Текст книги "Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)"

Автор книги: Анатолий Костецкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

– Чого, дурненький, тiкаєш i сердишся? Я тобi лиха не заподiю. Гляньте, який красень! – пiдняв Максим рознiженого Рекса на руки i притиснув до себе. – От i заспокоївся, дурнику. Так-то воно краще! -Аспiрант пустив кота на траву, а Рекс, замiсть того, щоб тiкати, пiдiйшов до Максимових нiг i вдячно й вiддано потерся об них своєю великою i розумною головою.

– Невже це Рекс?! – не впiзнала Лiзка кота, про якого наслухалася страшних iсторiй.

– А що, – сказав Олег, – вiд такого собачого життя, як у нього, будь-хто розбишакою став би. А насправдi вiн, мабуть, дуже лагiдний i добрий. Правда ж, Рексику?

Кiт уважно слухав Олега, все чудово розумiв i страшенно хотiв би вiдповiсти, подякувати за такi добрi й чуйнi слова, та розмовляти вiн поки що не навчився, тож тiльки махнув своїм пухнастим хвостищем i вдячно муркнув..

– Слухай, – звернувся до кота Максим, коли Олег розповiв йому про нещасну Рексову долю. – Лишайся жити у мене! Я тут пробуду ще мiсяць, до жовтня. А коли похолодає i я поїду додому, то вiддам тебе моєму друговi Крутивусу. Згода?

Кiт аж завертiвся дзи?ою на мiсцi вiд несказанного щастя, яке так несподiвано звалилося на його багатостраждальну голову! Адже вiн, як i всi поряднi коти, кожною шерстинкою хвоста вiдчував, що пiд мiлiцейською формою Крутивуса ховається нiжне серце.

Майбутнє, щедро змальоване котовi новим хазяїном i другом, неабияк влаштовувало Рекса, тож вiн знову голосно, як тiльки мiг, нявкнув, щиро висловлюючи своє захоплення.

– Бачу, ти згоден, – всмiхнувся Максим. – Тодi бiжи поки що погуляй, а ми шукатимемо дракона...

Та вiдновити пошуки їм не довелось i цього разу.

Вiд Круглика раптом долинуло гучне пронизливе виття сирен пожежних машин.

Усi чотири голови – Максимова, Олегова, Лiзчина i, звичайно, Рексова – водночас повернулися на звук i скрикнули: над Кругликом здiймався величезний – пiд самiсiньке небо! – стовп густого сiрого диму чи куряви. I цей стовп, як здалося Олеговi, виростав усе вище та вище. Причому вiн пiднiмався з того мiсця, де знаходилась дача Валяйкiв!

Олег перелякано зойкнув – i перший щодуху помчав до села. За ним кинулась i Лiзка.

9. ВСЕ З'ЯСОВУЄТЬСЯ

Олега та Лiзку зустрiв збуджений натовп, що юрмився навколо трьох пожежних машин бiля паркану Iзольдиної садиби.

Зрозумiло, нi Максим, нi кiт до села не побiгли. Максим не спiшив розкривати жителям Круглика свою таємницю так само, як i Рекс не хотiв потрапити знову на принизливу роль прокатного кота.

Першого, кого побачили Лiза й Олег, це сусiдку Iзольду, яка гасала навколо своєї садиби i несамовито репетувала:

– Ой, людоньки! Ой, ряту-уйте! Горю-уу!

За нею бiгав Бобчик – то саме вiн постукав у дверi, коли Iзольда балакала з Мiнiмаксом, – i теж кричав:

– Мамо, спинiться! Стiйте, кажу вам!

Пожежники силкувалися зловити жiнку, але та спритно вислизала з їхнiх цупких обiймiв, бiгла до хати i тут же вискакувала назад, тягнучи перед собою то килим, то дороге крiсло, то кришталеву вазу, яку можна побачити лиш у музеї iсторичних коштовностей.

Iзольда навiть не помiтила, що виверження куряви з вiкон та дверей її домiвки припинилося так само раптово, як i почалося.

– Спинiться, нарештi! – гримнув на неї дiльничний Крутивус, котрий стояв тут же на подвiр'ї i з неприхованим професiйним зацiкавленням спостерiгав за Iзольдою Сократiвною, цiєю жiнкою щедрої та щирої душi, а особливо – за речами, що одна за одною з'являлися на подвiр'ї. – Нiяка це не пожежа, – пояснив кругликiвцям дiльничний, – а стовп звичайної куряви. От звiдки вiн узявся – тут треба _розiбратись_...

Крутивус наголосив на останньому словi, бо перш за все подумав, що розбиратися треба в iншому: звiдки у такої скромної жiночки такi коштовнi музейнi речi?

Його слова трохи заспокоїли Iзольду. Вона нарештi спинилася, важко хекаючи, обiперлася на тремтячу руку свого розпашiлого червонопикого Бобчика, перевела подих i мовила, обвiвши поглядом купу добра, що безладно лежало серед двору:

– Ой, слава богу! А я думала – горимо.

– По-перше, бога – нема, як доведено наукою, – суворо зауважив Крутивус, – i вам, шановна Iзольдо Сократiвно, сором цього не знати. А по-друге, треба негайно з'ясувати, звiдки ця курява! – I дiльничний попрямував було до дверей будинку, та Iзольда заступила йому дорогу.

– Громадянине дiльничний, зачекайте трошки! – злякано заторохтiла вона. – Я тiльки вареннячко винесу – на зиму готувала, – а тодi, будьте ласкавi, дивiться! – I вона забiгла в дiм.

Її не було хвилин п'ятнадцять. З хати долинав лиш скляний передзвiн. Нарештi на порозi з'явилася Iзольда. Вона тягла за собою важезний килим, згорнутий у вузол, де глухо торохкотiли склянi банки.

– Давайте поможу, – запропонував Крутивус.

Але Бобчик першим кинувся до матерi, яка чомусь вiдсторонила благородного дiльничного, i поквапливо вигукнув:

– Не хвилюйтесь, вiн легенький! Ми його поки до сусiдiв затягнемо, аби вареннячко курявою не припало. – I вдвох з матусею потягли килим на дачу Валяйкiв.

– Ви не проти, якщо це трохи тут полежить? – спитала Iзольда брата й сестру, якi тихо стояли в натовпi i з неприхованою цiкавiстю спостерiгали за дивним шарварком.

– Прошу, прошу! – заторохтiла Лiзка. – Нехай лежить скiльки треба.

– От спасибi, гарнi ви дiточки! – подякувала Iзольда й запхала клунок з банками у куток лiтньої кухнi.

– Так що, будемо оглядати? – знову звернувся до Iзольди Крутивус.

На цей раз хазяйка гостинно розчинила дверi.

Ступивши в хату, дiльничний ледь не задихнувся. Дрiбна, мов пудра, курява лежала по хатi товстим шаром, лiтала хмарками в повiтрi i забивала нiс та рот. Але робота в робота, i дiльничний рiшуче взявся за розслiдування.

Вiн старанно оглянув кожну щiлинку й шпаринку на стелi, на стiнах i на пiдлозi, але так i не знайшов жодної причини, котра могла б спричинити таку жахливу куряву, що її навiть побачили пожежники у мiстi i примчали сюди.

Дiльничний вирiшив запросити до розслiдування вчених з Iнституту кiбернетики: нехай поглянуть, бо надто вже дивне явище довелося спостерiгати кругликiвцям. Крутивус чув про грязьовi вулкани, але тут iшлося про куряву. Може, у Круглику з'явився новий тип вулканiв -вулкан курний? Хто його зна... Нехай ученi мужi дослiдять це i зроблять належнi висновки, а вiн тут безсилий.

Коли дiльничний уже виходив з хати, вiн раптом за щось перечепився. Крутивус глянув пiд ноги i побачив укриту товстим шаром пилюки ворону без ознак життя.

Це був Креня. Птах наковтався куряви i знепритомнiв, бо так i не встиг вилетiти вчасно з хати.

Крутивус обережно пiдняв птаха, струсив з нього кiнчиками пальцiв пилюку й пiднiс до очей – роздивитися. Несподiвано Креня стрiпнув крилом i розтулив одне око. Побачивши просто над собою голову у мiлiцейському кашкетi, птах, який iще не зовсiм оговтався, розпачливо подумав: "От i все! Клямка!.. А тiльки ж думав ставати на праведний шлях..." Його крило, що мить тому стрепенулося, важко обвисло додолу, а очi закрилися знов.

– Живий! – почув вiн над собою радiсний вигук мiлiцiонера. Цей вигук повернув Кренi сили й надiю. Вiн уже смiливiше зиркнув на дiльничного i побачив, що той аж сяє вiд радостi.

"Виходить, мiлiцiя радiв, що я живий?! А пiдступна Iзольда, значить, дурила мене?!" – майнуло у пташинiй головi, бо, щиро кажучи, Креня сподiвався почути зовсiм iнше, щось на зразок: "Ага, розбiяко, попався! Ану, марш до буцегарнi!.." А тут, бачте, – "живий!"

Креня так зрадiв, що де й сили узялися! Вiн вирвався з рук здивованого Крутивуса i крiзь прочиненi дверi шугонув до лiсу, геть вiд цього проклятущого життя!

Та вже на пiвдорозi вiн раптом щось пригадав, стрiмко повернув назад, блискавкою влетiв у хату Iзольди – i за мить вилетiв звiдти iз списаним папiрцем у дзьобi...

Натовп поволi почав розходитись. Пожежники згорнули свої шланги, що так i не знадобилися, i поїхали додому. А хмара густої куряви пiд легеньким вiтерцем поволi попливла за дальнiй лiс.

Крутивус ще трохи постояв серед двору Iзольди Сократiвни, щось обмiрковуючи, а тодi попрощався з хазяйкою та Бобчиком – i теж пiшов. Вiн вирiшив нанести вiзит i докладно розпитати про коштовнi речi iншим разом: що не кажiть, а зараз у людей нещастя.

А Iзольда Сократiвна удвох iз Бобчиком заходились хутенько, але вже не так спiшно – чого спiшити, як бiда минула, а сусiди й так усе бачили! – заносити речi назад.

Останнiм вони перетягли килим з банками, в яких, за її словами, було варення на зиму.

Банки дзвiнко дзеленчали, пiдстрибуючи у килимi, i при цих звуках Iзольда завмирала на мiсцi i хапалася за серце. Можна було подумати, що коли б розбилася хоч одна банка, без варення вона б умерла.

Коли Олег та Лiза прийшли помогти сусiдам, раптом щось прудке пробiгло дiвчинцi по нозi i сховалось до кишеньки на фартушку.

– Ой!– злякалася дiвчинка i схопила брата за руку.

– Тсс! – засичало з кишеньки. – Це я, Мiнiмакс!

Лiза кинула братову руку i прикрила кишеньку долоньками.

– Рiднесенький, знайшовся! – гаряче зашепотiла вона, але з кишеньки знову засичало:

– Тихше! Не галасуй – почують. Краще йди додому, я там про все розповiм...

Сидячи в напiвтемнiй дачнiй халабудi, брат i сестра уважно слухали розповiдь Мiнiмакса.

– Як я потрапив до сусiдки, я, щиро кажучи, не знаю й сам, –. сказав дракончик. – Я був вийшов у садок викурити одну-двi сигаретки...

– Так уже одну-двi! – перебила Лiзка. – Та там пiд вишнею лишилась цiла купа недопалкiв!

– Будь ласка, не перебивай, а то забуду, – обiрвав її Мiнiмакс. – Так-от, попихкую я собi сигареткою, пiсеньку мугикаю, i так менi хороше, аж очi самi заплющуються...

– Це ти вже вигадуєш, – втрутився Олег. – Невже вiд курiння може бути хороше?

– Я ж не кажу – вiд курiння, – вирiшив Мiнiмакс не брехати, а казати щиру правду. – Просто тепло й любо було навкруги. А вiд того клятого курiння – хай йому грець, щоб я колись iще пробував ту отруту! – менi раптом запаморочилося в головi – i я, напевне, втратив свiдомiсть, бо бiльше нiчого не пам'ятаю. А коли прочумався, то ледь не вмер вiд ядучого запаху i побачив, що опинився у вашої сусiдки. Як я туди потрапив i який то був запах, так досi i не збагну.

– Моя робота! – несподiвано почулося вiд порога, i дiти побачили на дверях ворону.

– Чого так дивитесь, наче вперше чуєте, що ворона говорить? -крутнув головою Креня, а це був, звичайно, вiн. – Вас же не дивує, що Мiнiмакс говорить. Та й взагалi не дивує, що на свiтi iснують дракончики. Що ж дивного, коли я балакаю?

Логiка птаха була незаперечною, тож Олеговi тiльки й лишалося, що запросити ворону до хати.

– Дякую, – ?речно вклонився Креня i стрибнув у халабуду. – Мене звуть Креня, – представився вiн, i поки його нiхто не перебивав, швидко й стисло розказав про своє життя в Iзольди, про те, як вiн поцупив Мiнiмакса, про нашатир i про своє рiшення остаточно покiнчити, як вiн висловився, зi своїм темним минулим.

На кiнець розповiдi птах пожалiвся, що досi не знає, де жити далi. Кидати рiдний Круглик не хочеться – вiн страшенно звик до села. Та й, що не кажiть, а його рiдне гнiздо, в якому вiн народився, було саме тут!

Йому б хотiлося звити в Круглику власну домiвку, завести сiм'ю -свого часу вiн познайомився з однiєю дуже симпатичною мiською вороною, якiй страшенно надокучило життя у мiстi з його суєтою, тож вона мрiяла переселитися на село, – i виховувати дiтей.

Одне слово, плани були грандiознi, але як їх утiлити в життя, вiн уявляв погано. Адже, перебуваючи в Iзольди, птах стiльки лихого накоїв, що й не знав, чи вибачать йому.

– Вибачать! – запевнила Креню Лiзка. – Неодмiнно вибачать! Може, не вiдразу, але ж ти доведеш, який ти хороший i розумний, i всi забудуть лихе.

– А поки що можеш пожити у Максима, – запропонував Олег i розповiв Кренi про колишнього товариша Васю i про долю прокатного кота Рекса, котрий знайшов при ньому своє щастя.

– Це найкращий варiант! – вiдразу повеселiшав Креня. – Так я й зроблю. Та й заодно допоможу вашому аспiрантовi: адже я знайомий з життям птахiв, а головне – я можу про все йому розповiсти. Гадаю, мої глибокi знання прислужаться Максимовi Максименку в його науковiй роботi.

Так вони й вирiшили.

А Мiнiмакс продовжив свою розповiдь.

– Коли я прийшов до тями, хтось почав гатити у дверi, i хазяйка запхала мене в пилосос. – Максика аж пересмикнуло вiд згадки про це. – Що вам сказати! Мабуть, самому треба побувати в пилососi, аби вiдчути, що я пережив. Я наче пiрнув з головою у пухку й теплу куряву.

Вона вiдразу залiпила менi рот i нiс. Зрозумiло, курява мене страшенно розсердила, тож я почав швидко рости. Кришка пилососа вiдiрвалася, i я визволився з полону. Та пилюка, якої я наковтався по самiсiнькi вуха, теж розрослася в менi, i я почав нестримно чхати!

Бачили б ви, якi величезнi хмари куряви виривалися з мого рота, коли я чхав! Я чхав так – аж шибки дзеленчали!

Як ви впевнились, куряви я наковтався багато, тому й зчинився переполох...

– А чому все припинилося, i як ти знову поменшав? – здивувалася Лiзка, бо знала, що Максик меншає лиш тодi, коли йому гарно та приємно.

– Дивачка, – всмiхнувся дракончик. – Сама згадай, як приємно буває чхати! А менi було втричi солодше, бо вся ота гидота з кожним чихом вилiтала з мене геть, прочищались легенi. От я й поменшав вiд задоволення. А перестав чхати – i курява припинилася.

– Максику, – знову звернулася до нього Лiзка, – ти щось ранком говорив про iсторiю драконiв. То коли ж доскажеш?

– Хоч i зараз, – мовив дракончик i почав: – Як ви вже знаєте, всi дракони колись жили на Землi. На жаль, природа надiлила нас не дуже привабливою зовнiшнiстю...

– Ти дуже й дуже гарненький! – перебила його Лiзка i цмокнула дракончика в нiс. Мiнiмакс збентежився, опустив сором'язливо очi, прикривши їх пухнастими вiями, i повiв далi:

– Так-от, природа створила нас страшними. А ви, люди, чогось гадаєте, що коли iстоти не дуже привабливi зовнi, як, примiром, тритони чи жаби, то вони неодмiнно мусять бути шкiдливими або злюками. Ви дуже часто помиляєтесь! За зовнiшньою непривабливiстю може ховатися добре й чуйне серце! – Мiнiмакс задумливо помовчав. – Та не всi розумiють... Крiм того, так уже повелося, що ми, дракони, з'являємося на свiт з яйця i, проживши час, який нам вiдпускає природа, знову перетворюємося на яйце, щоб згодом народитися з нього вже з новими властивостями.

Зрозумiло, при такому життi мами нi в кого з нас не буває. Можете уявити, як важко без мами: нiхто тебе не погладить, не пригорне, нiхто казку перед сном не розкаже, а якщо ти захворiєш – нiхто не сидiтиме коло тебе ночами i не напуватиме з ложечки лiками.

От i вирiшили мої бiдолашнi предки самi добувати собi мам, та й почали викрадати дiвчат. Але хiба можна у такий нечесний спосiб придбати справжню маму?!

Не дивно, що люди не зрозумiли нас, стали нещадно знищувати наш рiд.

Звичайно, нам доводилось боронитися, та зрештою ми зрозумiли, що згоди з людьми не дiйдемо, i рано чи пiзно весь наш рiд вони винищать.

Спершу ми розсiялися по свiту, хоча й вели початок з Київської Русi. Хто оселився в Скандинавiї, хто аж до Африки залетiв, а кого доля закинула у нетрi тайговi...

Першi кiлька столiть нам жилося спокiйно. Та от люди почали подорожувати, забиратися в найглухiшi джунглi й найдальшi пустелi, -i знову настав кiнець нашому спокою. То тут, то там мандрiвники натрапляли на поодиноких представникiв драконячого роду – i влаштовували за ними справжню гонитву.

Одного чудового дня всi дракони Землi злетiлися в тайгу, на далеку рiчку Тунгуску, на таємну раду та й вирiшили полишити Землю, поки не знайдуть спiльної мови з людьми.

Сказано – зроблено!

Однiєї зоряної ночi всi дракони стартували з Землi в напрямку сузiр'я Дракона. Поскiльки їх було чимало, то вони трошки пошкодили тайгу при стартi: обпалили та повалили дерева. Мiж iншим, вашi вченi вважають, що це впав, як вони його називають, Тунгуський метеорит i повалив дерева. Так знайте: це стартували дракони! А полум'я, котре дехто з людей бачив при цьому на небосхилi, виривалося з їхнiх пащ. Адже дракони лiтають не за допомогою крил, як думаєте ви, а хвостами вперед, наче ракети, i при цьому вивергають полум'я. Крила нам -замiсть стабiлiзаторiв, а оцi ось роговi лусочки й щитки, – Мiнiмакс виразно поляскав себе по головi та спинi хвостиком, – захисний шар, що згорає, коли ми долаємо атмосферу.

– Ой, як цiкаво! – вихопилося в Лiзки, очi якої аж свiтилися в пiвтемрявi халабуди. – Майже так, як у наших космонавтiв!.. А далi, що було далi?

– Коли дракони долетiли до сузiр'я, вони знайшли там невеличку планетку, дуже схожу на Землю, й оселилися на нiй.

– Як же ви там живете?

– Точно я поки що й сам не знаю, – вiдповiв Мiнiмакс, – бо в нинiшньому своєму виглядi там ще не бував. Адже в мене закладено тiльки головну iнформацiю вiд попереднього дракона, який перетворився на яйце, з якого з'явився я. А мiй попередник, на вiдмiну вiд мене, не вмiв бiльшати чи меншати, а мiг лише робитися невидимкою.

– Отже, – втрутився в розмову Креня, – кожен дракон може щось таке, чого не може попереднiй?

– Так, – кивнув Мiнiмакс. – Щоб ми менше сумували без прабатькiвщини – рiдної Землi.

– Максику, – раптом тихо промовила Лiзка, – виходить, i ти перетворишся на яйце?.. – I оченята її враз наповнилися слiзьми.

– Виходить, так, – посмiхнувся дракончик. – Але станеться це не так уже й скоро, принаймнi для мене. Адже на Драконiї, куди я повернуся, час iде зовсiм не так, як на Землi. У вас пройде мiсяць -у нас столiття, у вас день – у нас рiк. Тому й живемо ми, за вашими земними вимiрами, дуже довго. До речi, випробування, якi чекають на мене пiсля повернення на Драконiю, триватимуть аж до початку вашої земної весни... – Тут раптом Мiнiмакс замовк i крiзь вiконечко поглянув на небо.

– Що ти там побачив?– спитав Олег.

– Дивлюся, що вже вечорiє: скоро менi готуватися до старту.

– Як?! – вихопилося в Лiзи. – Ти вже кидаєш нас?

– Так треба... – зiтхнув дракончик, бо вже встиг страшенно прив'язатися до цього симпатичного дiвчатка. – Адже мiй iнкубацiйний перiод кiнчається. Отже, тiльки-но небо вiзьметься зiрками, я зорiєнтуюся по них i полечу.

– А ти не можеш лишитися в нас? – благально зазирнула дракончиковi у вiчi Лiзка.

– На жаль, нi, – вiдказав Мiнiмакс. – Я мушу повернутися на Драконiю. Та й люди ще не готовi спiлкуватися з нами.

– А ми?! – вигукнув ображено Олег. – Хiба ми не люди?

– Звичайно, люди, – заспокоїв його Мiнiмакс. – Але ж не всi такi, як ви... Та ви не побивайтесь – я неодмiнно повернусь: адже я теж маю перетворитися на яйце. А ми це робимо виключно на Землi.

– Коли це ще буде! – зiтхнув Олег.

– Не так i довго чекати, як тобi здається, – мовив Максик i хотiв ще щось додати, але в садку несподiвано хруснула гiлка i щось важке гупнуло об землю.

Всi, хто був у хатинцi, вибiгли в садок.

Перед ними на травi пiд яблунею сидiв i злякано потирав забиту спину... Петько Психолог!

– Як ти сюди потрапив?! – наскочив на хлопця Креня. – Шпигуєш за нами?

– Ти не дуже, – вiдмахнувся вiд птаха Петько. – Сам донедавна таким же був.

Креня ображено замовк – а що вiн мiг сказати? – та Олег насунувся на Петька i грiзним голосом наказав:

– Ану, розповiдай, що почув!

– Все, – пiдвiвся нарештi Петько Психолог. – Але я нiкому не скажу! От вам слово! – Вiн ударив себе в груди. – Менi вже так набридло моє життя, що годi й казати.

– Що саме? – не зрозумiв Олег.

– Ну хiба менi потрiбнi отi грошi, що я у вас виманюю? Та нiзащо в свiтi! Але батько – ви ж знаєте! – нiяк не кине пити, от i ганяє мене на всякi заробiтки, щоб йому грошi добував, – Петько опустив голову й гiрко схлипнув.

– А ти не давай! – вихопилося в Мiнiмакса.

– Еге ж, не давай! Так вiн тодi менi я-ак дасть!

– Треба поговорити з Крутивусом, – запропонувала Лiзка. – Нехай побалакає з твоїм батьком.

– Уже балакав, – махнув рукою Петько. – Батько весь час обiцяє кинути, а потiм знов починає... Ну що, берете мене до своєї компанiї? Я таке знаю про Iзольду, таке-е!

– Без тебе знають, – стрiпнув крилами Креня.

– Може, й знають, та не все, – заперечив Петько. – От, скажiмо, про банки: що там у неї?

– Грошi, – кинув зневажливо Креня.

– А синуля її чим займається?

– Дурить людей!

– А от i не тiльки! – зрадiв Петько. – Вiн постачає матусi яйця – сотнями!

– Ну то й що? – не зрозумiв Креня.

– Ага, я ж казав, – не знаєте! – переможно усмiхнувся Петько Психолог. – А я все вистежив, поки тинявся без дiла. Так-от, щоб знали: нiякi в неї не свiжi яйця, а звичайнi магазиннi. У неї весь холодильник ними забитий: Бобчик привозить, коли по квiти приїздить. Ночами вона змиває з них нашатирем штампи, пiдiгрiває трохи, а тодi продає, як щойно знесенi, тепленькi, уп'ятеро дорожче! А назбирає пачку грошей – i в банку!

– Про банки ми вже чули, – перебив Креня. – А таке ти бачив?-Птах видобув з-пiд крила пом'ятий папiрець i поклав його перед Петьком.

Друзi схилилися над папiрцем, i Олег вголос прочитав... заповiт Iзольди!

– Звiдки це? – здивувався Олег.

– Я роздобув! – гордо повiдомив Креня.

– Стривайте, – раптом перервав розмову Мiнiмакс, який досi мовчав i про щось зосереджено думав. – Здається, я зрозумiв, як потрапив до вас!

Всi обернулися до нього.

– Мабуть, яйце, в яке перетворився мiй попередник, потрапило разом з iншими яйцями до Iзольди, а вона й продала його вам!

– Точно! – пiдскочив Олег, та враз спохопився: – Але ж на шкаралупi зоставався штамп. Чому вона його не змила?

– Дивак, – усмiхнувся Мiнiмакс, – ти ж бачив, що штамп не змився навiть в окропi! Мабуть, Iзольда подумала, що ви не помiтите, – от i пiдсунула вам яєчко iз штампом! Не пропадати ж добру.

Олеговi стало трохи прикро, що його так ошукали. Але ж завдяки цьому випадку вони зустрiлися з Мiнiмаксом! Заради цього можна знехтувати образою.

Раптом Креня спитав:

– А як же твоє яйце попало до Iзольди?

Всi знов глянули на дракончика.

– Сам не знаю, – розвiв переднiми лапками Максик, та враз ляснув себе хвостом. – Здогадався! Мiй попередник приземлився десь поблизу, а коли вiдчув, що починає ставати яйцем, почав шукати затишок – i набрiв на курник Iзольди.

– Так, напевне, й було, – погодилися всi, бо iнших пояснень не знайшлося.

– А що робити з оцим? – показав Петько на заповiт.

– Треба поспiшати, – заметушився Креня. – Iзольда може помiтити, що папiрець зник: я його витяг крiзь задню стiнку шухляди, яка вiдвалилась, – i переховає грошi в iнше мiсце.

– Я її затримаю, – запропонував Петько, – а ви бiжiть до Крутивуса.

– Домовились! – кинув Олег. – I ти, Креню, з нами.

– Нiзащо! – жахнувся птах. – Тiльки не я! – Вiн усе ще побоювався мiлiцiї.

– Тодi я з Кренею гайну до озера, – запропонувала Лiзка. -Познайомлю його з Максимом та й Максика скупаю: онде вiн весь у пилюцi. А Олег нехай бiжить до Крутивуса.

Всi погодилися з малою, i вже за мить кожен мчав у своїх справах.

10. СТАРТ МIНIМАКСА

Над озером стояла вечiрня тиша. На Лiзку, Креню та Мiнiмакса вiйнули духмянi пахощi лугових трав. Вода в озерi ледь срiблилася, i раз по раз у маленьких чорних, наче полакованих, хвильках спалахували вiдблиски перших зiрок, що вже засвiчувались на небi.

Лiза пiдбiгла до Максимового куреня.

– Оце так гостi! – вийшов з куреня аспiрант-сторож разом iз щасливим Рексом, який уже встиг полюбити нового хазяїна. – Ну, що новенького?

Перебиваючи один одного, друзi розказали Максимовi про все, що сталося в селi.

– Дiла-а! – тiльки й мовив Максим, вислухавши їх. – Що ж, я з радiстю залишу в себе Креню. Гадаю, ми з ним станемо друзями. А коли я поїду, вiн зостанеться пiд опiкою Крутивуса, i нехай тодi смiливо заводить собi сiм'ю та виховує дiтей. Тепер його вже нiхто й нiколи не покривдить.

Креня не знав, як i дякувати!

Потiм Мiнiмакс довго плескався в озерi, форкав носом i ляскав крильми та хвостом по теплiй i лагiднiй, мов парне молоко, водi, а Лiзка бiгала берегом i, як мама, гукала:

– Максику! Далеко не запливай – небезпечно! Максику! Вилазь iз води – застудишся!

А коли дракончик нарештi вибрався на берег та обтрусився, наче цуценя, Лiза насухо витерла його подолом фартушка й посадила в кишеньку – нехай зiгрiється пiсля купання!

Але Мiнiмакс скоро почав помiтно нервувати, видряпався iз затишної кишеньки i забiгав туди-сюди у травi, що вже бралася вечоровою росою.

– Чого ти метушишся? – спитала Лiзка. – Посидiв би в затишку.

– А ти поглянь на небо! – вiдказав Мiнiмакс.

Всi пiдвели голови й побачили, що на потемнiлому серпневому небi дедалi яскравiше та яскравiше проступає Чумацький Шлях.

– Значить, тобi вже треба летiти? – похнюпилась мала.

– Ще нi, але вже, мабуть, скоро, – зiтхнув дракончик. – Але ви не сумуйте за мною. Я повернусь, я неодмiнно повернусь до вас!..

– Лi-i-зо!.. – луною прокотилося раптом над принишклим озером, i дiвчинка впiзнала голос тата. – Де-е ти-ии?!

– Ой, тато приїхав! – схопилася Лiзка, i їй на очi навернулися сльози. – А ти ж як? – присiла вона коло дракончика. – Як же ми тебе проводимо?

– Пусте, – вiдказав той. – Попрощаємося зараз – i все. А ви мене з Олегом, як хочете, зможете побачити i з мiста. У вас дома балкон є?

– Навiть два!

– Тодi, як приїдете, станьте на тому, що виходить у бiк Круглика, й дивiться пильно в небо. I коли там промайне найяскравiша зiрка -неодмiнно помахайте їй: то буду я!

– Але ж у серпнi падай так багато зiрок! Як ми серед них упiзнаємо тебе?

– Упiзнаєте! – загадково всмiхнувся Мiнiмакс.

– Лi-i-зо! – знову долинув голос Валяйка-старшого. – Скiльки можна чекати?!

– Вже йду-у! – вiдгукнулась нарештi мала, взяла на руки Мiнiмакса i мiцно притулила до гарячої вологої щоки. А вiн притих -навiть не ворушився i не дихав...

Так, у цiлковитому мовчаннi, збiгла хвилина.

Зрештою Лiза випустила дракончика в зарошену траву i мовчки стрiмголов помчала через луг туди, звiдки долинав голос тата...

Всi, хто зостався на озерi, теж деякий час мовчали.

Сумний Мiнiмакс сидiв у травi, закривши свої райдужнi очi волохатими вiями, i нервово принюхувався до неба, де з кожною хвилиною прибувало зiрок.

Максим, у якого на плечi сидiв набурмосений Креня, дивився на чорну гладiнь озера, по якiй зрiдка пробiгали хвильки, наче озеру снилося щось цiкаве, i воно всмiхалося у снi.

А Рекс притулився боком до ноги нового хазяїна i застиг, наче закам'янiв. Тiльки хвiст, що безшумно сiпався iз боку в бiк короткими ривками, свiдчив, що кiт нервує.

З мовчанки їх вивiв Петько Психолог, що, мов на крилах, мчав через луг, зашпортуючись ногами у густiй травi.

– Все!.. – випалив вiн, пiдбiгаючи до куреня, i важко впав на землю.

– Що – все? – не зрозумiв Максим.

– Зараз... Тiльки вiддихаюся трохи, – сказав Петько, хвилину помовчав i почав розповiдати: – Бачили б ви Iзольду! Коли я зайшов, вона вже пакувала в ящики свої банки з грошима. Навiть на мене уваги не звернула. Ну, я їй просто вiд порога: "А що це ви робите?" Так вона аж пiдскочила: "Геть звiдси! Не твоє дiло!" – верещить. А я їй так спокiйнесенько: "Як це – не моє? А може, я допомогти вам прийшов? Нелегко ж лiтнiй жiнцi отаку купу грошей самiй тягнути в Товариство по охоронi природи". Тут її аж зацiпило!

"Яка природа?! Яке Товариство?!" – верещить. А потiм: "Хто тобi сказав таку дурницю?!" А я їй: "Записочку вашу бачив, мовляв. "Заповiт" називається". Вона – до шухляди i давай звiдти викидати геть усе. Зрозумiло, папiрця там вона не знайшла. Що тут почалося!.. Вона, мов риба на березi, хапала ротом повiтря, махала руками, наче вiтряк, а тодi колiна в неї пiдiгнулись, i вона сiла на пiдлогу. Чесно кажучи, я не на жарт злякався – ще дуба врiже стара! Принiс їй склянку води. Цокаючи зубами, Iзольда зробила кiлька ковткiв, притихла, а потiм замогильним голосом питає: "Де-е папiре-ець?.."

Я й сказав, що у Крутивуса.

Бачили б ви, як вона побивалася!

А поки вона рюмсала та ридма ридала, я, щоб затягти час до приходу Крутивуса, розказав Iзольдi про яєчко з Мiнiмаксом.

Вона як наскочить на мене!

"Ану, повтори, вражий сину! – кричить. – Ану повтори!"

Я й повторив.

Тодi Iзольда майнула на кухню, вихопила з холодильника всi яєчнi запаси – а їх було сотнi три! – i ну трощити!

Я намагався вгамувати її – та де там! Вона вiдштовхнула мене, замахнулася яйцем i верещить: "Не пiдходь! Уб'ю!.."

Зрозумiло, я одiйшов: кому хочеться стати яєчнею. А вона все б'є та б'є яєчка. Скоро калюжа з жовткiв та бiлкiв сягала їй трохи не до колiн! А їй хоч би що! Б'є та викрикує: "Мiнiмаксику! Ку-ку! Де ти, пустунчику, сховався?! Ку-ку-ку!.."

Отакою й застав її Крутивус з двома дружинниками, яких привiв Олег.

Вiн тiльки зiтхнув, коли побачив битi яйця, i сказав, що мiлiцiя тут уже не допоможе, а треба звертатися до лiкаря. Потiм вiн наказав дружинникам пакувати банки з грошима, а сам пiшов викликати для Iзольди "швидку допомогу".

З Олегом я попрощався там же, бо тато не вiдпускав його вiд себе нi на крок. А коли я нагадав про тебе, Мiнiмаксе, то Олегiв тато лиш рукою махнув.

Дракончик невдоволено форкнув, та Петько зупинив його:

– Не сердься! Олег передавав тобi вiтання i страшенно жалкував, що не може попрощатися. Вiн сумуватиме без тебе.

– Нiчого, – заспокоїв Петька дракончик, – я ще повернуся до вас. А тепер – час готуватися до старту. – I звернувся до друзiв: -Ви трохи допоможете менi?

– Кажи, що робити! – загукали всi.

– Дрiбницi! Треба розкласти невеличке вогнище. Я заправлюся вiд нього полум'ям, щоб вийти на орбiту. А там уже легше: до Драконiї я домчу за iнерцiєю.

– Як це – заправлюся полум'ям?! – здивувався Креня.

– Дивак, – усмiхнувся Мiнiмакс. – Невже ти не пам'ятаєш, як я порятував їхню газову плиту, коли в балонi скiнчився газ? Невже забув, як менi допомiг у цьому звичайнiсiнький сiрник?! А тут – цiле вогнище! Та воно варте, мабуть, тисяч i тисяч сiрникiв.

– Ну, коли справдi так, як ти кажеш, – все ще сумнiвався недовiрливий Креня, – то ми, звичайно, допоможемо, чи не так? – Вiн подивився на друзiв.

– Нема питань! – кинув Максим. – Не бувати такому, щоб ми не допомогли нашому Мiнiмаксовi!

– Пхе! – як завжди трохи презирливо каркнув Креня. – Та коли людинi, ой, пробачте, справжньому дракончиковi чогось заманеться, то я – перший помiчник для нього!

Навiть Рекс, поки що мовчазний, нявкнув i нашорошив вуха ще бiльше, наче хотiв сказати: наказуйте – все зроблю, що знадобиться!

А Петько, цей хитрун i пройдисвiт, щоправда – вже колишнiй, раптом кинув:

– Та чого це ми стоїмо. Поговорили – й до роботи!

I всi вiдразу зрозумiли, що таки справдi треба негайно допомогти дракончиковi...

Декого, може, й подивує, чого це здiймати такий переполох через якийсь там хмиз для вогнища, навiщо стiлькох пiдключати до цiєї справи – i людей, i кота, i птаха?

Що ж, нехай такий розумничок добереться пiзнього вечора до якогось озера, де береги поросли кошлатим очеретом, а вся iнша мiсцина навколо – буйнотравний луг!