Текст книги "Навчи її робити це"

Автор книги: Анна Малігон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

* * *

Спокій настав лише по обіді. Хто сказав, що чужі проблеми вирішувати легко, най відкусить собі язик. Так думала Ліза, поклавши голову на стіл. Голова була важкою і не хотіла тримати рівновагу, а надто – думати. Але перед тим, як доповзти до канапи й упасти в обійми Морфея, вона таки вирішила переглянути пошту. Нових листів було два: один – від агентства, що надавало їй роботу, інший – від якоїсь Глорії. Перший відкривати вона не стала, бо на 99,9 % була упевнена, про що там ідеться. Жадібно розкриваючи другий, вона мало не впала уже від першого речення: «А я тобі скажу…» Добре пам’ятаючи свою останню писанину, а особливо запитання, яким вона завершила лист «в нікуди», Ліза дійшла жахливого висновку: послання таки знайшло свого адресата. Але яким чином??? Хтось читає її чернетки. Хтось підкидає їй під двері мертвеччину. Хтось за нею стежить. Комусь вона потрібна. Кому? «…кидай цього виродка, нещасного бабія, хай валить по Європах, Байрон сраний. Ти класна, ти просто не уявляєш, яка ти класна, і жоден хтивий бугай не має тебе торкатися. Тобі потрібне щось особливе, правда ж? Можеш не відповідати, просто чекай». Перша логічна думка – це, мабуть, котрась із прихильниць Артура. Бо Ліза ніде не знайомилася з чоловіками, тим паче настільки близько, щоб хтось міг у неї закохатися. Ну, навіть якщо то писала ревнива дівка, як вона могла проникнути в її найсокровенніше? Так, наче стояла тоді за спиною і стежила. Сучка-невидимка! Ні, все це маячня. Тут взагалі не може бути ніякої логіки. Раптом з усієї маси відчуттів яскраво стало виокремлюватися одне – власне, те, що різало і вбивало Лізу зсередини, – відчуття сорому, так наче її застали на гарячому, наче зненацька стягнули ковдру і виставили на люди усі непристойні дрібнички. У грудях сперло повітря, закололо в потилицю – наближався апокаліпсис. Дихала, наче тягла колючу густу карамель, хапалася губами за Божий кисень, довго боролася зі своїм замшевим рюкзаком – зламалася застібка. І що швидше до горла підступала хтива гадюка хвороби, то віртуозніше пальці вовтузили заклятий замочок. Урешті Ліза що було сили розірвала блискавку, намацала свого янгола-спасителя і погасила гадючий запал, що ліз зсередини і схопив її так зненацька, мало не задушивши. Потім сіла на підлогу й довго непорушно сиділа, тримаючи голову в руках. Не просто пошкоджена карма, а ще й страшна таємниця кровоточила в її стомленому мозку. Ліза ніколи не відчувала ні самотності, ні страху, живучи сама. Такий тип флегматичних кішок особливо не потребує чиєїсь присутності біля себе. І ось уперше їй стало страшно. Сесилія, моя маленька Сесилія, хто посмів зобидити тебе у твоєму теплому гніздечку? Кому ти могла перейти дорогу, кому могла дати привід для заздрощів? Як тобі жити далі? – щось невидиме говорило до неї, промовляло то із картини, де сидів на веранді усміхнений хлопчик, то із чорно-синьої високої вази в кутку кімнати, і те «щось» жило разом з нею давно, тільки раніше говорити воно не вміло. Ліза зітхнула, набралася сили, встала і підійшла до вікна. Надворі було напрочуд тихо, навіть діти не галасували, як завжди.

* * *

…Дзвінок верещав протяжно й нахабно, так, наче хтось добивався у Царські Ворота. Зазвичай Ліза нікому не відчиняла дверей: бомжі, жебраки, цигани, промоутери, свідки Єгови та інші спамери, не дочекавшись відповіді, відступали. А як хто із знайомих хотів прийти – домовлялися заздалегідь по телефону. Цього разу той-що-за-дверима здаватися не хотів. Точніше, не хотіла: у вічко Ліза побачила досить пристойно, хоч і дещо дивно одягнену дівчину приблизно її ж віку. Здається, десь уже ніби її зустрічала. Дійсно, чому б просто не відчинити двері людині? Звичка наглухо від усіх закриватися. Звичка не відповідати незнайомим абонентам. Звичка ховатися. Раптом яскраво прокрутився в пам’яті випадок із порятунком сусідської дитини. Світ явно почав рухатися не в тому напрямку. Ліза таки відчинила…

У тієї, що стояла потойбік, було пишне хвилясте волосся – саме воно найбільше привертало увагу. І кольору такого дивного – чи то золотисто-каштанового, чи рудого. Яскраво-зелені панчохи і велика джинсова сумка через плече підкреслювали неформальність непроханої гості. Діваха виглядала самовпевнено. Мабуть, переплутала двері. А може, й планету. Бо парфуми незнайомки були таки неземного походження. До всього – зміїний погляд болотно-зелених очей увів Лізу у хвилинне заціпеніння. Першим заворушився її брутально красивий рот:

– Вибач…те…, це тут здається кімната? Для дівчини. Однієї.

Ліза ще більше здивувалася і подумки почала перебирати варіанти, як би їй так відповісти, а точніше – відмовити, використавши якнайменше слів: «Не тут. Ви помилилися», «Не тут. Запитайте у сусідів», «Не тут», «Ні». Відчула, як їй бракне повітря. Хотіла вже відрізати «Ні» і швидко зачинити двері, та це виглядало б неввічливо. А із грудей уже покотився дикий приглушений кашель.

– Вам недобре? Я можу пізніше зайти…

– Нічого, буває – насилу видавила з себе Ліза. Ухопивши повітря, спробувала виправдатись: – Вибачте, ви помилились, я не здаю кімнату…

«І ніколи не здаватиму!» – хотіла кинути незнайомці наостанок. Але щось її зупинило.

– Бувайте! – видихнула, поспіхом зачиняючи двері.

Сіла на підлогу. Відчула, як важчають легені. Але, на щастя, цього разу все обійшлось, оминуло, відступило. Не зникло тільки підступне відчуття тривоги. Напевно, хтось дав оголошення, вказав адресу. Хтось задля чогось. Усе чіпляється одне за одне, насторожує, лякає. А що далі? Він має з’явитися, показати свій писок. Або, не показуючи, підстерегти і схопити її в темному під’їзді. Або навіть і не підстерігатиме. Той невідомий він, знаючи всі паролі, має, напевно, і ключі, може знайти її прямо зараз та… Вбити? Припустимо. Але за які гріхи? І знову поскакали глухі питання, безглузді домисли. Телефонувати батькові хотілося менш за все. А якщо хтось хоче просто налякати? Налякає – і заспокоїться. А в батьків серця не залізні. У голові, наче по рейках, поскакали громіздкі вагони слів:

кімната_для_ дівчини_однієї

кімната_для_ дівчини_однієї

кімната_для _дівчини_однієї

Отак через маніакальне прагнення самотності Ліза вперше відчула, що тут криється небезпека. Небезпека залишатися самій. Хоча б на деякий час. Навіть тінь цієї думки не вкладалась у парадигму її свідомості, але зараз говорив інстинкт самозбереження.

…Вона вийшла на балкон і подивилася вниз. Біля під’їзду на лавці, де зазвичай сиділа компанія бабусь-пліткарок, стояла вже знайома джинсова сумка. А біля лавки стояла досить масивна валіза. «Значить, вона ще тут!» Аж ось і волосся її заблищало – з’явилася невідомо звідки, як ельф. «Та хіба могла вона залишити свої речі без нагляду? Така бестія сама кого хоч оббере».

– Я перепрошую! – крикнула Ліза так недолуго, що аж сама злякалася свого голосу. – Ану підніміться до мене ще раз!

Незнайомка підняла голову, поглянула на Лізу і кивнула. Потім слухняно взяла сумку, забрала валізу і попрямувала до під’їзду. А Ліза тим часом картала себе за необережність. Можна ж було ще хвилинку все обдумати, зважити – а тепер доведеться відповідати за свою необережність. Вороття назад нема. І знову дзвінок. Тепер вона має діяти рішуче.

– Марта, – солодко усміхаючись, дівчина із блискучим волоссям подала їй руку. – Тож, я так розумію, ви можете мені чимось допомогти?

– Ліза. Дуже приємно, – потиснула гарячу руку й раптом зловила себе на думці, що рука у дівчини з таким солодкаво-муркотливим ім’ям на диво затишна і приємна. – Давай будемо на ти. Не знаю, чи можу я тобі дійсно допомогти. Мені справді потрібна квартирантка, але… на деякий час.

– Чудовенько! На рік? На півроку?

– У тім-то й річ, що невідомо, на який проміжок часу. Щонайменше – на місяць. Розумію, що це по-дурному звучить. Але такі умови. Якщо не влаштовує, то я тебе й затримувати не буду.

– Я була б вам… тобі дуже вдячна! Бо мені – терміново і на сьогодні. А за місяць можна й нове житло підшукали. Не ночувати ж мені на вулиці, – Марта не стримувала радість.

– Вибач, але в тебе, я так розумію, жодного знайомого в цьому місті?

– Ані душі…

– Біда. Але смілива ти дівчина, респект! – Ліза знову подумки била себе по губах за такі слова, та нічого не могла вдіяти. Її вже понесло. – Пройдімо до вітальні.

Доки Марта вовтузилася у передпокої, Ліза гостинно накривала стіл.

– Чай? Каву? – питала так турботливо, наче нарешті зустріла довгождану родичку.

– Гівнюки задрипані… – невдоволено лаялась Марта.

– Хто? – Лізі було і весело, і незручно водночас.

– Ріелтори хвальоні. Я від них не очікувала такої підстави. Тепер слухавку не беруть!

– Та забий на них! То я тебе ще раз питаю: чай чи кава?

– Кава, коли така ласкава! – Марта спробувала пожартувати, але було помітно її внутрішню напругу. Звичайно – в чужій оселі, вперше, та ще з такою дивною господинею.

– Якби знала, що так складеться, приберегла б пляшечку Мікадо для такої гості. А так… вижерли тут з одним… напередодні.

– Та нічого. Мені сьогодні не до бухельця. Тим паче завтра прокидатися рано.

Лізу аж пересмикнуло на слові «прокидатися». То як це? Невже тепер усе буде інакше? І хтось прокидатиметься в її квартирі, кудись поспішатиме у справах, сидітиме за одним столом, купатиметься в її ванні, ділитиме з нею життя… Абсурд! Чоловіки, з якими Лізі доводилося мати стосунки, з’являлися пунктирно на тлі її буднів, часто зникаючи несподівано і надовго. Поверталися, винувато дивилися в очі, забирали свої речі і приносили інші, аж доки Ліза не обривала гру. А тепер вона здуру вляпалася в історію з невідомим кінцем, і доведеться терпіти поряд із собою ще одну людину – майже з вулиці. Бо хто вона така, та Марта? Може, аферистка якась. А все через раптовий напад страху. Уже й навчилася нібито нічого не боятися, і враз – ця безглузда атака анонімів, безглузда настільки, що аж сміх розбирає… А чи не переплутали її часом з кимось іншим, більш цікавим і важливим? Кому потрібна апатична напівкаліка, що ні перед ким не завинила, хіба що не привіталася декілька разів з місцевими ББС (легендарні бабці на лавках)?… Марта постійно мружила очі, смішно, мов кицька, і, неквапом ковтаючи каву, розповідала про себе – а виходила художня проза. Ліза, зачарована мовленням Марти, між іншим, помітила, як вона, ніби мимоволі, гладить пальцем круасан. Не підносить до рота, відкушуючи солодкі шматочки, а саме гладить кінчиком вказівного пальця. «Якби круасан був живим, він неодмінно б збудився», – подумала Ліза. Марта знімала квартиру удвох із бойфрендом, доки не дізналася, що той її нахабно зраджує. Тепер вона квартиру сама фінансово не потягне, а кімната, та іще й на двох – ідеальний варіант. Невже збрехала? Ліза чомусь подумала, що важко зрадити дівчині з такими котячо-зміїними очима і полум’яним волоссям. Ця й сама, мабуть, кого хочеш довкола пальця обведе. Проте слухала Марту уважно – голос новоспеченої квартирантки гіпнотизував: не солодкаво-мелодійний, не надто високий, якийсь особливий тембр, від якого стає млосно. Навіть якщо вона збрехала, то її право. «Врешті, кожен із нас вигадує найзручнішу брехню».

– А мій батько загинув, коли мама тільки дізналася про свою вагітність. Знаєш, його Афганістан забрав. Він поїхав на операцію в долину Альмар. Коли повертався, БМП, на якій вони із другом їхали, підірвалася на міні. А він саме спав усередині у відділенні десанту. Старих викинуло на землю, а його вдарило об броню. Через добу він помер від крововиливу в мозок та набряку легень.

– Ти ж на нього схожа?

– Ні, на жаль, я факсимільна копія діда по маминій лінії. Той помер не по-геройськи, значно банальніше.

– Від старості?

– Від алкоголю.

– У мене дід по матері теж пив, але тихцем. Соромився своєї звички. Пам’ятаю, я мала ще тоді була, привидів дуже боялась. І ось унадився один привид лякати мене по ночах: місяць світить, я одним оком визираю з-під ковдри, хоч удаю, що сплю. Бачу тінь страшну, що рухається з витягнутою рукою в сторону кутка. Торохтить, плямкає. Кілька ночей я терпіла, а раз не витримала – та як заверещу! Баба прокинулась, світло увімкнула – а коло діжки з брагою стоїть дід, горнятко тримає і винувато кліпає, облизуючись.

Марта сміялась. Придивившись, Ліза помітила у неї на носі та щоках дрібні веснянки, замасковані тональним кремом. То був сміх здорової, сповненої енергії людини. Але ще – одержимої. З-під тонкої гармонії та зовнішньої грації Марти проступала та сама демонічна, всепоглинаюча одержимість, рвалася, випускала пагони, пахла. Малює? Пише? Танцює? Ліза подумки перебирала десятки варіантів, але прямо не запитувала. Сама розповість, коли їй буде зручно. Натомість наважилася поцікавитися, чим же Марта заробляє собі на життя.

– Фріланс, рерайт-копірайт і всяка всячина.

– Тобто безробітна?

– Я не хочу бути прив’язаною до робочого місця, вставати за сигналом і жити за розкладом.

– Значить, ти більшість часу проводиш…

– Не бійся, не вдома! Іноді сиджу в таких місцях, де мені зручно. Хочу відразу попередити, що можу не з’являтися тиждень чи навіть довше.

Ліза нервово мусолила своє волосся. Фрілансери, думала вона, часто бувають творчими людьми. Усе нібито збігається, а розв’язка не назріває. Марта, певно, помітила її знервованість.

– Давай, Лізо, чашку, я помию.

– Та не варто, я звикла сама. Ти не зобов’язана мити посуд тільки через те, що я поступилася тобі в ціні.

– Що ти! Я просто хочу зробити тобі приємно, хоча б чимось допомогти.

Ліза підвелася. Тримаючи чашку в руках, уперто попрямувала до раковини, але Марта почала відбирати в неї «кубок першості», і, коли холодна, як риба, Ліза відчула дотик гарячих Мартиних пальців, її руки ніби паралізувало. Чашка вислизнула і брязнула об підлогу. Тільки черепки залишилися.

– Ні хріна собі допомогла! Вибач. Ну вибач мені, ну вибач!

– Та це я – Драненко-Пальці-Кучеряві. Чорт з нею, забудь.

– Я завтра речі свої привезу, у мене там класні чашки є – колишній з Парижа понавозив. На одній – Маленький Принц, цяця така – то твоя буде.

«Фетишистка», – подумала Ліза. Може, це й була розв’язка.

* * *

…Ніби проговорили цілу вічність, а тільки більше понапліталося загадок. Буває, люди вже і стомляться, і розуміють, що необхідно засинати, та все ж не можуть перервати розмову, перекидаючись словами в темряві. Марта ніби притихла, але за диханням чутно було, що не спить – замислилась.

– А мені насправді чашечки шкода. Такі плямисті чашки з корівками у Швейцарії продають. Це був сувенір, так?

Ліза насторожилася. Але ж до біса спостережлива ця дівка!

– Ти вгадала – сувенір. То був подарунок. Та мені його не шкода.

– Значить, умієш не обтяжувати пам’ять всякою фігнею. Ти молодець. А я тягаю за собою все добро, ні з чим не можу розпрощатися, архівую, бережу…

– Артур любив робити мені подарунки. Він іще дзвіночка зі стрічкою із Цюріха привіз, такого за формою, як коров’ячий. А стрічка – з орнаментом традиційним. Знаєш, яка цікава традиція пов’язана з тими дзвіночками?

– Розкажи.

– Коли хлопець одружувався, він проходив селом з «прощальним дзвоном» – великі дзвони на палиці, схожій на коромисло, рахували останні години його «вільного життя».

– Ха-ха! То це був натяк?

– Не знаю, але якщо й так – то натяк невдалий. Він добре знав, що я не в захопленні від таких алюзій.

– Прорахувався, значить. Але не треба згадувати колишніх проти ночі. Було – відбуло.

– Та взагалі, з того, що відбувається останнім часом зі мною, враховуючи сьогоднішній день, оповідання зробити можна.

– Яке поступово може перейти в роман…

– Як це – в роман?

– А ти хіба не знаєш як? – Мартин голос пожвавішав. – Так, як студенти роблять із курсової – дипломну, а з дипломної – дисертацію. Чи не тобі краще це знати?

Ліза відчула себе ніяково від такої вражаючої проникливості. Вона ніби протверезіла, і нашатирем вдарили в голову думки. «Що я накоїла? Як житиму тепер? Де ховатимусь від усього? Може, я стала жертвою підступного гіпнозу?» Та все ж треба було якось засинати. «Вранці, все вранці владнаю».

– Добраніч, Марто.

– Добраніч. Солодких тобі снів.

* * *

Ліза та Марта летіли в Прагу ранковим рейсом о 7. 45. Добралися до Шереметьєво-2 автівкою і дочекалися представника фірми з їхніми документами. Потім пройшли всі необхідні формальності. Коли літак почав виходити на злітну смугу, Ліза міцно стисла Мартину руку – вона мала вперше піднятися в повітря. Марті довелося докласти чимало зусиль, аби зламати Лізину впертість і переконати, що Прагу таки варто побачити. Насправді це міг бути і Люксембург, і Скоп’є – місто не мало особливого значення. Потрібно було примусити Лізу летіти. Її приховану паніку було помітно ще в аеропорту. «Хоч би все склалося добре, хоч би не почалось…» – так думала кожна з дівчат. Стюардеси рухами, плавними, як у стриптизерок, пропонували напої, потім сніданок; пілот кумедно калічив англійську. Знизу пропливали Вітебськ, Лодзь, Варшава. І серце Лізи поступово уповільнювало ритм. Один елегантний дідусь усміхнувся Марті: «Ви теж летите в Нью-Йорк»? Вона жартівливо запитала: «А що, половина літака летить у Прагу, а половина – у Нью-Йорк?» і одержала спокійну позитивну відповідь. Потім Ліза нарешті зняла сонцезахисні окуляри, одягла навушники й задрімала. Спала недовго – десь півгодини чи навіть менше. За цей короткий проміжок часу побачила тривожний сон, ніби вони з Мар-тою так довго спали поряд, що одного ранку прокинулись і зрозуміли, що їхні спини зрослися. Тоді Марта дістала з-під ліжка великий ніж і почала тягнути руку до місця зрощення. Ліза прокинулась від пекучого болю – спина щеміла так, наче по ній справді пройшлися ножем. А розгублена Марта сиділа поряд і намагалася її заспокоїти…

* * *

Після приземлення дівчат зустріли представники туроператора. Сіли в автівку, поїхали в готель. Провідник – приємний блакитноокий брюнет середнього віку час від часу кидав далеко не байдужий погляд то на демонічну Марту, то на екстравагантну Лізу. Він безупинно розповідав про Прагу, запропонував перелік екскурсій, які можна замовити на місці, а також телефонні карти й крони за гуманним курсом. Поміняли в нього рівно стільки, щоб вистачило на покупку двох проїзних. Дівчата дали зрозуміти балакучому мачо, що не збираються переходити на більш інтимний рівень спілкування. Усього за кілька хвилин вони опинилися в районі Праги Глубоцепи.

«Prokop» – маленький триповерховий готель на тихій вулиці поряд із невисокими будиночками, що потопають у квітах жасмину. На першому поверсі готелю мешкали господарі – досить привітні люди, а також там були рецепція і ресторанчик. Два інших поверхи – для гостей. З вікна їхнього номера було видно скелю, під якою примостився готельчик, а під вікном зеленів сад і співали пташки. Марта підійшла до великого двоспального ліжка, впала на нього, розкинувши руки.

– Якщо існує рай на землі, то ми потрапили саме туди.

– Ну, для цілісного відчуття раю мені слід відвідати душову кабіну. І я перша, перша! – Ліза почала розпаковувати свої речі.

– З радістю би приєдналася, але ж…

– Але все-таки трішки пекло, правда? Якби ванна…

– Якби, якби в роті виросли гриби. Хотіли заощадити, то ж які нарікання? Постільну білизну міняють у середині строку перебування, рушники – щодня. Усе прекрасно.

– Врешті, ми будемо тут лише снідати й ночувати. Правда ж?

Ліза стенула плечима:

– Побачимо.

Біля ліжка стояли невеличкі шафки з настільними ліхтариками, на столі – телевізор, який Ліза не любила і називала зомбоящиком. А ще – крісло, стілець і журнальний столик. Якби було менше меблів, кімната здавалася б світлішою й просторішою. Можна залишити тільки ліжко. І пташок за вікном. І Марту. Доки Ліза приймала душ, Марта шукала змінний одяг. Натрапила на Лізину футболку. Свіжо випрана футболка все ж пахла тілом подруги й ховала в собі кілька темних волосин. Здавалося, вони можуть виконувати бажання. Варто лише щось задумати, захотіти, побажати. Марта намотала на палець чорну нитку Аріадни, не знаючи, куди вона її заведе, до яких берегів розпусти. Зібгавши і притиснувши до грудей теплу сіру футболку, вона відчула пронизливе тремтіння десь в ділянці живота, що спустилося вниз по стегнах і втекло, сполохане голосом з лазнички:

– Агов, ти ще не втекла?! Принеси мені фен!..

Дівчата снідали поспіхом – хотілося якнайшвидше поринути в принади міста-казки, до того ж під впливом вражень притупилося відчуття втоми та голоду. Гостям пропонували стандартний шведських стіл – різноманітні закуски, чай, кава, сік, молоко й вершки, свіжа випічка та усілякі джеми. Марта взяла омлет із сосисками, а Ліза відмовилася від гарячого – не хотіла обтяжувати організм перед мандрівкою.

Петрижин пагорб… На його вершині – оглядова вежа, куди Марта вмовила піднятися Лізу, пообіцявши їй «такі краєвиди, де янголи вчаться літати». Підйом на 60 метрів Ліза витримала мужньо, хіба що тільки дихання почастішало. Весь цей час Марта намагалася навіть за руку її не тримати і говорила спокійним тоном, аби не видати, наскільки в неї серце не на місці. Але вона вірила, що ця подорож – не для нещасних випадків. Інакше ніколи б собі не пробачила. Гвинтова драбина стрімко тягнулася вгору, час від часу траплялися лавки, на які вони іноді сідали перепочити. Вигулькували такі пейзажі, від яких у Лізи паморочилася голова і танули слова, й вона під впливом емоцій цілувала Мартине плече, бо їй так хотілося. А коли з верхнього оглядового майданчика вежі дівчата побачили собор Святого Віта, вони обнялись і застрибали, як діти. І сонце гуляло їхніми спинами.

Потім була легендарна Стіна голоду, складена з великих білих каменів, Дзеркальний лабіринт, який швидше роздратував, ніж розсмішив химерними відображеннями, церква Св. Лаврентія і, врешті, літнє кафе, де вони таки вирішили перепочити. Сиділи, висотували губами прохолоду світлого пива Gambrinus і насолоджувалися відчуттям ніжного лоскоту: так, наче крізь них проходила одна невидима нитка, і хотілося зчепити пальці, щоб зімкнути коло, зв’язати її, продовжити на годину, на рік, на життя таку збудливу взаємоприсутність. Червоний лак на нігтях Марти блищав, наче кров на кігтях дикого звіра, що вже вполював свою жертву, але залишив її живою, знаючи, що вона нікуди не втече, бажаючи трохи погратися. Метушилися засмаглі офіціанти, снували туристи, час від часу зринали дзвінкі голоси дітей, посилювався вітер, сіріло небо, усе шуміло, жило, кудись рухалося.

– А якщо влупить дощ, Марто? Ми й не подумали про парасольки.

– Нічого, не розтанемо. Ми ж не карамельки!

– А що там із часом?

– Із часом – все минає – віджартувалася Марта, глянувши на годинник. – Тільки ми з тобою лишаємось тут і назавжди!

– А що? Було б не погано.

– Домовмося: у цьому місті часу для нас не існуватиме.

– А простір?

– Простір – то інше.

– Що в нас попереду?

– Монастирі. Страгів, Лоретанський…

* * *

…По обіді Марта і Ліза відчули легку втому в ногах і уповільненість рухів. Сонце таки перемогло, густі хмари розповзлися і знову все довкола заблищало, як у передчутті свята. Дівчат прийняли Вальдштейнські сади. Цей палацовий комплекс був схожий на райський острів, відгороджений від галасливого світу високою кам’яною стіною. На його охайних доріжках між підстриженими смарагдовими кущами гордовито походжали павичі, біля стіни зі штучними сталактитами у вольєрі сиділи величезні сови, а у ставку плавали приручені риби неймовірних розмірів! Марта простягнула руку над водою, і біля неї відразу зібралася юрба золотих і срібних мешканців ставка, деякі висунули з води мокрі роти й роззявляли їх, чекаючи на частування. Ліза пожалкувала, що не взяла з собою булку – зараз би вона була якраз до речі. Нехороше заглядати рибам у їхні холодні очі, коли вони чогось очікують. Прогулюючись доріжками саду, дівчата побачили яскраво-синього павича, який ішов просто на них.

– Дивись, невже і птахи тут ручні? – Марта спочатку зраділа, а потім помітила, як зблідла та розгубилася Ліза. – Ей, ну ти чого? Це ж лише пташка, яка, мабуть, хоче жерти, як і рибка, як і все живе в цьому світі. Розслабся, це ж не індик!

Але Ліза глибоко дихала, і на її чолі з’явилися краплини поту. Вона полізла в сумку по носову хустинку. Руки її тремтіли.

– Зараз ми проженемо цю пташечку, хай летить собі на сідало! – змінила тактику Марта. – Ану киш, чого витріщився? Ми тут у гості ненадовго, скоро вже й відчалюємо. Звиняйте, що без гостинця!

Павич підійшов зовсім близько і, побачивши активну жестикуляцію Марти, затряс головою і розпушив хвоста.

– Лізко, ну він же заграє до тебе! Точно! Ти тільки глянь, яка прєлєсть! – Марта, підкорена такою несподіваною красою, знов забула про Лізин стан.

Не тікала гора від магометів, то ж магометам довелося тікати від гори. Добре віддалившись, Марта картала себе за необачність. Цього разу не обійшлося без інгалятора.

…Єврейський Йозефів квартал – сумнозвісне гетто – нагнав тугу на виснажених прогулянкою дівчат. Вони обійшли його, купивши один загальний квиток на відвідування доступних екскурсійних об’єктів. Побували в декількох синагогах, і в Пінкасовій Ліза відчула, як важкі неслухняні сльози рвуться на волю, негадано, несподівано, наче весняна вода перед великим потеплінням. Якась неохопна печаль навалилася на неї – холодну й непорушну. Єдиною оздобою стін були імена 77 тисяч євреїв, що загинули в часи Другої світової. Гнітюче враження підсилював голос із динаміків, який безупинно промовляв ці імена. Через Пінкасову синагогу мандрівниці потрапили на старий єврейський цвинтар – Марта торкнулася Лізиних пальців і відчула, як вони холодніють. Густа всепоглинаюча тиша вселяла жах, ніби то було зачароване місце, і все нагадувало про плинність людського життя. Марта спробувала заговорити, але сама не впізнала свій голос:

– Моторошне місце, що й казати. А камінчики на надгробках – наче знаки нагадування про них.

– Про кого?

– Про померлих, звісно. Жив, любив, ненавидів, будував, руйнував. І крапка. Камінець по всьому.

– Бачиш, частина надгробків уросла в землю, а деякі – навіть у дерева. А колись же земля повністю поглине ці знаки разом із пам’яттю? Уявляєш, їх тут дванадцять тисяч. А це ж люди…

– Були. А тепер – струхлявілі останки. Людина доти є, доки вона жива і взаємодіє зі світом. Мертва людина – безглуздий шматок м’яса. Тому мене колись учили не боятися мертвяків. Я ж кажу: крапка на них, ось і все.

– Бачу, погано тебе вчили. Сама ж сказала, що страшно тут.

– Я сказала – моторошно, то інше.

– Ну ось, знайшли тему в такому місці…

Далі вже вони ходили мовчки. Ліза помітила, як блищать Мартині очі. Твердження про «останки» її дещо пригнітило. Хоч сама не надто вірила в реінкарнацію душі, але якось воно образливо виходило – весь отой потік емоцій, переживання, вдосконалення, досягнення – усе в землю? І їй на мить стало ніяково від власної аморфності. А хіба Марта сказала щось нове? Хіба сама Ліза не готувала себе до раптового припинення всього цього карнавалу, що крутиться навколо неї з народження і не має сенсу? «І ти теж будеш камінчиком, і ти теж…» – нашіптували дерева, а може, зовсім і не дерева, а хтось із-під землі.

– Марто, ідемо звідси, мені тут недобре!

– Звісно, моя хороша, – відразу погодилася Марта, але без ентузіазму в голосі. Певно, їй таки було цікаво розглядати той застиглий світ.

Наприкінці прогулянки єврейським кварталом вони вийшли до Рудольфинуму. Потім попростували було на Карлів міст, але знову почало збиратися на дощ, тому вирішили повернутися до готелю.

* * *

…Вони лежали на просторому ліжку, накритому рожевою ковдрою, стомлені та ситі. Марта апатично длубала пульт, намагаючись знайти щось більш-менш прийнятне, та на екрані блимали то спортивні новини, то політика, то якісь маловідомі «зірки» з конячими посмішками.

– Та зупинись уже хоч на чомусь, – не витримала Ліза, – чи тобі не набридло?!

– Та хай хоч фон нормальний буде. Може, музончик надибаю.

Марта таки була схожа на неземну істоту. Її пухнасте волосся, не стиснуте приколками, кайфувало: верткі вогняні змійки сповзали з плечей і, здавалося, ось-ось розповзуться по спині, по ліжку, втечуть, почнуть жити самостійно, і Марта вже не збере їх докупи. Лізі нестерпно захотілося притулитися щокою до тих змійок, відчути їх на дотик. І вона не стала себе зупиняти: заплющила очі й повільно втопила лице в Мартиному волоссі, вдихаючи ніжне плетиво ароматів, відчуваючи приємний лоскіт і бажання занурюватися безупинно, щораз глибше і глибше.

Тим часом на екран зійшли дві оголені кралі, що видавали дивні звуки – чи то муркотіння, чи то мугикання. Здається, вони не володіли людською мовою. До них приєднався засмаглий тілистий бугай – мачо у розквіті сил. Мабуть, збирався їх розважити. Марта стомилася шукати потрібний канал і вирішила залишити ту веселу трійцю.

– Що, Лізятко? Класне хутро? Подобається?

– Мммм… Тихше, не крутися. Воно божественне… Хочеш, візьми і моє. Тільки сильніше візьми, не бійся.

– О… Лізонька моя таки перебрала, – спробувала зіронізувати Марта, але в її голосі відчувалась напруга, і шкіра її була напрочуд гарячою. Вона запустила свої тонкі пальці, наче отруйні списи, у розкішну темряву Лізиного волосся, стиснула долоні…

– Марто, повтори…

– Що повторити, сонце?

– Назви ще раз мене своєю. Я хочу належати тобі, чуєш? Я не знаю, як я без тебе жила. Що ти робиш зі мною, Ма…

– Моя, моя, моя-моєнька…

Раптом Ліза відчула, як змійки залоскотали, оповили її всю, спустилися вниз по животу, а коли Марта торкнулася губами її голови, відчула таке запаморочливе збудження, що все попливло перед очима. Марта міцно тримала Лізу, не даючи їй покинути реальність, тримала, наче за крила, бо, злетівши необачно, Ліза розіб’ється, розтане або просто загубиться у безпросвітному хаосі, більше того – в собі… Вони були схожими чи то на відьом, чи на міфічних богинь, одна володіла іншою, і та, що з білішою шкірою, так і не спромоглася летіти, так і обм’якла, залишивши свої пориви, утопивши їх у запашних грудях своєї повелительки, затамувавши крик між напруженими губами. Уже не просила – благала, втративши голос, тихіше за шарудіння піску:

– Сильнішшшше…

Марта відчувала: ще трохи – і матиме повну жменю слухняного волосся, але не дозволяла собі обережності, бо сама вже не могла зупинитися і, коли відчула теплу вологу на своїх пальцях і останню межу покори, схопила Лізину голову тепер уже обома руками, направивши її спочатку вниз, а потім… різко відштовхнула від себе:

– А тепер плач! Плач, я сказала!

І Ліза заплакала. Так щиро вона не ридала з дитинства. Згадала і своє хворобливе минуле, і невиліковне теперішнє, і апатичні будні, і вічно стурбованих батьків… Тут, у Празі, поряд із Мартою, вона відчувала себе іншою. Такого не робив з нею жоден чоловік. Вона плакала від щастя. Згадуючи грубі чоловічі проникнення, здригалася від огиди. Усі хотіли якимось чином проникнути в її життя, всунути носа, розвідати. А тепер вона вільна! Як же тільки горять Мартині очі…