Текст книги "Київські бомби"

Автор книги: Андрей Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Андрій Кокотюха
КИЇВСЬКІ БОМБИ

Вступне слово

«Якщо одні беруть, то чому б не мали брати інші?»

Це історичне запитання належить німецькій принцесі Софії Авґусті Фредериці Ангальт-Цербст-Дорнбурзькій, на той момент – російській імператриці Катерині ІІ. Поставлене воно було напередодні події, що стала найбільшою геополітичною катастрофою в Європі свого часу.

Подія та до сьогодні описується в науковій літературі нейтральним терміном «поділи Речі Посполитої». «Річ Посполита» (лат.: Res Publica, польськ.: Rzeczpospolita, рос.: Речь Посполитая) в перекладі на сучасну українську не що інше як «Спільна справа». «Спільна справа» трьох народів – руського, литовського та польського. Політичний провід цих народів і утворив Рес Публіку – «двоєдину державу трьох народів», яка проіснувала майже 300 років і справила колосальний вплив на розвиток тогочасних українців, литвинів, поляків, євреїв та інших народів, які споконвіку жили на тих землях.

Від 1772 р. їх історія, так само як і історія єдиного до того моменту руського народу, розпадається на дві. Перша – ДО окупації імперіями Гогенцоллернів, Габсбургів та Романових. Друга – ПІСЛЯ неї.

Упродовж 1772—1795 рр., тобто впродовж життя одного покоління, Росія окупувала 462 тис. км²території Рес Публіки (порівняйте: вся територія сучасної України дорівнює 603 тис. км²), на якій тоді мешкало 5,5 млн людей.

Загарбавши ті землі, російські окупанти негайно зіштовхнулися із фундаментальними проблемами, про існування яких навіть не здогадувалися. Вся історія наступних півтора століть – це історія авантюрних, безглуздих спроб уніфікувати порядки, що існували на окупованих територіях, із російськими. Сім російських імператорів – від Катерини ІІ до Миколи ІІ – застосовували кожен свою уніфікаційну, репресивну практику щодо місцевого люду. Всі спроби «підігнати» «своїх» окупованих під ординські стандарти завершувалися з однаковим неуспіхом. Уся півторастолітня історія окупації сучасних українських земель романовською монархією – це кінець кінцем історія заперечення права окупованих народів на мовну, культурну, національну ідентичність, на самостійний національний, культурний, релігійний розвиток, на свободу економічної діяльності, свободу пересування, права вчитися рідною мовою…

Масова прихована нелояльність окупованих до окупантів перейшла у відкриту фазу в останній рік Першої світової війни. Кривава Громадянська війна 1917—1921 рр. винищила без залишку можливості сталого продуктивного розвитку населення окупованих загиблим царатом територій. Зруйнувала впень фундаментальні наріжні цивілізаційні камені – ідеї Бога, Права, Закону, Моралі, гідності людини та її права на приватну власність. Та війна мала наслідком і встановлення новітнього людоїдського режиму. Впродовж якихось 30 років комуністична нелюдь буквально з’їла з української землі 20 млн її мешканців, яких у 1917 р. налічувалося майже 30 млн.

Про те герої Андрія Кокотюхи тоді знати не могли. Дві історії представників двох народів, історії українців та євреїв, історії життя і смерті, яку врешті-решт подолала Любов, – основний стрижень нового роману знаного письменника і журналіста. За всієї своєї нібито «штучності» розказана Андрієм історія є реальною історією 30 млн українців, 11 млн поляків, 5 млн євреїв, мільйонів «іновірців» та інших «недовеликоросів», змушених покоління за поколінням кожного дня відповідати на питання, на яке людина просто не повинна відповідати. Питання таке: що краще – зректися власної ідентичності, пристати на вимоги владного режиму, забезпечивши тим самим існування своє та своєї родини, або чинити тому опір – навіть зі зброєю в руках?

Кожен вирішував для себе сам – згідно зі своїми поняттями про честь, совість та здоровий глузд. І рішення це не залежало ані від національної, ані від конфесійної приналежності людини. Яскравий та найвідоміший приклад – діяльність найефективнішої терористичної організації свого часу – Бойової організації партії соціалістів-революціонерів. Заснована Григорієм Гершуні та Михайлом Гоцом 1902 р., вона проіснувала до 1911 р. Чисельність за всі роки існування – приблизно 80 осіб. Національний склад – росіяни, українці, євреї. Останні керівники – чи не найвідоміший поліцейський провокатор усіх часів і народів Євно Азеф та легенда російського антидержавного терористичного руху Борис Савінков. Бойова організація есерів – найрезультативніша терористична організація свого часу. В сухому підсумку: 263 теракти (тобто в середньому 26 терактів на рік або два щомісячно. Загиблих: 2 міністри, 33 генерал-губернатори і віце-губернатори, 16 градоначальників, 7 адміралів та генералів, 26 викритих поліційних агентів). Окрему від загальноросійської терористичну організацію мали поляки. «Бойувку» Польської партії соціалістичної очолював не хто інший, як засновник повоєнної Польської держави Юзеф Пілсудський. В «активі» гучні терористичні акти – численні вбивства, замахи, пограбування, інші «героїчні» вчинки такого штибу.

Андрієва розповідь – про безумство та безглуздість цього «героїзму». Ця розповідь про «підземне» життя мого улюбленого колись міста, тротуари та будинки якого пам’ятали кроки, слова, дихання, сміх та сльози десятка поколінь моїх предків. Місто, в якому вони жили, було містом, в якому «весной зацветали белым цветом сады, одевался в зелень Царский сад, солнце ломилось во все окна, зажигало в них пожары. А Днепр! А закаты! А Выдубецкий монастырь на склонах! Зеленое море уступами сбегало к разноцветному ласковому Днепру. Черно-синие густые ночи над водой, электрический крест Св. Владимира, висящий в высоте… Словом, город прекрасный, город счастливый. Мать городов русских».

Таким бачив його гімназичний друзяка одного з моїх дідів Міша Булгаков. «Но это были времена легендарные, – писав він, – те времена, когда в садах самого прекрасного города нашей Родины жило беспечальное, юное поколение. Тогда-то в сердцах у этого поколения родилась уверенность, что вся жизнь пройдет в белом цвете, тихо, спокойно, зори, закаты, Днепр, Крещатик, солнечные улицы летом, а зимой не холодный, не жесткий, крупный ласковый снег… …И вышло совершенно наоборот».

Ось про цей «виворіт» мав мужність і талант написати Андрій Кокотюха. «Виворіт» життя, який також є життям. А життя всюди і завжди є життям тому, що є Любов.

Немає Життя без Любови. Немає любови без Життя.

Кохайтеся!

Данило Яневський

Частина 1. Терорист

Розділ перший

1

Київ, жовтень 1907 року. Від Деміївки до центру

Філера[1]1
  Філер – похідне від французького fileur, тобто – агент поліції, в обов’язки якого входило зовнішнє спостереження за особами, підозрюваними в антидержавній, терористичній діяльності.


[Закрыть] помітив, уже коли проходив повз Троїцький народний дім[2]2
  Троїцький народний дім – будинок у Києві, побудований у 1901—1902 роках за проектом архітектора Г. Антоновського. У той час поруч знаходилася Троїцька церква, звідси – перша назва будівлі. Тепер – Київський національний театр оперети.


[Закрыть].

Це ж треба так проколотися, з його досвідом. Штерн мав усі підстави вважати себе професійним революціонером. Тож спершу подумки люто, не добираючи виразів, вилаяв себе, роззяву. Та відразу ж переграв ситуацію, за звичкою шукаючи в ній більше доброго, ніж поганого. І, вже завертаючи у двори, аби перейти ними в бік Бессарабської площі й далі до Хрещатика, все ж таки оцінив те, що сталося, з усіх боків.

Отже, де він проколовся і що має на даний момент.

Хоч початок жовтня видався в Києві доволі теплим, Штерн підняв комір сірого пальта, ніби ховаючись від неіснуючого вітру. Це дало йому змогу кинути погляд довкола, перевіряючи, чи бува не помилився й цей вусатий тип в одязі робітника – дійсно шпиг. Ні, помилки бути не може.

Вусаня Штерн уже бачив, переходячи дорогу й пропускаючи запряженого могутнім битюгом воза, завантаженого цеглою, – не лише в центральній частині столиці губернії, а й на київських околицях почалися раптом жваві забудови. Проводжаючи воза поглядом менше сорока хвилин тому, Штерн ще зловив себе на несподіваній та доволі корисній думці: ось куди треба динаміту, та побільше. Дуже багато, хай летять у повітря ці новітні кам’яниці з претензією на модерну архітектуру й нове слово в міському будівництві. Не кожен може дозволити собі зводити помпезні будинки на кілька поверхів. Це роблять дуже багаті люди – у той час коли для робітників надалі є лиш вогкі бараки. Їхнім, пролетарським, побутом ніхто з новітніх багачів не цікавиться, хоча всі вони – власники великих промислових підприємств чи комерсанти, для яких нічого святого, дай тільки волю вибити останню копійку з кишень простих людей.

Тоді й зачепився поглядом за робітника з вусами. Той, поставивши на землю стару брудну шкіряну сумку із якимось інструментом, старанно зчищав паличкою бруд із правого чобота. Він цілком захопився цією справою. Штерн за своєю природою не був сентиментальним. Справа, якій він віддавав себе вже шостий рік, взагалі не дозволяла розпускати соплі й давати волю будь-яким почуттям. Та, споглядаючи цю картину, майже розчулився. Хто там кричить про брудний малограмотний пролетаріат? Ось стоїть чоловік, сповнений власної гідності, не дозволяє собі ходити серед білого дня в забрьоханих чоботях.

Піднімаючись у бік центру Києва, минув недобудований костел[3]3
  …минув недобудований костел. – Римо-католицький костел Святого Миколая в Києві. Будівництво за конкурсним проектом С. Валовського під керівництвом архітектора В. Городецького почалося 1899 року. У конструкціях використовувався новий матеріал – залізобетон. Тепер – Будинок камерної та органної музики. Наразі в костелі відбуваються богослужіння за латинським обрядом. Київська влада досі відмовляється передати приміщення Римо-католицькій церкві повністю до вирішення питання щодо нового місця розташування нового органного залу.


[Закрыть]. Як давно здавалося Штерну, будуватимуть тут вічно – сам він жив у місті вже півроку, часто ходив сюдою й не бачив, аби забудова хоч трошки зрушила. Вже наближаючись до народного дому, помітив боковим зором щось знайоме на протилежному боці вулиці. Досвід нелегала навчив зважати на подібні речі. Глянув туди ніби між іншим, насправді ж – уважно придивляючись. Акуратного робітника впізнав одразу. Той рухався широким кроком, тримаючи сумку на плечі, дивився просто перед себе. Ясно, йде майстровий із передмістя кудись на заробітки. Те, що їм в один бік, теж не дивно – цим шляхом на Хрещатик вийти найпростіше. Так би й залишив вусаня повз увагою, якби за кілька десятків метрів, уже поруч із будівлею Троїцького дому, Штерна враз не осяяло: щось він пропустив. І це відчуття черв’яком гризло ізсередини.

Спіймавши момент, знову майнув очима в бік тепер уже давнього знайомого.

Є!

На ньому була та сама, нічим не прикметна суконна однорядка[4]4
  …нічим не прикметна суконна однорядка. – Чоловічий та жіночий верхній одяг, який з одного ряду суконної тканини, тобто не мав підкладки. Носився восени, заміняв собою плащ.


[Закрыть], недбало розстебнута знизу майже на половину ґудзиків. Штани, заправлені в чоботи, – таких по містах і передмістях повно ходить, нема за що окові вчепитися. Лише головні убори… Ай-ай-ай, подумав тоді Штерн, перестаралися панове з охранки[5]5
  …панове з охранки. – Побутова назва Охоронного відділення Департаменту поліції Російської імперії, створеного 1866 року для охорони громадської безпеки та порядку. Охоронне відділення було політичною поліцією.


[Закрыть]. Коли чистив чобіт, на голові трималася кепка, неохайно збита на самісіньку потилицю. Тепер же голову прикрашав сірий повстяний картуз, козирок закривав верхню частину обличчя, лишилися на видноті хіба що ніс та вуса.

Цікаво, під носом у нього справжня рослинність чи бутафорія, подумалося чомусь Штерну. Але яка різниця, раз філер картузи міняє й думає, що отак заховається, стане для об’єкта стеження непомітним на вулицях.

Коли завернув у прохідний двір, перевдягнутий шпиг зник із поля зору. Тут нікого не було. Штерн піддався спокусі, зупинився, відступив до стіни, рука гайнула в кишеню пальта по револьвер. Зараз цей артист поспіхом зайде сюди, адже раптово загубив об’єкта, тепер слід наздогнати, інакше начальство шию намилить. Дуже хотілося Штерну побачити вираз обличчя свого підглядача, коли той наштовхнеться на нього тут, у порожньому прохіднику, який продувають такі небажані для Штернового здоров’я протяги…

Він був готовий стріляти, навіть розуміючи всю безглуздість цієї дії: все одно, якщо його зачепили й ведуть, нинішня акція зірвалася. І треба вирішувати, чи робити ноги самому, просто зараз, сподіваючись, що товариші, котрі чекають на місці, зрозуміють сигнал тривоги, коли він не з’явиться, чи навпаки, намагатися скинути «хвоста», заплутати сліди, вийти на позицію та подати знак тривоги, котрий наступні сигнальники передадуть естафетою. Палець уже звів курок, і Штерну навіть не спадало на думку, він не припускав жодної, навіть благенької думки про можливість фатальної помилки.

Це – не випадковий майстровий. Отже, він не страждає на зорові галюцинації. Робітник справді мав два головних убори, отак старанно й безглуздо маскувався. Убити його зараз – це вбивство агента охранки. Якби вперше, ще можна зважувати дії. Але це буде не перший труп на рахунку того, кого останні півроку бойові товариші називали Штерном. За першого свого жандарма він отримав два роки тому, у лютому дев’ятсот п’ятого, довічну каторгу. Звідки за рік утік – теж, до речі, залишивши після себе двоє мертвих тіл…

Філер, ніби щось відчувши, у двір за ним не пішов, у пастку не втрапив і, значить, поки що залишився живим. Чудово розуміючи, як небезпечно було б просто тут, недалеко від центру міста, де завжди ходять підсилені наряди поліції, починати стрілянину, Штерн усе одно шкодував – записати до свого активу ще одного царського сатрапа він ніколи не відмовлявся. Така безжальність до слуг режиму тільки підносила його авторитет у групі, без того досить високий та беззаперечний. Нинішню акцію він подумки вже скасував, проте це зовсім не означає, що Охоронне відділення не має сьогодні зазнати бодай мінімальних утрат.

Зачувши враз швидкі кроки, Штерн не стримав кривої посмішки – дочекався. Правиця з револьвером вислизнула назовні, він опустив її вздовж тіла, збираючись не дати шпигові жодного шансу. Той лише повинен розгледіти зброю, злякатися, відступити назад, може, навіть спробувати витягнути свою – де там у нього «бульдог»[6]6
  …у нього «бульдог»… – Широко розповсюджений наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття тип кишенькового револьвера. Назва походить від британської моделі револьверів Веблей № 2 Bulldog, випущеної 1872 року.


[Закрыть], у кишені штанів чи в сумці… Готуючись до цієї миті, Штерн уже застрелив філера щонайменше тричі, тож навіть мимоволі налаштував себе на дивну зустріч із лютим ворогом, котрий, невідомо з якої халепи, раптом ожив.

Кроки чулися зовсім близько.

Порахувавши до п’яти, Штерн зціпив зуби, відступив на кілька кроків, аби збільшити для себе сектор обстрілу. Примружив очі.

У двір швидко, так, ніби позаду гналися всі скажені собаки Києва, не зайшов – забіг цибатий клаповухий гімназист у розстебнутій форменій тужурці.

Побачивши людину з націленим у свій бік револьвером, хлопець зупинився так різко, ніби наштовхнувся на невидиму стіну. Якусь мить, що тягнулася для обох занадто довго, чоловік та підліток поїдали один одного поглядами. Потім Штерн опустив револьвер, завів руку за спину, проте з місця не зрушив.

Тут же виринула ще одна дійова особа – товстун у гімназичній формі махав над головою ранцем, немов крутив пращу, явно збираючись наздогнати цибатого та збити його з ніг спритно кинутим бойовим снарядом. Зброї, котра так перелякала його товариша, товстун побачити не встиг. А якщо й угледів щось краєм ока, точно не роздивився до пуття, що саме стискала рука худого, з нездоровим, блідим, вкритим бридкими червоними цятками лицем чоловіка в пальті. У перші секунди товстий гімназист узагалі не звернув уваги на дивну мізансцену, з криком: «А-а-а, гоп!» він уже цілив у цибатого важкеньким ранцем, святкуючи перемогу в незрозумілому стороннім двобої. Та в останню мить устиг притримати свою непогамовну енергію, не відпустив шлейки ранця, той навіть не торкнувся вкляклого хлопця, майнув у повітрі, товстун лиш утратив рівновагу. Тільки тоді зрозумів: щось тут, у тихому похмурому прохіднику, відбувається не так.

– Чого стоїмо? – мовив Штерн голосно й досить чітко та зично, голос прозвучав грубо і злобно, наганяючи на обох гімназистів значно більше страху, ніж навіть револьверне дуло. – Чого витріщилися, питаю? Га? Чого не бачили?

– Нічого, – пробелькотів цибатий, виходячи зі ступору й задкуючи. – Нічого не бачили.

– Нічого не бачили, – луною повторив за ним товстун, котрий тепер опинився за спиною в товариша й визирав звідти, мов переляканий песик.

Хто-хто, а цей так точно нічого страшного не вгледів. Його насторожив помітний, не надто прихований переляк цибатого гімназиста.

– Правильно, – кивнув Штерн, тепер уже спокійно, не криючись, виймаючи руку з-за спини й опускаючи револьвер назад до кишені пальта. – Ви нікого й нічого не бачили. Нікому нічого не скажете. Вам просто нема про що говорити. Так чи ні?

Хлопці не в такт, але все ж таки дружно кивнули.

– Ви ж друзі? Друзі. Напевне друзі, – він і далі говорив рівно, не міняючи загрозливого тону. – Вчитеся добре. Втіха для батьків, хіба не так?

Цього разу гімназисти не кивали, мовчки стояли та вочевидь боялися того, що, на їхню думку, могло статися далі. А може, просто чекали, коли сюдою, через двір, захоче пройти ще хтось. Найкраще – офіцер, солдати з артилерійських казарм або «Косого капоніра»[7]7
  …або «Косого капоніра». —«Косий капонір»– укріплення в складі Нової Печерської фортеці в Києві, споруджене 1844 року. Використовувалося як політична в’язниця з особливо суворим режимом у 1860-х роках і на початку XX ст. Зокрема, в ній тримали учасників революції 1905—1907 років, терористів, бомбістів.


[Закрыть], що отримали звільнення в місто. Чи просто дорослий сильний містянин, випадковий перехожий. Дійсно, подібна зустріч була ймовірною, якщо затриматися тут на довший час, і така перспектива зовсім не посміхалася Штернові. Та виховну роботу слід було довести до кінця.

– Ви нічого не бачили, байстрюки, – промовив він. – Зате я добре розгледів вас. Запам’ятав і впізнаю. Київ – місто маленьке. Тим більше, ви напевне живете десь тут недалеко. Гімназія за кілька кварталів звідси. Навряд чи ви вчитеся далеко від матусиних спідниць. Розкажете про нашу зустріч хоч комусь, я вас знайду. По черзі. Чи обох відразу. Не я – так мої товариші. І вони не стануть ось так базікати з вами, байстрятами. Все ясно?

Тепер гімназисти кивнули в унісон. При цьому товстун намагався триматися за спиною цибатого, пересуваючись позад нього приставними кроками, в той час як його товариш, не зводячи зі Штерна очей, просувався назад, ближче до виходу.

– Куди? – прикрикнув Штерн. – Стійте тут! Умієте рахувати? Лічіть до ста, байстрюки. Можете вголос, та краще – про себе. Тільки тоді можете гратися далі… діти. За вами стежать.

Останню фразу він кинув про всяк випадок, навіть сам сумніваючись, що хлопці в сказане повірять. Коли обоє дружно заворушили губами, він розвернувся й пішов уперед, не озираючись.

Ця несподівана зустріч забрала не більше п’яти хвилин, за цей час філер так і не з’явився, тож Штерн мав повне право на висновок: відірвався.

Шпиг напевне помітив його нехитрий маневр, вирішив не видавати себе, потім доповість – об’єкт втрачено, так бувало не раз і не два. Слід попетляти ще трохи, час є, вийшов із запасом, і хто знає – раптом сьогоднішню акцію й не треба скасовувати. Може, це просто збіг, існувала ймовірність випадкової зустрічі, його портретний опис уже кілька разів друкували «Київські губернські відомості»[8]8
  «Київські губернські відомості» – офіційна урядова газета, видавалася з 1838-го по 1917 рік, до 1866 року – щоденна, після – виходила три рази на тиждень: вівторок, четвер, субота. Видавалася російською мовою. Також містила кримінальну хроніку та оголошення про розшук терористів та інших злочинців.


[Закрыть] в рубриці оголошень про розшук особливо небезпечних злочинців. Звісно, там вказані його справжнє прізвище та ім’я, партійне прізвисько в такій об’яві не напишуть. Але ж на вулицях закликають видивлятися не Штерна, навіть не міщанина Лазаря Ароновича Штурмана, а молодого чоловіка двадцяти шести років із певними, доволі красномовними прикметами. Кінець кінцем, то міг справді бути не філер. Увагу на перехожого міг звернути звичайний лояльний до влади письменний робітник, з ненависної категорії штрейкбрехерів. Служка режиму, вирішив вислужитися, приклав до зовнішності випадкового перехожого прочитаний опис, пішов за ним слідом…

Щойно Штерн вийшов з маленького лабіринту дворів та опинився неподалік Бессарабки, зрозумів: геть ілюзії, нічого випадкового не буває. Засік відразу трьох шпигів. Один із них – знайомий вусань, тільки тепер без сумки й простоволосий. Нескладно вирахувати, як об’єкту вийти найпростіше, караулили на всіх можливих виходах.

Обклали.

2

Київ, центр. Вулиця Володимирська – Бібіковський бульвар[9]9
  Бібіковський бульвар – названий на честь київського генерал-губернатора (1837—1852) Д. Бібікова. В описані часи єднав Бессарабську та Галицьку площі (тепер – площа Перемоги). Від 1917 року і дотепер – бульвар Тараса Шевченка.


[Закрыть]

Фаїна не любила Левіна.

Щоправда, винятків саме для нього не робила – вона, єдина жінка в групі, не любила нікого із соратників по підпільній боротьбі. Їй не подобалися ні Малюта, ні Вольф, ні Гірш, а їхнього керівника, Штерна, навіть трошки побоювалася. Свої почуття, точніше – їхню цілковиту відсутність, молода жінка озвучила вголос уже на першому ж зібранні, коли її приймали до бойового загону. Красунчик Левін тоді доволі щиро здивувався: гляди, мовляв, менше ніж півгодини знайомі, а вона вже нас не любить. Довелося пояснювати – треба розуміти, про яку саме любов Фаїна говорить.

По-перше, зазначила вона тоді, її справді коханого мужчину повісили в «Косому капонірі» разом ще з чотирма борцями цієї весни, холодного березневого ранку. Судді поспішали, між арештом та виконаним вироком минуло незвично мало часу, трошки менше чотирьох місяців. На апеляцію надії не було, та відхилялася сама можливість її подання: захисник навіть не робив вигляду, що переймається долею своїх підзахисних. Невідомо, кому хотіли царські сатрапи зробити такий єзуїтський подарунок поспішною стратою – собі, новому начальнику охранки полковнику Кулябку[10]10
  Кулябко Микола Миколайович (1873—1920) – підполковник Окремого корпусу жандармів, у 1907—1911 рр. – начальник Київського охоронного відділення. Був зятем одного з керівників охорони імператора Миколи І полковника Олександра Спиридовича.


[Закрыть], київському генерал-губернатору Сухомлинову[11]11
  Сухомлинов Володимир Олексійович (1848—1926) – генерал-губернатор Києва (1905—1908), протягом свого правління не раз ставав мішенню терористів.


[Закрыть], першому міністру Столипіну[12]12
  Столипін Петро Аркадійович(1862—1911) – державний діяч Російської імперії, з 1906 року – прем’єр-міністр. Проводив жорстку політику придушення революційних заворушень, реформування державного ладу, запобігання терористичній діяльності. 1 вересня 1911 року був убитий у Києві терористом і агентом Охоронного відділення Дмитром (Мордко) Богровим. Похований у Києво-Печерській лаврі.


[Закрыть] чи взагалі – самому государеві-імператору. Можливо, ніхто нікому нічиєї смерті презентувати не хотів, просто дійшли чутки, що приреченим готують втечу, тому й вирішили прискорити події.

Так чи інакше, після страти свого справді першого та єдиного коханого Фаїна вирішила не відкривати більше свого серця нікому. Цілком віддавши його боротьбі. Отже, наголосила вона присутнім, вони всі для неї – не чоловіки, лише товариші по боротьбі. Жодних любовних історій, поки злочинний режим не впаде, розхитаний та деморалізований праведним революційним терором. Вони на вірному шляху. Фаїна була в цьому переконана – пішов четвертий десяток років із того часу, як у гнобителів полетіла перша бомба.

По-друге, – і цей пункт Фаїна вважала чи не важливішим за перший, – вона дуже просила б не ставитися до неї, як до жінки. Не сприймати її, якщо можна так сказати, особою протилежної статі. Й не робити жодних поблажок, коли йдеться про планування чергової акції. Нехай її зовнішність, справді приваблива й навіть зваблива, та світські манери й виховання, отримані в так званій пристойній родині, з якою давно й рішуче вона порвала, вводять в оману сторонніх. Тим більшою несподіванкою для ворогів стане бомба чи револьвер у руці жінки, котра лише здається тендітною.

Насправді ж Фаїна робила все, аби тренувати й гартувати свої руки та своє тіло. Могла, на превеликий подив інших, уклякати посеред кімнати перед дзеркалом, тримаючи у витягнутій руці трифунтову гантелю – у разі чого, у критичній ситуації, рука не повинна здригнутися. Молоду жінку не заскочило, коли першим цю умову прийняв Штерн, і так само не було нічого надзвичайного в тому, що її вперто не бажав визнавати для себе красунчик Левін. Знаючи, що того приймають майже в усіх борделях на Ямській[13]13
  Ямська – вулиця в Києві, проходить повз Байкове кладовище, тоді – міська околиця. В описаний період була відома як київська «вулиця червоних ліхтарів». Змальована в повісті О. Купріна «Яма».


[Закрыть], Фаїна зібрала в кулак усю треновану волю, аби переконати себе: нічого бридкого в інтимних походеньках товариша Левіна немає. Хоча саме його залицяння з огляду на те, що він не припиняв фліртувати як перед черговим походом на Ямську, так і повернувшись від повій під ранок, сприймалися нею з більшою огидою, ніж їх дозволяв би собі хтось інший. Тим не менше, Фаїна домовилася з собою: Левін – бойовий товариш. Його відданість справі перевірена часом. Надмірна ж хтивість – лише недолік, так, ніби це фізична вада: заїкання, наприклад, чи більмо на оці, шостий палець чи «заяча губа». Левін нічого не має до неї, просто залицяється за звичкою чоловіка, котрий користується постійним успіхом у жіночої статі. Тож просто не може дозволити собі ігнорувати симпатичну, на його погляд, дівчину, котра постійно знаходиться поруч.

Щойно змирилася з цим, стало легше. Фаїна давно не дивувалася з того, що Штерн призначає її в парі з Левіним сигнальниками частіше за інших. Справді, разом вони в очах не лише простих міщан, а й навіть поліцейських та жандармів виглядали милою парою, кожен із яких пасує іншому. Загалом не визнаючи світських нарядів, Фаїна все ж таки вміла не просто підібрати їх собі зі смаком, а й носити все це. Ще й дякувала Левіну: коли вони лишень починали, той, побачивши вираз обличчя напарниці при вигляді сукні, тут же порадив ставитись до цього, мов до маскарадного костюма. Навіть нагадав, що в кадетському корпусі, куди його намагався прилаштувати татусь, а матінка не заперечувала, він на різні маскаради перевдягався то в солдата наполеонівської армії, то у бурого ведмедя, то ще в якусь бутафорію.

Зараз вони вдавали парочку, котра зустрілася перед електричним ілюзіоном[14]14
  …перед електричним ілюзіоном… – «Ілюзіон», «електричний театр», «електричний ілюзіон», «електротеатр» – назви тогочасного кінотеатру.


[Закрыть] «Люкс», що на розі Хрещатика й Прорізної, і тепер шляхетно гуляє Володимирською в очікуванні наступного сеансу. Так робила безліч київських парочок. Тим більше що зараз у «Люксі» давали «Кочубея в темниці»[15]15
  «Кочубей в темниці» – німий фільм (або ж «фільма»), створений у київському фотоательє на Хрещатику. Розповідає про останні дні з життя наказного гетьмана Василя Кочубея, котрий за велінням царя Петра І був засуджений на смерть і чекав вироку в казематі київської фортеці. Ролі виконували актори київських театрів. Цей популярний сюжет згодом втілювали на екрані кілька разів. Вважається першим зразком саме українського художнього кіно.


[Закрыть], на цю першу зняту в Києві фільму міщани валом валили.

Зрештою, навіть якщо вони не чекають сеансу, а просто гуляють Володимирською, від Оперного до Софії, навряд чи привертатимуть спеціальну увагу. Він – охайний молодик у тужурці інженера шляхів сполучення та форменому кашкеті. Його супутниця – чорнявка з модним у цьому сезоні начосом, у вдягненому прямо капелюшку з не дуже широкими, знову ж таки по моді з французьких журналів, крисами та в сукні, до якої капелюшок цей не дуже пасує. Втім, виглядають обоє акуратно, але – скромно. Мабуть, не так давно почали зустрічатися, бо дама тримається хоч і поруч із кавалером, та все ж зберігає невеличку відстань.

Одне слово, нічого підозрілого. Фаїна та Левін схожі на всіх інших, хто прогулюється в неділю центральною частиною губернської столиці.

Тут, на перехресті Володимирської, Прорізної та Ярославового Валу, місце для сигнальників вибрано дуже зручне. Можна було одночасно контролювати рух в обидва боки й стежити за перетином вулиць – саме там дуже скоро все й повинно було статися.

Група вже взяла під контроль периметр. Трохи далі за перехрестям стояла запряжена коляска з піднятим верхом. На козлах примостився Вольф, час від часу ліниво пояснюючи цікавим, що він нікуди не їде, чекає наймача за його наказом. На протилежному боці прогулювався Малюта, маючи завдання відрізати приреченому шлях до відступу, коли раптом у Гірша щось не вийде. Бомби мали при собі обоє, третю тримав біля себе Вольф, сигнальників озброїли револьверами. Та почати все одно мав Штерн, мета ж Вольфа з Гіршем та Левіна з Фаїною – забезпечити прикриття й відступ.

План відходу успішно втілювався вже кілька разів. Ідею видала саме Фаїна. Усе було просто й діяло поки що безвідмовно. Щойно метальники вступали в дію, гриміли вибухи й починалася паніка, молода, пристойно вдягнена жінка голосно, на всю силу легенів, волала, вдаючи неабиякий переляк, падала на бруківку, її супутник репетував: «Убили! Убили! Жінку вбили!» – це завжди відволікало цікавих, водночас жахаючи їх, створювало паніку, заважало працювати городовим, жандармам та агентам у цивільному, котрі часто крутилися довкола чергової їхньої цілі. Усе тривало недовго, Фаїна чудово навчилася зомлівати й приходити до тями, та навіть декількох секунд фори вистачало, аби метальники розбіглися, порснувши вуличними горобцями врізнобіч. Сама ж Фаїна та її супутник, найчастіше – Левін, втрачали після її повернення до тями всякий інтерес із боку поліції та жандармів. Тож могли вільно забиратися з місця пригоди.

Сьогодні планувалося діяти за вже знайомою, не раз відпрацьованою схемою.

Витягнувши з кишені срібний годинник на ланцюжку, Левін відкрив кришку, перевірив час, клацнув пальцями – жест, який дратував молоду жінку весь час, скільки вони знайомі.

– Штерн запізнюється, – промовив неголосно.

– Нормально, – так само неголосно заспокоїла Фаїна, скосивши погляд на циферблат. – Запас є.

– На нього не схоже, – заперечив Левін.

Довелося погоджуватися. Це справді так – у питанні часу їхній керівник був дуже прискіпливим, вивіряв свої дії та дії інших буквально по секундах і вимагав, аби цього дотримувалися неухильно. Загалом, коли починався будь-який, навіть невеличкий часовий збій, це вже саме по собі означало: щось сталося, йде не так і мусило без зайвих попереджень насторожувати інших.

Фаїні все ж таки кортіло відповісти Левіну. Точніше – не хотілося мовчати. Аж ураз погляд, ковзаючи тим часом довкола, зачепився за знайому високу постать, яка рухалася вгору по Фундуклеївській[16]16
  Фундуклеївська – нині вулиця Богдана Хмельницького, на той час носила ім’я київського губернатора Івана Фундуклея (1804—1880).


[Закрыть]. Звідти його й чекали, побачили, коли повз прогуркотів трамвай.

– Левін…

– Я. Що?

– Квіти.

– Тобто?

– Купи мені квіти, – сказала Фаїна, намагаючись зберігати спокій, і все ж таки не втрималася, відповіла, не міняючи тону: – Шлемазл.

До Левіна дійшло швидко. Та він і тут не стримався від звичного для себе блазнювання. Стукнув себе по лобі спершу двома пальцями, так, ніби швидко тиснув на клавіші рояля, потім легенько ляснув усією долонею, картинно торкнувся губами руки супутниці й поспішив до дівчини, з вигляду – сільської, у білому фартусі й хустці, що продавала невеличкі букетики з кошика.

Розмістилася вона поруч із Оперою, майже посередині шляху. Поруч із квіткаркою саме товкся худорлявий студент із великою коробкою цукерок під пахвою – явно йшов на побачення й прицінювався до букетів. Утім, купувати не поспішав: чи то квіти не подобалися, чи витратив останні копійки на шоколад.

Левін рішуче відсторонив студента. Той явно вирішив, що впевнений у собі залізничник проганяє його, втягнув голову в плечі, краще примостив під рукою коробку й подріботів нагору. Хай думає, як собі хоче. Не торгуючись, навіть не особливо перебираючи, Левін заплатив, узяв перший-ліпший букет, простягнув Фаїні. Та, як усяка дівчина на її місці, зробила кніксен, прийнявши знак уваги із вдячністю.

Зі свого місця обом було видно – Штерн саме завернув на Володимирську, посунув протилежним боком вулиці, помітив їх, зупинився, витягнув із кишені пальта пачку цигарок, стукнув гільзою об кришку, поклав пачку назад, витягнув сірники, закурив. Тоді поправив піднятий комір, рушив далі, в бік Софіївської площі, не озираючись на ходу.

Левін із Фаїною перезирнулися.

Квіткарка стояла на цьому місці не щодня, але в суботу та неділю – постійно. Городові її не ганяли. Видно, влаштувалася біля хлібного місця, поруч із Оперою, досить давно. Домовившись із усіма, з ким слід домовлятися в таких випадках. Купити в неї букетик – невинна справа, зовсім не викличе ні в кого підозр.

Але якщо Левін купував у неї квіти й дарував Фаїні – для решти бойовиків це був сигнал провалу та згортання акції.

Сигнальники ж отримали такий знак від самого Штерна.

Піднятий комір – «хвіст».

Закурена цигарка – він поведе шпигів за собою, інші знають, як треба діяти.

Як би тепер букета позбутися? Адже Фаїна не любила квітів…