Текст книги "Мiнiмакс - кишеньковия дракон, або День без батькiв (на украинском языке)"
Автор книги: Анатолий Костецкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)
Та вiдколи Круглик почали заселяти дачники, воронячому раюванню настав край. Каркання й галас чорноперої колонiї, якi здавалися кругликiвцям чимсь природним i невiд'ємним вiд самого життя, дачникам чомусь не припали до смаку. Вони почали жалiтися й писати до начальства: мовляв, вороняча колонiя заважає їм жити.
I от до Круглика навiдався чоловiк у мiлiцейськiй формi, походив, побалакав про щось iз дачниками та й поїхав собi. А згодом з'явився знову, тiльки вже не один, а в супроводi двох дядькiв з мисливськими рушницями.
Дядьки почали бабахкати у небо – знявся страшенний лемент, бiдолашних ворон пройняв невимовний жах, i пташина колонiя подалася хтозна-куди, щоб уже бiльше нiколи не повернутися до рiдних домiвок.
Креня ж при перших пострiлах вiд переляку пiдскочив угору – i випав iз гнiзда, бо ще не навчився як слiд лiтати.
"Мисливцi", розiгнавши ворон, подалися геть, а Креню, переляканого й немiчного, пiдiбрала Iзольда. Так вiн i оселився в неї. Зрозумiло, його дитяча пам'ять мiцно утримувала образ людей з рушницями, якi ледь не до смертi нажахали його родичiв, тож Iзольда вiдтодi й користувалася цим: щоразу, коли птах пробував був заперечувати хазяйцi, вона грозилася здати його в мiлiцiю або ж покликати мисливцiв.
I хоча в Круглику мисливцiв не було, а дiльничним iнспектором працював веселий рум'янощокий хлопець iз дивним, як на нього, прiзвищем Крутивус – його дитинне обличчя досi не вiдало, що таке бритва! – та згадка про давнього кривдника у мiлiцейськiй формi лишилася в Кренi назавжди...
Кренею Iзольда назвала птаха на честь свого таточка. Вона ж i навчила Креню розмовляти, а слухати й запам'ятовувати почуте вiн умiв чи не вiд народження: адже й у ворон, як i в людей, теж бувають свої вундеркiнди.
Ворона була потрiбна Iзольдi для того, аби узнавати, що де робиться. Вона примушувала птаха лiтати по Круглику, пiдслуховувати плiтки й чутки та переповiдати їй.
Знаючи майже всi таємницi як мешканцiв Круглика, так i дачникiв, Iзольда, лише натякнувши на свою обiзнанiсть, легко "вибивала" для себе будь-якi блага: то мiнеральнi добрива для квiтiв, то новi дошки для паркану, а то й письмову подяку для свого Бобчика "за сумлiнну роботу у сферi обслуговування".
Ще Креня мусив узнавати, де намiчаються весiлля чи похорони. От де Iзольда й Бобчик грiли руки!
Iзольда Сократiвна першою мчала до мiсця подiї зi своїми квiтами, бо знала: лише у цих двох випадках люди навiть не питають, скiльки коштує букет, а платять, що скажеш. Та й Бобчик, якого Iзольда вiдразу сповiщала термiновою телеграмою, прилiтав своїми "Жигулями" на весiлля чи похорони за порожнiми пляшками. Пiсля такого вiзиту на дверях приймального пункту склотари, де вiн працював, кiлька днiв висiла промовиста табличка: "Немає тари!", а на полицях "банкового банку" Iзольди ставало тiснiше...
Роль шпигуна зовсiм не подобалася птаховi, вiн затаїв на Iзольду страшенну злiсть i при першiй же нагодi мрiяв помститися. Але жах перед мiлiцiєю поки що змушував Креню коритися хазяйцi, та й для помсти нiяк не траплялося слушної нагоди...
Отак насправдi жила Iзольда Сократiвна, ховаючись вiд стороннiх очей за щiльним високим парканом та за славою душевної i безкорисливої жiнки.
Отже, почувши Лiзчин зойк, вона вигнала Креню з клiтки i наказала:
– Негайно лети до Валяйкiв: поглянь, чого раптом цi вихованi дiточки галасують.
– На голодний шлунок? – обурився Креня, бо хазяйка навiть не згадала про снiданок. – I не подумаю!
– Що-о?! – гримнула Iзольда. – I не подумаєш?! Так я зараз, ось-ось... – I вона вдала, нiби збирається бiгти надвiр i щосили гукати на помiч дiльничного мiлiцiонера Крутивуса: так вона вже не вперше лякала птаха.
I хоч Креня в глибинi своєї воронячої душi трохи сумнiвався, що мiлiцiя може стати Iзольдi з її квiточками в пригодi, але страшний спогад дитинства знову примушував його скоритися...
– Лечу, вже лечу! – замахав птах крилами. – Але хоч макову росиночку!
– На вже, ненажера, вдавися! – "розщедрилась", пожалiвши птаха, Iзольда й кинула йому заплiснявiлу обсмоктану кiстку.
Креня спершу ображено й гордовито вiдвернувся, та голод, як то кажуть, – не свiй брат, i вiн пiд презирливим поглядом Iзольди, квапливо обдзьобав ледь помiтнi залишки курятини, утер дзьоба кiгтистою лапою i тiнню шугонув у прочинену кватирку.
5. ЗНАЙОМСТВО ЗБЛИЗЬКА
Пiдлiтаючи до лiтньої кухнi Валяйкiв, Креня ненароком зачепив металевий кухоль, що висiв на яблуневiй гiлцi. Кухоль iз дзенькотом упав на землю – i птах вiд ляку аж завис у повiтрi. "Все! – майнуло в його головi. – Тепер уже точно здадуть у мiлiцiю!.." Та, на його подив, нiхто на дзенькiт просто не звернув уваги, тож Креня, вже обережнiше, вмостився на нижнiй гiлцi й уважно почав мотати на вуса, пробачте – на дзьоба, – все, що дiялося в кухнi...
Олег нарештi оговтався вiд того, що побачив i почув. Вiн пiдвiвся з землi, пiдсунув до себе низенький дерев'яний ослiнчик, вимкнув газову плитку – в балонi вже кiнчався газ – i вирiшив докладно з'ясувати, що ж трапилось.
– Прошу вибачити, – звернувся вiн якомога спокiйнiше до крилатої ящiрки, що вмiла говорити, – але менi не зовсiм зрозумiло: ви кажете, нiбито ви...
– Кажу, що чуєш! – не дуже ввiчливо перебила його ящiрка. – Я – дракон Мiнiмакс Перший i поки що останнiй. – При цьому "ящiрка"-дракон гордо розправила крильця i кумедно настовбурчила роговi лусочки на мордочцi та колючки на довгому зеленому хвостi. -А коли деякi особи, котрi безпiдставно, як я переконався, iменують себе "гомо сапiєнс", тобто людиною розумною, мислячою, не розумiють елементарних iстин, то й нiчого в такими правити теревенi! – Мiнiмакс скiнчив свою промову й зарозумiло вiдвернувся, утупивши райдужнi очицi, прикритi повiками з блакитними вiями, в Лiзку, що стояла коло плити й усмiхалася.
Олег не знав, що й вiдповiсти цiй пихатiй, як на нього, потворi, тож перевiв погляд на сестру.
– Чого всмiхаєшся? – невдоволено мовив вiн. – Краще б узяла й прибрала! Онде всю пiдлогу залила яйцями та засмiтила шкаралупками!
Лiзка заходилась прибирати, а Олег трохи заспокоївся, "випустив пару", як сказав би тато, i знову звернувся до пихатої ящiрки, що називала себе Мiнiмаксом:
– Наскiльки я зрозумiв, добродiю, ви назвалися драконом?
– Точнiше не скажеш! – глузливо посмiхнувся Мiнiмакс, якщо припустити, що маленькi крилатi ящiрки вмiють посмiхатись.
– Але наскiльки я знаю, – вiв Олег далi, – про драконiв наукових даних нема. Хiба що в казках чи билинах є згадки про них. Але то – вигадки. Та й ви, пробачайте менi, щось не дуже схожi на тих драконiв, про яких менi довелося чути й читати. Справжнi дракони – це велетенськi створiння, якi дихають полум'ям. Ви ж на вигляд -звичайнiсiнька ящiрка, хiба що з крильцями.
– От я зараз покажу тобi ящiрку! – пискляво вигукнув Мiнiмакс. – От зараз ти побачиш у мене! – I вiн просто на очах у вкрай переляканого Олега почав рости!
Ось Мiнiмакс збiльшився до розмiру морської свинки.
Ось вiн уже перерiс кота!
Ще трохи – i...
Олег, навiть не уявляючи, що може бути далi, так стиснув руки, що хруснули пальцi. Та раптом Лiзка, ця весела, балакуча Лiзка, смiливо пiдскочила до "ящiрки", обняла її за лускату шию, притулила свою золотаву голiвку до гостровухої голови дракончика i нiжним голосочком, якого Олег вiд неї досi й не чув, прошепотiла створiнню у самiсiньке вухо:
– Мiнiмаксику, любий, заспокойся, будь ласка! Невже ти не бачиш: братик жартує.
"Хорошi жарти! – подумав Олег, та вголос нiчого не сказав. -Отак ковтне тебе ця потвора – навiть черевикiв не знайдуть!.."
Лiзка ще мiцнiше притулилася до дракончика, i той – на превелике здивування Олега! – вiдразу почав меншати.
Зменшившись до розмiру звичайної ящiрки, вiн сказав:
– Та хiба я що? Я – нiчого. Але ж вiн перший почав! – Мiнiмакс махнув колючим хвостом на Олега. – Чого вiн "ящiркою" дражниться! Я ж не кажу йому нiчого образливого, хоч вiн теж не Котигорошко чи, скажiмо, не Добриня...
Крити було нiчим. Олеговi справдi до могутньої статури наших славетних казкових богатирiв було дуже далеко. Худющий – аж кiстки полiчити можна! – вiн ще й горбився так, що лопатки випиналися з-пiд майки, наче з них ось-ось вибрунькуються крила.
Влучне спостереження нiкчемного дракона не просто образило хлопця, а й змусило замислитися. Вiн зразу ж дав собi слово зайнятися зарядкою вже не для батькiв, а в першу чергу для себе.
– Звiдки ти знаєш про Котигорошка й Добриню? – поцiкавився Олег i навiть не помiтив, що перейшов на "ти".
– Менi – та не знати! – буркнув дракончик. – Вашi богатирi стiлькох моїх предкiв марно понищили – i не злiчити! Силу їм, бачте, дiвати було нiкуди! Ворогiв землi Руської мало – так давай мiць свою на бiдолашних дракончиках випробовувати, гатити чим попало їм по головах: хто довбнею, хто палицею залiзною, а хто й мечем... – I раптом гiрка сльозина викотилася з райдужного ока дракончика.
– Мiнiмаксику, не плач! – погладила його мiзинчиком по голiвцi Лiзка, а Олег додав:
– Не побивайся, то минулося...
Вiн, коли говорити по щиростi, не дуже вiрив дракончику, але побоювався, що Мiнiмакс розсердиться i знов почне рости.
Олег уже переконався в його дивовижнiй властивостi: варто було роздратувати чи образити дракончика, як вiн вiдразу ж починав бiльшати. I до яких розмiрiв вiн мiг виростати, Олег не уявляв, а експериментувати йому аж нiяк не хотiлося. Зате, коли дракончику сказати кiлька лагiдних слiв, пiдлеститися комплiментом та ще й приголубити – вiн вiдразу зменшувався до розмiрiв звичайнiсiнької ящiрки.
Особливо добре на Мiнiмакса впливала Лiзка, до якої дракончик увесь час, поки точилася розмова, горнувся й тулився, мов кошеня.
– А звiдки в тебе таке iм'я? – Олег вирiшив з'ясувати все, а заодно й перевiрити своє припущення.
– Просто я можу меншати чи бiльшати, як захочу. "Мiнi" – це вiд слова мiнiмум, тобто маленький, а "Макс" – вiд максимум, що означає великий.
– I до яких розмiрiв ти можеш бiльшати? Може, як слон? -усмiхнувся Олег.
– Зараз побачиш! – грiзно вiдказав Мiнiмакс i почав так швидко рости, що вiдразу сягнув Лiзчиного плеча!..
– Стривай! – вигукнула Лiзка. – То Олег просто так, не подумав, а ти вiдразу...
– Нехай думає! – кинув Мiнiмакс i знову зменшився, а Олег звернувся до дракончика вже зовсiм запобiгливо:
– Вибач, бiльше не буду... Я ще хочу спитати: чому ти не просто Мiнiмакс, а Мiнiмакс Перший? Адже порядковими номерами називали тiльки королiв та царiв.
– Нiякий я не король i не цар, – вiдмахнувся Мiнiмакс. – Просто я – перший з нової експериментальної серiї драконiв типу " Мiнiмакс".
– Що за серiя, що за тип?! – здивувався Олег. – Та й взагалi, звiдки, нарештi, ти тут узявся?! – мимоволi вихопилося у нього питання, яке, мабуть, варто було задати найпершим.
– Звiдки, звiдки! – передражнив дракончик. – Звiдти! – махнув хвостиком на яєчну шкаралупу, зметену Лiзкою в невеличку купку.
– Невже з яєчка?! – не повiрив Олег.
– А то нi! – усмiхнувся Мiнiмакс. – Адже всi дракони з'являються з яєць: там наш початок i кiнець.
Олег, усе ще не дуже вiрячи драконовi, нахилився й пiдняв шкаралупки.
Частина з них вiдразу розсипалася в його руках, але двi половинки, наче розрiзанi навпiл, були цiлiсiнькi. Олег тихенько натис на одну -нiчого! Тодi дужче... Теж нiчого!..
Тодi вiн затис шкаралупку мiж долонями i здавив так, що аж почервонiв вiд зусилля.
Мiнiмакс, який пильно спостерiгав за хлопцем, хитрувато пiдморгнув Лiзцi i глузливо кинув:
– Дави, дави! Можеш навiть молотком вгатити чи пiд трактор покласти – все одно не розiб'єш! Адже це не проста шкаралупка, а _драконяча_.
Нi до молотка, нi до трактора Олег, зрозумiло, не вдався – видно, й справдi шкаралупа була незвичайна. Вiн хотiв був кинути її в смiття, як раптом на однiй з половинок помiтив червоний штамп, схожий на той, що ставлять на магазинних дiєтичних яйцях.
Iншим разом це не привернуло б уваги хлопця. Але ж яйця кипiли! А Олег знав, що в окропi фарба змивається. На цiй же шкаралупцi штамп був, як новенький!
Олег уважно придивився до нього i голосно прочитав:
Дракон типу Мiнiмакс
Експериментальна серiя
Iнвентарний номер – 1
"Ну й ну! – подумав хлопчик. – Мабуть, i справдi ця ящiрка не обманює... А може, це нашi кiбернетики щось нове винайшли?! -блиснула думка. – Може, яйце випадково потрапило вiд них до курника Iзольди? Адже Iнститут кiбернетики не так уже й далеко вiд Круглика!.. Виходить, Мiнiмакс – штучний, а не справжнiй, така собi кiбернетична iграшка".
Думка сподобалась Олеговi, i вiн вирiшив перевiрити своє припущення.
– От я тобi дам "iграшка"! От я тобi перевiрю! – аж скипiв Мiнiмакс. – Ти гадаєш, я не знаю, про що ти подумав?!
Мiнiмакс випручався з Лiзчиних рук i стрибнув Олеговi на колiна.
– Ось, помацай! – дракончик тицьнув йому в руку свого колючого хвоста. – I тут!.. I ось тут!.. – вiн пiдставляв пiд Олеговi тремтячi пальцi то нiс, то крильця. – Краще, краще мацай! Ну як -пересвiдчився!
Олег присоромлено мовчав. Вiн переконався: Мiнiмакс був живий-живiсiнький, справжнiй-справжнiсiнький!
– Ото ж бо й воно! – гордо мовив дракончик i, зiстрибнувши з колiн ошелешеного i враженого хлопця, повернувся до Лiзки, яка нишком хихотiла в кулачок.
Олег здивувався: "Телепат! Думки читає!.." – i вирiшив бiльше не сумнiватися в iснуваннi дракона Мiнiмакса Першого.
– Ти переконав мене остаточно, – сказав вiн уголос i запитав: -А що означає цей напис?
– Дрiбницi. Кожний тип дракона з'являється лише в одному примiрнику. Вiн повертається на Землю...
– Як повертається? – перебив Олег.
– То вже наша, драконяча, справа, – ухилився вiд вiдповiдi Мiнiмакс i повiв далi: – Так-от, вiн повертається на Землю, бо тут наша прабатькiвщина, i обертається на яйце. Потiм новий дракон вилуплюється на свiт, щоб пройти пiдготовчий перiод росту. Пiсля цього вiн повертається додому. Там його перевiряють i, якщо вiн пройде всi необхiднi випробування, його розмножують. У цьому дракони, мiж iншим, вiдрiзняються вiд вас, людей, яких розмножують без попереднiх випробувань: що вийде, те й вийде!..
Вiдверто кажучи, балачки Мiнiмакса образили Олега як представника людства. Якийсь там дракон, а ставить себе вище за людину! Як вiн, дурненький, не збагне: адже це прекрасно, що люди такi рiзнi! Навiть уявити страшно, коли б їх спершу випробовували в одному примiрнику, а тодi розмножували... Виходить, не сподобався комусь – знiмай його з виробництва, а припав до смаку – живи в сотнях i тисячах! Ну й ну... Ще нароблять отаких, як Петько Психолог, – що тодi буде?!
При згадцi про свого однолiтка, сусiда по Круглику, Олег аж здригнувся, та вiдiгнав вiд себе цi думки.
– Мiнiмаксе, а звiдки ти так добре знаєш людей? – спитав Олег i вирiшив про всяк випадок iще раз – останнiй! – закинути "наживку". – Чи не в Iнститутi кiбернетики довiдався?
Та дракончик "наживку" не ковтнув. Вiн презирливо зиркнув на Олега, усмiхнувся його нескiнченним i марним спробам розкрити таємницю, i вiдказав:
– Снився менi твiй iнститут!.. У вас там забавками займаються, а у нас – справи серйознi.
– Де – у вас?
– Звiсно де – в сузiр'ї Дракона!
– Де-де?! – в один голос перепитали брат i сестра.
– В сузiр'ї Дракона! – повторив Мiнiмакс. – Там, де ми всi живемо. От ви, люди, живете на Землi, в Сонячнiй системi. А ми, дракони, мешкаємо на планетi Драконiї, яка знаходиться у сузiр'ї Дракона. Це – найменша планета сузiр'я, вона дуже схожа на Землю. Ми там досить давно оселилися, хоч iнкубацiйний перiод виведення з яєць та пiдростання ми досi проходимо на Землi. Я вже казав: драконячий рiд походить iз Землi.
– От тепер зрозумiло! – полегшено зiтхнув Олег. – Але все ж поясни: от ти щойно вилупився з яєчка, то звiдки ти стiльки знаєш?
– Необхiднi знання нам переходять у спадок через гени вiд попереднього дракона. Ти чув про генетичний код?
– Щось чув... – вiдказав Олег, бо й справдi чув вiд тата про це. Гени – такi невидимi штуки, якi передаються дiтям вiд батькiв, тобто успадковуються. I саме завдяки генам, генетичному коду, дiти мають чи то мамин колiр очей, чи то ходу батька, а то й характер та зовнiшнiсть бабусi чи дiдуся. Одне слово, гени – рiч могутня, хоч i невидима. Без генiв, як то кажуть, – i не туди, i не сюди...
– Максику, – лагiдно звернулася до дракончика Лiзка: вона вирiшила називати його скорочено, – ти забув розказати про свою планету.
– Нiчого я не забув, – вiдповiв Максик. – Просто я дуже зголоднiв, бо вiд народження ще й рiсочки в ротi не мав.
Брат i сестра винувато заметушились у пошуках чогось їстiвного. Великих запасiв на дачi, ясна рiч, не було – адже вони вже мали сьогоднi вертатися додому: завтра – до школи. Та все ж у шафцi над плиткою Олег знайшов пiвпачки вiвсяної крупи "Геркулес".
– Годиться? – показав вiн пачку дракончиковi.
– Смакота! – вигукнув той, прочитавши назву. – Ми, дракони, полюбляємо все, вiд чого можна стати здоровим i дужим. А тут сама назва – "Геркулес" – натякає на силу. Давай!
– Доведеться трохи зачекати, поки звариться.
– Та вже потерплю, – погодився дракончик, видряпався по Лiзчинiй нозi й сховався в невеличкiй кишеньцi на її фартушку.
– Ой! – усмiхнулася мала й погладила Максика. – Тепер ти вже не просто дракон Мiнiмакс, а кишеньковий дракон!
Мiнiмаксовi назва сподобалась, i вiн нiжно потерся вушком об Лiзчин пальчик.
А Олег налив у каструльку води i ввiмкнув газову плитку. Та полум'я над конфоркою ледь пурхнуло – i щезло. Хлопець покрутив туди-сюди ручку – дарма!
– Все, – зiтхнув вiн. – Газ у балонi скiнчився.
– Пусте! – мовив Мiнiмакс i вистрибнув з кишеньки. – Де тут у вас плитка пiдключається?
Олег показав.
– Та-ак, – мовив дракончик, знiмаючи шланг з порожнього балона. – Запалюй сiрник! – наказав Лiзi.
Мала запалила сiрник i чекала.
– Тепер сунь сюди! – роззявив рожеву пащу дракон.
– Обпечешся! – зойкнула Лiзка й вiдвела руку.
– Кому кажу – сунь! – розсердився Мiнiмакс. – Нам, драконам, вогонь – як вам шоколадне морозиво!
Лiза обережно наблизила палаючого сiрника до пащi дракончика, i той довгастим, наче в справжньої ящiрки, язичком лизнув полум'я, солодко замружився, а тодi ухопив шланг вiд плити у пащу i крiзь зуби гукнув:
– Жапаюй конфойку!
Олег не дуже вiрив, що з цього щось вийде, але ввiмкнув конфорку – i вона запалала веселим вогником!..
Вже за кiлька хвилин вiвсянку можна було подавати на стiл.
– Ну як? – хитро примружився Мiнiмакс, коли виплюнув уже непотрiбний шланг.
– Генiально! – вигукнули брат i сестра.
– Тодi – до столу! – скомандував дракончик i перший помчав до будиночка.
Бiдолаха, мабуть, так зголоднiв, що мчав, не розбираючи дороги, i з усього розгону буцнувся головою у дверi, на яких висiло мамине улюблене дзеркало.
Дверi гойднулися, Мiнiмакс м'ячиком вiдскочив вiд них – i вчасно! Тої ж митi дзеркало на секунду зависло в повiтрi, а тодi з веселим дзенькотом брязнуло об землю.
– Ой! – сплеснула руками Лiзка, забувши, що тримає тарiлки для кашi. Зрозумiло, що й тарiлки лише дзенькнули об землю i розсипалися на скалки, перемiшавшися з уламками дзеркала.
– Що ж тепер буде?! – схопився за голову Олег.
– А що? – здивувався Максик. – У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Голова – спасибi генам! – цiлiсiнька. Адже вашi богатирi так нагатили моїм предкам голови, що тепер моя може витримати будь-якi удари.
– Та я не про твою голову, я про дзеркало! – бiдкався Олег. -Воно розбилося, отже чекай неприємностей.
– Пхе, дзеркало! – кинув зневажливо Мiнiмакс. – Невже ти вiриш у всякi забобони?
– Забобони тут нi до чого, – вiдмахнувся Олег, бо й справдi не вiрив у них. – Рiч у тiм, що це – мамине дзеркало, отже прочуханки не минути.
– Справдi... – погодився Мiнiмакс. – Що ж робити?
– Я знаю! – пiдстрибнула Лiзка. – Скажемо, що це кiт Петька Психолога!
– Але ж валити на безневинного кота – нечесно, – не погодився Олег. – Може, хай Мiнiмакс признається мамi?
– Ти що?! – замахала руками сестра. – Та хiба мама повiрить, що у нас є дракончик?
– Еге ж, не повiрить, – пiдтримав Лiзу Мiнiмакс. – Дорослi -вони такi... – Видно було, що йому аж нiяк не хочеться знайомитися з таємничою "прочуханкою", про яку з таким вiдчаєм говорив Олег. – Але до чого тут кiт?. Хiба вiн допоможе?
– Цей кiт – допоможе, будьте певнi! – сказав Олег i додав: -Гаразд, бiжу до Петька за котом, а ви снiдайте без мене.
6. КIТ НАПРОКАТ
Петько Психолог мешкав на протилежному кiнцi Круглика. Вiн хоч i вчився в мiстi, у сусiднiй з Олеговою школi, та й жив там досить давно вдвох iз мамою, але кругликiвцi вважали його мiсцевим. По-перше, вiн у Круглику народився. По-друге, батько його жив тут. Отож щолiта Петько Психолог приїздив, як вiн висловлювався, "в рiднi пенати", до батечка.
Батьки його розлучилися, коли вiн був зовсiм малий. Мама з Петьком перебралася до мiста, i їм дали кiмнату в гуртожитку кондитерської фабрики, де вона працювала, а батько, що полюбляв зазирати до чарки, – через що вони й розлучилися, – зостався в Круглику у своїй занедбанiй хижi.
Мама все ще сподiвалася, що батько вiзьметься врештi-решт за розум, от i виряджала щолiта Петька до нього, – може, син якось вплине на татуся.
Коли Петько приїздив, батько перший мiсяць тримався: ходив охайно вдягнений, веселий, брався за будь-яку роботу. Але невдовзi знаходилися рiзнi приводи – то день народження у друга, то весiлля, а то й просто вихiдний день! – i таточко знов брався за чарку.
У такi днi Петько вiд ранку й до ночi пропадав на вулицi, його пiдгодовували сусiди, якi любили й жалiли Петькову маму. Та й сам вiн навчився заробляти грошi всiма правдами й неправдами: то комусь допоможе прибрати подвiр'я, а то що-небудь зробить у дачника на будiвництвi.
Загалом, як здавалося Олеговi i як вiдчувала Лiзка, Петько був начебто непоганий хлопець, але постiйна нестача грошей, мабуть, таки позначилася на його характерi.
Петько, аби заробити копiйку, мiг пускатися не лише на приниження, а й хитрував – навiть iз сусiдами й товаришами.
От i зараз вiн сидiв на купi цегли перед довгим парканом, за яким iшло будiвництво нових дач, i, пiдперши пiдборiддя, розмiрковував, як же зручнiше перетягти оту кляту цеглу в двiр однiєї дачi, щоб заробити десятку, обiцяну дачником, i не дуже перетрудитися при цьому.
За цими роздумами й застав його Олег.
– Привiт! – кинув вiн Петьковi. – Добре, що зразу знайшов тебе: ти менi конче потрiбний.
– Знайшов! – усмiхнувся Петько Психолог. – Я нi вiд кого й не ховався. А навiщо я тобi знадобився? Мабуть, знову позичити грошей? Так я, ти ж знаєш, даю лише пiд проценти.
З Петьковими процентами Олег познайомився зовсiм недавно. Вiн бiг по молоко i дорогою натрапив на автолавку з книгами. Серед безлiчi поетичних збiрок, яким, судячи по роках видання, належало б знаходитися на полицях букiнiстичного магазину, та рiзноманiтних довiдникiв для домашнiх господарок його погляд вихопив давно вимрiяну книжку про iсторiю пiратства.
Про цю книгу Олег багато чув, але в мiстi дiстати її не змiг навiть тато. Та що там тато! Навiть Бобчик Iзольди Сократiвни, котрому, за її словами, дiстати будь-що легше, анiж перевернутися з боку на бiк, – i той розвiв руками.
I от маєш! Тут, у Круглику, в заїжджiй автолавцi Олег раптом бачить бажану книгу i навiть може стати її власником!
Про?авити таку нагоду вiн не мiг.
Олег на якусь мить завагався, а тодi рiшуче полiз до кишенi i витяг трояк, який мама дала на молоко. Через лiченi хвилини дорогоцiнна книга була у нього в руках!
"А як же молоко? I що я скажу мамi?!" – схаменувся Олег, коли вже нiжно притискав до грудей грубезний том у барвистiй обкладинцi, пiд якою ховалися таємницi корсарiв пiвденних морiв.
Аж тут нагодився Петько Психолог, що вештався неподалiк.
– Що, загули грошики? – вишкiрився вiн. – А мати, мабуть, на молоко давала.
– А тобi що? – огризнувся Олег. Вiн знав, що в нього вдома є п'ять карбованцiв, якi батьки подарували йому та Лiзцi на перше вересня, тож i сподiвався закрити ними незаплановану дiрку в сiмейному бюджетi. Iз сестрою вiн якось домовиться: вона зрозумiє. У крайньому разi, вiддасть їй свою кулькову авторучку на шiсть кольорiв.
– Менi байдуже, – знов усмiхнувся Петько. – Я просто так запитав: може, допомога потрiбна. Але якщо, не хочеш – вибачай! – I вiн повернувся, щоб iти геть. Та Олег ухопив його за лiкоть:
– Стривай! А як ти можеш допомогти?
– Елементарно. Позичу тобi грошi, а ти потiм вiддаси.
– Ти справжнiй друг! – вигукнув Олег, не дослухавши до кiнця, i щиросердно ляснув Петька Психолога по плечу. – Звичайно, вiддам! Куплю молока, занесу додому – i борг принесу: у мене вдома грошi є. А здача знайдеться? У мене тiльки п'ять карбованцiв, одним папiрцем.
– Не переживай, якось домовимось, – примружився Петько i тицьнув Олеговi трояка. Той помчав по молоко.
За пiвгодини вiн прибiг на те ж мiсце, де його чекав Петько.
– Тримай! – простягнув Олег п'ятiрку. – Ти дуже виручив мене, спасибi!
– Та чого там, дрiбницi, – вiдмахнувся Петько. – А ти молодчина, не примусив чекати, – похвалив вiн Олега, недбало засовуючи грошi до кишенi. – Ну, наше – вашим! – помахав рукою й пiшов.
– А здача?! – отетерiв Олег. – Я ж у тебе брав не п'ятiрку, а трояк!
– Ну, ти даєш! – обернувся Петько. – Яка ще здача? А матерiальне заохочення за послугу, га? Вважай, що грошi я давав тобi пiд проценти. – I Петько подавсь геть, а Олег так i зостався на мiсцi iз розкритим вiд подиву ротом...
Все це вiдразу пригадав Олег, коли знову почув вiд Петька Психолога про проценти.
– Грошi менi не потрiбнi, – вiдказав Олег. – Я до тебе в iншiй справi. Позич до вечора кота.
– Накоїв щось? – здогадався Петько Психолог.
– Та так, трохи... – опустив очi Олег.
– Мабуть, не так уже й трохи, якщо кота просиш, – скривився глузливо Петько. – Невже тебе твої iнтелiгентнi й вихованi тато й мама теж лупцюють?
– Вони мене й сестру навiть пальцем нiколи не зачепили! – гордо заперечив Олег. – Але iнодi, – додав вiдверто, – краще хай би побили, анiж нотацiї читати.
– Розумiю, – поспiвчував Петько, – все розумiю. Радий був би допомогти, та не можу: робота! – I вiн показав на купу цегли, на якiй сидiв. – Оце дачниковi пообiцяв до обiду у двiр перетягти. А мого Рекса, сам знаєш, упiймати не так-то й просто.
– Знаю, – похнюпився Олег i раптом вигукнув: – А давай я допоможу!
– Згода, – вiдразу пiдвiвся Петько, нiби чекав цих слiв. Вiн, звичайно, не сказав Олеговi, що за роботу має отримати десятку. Та Олега це не обходило.
– Я мчу шукати Рекса, – кинув Петько, – а ти поки цеглу носи. Правда, я не гарантую, що швидко знайду котяру: сам знаєш, який вiн дикий! Та для тебе вже постараюся.
Петько вирiшив i тут схитрувати. Кiт сидiв у нього вдома зачинений, але вiн сподiвався погуляти якомога довше, наче й справдi шукаючи Рекса. А коли Олег перетягає цеглу, зразу ж i об'явитися. А щоб його не дуже гнiтила ще не зовсiм загублена совiсть, Петько Психолог пообiцяв за прокат Рекса грошей з Олега не брати.
Обидва хлопчики, вкрай задоволенi – кожен по-своєму, – вдарили по руках, i Петько помчав "шукати Рекса", а Олег заходився носити цеглу у двiр.
Поки вони займаються своїми справами, час, мабуть, розказати, чому Петька прозивають Психологом i що в нього за дивовижний "прокатний" кiт iз собачим iм'ям.
У кiнцi липня пiсля страшної зливи на дорозi перед хатою Петькового тата з'явилася чималенька баюра. Петько помiтив її перший i, заради розваги, сховався за парканом: почав спостерiгати, що з того буде.
Спершу вулицею пробiгла, грайливо пiдстрибуючи i мугикаючи "Повезу тебе до тундри...", мiсцева красуня Ляля. Вона вчасно помiтила своїми молодими гострозорими очима баюру, легко й грацiозно, мов дика кiзочка, перестрибнула її i понеслася далi iз своєю пiсенькою.
Другим iшов лiтнiй новоспечений дачник. Вiн тягнув на плечi важезний мiшок iз цементом. Вимоїни вiн не помiтив, бо весь час Озирався на всi боки, тож уступив у яму, але на ногах утримався: мiшок допомiг. Дачник сердито сплюнув, вилив воду з чобiт i потягнув мiшок далi.
Аж тут на дорозi з'явився Петькiв тато. Його хитало iз боку в бiк, вiн хапався руками за паркан, але поволi наближався до свого двору. Петько помiтив батька i хотiв перейняти його, та не встиг. Той п'яно поточився – i сторч головою влетiв у баюру!
Ледь звiвшися на ноги, якi майже не тримали його, батечко побачив перед собою переляканого сина.
– Ага-а! – заревiв вiн. – Так ось як! Рiдного таточка на той свiт вiдправити надумав! Ось я тобi зараз!.. – Вiн замахнувся кулаком, та втратив рiвновагу i знову гепнувся в калюжу.
Зрештою при допомозi Петька та сусiдiв, що нагодилися, почувши галас, його вдалося затягти додому й покласти на розкладушку.
Як виявилося потiм, батько, упавши вдруге, зламав руку. У нещастi вiн, звичайно, звинуватив сина.
Петько пробував пояснити, що не закидав вимоїну землею, бо хотiв провести психологiчний експеримент: поглянути, як поводитимуться люди, чи полагодять дорогу.
– А ти куди дивився? – бушував батько. – Мене хотiв спекатись, га?!
– Та я ж пояснюю: експеримент проводив, так психологи роблять! -захищався Петько.
– Експеримент! Психологи! У-у, психолог розтриклятий! А ще сином називається... Нiякий ти не син, а просто психолог – i край!..
Слово "психолог" так образливо звучало у батькових вустах, що сприймалося як прiзвисько, вiдтодi воно й причепилося до Петька.
А кiт у нього справдi був незвичайний.
Петько водив Рекса переважно на ланцюжку, самого гуляти не пускав: казав, що кiт зовсiм дикий – кидається на людей. Кiт i справдi на вигляд був страшний: сiамської породи, на зрiст бiльший за середнього собацюру! I хоч очi мав лагiднi й незлобливi, та на ланцюгу, ще й при таких, як казали люди, "габаритах", був схожий на дикого звiра.
Цим i користався Петько, який, до речi, сам розповсюджував про Рекса жахливi чутки: то, мовляв, кiт погриз у хатi дубовий обiднiй стiл, то в сусiдньому селi напав на бугая, що вiдбився вiд череди, а то начебто головою пробив стiнку хати i витолочив ущент батьковi помiдори...
Рексовою славою користувалися й дiти дачникiв, якi охоче брали кота "напрокат", зрозумiло – за грошi, якi вимагав за це Петько Психолог.
Рiч у тiм, що у кожнiй родинi, де є дiти, завжди трапляються рiзнi невеличкi неприємностi, яким важко запобiгти. Чи то мамина улюблена чашка раптом вислизне з рук дочки або сина i розiб'ється; чи то футбольний м'яч з невiдомих причин замiсть ворiт потрапить у тазик iз варенням, яке бабуся виставила у двiр, щоб прохололо; а то хлоп'яча компанiя, захопившися грою в розбiйникiв, пронесеться галопом по грядках – i витопче їх не гiрше вiд справжнього кiнського табуна!
Одне слово, дрiбних неприємностей, як ви знаєте по собi, у життi завжди вистачає...
