Текст книги "Червоні вітрила"
Автор книги: Александр Грин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)
– Ну, – заперечив Лонґрен, – ти не без тютюну все-таки, а дитина зморилася. Зайди, як хочеш, згодом.
Жебрак зневажливо сплюнув, надів на ціпка торбину і в’їдливо сказав:
– Князівна, певна річ. Втовкмачив ти їй у голову ті заморські кораблі! Ох ти, дивак з диваків, а ще господар!
– Послухай-но, – прошепотів Логрен, – я, либонь, розбуджу її, та тільки для того, щоб дати тобі добрячої прочуханки! Забирайся геть!
За півгодини жебрак сидів у трактирі за столом з десятком рибалок. Позаду них, то сіпаючи чоловіків за рукав, то знімаючи через плече шклянку з горілкою – для себе, звичайно, – сиділи гінкі молодиці з густими бровами й руками, круглими, мов камінці. Жебрак, скипаючи образою, оповідав:
– …Й не дав мені тютюну. «Тобі, каже, мине повнолітній рік, а тоді, каже, спеціяльний червоний корабель… по тебе. Позаяк твоя доля – вийти за княжича. Й отому, каже, чарівнику, вір». Та я кажу: «Буди, буди, мовляв, тютюнцю дістати». Таж він за мною півдороги біг.
– Хто? Що? Про що балачка? – чулися допитливі голоси молодиць.
Рибалки, насилу обертаючи голови, розтлумачували з посмішкою:
– Лонґрен з донькою здичавіли, а, може, ума рішилися, – ось чоловік розповідає. Чаклун був у них, так воно виходить. Вони чекають – тітки, вам не прогавити б! – заморського княжича, та ще й під червоними вітрилами!
За три дні, повертаючись із міської крамиці, Ассоль почула вперше:
– Гей, вішальнице! Ассоль! Поглянь-но сюди! Червоні вітрила пливуть!
Дівчинка, здригнувшись, мимохіть зиркнула з-під руки на затон моря. Відтак обернулася в бік вигуків; там, за двадцять кроків од неї, стояла купка дітей; вони кривлялися, висолоплюючи язики. Зітхнувши, дівчинка побігла додому.
ІІ
ГРЕЙ
Якщо Цезар вважав, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі, то Артур Ґрей міг не заздрити Цезареві стосовно його мудрого бажання. Він уродився капітаном, хотів бути ним і став ним.
Величезний дім, у якому народився Ґрей, був похмурий усередині й величний знадвору. До переднього фасаду прилягали квітник і частина парку. Найкращі сорти тюльпанів – сріблясто-блакитних, фіолетових і чорних з рожевою тінню, – звивалися в газоні лініями вигадливо кинутих намист. Старі дерева парку дрімали в розпорошеному півсвітлі над осокою звивистої річечки. Огорожа замку, позаяк це був справжнісінький замок, складалася із кручених чавунних стовпів, які були з’єднані залізним візерунком. Кожен стовп закінчувався зверху пишною лілією; ці чаші в урочисті дні наповнювалися олією, палаючи в нічному мороці предовгою вогненною шеренгою.
Ґреєві батько й мати були пихатими невільниками свого становища, багатства і законів того суспільства, стосовно якого могли казати «ми». Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, мало гідна змалювання, друга ж частина – уявне продовження галереї, – починалася маленьким Греєм, що був приречений за відомим, наперед укладеним планом прожити життя й умерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні без шкоди для фамільної чести. В цьому плані була допущена невеличка помилка: Артур Ґрей народився з живою душею, яка й геть не була схильна продовжувати лінію фамільного накреслення.
Ця жвавість хлопчика почала даватися взнаки на восьмому році його життя; тип лицаря чудернацьких вражень, шукача і чудотвора, себто людини, яка з незліченного розмаїття ролей життя взяла найбільш небезпечну і зворушливу – ролю передбачення, намічався в Ґреєві, ще тоді, коли, приставивши до стіни стілець, щоб дістати картину, на якій було зображено розп’яття, він вийняв цвяхи із закривавлених рук Христа, себто просто замастив їх голубою фарбою, яку поцупив у матері. В такому вигляді картина видавалася йому більш стерпною. Захоплений своєрідним ділом, він почав було замащувати й ноги розіпнутого, та його застукав батько. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха й поспитав:
– Навіщо ти зіпсував картину?
– Я не зіпсував.
– Це робота славетного маляра.
– Мені байдуже, – сказав Ґрей. – Я не можу допустити, аби при мені стриміли з рук цвяхи й бігла кров. Я цього не хочу.
У відповіді сина Ліонель Ґрей, сховавши під вусами усмішку, впізнав себе й не наклав кару.
Ґрей невтомно вивчав замок, роблячи разючі відкриття. Так, на горищі він знайшов сталевий лицарський мотлох, книги, оправлені в залізо і шкіри, зотлілі одіння і зграї горлиць. В льоху, де зберігалося вино, він здобув цікаві відомості стосовно лафіту, мадери, хересу. Тут, у каламутному світлі шпичастих вікон, пригнічених скісними трикутниками камінних склепінь, стояли маленькі й великі діжки; найбільша, у формі плескатого кола, займала всю поперечну стіну льоху, сторічний темний дуб діжки лиснів, наче відшліфований. Серед барил стояли у плетених кошиках череваті пляшки з зеленого і синього шкла. На камінцях і на земляній долівці росли сірі гриби з тонкими ніжками; скрізь – пліснява, мох, сирість, квасний, задушний сопух. Величезне павутиння золотіло в далекому кутку, коли, надвечір, сонце видивляло його останнім променем. В одному місці було закопано дві діжки найкращого аліканте, яке існувало за часів Кромвеля, й погрібник, показуючи Ґреєві на порожній куток, не втрачав нагоди повторити історію славетної могили, в якій лежав мерлець жвавіший, ніж зграя фокстер’єрів. Починаючи розповідь, оповідач не забував спробувати, чи діє кран великої діжки, й відходив од нього, либонь, з полегшею на серці, позаяк мимовільні сльози надто вже великої радости блищали в його звеселілих очах.
– Ну, от що, – казав Польдішок Ґреєві, сідаючи на порожній скриньці й натоптуючи гострого носа тютюном, – бачиш ти це місце? Там лежить таке вино, за яке не один пияк дав би згоду втяти собі язика, якби йому дозволили вихилити невеличку шкляночку. В кожній діжці сто літрів речовини, від якої вибухає душа й тіло обертається в непорушне тісто. Його барва темніша од вишні, й воно не побіжить із пляшки. Воно густе, мов добрі вершки. Воно міститься в діжках із чорного дерева, кріпкого, мов залізо. На них подвійні обручі з червоної міді. На обручах латинський напис: «Мене вип’є Ґрей, коли буде в раю». Цей напис тлумачився так широко й суперечливо, що твій прадідусь, високородний Сімеон Ґрей, побудував дачу, назвавши її «Рай», і гадав у такий спосіб узгодити загадковий вислів з дійсністю шляхом невинної дотепности. Та що ж ти гадаєш? Він помер, допіру почали збивати обручі, від розриву серця, – так хвилювався ласий дідок. Від тієї пори діжку не чіпають. Виникло переконання, що коштовне вино принесе лихо. Справді, такої загадки не загадував египетський сфінкс. Щоправда, він запитав одного мудреця: «Чи з’їм я тебе, як з’їдаю всіх, скажи правду – залишишся живий», та й то гарненько подумавши…
Здається, знову капає з крана, – перебивав сам себе Польдішок, скісними кроками прямуючи в куток, де, закріпивши кран, повертався з відкритим, світлим лицем. – Так. Гарно подумавши, а головне, не поспішаючи, мудрець міг би сказати сфінксові: «Ходімо, братику, хильнемо, і ти забудеш про цю дурню###». – «Мене вип’є Ґрей, коли буде в раю!». Як утямити? Вип’є, коли помре, чи що? Дивно. Значить, він святий, значить, не п’є ні вина, ні простої горілки. Припустимо, що «рай» означає щастя. Та якщо так стоїть питання, то будь-яке щастя згубить половину свого сяйливого пір’ячка, коли щасливець щиро поспитає себе: чи ж рай воно? В тім-то й заковика. Щоб з легким серцем напитися з такої діжки і сміятися, хлопчино мій, гарно сміятися, треба одною ногою стояти на землі, другою – на небі. Є іще третє припущення: що коли-небудь Ґрей доп’ється до блаженно-райського стану й зухвало спустошить барильце. Та це, хлопчино, було б не виконання пророцтва, а трактирна галабурда.
Переконавшись ще раз у справному стані крана великої діжки, Польдішок зосереджено і понуро закінчував:
– Ці діжки привіз в тисяча сімсот дев’яносто третьому році твій предок, Джон Ґрей, з Ліссабону, на кораблі «Бігль»; за вино було заплачено дві тисячі золотих піастрів. Напис на діжках зроблений зброярем Веніяміном Ельяном із Пондішері. Цього вина ніхто не пив, не куштував і не буде куштувати.
– Я вип’ю його, – сказав якось Ґрей, тупнувши ногою.
– Ото хоробрий молодик! – зауважив Польдішок. – Ти вип’єш його в раю?
– Звичайно. Ось рай!… Він у мене, бачиш? – Ґрей тихо засміявся, розтуливши свою маленьку руку. Ніжна, та з твердими рисами долоня осяялася сонцем, і хлопчик стиснув пальці в кулак. – Ось він, тут!.. То тут, то знову ні…
Кажучи це, він то розтуляв, то стискав руку й, урешті, втішений своїм жартом, вибіг, обігнавши Польдішока, похмурими східцями в коридор нижнього поверху.
Відвідини кухні були суворо заборонені Ґреєві, та, відкривши одного разу цей дивовижний світ, який палахкотів огнями багать, світ пари, кіптяви, сичання, клекоту кип’ячих рідин, стукоту ножів і смаковитих пахощів, хлопчик ревно навідувався у величезне приміщення. В суворій мовчанці, немов жерці, рухалися кухарі; їхні білі ковпаки на тлі почорнілих стін надавали роботі характеру врочистого служіння; веселі, гладкі посудомийниці біля діжок з водою мили посуд, дзеленькаючи порцеляною і сріблом; хлопчаки, згинаючись під тягарем, заносили кошики, наповнені рибою, устрицями, раками й садовиною. Там, на довгому столі, лежали райдужні фазани, сірі качки, строкаті кури; там – свиняча туша з коротеньким хвостом і по-дитячому заплющеними очима; там – ріпа, капуста, горіхи, сині родзинки, смагляві персики.
На кухні Ґрей трохи ніяковів; йому здавалося, ніби всім тут рухають темні сили, що їхня влада є головною пружиною життя замку; покрики звучали, мов команда й заклинання; порухи роботарів завдяки довгій навичці набували тієї виразности, скупої точности, яка здається натхненням. Ґрей не був ще таким високим, щоб зазирнути до найбільшої каструлі, що вирувала, наче Везувій, та почував до неї особливу повагу; він із трепетом дививсь, як її пересувають дві служниці; на плиту вихлюпувалася тоді димна піна, й пара, піднімаючись із шумкої плити, хвилями наповнювала кухню. Якось рідини вихлюпнулося так багато, що вона обпарила руку одної дівчини. Шкіра вмить почервоніла, навіть нігті зробилися червоні від припливу крові, й Бетсі (так звали служницю), плачучи, натирала олією потерпілі місця. Сльози нестримно котилися її круглим переляканим обличчям.
Ґрей завмер. В той час, як інші жінки клопоталися біля Бетсі, він пережив відчуття гострого чужого страждання, якого не міг дізнати сам.
– Чи дуже тобі боляче? – поспитався він.
– Спробуй, то дізнаєшся, – відказала Бетсі, накриваючи руку фартухом.
Насупивши брови, хлопчик виліз на ослін, зачеберхнув довгою ложкою гарячої гущі (доречно буде сказати, це був суп із бараниною) і хлюпнув на згин п’ясті. Враження виявилося не слабким, та слабість від гострого болю змусила його похитнутися. Блідий, мов борошно, Ґрей підійшов до Бетсі, застромивши палаючу руку до кишені штанців.
– Мені здається, тобі дуже боляче, – сказав він, і словом не обмовившись про свій досвід. – Ходімо, Бетсі, до лікаря. Ну ж бо ходімо!
Він запопадливо цупив її за спідницю, тоді як прибічники хатніх засобів навперебивки давали служниці помічні рецепти. Та дівчина, дізнаючи гострої муки, пішла із Греєм. Лікар пом’якшив біль, наклавши перев’язку. Лише після того як Бетсі пішла, хлопчик показав свою руку.
Цей незначний епізод зробив двадцятирічну Бетсі й десятирічного Ґрея істинними друзями. Вона напихала його кишені яблуками й пиріжками, а він розповідав їй казки та інші історії, які вичитав у своїх книжках. Якось він дізнався, що Бетсі не може вийти заміж за конюха Джіма, бо в них немає грошей розгосподарюватися. Ґрей розтрощив обценьками для комина свою порцелянову скарбничку й витрусив звідтіля все – що становило близько ста фунтів. Вставши рано, коли безприданниця пішла на кухню, він прокрався до її кімнати й, запхавши подарунок до дівочої скрині, прикрив його короткою запискою: «Бетсі, це твоє. Ватажок зграї розбійників Робін Гуд». Переполох, який викликала на кухні ця історія, набув такого розміру, що Ґрей мусив зізнатися у підсуві. Він не взяв гроші назад й не хотів більше балакати про це.
Його мати була однією з тих натур, яких життя відливає в готовій формі. Вона жила у напівсні забезпечности, яка передбачала будь-яке бажання пересічної душі; тому їй не залишалося нічого нічого робити, як тільки радитися з кравчинями, лікарем і маршалком. Та пристрасне, майже релігійне прив’язання до своєї химерної дитини було, мабуть, єдиним клапаном тих її нахилів, захлороформованих вихованням і долею, котрі вже не живуть, а невиразно шумують, залишаючи волю безчинною. Мостива пані скидалася на паву, яка висиділа яйце лебедя. Вона болісно відчувала прекрасну відрубність сина; сум, любов і ніяковість переповнювали її, коли вона притискала хлопчика до грудей, серце її казало інше, ніж язик, який звично відображав умовні форми стосунків і помислів. Так хмарний ефект, химерно побудований сонячним промінням, просягає в симетричну обстановку казенного будинку, позбавляючи її банальних переваг; око бачить і не впізнає приміщення; таємничі відтінки світла серед убогости витворюють сліпучу гармонію.
Мостива пані, що її лице й фігура, здавалося, могли відповідати лише крижаною мовчанкою вогненним голосам життя, що її тонка врода радше відштовхувала, ніж вабила, позаяк у ній відчувалося гордовите зусилля волі, позбавлене жіночної принадности, – та Ліліян Ґрей, залишаючись наодинці з хлопчиком, ставала простою матусею, котра казала залюбленим, лагідним тоном ті самі щирі дрібнички, яких не передати на папері; їхня сила в почутті, а не в них самих. Вона геть не могла ні в чому відмовити синові. Вона прощала йому все: перебування на кухні, відразу до уроків, непослух і численні дивацтва.
Якщо він не хотів, щоб підстригали дерева, то дерева залишалися нерушені; якщо він просив простити чи винагородити когось, – той, кому йшлося про це, знав, що так і буде; він міг їздити на будь-якому коні, брати в замку будь-якого пса, порпатися в бібліотеці, гасати босоніж і їсти, що йому забагнеться.
Його батько від довшого часу боровся з цим, та поступився, – не принципові, а бажанню дружини. Він обмежився тим, що видалив із замку всіх челядницьких дітей, побоюючись, що завдяки ницому товариству примхи хлопчика обернуться нахилами, які важко викорінити. Назагал, він був з головою поглинутий незліченними фамільними процесами, початок яких губився в епосі виникнення паперових фабрик, а кінець – у смерті всіх каверзників. Поза тим, державні справи, справи маєтків, диктант мемуарів, виїзд парадних полювань, читання газет і складне листування тримали його в певному внутрішньому віддаленні від родини; сина він бачив так рідко, що деколи забувався, скільки йому років.
Отож, Ґрей жив у своєму світі. Грався він сам – зазвичай на задніх дворищах замку, які за давнини мали бойове значення. В цих просторих пустищах, із залишками високих ровів, з камінними льохами, що позаростали мохом, було повно бур’яну, кропиви, лопухів, терня і скромно-строкатого дикого квіття. Ґрей годинами залишався тут, досліджуючи кротячі нори, воюючи з бур’янами, пантруючи на метеликів і будуючи з уламків цегли фортеці, які бомбував дрючками й камінцями.
Йому йшов уже дванадцятий рік, коли всі натяки його душі, всі розокремлені риси духу й відтінки таємних потягів з’єдналися в одному потужному моменті й, отримавши завдяки тому стрункий вираз, стали нестримним бажанням. До того він немов би знаходив хіба що окремі частини свого саду – просвіт, тінь, квітку, дрімучий і пишний стовбур, – у многоті садів інших і зненацька побачив їх ясно, всі – у прегарній, разючій відповідності.
Сталося це в бібліотеці. Її високі двері з каламутним шклом зверху були зазвичай замкнені, та защіпка замка насилу трималася у гнізді стулок; якщо натиснути рукою, то двері рушали, напружувалися і відчинялися. Коли дослідницький дух змусив Ґрея промкнутися до бібліотеки, його вразило курне світло, вся сила й особливість якого була в барвистому візерункові верхньої частини віконних шиб. Тиша покинутости стояла тут, наче вода у ставку. Темні ряди книжкових шаф подекуди прилягали до вікон, затуливши їх до половини; поміж шафами були проходи, захаращені купами книг. Там – розгорнутий альбом, з якого вислизнули внутрішні листки; там – сувої, перев’язані золотою вервечкою, стоси книг похмурого вигляду, грубі пласти рукописів, насип мініятюрних томиків, які тріщали, немов кора, коли їх розгортали; тут – креслення і таблиці, ряди нових видань, мапи; розмаїття палітурок, грубих, ніжних, чорних, строкатих, синіх, сірих, товстих, тонких, шерехатих і гладеньких. Шафи були щільно напхані книгами. Вони здавалися стінами, які вмістили життя в самісінькій товщі своїй. У відкидах їхніх шиб видніли інші шафи, укриті плямами, що тьмяно блищали. Величезний глобус, вміщений у мідний сферичний хрест екватора й меридіяна, стояв на круглому столі.
Обернувшись до виходу, Ґрей побачив над дверми величезну картину, яка змістом своїм відразу наповнювала душне заціпеніння бібліотеки. Картина зображала корабель, що підіймався на гребінь морського валу. Струмені піни стікали його схилом. Він був зображений в остатньому менті злету. Корабель ішов просто на глядача. Високо піднятий бушприт затуляв основу щогл. Гребінь валу, розітнутий корабельним кілем, скидався на крила велетенського птаха. Піна летіла в повітря. Вітрила, які, мов крізь імлу, видно було з-за бакборту й вище бушприту, повні несамовитої сили шторму, валилися всім громаддям назад, щоб, перейшовши вал, випростатися, а потім, схиляючись над безоднею, гнати судно до нових лавин. Роздерті хмари трепетали над океаном. Тьмаве світло приречено боролося з мороком ночі, який насувався. Та найдужче впадала в око у цій картині постать чоловіка, яка стояв на бакові спиною до глядача. Вона відображала все становище, навіть характер моменту. Поза чоловіка (він розставив ноги, махнувши руками) нічого, власне, й не казала про те, що він робить, та змушувала припускати скрайню напруженість уваги, зверненої до чогось на палубі, якої не видно було глядачеві. Закасані поли його каптана шарпав вітер; біла коса й чорна шпага витягнуто рвалися у повітря; багатство вбрання зраджувало в нім капітана; танцювальне положення тіла – змах валу; без капелюха; він був, напевне, поглинутий небезпечною миттю і кричав – але що? Може, бачив, як падає за борт людина, може, наказував повернути на інший галс або ж, заглушуючи вітер, гукав боцмана? Не думки, а тіні цих думок виросли в душі, поки він дивився картину. Нараз видалося йому, ніби ліворуч підійшов, ставши поруч, незнаний, невидний; варто обернути голову, як химерне відчуття безслідно щезло б. Ґрей знав це. Та він не згасив уяви, а прислухався. Безгучний голос вигукнув декілька уривистих фраз, незрозумілих, як малайська мова; пролунав шум немов би довгих обвалів; відлуння і похмурий вітер наповнили бібліотеку. Все це Ґрей чув усередині себе. Він роззирнувся; тиша, яка вмить запанувала, розсіяла звучне павутинна фантазії; зв’язок з бурею зник.
Ґрей декілька разів приходив дивитися цю картину. Вона стала для нього тим потрібним словом у бесіді душі з життям, без якого важко збагнути себе. В маленькому хлопчикові поступово вкладалося величезне море. Він зжився з ним, порпаючись у бібліотеці, вискіпуючи й жадібно читаючи ті книги, за золотими дверми яких відкривалося синє сяєво океану. Там, сіючи за кормою піну, рухалися кораблі. Частина їх губила вітрила, щогли й, захлинаючись хвилею, опускалася в морок безодень, де мигтять фосфоричні очі рибин. Інші, схоплені бурунами, билися об рифи; щораз тихші хвилі грізно хилитали корпус; знелюднений корабель із подертими снастями зазнавав довгої агонії, аж новий шторм розносив його на друзки. Треті без пригод вантажилися в одному порту й розвантажувалися в другому; екіпаж, сидячи за трактирним столом, оспівував плавання й любо пив собі горілку. Були там ще кораблі-пірати з чорним стягом і страшною командою, що вимахувала ножами; кораблі-примари, що сяяли мертвотним світлом синього озоріння; військові кораблі з солдатами, гарматами й музикою; кораблі наукових експедицій, що видивлялися вулкани, рослини і тварин; кораблі з похмурою таємницею і бунтами; кораблі відкриттів і кораблі пригод.
В цьому світі, звичайно, височіла над усім постать капітана. Він був долею, душею і розумом корабля. Його характер визначав дозвілля і працю команди. Сама команда добиралася ним особисто і багато в чому відповідала його нахилам. Він знав звички й родинні справи кожної людини. Він володів ув очах підлеглих магічним знанням, завдяки якому впевнено йшов, наприклад, із Ліссабону в Шанхай неозорими просторами. Він відбивав бурю притидією системи складних зусиль, вбиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся, де хотів; розпоряджався відплиттям і навантаженням, направою й відпочинком; більшу й розумнішу владу в живому ділі, наповненому безупинним рухом, годі було й уявити. Ця влада замкненістю й повнотою дорівнювалася до влади Орфея.
Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища зайняли, за правом душевних подій, чільне місце в осяйній свідомості Ґрея. Жоден фах, окрім цього, не міг би так вдало злютувати водно всі скарби життя, зберігши недоторканним найтонший візерунок кожного окремого щастя. Небезпека, ризик, влада природи, світ далекого краю, чудесна невідомість, мерехтіння любови, що квітне побаченням і розлукою; захопливий нурт зустрічей, осіб, подій; незмірне розмаїття життя, тоді як високо в небі – то Південний Хрест, а то Віз, і всі материки – в зірких очах, хоча твоя каюта наповнена непозбутньою батьківщиною з її книгами, картинами, листами й сухими квітами, оповитими шовковистим пасмом, у замшевій ладанці на твердих грудях.
Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Ґрей потайки полишив домівку й промкнувся за золоті ворота моря. Незабаром з порту Дубль вийшла в Марсель шхуна «Ансельм», яка забрала юнгу з маленькими руками і зовнішністю перебраної дівчинки. Той юнга був Ґрей, власник елегантного саквояжу, тонких, мов рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни з витканими коронами.
Упродовж року, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Еспанію, Ґрей протринькав частину свого майна на тістечку, віддаючи цим належне минулому, а решту, для теперішности й будучини, програв у карти. Він хотів бути «гаспидським» моряком. Він, задихаючись, пив горілку, а на купанні, мліючи серцем, плигав у воду, сторч головою, з двосажневої висоти. Потроху він утратив усе, крім головного, – своєї дивної летючої душі; він утратив неміч, ставши кремезним у плечах і міцним у м’язах, блідість замінив темною засмагою, витончену легковажність порухів віддав за впевнену вправність зайнятої працею руки, а в його задуманих очах відбився полиск, як у людини, що дивиться на полум’я. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито сором’язливу плинність, стала коротка й точна, мов удар чайки в струмину за трепетним сріблом рибин.
Каптан «Ансельма» був доброю людиною, та суворим моряком, який узяв хлопчака через якусь зловтіху. У відчайдушному бажанні Ґрея він вбачав лише ексцентричну примху й зарання тріумфував, уявляючи, як місяців за два Ґрей скаже йому, намагаючись не дивитися у вічі: «Капітане Гопе, я збив лікті, повзаючи снастями; в мене болять боки і спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги трусяться. Всі ці мокрі линви о два пуди на вазі рук; всі ці леєри, ванти, брашпилі, троси, стеньги й салинги створені на спиток моєму ніжному тілу. Я хочу до мами». Вислухавши подумки таку заяву, капітан виголошував, теж подумки, таку промову: «Вирушайте куди хочете, писклятко моє. Якщо до ваших діткливих крильцят прилипла смола, то ви можете відмити її вдома – одеколоном «Роза-мімоза». Цей вигаданий Гопом одеколон найдужче тішив капітана, й, закінчивши уявну відповідь, він вголос повторював: «Авжеж. Ідіть собі до «Рози-мімози».
Тим часом цей вагомий діялог спадав на думку капітанові дедалі рідше, позаяк Ґрей ішов до мети зі зціпленими зубами і сполотнілим обличчям. Він терпів неспокійний труд з рішучим напруженням волі, почуваючи, що йому стає дедалі легше, в міру того як суворий корабель вламувався в його організм, а невміння замінювалося звичкою. Траплялося, що петлею якірного ланцюга його валило з ніг, стусаючи об палубу, що канат, який не притримали біля кнехта, вимикався з рук, здираючи з долонів шкіру, що вітер бив його в обличчя кутом вітрила із ушитим у нього залізним кільцем і, коротше мовлячи, вся робота була тортурою, яка потребувала пильної уваги, та, хоч як тяжко він дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка зневаги не полишала його лиця. Він мовчки терпів присмішки, знущання й непозбутню лайку, аж поки не став у новій сфері «своїм», та від цього часу неодмінно відповідав боксом на будь-яку образу.
Якось капітан Гоп, угледівши, як він майстерно в’яже вітрило на рею, сказав собі: «Перемога за тобою, дурисвіте». Коли Ґрей спустився на палубу, Гоп викликав його до каюти й, розгорнувши пошарпану книгу, сказав:
– Слухай уважно. Покинь цигарку! Починається обробка щеняти під капітана.
І він почав читати, точніше, казати і кричати з книги давні слова моря. Це був перший урок Ґрея. Упродовж року він познайомився з навігацією, практикою, караблебудуванням, морським правом, лоцією й бухгалтерією. Капітан Гоп подавав йому руку й казав: «Ми».
У Ванкувері Ґрея зловив материн лист, повний сліз і страху. Він відповів: «Я знаю. Та якби ти бачила, як я: поглянь моїми очима. Якби ти чула, як я: притули до вуха мушлю – в ній гомін вічної хвилі; якби любила, як я, – все, то в твоєму лист я знайшов би, крім любові й людини, усмішку». І він плавав далі, поки «Ансельм» не прибув з вантажем до Дубельта, звідки, користуючись зупинкою, двадцятирічний Ґрей подався відвідати замок.
Все було те саме довкруги; так само непорушне в подробицях і в загальному враженні, як п’ять років тому; хіба що густішим стало листя молодих в’язів; їхній візерунок на фасаді хоромини розсунувся й розрісся.
Слуги, які збіглися до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій же пошані, з якою, мовби не раніш як учора, зустрічали цього Ґрея. Йому сказали, де мати; він пройшов у високе приміщення і, тихо причинивши двері, нечутно зупинився, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп’яттям; її пристрасний шепіт був гучний, мов повне калатання серця. «За тих, хто плаває, мандрує, хворіє, страждає і потрапив у полон…» – чув, коротко дихаючи, Ґрей. Далі було сказано: «І хлопчику моєму…» Тоді він мовив: «Я…» Та більше нічого не міг вимовити. Мати обернулася. Вона змарніла; в гордовистості її тонкого обличчя світився новий вираз, який скидався на повернену юність. Вона стрімко підійшла до сина; короткий грудний сміх, стриманий вигук і сльози в очах – от і все. Та цієї хвилі вона жила – дужче і краще, ніж за все своє життя.
– Я відразу впізнала тебе, о мій любий, мій маленький!
І Ґрей справді перестав бути великим. Він вислухав про батькову смерть, потім розповів про себе. Вона слухала його без докорів і заперечень, та подумки – у всьому, що він утверджував як істину свого життя, – бачила хіба що іграшки, якими бавиться її хлопчина. Такими іграшками були суходоли, океани й кораблі.
Ґрей пробув у замку сім днів; восьмого дня, взявши велику суму грошей, він повернувся до Дубельта і сказав капітанові Гопу:
– Дякую. Ви були добрим товаришем. Прощавай же, старший товаришу. – Тут він закріпив істинне значення цього слова жахітним, як обценьки, потиском руки. – Тепер я плаватиму окремо, на власному кораблі.
Гоп, спалахнув, сплюнув, вирвав руку й подався геть, та Ґрей, наздогнавши, обняв його. Й вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіка з командою, й пили, їли, й галасували, і співали, й випили, і з’їли все, що було на буфеті й у кухні.
Минуло ще трохи часу, у порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», трищогловий галіот на двісті шістдесят тонн, якого купив Ґрей. Отак, капітаном і власником корабля, Артур Ґрей плавав ще три роки, аж доля привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, повний щиросердої музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік відвідував замок, залишаючи жінці зі срібними кісьми нетверду певність у тому, що такий великий хлопчик, либонь, упорається зі своїми іграшками.
