Текст книги "Сині двері зліва"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Розмова натщесерце

Поки наш головний герой не зрозумів, від чого прокинувся, він думав, що прокинувся через нав'язливу думку: холодний язик буває тільки у мерців.

Ця думка то пірнала у надра неспокійного сну нашого головного героя, то виринала разом із ним до напівсвідомого чистилища, то знову занурювалась у неосяжність підкірки. Але остаточною причиною пробудження у таку пізню годину було саме завивання. Це наш головний герой зрозумів одразу, як тільки протер заспані очі. Завивання лунало зі сходового майданчика. Це було очевидним. Наш головний герой міцно притис подушку до голови й знову спробував заснути. Але це йому ніяк не вдавалося. Хтось відверто, з розпачливими схлипами плакав.

Будучи людиною досить співчутливою до чужого горя, наш головний герой натягнув довгого колючого светра й, вибігши до коридору, припав до вічка, але сходовий майданчик виявився порожнім. Хіба кілька недопалків створювали видимість чиєїсь присутності. Проте лише видимість. Нікого, в біса, на тому клятому сходовому майданчику не було. Лише гучні завивання й схлипування.

«Ну і ну-у, Паспарту-у», – подумав наш головний герой, відчинив двері й обережненько дослідив навколишній простір на предмет наявності живих істот. Якщо не враховувати випадкових тарганів та невидимих бактерій, живих організмів на сходовому майданчику не було. Тоді він вирішив відшукати джерело плачу на слух і навшпиньках, немов досвідчений сищик, почав прокрадатися на жахливі звуки, від яких у жилах крижаніла кров.

– Хто тут? – злякано запитав наш головний герой у порожнечі, але у відповідь отримав лише довге й болюче завивання. Так колись завивала Марія Іванівна Коліщатко, мати його колишньої нареченої. Це трапилося два роки тому, коли наш головний герой, сповнений життєвих сил та енергії (тоді наснага самим своїм існуванням підмивала його запалений божевільними ідеями мозок), наполегливо працював на благо людству. Вже був рік, як він закінчив медичний інститут і навіть влаштувався педіатром до місцевої лікарні. У нього була наречена, а він був її останньою любов'ю. Останньою любов'ю Марини. Так-так, її звали Марина. Марина Коліщатко. Чудесна, покірлива дівчина з полум'яним рудим волоссям. Часом вона була схожою на хлопчика, особливо взимку, коли ходила у братовій курточці. Та й влітку теж. Була схожа. Коли стрибала по деревах у шортах та майці. Навіть грудей як таких у неї не було, але це аніскільки не хвилювало нашого головного героя, адже він був безтямно закоханий у Марину, у її покірливість та хворобливу сором'язливість, у її вогняне волосся, у її безгрудість. Він носив її на руках, возив до району катати на каруселях, вони разом, обійнявшись, немов фарфорові Іван-да-Мар'я, стріляли у тирі по алюмінієвих білочках та жерстяних баночках. Він брав її навіть на полювання, де жінкам, як відомо, не місце, але вона була не жінкою, вона була чимось іншим – чим, наш головний герой так і не зміг зрозуміти. Він навіть боявся до неї доторкнутися – така вона була вся тендітна та маленька. А потім вона померла. Дуже некрасиво померла, як бува помирають лише негідники у фільмах Річі, Коенів або третьосортних режисерів навіть не Голлівуду. Одного разу Марина вирішила погодувати свиней. Зазвичай то робила її матінка, Марія Іванівна, але матінка захворіла, їй заслабли ноги, і Марина, будучи дівчиною покірливою та слухняною, взяла баняк з нарізаною туди халепою й пішла годувати свиней. Але замість того, щоб просто віддати льохам їхнє їдло, вона зайшла до свинарника й почала годувати гарненьких тваринок з рук, як то робила ще в дитинстві, коли батько возив її до зоопарку. І тут одна з найбільших льох схопила їжу разом з долонею. З переляку нещасна Марина послизнулася на мокрій дощатій підлозі й упала, заваливши із собою цебра, шалики, ганчірки, а ненажерливі свині, маючи неабиякий хист до ненажерства, потроху-помалу з'їли крихітку Марину.

Ввечері з роботи прийшов батько, майстер з обслуговування тракторів.

– А де Марина? – весело запитав він у дружини.

– Не знаю, можливо, пішла кудись погулять, – простогнала Марія Іванівна Коліщатко.

– А то я їй сандалики купив. До нас з району приїздили товар показувати, я й купив їй сандалики.

– Красиві? – запитала Марія Іванівна.

– Голубі сандалики. Дуже красиві.

– А покажи?

І батько Марини показав дружині сандалики. Вони дійсно були красивими. Світло-блакитного кольору, немов небо у найяснішу погоду.

За кілька годин Марина не з'явилася. Телефонували на мобільний – не відповідала, телефонували нашому головному герою, питали, чи, бува, не з ним Марина.

Наш головний герой відповів заперечно. І взагалі, йому на чергування. У нічну.

Тоді й почали шукати. Довго шукали, аж до ранку. І лише вранці, коли батько, зневірений та зморений від нічних пошуків своєї доні, зазирнув до свинарника, то побачив, як троє нікчемних поросят бавляться з маленьким бежевим черепочком. А поруч – кілька кісточок, і кросівочки, що їх носила покійниця. Тут батько все й зрозумів.

Довго-довго плакала Марія Іванівна, і цей плач був такий самий пронизливий, як і той, що наш головний герой чув у ту темну грудневу ніч.

А після похорону (ховали отой черепочок, дві гомілкові кісточки й одну тазову) наш головний герой заліг у сплячку, запив, звільнився з лікарні й заходився збиратися до Мексики, щоб жити там, працювати у лікарні Акапулько, займатися серфінгом й попивати коктейлі. Але не відпустила його могилка на старому кладовищі, не відпускала й рідна земля. Так він і залишився останньою любов'ю Марини.

І от зараз, коли все на світі було немов у чудернацькому сні, наш головний герой прокрадався крізь сморід харчових відходів до джерела завивання. В ту мить він згадав і Марію Іванівну, і Марину, і навіть хлопчика, якому в ту неспокійну ніч на чергуванні він діставав з ніздрі копієчку. Все згадав наш головний герой, і так йому стало шкода ту бідолашну, що він був згодний зробити все, аби вона не плакала. Принаймні, не так пронизливо. І коли наш головний герой про це подумав, то опинився біля самісіньких дверей, за якими й плакала нещасна. Він підняв голову, навіщось озирнувся навкруги й натиснув зелений пиптик.

Плакати припинили, натомість з-за дверей почулося шаркання, шарудіння, шелест, шемрання і шерех, а після всього цього шурхоту хтось зняв з дверей ланцюжок. Двері відчинилися, й по ніздрях нашого головного героя забарабанив неприємний запах дитячої сечі.

– Сусід! – вигукнув хтось унизу.

У прихожій стояла Рима, вся заплакана, але усміхнена. Дитячий махровий халатик їй був явно величенький. Вона оголила великі жовті ікла й витерла червоні очі напрочуд білою й маленькою рукою.

– Рима, доброго дня.

– Ночі, сусід! Ночі!

– Так, звичайно, – наш головний герой намагався бути ввічливим й делікатним. – Я тут випадково почув, як хтось плаче, і подумав, чи це, бува, не ви…

– Я, сусід, я! Та ти не бійся. Заходь. У мене ще оладки є. Щоправда, з ранку стоять, та то нестрашно.

– Добре, з вашого дозволу, – і він обережно, немов боячись зруйнувати якийсь невидимий світ своїми великими босими ногами, зайшов до коридору й принюхався. Сечею пахло ще гостріше.

– Приємненько, приємненько, – висловив він свою думку з приводу інтер'єра й чомусь сів на маленький стільчик у кутку коридору.

– Він поламаний! – вигукнула Рима й вказала на нормальний стілець на кухні. – Туди проходь.

На кухні не пахло взагалі. Це великою мірою здивувало нашого головного героя. Якби на кухні просто не пахло сечею – це ще півбіди, але щоб не пахло взагалі – з таким він стикався вперше.

На стіні висіла тарілка з намальованим на ній янголом.

– Непогано, непогано, – вимовив наш головний герой.

– Я сама живу, ніхто не руйнує затишку.

– Ну, звісно, – знизав плечима він.

– Оладки? – Рима підсунула нашому головному герою тарілку з неапетитними шуликами.

– Дякую, – відмовився наш головний герой, – після шостої не їм.

– Так ще ж нема шостої!

– Дотепно, – всміхнувся наш головний герой. – Ви мені краще скажіть, чого ви плакали?

– Та шо ти мені викаєш увесь час, наче я учілка? – скривилася Рима. – А плакала, бо сумно. Гірко.

Герой задумався. Всяке буває у людей. Он у матері півбудинку квартир, а доньці її сумно. Гірко. А в нашого головного героя жодної, а щастя десь усередині (і, певно, дуже глибоко) звивається чудернацьким гельмінтом. А їй гірко. Сумно.

– Тяжко мені, – додала Рима.

Та ще й тяжко.

– Може, поділитесь? Чому вам гірко, Римо?

– Та не зважай, сусід. І це, що я хотіла вибачитися за ранок та вчорашній вечір.

– Та нічого, я все розумію.

– Я від мамки вже отримала.

– Не розумію, – видушив раптом наш головний герой з помітною долею обурення, – як таке може бути, що вона, твоя мама, доросла жінка, може бити дорослих людей. Це ж як?

– Тобі не зрозуміти, сусід! Це важко пояснити. Ми всі звикли, і, думаю, якщо захочеш тут жити, тобі теж доведеться звикнути.

– Ну це навряд…

– Побачимо.

– Ну добре, але, може, поясниш, чому ти плакала? Гірко, сумно, тяжко… це не пояснення. Мають же бути якісь причини?

– Мають, – із сумом, гірко і тяжко відповіла Рима.

– І де вони?

– Не знаю. Все дістало. Знаєш, сусід, є у мене мужчина! А от мужика не вистачає. Та не шугайся, ти мені не підходиш, надто млявий… мені треба такого, шоб взяв, скрутив, на місце поставив… щоб любив, – закінчила вона мрійливо.

– Ну, з вашими даними це не проблема…

– Знущаєшся? З моїми даними? Та у мене тридцятий розмір ноги, на мене всі шмотки завеликі. Мені тридцять років – у рік по розміру, – а зі спини більше п'яти не даси. З моїми даними. Скажеш таке.

– Ну, я не знаю, у вас же є якісь свої спільноти, люди ж вашого розміру якось живуть разом, дітей заводять, люблять.

– Та була я колись на таких зборах. Така нудота. Я краще вдома. Там у них одне тільки в голові: ми не маленькі, ми нічим не гірші, ми то, ми сьо, а на ділі – пшик.

– Як пшик? – не зрозумів наш головний герой.

– Їж оладки, – не відповіла Рима.

Відчуття голоду таки підкралося до нашого головного героя, але наважитися взяти бодай одну оладку сміливості не вистачало.

– Ти їж, їж, не соромся, – все підсовувала Рима тарілку з холодними сірими оладками.

– Та я так, натщесерце.

– Ги-ги, – чомусь зраділа Рима. – Розмова у нас така: на голодний шлунок. Як і душа моя, голодна, – і вона, схопившись маленькими пальчиками за штору, потягла її до обличчя.

– Ну, Римо, не плачте. Ну… – намагався заспокоїти Риму наш головний герой, але це йому вдавалося вкрай важко, а точніше – зовсім не вдавалося, якщо ж бути відвертим до кінця, то він взагалі зібрався йти спати. Та й їсти нестерпно хотілося. А сон – найкращий засіб від голоду.

– Я піду, добре, а ви не плачте. Хочете, я з вашою матір'ю поговорю? З Ритою Львівною тобто? Ну щоб вона вас не била.

– І не думай, сусід! – закричала Рима з потішним писком.

– Ну… як знаєте.

Після недовгої паузи він все ж таки твердо наважився піти.

– Ну тепер все, я піду. Добре?

– Та йди, – Рима відвернулася до вікна.

– А можна? – наш головний герой нерішуче потягнувся до тарілки з оладками.

– Та хоч усі бери.

– Я один, – і він підхопив найменший.

Проходячи повз кімнату, він побачив розстелений дитячий диванчик з несвіжою постіллю.

Певно, джерело запаху, – подумав наш головний герой, засовуючи сірий кавалок тіста до рота.

– Офовасея! – попрощався він з напханим ротом. – Е уфуйте! – побажав він не сумувати Римі.

– Ага! – грубувато вигукнула Рима. – Двері закриєш!

«А оладки смачнючі, – відмітив наш головний герой, прийшовши додому, – треба було взяти дві».

З цією важкою думкою він улігся спати, проте ще довго не міг заснути – все думав про бідну і нещасну Риму. Як їй сумно. Гірко. Тяжко.

Найкраща у світі мама, або Ріо-Ріта

Звідки такі дивні думки? Чому? Знову ж таки – навіщо?

Наш головний герой переглядав кольорові картинки минулого дня й намагався збагнути: чим саме так приглянулася йому Валя, яким чином вона так міцно й твердо наступила йому на око?Всією своєю сутністю, своїм поглядом, своєю вродою, покірністю, очима… У таких жінок зазвичай закохуєшся з першого погляду, з перших секунд спілкування, і любиш їх, навіть не питаючи, за що. За що люблять? Люблять не за вроду, не за покірність і навіть не за погляд. Люблять цілком, дощенту – немов рідну землю. Любов до батьківщини – цілковита, неділима, така любов не має меж і обмежень, така любов чиста, немов сльоза незайманої, немов крапля спирту, немов січневі морози. Така любов перегортає сторінки днів минулих і розпочинає новий розділ у житті будь-кого, хто відчуває на собі цей святий дотик беззастережного відчуття.

– Валя, – промовив наш головний герой, і це було перше, що він промовив у цьому новому житті, у цій новій галактиці, у яку він з усього розгону стрибнув, неначе після довгої холодної зими стрибають у новий день весняного тепла.

– Ріо-Ріта, Ріо-Ріта, вєртіца фокстрот, – співав він, – на площадке танцевальной…

Але елегійні думки та безголосий спів нашого голов ного героя зірвав телефонний дзвінок Ніколая, і його грубі фрази своїм слонячим єством розтрощили ту абсолютну й всеосяжну гармонію, у якій перебував наш головний герой.

– Привіт! – кричав він, наче телефонував з якоїсь далекої країни. Наприклад, з Бірми. – Ти знаєш, шо фокстрот має розмір чотири четвертих?

– Ніколай, – констатував очевидну появу Ніколая у своїй слуховій зоні наш головний герой.

– Так, це я! Чуєш, я, мабуть, не буду питати у тебе про те, чи все добре з кранами. Як я зрозумів, ти нормальний пацан, ти класний мужик, новенький, і все сам зможеш зробити. Руки у тебе ж не граблі? Чи граблі? Та жартую, звісно. Ясно, шо не граблі, а то як би ти тримав трубку? Як цуцик шляпку? – І він розсміявся. – Понятно все… Коротше це, шо я хотів. Що ти робиш?

– Тримаю слухавку.

– Да? – перепитав Ніколай і задумався.

Секунду, дві, три, сім.

На восьмій наш головний герой не витримав:

– Ніколай?

– Я тут, – озвався Ніколай.

– Ніколай, ви хотіли поговорити про щось конкретне? Я чого питаю. Справа в тім, що я тільки-но прокинувся, я, знаєте, зараз у такому стані, що не дуже все розумію. У мене була важка ніч, я хочу кави, у мене якісь, вибачте, чисті, можна сказати, душевні думки, а тут ви… Тому я і питаю: щось конкретне?

– Та ні! – радісно вигукнув Ніколай. – Я просто радий тебе чути. Тобто все гаразд, да? Ніяких претензій?

– Ніяких.

– Ну тоді ходи здоровий.

– Дякую. Як добре, коли людина розуміє тебе з півсло…

Але Ніколай зник. Очевидно, він поклав слухавку і вже давно набирав номер когось іншого, аби з кимсь іншим завести дружню вранішню розмову, розпитати у нього про діла, про настрій, про життя в тонусі, гемоглобін двісті. А наш головний герой вирішив відкласти розмову з Ніколаєм до ліпших часів, коли рани від учорашнього конфузу замиляться, коли серце всередині припинить так рвучко шмигляти, а розум повернеться до голови, немов перелітний птах повертається на рідні чорноземи.

Але тут знову пролунав дзвінок.

– Алло? – запитав наш головний герой у слухавку.

– Новенький, – це був Ніколай, – хочу тебе попередити, що лише троє з десяти птахів виживають після перельотів.

– Ніколай? – знову запитав наш головний герой.

Але Ніколай поклав слухавку, немов і не телефонував зовсім, а цей невеличкий інцидент був лише химерою, міражем бажаного, чистої води самообманом.

І не встиг наш головний герой як слід зрозуміти, що ж це, врешті-решт, було, як знову затріщав телефон, і на цей раз голос у слухавці мав суто інфернальне забарвлення.

– Конюх?

– Да, Рито Львівно? – сил сперечатися не було.

– Дійшли чутки, що ти вночі припхався до моєї єдиної наймолодшої донечки…

– О господи, – видихнув шмат стомленого повітря наш головний герой. – Яке на цей раз буде покарання? Ви відсічете мені голову? Чи обійдемося правицею?

– Конюх, це ти у себе в селі таке жало відростив? Помовчи, поки старіш говорять. Я тобі ось що скажу: нічого проти не маю. Ходи до неї, розмовляй, їж її оладки – до речі, Римусік робить дуже смачні оладки, особливо якщо придобрити їх сметанкою, – якщо хочеш, конюх, можеш навіть у ліжко до неї стрибнути, але не здумай її скривдити, не смій зрадити її, штрикнути своє довге жало у спину в той момент, коли вона цього менше за все очікуватиме. Я тобі більше скажу. Так, я дійсно б'ю людей – у мене характер такий, збитошний, іноді я б'ю досить сильно. Ха, – перебила вона сама себе, – я тобі якось розповім, як я починала бити Артура – упісяєшся. Але не про це зараз. Так-от, я можу їх бити, ображати, кривдити словами, так само можу бити і Риму, але ніколи – чуєш! – ніколи не дозволю якимсь приїжджим конюхам завдавати, як це кажуть, психічної шкоди своїй донечці. Тому май на увазі і, як відростиш собі вуса, намотай на них: не дай бог!

Увесь цей час, поки Рита Львівна пояснювала нашому головному герою правила поведінки з її єдиною наймолодшою донечкою, хтось настирливо дзвонив у двері, стукав, навіть гамселив ногами, потім знову дзвонив і знову лупив ледь не головою. Тьохкання розривало навколишній простір чистою треллю, заповнювало всі найпотаємніші схованки у кімнаті, які нашому головному герою ще не довелося вивчити, і від того стуку, грюку, бемкання й переливу солов'їного співу в очах нашому головному герою темніло, а його тіло вкривалося маленькими, ледь помітними краплинами поту. А Рита Львівна все говорила і говорила, а у двері все стукали і гахкали, ляскали і грохкали, немов це були не двері зовсім, а якийсь особливий пристрій, який був створений спеціально для того, щоб по ньому гатити.

«Як же ж його можна було б назвати, цей пристрій?» – думав наш головний герой, але назву так і не вигадав – його перервала Рита Львівна:

– Потім придумаєш назву, конюх. Іди відчиняй. Після розкажеш, хто то був і що їм потрібно. Чао!

І вона поклала слухавку.

«Який несмак, – подумав наш головний герой, – як безкінечно вульгарно прозвучало це її "чао"», немов у борделі якомусь…»

І тут він відчинив двері.

Він відчинив двері й одразу, за звичкою, глянув униз, очікуючи побачити кротоподібну Риму, але ніякої Рими не було, натомість стояли дві нормальні, якоюсь мірою навіть великі людини. Хоча це лише якоюсь мірою. Зрештою, що він міг знати про міру? Наш головний герой уже звик, що будь-що в цьому місті міри як такої не має, тому її чіткі окреслення досить розмилися, розбавилися безмірністю, і все-все-все було схожим на Клінта Іствуда.

Наш головний герой глянув на двох людей, і першим, що спалахнуло у його голові, було бажання негайно зачинити двері, але воно лише спалахнуло, тому наш головний герой переляканими очима дивився на Марію Федорівну Корф та Івана Івановича Арманьяка.

«На кому ж зосередитись?» – думав він.

– Та вже на комусь, – привіталася Корф.

– Да-да, – привітався Іван Іванович. – Дивитеся на нас, немов самого Клінта Іствуда побачили.

– Звідки такі припущення? – у свою чергу привітався наш головний герой.

– Звідти, – Іван Іванович підняв угору очі, немов оце «звідти» знаходилося десь нагорі.

– У тебе є гарбуз? – запитала Корф.

– Н-немає, – розгубився наш головний герой.

– Це добре. А піч?

– Теж немає.

– А це погано. Але все одно ми зайдемо, не проти?

– Заходьте… – і наш головний герой широким жестом запросив непроханих гостей до квартири.

Ті зайшли.

– А навіщо вам гарбуз і піч? – запитав наш голов ний герой, продовжуючи запрошувати гостей у глиб квартири.

– Не нам вони потрібні, а тобі, – висловилась Марія Федорівна, продовжуючи заходити у глиб квартири. – Точніше, гарбуз намне потрібен, а піч потрібна тобі.

– Нічого не розумію, – здивувався наш головний герой, наспіх закидаючи розібрану постіль подушками. – І взагалі, чим зобов'язаний?

– Та так, – просторово відповіла Корф, виводячи вказівним пальцем неоднозначні сердечка у повітрі.

– Поясните?

– Поясню, голуба, поясню. Женити ми тебе прийшли.

– Мене?

– Ні, Миколу Джерю.

– Якого Миколу?

– Джерю.

Іван Іванович, спираючись на громіздкий левіафанівський організм піаніно, мовчки кивав, виказуючи тим самим повну обізнаність у справі.

– Женити будемо тебе на Валентині. Моїй дочці.

Наш головний герой хотів був щось заперечити, але не зміг через брак повітря у легенях. Натомість він важко сів на диван і тихенько застогнав.

– Що таке? – здивувалася Корф. – Якісь негаразди? Пошалює сердечко?

– Ні, все добре. Просто… просто… як на Валентині? А він? – І наш головний герой вказав на далеко не жвавий силует Івана Івановича.

Останній лише знизав плечима й знову підняв очі догори, немов там, нагорі, була остання інстанція, яка все вирішує.

– А він поїде жити до мами.

– До якої мами? – нічого не розумів наш головний герой.

– Ну, не до вашої ж, – помітно нервувала Корф. Її око почало загоюватися, тому обличчя мало воістину войовничий відтінок.

– До вашої?

– До своєї, дурню, до своєї мами… розумієш!

– Р-розумію. Тобто не розумію. Поясніть…

– Зараз тобі Іван Іванович все пояснить. Іване Івановичу, будь ласка.

І тільки-но Іван Іванович набрав повні легені повітря, аби ласка будь, як протріщав завше невчасний та принципово безтактний телефон. Вибачившись перед гостями, наш головний герой підняв слухавку.

– Альо-мальо! – почувся невиліковно-радісний репет Ніколая.

– Ніколай, вибачте, я зараз не можу. Мене сватають, – пошепки промовив наш головний герой.

– Ого! – ще більше зрадів Ніколай. – То ти зараз наче гуслі в маслі?

– Приблизно, – відповів наш головний герой і, брякнувши коротеньке «я передзвоню», поклав слухавку на своє службове місце.

– Я вас слухаю, – дав слово Іван Івановичу наш головний герой. Але перед тим він зручно вмостився на дивані й закинув одну ногу на іншу.

– Я візьму слово, – пробурмотів Іван Іванович, видихаючи отой об'єм повітря, який він вдихнув не більше тридцяти секунд тому. – Я візьму слово, – повторив він на цей раз погрозливо, – якщо ви і мені дасте можливість отак-от сісти на диван й закинути одну ногу на іншу. Це має бути дуже зручно.

– Так, – погодився наш головний герой, – це зручно. Будь ласка, сідайте. І ви, Маріє Федорівно, сідайте. На стільчик.

– Може, це ти сядеш на стільчик, а я сяду до Іван Івановича на диван? – закинула Корф.

– Ну давайте, – ніяково погодився наш головний герой.

Рокірувавшись зручніше, Іван Іванович Арманьяк таки взяв слово, і першим, що він вимовив, було жіноче ім'я.

– Олена Артемівна Захарченко, – вимовив він жіноче ім'я, – була жінкою красивою та доброю. Колись до неї їздив свататися сам Орлик.

– А хіба він був не голубим? – щиро здивувалася Корф.

– Не опошляйте! Ви постійно все туалетизуєте. Так-от, сам Орлик, але Олена Артемівна дала йому відсіч і вийшла заміж за Кирила Григоровича.

– Розумовського? – іронічно запитав наш головний герой.

– Ні, Арманьяка! – пишно, з надламом вигукнув Арманьяк і підняв вказівного пальця вгору, потім глянув на свій палець і сконфужено опустив руку, навіть більше – прибрав її під стегно. – 3 іншої сторони, у цей час Галина Олегівна Романенко вийшла заміж за Котляра Віктора, як його по батькові, не знаю…

– Чекайте, – втрутився наш головний герой, – ви мені збираєтесь усю генеалогічну структуру вашої родини розповідати?

– Ага, – щиро посміхнувся Іван Іванович.

– Ні, дякую, давайте ближче до справи.

– А чого? – образилась за Арманьяка Марія Федорівна. – Це дуже цікаво. Раджу послухати.

– І наскільки розтягнуться ці прослуховування? – звузивши очі, запитав наш головний герой.

– Кілька годин, – відповів Іван Іванович. – Плюс-мінус.

– Я не маю кілька годин. Плюс-мінус. Давайте основні тези.

– Добре, – неохоче погодився Арманьяк. Його широкі ніздрі час від часу видавали на-гора приглушений писк, а тонкі клінтіствудські губи щохвилини облизувалися неправдоподібно червоним язиком. – Моя матінка, Людмила Прокопівна, чарівна жінка. Я полюбив її з першого погляду, ну майже так, як ви полюбили мою дружину, але сталася несподіванка: коли мені стукнуло тридцять, я зустрів Валентину Казимирівну, і зі мною щось сталося, якісь вежі зрушилися з місця, немов сам Колос Родоський знявся зі свого місця й побіг назустріч своїй Семіраміді або на світловий поклик Олександрійського маяка.

– Взагалі-то, Колос не знявся з місця, а впав. Під час землетрусу.

– Людям потрібні легенди, – виправдалася за Івана Івановича Марія Федорівна.

– Одним словом, – не звертаючи уваги на уїдливі коментарі, продовжив Арманьяк, – я закохався. Ми одружилися, і я переїхав до Валентини у її трикімнатну. В цей будинок. І ось уже три роки, як я сумую за своєю матінкою. Валю розлюбив буквально за кілька днів спільного життя, а матінка… Моя Люд очка Прокопівна… Ех…

– То у вас криза, – сардонічно зауважив наш головний герой, який уже давно зробив висновок, що панькатися з цими людьми – собі у збиток. – Вам тридцять три роки, вік Христа, це, знаєте…

– Ви теж помітили? Ви теж помітили, що мені тридцять три?

– Це важко замаскувати, – промовив наш головний герой.

– Так-так, – почав захлинатися Іван Іванович, – матінка на мене чекає. Всі ці три роки я тільки й мріяв, і от така несподіванка, з'явилися ви. Віра Авсеївна…

– Євсеївна! – поправила Корф. – Три роки знаємось, а вивчити не може.

– Ну, звичайно. Віра Євсеївна обіцяла мені допомогти з пошуком нареченого для Валюші.

– А що вам заважало піти від Валентини Казимирівни одразу, як ви зрозуміли, що більше не кохаєте її? – вкладаючи очевидно зайву ефектність у запитання, промовив наш головний герой і смикнув головою, чого раніше за собою не помічав.

– Принципи, шановний. Принципи! – Й Іван Іванович смикнув головою і собі, наче в цьому смиканні було закладено особливий фермент, без якого ланцюжок, завдяки якому тримався діалог, мав би заіржавіти й розпастися на мільярди порошинок.

– Навіть так? – здивувався шановний чи то принципам, чи то Арманьяковому смиканню.

– Я пообіцяв собі, що поки не знайдеться мені гідна заміна, Валю не кину. І от ви. Така радість.

– І це правда? – звернувся наш головний герой до Віри Євсеївни, тобто Марії Федорівни.

– На жаль, – важко зітхнула вона, і її підбите око засмикалося.

– Але з чого ви взяли, що я хочу одружитися з Валентиною?

Сказавши це, наш головний герой ледь не застогнав. Він згадав очі, згадав декольте, блакитну сукенку з мереживними торочками, тонкий дівочий стан, покірливий погляд.

– Це очевидно, – спокійно промовила Марія Федорівна. – У вас на лобі написано.

Це дійсно було виведено у нашого головного героя на лобі, більше того, було виведено каліграфічним почерком, немов це писала старанна випускниця каліграфічного технікуму, якщо такі технікуми десь існують. Принаймні мають існувати.

– Добре, я припускаю таку можливість, – проскрипів наш головний герой.

– Тоді нема проблем! – радісно вигукнула Корф і плеснула в долоні з такою силою, що наш головний герой навіть розгубився. – Шкода лише, що у тебе немає печі. Було б красномовніше, якби ти її колупав.

А потім запанувала мовчанка. Вона панувала з хвилину. Під час її панування наш головний герой міркував над карколомністю фортуни, він подумки дякував величі хитроплетива, що так бравурно зв'язувалося вузликами на його долі.

Іван Іванович бавився власними пальцями. Він хотів щось сказати, він навіть приготував невеличку тираду, але мовчанка, що панувала, ніяким чином не підпускала до себе, і всі слова, які підготував Іван Іванович, були ним проковтнуті й моментально забуті, тому він бавився пальцями, сплітав їх у карколомні, немов фортуна, вузлики й марно намагався пригадати слова промови.

Марія Федорівна спостерігала за пальцями Івана Івановича й раділа, що нарешті її донька віднайде своє щастя з такою милою й інтелігентною людиною, як наш головний герой.

Але наприкінці мовчанки наш головний герой дійшов ще однієї думки, яка наштовхнула його на те, щоб озвучити її уголос. Тим самим тишу було перервано.

– А Валя? – ледь не істерично запитав наш голов ний герой. – Як бути з нею?

– Валя? – в унісон перепитали Корф і Арманьяк.

– Так, Валя. Як бути з нею?

– З нею, – підхопила Корф, – будь поштивим. Оберігай її від нехорошого люду. Вона дівчина тонкої душевної організації. Можна сказати, уразлива.

– Ні-ні, ви мене не зрозуміли. Я не те мав на увазі. Я стосовно іншого. Валя згодна? Згодна бути зі мною, так би мовити…

– Так би мовити згодна, – полегшено відповіла Корф, і вони з Іваном Івановичем перезирнулися. – Більше того, – продовжила Марія Федорівна, – вона мені цього не казала, але я запримітила, як вона на тебе дивилася, які емоції вирували в її невеличкому мозочку, які бісики іскрилися в очах… О-о-о! Таке може побачити тільки мама. Мама…

«Це добре», – подумав наш головний герой і запропонував випити по чашечці кави.

Марія Федорівна, посилаючись на роботу й довічну вахту, відмовилась. Вона на чотири з половиною секунди глянула на себе у дзеркало, що висіло в коридорі, підправила каштановий кок на своєму черепі й негайно щезла з поля зору чоловіків. А от Іван Іванович випити кави погодився. Навіть з ентузіазмом. Тобто…

– З коньячком, – він хитро глянув на нашого головного героя й дістав зі своєї сірої дубленої курточки невеличку пляшечку коньяку. – Відзначимо наше з вами братання. Ми ж уже майже брати.

– Брати? – здивувався наш головний герой.

– Ну родичі. Майже. Хіба ні? А там де родичі, там і брати. – І пляшка коньяку перекочувала на всипаний крихтами стіл.

– Це коньяк? Заморський? – поцікавився наш головний герой.

– Це для більшості людей коньяк, а насправді – це арманьяк!

– Арманьяк? Це ж ваше прізвище…

– Ну, на те воно й прізвище, – втаємничено посміхнувся Іван Іванович. – Якщо келих потримати деякий час та нагріти теплом долоні, ви відчуєте легкий ванільний аромат, який додає дуб, різноманітні квіткові пахощі та повів сливи і стиглого перцю.

– На жаль, у мене немає келихів. Тільки чашки.

– Так ми ж із кавою. Заварюйте мерщій! – І Іван Іванович від хвилювання почав швидко-швидко облизувати свої тонкі, немов у батька Клінта Іствуда (думаю, вони з сином були схожі), губи.

– Це арманьяк із сорту Фоль Бланш. Бачите, що тут написано? Millйsime! Це означає, що виготовлений він з винограду одного року. На відміну від коньяку.

Близько години Іван Іванович балував нашого головного героя різними своїми судженнями з того чи іншого приводу: і про шахи, і про матінку, Людочку Прокопівну, і про Валю.

– Ви знаєте, – ледь не кричав Арманьяк, – тут у нас недалеко магазинчик є. Так, нічого особливого: магазин як магазин, але у тому магазині є охраннік, ну, як охраннік – сторож при садибі. Так той, щоб ви знали, називає ладью турою. Я йому кажу, що ладья – вона скрізь ладья, а він мені каже, що це тільки на Півночі всякі уркагани називають туру ладьйою. Я йому одне, він мені інше. Докторе, кажу – він попри те, що сторож, ще й якийсь доктор, – докторе, що ви собі думаєте, може, ще й ферзь королева? Психує, матом кричить, руками махає. Он, кажу, у нас взагалі ладью зображують сортиром. От візьміть, кажу, підіть до сувенірної крамнички, хоча б у ЦУМ, кажу, зайдіть, там і побачите: пішаки – холопи, слони – козарлюги, а ладья, друга фігура після ферзя, – нужник. А це чому, бо у нас все так. Ні тобі кораблів, ні тобі хоча б веж – одні сортири посеред городів стоять.