Текст книги "Навчи її робити це"

Автор книги: Анна Малігон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Анна Малігон
Навчи її робити це

Передмова

Дебютна прозова книга добре відомої поетки Анни Малігон із перших сторінок вражає… кінематографічністю. Почніть її читати, і ви легко уявите себе у кріслі темного кінозалу на перегляді першого фільму, скажімо, Бертолуччі, знятого за українським сценарієм. Бо історія чуттєвості, хворобливої прив’язаності, звільнення через закріпачення – вона універсальна. Історія ж стосунків між двома юними жінками завжди лишатиметься провокацією, а надто – на теренах України, де рівень свідомості певних індивідів не переріс часи полювання на відьом.

Читання тексту «Навчи її робити це» можна порівняти з повільним поїданням доста дивного десерту: він змінює смак від солодко-кавового тірамісу до пронизливого лимонного сорбету. Можна з’їсти цілком і одразу, але ліпше відкладати, смакувати, повертатися знову. Поезію, що сочиться крізь рядки, ігнорувати важко. Вона то заколисує, то обливає крижаною водою. Читаючи мало не елегійні описи тілесних взаємодій, ви можете зненацька захотіти більше натуралізму чи «м’яса», відтак раптом збагнете, що «м’яса» тут якраз удосталь, надто коли йдеться про грубі життєві історії: покинутих дітей, нездалих матерів-самогубць, легеневу хворобу, що нагадує світлобоязнь. Ви ідентифікуєте себе з головною героїнею Лізою, Ліза себе – з героїнею дитячої казки Сесилією, Сесилія – із тим маленьким, наляканим, таємниче врятованим, хто є всередині кожного з нас… І так по колу.

Авторка затягує читача на різноманітні екскурсії: то легендами старої Праги, то юним жіночим тілом, а то й лабіринтами схильної до саморуйнації людської свідомості. Героїні балансують на межі, як, власне, і метафори Малігон.

Чи можуть дві жінки вибудувати міцніші стосунки, ніж традиційна пара «жінка-чоловік»? Кожен шукає відповідь для себе, хоча навряд чи хтось колись оголошував подібні конкурси. Я стою на тому, що й родину жінки часто можуть створити гармонійнішу за традиційну. Не треба буде винаходити велосипед, пояснювати про гормони, терпіти «бйот-значіт-любіт» і всіляко демонструвати, що у вас «все як у людей». Але то вже широкі поля ґендерних досліджень, котрим, я певна, буде де розвернутися у цій книзі. Я ж – простий, але дуже вдячний читач, котрий не хоче спойлерувати, переказуючи цю історію в передмові. Залишаю все найсмачніше вам самим…

Ірена Карпа

Навчи її робити це

Сашкові

Такі тяжкі багатозначні сни можуть приходити лише під лопотіння дощу за вікном. Ліза прокинулася і полегшено зітхнула, але страх не хотів її покидати. Те відчуття, коли звідусіль вода, не можна ні дихати, ні кричати про допомогу, – відчуття кінця, незавершеного завершення… Воно з’явилось одного разу, коли Ліза ще підлітком мало не потонула, і начебто притупилося з роками, аж ось цей сон… Вона знову топилася. Тільки тоді, наяву, її врятували друзі, а у сні довелося-таки зустрітися віч-на-віч із тим «заповітним» моментом усвідомлення безнадії. Після того, як уже остаточно впевнюєшся, що ні від людей, ні від Бога порятунку не буде, починаєш торкатися межі. Після страху тебе зсередини починає точити світло. А до того… Є тільки межа. І саме на ній Ліза різко розплющила очі й побачила новий день. Власне, нічого нового. Хіба що дощ тарабанив надто агресивно та маленький чорний павук оселився в кутку під стелею, ніби посланець із потойбіччя. Сівши, дівчина намацала ногами капці, але встати так і не спромоглася. Сиділа в задумі кілька хвилин: «Дурне спить, дурне сниться». Треба було заварити каву, але йти нікуди не хотілося. Не було бажання рухатися взагалі. Так, наче хтось великими цвяхами прибив до ліжка. Загупала музика в сусідів, зацокотіли підбори в під’їзді, люди поспішали на роботу.

Сьогодні на неї чекала бібліотека. Відвідувати її доводилося декілька разів на тиждень, а більшість часу Ліза проводила вдома за старим рідним ноутбуком, писала лінивим студентам курсові та дипломні. Сама вона закінчила виш два роки тому. І втомилася. Не від навчання. Швидше, від людей. Люди з жадібними обличчями тиснули на неї звідусіль, проникали до кожної шпаринки її внутрішнього світу, мацали брудними руками все, чого могли сягнути, а погамувавши свою цікавість, ішли геть. Люди, яким легко дихалося. Без фальшивого співчуття. Без інгалятора Салметерола. Ліза не любила, коли її сприймали як хвору. А тому комфортніше почувалася серед незнайомців. А найкраще – в бібліотеці. Там, чекаючи на своє замовлення, можна спокійно спостерігати за благородною метушнею молодих аспірантиків або просто малювати чортиків у блокноті…

Вона теж могла стати аспіранткою. Її батько хотів цього над усе. Він учив її боротися. «Не зупиняйся, не зважай ні на кого, піднімайся і йди. Тобі судилось велике майбутнє. Подивись лише, скільки видатних людей мали слабке здоров’я, а скільки здорових і сильних розтратили дарма своє життя. Ніколи не озирайся назад!» Але одного разу вона таки озирнулась. І побачила тільки свою хворобливу тінь, що німо теліпалася, плутаючись між справжніми успіхами інших. Побачила мізерність власних знань. Щось велике, неосяжне і справжнє було там, за прірвою. Тоді в неї стався черговий напад. Батьки не просто підтримували, а, як виявилось, весь час тримали її. А коли відпустили, стало страшно. Вони залишили їй невелику, проте затишну квартиру в одному з найкращих районів міста, а самі оселилися неподалік у селі. Вона неодмінно мала налагодити особисте життя. Мала стати сильною, опинившись сама. Але… таки озирнулася. Відтоді до всього збайдужіла. Ліза перестала вірити у вічність. Щоправда, було в її крихкому житті декілька вічних речей, таких як, наприклад, ранковий запах кави на кухні, волосся у лазничці на кахлях чи самозакохані пики людей поза межами її «оази». Ну і, звичайно, вірний друг – інгалятор. Самотність і тиша пасували її квартирі поза всякими феншуями.

Ну ось нарешті запахло кавою. Це перша ознака того, що день таки почався і має пройти плідно чи хоча б принести якісь емоції. Дурний сон почав потроху забуватися. Кажуть, вода має властивість очищати енергетику людини. М’які дрібненькі цівочки води пішли гуляти Лізиним тілом зверху донизу, облизували довге чорне волосся, лоскотали, заспокоювали. Вона бачила себе у великому дзеркалі. То було не просто собі дзеркало, а таке, що вміло підкреслювати деталі. Зараз воно хвалило її груди. Пругкі, мов відточені, покриті легкими хмарками піни, Бог наче посміявся над нею і навмисне наділив таким скарбом, що захований від усіх далеко, бо Ліза не пускала нікого в серце, а надто – за пазуху. Окрім кількох друзів дитинства, був чоловік, який посідав особливе місце в її житті, – Артур. Рік залицянь, два роки стосунків і півроку «за дверима». Звичайно, Артур опинився за дверима через її відлюдькувату вдачу. Одначе він уперто стукав у ті двері, сподіваючись на повернення, а потім поїхав до Швейцарії. Ліза любила дзеркало, а воно любило її. Тільки в легкому тумані лазнички вона почувалася майже щасливою. Хотілось, щоб увесь час отак: купання і відпочинок. І жодного виходу назовні. І ні дурних, ні розумних. Бо одні дратують, а інші – нищать. Коли опиняєшся серед тупих невігласів, хочеться втекти. Якщо тікати нікуди, вдаєш, що невігластва не помічаєш. Коли ж потрапляєш на зуб якомусь інтелектуальному монстрові – напружено приймаєш удар, намагаючись нав’язати свої правила гри. Звичайно, можна з’їхати на жарти, та все ж не уникнути пекучого самокартання. Лізі щоразу сильніше дошкуляло незнання елементарних речей. Адже вона змалку жила, замкнувшись у собі, і набула міцного імунітету перед усім непотрібним. Навчилася блокувати потоки інформації, яка здавалась їй просто нудною. Її взагалі мало що цікавило «зовні». Інопланетянка… Ніхто не помічав цього завуальованого аутизму. Ніхто і ніколи. І лише тепер вона усвідомила, що доведеться це спокутувати… Але найбільш небезпечними були люди хитрі. Саме ті, які могли підступно проникати в чужий туман. Такі траплялися їй часто.

Що б Ліза не одягала, виходячи з дому, – ніколи не забувала про сонцезахисні окуляри. Як влітку, так і взимку. Це була ще одна вічна річ. Ховала вона себе від світу чи світ від себе? Іноді їй таки подобалося когось розглядати, їдучи в метро. Чи товсту тітку, що упхалася в тісні штанці, чи яскравого, як папуга, хіпі, або ж просто старих і стомлених людей, яких невідомо що спонукало терпіти штовханину та поглядом випрошувати молодиків поступитися місцем. І все те – по той бік чорних окулярів. По той бік прірви. Сьогодні ж, начепивши майже на ходу свій незмінний аксесуар, ступила за поріг і…

…Що це? Чийсь злий жарт? Під дверима лежали дві мертві синиці. На мить Ліза мало не знепритомніла. Навіть дихання сперло. Звісно, поряд є ще й сусідські двері. Може, то їм підкинули? Якби птаха була одна, можна було б припустити, що вона залетіла через вікно у під’їзді. Або кіт приніс. Та ні в кого з ближніх сусідів кота не було, а вікно майже ніколи не відчинялося. І чому саме синиці?! Із цими пташками Ліза мала особливі стосунки. У будинку, де нині мешкали її батьки, минуло майже все дитинство. Там у неї не було друзів, бо не вміла з ними гратися. Проте були синиці. Ліза добре знала, де їхні гнізда, бо були вони всюди. Брала в руки їхніх писклявих малят і примусово годувала м’ятою. А потім вони помирали і приходили до неї вже у снах, великі та сильні, і хотіли її задзьобати. Мама казала, що то великий гріх – руйнувати гнізда. З роками все те відклалось темною каламуттю у Лізиній пам’яті та переродилося не те щоб на орнітофобію, а на глибоку патологічну неприязнь до птиць взагалі. І саме ці синиці втрутилися в її підсвідомість настільки глибоко, що вивели з рівноваги на цілий день.

У бібліотеці було холодно. Не тішило навіть вдале завершення останнього розділу «чужої» дипломки. Ну і що ж у цьому такого? Кожен може навчитись опрацьовувати літературу, вільно оперувати науковими термінами, охайненько клепати дослідження, особливо коли від тебе навіть не вимагають найвищої оцінки. Поряд із читальною залою, де Лізі було найкомфортніше, була актова зала. Імовірно, там відбувалася репетиція якогось заходу, бо час від часу звідти долинали протяжні голоси бездарних місцевих виконавців, і щодалі все це ставало нестерпнішим. Особливо оперна арія, яку старанно витягував якийсь бугай, здавалось, тягнув з усіх сил, наче важкого плуга, але користі було з того мало: спочатку все виглядало смішно, а потім уже й не дуже. Ну коли ж ти нарешті замовкнеш! І та тітонька, з голосом прибитої кішки… Напевно, то були працівники бібліотеки, які готувалися до професійного свята. Їм за це ще й премії дають. А те, що в людей робочий час майже пропав, нікого не хвилювало.

…Випадково ухопивши поглядом краєчок стола, Ліза аж затулила рота від подиву: там простим олівцем на лакованій поверхні виднілись ледь помітні маленькі літери. І складалися вони в одне-єдине слово: sesilia. Та для Лізи це слово не було простим. Щонайменше воно слугувало паролем до її поштової скриньки. Чому Сесилія? Колись, укладаючи Лізу спати, батько сам вигадував їй казки. Бо вона так хотіла. Бо казки з книжок, такі схожі між собою завдяки мандрівним сюжетам, її мало цікавили. А одна з татових оповідок – про ірландську дівчинку – захоплювала найбільше. Насамперед тим, що починалася словами: «Ніхто не знає, чи то насправді було, чи вигадка…» Отже, був шанс, що історія правдива, – а це для дітей багато важить. Лізина мама працювала вчителькою, тому вечори присвячувала горам учнівських зошитів і, здавалося, все життя була зайнятою. Тато – редактор наукового видання, теж немало часу проводив за роботою, проте для Лізи завжди знаходив вільну хвилинку. Тому й став для неї найближчою в світі людиною, а може, і цілим світом. Варто було тільки заплющити очі – вмить тишу заповнював шовковий баритон:

«…Ніхто не знає, чи то насправді було, чи вигадка. Там, де розкинув свої води Атлантичний океан, на півночі далекої Ірландії, смарагдової країни, на гербі якої зображена золота арфа зі срібними струнами, у прекрасному місті Бангор, жила маленька Сесилія. Мешкала вона зі своїми батьками у старому, обвитому плющем будинку, який уже давно мали зносити, але він був таким затишним, що сім’я не хотіла його покидати. Сесилія була слабкою, хворобливою дитиною і не ходила в садочок. А батьки дівчинки щоранку бігли на роботу, лишаючи її вдома саму. Щоб не нудьгувати, вона придумала собі забаву: вирізала з паперу ляльок і давала їм імена, вигадувала їхні долі, розігрувала цілі спектаклі, а деяких навіть сама ж і знищувала. Паперових ляльок у неї врешті стало так багато, що вона вже й не пам’ятала скільки, деяких уже не знала поіменно, а тим паче не здогадувалася, скільки їх ще зникло у щілинах між дошками підлоги. Одного разу загублені та забуті ляльки вирішили помститися Сесилії. Вони нахабно вдиралися в її солодкі дитячі сни і просили визволити їх з-під підлоги, кричали, що їм там темно й холодно, випрошували новий одяг і право бути улюбленими. Бліді злі ляльки крутили тонкими шиями, махали довгими руками і погрожували розправою, якщо найближчим часом життя їх не зміниться на краще. Після таких снів дівчинка боялася залишатися вдома сама, навіть заховала в шафу ножиці та папір, облишивши свою улюблену справу. Натомість годинами сиділа біля вікна, очима дивилася на перехожих і вгадувала їхнє майбутнє. А раз таки лягла на стару рипучу підлогу й зазирнула в шпарину, але нічого побачити не змогла, бо звідти на неї дихали тільки темрява й сирість, і Сесилії стало моторошно. Коли увечері батьки питали малу, чому її личко таке похмуре, вона дарувала їм посмішку, намагаючись приховати свої таємні страхи: адже Сесилія була доброю дитиною і не хотіла нікого засмучувати. А в один із весняних днів дівчинка, як і завжди, сиділа на підвіконні, гортала нову книжку з яскравими малюнками, аж до її маленького серця підкралася тривога. У кімнаті запахло спочатку легким, а потім їдким димом. Здавалось, дим лизав підлогу, підіймаючись вище, і Сесилія зрозуміла, що потрібно кликати когось на допомогу. Двері будинку були замкнені зовні, на вікнах стояли залізні ґратки, залишалося тільки кричати до перехожих: може, хтось і почує. А густа сива завіса швидко заповнила простір, і Сесилія від жаху та безнадії закричала скільки було сили і вклала весь свій розпач у той крик, і гатила руками об скло, аж доки зрозуміла, що не може більше кричати, а лише безпомічно хрипить, а товсте скло не піддавалось, і люди, далекі й байдужі, безкровні, як ляльки, ішли назустріч своїм долям, ішли повз велике дитяче горе, адже вони настільки заклопотані, що помічають усе надто пізно. Сесилія жадібно хапала отруєне повітря, дихати їй буле боляче, а з усіх боків підступав нещадний жар… Та раптом перед нею спалахнуло яскраве, але холодне світло. І Сесилія побачила Білого Хлопчика. Він був високим, очевидно, значно старшим за неї, і з добрим, довірливим обличчям. А потім вони говорили. Без слів, подумки. І Сесилія була щаслива. «Ти підеш зі мною?» – «Мені жаль маму й тата. Адже вони мене шукатимуть…» – «Я заберу їх пізніше, коли прийде час. А зараз ти маєш вибрати: дихати або не дихати. Я можу залишити тебе тут, загасити вогонь, але він погасне і в тобі. І вільно дихати ти вже ніколи не зможеш. І батьки рано чи пізно тебе покинуть. Або я віднесу тебе туди, де найчистіше повітря, де нема зачинених вікон і дверей, де ляльки не гратимуться твоїми снами…» – «Дихати!» Білий Хлопчик узяв Сесилію на руки, і вони легко пройшли крізь вогняну стіну, крізь крики наляканих сусідів, здійнялися над пожарищем і довго летіли високо над зеленими рівнинами острова. Сесилії було так добре та затишно, що вона заснула, а прокинувшись, побачила довкола себе гранітові гори, покриті густим мохом, широколисті дерева та безкрає море, що шуміло внизу. А Білого Хлопчика поблизу не було. Дівчинка злякалась і мало не заплакала, аж раптом відчула чиєсь глибоке тепле дихання у себе за спиною…

А нещасні батьки Сесилії так і не зрозуміли, куди зникла їхня донька з палаючого будинку. Іще посеред головешок знайшли купку паперових ляльок, яких чомусь не торкнувся вогонь. А один чоловік розповідав, як заблукав колись у горах Морн і бачив там темноволосу маленьку дівчину, яка годувала з руки білого однорога. Звісно, йому ніхто не повірив…»

Така собі мила побрехенька, але міцно вклепалась у пам’ять, глибоко запустивши корені. Є такі казки, у яких пульсує ніби непомітна артерія, що тягнеться потім через усе життя, де якийсь окремий образ або смислова гра, або навіть розташування слів можуть ухопити за серце й зростися з ним нерозривно і вже ніколи не відпустити, навіть якби й хотілося повністю форматувати свою свідомість. Sesilia… Слово-код до її приватного електронного світу, де вона ховала не тільки адресоване їй, але й адресоване комусь. Точніше, не адресоване нікому. Ліза писала листи. Жінкам, чоловікам, своїм майбутнім дітям. Це була одна із її дурниць, про які ніхто не знав. Манія писати листи виникла з хронічного мовчання, протилежним боком якого була потреба виговоритися. Такі листи зберігались у папці «Чернетки», а іноді їм таки щастило зустріти своїх адресатів. Ліза грала в передбачення: вигадувала, наприклад, якусь подружку, наділяла її певною зовнішністю, рисами характеру й писала їй такі собі сповіді, наче плела довгого светра. Без сорому перед собою. Без надії на відповідь. Ця писанина була дещо схожа на щоденник, з датами та самоаналізом. А тоді, дивись, через півроку Ліза зустрічала подібну людину, один до одного схожу на вигадану, і в душі раділа з того. Проте глибокої дружби, тим паче з дівчатами, ніколи не заводила. Цікава така, хитра гра, та й по всьому. Аж тут – ось тобі, нашкрябано ключ до всіх її таємних дурниць. Ліза густо почервоніла, щоки запашіли. Це ж вона сама могла випадково, задумавшись, нашкрябати, бо зазвичай розумова напруга завжди супроводжувалась у неї «гулянням» рук. А якщо… А тут іще ці трупики синиць біля дверей! Ліза швидко схопила ластик і знищила компромат, змівши на підлогу решточки того фатального слова.

* * *

А це вже була справжня халепа! Спокійний вечір вдома накрився мокрим рядном. І все через банальну жалість. Ще й до кого?! До сусідської дитини. Надька, Лізина сусідка напроти, знову зірвалась. Не пила майже рік, знайшла роботу в кафешці неподалік, навіть дитину встигла народити. Аж ось таки не витримала. Ліза ніколи особливо не спілкувалася з людьми подібного сорту, та обставини іноді бувають сильнішими за нас. Крізь брудні, обідрані двері Надьчиної квартири сочився пронизливий дитячий плач. Воно нібито й нічого дивного: всі діти плачуть, така їхня робота. Та плач той не стихав більше години, переливався на всі лади – хрипи, схлипи, захлинання, вереск. Ліза терпіла довго й подумки умовляла себе не йти, але клята жалість таки поборола. Двері були незамкнені. У квартирі стояв страшенний сморід, скрізь валялись порожні пляшки та недопалки, розкиданий одяг, на столі нагромадилася гора немитих, «мохом порослих» тарілок. На пропаленому дивані хропла захмеліла Надька, пашіла сечею, блювотиною, спиртом, а поряд, у манежику, майже… висіла десятимісячна дівчинка, зачепившись натільним хрестиком за сітку. Потрібно було негайно перерізати мотузочку, на дитячій шийці вже червоніла натерта рана. Швидко окинувши поглядом кімнату і не знайшовши ножиць, вона ухопила зі столу кухонний ніж. Він був завеликим, отже, справа вимагала обережності. Та коли мала побачила чужу людину з ножем, що наближалася до неї, зарепетувала від страху ще голосніше. Лізі нелегко було орудувати ножем, адже мала щосили виривалась, та все ж вдалося визволити дитячу голівку з «материнської петлі». Узявши дівчинку на руки, вона раптом завагалася: а чи правильно втручатися в чуже життя? Адже, як відомо, добрими намірами вистелена дорога до пекла. До того ж прийшло швидке усвідомлення власної безпорадності. Що робити далі? Будити Надьку – те саме, що будити колоду. Та й користі з неї? Хіба що тільки гірше зробить. Звичайно, в таких ситуаціях потрібно телефонувати в якусь спеціальну службу абощо. Але, куди конкретно, Ліза не знала. Для початку вирішила забрати немовля до себе й погодувати, а потім уже розбиратися з сусідкою.

Опинившись у незнайомому приміщенні, дитина дещо притихла. Та й плакати вона уже не мала сили, тільки глибоко схлипувала, розглядаючи Лізину кімнату, та нервово кусала кулачки. «Вона голодна», – подумала Ліза. І на ходу вловила думку, що навіть не знає, чим годувати таких малих дітей. Від того стало соромно. У холодильнику знайшовся пакет молока, а в шафі – трохи манної крупи, що використовувалась зазвичай для панірування. Влаштувавши дитину на дивані, обгородила її подушками та м’якими іграшками. Іграшок виявилось не так і багато, але достатньо, щоб мала трохи відволіклась. Не встигла поставити молоко на плиту, як загудів телефон. Її наче гарячим ножем пройняло між плечима: він тут! Що йому знов потрібно?! Артур мав звичку дзвонити довго, аж доки Ліза врешті брала слухавку. Або, у гіршому випадку, вимикала телефон на довгий час. І цього разу їй хотілось його вимкнути, але десь підсвідомо зблиснула якась маленька радість, нібито вона за ним і скучила, і нічого страшного б не сталося, якби вони просто поговорили. Тим паче зараз вона, як ніколи, потребувала допомоги, хоча б поради. А тепер мала вдихнути, набратися сили й витримати його голос.

* * *

– Ну привіт…

– Привіт! От молодчинка – взяла слухавку! Як ти там, розповідай.

– Та все добре, краще не буває, тільки я зараз трохи зайнята. Ти надовго приїхав?

– Як складеться. То дозволь поцікавитись, чим же ти зайнята?

– Молоко утече. Передзвони хвилин через двадцять, ок?

– Почекай! Я ж відчуваю, що річ не в молоці. Ти знов не хочеш говорити?

– Та ні, річ якраз у молоці. До того ж я зараз не сама, біля мене мала дитина, і взагалі, довго пояснювати.

– Лізо, ну ти даєш!!! Не був кілька місяців – і відразу стільки всього… (голос Артура помітно посумнішав.)

– Та ні, ти неправильно зрозумів, тут така делікатна ситуація… Я просто не знаю, як мені вчинити…

Артур, добре знаючи Лізу, швидко здогадався, про що говорила її інтонація, вкладена в останню фразу. Це означало «SOS». А точніше – потрібна була його присутність.

– Слухай, а давай за годину я приїду, і ти мені все розкажеш!

Лізі треба було вирішувати швидко, бо маля вже почало хлипати. Та водночас вона не могла знов уявити Артура у своїй квартирі, як раніше, з усіма його запахами, рухами, речами, з його м’яким голосом, бо одне діло – чути той голос зі слухавки, а інше… Скільки часу пішло на те, щоб знищити всі сліди після нього, а тепер вона має знову впустити весь отой набір пристрастей до себе в дім, та ще й так безцеремонно. За інших обставин усе було б, очевидно, по-іншому.

– Добре, – нарешті Ліза набралася мужності дати згоду. – Тільки без зайвих емоцій. Не забувай, що ми просто добрі старі знайомі, та й по всьому. Один зайвий рух – і ти знову опинишся за дверима. І купи, будь ласка, кілька підгузок, приблизно на десять кілограмів.

– Це все так дивно, Лізко! Авжеж, куплю. Чекай, скоро буду.

Звісно, Артур міг подумати, що вона підробляє нянею. Хоча він не раз говорив, що Лізі самій потрібна нянька. Власне, за це й поплатився: нічого її так не дратувало, як подібні натяки. А тепер у центрі уваги опинилася дитина, долю якої мали вирішити вони удвох: або віддати її недолугій, та все ж рідній матері, або сповістити органи опіки. Раніше Лізі й у голову не прийшло б вершити чиюсь долю, але знову ж – сила обставин. І люди, від яких не сховаєшся навіть за товстими дверима…

Піднісши ложечку каші до губ дитини, Ліза звернула увагу на дрижання своєї руки. І, мабуть, не тільки через те, що їй раніше не доводилось цього робити. На неї раптом накотилася хвиля страху. Яке вона мала право нахабно вриватися до чужої квартири й забирати доньку від матері? А може, злочин був якраз із боку Лізи, а не сусідки-пиячки? Годувати чужу дитину, це ж тільки подумати! Але дівчинка жадібно засопіла, сама вхопилася ротиком за ложку, наче за соломинку спасіння, і почала голосно плямкати. Аж тут сталося щось жахливе: дитя почало блювати. Ліза добряче перелякалася, намагалася тримати малу так, щоб вона не захлинулася, і вже думала викликати «швидку». Тоді таки зрозуміла, у чому річ: дівчинка, стоячи в манежі, обдирала шпалери і їла їх. А та стара курва не чула її голодного крику! Ні, залишатися з такою мамою небезпечно. Це було Лізине остаточне рішення. І, коли маленька мучениця «очистилась» і заспокоїлась, Лізі вдалось її добре нагодувати. Проте вона відчула, що це все сильно її втомило.

…Артур завжди вмів знаходити потрібні слова. А зараз він просто стояв, кусаючи губи, і дивився то на сплячу красуню на дивані, то на Лізу. За той час, що вони не бачилися, він нібито трохи змінився, поширшав у плечах, засмаг, відпустив волосся. А в очах стрибали ті самі бісики, тільки ще нахабніше верещали до Лізи: «А що, скучила, гордячко? Ти ж хочеш мене, ну зізнайся? Хочеш? Ти ж про мене думала!» А Ліза, на здачу йому, свій холодний риб’ячий погляд – тиць! – і заговорила так, наче до зовсім стороннього:

– Ти думаєш, я раніше не зателефонувала до райвідділу, бо Надьку шкодувала? Ні. Я просто думала. Довго думала. І про дитину, і про право вибору, і про втручання туди, куди не слід. А найбільше – про себе.

– Тобі хотілося повозитися з дитям. Хоч раз у житті про когось потурбуватися. Мамою себе відчути. Хоч і говориш про вселенську втому через чужі клопоти.

– Ось тільки не треба вдавати великого психолога. Допоміг – спасибі. Соціальні служби прибудуть завтра вранці, тому…

– Тому в тебе є ще трохи часу погратися.

– Ну, ти, я бачу, зовсім не змінився. Або ти продовжуєш мене аналізувати і тихо відчалюєш за двері, або давай спокійно повечеряємо, коли вже прийшов. До того ж тобі не здається, що та п’яничка може наробити галасу, щойно прокинеться і помітить пропажу.

– А може, і не помітить.

– Цинізм тут зараз недоречний. Записку їй написати, абощо.

– Хріна їй, а не записку! Хай хоч раз перепудиться по-дорослому, якщо у ній ще щось людське лишилось.

– А потім вона мені, чого доброго, двері спалить.

– Хай спробує. Ми її швидко закодуємо.

Артур, сам того не помітивши, зробив один «правильний» хід. Зате його помітила Ліза, і тому так легко вибачала всі його цинічні закиди. Він уперше не поцікавився її здоров’ям. Доки вона шаруділа на кухні, він сидів на дивані біля дівчинки і ревно охороняв її сон, щоразу напружуючись, тільки-но малеча підсувалася до краю. Це таки була гра. Чесна, благодійна гра у маму й тата, за всіма правилами. Гра-репетиція. Гра-примирення. Гра-безнадія. Швейцарські презенти стояли в куточку не розпаковані. Бо насправді їх не було. І Артура в цій кімнаті не було, а сиділа тільки його тінь, і в тіні було серце. І воно дослухалося до дихання Лізи. А вона нікого і не впускала. Нікому двері не відчиняла. Не було чужої дитинки і втечі у тимчасову реальність. Була одна тільки Ліза зі своїм холодом, закута у міцну невидиму шкаралупу. І ще уявні друзі та невідправлені листи до них, та хвороба. Нещасні синиці – жовті м’ячики смерті – довго-довго не виходять із пам’яті, привіт із минулого чи з майбутнього, незрозуміло, але все неодмінно є знаковим, навіть недопалки на сходах, головне вчасно прочитати, щоб не наступити.

Насправді вона писала. Під белькотіння страви на плиті плела свої розхристані листи, як павучиха, невідомо для кого, час від часу вибігаючи глянути на живу і теплу здобич.

«…Ось він сидить майже поряд, за тонкою стіною, сидить і спостерігає за сном немовляти. А я спостерігаю за ним. Заглядаю – і ховаюся. Зараз він схожий на кота. Хотілося б додати: на полюванні, – але то вже буде лукавість. Звісно, якби дитина почала падати, він би відразу кинувся її ловити. Але не так, як ловлять жертву. А якось особливо, як щось цінне і незнайоме, майже недоторканне, розбавивши своє благодійне поривання розумною дозою ніжності. Як закоханий мужчина підхоплює жінку, яка котиться вниз? Або безпорадну. Або таку, що змушена весь час змінювати котів, бо приречена постійно бути жертвою. Він меланхолік. Перебирає свої пальці, рука в руці, пухнасті вії опущені, запахтив усю кімнату, як баба. І що я маю з цим робити? Вигляд у нього такий, що годувати його не хочеться. Тільки чаю – і в ліжко. Чаю – і в пекло. Три роки цей перехожий топче мої перехрестя, протискається у найвужчі провулочки, нахабно суне на червоне світло. Але ж колись має-таки статися ДТП. Ну скажи мені…?»

За звичкою сховала писанину в чернетки.

* * *

Артур таки лишився.

Світильник із крихітною лампою боровся з темрявою. Осіння прохолода, просочившись через кватирку, бадьорила і не давала остаточно захмеліти. Звичайно, він приніс із собою вино. І Ліза не відмовилась. Пила його, наче ворожу кров, але розуміла, що кожен ковток віддаляє її від перемоги. І, врешті, здалась. Тепер вони лежали, голі, німі… Так довго не бачились, а говорити не було про що, бо нічого не сталося. А дитина собі спала, ритмічно посопуючи. Артур добре розумів, що вона ніколи вже не дозволить йому залишитися. І раніше вона приймала його прохолодно, відчував невидимий спротив, наче мала в собі щось дуже таємне й інтимне, і дороге, торкатися чого не смів ніхто. Але тепер він остаточно впевнився: треба її відпустити. У ті моменти, коли, здається, жінка повністю розкривається і має летіти, Ліза… не злітала. Вона потребувала чогось особливого, такого, що він їй дати не міг. І Ліза про це мовчала. Жоден чоловік, можливо, не зможе їй ТОГО дати. А ЧОГО, вона й сама не знала. Звикати до когось або допустити, щоб звикли до неї, – то були табуйовані речі. Тепер Артур остаточно вирішив її відпустити. Були в нього й інші жінки, сентиментальні, гарячі, цілеспрямовані. А Ліза не така. Живе так, нібито їй нічого втрачати. Із своїми хворобами і таємницями, дивакуватістю, відчуженістю, вона магнітом притягувала до себе, примушуючи то мучитися, то радіти. Перебуваючи надто близько біля неї, плутаючись у дрімучих чарах її темного волосся, особливо гостро можна було відчути її відсутність.

Артур обережно поцілував Лізу між лопаток. Вона тільки видихнула:

– Спи…

– А хочеш, я піду. Просто зараз.

– Припини! Підеш просто зараз чи вранці – яка різниця? Що за театр?

– Значить, не заперечуєш.

– Ти хочеш про це поговорити?

– Значить, назавжди…

– Давай просто заснемо. Ти все добре розумієш, тому я не скажу ні слова. Тому до завтра!

Ліза згорнулася калачиком і заплющила очі. Артур різко підвівся. Хотів одягнутися та й справді піти, але передумав, розморений затишком та вином. Тому знову ліг, зітхнув і через півгодини впав у глибокий сон. А Ліза не спала…