Текст книги "Сині двері зліва"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Але ж це не привід мене карати. Я на новому місці, мені необхідно звикнути до нового середовища, тим більше, я плачу вам гроші за цю квартиру, а значить, маю право почуватися у ній спокійно й захищено, немов у надійному форті. Чи не так?

– Ну, зрештою так. Але…

– Ніяких але! І я не збирався вашу єдину, як ви кажете, донечку заманювати у своє, як ви висловлюєтесь, лігво. Я взагалі, можливо, імпотент!

– Це правда?!?!

– Ні, – зашарівся наш головний герой.

– Тоді все ж таки є чим орудувати, а?

– Це до справи ніякого стосунку не має.

– Ще й як має!!!

– Але ж очевидно, що я не винен ні в чому, скільки вам можна доводити це?

– А от Римочка доводить протилежне! Правда, Римочка?

Остання не відповіла, більше того, сором'язливо відвела очі.

– От бачите, – продовжила Рита Львівна, – вона навіть боїться, аби я тебе не скривдила. Таке миле янголя, така птичка! Правда, птичка? – І вона різко, немов інсульт, штурхонула Риму, від чого та ледь не влипла у стінку. – Таким чином, доведеться тебе відлупити! – І Рита Львівна, не стримуючи своєї нестримної люті, занесла ніжку від стільця над головою нашого головного героя, але наш головний герой схопив знаряддя розправи своєю хоч і тонкою, але жилавою рукою і зупинив лівосуддя.

– О! – закричав він. – Так у нас уже є на чому сидіти? Не вийде, Рита Львівна, не вийде.

Рита Львівна опустила зброю, сіла на застелену старим пошарпаним лінолеумом підлогу й важко зітхнула:

– А ти міцний горішок, конюх. Тебе і побити не вдасться.

– Не вдасться, Рита Львівна, не вдасться, – спокійно погодився наш головний герой. – Але, попри все, я хотів би, щоб моя праведність була доведена. От спитайте свою доньку. Спитайте, спитайте.

– Римо? – спитала Рита Львівна у своєї єдиної молодшої донечки.

– Я не відповідатиму. Інакше ви мене, мамо, поб'єте.

– Значить, правда… – знову зітхнула Рита Львівна, підвелася з підлоги і, спираючись на ніжку від стільця, позадкувала до ширми, за якою, вочевидь, копошився Артур.

– Як вам не соромно, – наостанку проговорив наш головний герой. – Ви ж самі підговорили Риму прийти до мене, самі. Що ж ви так, а?

– Сама! Сама! – різко обернулася й істерично замахала руками Рита Львівна. – І що з того? Да, сама! А тепер іди геть, конюх!

– Як хочете…

І він пішов не озираючись. Тихенько схлипувала Рима, щось невиразне бубоніла Рита Львівна, з-за ширми з'явилася голова Артура:

– Може, таки кави? – І він підморгнув спині нашого головного героя, але той, не озираючись, лише відмахнувся і, дочекавшись ліфта, стрибнув у нього так, як щойно виловлений окунець пірнає у відро з водою…

Арманьяки

Вдома – наш головний герой швидко звикав до нових місць проживання – пахло паркетом та вогкою штукатуркою. Під ногами валялося дрібне сміття, що він звечора не прибрав, на столі засихав хліб, хотілося кави і спати.

– Одне з двох, – вимовив наш головний герой, дістав із шафки майже старовинну мідну джезву, яку колись вициганив у двоюрідного дідуся, й заходився варити каву.

За вікном гуділи автівки, завивав холодний північний вітер, а у батареях центрального опалення досить стримано плавала тепла водичка – виникало бажання занурити тіло у ковдри й забутися на кілька століть.

Але це не входило у плани нашого головного героя, він мав боротися, борсатися, дряпатися на прямовисні скелі складнощів та труднощів, мав викльовувати здобич із чужих дзьобів, переступати вбитих та поранених і дряпатися далі. Коли він залишав рідну оселю, мама йому так і сказала:

– Синок, – сказала вона, – сина, синочок, синюганчику мій, ти маєш знати, що тобі буде важко, що тобі доведеться борсатися у багні, збивати лапками вершки у масло, наступати на горлянки поранених та пухнути від голоду. Ти маєш вирвати ласий шматок свого щастя, вирвати, синюшончику, й оберігати його від червивих очей та загребущих лап, що всякі почвари тягтимуть до твого щастя.

Так і мало бути, якби наш головний герой не був виліплений з іншого тіста, якби не був він замішаний на сметані, немов колобок, якби не був він чистого поля ягодою та джерельного струмка краплиною, не був порядним та деякою мірою інтелігентним чоловіком.

Хоча іноді наступати на горлянки доведеться, подумав він і вирішив, що варто вже знімати джезву з плити, адже піна піднялася, а пити кип'ячену каву – то доля жебраків і негрів.

– Хоча вони не такі вже і погані, ці Джими Кроу, – промовив наш головний герой уголос і сів біля вікна. Руки йому зігрівала гаряча чашка.

Ще наш головний герой думав про вічність. Точніше, про смерть. Так-так, саме про цю вередливу безносу-ту-саму спокусницю, про цю діваху з темним минулим і ще більш темним майбутнім, про цю володарку людських почуттів, повелительку страхів та правительку незворотності. Коли він залишав рідну оселю, брат його, двоюрідний, так і сказав йому:

– Рита Львівна, братику мій, це жінка, яка ходить по слідах смерті. Братчику мій, братка, братан, знай, що Рита Львівна – жінка страшної вдачі, ти згодом і сам зрозумієш, але вона – непоганий стартовий майданчик, адже ти, братулюшечко мій, зможеш якийсь час пожити в одній з її квартир.

Рита Львівна дійсно ходила по слідах смерті. Цей кооперативний шістнадцятиповерховий будинок на вулиці Чорновола, одразу біля дитячої лікарні, був збудований тоді, коли найстарші його мешканці вже були древніми, як світ. А Рита Львівна була донькою найдревнішої з цих древніх як світ мешканок. Дочекавшись смерті своєї матінки – найстаршої і найдревнішої, вона взяла справу до своїх рук, а місцевих довгожителів – в оборот, почала підлещуватися до одиноких дідуганчиків, що закінчували своє земне життя, до їхніх дружин, що мали прожити трохи довше, до інвалідів та хворих на онкологію. Спочатку вона доглядала бабу Олену, ветерана ще, певно, Куликовської битви, і коли баба Олена віддала богу душу, Рита Львівна стала повноправною власницею її квартири. Потім був дід Олексій зі своїм Георгіївським хрестом (щоправда, до 1913 року) за битву при Порт-Артурі, за ним – тьотя Клавдія Сергіївна, далі баба Оксана, баба Нюра, стара Вербичиха, древня Ліза Іванівна, хворенька Настя, підсліпувата Орися, безногий Валеріан, тьотя Наташа, яку випадково перерізав трамвай, але то темна історія, і навіть сама Рита Львівна до кінця не змогла у ній розібратися, але трикімнатну на десятому поверсі таки загарбала.

Квартира, до якої вселився наш головний герой, належала колись подружжю старих, але ще сповнених сил угорців. Проте дід, старий угорець, якщо чуткам у такій ситуації можна довіряти, втопив дружину у ванній через надлишок почуттів до неї, а сам дременув до Лондона, де мешкав його племінник. Він пристроїв діда до якогось притулку на околиці, біля аеропорту Гетуік, а квартира у Києві відійшла Риті Львівні.

Всього цього наш головний герой, звісно, не знав, проте вже починав здогадуватися. Інакше як пояснити таку кількість квартир в одному будинку в однієї власниці? Проте не здогадувався він про те, що Рита Львівна хоч і була жінкою страшної вдачі, але мала одну таємницю (звичайно, їх було більше, але ця була особливою) від оточуючих, яка б значно знизила її авторитет, дізнайся про неї хто-небудь із її оточення. Вона любила метеликів. Ні-ні, вона не була ентомологом, вона не колекціонувала і не досліджувала лускокрилих, не читала книжки найвідомішого гаркавого ентомолога планети і не виїжджала до Альпійських гір на пошуки рідкісних видів метеликів. Рита Львівна просто їх любила. Це неможливо пояснити, це можна хіба сприймати за належне або не сприймати.

А ще Рита Львівна любила сметану. Про це знали всі, і сама любителька кисломолочного продукту ні від кого цього не приховувала. Це була звичайна безневинна примха. Подібними страждали всі відомі тирани. Хтось любив м'які шкіряні чоботи та солодкуватий тютюн, хтось – палити боярам бороди, інший взагалі теслював на рівні зі звичайними робітниками. Рита Львівна любила сметану. Вона їла її щодня. Багато. З сіллю, з цукром, з медом, з томатним соком, у чистому вигляді та приправлену яєчним жовтком.

Така вона була, Рита Львівна.

Допивши свою каву, наш головний герой вирішив іти на пошуки роботи. Саме робота робить з людини людину, розмірковував він, саме робота допомагає людині стати більш людяною, саме робота дозволяє більш людяній людині стати власником свого помешкання.

Це якщо ти не Рита Львівна, звичайно.

Вже збираючись виходити з квартири, наш головний герой почув дзвінок. Той виривався з телефону. Це міг бути як Ніколай, так і Рита Львівна, це могли помилитися номером, або хтось вирішив пожартувати, або, врешті-решт, це могло бути маркетингове опитування. «Хто б це не був, – подумав наш головний герой, – я візьму слухавку».

– Я вас слухаю, – привітався він.

– Це я, привіт! – кричав Ніколай.

– А, ви! Давно ж я вас не чув, – саркастично мовив наш головний герой.

– Та я у відрядження їздив! – пояснив прямодушний Ніколай.

– До Бірми?

– Що? А, ні, яка Бірма! На Подолі трубу прорвало, їздили радити.

– Що радити, Ніколай?

– Шо куди підсовувати і яким клином який клин вишибати.

– Ну так, як я не здогадався. А чому до мене телефонуєте?

– Хотів привітатися.

– Ну, тоді до побачення, Ніколай, – і наш голов ний герой поклав слухавку.

Внизу, біля виходу з будинку, дорогу нашому голов ному герою перегородила Марія Федорівна. Вона розкинула руки неначе для обійм, але обличчя її було, навпаки, досить зосередженим. Здавалося, Корф думала, чи дійсно той, кого вона збирається обіймати, вартий цього інтимного процесу.

– А на цей раз що? – здивувався наш головний герой, ставши у стомлену позу, немов з усіх поз, які вигадало людство, ця була найпереконливішою в такій ситуації.

– Обіцяла – покажу!

– Що обіцяли? Що покажете?

– Обіцяла показати тобі свою доньку – покажу.

– Та я поспішаю! – вперше за багато років збрехав наш головний герой і від того став червонішим за саму кров.

Марія Федорівна глянула недовірливо.

– Ну добре, не поспішаю, але у мене невідкладні справи! – продовжував брехати наш головний герой.

Цим словам Марія Федорівна також не повірила. Вона стояла з розгорнутими руками, перевалювалася з ноги на ногу й виразно та допитливо вдивлялася в очі нашому головному герою.

– Ну добре, добре! – здався наш головний герой. – Нема у мене невідкладних справ, просто я зараз не готовий, розумієте, Маріє Федорівно! Не готовий. Це ж, певно, така відповідальність!

Підбите око Марії Федорівни зловісно засвітилося.

– Давайте показуйте, – важко зітхнув наш головний герой, мружачи очі від проникливого сяйва фінгалу.

– Валю! – закричала Корф. – Валюш!

– Ma, може, не треба? – пролунав голос невідомо звідки, від чого склалося враження, що сама Корф, неначе віртуозний черевомовець, говорить зляканим дівочим голосом.

– Валюшо, – наполегливим шепотом Марія Федорівна прикрикнула собі за спину, де, окрім зачинених дверей, що усім своїм виглядом манили нашого головного героя на волю, нічого не було.

– Ну, ма-а.

– Цить! Давай заходь!

І тут наш головний герой зрозумів, що Марія Федорівна ніякий не черевомовець, і Валя таки існує, та де там – ще й як існує! Рипнули вхідні двері, з'явився невеличкий силует, і до парадного зайшла вона. У блакитній сукні, поверх якої була накинута шубка з явно синтетичної норки, а над шубкою, в районі голови – очі, більші, ніж ґудзики на шубці, а ті, повірте мені, були не з найменших, ті ґудзики були усім ґудзикам ґудзики, такими ґудзиками можна було каструлі накривати. Алюмінієві.

І ті очі були такими ж блакитними, як ота небесного кольору сукня з білими шлярками й охайним, майже повітряним (певно, з самого Лімеріку) мереживом на талії та округ декольте. А там – у тому декольте – було таке, мама мія, господи прости. Наш головний герой, тримаючись за стіну й випинаючи носочки своїх черевиків, неначе театральний принц з вистави «Попелюшка», не підійшов – підлетів до Валюші й склонився у досить незграбному, проте щирому поклоні.

– Доброго дня, чарівна пані! – видушив він із себе безглуздість.

– Доброго, – привіталася Валя й опустила очі.

– Щойно, на ваших очах, я перетворився на птаху – і все мені стало у радість. Ви… квітка! – щебетав наш головний герой, ігноруючи здивований погляд Maрії Федорівни. – Ви та, заради кого хочеться перетворитися на казкового ельфа й пити ваш солодкий нектар. Ви не повірите мені, але щойно я відчув, як змінилося моє життя. Змінилося воно від вашого погляду, від вашої безкінечної, немов тропічний дощ, вроди.

– Валя, – нескладно відповіла на безглуздий компліман Валя.

– А я… – продовжив наш головний герой, – це просто я, я ніщо в порівнянні з вами, з вашими витонченими пальчиками, вашим досконалим станом, вашими очима…

– Альо!!! – раптом перебила його Марія Федорівна, штурхаючи у плече. – Ти шо, з місяця звалився? Де ти таких слів набрався, ухажор? – І вона розсміялася сиплуватим, проте гучним голосом.

– Я і не знав, Марія Федорівно, що у вас така прекрасна донька.

– Ну! – радісно вигукнула Корф. – Що я говорила?

– Справді-справді, я і не думав.

– То будеш знати, що я слів на вітер не кидаю. А якщо щось і кидаю, то точно не на вітер. – І вона підбадьорливо зморгнула забитим оком.

Але раптом, так раптом, як бува приходить лише смерть, втрутилася донька:

– Ma, a чого він називає тебе Марією Федорівною?

Віра Євсеївна задумалася, потім зашарілася і, міцно стискаючи губи, різко повернула обличчя до Валі.

– І справді… – стиха відповіла Валя, – я й забула.

– Отже, мій хороший, – звернулася Марія Федорівна до нашого головного героя, – Валентина Казимирівна Арманьяк! – І вона з гордістю поцілувала доньку.

– Дуже, дуже приємно, – шаркав своїми ніжками наш головний герой, – ну просто ду-уже приємно.

Він відбивав чечітку, кланявся, згинався навпіл у незбагненних реверансах і навіть не помітив, як позаду нього відкрилися двері ліфта, з якого вийшов невисокий чоловік у сірій дубленій курточці з козлячої шкіри. Поряд з ним на повідку дріботав коричневий пудель, який, швидше за все, і поняття не мав про те, з чого зроблена курточка його господаря. Чоловік з пуделем не розрахував швидкості свого руху і, намагаючись обійти нашого головного героя, що от-от мав упасти на пузо й заходитися плазувати у сповнених безкомпромісної галантності конвульсіях, не встиг загальмувати, наскочив на нашоголовногогероєву спину, послизнувся на поталому снігу, що його позаносили мешканці будинку, і розпластався посеред парадного. Вигляд він мав при цьому як мінімум безпорадний. Загарчав пудель, «як невчасно», – охнула Корф, верескливо заголосив невисокий чоловік, а наш головний герой розгубився у мішанині гучних звуків та людських і собачих тіл.

– Привіт, люба! – видушив із себе він. – От, Чарліка йду вигулювати, – і невисокий чоловік у сірій дубленій курточці вказав на принишклого й до біса нажаханого Чарліка.

– Здрастуй, – тихенько вимовила червона, немов прапор у «Броненосці „Потьомкіні"», Валя.

– Не зрозумів, – ступив крок назад наш головний герой.

– А це, – важко видихнула Марія Федорівна, – познайомтесь, Іван Іванович Арманьяк. Законний чоловік нашої Валі.

Залишок дня

Його наш головний герой провів, лежачи під ковдрою.

Він намагався тримати себе в руках і не давати можливості вислизнути зловісним сльозам із власних сльозових залоз. Наш головний герой згадував те жалюгідне видовище, яке він, немов аквамариновий демон, монструозно демонстрував своєю жахливою, якщо не благою втечею з поля нехай не брані, але сорому й презирства до почуттів, що раптово спалахнули, наче кучері автора антиклерикальної сатиричної поеми й борця проти схоластичного арістотелізму на площі Квітів у тисяча шестисотому році.

Він згадував також погляд, яким дивився на нього Іван Іванович Арманьяк, невеличкий мужчина у сірій курточці. Такими ж очима на нього дивився і Чарлік, що напудив прямо на мокрий кахель. Це був погляд надії, погляд, яким дивляться батьки на безнадійно хворих діточок, погляд, яким дивляться жінки, коли від них йдуть холостякуваті чоловіки, погляд, яким дивиться тринадцятирічний хлопчик Фльора, якого залишають у партизанському таборі і не беруть у розвідку. Наш головний герой довго, якщо не безкінечно, пригадував той незбагненний погляд Івана Івановича, але так нічого і не збагнув. За усіма основними й логічними законами ревнощів, Іван Іванович мав би принаймні накричати на нашого головного героя, проте він лише дивився, немов прощався з єдиною надією. І Корф, стара, безперспективно вульгарна Корф, ще щось кричала. Навіть тоді, коли за нашим головним героєм зачинився ліфт. А вона… Валентина Казимирівна, витончена й пашиста, потупивши свій світлий погляд, лише й встигла вимовити: «Оу, ви вже тікаєте?».

«Боже мій, – стогнав наш головний герой, запиваючи свої душевні рани запашним чаєм, – Господи, – ковтав він сльози, – Отець наш небесний, вона єдина, єдина, хто так до мене звернувся за останні два дні перебування у цьому бездушному, задушливому й безумному будинку. Вона єдина, – сьорбав він чай, – хто звернувся до мене на «ви», єдина, хто зміг поселити промінець сонця в моєму крижастому й пурпурово-лагідному серці. Можливо, це любов? Так і є. Тепер я, окрилений і сповнений безкінечного щастя, зможу дряпатися, дряпатися й дряпатися, як заповідала матінка».

Але разом з тим він знову важко зітхнув. Знову згадалася його соромітна втеча, а з нею й Іван Іванович зі своїм незрозумілим поглядом, і найстрашніше – його, іванівановичська наявність.

– Познайомтеся, Іван Іванович Арманьяк, законний чоловік Валі, – перекривив наш головний герой Марію Федорівну Корф. – А я хто? – зітхнув він приречено. – Хто я? Не законний, не чоловік, а так, горох при дорозі – скуби всі, хто в змозі. Мене змусили навіть витанцьовувати під їхню божевільну дудочку. Як розмазався! Немов вершки по пательні! І що це на мене найшло? Яка комаха мене вкусила? Так гарцював, так викаблучувався, немов і не я зовсім, а якийсь дешевий фігляр, погано просмажений буфон, не надто старанний паяц, Шико, Вальдемар!

– Комедіант! – віддзеркалили шибки й задрижали гундосистими терціями.

– Комедіант, – скрушно погодився наш головний герой, і в цей момент йому страшенно захотілося з кимось переговорити, просто почути людину, нехай би вона навіть і не співчувала йому, аби був живий голос. Голос живої людини. Але нікого навкруги не було. Нікого. В радіусі мінімум сотні верст жодної душі, до якої б він міг звернутися.

Наш головний герой відчув себе одиноким, самотнім і покинутим у великому мегаполісі, де мрії розбиваються об холодний бетон, сподівання розчавлюються потоком автомобілів, любов купується за готівку, а безкраї гаї багатоповерхівок потребують усе нових і нових жертв урбанізації.

І тут наш головний герой згадав про візитівку, яку напередодні йому вклав до кишені Артур. Візитівка виявилась двосторонньою. З одного боку золотом на білому було виведено: «Ніколай. Сантехнік» – і телефон. А з іншого – білим на золоті: «Nicolas. Santa Technique» – і знову телефон.

«З гумором», – подумки відзначив наш головний герой, і його кістляві пальці закружляли у несамовитій мазурці набирання номеру.

До телефону ніхто не підходив, і наш головний герой із сумом, але і не без полегшення поклав слухавку на своє законне, як Іван Іванович, місце.

Надворі сутеніло, допитливий вітер намагався прокрастися крізь шибки, довгі й широкі тіні обережними мазками лягали на стелю, дзюрчав зливний бачок, і все це невловимо й підступно, наче недосліджена африканська бацила, навіювало смуток. Наш головний герой нерішуче намагався забутися у сні, він навіть почав провалюватися у безтурботний стан паралельної реальності, як раптом щось настирливо й методично заходилося витягати його із сомнамбулічної могили.

«Що ж це може бути?» – подумав наш головний герой у напівдрімоті й зиркнув у бік телефону. Бежева жаба билася в падучій. Протягнувши руку до телефону, наш головний герой зняв з нього слухавку й помітив, що апарат від зняття слухавки зменшився на третину.

– Ніколай, доброго вам дня, – вимовив сонним голосом наш головний герой.

– Привіт! – радісно загукав Ніколай.

– Як ви? Як робота?

– Все гут! Все дуже і дуже гут! А ти? Крани не течуть?

– Вашими молитвами, Ніколай!

– А то дивись, єслі шо, вантуз під умивальником! – Ніколай явно хвилювався через сантехніку в квартирі № 2.

– Знаю, знаю. Ніколай, я тут подумав… До речі, ви не зайняті?

– Вільний, немов чорний лицар на приході, – розсміявся Ніколай, певно вважаючи свій дотеп вдалим.

– Добре, я тут цей, телефонував вам, і тепер не знаю, – наш головний герой намагався підібрати слова, – тут ось у чому справа. Хоча ні, пусте.

– Ти давай розказуй! – несподівано образився Ніколай. – Сказав «ам», кажи й «гам». Пусте! Пусте – це ти дав, дав! Ну шо?

Наш головний герой знітився, хотів уже покласти слухавку, але якісь сили силоміць тримали його на зв'язку.

– Алло! – крикнув Ніколай. – Ти ще тут? Зв'язок хріновенький!

– Тут, тут.

– Так шо там?

– Де?

– Ну, ти почав про щось розказувати. Так давай, не тягни зебру за зябра.

Останній вираз наш головний герой зрозумів доволі приблизно.

– Ну добре. Ви, Ніколай, знаєте всіх мешканців? Я маю на увазі, в будинку?

– А то! – не властивим йому басом протягнув Ніколай.

– Що ви думаєте про подружжя Арманьяків? Ну, я хочу спитати, як у них усе?

– А як? Як у людей.

– Просто вони мені здалися трохи дивними.

– Шо, новенький, Валя тобі на око наступила?

Наш головний герой вже почав звикати до дивних ідіом, якими Ніколай щедро насичував свій лексичний простір.

– Та ні, – тихенько промовив наш головний герой, але брехати він не вмів, тому довелося замовкнути.

– Що ні, я ж бачу, тобто чую, що да! А шо? Валя ще та красавіца! Тільки, як на мене, не вистачає їй чогось.

– Чого?

– Ну, як тобі пояснити? Сказати, що не вистачає розуму, – якось грубувато вийшло б, а сказати, що не вистачає гостроти розуму, – нічого не сказати. Але ти спробуй, диви, щось і виграєш. Дівка вона славна. Тільки… тільки тропіки… неважливо.

– Ну да, – погодився наш головний герой. – Симпатична. Неважливо.

– Так шо не дивись на того чоловіка, то сама видимість тільки, а не чоловік. Таких, як він, у хату не пускають.

– Зрозуміло. До речі, Ніколай, все хотів спитати: чим ви взагалі у житті цікавитесь? Окрім сантехніки, звичайно. Ви тільки нічого не подумайте, це банальна цікавість.

– Я любитель потеревенити.

– Тобто?

– Вас у мене он скільки – шістнадцять поверхів по вісім квартир. Поки всіх обдзвониш, попередиш, гляди, і ніч надворі. А ти, новенький, чим займаєшся?

– Зараз проводжу залишок дня. Намагаюся дотягнути до завтра. Тривожно мені, Ніколай, – від такої відвертості з напівзнайомим сантехніком наш головний герой навіть розхвилювався, але у слухавці затріщало, забемкало, зашуміло, пролунав сухий тріск, і зв'язок розірвався.

Проте за сімнадцять секунд знову пролунав дзвінок. Наш головний герой навіть зрадів.

– Алло! Ніколай?

– Так, це я! Я тут наостанок ще хотів спитати. Ти чухав око, поки зі мною розмовляв?

– Господь з вами, як можна? – злякався наш головний герой.

– Ти так кажеш, наче при розмові зі мною ніколи його не чухав.

– Чухав, але тепер знаю, що такого робити не можна.

– Молодець, сідай, чотири.

– Чому чотири? – розгубився наш головний герой.

– Жартую. П'ять. Бувай здоровий, новенький!

Ніколай дав відбій. Можливо, він ще щось дав, але ми цього так ніколи і не дізнаємося. Принаймні не у цій главі.