такий собі замінник раба.

Варя з Машею про Дюшу думали часто. Адже ось він майже закінчив школу (господи, він тоді тільки закінчував школу!), і, напевне, поки його свідомість не визріла остаточно, було б невірно вказувати йому, можливо, завідома хибний шлях, на якому йому визначено потроху, помалу повзти у невідомому напрямку. Можливо, Дюша має просто розібратися в тому, чого саме він хоче. Адже те, що він вимазує полотна маслом, анітрохи не говорить про його талант, не кажучи вже про геніальність. Вони радили йому вступати на російську філологію, але він сказав, що це надто легкий шлях для нього, і взагалі, в цьому році він вступати в універ не збирається… йому треба подумати.

Цього вечора, на межі весни й літа, коли було вже тепло, але не спекотно, а вечірні години розтікалися приємним ембієнтом гавкотіння собак, віддалених криків сусідів та гудіння мотоциклу десь унизу, на Подолі, вони чекали на Дюшу, влаштувавши йому маленький маскарадик, так, нічого надзвичайного. Трохи пізніше мали прийти Боб і Олег. Варя постійно наголошувала на якійсь такій примарній закоханості Олега в Машу, а Маша, навзаєм, про закоханість Боба у Варьку, хоча це вже не мало нікого дивувати, адже Боб не перший рік намагався достукатися до її серця, тільки, очевидно, марно. Або ж Варя чогось вичікувала. На жаль, в цьому сенсі вона була закупорена, неначе тисячолітній джин, і випустити цього джина Маші вдавалося за все їхнє багатолітнє знайомство лише двічі…

Прийшов Дюша. На обличчі виднілися залишки вчорашньої образи. Варя з Машею намагалися пояснити йому, що все це було викликано виключно тим, що вони готували для нього подарунок і що його присутність була б більш ніж не бажаною. Хоча насправді Дюша сам все чудово розумів, але намагався зробити вигляд, що нічого не розуміє, і тим самим змушував і себе, і дівчат, попри всю несправедливість звинувачень, почуватися винними.

– Дюша, – стали вони перед ним у всьому їхньому маскарадному вбранні, – зі святом тебе.

– Хепі нью йеар, хепі нью йеар, – заспівала Варя на аббівський мотив.

– Е-е-е… приємно. А чо ви?

– Шо ми?

– Новий рік, – якось мляво констатував Дюша таку дивну річ, як новий рік, який, йдучи у конфронтацію з силами природи, настав наприкінці травня.

– Новий рік! – весело прокричала Маша. – У тебе!

– Ну так, – зашарівся Дюша, і вони поволокли його до будинку, де на нього чекало багато вина, різних смачнючих штук і один подарунок.

Дивна річ, кожного разу, коли Дюша заходив до будинку, він усе, неначе вперше, роздивлявся і якось смішно, по-пікінеськи морщив носа: та-ак, що тут у нас новенького. Чи це було викликано його постійною сором’язливістю, чи намаганням триматися досить безпосередньо і по-домашньому.

Фріда Яківна, загорнута у білу вовняну шаль, перекочуючись і поскрипуючи, вийшла до коридору зустрічати іменинника. Вона підійшла до Дюші, наблизилась до нього впритул і, гостро пахнучи корвалолом, мовчки простягнула йому фіолетову двадцятип’ятирубльовку.

Дюша взяв безцінний папірчик і, шукаючи якогось пояснення, подивився на Машу.

Яківна зашаруділа й подалася до своєї кімнати. Наостанку промовила:

– Мало? В такому віці гроші псують особистість.

Варя вибухнула гомеричним сміхом й ледь не покотилася підлогою. Маша, сповнена безмірного обурення, наздогнала Яківну на порозі кімнати.

– Фріда, що ти собі думаєш?

– Мало? – запитала вона й енергійно заворушила лисими, жирно наведеними чорним олівцем надбрівними дугами.

– Яківна, твої гроші вже сім років як вийшли з обігу.

– Не розказуй, – метушливо задріботіла до кімнати вона.

– Дюша не займається боністикою. Дюша! Ти ж не займаєшся боністикою?

Він промовчав.

– Куди ти тікаєш, Яківна?

– Гроші – вони скрізь гроші, – сказала вона й зачинила за собою двері.

Дюша розгублено стояв у коридорі й м’яв радянську двадцятип’ятирубльовку.

– От хитра, – видушила крізь сміх Варька.

– Нічого, – сказав Дюша, – це непоганий подарунок. Я його зберігатиму на випадок повернення нашої держави до первісного ладу сересер.

Уже в кімнаті, під пильними поглядами дівчат, Дюша розгорнув подарунок, частина якого готувалася весь учорашній вечір. Здалося, що на нього він особливого враження не справив і бурних емоцій не викликав, тому дівчата вирішили швидко забути про подарунок, який, власне, був лише першою його половиною, а от друга – інсталяція з глини у вигляді цілого ансамблю маленьких чоловічків, які займалися різним неподобством: один грав на саксофоні, другий стояв біля мольберту, третій тримав у руках книгу… всього їх було десять – Дюші навіть дуже сподобалася. Зрештою, не дивно. Він завжди із захопленням розказував Маші і Варі, як йому приємно знаходитися в їхньому будинку, як його бентежать і не дають спокійно заснути різні «подєлкі», картинки, рамочки, глечики. І цей – до речі непоганий додаток до основного – викликав у нього набагато більше радості, ніж безпосередньо подарунок.

А потім вони довго сиділи, розмовляли, пили вино, їли якісь не дуже смачні тістечка, куплені Машею напередодні. Зрештою, цей вечір нічим не відрізнявся від усіх їхніх вечорів. З музикою, що видушував хрипуватий магнітофон, з розмовами про всякі безглузді речі, з короткими образами й швидким перемир’ям, з косими, багатозначущими поглядами один на одного та частим зазиранням Фріди Яківни до кімнати. Одного такого разу, коли її явно гачкуватий і видовжений, звужений на кінці ніс (у Маші чомусь це не проявилося) зазирнув у кімнату, Варя запропонувала Фріді обв’язати навколо її голови, що була вкрита густими сивими кучеряшками, новорічний дощик й долучитися до процедури святкування дня народження Дюші.

– Старикам тут не місце, – сказала вона, але залишилася, порушуючи ідилічні аромати азійських вонялок своєю наскрізь просякнутою евкаліптом та аптекою персоною.

Дюша багато мовчав, тим самим ховаючи десь у собі свої емоції. Якщо Варя та Маша спільними зусиллями намагалися створити бодай якусь видимість свята, веселості та невимушеності вільної бесіди, то Дюша понуро й відчужено вдивлявся кудись крізь них, забувався, потім, неначе випірнав зі свого дивного незрозумілого стану й косився у бік Варі.

Остання ж закутала своє акуратне тіло у плед, виставила, неначе осінній їжачок, свою коротку колючу зачіску і, вторячи Маші, намагалась підтримати веселість. Час від часу беззмістовно, невлад посміхалася, оголюючи білі, і якби не очевидність, яка проявлялася у трохи кривенькому нижньому різці, то можна було б припустити, що штучні, зуби. Вона також косилася у бік Дюші, але не так явно, злегка, соромлячись.

Фріда понуро клювала нагрудний простір своїм носом, певно згадуючи свої молоді роки, бідність та безцеремонні знайомства з Жаном Огюстовичем Ренуаром, Софі Лорен, Бруно Беттельхаймом та багатьма-багатьма іншими…

*

Спочатку, коли я познайомився з Фрідою Яківною, я намагався придушувати роздратування, яке виникало всякчас, коли стара відкривала свій восьмидесятип’ятирічний рот, коли вона, намагаючись відшукати якусь дрібничку, витоптувала своїми овальними ногами затертий і побляклий за довгі роки експлуатації паркет у маленькій кімнатці, коли мружила свої круглі оченята й наосліп перебирала полотна, підрамники, деренчала мідними буддійськими дзвіночками, що змішалися з іншим мотлохом, – шматочками різнобарвного оргскла, масляними ганчірками, мастихінами із засохлою фарбою, невеличкими бюстами якихось античних мужів, деревинками, цвяшками, відрізками лінолеуму, списаним папером, незавершеними акварельними етюдами на цупкому картоні.

Я намагався стримати це наростаюче відчуття дратівливості, стискав зуби й лаявся, думаючи про те, що дав Бог бабі здоров’я пережити своїх дітей і навіть онуків. Але згодом зрозумів, що дав Бог нещастя, а потім, десь на другому тижні спілкування, зрозумів і її, зрозумів, що в цьому будинку, в якому вона мешкає з п’ятдесят шостого року, пройшло все її зріле життя, старість, і от уже добігає кінця глибока старість, залишиться одне – древність, і єдине, чого прагне тепер стара єврейка, – спокій та рівновага, стабільний супчик щодня, якісь пілюлі, краплі, книжки.

Більше того, я помітив, що моє роздратування несправедливе, адже вона намагалася якомога менше заважати та набридати своїй правнучці, яку невдячна онучка Лілія Львівна нарекла Машею: Фріда Яківна хотіла назвати її Рахіллю. Але яка, в біса, могла бути Рахіль у сімдесят другому?

А попереду була школа, між іншим, радянська школа, і нещасну Рахіль неодмінно зрівняли б зі смердючими шкільними плінтусами, більше того – це зламало б усю її долю на віки віків… Компромісне ім’я Роза теж було відхилене. Назвали Марією. Зрештою, теж була така відома єврейка, мати Спасителя, але старозавітна Фріда Яківна, не визнаючи Христа, була проти, і всі називали Машу здебільшого або Машею або Манею, на слов’янський манер.

Вже за три тижні ми з Яківною стали друзями. В нас з’явилася якась негласна змова й обопільне порозуміння. Останнє – на ґрунті першого. Іноді, зустрічаючись з нею сам на сам десь у коридорі чи на кухні, вона мені підморгувала або штрикала скрюченим подагричним пальцем у бік й пошепки питала, не так задля того, щоб почути відповідь, як задля підтвердження нашої дружби і розуміння один одного:

– Як воно, поет?

– Ол райт! – плескав я її по широкій згорбленій спині й робив такий вираз обличчя, який так і говорив: я дам вам парабелум!

Одного я не міг збагнути: звідки стара знає, що я поет? Це вишито червоною ниткою на моєму обличчі? Але я вже давно запримітив, що стара дуже хитра, розумна, як диявол, а з тим – добра й стомлена від довгого життя жінка.

Іноді подумки я називав її сугробом.

Якщо наші стосунки з Фрідою Яківною рухалися рівно, неначе кардіограма мерця, то відносини з Варєю – паралельними кривими, які хоч і стрибали, але помітно підіймалися вгору. Ми мовчали, але іноді наші погляди зустрічалися і говорили один одному набагато більше, ніж могли б сказати ми самі.

В день мого народження ми сиділи в дівчачій кімнаті, нудьгували, пили сухе й кислувате вино, заради забавки чи просто з жалю до старої нудьгуючої людини посадили Яківну на диван, попередньо обмотавши її голову новорічною нісенітницею.

В принципі, ми чекали на Олега та Боба, які мали прийти ближче до дев’ятої, але у Фрідиній кімнаті великий настінний годинник з боєм, рідне дитя Гюйгенса, пробив пів на десяту.

Стемніло. Крізь кватирку задував прохолодний вітерець.

Яківна заснула, Маша розповідала якусь смішну історію, але я, чесно кажучи, не дуже добирав зміст того, про що вона говорила.

Не хочу зараз переповідати, як я внутрішньо шепотів собі: я крига, я айсберг, тому що якось невимушено й органічно Варя почала мене обіймати, і, чесно кажучи, якщо не враховувати випадкових рукопотискань, це був наш перший тілесний контакт. Від неї йшло неземне тепло, я внюхувався у її запах, я боявся поворушитися й зробити щось зайве, тому що не знав, що саме і як треба робити. Я просто сидів і відчував її тепло.

Просто так. Якби в мене тоді запитали, чим я займаюся, то, не вагаючись, відповів би: сиджу, люблю, відчуваю тепло. Все до того йшло. Особливо здивованим я не був. Узагалі, мало що могло мене здивувати у тринадцять, а що вже говорити про шістнадцять, тобто вже сімнадцять. Зрештою, яка різниця!

За кілька хвилин, коли Машина оповідка мала сягнути кульмінаційного моменту, коли вона, перекрикуючи саму себе та перестрибуючи слова, наближалася до піку свого словесного торжества, вона, побачивши нас у такому вигляді, – я сидів спиною до Варі, а вона, все ще загорнута у плед, обіймала мене ззаду, намагаючись, як я зрозумів, не надавати цим обіймам сексуального характеру, – на мить замовкла, перервала свою оповідку, змазала кульмінацію, сказавши щось на кшталт:

– Ось так вони одружилися…

Потім вона піднялася й подалася до свого етюдника, настирно зашкрябала мастихіном по палітрі, почала щось підправляти ганчірочкою на полотні й нарочито, ледь не підсвистуючи собі під ніс, не звертала на нас уваги.

– Що будемо робити? – пошепки запитала у мене Варя, від чого у мене зсередини все похололо.

– Я не знаю, – відповів я.

Ми мовчали.

– Я теж не знаю, – сказала вона, порушуючи в мені гармонію заціпеніння.

Мені хотілося психонути, відігнати весь цей стан незручності та дитячого боягузтва. Двоє дорослих людей, яким, по ідеї, має бути добре разом, граються у цнотливих і переляканих підлітків і не знають, що їм робити. Що будемо робити? Як що? Кохати, радіти, народжувати дітей, проклинати систему, жити в скелі самітниками й виховувати нащадків на манер Анастасії Володимира Мегре!!! Це все мало бути згодом – і радість, і любов, і «час – швидше біжи, немає терпіння чекати зустрічі», а в ті хвилини я був кам’яним та розгубленим, бездіяльним та непристойно зляканим.

А потім заворушилася Фріда Яківна, і ми обоє посміхнулися. Посміхнулися так, просто задля того, щоб не мовчати.

– Смішна, – сказав я, адже і сказати було нічого, принаймні сил та сміливості сказати щось нагальне – не було.

А ще за мить десь у коридорі пролунав дзвоник, почувся чоловічий сміх і все зникло: Варя мене швидко поцілувала у потилицю і відпустила, Яківна прокинулася й здивовано заозиралася, Маша кинулася відчиняти двері.

Олег і Боб, разом із веселим сміхом та живою, здоровою атмосферою, занесли в кімнату і руйнівну силу, яка змела, неначе монголо-татарське ярмо, мій стан, в якому я перебував: стан ніжного затишку та приголомшливого запаморочення від жіночих (жіночих!) обіймів Варі.

– Гратулямс! – потис мені руку Боб. – Як тобі подарунок?

Я промовчав.

– Чи ви ще не подарували? – звернувся він до дівчат.

– Подарували.

– Дякую, – сказав я. – Можливо, я не так жваво відреагував на нього, але мені дуже приємно, і мені справді сподобалося.

– Ну от! – розсміявся Боб здоровим сміхом. – Будеш ще більший інтелігент, ніж був. Трость – лучший падарок для поета!

– Та який з мене інтелігент, – позадкував я ближче до тапчану, намагаючись віднайти хоч якийсь притулок від його наступаючого на ноги здоров’я.

– Ну-ну! – глибоким тенором промовив він, пригладжуючи свою ще не настільки густу, але вже порядну бороду. Вони всі носили бороди. Неначе готувалися вступити в хасидизм й запрягти себе на все життя у вивчення пантеїстичної будови неоплатонізму вкупі з іудейським гностицизмом.

Вся їхня художня тусовка переживала не найкращі часи.

Тоді я ще не знав усіх подробиць, а тому сприймав себе в цьому будинку паразитуючим організмом, що був уживленим у клин історії, яку створював не я, а інші. З одного боку, була сім’я Маші, а з іншого – художка, однокурсники, спільні історії, свої, зрозумілі лише їм життєві анекдоти та жарти. Я перебував у тому стані, коли ти наче свій, але зайвий. Але тоді у них були власні застійні часи. Приходили хлопці скоріше за звичкою, бо вже давно не навчалися і більше року тому склали останні іспити та академки. Боб все ще не насмілювався сказати Варі про свої почуття, та вона і сама не робила перших кроків назустріч. У той же час, раптово для себе, вже рік маючи дружину, Олег зрозумів, що йому дуже подобається Маша. Рамзеси, Людки… Все було за звичкою, все було від нудьги, від того, що країні ще не були потрібні ані художники-оформлювачі, ані дизайнери. Це за три-чотири роки все зміниться, а тоді… вони знаходились у стані невизначеності, у стані пошуку, чеканні, кріогенному сні, – можливо, потім стане світліше, легше, проб’ються зелені пагони крізь сірий столичний бетон, і люди… люди відчують потребу в прекрасному.

Сміялися, пили вино, спілкувалися – все за звичкою, і я навіть не припускав, що можу бути їм цікавим, що стану свіжим вітром у їхніх висохлих і пожовклих, але ще молодих душах.

З приходом Боба й Олега ми знову почали пити, і всім стало весело. Не знаю, по-справжньому чи за звичкою – але ми сміялися. Іноді, зустрічаючись поглядом з Варею, я намагався затримати якнайдовше свій погляд, але вона відривалася від мене і з фальшивим захватом починала комусь щось розповідати.

Яківна пішла до свого старечого лігва, в якому мені ще не довелося побувати.

Згодом всі притихли, розійшлися по кутках, Боб і Олег почали збиратися: перший – на роботу, другий – до сім’ї. Телефонувала з котельні Людка, заливалася п’яним сміхом і питала, як в мене справи. Маша їй відповідала стримано й підкреслено сухо.

І коли вже хлопці майже пішли, коли весь балаган перенісся до коридору, раптом Боб нахилився до Варі, щось сказав їй на вухо і вийшов, а вона, поспіхом одягаючи розчавлені, неначе оладки, Фрідині шльопки, вийшла слідом. Маша розмовляла з Олегом, а потім, помітивши відсутність Варі й Боба, глянула на мене й розвела руками, мовляв, я сама не знаю, що відбувається. В цій ситуації вона явно була за мене. Її великі очі й витончено-жіноче обличчя у тьмяному коридорному світлі набуло добрих і ніжних відтінків, вона сама перетворилася на зразок доброти й ніжності.

– Я зараз, – стривожено сказала вона й направилася до виходу.

Я залишився з елегантним бовдуром Олегом. Власне, окрім вельветового піджака та гостроносих туфель (тоді це було нереально модно), нічого елегантного в ньому не було. Ну, ще хіба обличчя, позбавлене слов’янської простоти.

Але з ним мені завжди не було про що розмовляти, крім поезії Хармса та живопису Малевича.

– Вони дружили, – казав він мені.

– Ні, в них просто було кілька спільних проектів, – поправляв я його, і він розквітав на очах.

– А цей, цей, пам’ятаєш? «Сладострастная торговка…» – заводив він похабний хармсівський віршик.

– Ага, – казав я.

І він знову розквітав. Милий та елегантний. Але бовдур.

За секунду з’явилася Маша, а за нею зайшли Варя і Боб.

– Ну, давай, поет! – приязно посміхнувся Боб і простягнув мені свою велику сієнітову лапу.

Спочатку, під владою сильної симпатії і прикрої для самого себе ненависті до нього, я хотів у неї плюнути, але, стримуючи безжалісний наступ нудоти, проковтнув щось важке і колюче й потис її.

Ні з ким більше він не попрощався. Олег невиразно кивнув, і вони пішли.

Я зайшов до темної, з ледь окресленими, немов простим олівцем, предметами кухні й сів у кутку з найбільшим накопиченням згустків темряви навпроти газової плити. Просто там стояв табурет, і я сів. З коридору долинав голос Маші, яка, очевидно, смикала Варю за рукав, як вона це зазвичай робила, і тихо й методично почала вичитувати:

– Ти що? Що ти робиш? Що це означає?

– Нічого.

– Ти ж малого вбиваєш!

– Господи, Мань, я так стомилася. Не чіпай мене, добре?

Маня промовчала.

А Варя, заходячи до кімнати, стомлено проговорила:

– Може, знову навчатися піти? – а потім театрально: – Сієнская школа – італьянская школа живопісі, сложилась в Сієнє в трінадцатом – началє чєтирнадцатава вєков. Характєрни ізисканость лінєйного рітма і цвєта, тонкій лірізм, сказачная дєкаратівность в сочєтаніі с рєалістічєскімі ісканіямі. А-а-а!!! Як же нудно!

Остання фраза пролунала десь у глибині кімнати, а я, не вірячи власним емоціям, закусив зубами алюмінієву ручку духовки й ледь чутно завив, пускаючи слину кудись у кухонний смугастий килимок.

*

Тоді я намагався пересилити свої емоції, змусити припинити плакати й взяти себе в руки. Це мені вдалося, і я зрозумів, що треба бігти з цього будинку, поки всі помиї сердечних справ повністю не поглинули мене, поки ніхто не почав мене заспокоювати й виправдовуватися, поки не пролунали сильні слова й запевняння стосовно справжньої дружби та цінності цього інституту як такого. І тільки-но я зібрався йти до коридору, тільки розпланував, наскільки швидко зможу взутися й зникнути непоміченим, як відчинилися двері й до кухні вкотився, немов на маленьких коліщатках, сірий зморшкуватий сугроб.

– Водичка, – тихенько промовила Фріда Яківна й нахилилася до відра, проігнорувавши саме поняття чашки. Прямо як я.

– Га-а! – зітхнула вона з полегшенням. – Відпочиваєш?

– Ні, вже йду.

– А Маша казала, що ти залишишся…

– На жаль, – розвів я руками.

– Е-е ні, голубчик, – зупинила вона мене. – Ану стій.

Я сів на ще теплий табурет.

– Що сталося? – співчутливо, проте не без цікавості запитала вона.

– Нічого, – сказав я, намагаючись піднятись.

– Сиди, – грізно промовила стара. – Що сталося? Таки ж не від відсутності мозку горюєш.

– Я не горюю, все нормально! – хотів я вирватися, але її кам’яні пальці так сильно схопили за шкіру мої руки, що під владою болю я не в силах був пручатися.

– Сядь і кажи. Що, любов? Да, бачила я, як вона з ним цілувалася. Ну нічого, все буде добре, головне, що живі всі.

– Хто цілувався? З ким?

– З Олегом цим. Машка.

– А мені яке діло, що вони цілувалися?

– Стривай, а хіба ти не з… І-і, а я стара думала що ти з Манькою моєю шури-мури крутиш, а ти, значить…

– Ні з ким я нічого не кручу.

– Бідний хлопчик. А я ж не сліпа, хоча брешу, сліпа, але не дурна, як ти, і все чудово розумію. Знаю, що в темряві і на самоті лише від сердечних справ сидять. Страждають, накручують ревнощі свої, немов пружинку, а потім – бах! І стрельне! Стрельне так, що ой-йо-йой!

– Що стрельне?

– Варвара? – рвучко запитала вона, і її обличчя перетворилося на пожовану котлету.

– Ці ваші штучки!

– Які штучки?

– Ваші!

– Ти хотів сказати єврейські, так? Наші єврейські штучки, ти це хотів сказати!

– Нічого я не хотів сказати. Просто ви питанням на питання. Щось стрельне. Якась Варвара. Фріда Яківна, відпустіть мене, а?

– Не відпущу! – хитро промовила Фріда Яківна й знову запитала: – Варвара?

– Ну? – здався я.

– От чого не бачила, того не бачила.

– Тобто?

– Ну, з ким вона там цілувалася… Хоча ні, зачекай… бачила! Класі у сьомому вона була. Ну так, якщо Машка у десятому була, то точно, у сьомому. Там, за тепличкою з Ваніком очкастим так заливала, думала, один в одного язики проковтнуть… Але ж це не горе, ні?

– Ні, не горе.

– Я тобі ось що скажу…

– Скажіть.

– Не зв’язуйся ти з бабами, добром це не скінчиться…

– А з ким же?

– Я не про це. Не мені тобі розповідати, ти вже дорослий. Скільки тобі? Двадцять два? Три?

– Сімнадцять сьогодні.