Текст книги "Чорний ліс"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

4
Ліс, район Здолбунова, база радянського партизанського загону «Суворов»

Єрмолов навідався до загону Маневича, бо партизанам скинули нові батареї для «Северка» [27]27
  Портативну радіостанцію «Север» розроблено 1939 року на основі дипломної роботи Бориса Михаліна. Призначалася для цивільних потреб, передусім – для полярників. Із 1942 року поставлена на серійне виробництво для війська. Найпопулярніша станція для роботи підпільних груп у тилу завдяки широкому діапазону – до 400 км у несприятливих умовах, до 1000 км – в ідеальних.


[Закрыть] – так любовно іменував радист свою станцію.

Загалом командири підпорядковувалися різному керівництву. Дмитро Маневич, в оперативних зведеннях позначений як «Манок», був армійським офіцером, капітаном Червоної армії, який за наказом УШПР готував ґрунт для великого партизанського рейду по ворожих тилах. Від НКВС до нього приставили комісара Пахомова, і цим втручання іншого відомства в діяльність підрозділу обмежилося. Група ж майора Василя Єрмолова, позивний «Васильєв», керувалася безпосередньо одним зі створених для війни за лінією фронту підрозділів НКВС, а керівники отримували розпорядження особисто від Андрія, товариша Судоплатова [28]28
  Судоплатов, Павло Анатолійович (1907–1996) – співробітник радянських спецслужб. Організатор та виконавець терактів, спрямованих проти ворогів СРСР. Зокрема, убив у 1938 році лідера ОУН Євгена Коновальця. У силових структурах СРСР вважався головним спеціалістом по Україні. Належав до керівників боротьби з ОУН та УПА, розробляв та втілював численні оперативні комбінації, спрямовані на придушення українського національного опору. Під час війни як організатор і координатор диверсійного руху в німецькому тилу відгукувався на позивний «Андрій».


[Закрыть].

Згідно з останнім завданням, Єрмолов мусив організувати низку диверсій в німецькому тилу, які спровокували б німців до більш активних дій проти українських повстанців – саме так вони себе називали. Єрмолов іменував їх для простоти бандитами, рідше – бандерівцями. Уперше зустрівшись із Маневичем та вислухавши його рапорт про діяльність націоналістичних груп, заперечив, не категорично, але досить твердо:

– Не треба чухати їхню повагу до себе, товаришу Манок.

– Тобто? – не включився той.

– Отак! – Єрмолов картинно клацнув пальцями. – Мені в Москві підібрали на них матеріальчик, я погортав папери, почитав. Аби довго не морочити тебе, скажу просто й коротко: вони вважають себе визволителями. Народною армією. Ідеологія, січеш?

– Так, ясно, – кивнув Маневич.

– Ні хріна тобі не ясно, – мотнув головою Єрмолов. – Вони не вже зібралися, Дмитре Яковичу. Давно, ще коли тут керували поляки, почали свою так звану боротьбу. Хотіли, бач, замість буржуазної Польщі якусь свою буржуазну Україну. Самостійники, одним таким у Громадянську голови поскручували. Ну, на цьому ґрунті злигалися з німецькими фашистами. Тепер їм служать.

– Знаю, чув.

– А з тими, хто на боці нашого лютого ворога, не треба цирліх-манірліх розводити! – Єрмолов знову клацнув пальцями, ніби збирався показати складний магічний трюк. – Бандити, зрадники, фашисти, інакше я їх називати не хочу й не буду. Те, що вони себе називають бандерівцями, то себе виправдовують. Значить, є в них один такий ідейний, усі його слухають, поважають, і він ніби хохол. Тобто, хитра штука, Яковичу. Своїх же людей по селах дурять. Не Гітлер, бач, ними керує, а пан Бандера. Не німець, а свій. Працюють на довіру, січеш? А для мене вони – бандити, баста!

Сказавши так, майор рубонув рукою повітря, різко, аж свиснуло.

Партизанський командир Маневич із ним не сперечався, бо не мав бажання й підстав. Йому було все одно, як називається ворог, із яким треба воювати і якого підтримує в масі своїй місцеве населення. Як устиг переконатися Єрмолов, капітанові взагалі багато на що було, кажучи простіше, покласти з величезним прибором, бо, схоже, своє відрядження в глибокий ворожий тил він сприймав путівкою на курорт чи особливою відзнакою за сумлінну службу.

Про Дмитра Маневича майорові Єрмолову було відомо досить небагато. Але, чесно кажучи, того, що знав, вистачало. Досить того, що навесні минулого, сорок другого року йому дали взвод бійців та переправили через лінію фронту в район Харківщини, аби зібрати там по лісах роздрібнені, збиті переважно місцевими силами партизанські загони та об’єднати в один. Наскільки успішно Маневич впорався, Єрмолов не знав. Та щось чув, ніби цієї зими, після Сталінграда, коли почався масований наступ по всьому фронту й армія пішла на Харків, партизани Маневича підтримували з тилу і їм досить сильно перепало – від підрозділу мало що лишилося. Потім, коли навесні Червона армія знову почала відступати, Маневича відкликали в Москву в розпорядження головного штабу. Ось тепер він опинився у волинських лісах, де почувався спокійніше, аніж на сході, поряд із лінією фронту.

Звісно, там треба було воювати.

Загін «Суворов» раз на два дні регулярно доповідав командуванню про свої подвиги, винищення живої сили й техніки противника при мінімальних власних втратах. Єрмолов тут, на місці, розумів справжню ціну таким рапортам, бо на власні очі бачив рівень порядку й дисципліни в Маневича. Комісар, відчуваючи до колеги з НКВС величезну довіру, доповідав йому, що здебільшого бойові виходи партизанів – це напади на довколишні села з метою роздобути харчів і самогонки. Усе подавалося як перевірка інформації про розташування в тій чи іншій місцевості німецьких підрозділів чи загонів кущової поліції, які, згідно із завданням командування, треба безжально знищувати.

Звіти ж про пущені під укіс ешелони – переважно підрахунок підірваних залізничних полотен. Причому тут розвідка Маневича діяла справно: дбайливо перевіряла, щоб довкола точно не було німців чи інших ворогів, із якими треба вступити в бій, і вже потім підривники висувалися на позицію, шинкували колію толом і підривали, пускаючи струм по дроту, котушку якого відмотували чимдалі. Після того, горді з власного подвигу, партизани поверталися на базу й на кілька днів, а то й тижнів припиняли бойові виходи.

Особливо обурила комісара брехня, подана в рапорті «Манка» про виявлення та покарання двох зрадниць Батьківщини. Насправді ті двоє дівчат утекли від німців до лісу, шукаючи бандерівців. Зустрівшись із радянськими партизанами, чесно зізналися: їх зловили навесні в Здолбунові під час облави й змусили працювати в солдатському борделі. Обізвавши їх проститутками, Маневич дозволив своїм бійцям із тих, хто, як сказав сам партизанський командир, не гидував, зґвалтувати їх. Скоро з’ясувалося – утікачки мали венеричні хвороби, котрими обох заразили німці. І вони попереджали про те, комісар сам чув. Але їм ніхто не повірив, думали – брешуть німецькі вівчарки, не бажають мати справу з визволителями, тільки з окупантами.

Зараження венеричними хворобами Кримінальний кодекс СРСР уважає злочином. Закони воєнного часу дали Маневичу право своїм судом приректи обох на розстріл і тут же розпорядитися виконати вирок. Звичайно, радист загону відмовився передавати комісарове обурення в штаб, але про це треба доповісти, куди слід.

Майора Єрмолова за інших обставин, мабуть, зацікавили б подвиги «суворовців». Та, по-перше, зараз на своєму місці загін Маневича функції виконував – хитав ситуацію зсередини, змушував місцеве населення боятися й утрачати довіру до бандерівців як захисників. По-друге, утримував базу для подальших комунікацій, потрібних великому партизанському з’єднанню, яке вже вийшло в рейд. І нарешті, усі скарги комісар Пахомов викладав Єрмолову п’яним. Тільки так міг випустити пару й розв’язати язик.

Простота, з якою партизанський командир прибрав до рук свого ж комісара, викликала в майора повагу. В особистій справі Пахомова зазначалося: розлучений через схильність до алкоголізму. Сталося це ще до війни, і, боячись нашкодити службовій кар’єрі далі, він на тривалий час зав’язав. Початок війни вніс свої корективи. Опинившись на фронті, де, згідно зі спеціальним розпорядженням товариша Сталіна, усім видавали «наркомівські» [29]29
  Постановою Державного Комітету Оборони від 22 серпня 1941 року було ухвалено від 1 вересня видавати на особу в день 100 грамів алкоголю міцністю 40°, стосувалося це як бійців, так і командирів. Документ підписав особисто голова Держкомітету оборони Й. Сталін.


[Закрыть], Пахомов розбуркав усіх своїх демонів і частіше почав з’являтися п’яним на людях, одного разу через це ледь не загинув, після того, червоніючи, написав керівництву рапорт із проханням перевести в тил. Усі, кому треба, все зрозуміли, навіть зраділи – сам признався, не дав приводу виносити сміття з хати. Проте тилова служба так само не залагодилася, і Пахомов попросився до партизанів. Вирішив: там усюди сухий закон, бо не можна втрачати пильність, коли ворог поруч.

Реальність виявилася зовсім протилежною. Тверезим комісар Пахомов був досить непоганою людиною, проводив з особовим складом усю належну роботу. Та втручатися активно в партизанські будні, зіткані з пияцтва, відвертих розбоїв під виглядом бойових операцій та інших форм порушення дисципліни, міг лише до моменту, поки командир не погоджувався – кругом неподобство. А тоді запрошував Пахомова на розмову до своєї штабної землянки.

Отже, командир із комісаром порозумілися. Загін «Суворов», попри відомі моменти, загалом на своєму місці. Виконував покладену на нього функцію. І, що дуже важливо, Маневич забезпечив базу, готову до регулярного прийому літаків. Чим Єрмолов користувався, отримуючи з Великої Землі адресовані його групі вантажі. Усе, інше тут його не обходило. Тому поміняв тему, бо без особливого для себе бажання мусив розібратися ще з однією несподіванкою:

– Де твої полонені чи приблудні, хто вони там?

– До кінця не вирішили, товаришу майоре. На вас же чекали.

– Без мене думати не вмієте, чи як? – запитав риторично, розпорядився: – Давай їх до мене, усіх трьох.

Маневич поспішив особисто давати вказівки, а Єрмолов, шукаючи, чим би себе зайняти, наткнувся поглядом на молодого бійця, котрий примостився під деревом, розстелив перед собою старий плащ-намет, на нього прилаштував кулемет Дегтярьова й саме починав розбирати, аби почистити. Коли Єрмолов ступив ближче, боєць тут же облишив роботу, прудко скочив, випростався, козирнув.

– До пустої голови, – скривившись, зауважив майор.

Справді, пілотку молодий засунув за пасок. Чомусь почервонівши, висмикнув, одягнув, похапцем поправив, козирнув знову:

– Винуватий, товаришу майор.

– Звати як?

– Рядовий Жариков.

– Освоїв «дегтяря», рядовий Жариков?

– Наче рідний він мені, товаришу майоре. Сплю з ним.

– Нічого. Після війни з бабою спатимеш. І не з одною, – Єрмолов потер перенісся. – А скажи, боєць, мені таке. Ось у тебе бій. Ворог лізе, ти підтримуєш своїх кинджальним вогнем. І тут кожух кулемета розігрівся. Що треба зробити?

– Води дати. Остудити.

– Так точно, боєць. А як води нема поруч? Що будеш робити?

Жариков знову почервонів. Видно було, як судомно шукає правильну відповідь.

Угледівши трійцю, з якою повинен був переговорити, Єрмолов кинув бійцеві:

– Думай, я прийду – перевірю, – і рушив назустріч невеличкій процесії.

Василь Єрмолов насправді не дуже зацікавився появою в загоні затриманих партизанами диверсантів із групи якогось Коломійця. Нічого особливого в тому не було, усяке трапляється. Блукали, у лісі без досвіду складно. Їм ще пощастило. Могли б вийти на німецькій пост, нарватися на бандерівський.

Здивувало інше.

Ці не повинні були повернутися взагалі. Ані в повному, ані в залишковому складі. Хоч Коломієць у них був за старшого, хоч хтось інший.

Троє стояли перед ним розслаблено, ніби шкільні хулігани перед директором.

Їх тримали під вартою в окремому бліндажі, та Маневич ні в чому приблудних не підозрював. Зачинив і поставив вартового швидше для порядку. Так годиться, задля встановлення осіб усіх трьох. Єрмолов зі своїми людьми нагодився вчасно, бо Маневич не дуже хотів брати на себе відповідальність за чужих парашутистів. До того ж із плутаної розповіді одного з них, Дмитра Зубова, партизанський командир зрозумів – завдання отримали від іншого відомства, хай їхні куратори самі розбираються. Зібрався передати трійцю Єрмолову з дорогою душею або виконати будь-який інший наказ. Хоч розстріляти на місці, причина знайдеться.

Вирішити, на його думку, мусив хтось інший. Наприклад, керівні особи з підрозділів НКВС чи ГРУ або кому там ця диверсантська братія ще підпорядкована, бо сам Маневич виконував накази, що надходили безпосередньо від штабу партизанського руху.

Капітан чудово розумів хід думок Манка. Але той, своєю чергою, поняття не мав, що жоден із цих трьох приблудних не потрібен ані Єрмолову, ані його команді, узагалі вищому керівництву НКВС та ГРУ, що розпорядилося в максимально короткі строки формувати такі ось групи (спершу вони неофіційно, але згодом майже офіційно, тільки усно, без закріплення в письмових наказах, визначалися як одноразові). Якщо партизанський командир щось подібне й підозрював, навряд чи готовий був сушити собі голову ще й такими подробицями.

Дивлячись зараз на трійцю перед собою, Єрмолов розумів: нікому вони не потрібні, те, що дивом вижили, нічого не вирішує і товариш Андрій навіть слухати про них не стане. У кращому разі перехрестить матом того, хто потрапить під руку, а в радіограмі відповість категорично: приймайте рішення на місці. Тому, наперед знаючи результат, капітан не захотів доповідати керівництву нічого. Допитати цю компанію для порядку все одно треба.

Єрмолову було нудно з ними, тож вирішив закінчити швидше. Звернув лиш увагу: команду «струнко» не виконали, як належить. Стали рівніше, розправили плечі, і то ненадовго. Щоправда, один, Болотов, гостролиций, смиканий, з солом’яним волоссям, що встигло трохи відрости, сіпнувся був виструнчитись, почувши наказ Маневича. Та зиркнув на Зубова, котрий стояв поруч із байдужим виглядом, і розслабився. Третій, кремезний вилицюватий Князєв, теж узяв за приклад поведінку товариша. Досвід підказав Єрмолову: ось хто серед трьох лідер.

Проте, наскільки він розумів, початковий розклад мав би бути зовсім інакшим.

– Прізвище, – запитав коротко, глянувши тому просто в очі.

– Говорив уже…

– Ще раз скажи! – гаркнув майор і тут же повернув нормальний тон. – Ви назвалися товаришеві Маневичу, коли вас допитували його підлеглі. Тепер по черзі називаєтесь мені.

– А ти тут старший, виходить, громадянине…

– Відставити!

Маневич кахикнув. Єрмолов тупнув ногою, знову заговорив голосно:

– Значить, так. Ми не в лісі серед здичавілих оточенців. Тут військовий підрозділ Червоної армії. З вами розмовляє офіцер, підпорядкований Головному розвідувальному управлінню. Фамільярності, блатним замашкам – відбій. Доповідати так, як доповідав би своєму командирові.

– А у нас тут…

– Мовчати!

Цей Зубов серйозно починав діставати Єрмолова. Той самий досвід, на який спирався капітан, підказував: чоловік із неприхованими кримінальними повадками зовсім не боїться його. Чи принаймні не поважає. Захотілося знайти привід, наказати пустити трійцю в розхід і забути про прикрий випадок. Замість того підступив ближче до Зубова, витримав сильний зухвалий погляд, змусив того нарешті кліпнути й відвести очі. Після чого поправив ремінь, торкнувшись кобури й навіть розстебнувши її.

– Слухай мене уважно, Зубов чи як тебе там…

– Зубов. Дмитро Павлович. Рік народження, стаття – потрібні?

– Ще одне слово без дозволу, і ти, Зубов Дмитро Павлович, сам собі не будеш потрібен. Віриш?

Той цикнув зубом.

– Кремінь мужик. Так точно, вірю, товаришу капітан.

Єрмолов, прийнявши пас, цикнув зубом у відповідь.

– Усе, характер ти показав, а я побачив. Оцінив. З таким стрижнем, Зубов, у пеклі чортів ганятимеш. Баста. Серйозно говоримо. Ще раз: прізвище, ім’я, по батькові.

Тільки тепер Зуб показово виструнчився.

– Зубов Дмитро Павлович.

Єрмолов перевів погляд на того, хто стояв праворуч від нього.

– Князєв Мирон Миронович! – відчеканив кремезний.

– Болотов Савелій Кузьмич!

Третій не дочекався, поки капітан подивиться на нього. Та навіть у раптовій зміні поведінки Єрмолов угадав наслідування дій свого старшого. Вони все одно робитимуть так, як накаже Зубов. Будь-яке інше керівництво для них – формальне.

Н-да, треба все ж написати аналітичну записку нагору про подальшу доцільність використання засуджених за кримінальними статтями. Але й тут Єрмолов знав відповідь наперед: кого ще, крім них, можна й треба безболісно списувати в людські відходи. Що ж, тут керівництво так само праве.

– Зубов, зі мною. Іншим стояти, поки не гукну.

Маневич мовчки кивнув двом автоматникам, ті взяли зброю напереваги. Тим часом Єрмолов відійшов із Зубовим далі, зупинився біля густого малиннику, торкнувся пучками пальців найближчої гілочки.

– Набухає поволі. Скоро наїмося, ні, Зубов?

– Не по малину прийшли.

– І то правда. Закуриш?

– Своїх нема.

– Та ясно.

Василь витягнув із глибини галіфе кисет зі згорточком тоненького паперу всередині. Дочекався, поки співбесідник наслинить цигарку, сам зробив те саме, підкурив, пригостив вогнем Зубова. Зробили по першій затяжці, і Єрмолов почав, уже без командних ноток, намагаючись говорити просто, навіть довірливо:

– Не зрозумів, що з вами сталося, Зубов. Про вашу групу чув, планувалася диверсія. Потім – у розпорядження Маневича. А він мені сказав, ви плутаєтесь у свідченнях. Як так? Чого він не зрозумів?

– Свідчення дають, коли під слідством, – парирував той, уже помітно дбаючи про субординацію. – Я все написав, інші так само. Що ще не ясно?

– Ти грамотний мужик, Зубов. Бач, написав. А зараз повтори. Тільки мені, своїми словами.

– І повторю! – він зробив нову затяжку, випустивши сизий струмінь на малинник. – Значить, так. Командувати нашою групою призначили такого собі Максима Коломійця. Відбували з ним покарання на одному табірному пункті, за Уралом…

– Зайве, Зубов. Коротше говори.

– Ага. Коломієць, значить, сидів за вбивство. Когось там застрелив через бабу, мені воно не треба. Його зробили старшим, бо до посадки працював у міліції, колишній офіцер. Ми в таборі мало контачили, спільного в нас нічого не…

– Ще коротше.

– Добре, – ось тепер із Зубова полилося, не затинався й не шукав потрібних слів, уже знав наперед, що казатиме: – Коли ми опинилися разом у навчальному центрі біля міста Покров, я зрозумів під час особистих розмов, що громадянин Коломієць ображений на радянську владу. Він не згоден із тим, що його покарали. Я не доповів про це офіцерові, котрий займався із нашою групою, бо мені б ніхто не повірив.

– Чому? Інформація серйозна. Особливо важлива, якщо стосується старшого диверсійної групи, яку готують до закидання у ворожий тил.

– У мене з Коломійцем був конфлікт на зоні. Слово за слово, я вдарив його заточкою. Покарали мене. Тому моя інформація могла сприйнятися як брехлива. Зведення особистих рахунків, наклеп. Знаєте, як буває, товаришу майор.

Власну покірність Зубов знову ненав’язливо підкреслив. Показав ікла, тепер демонструє готовність домовлятися. Єрмолов ніколи особисто не мав справу з кримінальниками, та досить багато начувся про них та їхні манери вести справи від чисельних знайомих. Якщо цей хоче щось запропонувати й про щось домовлятися, у нього не вийде. Капітан не збирався використовувати такий баласт ніяк. Треба тільки розібратися в усьому для остаточних висновків.

– Знаю, Зубов. Трапляється всяке. Вас викинули в потрібний квадрат за лінію фронту. Завдання виконано?

– Ні.

– Чому?

– Через зраду Коломійця, товаришу майоре, – Зубов добив свою самокрутку третьою, фінальною затяжкою. – Ми приземлилися, знайшлися в лісі. Коломієць спершу почав агітувати нас не виконувати отримане завдання й перейти на сторону ворога. Сказав: Німеччина – велика й могутня країна, вона прихистить, у їхньому Райху ми не сидітимемо за колючим дротом, станемо шанованими людьми.

– Так прямо й говорив?

– Не буквально. Я суть передаю, бо від почутого був у шоці. Ніби в тумані, товаришу майор. Він, сука, вирішив: раз ми покарані вироком радянського суду, то готові зрадити свою країну.

Вуха Єрмолова досить давно натренувалися на фальш. Такі нотки чув і в словах Зубова. Зараз він уже не давав свідчення, а звинувачував, мов прокурор. Якась логіка в такій поведінці напевне була. Хоча б спроба показати – так, ми не ангели, проте є ще гірші за нас. До подібних прийомів вдаються ті, хто винен не менше того, на кого котить бочку. Але в чому винен Дмитро Зубов, капітанові в цей момент розбиратися не хотілося. Тим більше, усе, схоже, на поверхні лежить: цей думає – йому мало віри, бо недавно з табору, судили за бандитизм та вбивство, чого він не приховував, зазначив у письмовому поясненні.

Єрмолов зважав на це й усе розумів. Тому словесні маневри Зубова не насторожили.

– Що далі?

– Ми відмовилися, звичайно. Тоді Коломієць витягнув пістолет, почав нам погрожувати. Кричав – він наш командир і тому наказує переходити до німців, здаватися. Думав на понт узяти, тільки бачили ми таких, – Зубов сплюнув у кущ. – Зрадник хотів налякати. Застрелив упритул нашого товариша Петра Ігумнова. Ми стали гатити по ньому. Один проти трьох Коломієць не потягнув, утік. Ми його не переслідували, пішли в інший бік.

– Чому не переслідували?

– Ліс. Темно. Більше стріляти не хотіли, німці ж кругом.

– І завдання не виконали.

– Вантаж із вибухівкою скинули окремо. Аби відразу почали шукати – знайшли б. Так заплуталися, утратили орієнтири. Не з автомата ж розстрілювати колію! І потім, карта ж у нього, у Коломійця. Боюся, з цією картою він німцям уже здався.

– Що на ній?

– Чиста, новенька. Карта місцевості, топографічна. У літаку Коломієць намалював хрестик чи щось подібне, якось інакше позначив місце диверсії. Усе.

Може бути, подумав Єрмолов, бо, якщо це не так і на карті вказані координати загону «Суворов», база, вважай, засвічена й накрилася.

Але фокус був ось у чому.

Капітан прекрасно знав – групи, призначені для одноразового використання, своїми дрібними диверсіями в тилу не завдаватимуть суттєвої шкоди. Проте порошитимуть ворожу увагу. З цією метою людський матеріал розкидають за лінією фронту ледь не щодня, списуючи всіх, щойно вони зникають у череві літака. Тому їм не видають нічого, що б могло бути водночас цінним для потенційних смертників і для ворога.

Куди б не подався зі своєю топографічною картою той чортів Коломієць, до чиїх би рук вона не потрапила, трофей непотрібний. Базі «Суворов» нічого не загрожує.

Єрмолов теж докурив цигарку до кінчика, але залишок курива не викинув, зігнув ногу в коліні, старанно розкришив крихітний бичок об підбитий металевою підковкою каблук чобота. Носив німецькі, офіцерські, не тому, що часто міняв форму, – зручніші. Трофейні, не під Москвою шили.

– Точно все сказав?

– Товариша в лісі закопали. Там, де…

– Ясно. Партизанів як знайшли?

– Ніяк. Хотіли пробиратися до лінії фронту. Компас же в Коломійця, карта теж. Прикинули по сонцю, де Схід, де Захід, і вперед. Хто на кого наскочив, ми на своїх чи наші на нас, – хрін поймеш. Але ми ж знали, що загін товариша Маневича десь тут, у цих лісах.

– Не тільки ви це знаєте, – Єрмолов обсмикнув гімнастерку без погонів, мазнув поглядом циферблат. – Сядете окремо. Вам дадуть по аркушу паперу. Знову напишеш, що мені зараз говорив. Інші двоє теж хай викладуть, як усе сталося й чому не виконане завдання.

– Писали вже.

– Накажу – кожен день писатимеш, ти й друзяки твої. Замість фіззарядки. Питання?

– Так точно.

– Що – так точно?

– Нема питань.

– Молодець. Повісті свої сумні здасте мені.

– Чого це сумні?

– Нема сумнішої повісті на світі… Шекспір, знаєш?

– Щось калякали про нього на пересилках.

Зараз Єрмолов не зрозумів, серйозно говорить Зубов чи знущається. І взагалі, цей блатний почав діяти на нерви й набридати.

– Переходите в розпорядження товариша Маневича. Тепер ви – бійці загону «Суворов». Однаково мали таку вказівку, так що нічого нового, усе для вас складається, як треба. Але перевірку за вашими, гм, сповідями проведемо. Розслаблятися вам поки рано, ще ніхто вашим словам не вірить. Завдання не виконано, усе сказане може виглядати просто спробою викрутитися, уникнути трибуналу. Знаю я вашого брата, Зубов. Поки тобі особливо ніхто не вірить, май на увазі.

Картинно погрозивши пальцем, у глибині душі зовсім не сумніваючись, що той не бреше й усе відбулося так чи приблизно так, як сказано, Єрмолов жестом звелів диверсанту– невдасі йти назад до гурту своїх. Сам же зробив для себе примітку: додатково треба буде послати запит на Максима Коломійця, хай перевіряють і, якщо справді спливе зрадник – уживають заходів.

Єрмоловський радист уже спакував батареї. Треба пообідати й збиратися назад, у командирському бліндажі саме накривали. Проходячи повз молодого кулеметника, капітан зупинився, поцікавився:

– Ну?

Жариков знову підскочив і виструнчився, але нічого не відповів.

– Чого мовчиш? Як діяти, коли кожух твого кулемета розігрівся, ворог лізе, а води залити нема? Придумав?

– Аж ніяк, – рядовий говорив так, ніби це було його останнє слово перед розстрілом.

– Ніяк не будеш діяти? Застрелишся?

– Не знаю, товаришу майоре, – це звучало зовсім ображено.

– Запам’ятай, боєць, а краще запиши. Товаришам розкажеш, таким самим, – Єрмолов ще трохи потягнув для більшого ефекту: – На кулемет треба посцяти. Це найпростіше. Чого дивишся? Ясно тепер?

– Так точно, ясно!

– Що тобі ясно?

– Посцяти на кулемет треба, товаришу майоре.

На них уже звертали увагу Маневич та інші партизани, котрі розмістилися неподалік. Із командирського бліндажа висунув цікаву голову комісар Пахомов.

– Голосніше скажи, боєць!

Жариков міцно заплющив очі, прокричав:

– Треба посцяти на кулемет, товаришу майоре!

Зусібіч реготнули.

– Продовжуйте чистити зброю, товаришу боєць, – сухо мовив Єрмолов.

За мить інтерес був утрачений і до нього. Ще ж список потреб своєї групи треба скласти й Маневичу залишити.