Текст книги "Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)"
Автор книги: Анатолий Костецкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)
У таких випадках i приходив на допомогу Петько Психолог iз своїм прокатним котом. За двадцять копiйок на годину вiн давав потерпiлому Рекса, на якого той i списував свої провини.
Як ви зрозумiли, Олег теж вирiшив удатися до послуг прокатного кота – списати на нього розбите дзеркало й потрощений посуд. Отож довелося працювати...
Коли вiн занiс у двiр останню пару цеглин, гордо оглянув свою роботу, утер з обличчя рясний пiт i присiв на лавочку коло ворiт, на вулицi з'явився Петько Психолог з Рексом на ланцюгу. Та коли вiн наблизився до Олега i глянув через паркан на старанно складену купу цегли у дворi однiєї з майбутнiх дач, очi в нього полiзли на лоба i вiн почав ротом хапати повiтря, мов риба на суходолi.
– Що ти накоїв?! – заревiв Петько не своїм голосом.
Олег злякано пiдскочив i витрiщився на Петька, нiчого не розумiючи. Не встиг вiн спитати, що ж саме вiн учинив, як раптом з iншого боку вулички почув тi ж самi слова, але у бiльш розпачливому виконаннi.
– Ти що ж це наробив, халамиднику?!
Олег обернувся i побачив, що на пополотнiлого Петька Психолога, котрий просто врiс у землю, насувається могутня постать дядька дачника.
I тут Олег усе зрозумiв!
Виявляється, вiн так поспiшав, що перетягав цеглу не в той двiр, куди треба було, а на сусiдню дачу...
Що станеться далi – вiн не став чекати: i так можна здогадатися, хоч уявити важко... Олег спритно вихопив iз рук ошелешеного Петька ланцюжок з Рексом i щодуху помчав з рятiвним прокатним котом додому -тiльки вiтер засвистiв у вухах!
Та вдома на нього чекала нова несподiванка.
Тiльки-но Олег пiдбiг до своєї дачi, тягнучи за собою Рекса, який хоч i мовчки, але досить енергiйно опирався, як почув розпачливi схлипи сестри.
Вiн заскочив до хатинки i побачив Лiзу у сльозах. Вона сидiла на лiжку, закривши обличчя долонями, i голосно ридала.
– Лiзонько, манюнько моя! – обняв її за худенькi плечики переляканий брат. – Що сталося?!
– Максик... – ледь вимовила Лiзка, розтуляючи заплакане личко. – Максик... – I знову заревла ще голоснiше.
– Та кажи вже – що з ним?! – вигукнув Олег, коли зрозумiв, що з сестрою нiчого страшного не сталося.
Лiза звела на нього великi очi, повнi слiз, i тремтячими губами прошепотiла:
– Максик... зник!..
7. ВИКРАДЕННЯ МIНIМАКСА
Хоч була ще тiльки обiдня пора, Iзольда Сократiвна покинула поратись у курнику та з квiтами i при повному парадi метушилася по хатi.
Вiкна були затуленi важкими шторами, i свiтло крiзь них майже не пробивалося. На плечi Iзольди сидiв Креня, а на столику помiж бронзовими пiдсвiчниками у тьмяному блиманнi свiчок лежав непритомний... Мiнiмакс!
Вас дивує, як вiн тут опинився? Про це варто розповiсти докладно.
Поки Олег тягав цеглу, Лiза наводила на дачi порядок. Вона старанно та дуже обережно вимила тарiлки вiд "Геркулеса", який вони з дракончиком поїли з величезною насолодою. Потiм вона висипала з каструлi залишки кашi в тарiлку – їх лишилося тiльки двi! – для Олега i засунула її у духовку: не прохолоне, поки брат надiйде, та й не заважатиме, а то ще й ця розiб'ється.
Весь цей час Мiнiмакс дрiмав у кишеньцi Лiзчиного фартушка. Та коли мала заходилась пiдмiтати скалки вiд тарiлок i дзеркала, дракончик прокинувся i, щоб не заважати Лiзцi, легенько вислизнув iз затишної кишеньки, до якої вже починав звикати, мов до гнiздечка. Вiн озирнувся на всi боки i принюхався.
У кутку хатинки за розкладушкою вiн помiтив барвисту коробочку. Мiнiмакс покрадьки пiдповз до неї та обережно обнюхав. Пахло духмяно i солодко. Дракончик уважно придивився i прочитав на коробочцi напис:
КОСМОС
Сигарети вищого сорту
Дракончик аж захихотiв тихесенько, так його потiшив цей напис.
Що таке Космос, вiн чудово знав iз власного досвiду. Ще б пак! Жити у сузiр'ї Дракона та подорожувати звiдтiля на Землю – i не знати Космосу!
Про сигарети вiн також чув.
Рiч у тiм, що до його органiзму, незважаючи на всiлякi запобiжники й фiльтри, все ж таки проник одинокий ген курiння – так званий "тютюновий ген".
Один iз предкiв Мiнiмакса у свiй час надто зловживав тютюном -нiколи не розлучався з люлькою, яку йому подарував знайомий богатир, що сам кинув палити. Од цього ядучого зiлля предок дракончика й помер у розквiтi сил, коли йому було всього-на-всього сiмсот тринадцять рокiв. А середнiй вiк драконiв, котрi пройшли випробування i стали на масове виробництво, сягає кiлькох тисячолiть.
Коли дракони переселилися у своє нинiшнє сузiр'я, вони, маючи гiркий досвiд, почали нещадно боротися з тютюном, вiд якого – вони знали – стають сiро-жовтими й немiчними не лише могутнi дракони, а й люди, надто – дiти. Але все ж таки поодинокi порушники тютюнової заборони, на жаль, серед драконiв часом траплялися. От i до Мiнiмакса прослизнув вiд предка отой каверзний i пiдступний тютюновий ген.
Тепер, почувши п'янкий аромат тютюну вищого сорту та побачивши такий рiдний i щемливий напис – "Космос"! – той триклятий ген захвилювався, занервував, забiгав по всiх драконячих жилочках, грубо розштовхуючи лiктями антитютюновi гени, що злякано притихли вiд такої агресивної зухвалостi. Вiн i примусив Мiнiмакса хвилюватися.
Дракончик чудово усвiдомлював, що курити дуже шкiдливо – про це й зараз лементували ображенi антитютюновi гени з усiх своїх останнiх сил. Та Мiнiмакс чомусь волiв їхнiх розпачливих застережень не чути, а прислухався лише до самотнього гена-курця.
Вiн ухопив звабливу барвисту коробочку переднiми лапками, вибрався з-пiд лiжка, пiдповз до Лiзки, мiцно притискаючи свою знахiдку до животика, i смикнув малу за шкарпетку.
– Тобi чого, Максику? – нахилилась до нього Лiза.
– Та от, пiд розкладушкою знайшов, – показав Мiнiмакс сигарети.
– Ой, це ж татовi! – вигукнула здивована Лiзка. – Тiльки ж вiн покинув палити... Мабуть, приховав вiд мами про всяк випадок. Давай я їх переховаю, щоб тато не знайшов, – вирiшила Лiзка i простягнула руку, щоб забрати сигарети.
Але Мiнiмакс вiдскочив i крильцями прикрив знахiдку.
– Не дам! – запищав вiн. – Я їх знайшов, отже тепер вони -мої!
– Це ж отрута! – злякалася мала. – Ти вб'єш себе!
– За нас, драконiв, не хвилюйся, – пихато мовив Максик. -Сигарети нам смакують бiльше, нiж вам, скажiмо, тiстечка, – збрехав дракончик i додав: – Краще дай сiрники – припалити нiчим.
Лiзка не дуже вiрила дракончиковi, а втiм – хто його зна, якi у цих драконiв порядки та звички! Вона побiгла на кухню.
– Ага, ага! А сiрникiв нема! – радiсно помахала вона, коли повернулася, перед носом Мiнiмакса порожньою сiрниковою коробочкою. -Усi вийшли.
Дракончик не повiрив, попросив її нахилитись i сам зазирнув до коробочки. Та пересвiдчився, що Лiзка не обманює, i засмутився. Раптом погляд його зупинився на чималенькому дерев'яному молотку для приготування вiдбивних, який висiв над плиткою. Очi Мiнiмакса радiсно зблиснули, й вiн вигукнув:
– О! Запальничка – вищий сорт!
– Де? – не зрозумiла Лiзка.
– Та ось же, над плиткою, – показав Мiнiмакс.
– Хiба це запальничка? – засмiялася Лiзка. – Це молоток для м'яса.
– Для вас, людей, може, й молоток, а для нас, драконiв, -запальничка, – пояснив Максик. – Давай бери її та гати ось сюди! -I вiн пiдставив потилицю, щiльно вкриту роговими щитками.
– Та ти що! Я ж тебе можу вбити!
– Не хвилюйся! Хiба не бачила, як я головою у дверi бабахнув? Ото ж бо... Я ж уже казав: пiсля роботи ваших богатирiв нашi драконячi голови нiчим не проб'єш.
– Але при чому тут вогонь? – не зрозумiла дiвчинка.
– А при тому, що вiд удару по потилицi з очей посиплються iскри, а я вiд них припалю.
Лiзцi дуже закортiло поглянути на таку дивовижу, i вона наважилась. Взяла молоток, легенько розмахнулася – та бацнула Мiнiмакса по потилицi.
Нiяких iскор вона не побачила.
– От i нема нiчого! – розчаровано сказала вона.
– Звичайно, нема, якщо бити так нiжно! – розсердився дракончик. – Ану, спробуй дужче!
Лiзка розмахнулася вдруге – i поцiлила дракончиковi точно помiж вухами. Молоток дзвiнко брязнув об щитки – iз очей Максика вихопився жмут блакитних iскорок, вiд яких дракончик дуже спритно прикурив сигарету, наче робив це все своє життя. От що значить тютюновий ген! Вiн перемiг опiр iнших генiв i направив на шкiдливий вчинок бiдолашного дракончика, який нi сном нi духом не вiдав, що його чекає...
– Красотища! – мовив Мiнiмакс, глибоко затягаючись, мружачи очi й випускаючи в повiтря густий струмiнь тютюнового диму. – Нектар! Бальзам! Амброзiя!
Вiд ядучого диму Лiзка закашлялась – аж сльози з очей побiгли -замахала руками, розганяючи дим, i благально попросила дракончика:
– Максику, ти краще вийди в садок i там покури, поки я приберу, а то твiй дим очi менi виїсть.
– Нема питань, – вiдразу згодився Мiнiмакс, ухопив пачку з сигаретами i вискочив надвiр.
Там вiн розлiгся на прохолоднiй травичцi пiд вишнею, поклав поруч коробочку з отрутою i почав смалити сигарету за сигаретою, припалюючи одну вiд одної...
Лiзка тим часом скiнчила прибирати й покликала Максика, та їй нiхто не вiдповiв. Вона вийшла в садок i роззирнулася навкруги: дракончика нiде не було. Раптом погляд малої впав на пачку вiд сигарет i купку недопалкiв пiд вишнею. Мала пiдбiгла до дерева й уважно подивилася в травi. Максика i тут не було!
Тодi навколiшках вона облазила весь садок, навiть колючi заростi малини, та дракончик – як у воду впав!..
Тодi Лiзка почала голосно схлипувати i шморгати носом. На цi звуки з-за паркану вистромилася голова Iзольди Сократiвни i спитала:
– Чого, дитинко, рюмсаєш? Загубила щось?
– Дракончика, – схлипнула Лiзка, але вчасно схаменулася й додала: – Ящiрку! Вона на дракончика схожа. Я для школи впiймала, для живого куточка, а вона десь утекла.
– Пхе-хе! – реготнула сусiдка. – Та цього добра бiля озера -хоч греблю гати. Збiгай i впiймай. – З цими словами Iзольда Сократiвна крутнулася на мiсцi i зникла у своєму будинку, де, як ви пам'ятаєте, на неї чекав непритомний Мiнiмакс, котрого хвилин п'ять тому принiс Креня.
Так, так! У цьому нема нiчого дивного.
Якщо ви не забули, Креня весь час стежив за подiями на дачi, сидячи на яблунi. Коли Мiнiмакс вийшов у садок курити, птах, який був насторожi, нечутно й непомiтно перелетiв на вишню.
Чекати йому довелося не так уже й довго.
Вже пiсля сьомої сигарети в головi Максиковi запаморочилося, в ротi зробилося страшенно гiрко, жахливо защипало язика, його занудило, перед очима попливли хиткi кольоровi кола – i дракончик знепритомнiв.
Креня зразу ж злетiв з вишнi, вправно i обережно пiдхопив дзьобом нерухоме й безпорадне тiльце дракончика – i полетiв до хазяйки.
– Що це за гидоту ти в хату принiс?! – накинулась на птаха Iзольда, коли Креня поклав свою здобич перед нею на столик. – Ти що собi дозволяєш?! Усяку здохлятину додому тягнеш! Та я тебе зараз до мiлiцiї запроторю! – I намiрилась була змахнути Мiнiмакса ганчiркою зi столу, та Креня раптом, мов вiтер, налетiв на неї i дужим крилом ударив по руцi.
Од такої нечуваної поведiнки птаха Iзольда аж присiла, заклiпала очима, а тодi заверещала:
– Та я тебе! Та я тобi!.. – Вона несамовито шукала очима, чим би важким огрiти Креньку.
Про всяк випадок птах злетiв аж на шафу – далi вiд грiха! – i вже звiдти, щоб трохи остудити хазяйку, каркнув, наслiдуючи її сина Бобчика:
– Ша, хазяєчко! Без панiки! Не робiть хвилi – гра варта свiчок...
Кренинi слова вiдразу нагадали Iзольдi її рiдного синочка, що досить частенько висловлювався у такий спосiб на своєму пунктi склотари. Вона заспокоїлась, але все ще роздратовано спитала:
– Ти що там: варнякаєш, бiсова мара?
Птах вирiшив на образи поки що не звертати уваги – адже перевага була зараз на його сторонi, – а тiльки недбало кинув:
– Мiж iншим, ця, як ви кажете, гидота – справжнiй дракон на iм'я Мiнiмакс Перший.
– Ото цей?.. – Iзольда бридливо пересунула Мiнiмакса лакованим нiгтем, але знову назвати загадкове створiння "гидотою" вже не наважилась.
– Так, саме вiн, – пiдтвердив Креня i розповiв Iзольдi про все, що побачив i почув...
– Та це ж справжнiй скарб! – вигукнула Iзольда, коли вислухала птахову розповiдь. – Тепер я побудую теплицю i пiдключу до неї дракона: хай дихає полум'ям та обiгрiває її. Ох, i квiточок же в мене буде – i цiлий рiк! А грошеня-а-ток!.. – Iзольда у захватi вiд небачених прибуткiв аж заплющилась.
Раптом вона замислилась.
– А як його приручити? – спитала вона Креню. – Вiн же ось-ось оговтається, розiзлиться, коли побачить, де вiн, i все тут потрощить!
– Не бiйтеся, – заспокоїв хазяйку птах. – Якось-то обдурите його. Полякайте, наприклад, як i мене, мiлiцiєю.
– Ти маєш рацiю, – зрадiла Iзольда. – Так i вчиню. Тiльки-но вiн прийде до тями, я зразу ж розповiм йому про паспортний режим. Прописка в нього є? Нема, хо-хо! А паспорт є? Теж, хе-хе, нема! А коли так, – будьте ласкавi, голубе, до райвiддiлу – для з'ясування особи. – I вона зареготала, пишаючись собою, а Креня лиш презирливо скривився.
– Давай приведем його до тями, – мовила Iзольда, видобуваючи з шухляди пляшечку з нашатирем.
Креня, що вже й сам трохи оговтався, вiдсахнувся, бо вже колись нюхав цю гидоту, i ненароком зачепив пляшечку: вона впала й розбилася. Кiмната вiдразу наповнилась ядучим запахом – й Iзольда, затуливши носа, прожогом кинулась до дверей, ледь не пристукнувши бiдолашного птаха, що теж шугонув навздогiн.
– Чого це ви, Iзольдо Сократiвно, дверима б'єтеся? – образився Креня, поправляючи прим'яте пiр'я. – Оце така шана за все, що я зробив?
– Цить, дурню! – гримнула на нього Iзольда. Вона вирiшила, що тепер птах їй уже не потрiбний. Що вiн у порiвняннi iз справжнiм драконом? Пусте мiсце! – Можеш взагалi забиратися геть, якщо тобi тут не подобається.
– I заберуся! – вiдказав Креня. – З радiстю заберуся. Але ви, шановна Iзольдо Сократiвно, забули, видать, що навчили мене розмовляти. А якщо хтось умiє бачити, слухати й говорити, ще й при цьому знає чимало, скажiмо, про комерцiю вашу чи про банковий банк, -тут Креня зробив невеличку паузу, щоб поглянути на реакцiю хазяйки, -той при бажаннi дуже легко знайде собi вдячного спiврозмовника й слухача, ну, скажiмо, нашого глибокошановного дiльничного Крутивуса.
Iзольда аж пiдскочила вiд такої пiдступностi свого вихованця, на неї напала гикавка. Ледь-ледь подолавши її, вона вирiшила змiнити тактику.
– Кренюсю, любчику мiй чорноперий! Не звертай на стареньку бабцю уваги, прошу тебе! То я так, до слова – не подумала й ляпнула. А взагалi, я – хороша. Ти ж не забув, хто порятував тебе вiд злої смертi?
– А хто знущався надi мною все життя? Хто бив мене, голодом мордував, у клiтцi замикав?! – Нарештi Креня вирiшив вiдвести душу, бо вiдчув своїм вундеркiндiвським воронячим розумом: час священної помсти неухильно наближається!
– Я ж виховувала тебе! Для тебе ж старалася!
– Нiчого собi "виховання"! – вiдвернувся Креня.
– Було, Кренечко, ой, було-о-о! – пiдлещувалась до птаха Iзольда. – Та нащо старе згадувати – у кожного своя важка доля. А я хочу, аби моєму Бобчиковi гарно жилося, от i збираю грошики. Може, хоч йому долю полегшу.
– Еге, полегшите! – презирливо каркнув Креня. – Та вiн у вас скоро на той свiт вiдбуде, бо пиячить без просипу. I, до речi, – за вашi ж грошики.
– Не каркай, клятущий! – схлипнула Iзольда, почувши правду про свого синулю, яку старалася приховувати навiть вiд самої себе. – Вiн покине, я знаю, покине! От побачиш!
– Так вiн вам i покине! От коли б заробляв грошi трудом, потом i мозолями власними, тодi, може, й кинув би. А так – легкi набутки, нечеснi, нетрудовi, – i пропивати легко.
– Все! – не стрималася нарештi Iзольда й з усiєї сили грюкнула кулаком по столику, аж здригнулися атланти на пiдсвiчниках. – Бiльше не дам йому нi копiйки! – прийняла вона тверде, як їй здавалося зараз, i остаточне рiшення. Це, мабуть, уперше в життi, бо Кренинi слова змусили її серйозно замислитись над майбутнiм сина.
– Куди ж ви подiнете грошi, що в банках позакривали?
– Навiть не знаю, – щиро зiзналася Iзольда, бо теж уперше задумалась: а й справдi, навiщо їй цi грошi, коли їх треба ховати вiд стороннього ока, нiчого зайвого на них не купиш, щоб ненароком не запiдозрили в шахрайствi? А всi отi килими, дорогi меблi, кришталь, порцеляна, коштовнi перснi, зваленi в потаємнiй кiмнатi, – для чого все це, коли й похвалитися нема перед ким?!
Iзольда Сократiвна важко опустилася на стiлець, сховала вiдразу постарiле обличчя у подолi атласного халату – i гiрко заплакала.
– Не побивайтеся марно, – пожалiв хазяйку Креня. – Я пiдкажу вам, що робити.
Iзольда втерла сльози й уважно подивилася на мудрого птаха, нiби й справдi повiрила, що той допоможе.
– Вiдпишiть свої грошi Товариству по охоронi природи, -запропонував Креня.
Iзольда жахнулася. Як?! Її грошi, якi вона всiма неправдами на свiтi назбирала для Бобчика, – i отак, нi за що нi про що, та комусь вiддати?! Не бувати такому! Вона ще при своєму розумi!
До Iзольди вiдразу повернулися колишнiй спокiй i врiвноваженiсть, i їй навiть зробилося соромно за свою тимчасову слабiсть.
Креня нiчого не помiтив, бо Iзольда таким самим скорботним голосом пообiцяла:
– Згода, Кренечко, вiдпишу. Тiльки потiм, пiзнiше.
– Е нi! Якщо писати – то зараз, або, – Креня розправив крила, – я негайно лечу до Крутивуса.
– Куди! Стривай! – злякалася Iзольда. – Пишу! Уже пишу! – Вона схопила пом'ятий паперовий аркушик, олiвець i сiла до столика. "Напишу, аби вiдчепився, – подумала Iзольда. – А потiм... потiм викину!.."
Вона розгладила папiрець i пiд диктовку птаха написала:
ЗАПОВIТ
Всi грошi, що належать менi, добровiльно вiддаю
Товариству по охоронi природи – на утримання диких птахiв.
Iзольда Сократiвна
– Ну що, радий? – спитала Iзольда, коли Креня двiчi уважно перечитав написане. – А тепер хай папiрчик полежить поки що ось тут. – Хазяйка вiдкрила шухляду й глибоко засунула свiй заповiт. – От скiнчаться квiточки на продаж, продам курочок своїх i все оце добро, – Iзольда обвела рукою своє майно, – додам вирученi грошi до тих, що є, тодi все й перекажу твоєму улюбленому Товариству. Хай пiдгодовує бiдолашне птаство.
Креня не дуже вiрив їй, але був спокiйний: про шухлядку, де лежав заповiт, вiн знав дещо таке, про що Iзольда i не здогадувалася...
Раптом почулося жалiбне чи то попискування, чи то стогiн.
Вони кинулись у другу кiмнату, де полишили непритомного Мiнiмакса, i побачили, що дракончик ворушиться i здивовано клiпає повiками.
– Де... я?.. – кволим голосочком спитав Мiнiмакс, коли побачив над собою незнайому жiнку з птахом.
– У справжнiх друзiв, – вiдказала Iзольда i взяла дракончика в руки.
– А де Лiза й Олег? – поцiкавився Мiнiмакс.
Вiн ще досi почував себе страшенно гидко пiсля курiння, тож вiдразу заприсягнувся яйцем, з якого вилупився на свiт, нiколи в життi бiльше не торкатися тютюну в будь-якому виглядi!
– Вдома вони, де ж їм бути! Але зараз до них не можна, -вiдповiла Iзольда, бо ще не придумала, як обдурити Мiнiмакса, i пiдшукувала вiрогiдне пояснення.
Аж тут хтось щосили загрюкав у вхiднi дверi.
Iзольда заметалася по кiмнатi.
– Ой, Максику, тобi треба негайно сховатися!
– Чому? Вiд кого?
– Потiм поясню! – вiдмахнулась Iзольда. – Там таке сталося, таке-е-е!.. – Раптом на очi їй трапив пилосос "Вихрь". Вона пiдбiгла до нього й наказала Максику: – Сюди!
Дракончик прочитав назву – "Вихрь" – i не став заперечувати: адже вихори, тайфуни, бурi та смерчi – драконяча стихiя! Мiнiмакс спритно зiстрибнув з рук Iзольди у темну посудину пилососа i почув, як над ним клацнула кришка.
8. ТОВАРИШ ВАСЯ
Коли Лiза нарештi перестала плакати й докладно розказала про все, що сталося, поки Олег бiгав за прокатним котом, брат розсердився не на жарт.
– Невже ти не могла потерпiти диму? Адже терпiла, коли тато курив! Чи взагалi забрала б у Максика сигарети.
– Вiн так просив, так просив... – виправдувалась жалiслива Лiзка i знов була зiбралася плакати. Та Олег, як то кажуть, змiнив гнiв на милiсть.
– А в садку добре шукала? – поцiкавився вiн.
– Та я кожну травиночку обдивилася, навiть малину облазила! Ось, поглянь! – показала вона братовi подряпанi литки.
– Треба зеленкою намазати, – стурбувався Олег, – а то ще зараза яка причепиться.
Вiн знайшов в аптечцi пляшечку з зеленкою, наквецяв вiд душi Лiзчинi подряпини, не забуваючи сильно дмухати на них, а тодi спитав:
– Ти кажеш, сусiдка натякала на озеро?
– Ага. Казала, що ящiрок там – хоч греблю гати.
– Слухай! – Олег ляснув себе по лобi. – А не мiг Мiнiмакс гайнути туди?
– Звичайно, мiг! – зрадiла Лiзка.
– Тодi там i треба його шукати, – вирiшив Олег. – Ходiм!
– А товариш Вася? – завагалася сестра.
– Нiчого, якось обiйдеться, – запевнив брат. – Може, вiн i не такий страшний, як кажуть.
Олег ухопив сестру за руку, й вони побiгли до озера, яке охороняв загадковий i грiзний товариш Вася.
Коли показався курiнь, де мешкав сторож, брат i сестра притишили ходу i далi вже скрадалися, мов справжнi iндiанцi в розвiдцi.
До куреня лишалося метрiв сiм, коли Олег знаками наказав сестрi сховатися у високiй духмянiй травi, а сам по-пластунськи почав пiдповзати до помешкання товариша Васi.
Через кожнi два-три метри вiн зупинявся i переводив подих: продиратися крiзь густий очерет, яким поросли береги озера, та ще й безшумно, виявилося не так уже й легко.
"Мабуть, задрiмав на сонцi, – подумав Олег, – тому нiде й не видно".
Нарештi вiн пiдповз до куреня i з острахом зазирнув усередину...
Там нiкого не було!
Олег спершу навiть не повiрив власним очам. Як?! Невже цей грiзний та безкомпромiсний страж риб'ячого спокою полишив свiй пост?! А втiм, вiн теж людина, i в нього могли з'явитись невiдкладнi справи. Мабуть, гайнув десь.
Про всяк випадок Олег озирнувся довкола, але не помiтив нiякої небезпеки i вже вiдкрито звiвся на повен зрiст, а тодi гукнув до Лiзки, що сидiла в травi, наче мишка:
– Виходь! Тут нiкого нема.
Лiзка пiдстрибом побiгла до Олега.
– Що ж, – зiтхнув брат, – давай шукати. Ставай вiд мене на вiдстанi витягнутої руки – будемо iти берегом уздовж озера. Тiльки пильнуй, не про?ав його!
Сестра та брат почали повiльно продиратися крiзь очерет.
З-пiд нiг їм то там, то тут вистрибували зеленi, оранжевi та коричневi жабки, злiтали срiбнокрилi бабки й вихоплювалися прудкi коники. Iнодi брат чи сестра бачили ящiрку, що грiлася в останнiх променях лагiдного серпневого сонечка, прикривши плiвчастими повiками очi. При цьому серця їхнi завмирали. Та, побачивши, що в ящiрки немає нi крилець, анi пухнастих вiй, вони скрушно зiтхали i йшли далi.
– Олежику, – раптом тихенько покликала Лiзка, й Олег аж стрепенувся:
– Знайшла?!
– Нi, – махнула рукою Лiза, – але я подумала: якщо товариша Васi на озерi нема, то, може, просто погукаємо Максика? Вiн почує -i вiдгукнеться.
– Молодчина ти в мене! – похвалив сестру Олег. – Як я сам не додумався! Ану, давай разом: Мак-си-ку!
– Мак-си-ку-у!! – дзвiнкоголосе понеслося над притихлим озером, ударило в комишi протилежного берега i повернулося назад. -Мак-си-ку!! Де-е ти?!
– Що? Де?! Хто! – раптом, як чортеня з тютюнницi, вистрибнула з комишiв гола довготелеса й бородата постать в окулярах. Брат i сестра впiзнали в нiй товариша Васю!
Тiльки зараз вiн був не в гумовому плащi з капюшоном, а в самих плавках та в дитячiй панамцi на головi. В руках у нього замiсть страхiтливої рушницi була звичайна кулькова авторучка.
– Стiй! Заповiдна зона! Стрiлятиму! – як заведений, вигукнув товариш Вася i наставив на отетерiлих дiтей авторучку. Але враз помiтив, що в руках у нього не рушниця, злякано ойкнув та присiв у комиш.
Лiза й Олег не знали, що й робити!
Аж ось постать знову висунулася з комишiв.
– Ви що тут шукаєте? – спитав товариш Вася вже iншим, тихим i сором'язливим, голосом. – Невже не знаєте, що гратися тут заборонено?
– Пробачте, що потурбували, – смiливо вийшла наперед вiдчайдушна Лiзка, яка отямилась перша, – але ми прийшли на озеро не гратися, а в дуже серйознiй i невiдкладнiй справi.
– Тодi дозвольте поцiкавитися, що ж це за справа? – зовсiм променисте й лукаво всмiхнувся грiзний охоронець.
– Та ми... – сказав Олег, щоб Лiзка, бува, не прохопилася про дракончика. – Ми той... Ну, ловимо, одним словом, ящiрок!
– Для чого вони вам? – здивувався товариш Вася.
– Для шкiльного терарiума, – пояснив Олег. – У нас уже є жаби й вужi, а от ящiрок не вистачає.
– Ти що ж, зоологiєю цiкавишся? – спитав сторож i трохи бiльше висунувся з комишiв.
– Трохи... – збрехав Олег, бо насправдi природознавство не входило в список його улюблених шкiльних предметiв.
– Зоологiя – це прекрасно! – аж засяяли пiд окулярами очi товариша Васi, i зразу стало видно, що це досить молодий хлопець. -Я сам за фахом – бiолог, спецiалiзуюся iз зоологiї! Адже вивчати живу природу в усiх її рiзновидах i проявах – неябияка складна i повчальна справа. Хоча б тому, що ми, вивчаючи тваринний свiт, зможемо набагато глибше пiзнати й самих себе. – Голос сторожа звучав так захоплено й натхненно, що Олег подумав: доведеться, напевне, прослухати цiлу лекцiю.
Та вiн помилився.
Товариш Вася раптом обiрвав свою промову i вже бiльш строго запитав у дiтей:
– А навiщо ви мене кликали?
– Вас?! – щиро здивувались Олег i Лiзка.
– Та мене, мене! Адже я звуся Максимом, а друзi кличуть Максом. Мiж iншим, – спохопився Максим, вiн же товариш Вася, – звiдки ви взнали моє справжнє iм'я?
– А ми його й не знали, – здвигнула плечима Лiзка, та Олег рукою вiдсунув її. Вiн зрозумiв: Максимовi можна про все розповiсти, тож так i зробив...
Сторож Максим жодного разу не перебив Олега, нi про що не перепитав, а уважно дослухав до кiнця. I коли Олег нарештi зупинився, почав перебирати довгими пальцями свою густу бороду.
Видно було, що Максим дуже зосереджено й напружено про щось розмiрковує, тож дiти його не смикали. Нарештi сторож, здавалося, щось придумав. Вiн дзвiнко клацнув своїми довгими пальцями – аж жаби булькнули у воду! – i весело промовив:
– От що! Я знаю, що дiти, такi, як ви, люблять вигадувати собi всяких казкових iстот. Нi, нi, не перебивайте!.. – зупинив вiн жестом Лiзку та Олега, якi збиралися заперечувати. – Так от, дiти -страшеннi вигадники й фантазери, але ви надто вже реалiстично i правдиво все описали. Отже, я згоден повiрити, вiдкинувши вашi фантазування про космiчнi мандри дракона та про дихання вогнем, лиш у те, що ви зустрiли крилату ящiрку. Тим паче, наукою доведено: в прадавнi часи iснували лiтаючi ящери. Отже, вiдкритий вами вид, можливо, якраз i належить до класу викопних iстот. До речi, лiтаючi ящiрки подекуди ще зустрiчаються.
Олег подумки тiльки всмiхався: мовляв, кажи-кажи, але ми-то з Лiзкою знаємо, хто такий Мiнiмакс насправдi! Але переривати Максима не став, бо добре бачив: той не на жарт зацiкавився дракончиком, то хiба не байдуже – вiрить вiн у драконiв чи вiрить лише в ящерiв? Аби допомiг знайти Мiнiмакса.
А Максим вiв далi:
– Тепер давайте розробимо стратегiю i тактику пошукiв релiктової iстоти, до яких, на мою думку, належить ваша крилата ящiрка. Заходьте сюди! – Максим розсунув густi комишi понад самою водою, i дiти побачили за ними невеличкий зручний столик iз неструганих свiжих дощок, на яких мiсцями ще проступала живиця. Столик був завалений паперами й книжками, лежали на ньому збiльшувальнi скельця i стояв справжнiй мiкроскоп – як у шкiльному кабiнетi бiологiї.
– Не дивуйтесь, будь ласка, – посмiхнувся сторож, коли побачив видовженi обличчя дiтлахiв, – це мiй потаємний робочий кабiнет-лабораторiя. Ви розкрили менi свою таємницю, от я й розкриваю вам свою, бо бачу: люди ви надiйнi. Максим вiдсунув на край столика папери, звiльнивши мiсце, i запросив дiтей сiдати просто на стiл. Сам вiн звично сiв на землю, де лежала невеличка подушечка, майстерно сплетена iз висушеного очерету, i почав розповiдати:
– Ви вже знаєте, що звуть мене не товариш Вася, а Максим Максименко, i сторож я тимчасовий. Насправдi ж я – аспiрант Iнституту кiбернетики останнього року навчання. Моє навчання кiнчається восени, от я й вирiшив усi матерiали своєї наукової роботи звести докупи. Та в мiстi, ще й улiтку, зробити це дуже важко. А тут мiй колишнiй однокласник – та ви його добре знаєте, це ваш дiльничний Крутивус -сказав, що в Круглику звiльнилося мiсце сторожа. Я i згодився посторожувати до жовтня. По-перше, – на свiжому повiтрi й тихо. По-друге, – не так далеко вiд Iнституту кiбернетики. Та головне, -я тут ближче до живої, а не до лабораторної природи. Адже я вивчаю взаємодiю природи та людини.
– Щось тут не так уже й часто зустрiнеш людей! – зауважив нiби мiж iншим Олег, натякаючи, що Максим залякав дачникiв, i нiхто не наважується й носа поткнути до озера.
– Пусте! – посмiхнувся сторож, бо чудово зрозумiв його натяк. -Людей менi для роботи i так вистачає, а от природи замало. Та й працювати на самотi краще. Тому й довелося влаштувати невеличкий маскарад. Тепер ви все знаєте про мене, а я – про вас, – пiдвiв пiдсумки колишнiй товариш Вася. – А зараз – до дiла: шукати вашого, як ви кажете, дракона Мiнiмакса!
Максим Максименко не дуже вiрив в iснування драконiв, але сподiвався, що така дивовижа, як крилата ящiрка, дуже прислужиться науцi. А може, й випаде зробити якесь вiдкриття!
Але тiльки-но трiйця пошуковцiв вибралася з кабiнету-лабораторiї, як просто з-пiд Олегових нiг вистрибнув... прокатний кiт Петька Психолога!
Виявляється, вiн теж не марнував часу. Коли Олег примчав з Рексом на дачу i довiдався, що зник Мiнiмакс, то, зрозумiло, про кота вiдразу забув, а той скористався з цього i дременув на озеро.
Вiн давно вирiшив позбутися своєї принизливої ролi прокатного кота, оселитися на березi озера, ловити рибку й полювати iншу дичину, а з часом перетворитися на справжнього дикого сiамського котяру, якими були його предки до одомашнення. I ось нарештi випала слушна нагода.
Рекс страшенно перелякався, побачивши, що на нього насувається троє людей, i вистрибнув iз своєї засiдки в комишах, щоб дати дьору. Та Максим виявився спритнiшим за нього. Одчайдушним смiливим стрибком вiн догнав кота i встиг ухопитися за ланцюжок, який досi телiпався на Рексовiй шиї.
Рекс заплющив очi, прощаючись iз життям, i вирiшив битися за своє котяче право на свободу до останньої шерстиночки на хвостi.
Але замiсть нещадних ударiв кулаками кiт вiдчув нiжнi й теплi долонi, котрi заспокiйливо гладили його по наїжаченiй вигнутiй спинi й чухали за притиснутими до крутолобої голови вухами.
Кiт обережно розплющив очi – i побачив над собою веселе й лагiдне бородате обличчя в окулярах, за скельцями яких промiнилися добрi очi.
I бiдолашний Рекс, який все своє котяче життя бачив самi лише погрози, побої та знущання, зараз сьомим котячим чуттям зрозумiв: перед ним не ворог, а друг!..
Вiн не помилився.
Сторож-аспiрант, не полишаючи пестити ошелешеного й приголомшеного кота, звернувся до нього:
