Текст книги "Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв"
Автор книги: Анатолій Костецький
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)
Костецкий Анатолий
Мiнiмакс – кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)
Анатолiй КОСТЕЦЬКИЙ
МIНIМАКС – КИШЕНЬКОВИЙ ДРАКОН,
АБО ДЕНЬ БЕЗ БАТЬКIВ
Фантастично-пригодницька казка
Казковi пригодницькi повiстi та повiсть-жарт українського радянського письменника про сучасних школярiв, про їхню дружбу, боротьбу з лихими чародiями, з неробами та користолюбцями, про маленького химерного прибульця а iнших свiтiв.
ЗМIСТ
1. ДЕНЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ
2. МIНIМАКС ПЕРШИЙ
3. ЩЕДРА СУСIДКА
4. ТАЄМНИЦЯ IЗОЛЬДИ
5. ЗНАЙОМСТВО ЗБЛИЗЬКА
6. КIТ НАПРОКАТ
7. ВИКРАДЕННЯ МIНIМАКСА
8. ТОВАРИШ ВАСЯ
9. ВСЕ З'ЯСОВУЄТЬСЯ
10. СТАРТ МIНIМАКСА ______________________________________________________________________
1. ДЕНЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ
I треба ж було, щоб iсторiя ця трапилась в останнiй день канiкул, тридцять першого серпня!
Адже саме в цей день мiльйони майбутнiх школярiв-початкiвцiв та шкiльних "ветеранiв" по всiх селах i мiстах переглядали начиння своїх портфелiв, ранцiв та сумок, примiряли шкiльнi форми, годинами крутилися перед дзеркалами, востаннє перегортали поки що недоторканне чистi щоденники, готовi вже завтра прийняти до себе все – вiд одиницi з мiнусом i до п'ятiрки з плюсом.
Одне слово, це був останнiй день перед школою – з усiма його радощами, сподiваннями й турботами.
I тiльки Олег Валяйко, учень тре... ой, пробачте! – вже четвертого класу, та його мала сестричка Лiза, вчорашня випускниця дитячого садка i завтрашня першокласниця, змушенi були витратити цей день на зовсiм iншi справи...
День тридцять першого серпня для Олега розпочався о шостiй годинi ранку. Не подумайте, що Олег о такiй раннiй порi сам вибрався з лiжка й заходився робити фiззарядку. Вiн не дуже вiдрiзнявся вiд бiльшостi своїх ровесникiв, тож полюбляв ранками понiжитися в лiжку, доки тато чи мама не стягнуть з нього ковдру.
Не любив Олег i вимахувати руками та ногами без будь-якої, як на нього, помiтної користi. Байдуже, що тато й мама в один голос допiкали йому:
– Не робитимеш зарядки – виростеш хирлявий та кволий, не доживеш до бадьорої i щасливої старостi, згублять тебе iнфаркти та iнсульти!
Батьки лякали його ще й не такими хворобами, але що таке старiсть чи iнфаркт для четвертокласника?!
Та й коли говорити по щиростi, Олег щось не так уже й часто помiчав, щоб мама чи тато, який був астрономом, покинувши свої завжди невiдкладнi й термiновi справи, бiгали б ранками вiд тих злощасних iнсультiв та iнфарктiв. I коли син натякав їм про це, вони знаходили сто причин для пояснень, а то й просто гримали:
– Малий ще батькiв учити! Краще на себе поглянь!..
Отже, тридцять першого серпня Олега розбудили рiвно о шостiй ранку.
Спершу, коли мама почала стягати з нього ковдру, вiн вiдбивався крiзь сон, та зрештою остаточно прокинувся i сiв на лiжку, бо тато, що стояв поруч i мовчазно спостерiгав, як син прокидається, раптом багатозначно мовив:
– У мене до тебе серйозна чоловiча справа!
Олег любив чоловiчi справи. Правда, вони з татом у це поняття вкладали дещо рiзний смисл. Тато, коли йшлося про Олега, чоловiчою справою чомусь вважав вiдвiдини магазина та купiвлю хлiба чи молока. Олег же був переконаний, що чоловiчi справи – це небезпечнi мандрiвки, космiчнi подорожi чи – в крайньому випадку! – риболовля та полювання.
Цього разу тато був такий серйозний, що Олег зрозумiв: мова буде не про хлiб чи молоко, а про щось таки справдi важливе.
Вiн хутко вистрибнув iз затишного лiжка, помахав трохи руками, кiлька разiв присiв – звичайно, бiльше для тата, нiж для себе! – i весело мовив:
– Я слухаю тебе!
– Так-от, – почав тато здалеку. – Ти, я знаю, мужчина в мене серйозний, не легковажний торохтiй, i вiдчуваєш усю вiдповiдальнiсть ролi старшого брата...
Олег трохи здивувався: так батько починав розмову лише тодi, коли їм з мамою треба було йти в гостi чи в театр, i хлопець мусив лишитися з Лiзкою. Але зараз же вони не вдома, у мiстi, а в Круглику, на дачi! Та й о шостiй годинi ранку нi в гостi, нi до театру не ходять...
Але тато не дав йому глибоко замислитись, а вiдразу все пояснив:
– Ми з мамою їдемо додому: менi треба на захист дисертацiї, а мама хоче спекти вам святковий пирiг... Нi, нi! – замахав тато руками, коли побачив, що Олег збирається щось сказати. – Не сперечайся! Я знаю: ти хочеш сказати, що ви з Лiзою теж допомогли б мамi. Дякую, але ви краще побудьте ще один день на свiжому повiтрi, зосередьтеся перед завтрашнiм днем, та й мамi без вас вiльнiше. А ввечерi я приїду по вас.
Вiдверто кажучи, Олег i не думав сперечатися. Ще б пак! Лишитися на цiлий день без батькiв на дачi!.. Тож вiн тiльки вдав, що трохи образився, а вголос мовив:
– Звичайно, тату, я все розумiю. Адже я – старший брат i глибоко усвiдомлюю всю вiдповiдальнiсть, що лежить на менi.
Така вiдповiдь цiлком задовольнила батька, i вiн надав слово мамi.
Протягом сорока хвилин Олег вислуховував маминi поради й настанови, бiльшiсть яких починалися словом "не": не купатися в озерi, не перегрiватися на сонцi, не їсти немитих фруктiв, не лазити по деревах...
Не! Не! Не!..
Всi отi "не" Олег знав напам'ять, тож не дуже й прислухався до маминих слiв. Та й Лiзка, що не кажiть, була в нього чудова сестра. Олеговi з нею жилося просто й легко. Вiн навiть любив iнодi залишатися з нею вдвох.
Варто було запропонувати малiй гру в "дочки-матерi" – i нiяких тобi проблем! Лiзка ставала мамою, а Олег – татом. А бути татом дуже просто: вмикай гучнiше телевiзор, влягайся на канапу та куняй собi!
Мала ходитиме навшпиньках повз канапу, сповиватиме ляльок i лише зрiдка наважиться пiдiйти до Олега за порадою.
– Таточку, а що нам робити з оцiєю неслухняною донею? – пiднесе вона братовi-татовi одну з ляльок.
Олег почухає в потилицi, подивиться на стелю, а тодi недбало кине:
– Мамусю, ти в мене така розумна, що, як вирiшиш, так i чини.
Цього сестрi було досить, i вона бiльше не турбувала брата...
Отже, все складалося якнайкраще!
Нарештi батьки поїхали – день свободи розпочався!
2. МIНIМАКС ПЕРШИЙ
Якщо ви думаєте, що Олег, тiльки-но машина з батьками завернула у лiс, тут-таки й забув про все на свiтi i стрiмголов помчав до озера -ви глибоко помиляєтесь.
Озеро в Круглику останнiм часом зробилося неприступним.
Ще тиждень тому на його берегах, порослих густим очеретом i луговими духмяними травами, можна було пограти в бадмiнтон, поганяти м'яча або й скупнутися, а зараз до озера годi було потикатися.
Тiльки-но бiля нього з'являвся хтось iз дачникiв чи мiсцевих жителiв, як з очерету вискакувала довготелеса бородата постать у гумовому плащi з капюшоном, насунутим на очi, наставляла допотопну мисливську рушницю i рiзким голосом наказувала:
– Стiй! Заповiдна зона! Стрiлятиму!
I хоча жителi Круглика – як мiсцевi, так i дачники – чудово знали, що рушниця ота не стрiляла вже, мабуть, вiд часiв першої свiтової вiйни, бо належала ще дiдовi попереднього сторожа, та ризикувати не наважувались i про всяк випадок тут же вiдступали.
Отже, самi розумiєте, мчати щодуху на озеро Олеговi не було нiякого сенсу. Та й сестра ще солодко спала.
Будити малу Олег поки що не став – нехай поспить востаннє досхочу. Адже завтра почнеться нескiнченне шкiльне життя. I вже не скоро Лiзка зможе дозволити собi розкiш поспати. Це Олег чудово знав iз свого особистого трикласного досвiду.
Вiн вийшов у садочок i вирiшив, поки сестра встане, обiбрати двi вишнi, що росли в дальньому кутку дачi.
Дальнiй куток – звучало надто перебiльшено: до нього було метрiв чотири, а то й менше. Взагалi, весь садочок складався з двох яблунь, двох вишень, однiєї грушi-дички та заростей дикої малини, замiсть паркану. Та й саме слово "дача" пасувало помешканню Валяйкiв так само, як, скажiмо, слово "богатир" пасувало б худючому й кiстлявому Олеговi.
Дача являла собою фанерну халабуду розмiром три на три метри та висотою десь метрiв два.
За покрiвлю їй правила вкрита мохом дранка. Споруда мала невеличкi дверцята, у яких навiть Лiзка, заходячи, мусила нахиляти голову, та два вiконечка, такi манюнi, що коли б Олег захотiв крiзь одне з них вистромити голову, то не мав би нiякої гарантiї, що зможе втягти її назад.
Та, коли говорити вiдверто, – яка рiзниця: чи халабуда з двома розкладушками править тобi за дачу, чи кам'яний будинок. Головне -мiсце, а кращого за Круглик, на одностайну думку мешканцiв найближчого мiста, – не знайти. По-перше, недалеко їхати, по-друге, лiс та озеро, по-третє, досхочу свiжого повiтря!
Одне слово, не Круглик – рай земний!..
Олег спритно здерся на вишню, i вже тут, на самому вершечку гнучкого дерева, вiдчув, що день без батькiв почався.
Вiн вправно й хутко обiрвав за кiлька хвилин обидва дерева, складаючи перестиглi вишнi у пакетик вiд молока, припасований до пояса, спустився додолу й вирiшив нарештi збудити сестру – порадувати малу гостинцем. Та враз пригадав, що мама просила на снiданок забрати у сусiдки, Iзольди Сократiвни, яєчка, за якi вже наперед заплачено.
Ох, уже цi яєчка!
Мама десь вичитала, що їх треба вживати щодня – свiжими й сирими, i вiдтодi примушувала Олега й Лiзу ковтати щоранку по одному. При цьому вона пильнувала, щоб дiти не просто ковтали яйця, мов iндики, а випивали їх повiльно, не поспiшаючи, крiзь невеличкi отвори у шкаралупi. Ще й наспiвувала їм якесь нiбито давньоанглiйське прислiв'я.
Це прислiв'я в татовому перекладi звучало приблизно так:
Хто починає день з яйця -
Здоровим буде до кiнця!
Олеговi не дуже подобалося слово "кiнець" – воно нiби натякало на смерть, – але вiн мовчав. Бо яка рiзниця, вiд чого помреш: вiд щоденного споживання сирих яєць чи вiд iнфаркту. З його точки зору, смерть вiд iнфаркту навiть краща – вона, принаймнi, нiчого не коштує. А за кожне свiже сире яйце Iзольда Сократiвна, колишня власниця їхньої дачi, а теперiшня сусiдка, лупила по три магазиннi цiни.
Олег пiдiйшов до заростей дикої малини, що вiддiляла їхню дачу вiд чималого будинку сусiдки, i покликав:
– Iзольдо Сократiвно! Це я, Олег, – по яєчка!
Курник, що нагадував собачу будку i тулився до порога сусiдчиного помешкання, вiдразу ж вiдчинився, i з нього спритно вибралася дамочка рокiв п'ятдесяти у картатiй хустинi й плюшевому чорному жакетi. Вона тримала в руцi два яєчка.
Щiльно причинивши за собою дверцята курника, вона всмiхнулася до хлопця:
– Ось, дитинко! Свiжесенькi, аж теплесенькi – щойно з-пiд курочки. – I простягла Олеговi яєчка, завбiльшки скорiше з голубинi, нiж курячi.
"Цiкаво було б хоч раз поглянути на її курей!" – подумав Олег.
Сусiдка чомусь нiколи не випускала їх iз курника. Iнколи з нього долинало слабеньке квоктання, але якi на вигляд отi дивовижнi, можна сказати – карликовi, кури, досi нiхто не бачив.
Мабуть, таки справдi то була якась рiдкiсна мексiканська порода, як запевняла Iзольда Сократiвна своїх покупцiв, бо яйця вiд сусiдчиних курей купувало чи не все дачне населення Круглика. А хiба звичайна курка може знести за день кiлька десяткiв яєць? Та нiколи в життi!..
Олег чемно подякував сусiдцi i поспiшив Додому, звiдки вже чувся спiв Лiзки. Сестра проснулася сама i, мабуть, чепурилася перед дзеркалом, яке тато на прохання мами нарештi повiсив учора на вхiдних дверях.
– Привiт, школярко! – посмiхнувся до сестрички Олег.
Що не кажiть, а вiн дуже любив Лiзку. Мала, бiлява, з великими бурштиновими очима, вона була дуже симпатична.
Брат жартома смикнув її за кумедну кiску й поквапив:
– Швидше вмивайся, снiдати будемо.
– А де мама й тато? – здивувалася Лiзка. Олег розповiв їй, що тато з мамою поїхали до мiста, i щедро змалював усi переваги дня без батькiв. На його подив, сестрi вони чомусь не здалися такими вже й заманливими, i вона промовчала.
Брат, весело насвистуючи, налив у невеличку каструльку води, вийшов у садок, де мiстилася їхня кухня, i поставив яєчка варитися. Кухня iз газовою плиткою на двi конфорки була обладнана у фанерному ящику вiд рояля: ящик подарував татовi один iз його знайомих.
– Ти що робиш?! – округлила очi сестра. – Адже мама забороняє варити яйця!
– Заспокойся, – вiдмахнувся Олег. – По-перше, мами сьогоднi нема. По-друге, – тут Олег вирiшив схитрувати i скористатися прийомом, до якого вдавався тато, коли Лiзка вiдмовлялася щось їсти, – я недавно прочитав у журналi "Здоровье", що жiнки, якi мрiють стати кiноактрисами, повиннi хоч раз на мiсяць їсти варенi яйця.
– Чому? – недовiрливо поцiкавилась Лiза, яка, мабуть, уже з колиски спала та бачила себе на великому екранi.
– Бо варений бiлок – не кажу вже про жовток! – активно сприяє гостротi зору. А коли в тебе гострий зiр та ще й красивi вiд природи очi, – то на екранi вони будуть втричi виразнiшi!
Цей аргумент переконав Лiзку, й вона заспокоїлась.
– Приглянь за яєчками та подзьобай ось вишень, – подав Олег сестричцi пакетик, – а я трошки помiдорчикiв пошукаю. – I вiн пiшов до невеличкої грядочки з кiлькома кущиками помiдорiв, якi ховалися в бур'янах у тому ж таки дальньому кутку саду.
Коли вiн вiдкручував хвостик останнього помiдорчика завбiльшки з кульку для настiльного тенiсу, вiд кухнi раптом долинув Лiзчин зойк, потiм – дзвiнкий смiх, а тодi – якесь пискливе воркування.
Олег кинув помiдори на землю i стрiмголов помчав до кухнi.
Та коли вiн пiдбiг, то побачив, що нiчого не сталося.
Лiзка стояла перед плиткою навколiшках i лагiдно посмiхалась. Перед нею лежала перевернута каструлька, а поруч, у калюжцi з недовареного бiлка та води, – яєчна шкаралупа.
– Чого б це я веселився! – розсердився Олег. – Що ти тепер снiдатимеш? – Вiн кинувся пiднiмати каструльку, та Лiзка голосно зойкнула:
– Обережно! Ти наступиш на _нього_!
– На кого – на нього? – не зрозумiв Олег i витрiщив очi на каструльку.
На землi за каструлькою сидiло дивне створiння, дуже схоже на ящiрку. Але в цiєї ящiрки, на вiдмiну вiд звичайних, що водилися на лузi коло озера, на спинi стирчали двоє невеликих крилець iз перетинками, а луска на тiлi вiдливала металевим блиском.
Дивне створiння погойдувалося на двох заднiх товстеньких лапах, схрестивши перед собою двi переднi, значно коротшi, i пильно дивилося на Олега своїми райдужними очима з густими пухнастими вiями. При цьому воно ще примудрялося водночас колупати гострим хвостиком у правому вусi, схожому i формою i кольором на пелюстку гарбузової квiтки.
– Це що за потвора? – здивувався Олег.
– Дракончик! – весело вiдказала Лiзка i, присiвши навпочiпки, мiзинчиком почухала "потвору" за лiвим вушком.
– Сам ти потвора! – раптом сердито пискнула дивовижна iстота. -А я – Мiнiмакс Перший!
Такого, як кажуть, i в страшному снi не побачиш!
Не дивно, що Олег, почувши цi слова, так i сiв, де стояв...
3. ЩЕДРА СУСIДКА
Нехай нiхто з вас не сподiвається, що Лiзчиного зойку в Круглику о цiй раннiй порi не почули.
Щоправда, старожилiв зойками не здивуєш, бо вiдтодi, як у Круглику почали з'являтися дачi, село стало повнитися й зойками дiтей.
Дiти дачникiв зойкали при найменшiй нагодi.
Побачить хто з них корову i кричить:
– Ой, мамо, диви! Справжня корова! Побачить качку – те ж саме:
– Ой, мамулю, качечка! Жива качечка! I так – вiд ранку й до вечора.
– Метеличок! Ой-ой!
– Вужик! А-тя-тя!
– Жабка! Скок-скок!..
Мiсцевi жителi розумiли: що вiзьмеш з цих городян – дiтей бетону, сталi й скла, блiдих пагiнчикiв асфальту? Справдi, самi подумайте: хiба зустрiнеш у центрi мiста корову чи табун качок в оточеннi барвистих метеликiв? Та нiзащо в свiтi!.. От вони й усмiхалися поблажливо та думали: "Нехай малi радiють, нехай спiлкуються iз справжньою природою, бiдолашки!"
Та про Олега й Лiзу вони були iншої думки. Спокiйнi й вихованi, брат i сестра за той час, що були на дачi, жодного разу не дозволили собi зарепетувати чи загорлати, тим паче – качатися по землi та дри?ати ногами, як це робили деякi мiськi дiти, коли батьки щось забороняли їм.
Отже, Лiзчиному зойку нiхто не надав значення, окрiм сусiдки Iзольди Сократiвни.
Ця жiнка вважала своїм громадянським обов'язком звертати увагу на все, що дiється навколо, бо мала вiд цього свiй зиск. Тож i зараз, почувши зойк на дачi Валяйкiв, вона метнулася до порога й заскочила в будинок.
У першiй кiмнатi, захаращенiй рiзноманiтним непотребом – вiд заiржавiлої швейної машинки до старезного пилососа "Вихрь", – Iзольда Сократiвна пiдiйшла до дивної споруди, накритої старою рядниною, i вiдкинула запону. Пiд нею виявилася клiтка, в якiй сидiла пошарпана напiвсонна ворона.
Птах невдоволено покосував заспаним оком на Iзольду i сердито каркнув.
– Ну-ну! Покаркай менi!.. – замахнулася рядниною Iзольда, й бiдолашна ворона злякане втягла носату голову в плечi. – Вилазь! -прочинила хазяйка дверцята клiтки. – Справа є!
Ворона струснула крильми, зганяючи залишки сну, i неохоче вилiзла.
– Що там ще сталося? – спитала вона людським голосом. – Я вже й так вiд ваших доручень гибiю, то хоч ранком поспати можу?
– Потiм поспиш, а зараз – до роботи! Чи мiлiцiю сюди запросити? – єхидно поцiкавилась Iзольда.
Ох, уже ця мiлiцiя!
Скiльки Креня пам'ятав себе, Iзольда весь час лякала його мiлiцiєю. Невже так воно буде до кiнця його життя?..
Креня – так звали ворону – був не лише розумний, як переважна бiльшiсть ворон взагалi, а й умiв розмовляти. Ви, мабуть, знаєте, що можна навчити розмовляти деяких птахiв, хоча далеко не всiх. Але Креня володiв ще одним рiдкiсним та безцiнним талантом: вiн умiв слухати й запам'ятовувати почуте...
Та про Креню – згодом, а зараз трохи про саму Iзольду Сократiвну.
Вона прижилася в Круглику якось непомiтно й ненав'язливе. В будинку, де вона зараз мешкає, колись жила бабуся рокiв вiсiмдесяти, така собi "бабка-кульбабка", яку всi називали просто Митрофанiвною.
Коли першi дачники почали торувати стежки до Круглика i зводити там оселi, з'явилася й Iзольда Сократiвна.
Нiхто не звернув уваги на цю досить чепурну дамочку у капелюшку з пiр'ячком. Мiсцевi жителi думали, що вона теж дачниця, а дачники вважали її тутешньою, гадали, що народилася вона в Круглику, переселилася згодом у мiсто i тепер просто наїжджає до своєї колишньої домiвки.
Але в Iзольди Сократiвни була чiтка мета: безкоштовно заволодiти будинком у Круглику, а свою мiську двокiмнатну квартиру залишити єдиному синочку, вайлуватому Борисовi, або, як клякала його мати, Бобчику, приймальниковi склотари.
От i почала Iзольда вчащати до Круглика, до хати бабусi Митрофанiвни.
Бабця була сама як палець, тож iз радiстю приймала цю лагiдну й привiтну, на її переконання, жiночку, яка щоразу привозила бабусi iз Києва гостинцi: то пачку вафель "Снiжинка", то коробку цукерок "Пташине молоко", а то й "Київський" торт.
Якось непомiтно для мiсцевих жителiв вiзити Iзольди перетворилися на майже постiйне перебування в Круглику, й одного чудового дня Митрофанiвна заявила сусiдам, що Iзольда Сократiвна – її далека родичка. Тепер ця родичка нарештi знайшлася i житиме в неї, а хату свою Митрофанiвна, як помре, залишить Iзольдi у спадщину.
Сусiди порадiли за Митрофанiвну – хоч якiсь родичi знайшлися, зiгрiють останнi роки бабцi! – i невдовзi хата була переписана на iм'я Iзольди.
Тепер до Круглика став учащати й Бобчик. Щоразу вiн привозив "своїй любiй бабусенцiї", як вiн величав Митрофанiвну, величезний, на три кiлограми, подарунковий "Київський" торт. А Митрофанiвна, котра за все своє довге трудове життя не те що торта, а й тiстечка, мабуть, не бачила й не куштувала, як то кажуть, – дiрвалася...
I хоча пожадливою її нiхто не мiг назвати – старенька ладна була вiддати останню сорочку тому, хто потрапляв у скруту, – але вiд торта вiдмовитись не могла!
Кожного разу, коли Бобчик приїжджав з тортом, Митрофанiвна поважно сiдала за великий березовий стiл у дворi i здоровенною дерев'яною ложкою починала уминати цей шедевр кулiнарного мистецтва, запиваючи козячим молоком.
В цi хвилини старечi зморшки на її обличчi розгладжувалися, вицвiлi вiд часу очi знову вигравали яскравими синiми бiсиками...
Та ось перед Новим роком Митрофанiвна наказала довго жити.
Ховав бабцю весь Круглик.
Люди говорили належнi у таких випадках слова, бабусi трiшки поплакали, згадуючи минуле. Та найбiльше за Митрофанiвною побивалися Iзольда й Бобчик. Правда, злi язики за їхнiми спинами плескали, що саме вони своїми подарунковими тортами звели Митрофанiвну в могилу, але чого люди не набалакають? Самi подумайте: чи вмирали ви, якщо вам траплялася нагода укоськати цiлий торт? Не пригадуєте? Ото ж бо й воно!..
Тепер Iзольда Сократiвна зробилася повноправним членом кругликiвської громади, успадкувавши будинок Митрофанiвни.
Мiсцевих жителiв трохи здивувало, що Iзольда вiдразу ж почала обносити щiльним височенним парканом свою нову садибу. I коли дiльничний iнспектор поцiкавився – навiщо, Iзольда пояснила: вона, мовляв збирається завести кiлька курочок.
– А вони ж такi капоснi, – сказала вона, – почнуть усюди нишпорити, квiточки у наших дачничкiв видзьобувати. А паркан буде -i квiточки ростимуть спокiйно.
Цей аргумент усiм припав до серця. Бач, виявляється, яка чуйна людина: у першу чергу дбає не про себе, а про iнших!
Скоро всi дiзналися вiд Iзольди, що вона вирiшила теж розводити квiти – i знову ж таки для людей! Гляньте, скiльки у нас молодi одружується! А свят оно скiльки: День мелiоратора, День геолога, День машинобудiвника!.. Годi й полiчити: що не аркуш у календарi – то якесь свято. I до кожного свята людям потрiбнi квiти.
I всi кругликiвцi одностайно погодилися з нею.
Щоправда, вирощенi квiти Iзольда чомусь не здавала в квiтковий магазин, як, з її слiв, збиралася чинити, а сама продавала на мiському ринку.
Деякий час Iзольда двiчi на день рейсовим автобусом возила квiти у вiдрi, обмотаному марлею. Та скоро за нею i за квiтами почав приїздити на власних "Жигулях" Бобчик.
Злi язики знову патякали, що, мовляв, машину придбано за грошi, вирученi вiд квiтiв. Та Iзольда всiм легко довела, що Бобчик виграв "Жигули" у "Спортлото", – i всi знов порадiли такому щастю новоспечених кругликiвцiв.
А цьогорiчної весни Iзольда приїхала до Круглика з татом Олега й Лiзки. Вона познайомилася з Валяйком-старшим на базарi: той на Восьме березня купував у неї квiти. Вони почали, як ведеться, торгуватися, а там – слово за слово – заговорили й про Круглик. Iзольда довiдалася, що Валяйко давно мрiв про невеличку затишну дачку, де можна було б спокiйно вiдпочивати вiд мiської суєти, вивчаючи незадимлене небо.
Тут же в Iзольди виникла, на її думку, блискуча iдея. Вона умовила тата вiдвезти додому квiти, потiм забрати її з ринку i разом навiдатися в Круглик.
– Є варiант!.. – загадково всмiхнулася вона.
А коли вже в Круглику "незрiвнянна Iзольда Сократiвна", як почав величати її астроном Валяйко, запропонувала йому вiддати пiд дачу споруду" де колись мешкала коза Митрофанiвни, – тато ледь не заплакав вiд її людської щедростi й безкорисливостi.
Iзольда всiм казала, що Валяйко пропонував їй грошi, але вона й слухати не схотiла: вважала, що для неї i так велика честь i насолода, якщо її сусiдом буде справжнiй астроном – знавець космiчних глибин i таємничих порухiв зiрок.
Зрештою тато привiз маму, i вона лишилася в повному захватi як вiд незрiвнянної Iзольди Сократiвни, так i вiд дачi.
Того ж пам'ятного дня Валяйки завезли на омрiяну дачку свої речi, а влiтку, коли Олег повернувся з пiонерського табору, i дiтей.
Такий королiвський жест ще вище пiднiс авторитет Iзольди в очах кругликiвцiв, i тепер вона зробилася чи не найповажнiшою людиною в селi – чого й прагнула весь час.
Та коли б хто зазирнув у щедру й безкорисливу душу цiєї жiнки глибше, то побачив би там зовсiм-зовсiм iнше...
4. ТАЄМНИЦЯ IЗОЛЬДИ
А тепер час розповiсти, як жила Iзольда Сократiвна насправдi.
Якщо перша кiмната, в якiй вона приймала своїх не дуже частих гостей, виглядала захаращеною i неохайною, то друга, дальня, була, навпаки, розкiшною.
Увiйшовши до неї крiзь маленькi, майже непомiтнi дверцята в тому ж темному кутку, де стояла клiтка Кренi, вiдвiдувач був би приголомшений ще на порозi.
Стiни кiмнати щiльно затуляли схiднi килими ручної роботи. Яких тiльки вiзерункiв тут не було! Око дивували й тiшили рiзнокольоровi казковi жар-птицi. Гнучкi дiви в шароварах вигиналися в загадковому танку. Дивовижнi химернi створiння сходились у герцi, а над ними в бiрюзовому небi гойдалися екзотичнi риби з хвостами й плавцями, як у павичiв.
На пiдлозi теж лежав килим, у ворсi якого нога тонула трохи не до колiна. По кутках кiмнати стояли старовиннi крiсла з витими поручнями у виглядi змiй iз роззявленими пащами, а на всю бiчну стiну простяглася так звана посудна гiрка, що вiддалено нагадувала сучасний сервант. Гiрка ця була iз справжньої карельської берези, оздоблена пацьорками, ! виблискувала дзеркальними задниками, в яких вiдбивалися прим'якшенi кольори музейного кришталю й порцеляни.
Посеред кiмнати, як центр усього цього дива, стояв столик червоного дерева з крученими гнутими нiжками, якi прикрашало рiзьблення у виглядi виноградної лози. На столику тьмянiли два бронзовi старовиннi пiдсвiчники у формi атлантiв, котрi у своїх могутнiх руках, якi згодилися б для роботи вантажникiв на залiзницi, тримали товстi свiчки з воску вишневого кольору.
До цiєї кiмнати Iзольда Сократiвна заходила лише пiзнього вечора, скiнчивши всi свої буденнi клопоти: розпродаж яєчок дачникам, догляд за квiтами, дружнi балачки з сусiдками про погоду й мiжнародне становище. Але перед тим, як зайти, вона старанно готувалася.
Скромне сатинове плаття й плюшевий чорний жакет летiли в темний куток першої кiмнати, щоразу лякаючи Креню. Замiсть цього ганчiр'я вона вдягала розкiшний атласний халат з малюнками, що пасували кольорами до килимiв. Замiсть босонiжок на гумовiй пiдошвi, за чотири карбованцi тридцять сiм копiйок, Iзольда Сократiвна взувала вишитi золотою ниткою капцi, облямованi хутром нерпи, цiну яких навряд чи змiг би точно визначити навiть найкращий прийомщик комiсiйного магазину. А на старанно вимитi й змащенi дорогим французьким кремом руки настромляла коштовнi перснi з дiамантами.
Наприкiнцi вона робила зачiску. Iзольда збирала волосся, ще густе й чорне, мов пiр'я у Крениному хвостi, в тугий жмут на потилицi, заколювала його черепаховим гребiнцем i лише тодi повагом прочиняла заповiтнi дверцята.
Зручно вмостившися в одному з крiсел, Iзольда вiдкривала прихованi за килимом вiд стороннього ока дверцята стiнної шафи.
На перший погляд можна було здивуватися: серед такої розкошi – i звичайнiсiнька тобi стiнна шафа-комiрчина з нефарбованими сосновими полицями, ущерть завантаженими пiвлiтровими банками з варенням.
Але це – тiльки на перший погляд.
Iзольда розсувала у першому рядi банки з варенням – i за ними вiдкривалися теж банки, закатанi металевими кришками. Та в цих банках зберiгалося не варення з яблук, вишень чи слив. У цих банках лежали... грошi!
Як i кожна дбайлива хазяйка, що наклеює на закручену банку з варенням папiрець i на ньому пише сорт варення й коли його зварено, так само Iзольда Сократiвна закручувала в пiвлiтровi банки купюри у десять, двадцять п'ять, п'ятдесят i сто карбованцiв, робила на банках наклейки з медичного пластиру i теж щось писала на ньому червоним фломастером. Але писала, звичайно, не сорти варення – де ви бачили варення з грошей! – а якiсь загадковi цифри, скажiмо, такi:
25.1500.VIII.
Цей напис стороннiй людинi нiчого б не сказав, але не Iзольдi. Для неї вiн означав дуже й дуже багато. Ось як вiн розшифровувався:
Грошовi купюри по 25 карбованцiв.
Всього в банцi – 1500 карбованцiв.
Грошi зiбрано в серпнi.
Грошi в банки Iзольда закручувала з багатьох мiркувань.
По-перше, в банках, на вiдмiну вiд грунту, печер чи iнших традицiйних схованок для скарбiв, вони не псувалися.
По-друге, так, пiд виглядом варення, банки не привертали зайвої уваги – в разi чого...
По-третє, якщо треба буде кудись переїхати – банки легко можна завантажити в ящики, котрими Iзольду Сократiвну запросто забезпечив би синочок Бобчик – адже для приймальника склопосуду це дрiбниця!
I – по-четверте, i це головне! – слова "банка" та "банк" здавалися Iзольдi близько спорiдненими.
Як їй це не було прикро, але в нашiй країнi приватних банкiв нема, та й не може бути. Якщо у вас є зайвi трудовi грошi, ви можете тримати їх у будь-якiй iз численних ощадкас. Iзольда ж ощадкаси обминала десятою дорогою, бо грошi, якi вона мала, були далеко не трудовi. От вона й надумала влаштувати собi свiй власний потаємний "банковий банк", як Iзольда його називала.
Банк Iзольди Сократiвни налiчував уже стiльки банок, що потребував переоблiку та iнвентаризацiї: жiночка давно збилася з рахунку! От вона й збиралася взимку, коли роботи поменшав, зайнятися цiєю справою, а поки що не дуже сушила собi голову. Та й приємно було мати стiльки грошей, що й полiчити не просто!
Ще сподiвалася вона придбати для пiдрахунку грошей мiнiкомп'ютер, та зiткнулася з непередбаченими труднощами: комп'ютери, як виявилося, продавали тiльки державним установам та органiзацiям.
Такий хiд справ трохи образив Iзольду: ач якi! Звичайнi школярi, яким iще треба таблицю множення вчити, – i тi можуть собi спокiйно й безкоштовно обраховувати свої задачки на комп'ютерах, а вона, можна сказати, – мiльйонерша, мусить користуватися допотопною рахiвницею!
Та Iзольда поки що не дуже й побивалася. Вона сподiвалася рано чи пiзно роздобути омрiяний мiнiкомп'ютер, а тим часом вирiшила досконально оволодiти прийомами роботи на ньому. I це, до речi, була чи не найповажнiша причина, чому вона запросила Олегових та Лiзчиних батькiв на дачу. Адже дiти Валяйкiв – школярi i мають доступ до обчислювальної технiки. Та й мама їхня – старший бухгалтер-економiст, тож Iзольда спершу пiдучиться в них, а там, гляди, – i комп'ютером десь розживеться. У цьому їй допоможе Бобчик: адже для посади, яку вiн обiймав, нiчого неможливого нема! Навiть i тепер, коли люди здають переважно посуд вiд сокiв та мiнеральних вод, все одно бiля пунктiв прийому склотари завжди стоять черги. А Iзольда й Бобчик чiтко усвiдомили: там, де є черга, – завжди можна погрiти руки.
Вас, мабуть, уже цiкавить, звiдки ж рядова й не дуже працьовита на перший погляд жiнка мав таку силу-силенну грошей? Тодi поцiкавтесь на базарi, особливо – перед святами, скiльки коштують квiти, або навiдайтесь у Круглик i спитайте цiну пари яєчок...
А тепер час розповiсти й про Креню.
Колись Креня не мав нiякого iменi, а був звичайним воронятком, веселим i галасливим, i мешкав у рiднiй воронячiй колонiї.
З давнiх-давен колонiя оселилася в самому центрi Круглика – чи не з часiв його заснування, – i нiхто з мешканцiв не звертав на неї уваги. Та й ворони приносили певну користь: вони визбирували на городах черв'якiв, личинок, усяких вреднючих жукiв, поїдали рiзнi покидьки, котрi лишалися пiсля недiльних наїздiв мiських туристiв.
