Текст книги "Київські бомби"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

– Є інші думки? – поцікавився Савінков.

– Можна сперечатися в деталях, – озвався Ісай Гелія. – Але в цілому згоден із оцінками Штерна.

– Підмічено вірно, – додав Лютовський. – Мітинги віджили своє. Так само як барикади. Терор і далі ефективний, але кидатися бомбами в різні боки вже теж не варто.

– Справді, – сказав Абрамов. – Перевірено на власному досвіді, товариші. Влада зі своїми поліцією, жандармами та армією нас уже не боїться. Читав тут недавно, один писака настрочив на цілу газетну сторінку: мовляв, влада приймає виклик терористів як оголошення війни, а під час воєнних кампаній жертви незмінні з обох боків. Тобто якщо сьогодні на вулиці застрелять поліцейського пристава, це слід сприймати, наче він загинув на фронті від ворожої кулі. Відповідно, удари у відповідь повинні бути ще нещаднішими.

– Я теж це читав, – кивнув Штерн. – По суті, нас оголошено поза законом. Що означає – застрелять на вулиці без попередження, лише за підозрою. У такій ситуації, Борисе Вікторовичу, ми просто повинні прийняти виклик.

– Правильно, – погодився Савінков. – Треба лише зрозуміти, як діємо далі. Дехто каже: потрібно відновити партію, її цілісність та моноліт. Бо, бачте, віддаємо політичну ініціативу соціал-демократам, тому ж Леніну. Хоча він якраз не така вже значна фігура, теоретик, на цьому тепер виїжджає. Відчуває – розчарованим у революції кортить більше молоти язиками, ніж робити щось реальне. Далі, ось говорять: майбутнє, мовляв, за масами, до них треба йти. Але щойно товариш Штерн довів нам – нема за масами майбутнього, від них слід триматися подалі. Тож попередня резолюція така. – Він на короткий час перевів подих. – Не може бути єдиної партії в ситуації, коли одна частина виступає за агітацію і пропаганду серед населення, друга – за силові акції та терор. Власне, для того, аби словесна пропаганда була хоч скільки-небудь ефективною, потрібна елементарна легалізація. Маніфест від третього липня такої можливості нам не дає, а дві партії не потрібні. Висновок, товариші, напрошується логічний: терор і тільки терор. Лише переляканий ворог піде на поступки, не тепер, так пізніше. Голосувати будемо?

– Одноголосно, – підсумував Гелія, не почувши заперечень.

– У такому разі погоджуємо наступне: кожна бойова організація вважається самостійною одиницею. Фінансує себе сама, рішення приймає теж сама. Проте у своїх діях усі незалежні від жодного центру групи керуються загальною стратегією. Приймається?

– Приймається, – тепер за всіх відповів Абрамов.

– Значить, пропоную віднині припинити полювання на прокурорів, суддів та інших чиновників. Від них насправді нічого не залежить. З точки зору стратегії і тактики бити треба в ті місця, які наш спільний ворог вважає найсильнішими. Це поліція, жандармерія, армія. Особливо армія, хочу наголосити окремо.

– Чому така окрема увага? – здивовано поцікавився Гелія.

Савінков уже збирався відповісти, та Штерн випередив: ураз все розклалося по полицях, ось воно, диво, ось наочна ілюстрація, як у різних людей думки збігаються. Не сказав – вигукнув:

– Хто в армії служить, забув? Той самий народ! Але, на відміну від міщан, п’яних робітників чи безграмотних селюків, ці представники народу мають зброю і вміють із нею поводитись. А ще вони люто ненавидять своїх офіцерів, тут можеш мені повірити, Ісаю! Ось де агітація спрацює найкраще вкупі з терором! Тупі міщани бояться сили. Силу держави уособлюють поліція та військо. Вбивати їх, нещадно, не жаліючи бомб та патронів, різати їх ножами, рвати зубами – ось коли той самий безнадійний народ побачить, за ким сила. Без усяких більшовицьких агітаторів упораємося! Якщо солдати проти нас – убивати солдатів! Недавно в піхотному полку двоє здали своєму унтеру одного такого пропагандиста, ще й подяку отримали, грошову.

– Срібляки, – буркнув Абрамов, допивши чай і відсунувши чашку ближче до центру столу.

– За такі дії слід карати показово. І це лише один із шляхів. Гадаю, я в цілому вірно зрозумів думку Бориса Вікторовича.

– У цілому, – згідно кивнув Савінков. – Можуть виникнути різні деталі та нюанси. Проте загалом обрати головною ціллю бойових акцій поліцейських, жандармів та військових після всього, що почалося тепер у державі, – єдина адекватна відповідь на жорстоку реакцію цих сатрапів і держиморд. І, товариші, якщо далі заперечень не буде, дозвольте відкланятися. Гадаю, ви розумієте особливість мого нинішнього становища. Головне – не чекайте більше вказівок, дійте самостійно. Але, – тонкі губи розтягнулися в посмішці, – й покладайтеся лише на власні сили.

Він підвівся, за ним – решта.

– Ісаю, хто мене доведе до вокзалу?

– Ті самі люди. Чекають на вулиці. Гукнути?

– Сам.

Розділ п’ятий

1

Київ, жовтень 1907 року. Вулиця Мала Залізнична[49]49
  Вулиця Мала Залізнична – тепер вулиця Караваєва. Караваєв Володимир Опанасович (1811—1892) – видатний лікар, професор, один із засновників медичного факультету Київського університету Св. Володимира.


[Закрыть], поруч із казармами. Київського піхотного полку. Покрова

Цигарка давно скурена, але Вакула за звичкою далі гриз міцними зубами порожній мундштук.

Полтава так і не зрозумів до кінця, для чого Залізняк звелів їм іти разом. Знайти свого товариша, котрий служив у саперній роті й сьогодні з нагоди великого свята разом з іншими щасливцями виходив з казарми гуляти в місто, Вакула міг сам, без сторонньої допомоги. Швидше за все, міркував Полтава, цим наказом Залізняк вирішив зайвий раз показати, хто в їхній групі старший.

Нині на Покрову погода видалася на диво теплою. Якби не багрянець, у який вбрався Київ та околиці, можна було б подумати: повертається літо, щось сталося за цей тиждень, диво дивне – коли лягаєш спати, думаєш, міцно проспав ніч, а насправді прокинувся, перебувши в обіймах Морфею всі холоди. Дерева перебиралися непомітно, вночі, в темряві, мов сором’язлива дівчина міняє одне вбрання на інше, робить то хутко, аби нічий хтивий погляд не встиг підгледіти за таїнством. З вечора листя ще лишалося зеленкуватим, на ранок – демонструвало яскравий жовтогарячий наряд, немов багата наречена – посаг або примхлива київська модниця – нові фасони, отримані хазяйкою салону просто з Парижа.

Полтава на ходу розстебнув свою тужурку, повногрудо й задоволено вдихаючи запах останніх, справді теплих днів осені. Скоро знову зарядять дощі, котрі вже змінить не тепло, а сніг, у селах та містечках – м’який та пухнастий, на київських вулицях – брудний, непривітний, навіть вульгарний. Пору року від пізньої осені до ранньої весни Полтава не любив ніколи, зокрема – через зовсім не по-чоловічому слабке здоров’я. З першими серйозними дощами починався непереборний нежить, перший сніг приносив мокрі ноги, застуду та хрипоту, часом від цього навіть сльозилися очі. Як минуться для нього нинішні холоди – хлопець навіть не намагався уявити. Більше того: глибоко-глибоко в себе загнав думку про те, як було б добре для всіх, аби їхній із Вакулою теперішній вихід виявився невдалим.

Сам же Вакула далі лишався в піджаку, досить цупкому й теплому, аби почуватися затишно в таку погоду. З-під викоту визирала та сама вишита сорочка, на голові – картуз. Зараз він мало чим відрізнявся від простого містечкового, а то й сільського дядька, котрий вибрався до самого Києва на Покрову, аби подивитися, як у містах ярмаркують. Уваги до себе Вакула зовсім не привертав, навіть одного разу дозволив собі невеличкий бешкет: побачивши городового, зняв на ходу картуза, вклонився, примудрившись не видатися при цьому аж таким блазнем. Городовий провів його байдужим поглядом: сьогодні на вулицях можна зустріти всякого народу.

Навіть не припустив, що в кишені піджака в чоловіка, котрий так весело привітався з ним, лежить заряджений револьвер системи «наган».

Такий же ховав у кишені тужурки Полтава. Хоча озброєним виходив на вулицю не вперше, всякий раз ішов з думкою: про револьвер усі довкола знають, найперше – поліцейські, і як не зараз, то за найближчим рогом на нього вже чекають фараони з кайданками напоготові. Але спосіб, яким хлопець заспокоював себе, теж збоку виглядав досить дивно – варто було лише торкнутися завжди чомусь холодної сталі пальцями, час від часу застромляючи руку в кишеню, й страхи на якийсь час миналися.

Полтава зробив це знову, цього разу навіть сміливіше попестив руків’я.

Ні, дурниця, вирішив він, зиркнувши на впевненого в собі й, здавалося, зовсім безтурботного Вакулу. Мабуть, доведеться-таки визнати правду Залізняка, заодно й Оксанину: дорослішати треба, Андрійку, рости над собою. Справді, нікому до нього нема діла у великому місті, тим більше – у святковий день. Та й не чигає на них жодна небезпека. Перестрінуть лише Вакулиного знайомого, і поки чоловіки говоритимуть, він, Полтава, стоятиме трохи осторонь, глядітиме на всі боки, пильнуватиме.

Це не наказ Залізняка. Той просто звелів хлопцеві збиратися та йти з Вакулою до казарм. Що робитиме, Полтава вже визначив для себе сам. Не абияке серйозне рішення. Та все одно – пора, пора ставати дорослішим. Хто знає, раптом Залізняк має рацію і нема в них зараз іншого шляху, крім того, куди він виводить їхній невеличкий бойовий загін.

Полтава разом з іншими віддавав Вакулі належне. Свою роботу знав добре, як, мабуть, чудово знав кілька років тому військову службу. «Вибухові холодці»[50]50
  «Вибуховий холодець» – вибухова речовина, колоїдний розчин піроксиліну в нітрогліцерині.


[Закрыть] не використовував. Бомбу вправлявся зробити з будь-якого, неосяжного для розуму Полтави набору пружинок та дротів. «Пекельна машинка», зроблена його руками, могла мати будь-який безпечний зовнішній вигляд. Колишній сапер навіть роздобув маленькі, мов шматочки мила, кубики динаміту, і про його походження Вакулу ніхто не питав. Але навіть це не працювало без одного дуже важливого елемента.

У Вакули не було запалів.

Точніше, він мав, наче в казці, лише три. Перший використав для перевірки: коли змайстрував першу бомбу, вони разом із Залізняком та Полтавою вибралися далеко за місто, в ліс, там підривник жбурнув її, рвонуло – на радість усій трійці. Другий запал використали для тієї фатальної для Полтави бомби, що не розірвала, як було задумано, царського прислужника Чухонцева. Третій у хаті, треба прилаштувати до готової вже вибухівки й кинути так, аби вдарити ним об тверде, тоді рвоне. Звісно, свого часу третя бомба чекає й напевне дочекається. Але далі «коліївці» все одно мусили думати.

Рішення знайшов той-таки Вакула. У піхотному полку сапером служив земляк, навіть, здається, якийсь дуже далекий родич. Довідатись, коли його можна перестріти, багато часу й труда не забрало. План був надзвичайно простий: дізнатися, скільки запалів сапер може непомітно й безпечно для себе винести з частини і скільки за це хоче. Залізняк попервах намагався тиснути на те, аби Вакула переконав свого знайомого працювати на велику ідею та спробував розтермосити національну свідомість, але колишній сапер, хоча сам вважав себе ідейним, категорично відмовився.

– Відразу внюхають крамолу і революцію, – відрубав він. – Солдати цього, наче вогню, бояться. Чув краєм вуха, в них у казармах агітатора зловили, з листівками. Здали офіцерові всім миром, сипонули шомполів, аби не доводив більше до гріха. Потім на вулиці зловили ще одного, студент, прокламації клеїв. Здали в поліцію. Я б обережно поводився з такими речами.

Залізняк далі не міг зупинитися й заспокоїтись, ще трохи помітингував про тотальну несвідомість та заляканість солдатських мас. Але все ж таки нарешті погодився з очевидним: продати вкрадені на складі запали, тобто займатися комерцією, робити, як кажуть на Євбазі, свій маленький ґешефт, Вакулиному знайомому виходило значно простіше, ніж бути посвяченим у плани революційної боротьби, таким чином включившись у неї. Яка, взагалі, різниця, для чого колишньому саперові запали для бомб? Рибу глушитиме…

Перекинувши мундштук зубами з одного кутика рота в інший, Вакула запитав:

– Скільки там?

Годинник був у Полтави – стара мідна «цибулина» лежала в лівій кишені. Вивудивши її за короткий ланцюжок, клацнув кришкою, глянув на циферблат.

– По дванадцятій.

– Далеко?

– Ближче до половини.

– Домовлялися до полудня. Значить, давненько тут маячимо, – буркнув Вакула невдоволено.

– Може, щось не так?

– Усе так, – заспокоїв сам себе кульгавий, дивлячись у бік казармених воріт. – Служби ти не знаєш. Піди вийди, спробуй. Ціла історія.

– Так чого ж нервуєш?

– Хто тобі сказав? Порядок. Просто Оксанці треба було зі мною йти.

– З якої це радості?

– Коли отак стоять мужик із дівкою, ніхто уваги не зверта. Мало хіба… Всяке бува… Тут ми з тобою топчемося, наче два коники. Хоч би трактир який поруч, тоді все ще зрозуміло. Слухай! – Він раптом пожвавився, штурхонув Полтаву ліктем. – Слухай, що!

– Чого ти?

– Нічого! Оно глянь, дівок скільки, служивих виглядають. Мо, підкоти до якої, ти ж молодий. Заговори.

– Про що заговорити?

– Вам, молодим, видніше. Усе краще, ніж отак стовбичити парою, наче на параді.

Здоровий глузд у Вакулиних словах проглядався. Лишалася дрібниця: Полтава не уявляв собі, як зможе просто так підійти до першої-ліпшої дівчини, понести їй різну необов’язкову дурню, вона ж дивитиметься на нього круглими очима, не розуміючи зовсім нічого, – адже явно чигає тут не на худого студента в старій тужурці.

Та поки Полтава думав, що на це сказати, погляд уже проти волі шарив довкола, зупиняючись на кожній молодій жінці, яка чи стояла неподалік казарми, чи просто проходила повз них у своїх справах. Пізніше хлопець зрозумів: аби не ця розмова з Вакулою, напевне помітив би її пізніше. Якщо взагалі вчепив поглядом та впізнав.

Її – ту саму чорнявку, рятівницю з Володимирської.

Вдягнена інакше, простіше. Не схожа зовсім на ошатну даму, якою виглядала тоді. Але Полтава бачив лице зблизька, навпроти, руку простягни: запам’ятав одразу, намертво. Обіцяв же знайти.

Знайшов.

З воріт казарми тим часом вийшли двоє. Унтер і єфрейтор, зі свого місця Полтава міг це добре розгледіти.

Чорнявка рушила їм навперейми.

2

Поправивши кошик, що висів на зігнутій лівій руці, Фаїна посунула до задоволеної парочки військових, одягнених з нагоди виходу в місто, на свято, в чисту й навіть випрасувану парадну форму.

Вона поняття не мала, про що треба з ними говорити. Так само не уявляла, чи причетний бодай один із цих двох до арешту пропагандиста. Погоджувалася зі Штерном: на даному етапі встановлення таких обставин не має й не мусить мати жодного значення. Поки йшла, швидко переконалася – всі на своїх місцях, уже зафіксували її рух, приготувалися, й за кілька хвилин почнеться. Не часто відчувала трепет у подібних ситуаціях, навіть здивувалася сама собі, відчувши, як тіло на коротку, ледь вловиму мить взяли неприємні дрижаки. Труснувши головою, аби прогнати відчуття, не варті моменту, Фаїна прискорила ходу, натягнула на лице посмішку, розтягнула ширше, посміхаючись на весь ряд своїх білих, майже ідеально рівних зубів:

– Солдатики! А, солдатики!

Першим зупинився унтер. Зблизька розгледіла його: нічого особливого, хіба ніс бараболькою й одне вухо трошки більше за інше, тому кумедно визирало з-під кашкета. Єфрейтор виявився ставним, мов намальованим: широкі плечі, густі чорні брови, відкрите обличчя – такі подобаються дівкам, напевне можуть стати хорошими чоловіками й дбайливими батьками родини. Проте це все було зовсім далеке від розуміння Фаїни, тож вона швидко прогнала від себе думку про те, що єфрейтор, так само як унтер, загалом можуть бути непоганими, зовсім незлими людьми, навіть – о Господи! – не ворогами. Востаннє пройшовшись поглядом по периметру, вона підійшла до військових майже впритул.

– Драстуйте, служиві!

У неї ніколи не виходило вдало імітувати простонародну говірку, але саме зараз це не мало значення – перебуваючи майже постійно в обмеженому просторі «казарма—плац—казарма», служиві, опинившись за казарменими ворітьми, мало на що звертали увагу. Їх міг тішити й, очевидно, тішив уже сам той факт, що до них озвалася молода жінка, варто було лише вийти за браму.

– Що таке, красуне? – вигукнув єфрейтор, а унтер, викотивши груди, швидко підтягнув ремені.

– Виглядаю тут одного. Може, з вами служить? – швидко защебетала Фаїна, дивлячись тепер просто на них, перед собою. – Вісточку послав, пан офіцер обіцяв відпустку на Покрову за хорошу службу. А він же так старався, ой як старався!

– Та й ми непогано служимо! – реготнув унтер. – Якщо затримається до такої кралі, сам винен!

– Або взагалі перестарався, гауптвахту миє! – додав єфрейтор, теж пробігшись пальцями по краю шкіряного паска, що обіймав талію. – Кого хоч чекаєш, скажи, може, знаємо!

– А то – ну його в баню, красуне! Гуляй з нами! Він поки вийде, а ми вже тут, та й празник сьогодні, Покрова! – тепер уже підігравав унтер.

– От би взнати… – вела своє Фаїна, подумки почавши відлік.

– Та кажи вже, хто такий! Знаємо – все скажемо! Раптом нам по дорозі, а в тебе дві подружки знайдуться!

Погляд ковзнув уліво, відразу – праворуч, через плече унтера, він стояв до Фаїни ближче. З обох боків, майже нога до ноги, немов щодня тренувалися, до них наближалися Левін із Малютою. Перший уже тримав револьвер в опущеній уздовж тулуба руці, другий тільки цупив своїм лаписьком зброю з кишені бушлата. Унтер тим часом ще щось до неї говорив, здається, навіть називав своє ім’я, та жодних слів Фаїна вже не розбирала, вони злилися в нерозбірливі звуки, потім узагалі перетворилися у вухах на суцільний дзвін.

Мабуть, в останню мить унтер таки помітив стрімкі зміни на лиці несподіваної незнайомки, вловив: вона дивиться їм за спини, навіть почав розвертатися. Куля Левіна зупинила його в русі, випущена за мить друга розвернула. Унтер-офіцер по-пташиному, наче вчився літати, змахнув руками й завалився на бік, падаючи просто на єфрейтора, що стояв до нього дуже близько, буквально торкаючись плечима.

Його ж реакція виявилася на диво швидкою: куля, послана Малютою просто в єфрейторську голову з близької відстані, дивом пролетіла мимо, ледь зачепивши щоку. Бо щойно гримнув перший постріл, той сіпнувся від різкого звуку, а рефлекси змусили податися вбік. На коротку мить єфрейтор вийшов з лінії вогню, Фаїна вже відскочила на безпечну відстань, тоді як Малюта, зробивши поправку на рух живої мішені, двома наступними пострілами збив другу жертву з ніг.

Пальнувши в унтера, вже – в лежачого, Левін повернувся, тримаючи револьвер перед собою, одним його виглядом розганяючи від себе враз наляканих перехожих. Цього разу Вольфа у ролі візника з ними не було, довколишні вулиці були надто вузькими для того, аби запряжений екіпаж міг вільно маневрувати ними. Розбігатися краще на своїх двох, самостійно, врізнобіч. Вольфа з Гіршем, озброєних бомбами, Штерн розставив для можливого прикриття відступу основних сил на сусідніх вулицях. Власне, нормальний шлях для відходу був тут лише один. Почнися погоня, метальники легко відрізали б її. Тут не обов’язково кидати влучно. Головне – приголомшити вибухами, зупинити, пригальмувати, дати втікачам виграш у часі.

Фаїна першою помітила – не так пішло.

З того боку, де причаїлися на своїх позиціях Вольф та Гірш, раптом під акомпанемент переляканих криків вибігло кілька солдатів, скидаючи з плечей на бігу ремені гвинтівок. Звідки вони тут з’явилися, чому озброєні, взагалі – де й у чому Штерн помилився в розрахунках, Фаїні не лишалося часу думати. Натомість прийшло інше розуміння: вдарити з тилу, в спини солдатам, двоє бомбістів не наважаться. Й невідомо, що гірше – лишатися там, де стоять, чи тікати, поки самих не зловили.

За якусь мить здалеку долинув пронизливий звук поліцейського сюрчка, до нього за мить додався ще один, за пару наступних секунд вони вже заливалися трелями. Тим часом з воріт казарми, котрі навіть не зачинялися, на підмогу вже вибігали ще кілька солдатів, разом із ними – офіцери з револьверами напоготові. Гаркнув перший постріл. Фаїна, невимовно довго тупцяючи на місці, глянула туди, звідки стріляли, і вгледіла Левіна: пригнувшись, він зайцем мчав у бік протилежної вулиці, котра невідомо куди вела, але тим не менше завертала за ріг, даючи втікачеві змогу зникнути з поля зору стрільців. Ліворуч, через невеличкий майдан, широкими важкими кроками стрибав Малюта. На відміну від Левіна, кулям кланятися не збирався, відстрілювався на бігу, не цілячись, без наміру влучити – просто показував зуби.

Фаїна лишилася сама. Поки на неї якимось дивом ніхто не звертав уваги, й малювався цілком реальний шанс лишитися в колотнечі непоміченою. Подумаєш, міщанка з плетеним кошиком… Та щойно це майнуло в голові, як у повітрі повис істеричний бабський вереск:

– Вона! Тримайте її! Вона з ними була!

Ковзнувши оком туди, звідки кричали, й вглядівши розпатлану тітку в ширококрисому капелюшку, котрий їй ну зовсім не пасував, Фаїна переконалася – перелякана справді показує на неї. Зараз відступати особливо не було куди. Навпроти звабливо манила ще одна невеличка вуличка, та вже за мить її відріжуть від порятунку солдати, котрі поспішали до місця стрілянини й бігли жінці з кошиком навперейми.

Рука розпрямилася, кошик ковзнув по ній вниз, рука міцно стисла ручку, гойднула.

– РВОНЕ! – крикнула Фаїна на всю силу легенів, тут же збилася на справді істеричний вереск: – ЛЯГАЙ!

Кошик уже летів, кинутий вперед з усією силою, яка знайшлася в руці. Він ще не торкнувся землі, перелякані солдати ще не зрозуміли, як їх обдурили, а Фаїна вже метнулася вперед, намагаючись дістатися до вулиці порятунку, доки не відрізали шлях. Коли почувся нарешті удар кошика об землю, після чого позад неї вибухнули люті матюки, Фаїні вдалося пробігти мало не половину відстані.

Не встигала.

Навперейми вже метнулася постать. Фаїна раптом згадала: а в кошику ж лежав її револьвер, ох, як неакуратно, незграбно, до болю безглуздо…

Постріл.

Попереду, зовсім близько.

Та стріляли не в неї.

Незнайомий кремезний вусань у розстебнутому піджаку, з-під якого виглядала вишита сорочка, пострілом збив якогось завзятого солдатика, що біг попереду інших. У той самий час перед Фаїною – вона просто налетіла на нього! – виріс чоловік у тужурці, схопив за руку, і вона тут же, миттю, якось відразу впізнала його.

А той, хто назвав себе Полтавою та пообіцяв на прощання знайти її, напевне теж упізнав не таку вже й давню рятівницю.

– Сюди! – викрикнув хлопець, хоча Фаїна й без нього знала, куди тікати, інших шляхів перед ними просто не відкривалося.

Тепер помчали, тримаючись за руки.

Полтава буквально волочив її за собою, і Фаїна мимоволі здивувалася, звідки в цього худого й не зовсім зграбного юнака стільки сили. Пірнули в рятівну вулицю, не озираючись, позаду ще гриміли постріли, хто в кого стріляв – тепер уже неважливо.

Враз Полтава зупинився, так само різко, як ще кілька секунд тому біг, пустив її руку, рвучко розвернувся, гукнувши через плече:

– Тікай! Біжи, я сказав! – а сам уже витягав з кишені револьвер. Робив це не зовсім зграбно, рука, здається, трошки заплуталася, зашпорталася, дістати зброю так спритно, як хотілося, хлопець не зміг.

А потім раптом подався вперед, ніби збирався когось чи щось зупинити.

Зі свого місця Фаїна не могла бачити, що саме відбувається зараз на місці, яке стало для них усіх полем битви. Але черговий постріл раптом злився з голосним викриком болю, Полтава вигукнув з відчаєм та з не меншим болем у голосі:

– ВАКУЛА! ЧОРТ! ВАКУЛА! – І вона нарешті все зрозуміла.

Вусань.

Піджак.

Сорочка-вишиванка.

Тепер згадала і його.

Прорізна, бомба, листівка.

«Колії».

Розуміючи, що цього разу одному з них не пощастило, тепер уже Фаїна чіпко схопила Полтаву за руку, сіпнула:

– Не стій! Бігом!

Далі стискаючи руків’я в правиці, але, здається, зовсім не маючи наміру пускати «іграшку» в діло, Полтава, ще кілька хвилин тому – жвавий, спритний та навіть сильний, тепер ураз перетворився на перелякану, збиту з пантелику велику дитину. За інших обставин Фаїна і цьому дала б раду. Але зараз час працював проти них, тож вона гаркнула зовсім не по-жіночому, грубо й зло:

– Тікай, кажу! Вб’ють!

Що подіяло – невідомо, та Полтава справді вийшов зі ступору й побіг уперед, на ходу все ж таки ховаючи револьвер.

Вулиця виявилася короткою. Завертала вправо, потім за кілька десятків метрів розходилася. Фаїна тут ніколи не була, Полтава теж навряд чи добре знав ці краї, тож вони просто мчали вперед, не розбираючи дороги й повертаючи туди, куди підказували інстинкти загнаної дичини.

І Фаїна взагалі не здивувалася, коли раптом за наступним поворотом налетіла на Левіна. Той стояв, відхекуючись, відчув рух перед собою – скинув угору револьвер, та відразу розгледів, хто перед ним, видихнувши:

– Ти… ти як тут? Фаню, ти тут як?

– А… а ти? – тяжко й уривчасто дихаючи, вичавила із себе вона.

– Буває, – Левін витер тильним боком руки, в якій тримав зброю, спітнілого лоба. – Значить, вискочили. Не можна тут стояти. – Він тицьнув дулом на Полтаву: – Хто це? – Придивився, чомусь сплюнув: – Ясно. Старий знайомий. Ми часто зустрічаємося, тобі не здається, хлопче?

– Він прикрив мене! – різко кинула Фаїна. – Їх було двоє! І одного вбили на місці! З нами піде!

– Нікуди не піду! – Полтава зробив кілька кроків назад, знову якось зовсім по-дитячому мотаючи головою. – Не піду нікуди!

– Правильно! – вишкірився Левін. – Фаню, зайвого на себе не бери!

– Я знайду вас, – промовив хлопець, явно не знаючи, що ще треба зараз говорити.

– Вірно! – швидко мовив Левін. – Захочеш – знайдеш! Ми вже як рідні! Мене шукай на Ямській, салон мадам Сторожук. Прийдеш, покличеш її, скажеш – потрібен Яшка, там усе зроблять. Тепер – розлетілися!

Полтава не встиг оговтатись, як Левін із Фаїною розвернулися й зникли в сусідньому дворі.

Немов не було їх тут зовсім.

Десь дуже далеко співали безпечні вже для нього поліцейські сюрчки.

Але Полтаві зараз усе одно стало дуже страшно – адже для нього все лише починалося, він тільки тепер це зрозумів.