Текст книги "Людина-амфібія"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Частина друга

У ДОРОЗІ

Іхтіандр швидко зібрався в дорогу. Він дістав сховані на березі костюм і черевики, прив’язав їх на спині ремінцем, на якому висів ніж, надів окуляри та рукавиці і вирушив у путь.

У затоці Ріо-де-Ла-Плата стояло багато океанських пароплавів і кораблів, шхун і баркасів. Між ними сновигали невеличкі парові каботажні катери. З-під води їхні днища скидалися на водяних жуків, що рухалися на поверхні в усі боки. Якірні ланцюги й троси здіймалися з дна, немов тонкі стовбури підводного лісу. Дно затоки було вкрите різними покидьками, залізними уламками, купами розсипаного кам’яного вугілля і викинутого шлаку, обривками старих шлангів, клоччям вітрил, бідонами, цеглою, битими пляшками, банками з-під консервів, а ближче до берега – трупами собак та котів.

Тонкий шар нафти вкривав поверхню. Сонце ще не зайшло, але тут стояли зеленаво-сірі сутінки. Річка Парана несла в затоку пісок і мул, що скаламучували воду затоки.

Іхтіандр міг би заблукати серед цього лабіринту суден, але йому за компас правила легка течія річки, що вливалася в затоку. “Дивно, які неохайні люди”, – думав юнак, з огидою роздивляючись дно, що нагадувало смітник. Він плив серединою затоки, нижче кільової частини кораблів. У забрудненій воді затоки йому важко було дихати, як людині в задушливій кімнаті.

У кількох місцях на дні йому траплялися трупи людей, кістяки тварин. В одного трупа був розкраяний череп, а на шиї виднілася мотузка з прив’язаною каменюкою. Тут був похований чийсь злочин. Іхтіандр поспішив швидше виплисти з цього страшного місця.

Але чим вище піднімався він затокою, тим дужче відчував зустрічну течію. Плисти було трудно. В океані теж були течії, але там вони допомагали йому: юнак добре знав їх. Він користувався ними, як моряк попутним вітром. Тут була лише одна – зустрічна течія. Іхтіандр був досвідченим плавцем, але його дратувало, що він так поволі посувається вперед.

Раптом щось пролетіло зовсім близько, трохи не зачепивши його. Це кинули якір з якогось судна. “Одначе тут плавати небезпечно”, – подумав Іхтіандр і озирнувся. Він побачив, що його наздоганяє великий пароплав.

Іхтіандр поринув ще нижче, і коли дно корабля проходило над ним, ухопився за кіль. Поліпи обліпили залізо шорсткою масою, за яку можна було триматися. Щоправда, лежати під водою в такому положенні не дуже зручно, але зате тепер він був у захистку і швидко плив разом з пароплавом.

Дельта скінчилася, і пароплав поплив рікою Параною. Річкова вода несла в собі дуже багато мулу. У цій прісній воді Іхтіандр дихав важко. Руки його заніміли, однак він не хотів покидати пароплав. “Дуже шкода, що я не міг вирушити в що мандрівку з Лідінгом”, – згадав він про дельфіна. Але дельфіна могли забити у річці. Лідінг не міг весь час плисти під водою, а Іхтіандр побоювався виринати на поверхню річки, де був надто великий рух.

Руки Іхтіандра втомлювалися все більше. До того ж його мучив страшенний голод, бо Іхтіандр цілий день нічого не їв. Довелось зупинитися. Випустивши кіль пароплава, Іхтіандр поринув на дно.

Сутінки густішали. Іхтіандр оглянув мулке дно. Проте він не знайшов ні розплатаних камбал, ні устричних черепашок. Біля нього шастали прісноводні риби, проте він не знав їхніх звичок, і йому здавалося, що вони хитріші за морських. Піймати їх було важко. Тільки коли настала ніч і риби поснули, Іхтіандрові пощастило спіймати велику щуку. М’ясо її було тверде і відгонило мулом, та зголоднілий юнак пожадливо їв його, ковтаючи цілі шматки з кістками.

Тепер треба спочити. У цій річці принаймні можна було спокійно спати, не побоюючись ні акул, ні спрутів. Але слід було подбати про те, щоб течія не знесла його сонного вниз. Іхтіандр знайшов на дні кілька каменів, присунув їх один до одного і вмостився на нічліг, ухопившись за один камінь рукою.

Проте спав він недовго. Незабаром відчув, що наближається якийсь пароплав. Іхтіандр розплющив очі і побачив сигнальні ліхтарі. Пароплав ішов знизу. Юнак похапцем підвівся і приготувавсь ухопитися за пароплав. Але це був моторний човен із зовсім рівним дном. Даремно намагаючись ухопитися за дно, Іхтіандр мало не попав під гвинт.

Кілька пароплавів пропливли вниз за течією, поки нарешті Іхтіандрові пощастило причепитися до пасажирського пароплава, що йшов річкою вгору.

Так Іхтіандр дістався до міста Парани. Перша частина його мандрівки скінчилась. Та лишалася ще найтяжча – наземна.

Рано-вранці Іхтіандр відплив від гомінливої гавані міста у безлюдну місцевість, обережно озирнувся і виліз на берег. Він зняв окуляри й рукавиці, закопав їх у прибережному піску, висушив на сонці свій костюм і одягнувся. Пожмаканий костюм надавав йому вигляду волоцюги. Та він мало про це думав.

Іхтіандр попрямував уздовж правого берега, як радив йому Ольсен, розпитуючи зустрічних рибалок, чи не знають вони, де тут гасієнда “Долорес” Педро Зуріти.

Рибалки підозріливо оглядали його і заперечливо хитали головами.

Одна по одній минали години, спека ставала дедалі нестерпнішою, а розшуки все були марні. На землі Іхтіандр зовсім не вмів орієнтуватися в незнайомих місцях. Спека стомлювала його, у нього наморочилося в голові, і думки його плуталися.

Щоб трохи освіжитись, Іхтіандр кілька разів роздягався і поринав у воду.

Нарешті, близько четвертої години дня йому пощастило зустріти старого селянина, з вигляду наймита. Вислухавши Іхтіандра, старий кивнув головою і сказав:

– Іди ось так, увесь час цією дорогою, полем. Дійдеш до великого ставка, перейдеш міст, зійдеш на невеличкий пагорок, там тобі й буде вусата донна Долорес.

– Чому вусата? “Долорес” – це ж гасієнда.

– Так, гасієнда. Але стару господиню гасієнди звуть також Долорес. Долорес – мати Педро Зуріти. Гладка вусата баба. Тільки коли ти думаєш найматися до неї на роботу, то краще не йди. Живцем з’їсть. Справжня відьма. Кажуть, Зуріта молоду дружину привіз. Не буде їй життя через свекруху, – розповідав балакучий селянин.

“Це про Гуттієре”, – подумав Іхтіандр.

– А далеко це?

– Надвечір будеш там, – відповів старий, глянувши на сонце.

Подякувавши старому, Іхтіандр швидко пішов дорогою повз лани пшениці й кукурудзи. Швидка хода почала втомлювати його. Дорога тягнулась безкраєю білою стьожкою. Після пшеничних ланів потяглися вигони з високою густою травою, на вигонах паслися отари овець.

Іхтіандр знемагав, різкий біль у боках ставав дедалі сильніший. Його мучила спрага. Навколо – ні краплини води. “Хоч би ставок швидше!” – думав Іхтіандр. Щоки і очі його позападали, він важко дихав. Хотілося їсти. Але чим тут пообідаєш? Далеко на лузі паслась отара баранів, її охороняли пастух і собаки. З-за муру звисали гілки персикових і апельсинових дерев, а на них – достиглі плоди. Тут не те, що в океані. Тут усе чуже, усе поділене, розмежоване, усе охороняється. Лише вільні птахи нічиї, літають уздовж дороги, кричать. Але їх не спіймаєш. Та й чи можна ловити цих птахів? Може, вони теж комусь належать. Серед цих водоймищ, садів і отар легко померти з голоду й спраги.

Назустріч Іхтіандрові, заклавши за спину руки, ішов товстий чоловік у білому кітелі з блискучими ґудзиками, у білому кашкеті і з кобурою на поясі.

– Скажіть, чи далеко до гасієнди “Долорес”? – спитав Іхтіандр.

Товстий чоловік підозріливо оглянув Іхтіандра.

– А тобі що там треба? Звідки йдеш?

– Із Буенос-Айреса…

Людина в кітелі насторожилася.

– Мені треба там декого побачити, – додав Іхтіандр.

– Простягни руки, – звелів товстий чоловік.

Цей наказ здивував Іхтіандра, але, не підозрюючи нічого лихого, він простягнув руки. Товстун витяг з кишені “браслети” (наручні кайдани) і швидко замкнув їх на Іхтіандрових руках.

– От і попався, – пробурмотів чоловік з блискучими ґудзиками і, штовхнувши Іхтіандра в бік, крикнув: – Іди. Я проведу тебе до “Долорес”.

– Але навіщо ви скували мені руки? – нічого не розуміючи, спитав Іхтіандр, піднявши руки і розглядаючи “браслети”.

– Нічого патякати! – суворо крикнув товстун. – Ну, йди!

Схиливши голову, Іхтіандр поплентав дорогою. Добре, що його хоч не примусили йти назад. Він не міг зрозуміти, що з ним сталося. Юнак не знав, що минулої ночі на сусідній фермі вчинено вбивство й грабіж, і тепер поліція шукає злочинців. Не здогадувався Іхтіандр і про те, що в своєму пожмаканому костюмі він мав досить підозрілий вигляд. Його заплутана відповідь про мету подорожування остаточно вирішила його долю.

Поліцейський арештував Іхтіандра і тепер вів його до найближчого селища, щоб відпровадити до Парани, в тюрму.

Іхтіандр зрозумів тільки, що його позбавили волі і що в його подорожуванні трапилася прикра затримка. Він поклав будь-що повернути собі волю при першій же нагоді.

Товстий поліцейський, задоволений удачею, запалив довгу сигару. Він ішов позаду Іхтіандра, пускаючи на нього клуби диму. Іхтіандр задихався.

– Чи не можна не пускати на мене диму – мені важко дихати! – обернувшись, сказав він до свого конвоїра.

– Що-о? Просять не курити? Ха-ха-ха! – Поліцейський так зареготався, що все обличчя його взялося зморшками. – Чи ти ба, які ніжності! – І, випустивши юнакові в обличчя хмару диму, крикнув: – Іди!

Юнак скорився.

Нарешті Іхтіандр побачив ставок з перекинутим через нього вузьким містком і мимоволі прискорив ходу.

– Не поспішай до своєї Долорес! – гукнув товстун. Вони зійшли на місток. Посеред мосту Іхтіандр раптом перехилився через поручні і стрибнув у воду.

Поліцейський не сподівався цього від людини із скутими руками.

Проте й Іхтіандр не сподівався від товстуна того, що зробив він тієї ж таки миті. Поліцейський стрибнув у воду слідом за Іхтіандром – він боявся, що злочинець може втопитися. Поліцейський хотів приставити його живим: арештований, що втопився з наручниками, може завдати багато клопоту. Поліцейський так швидко плигнув за Іхтіандром, що встиг схопити його за волосся і не випускав. Тоді Іхтіандр, рискуючи позбутися волосся, потяг поліцейського на дно. Незабаром Іхтіандр відчув, що поліцейський розняв свою руку і випустив волосся. Юнак відплив на кілька метрів убік і трохи виринув з води, щоб побачити, чи виплив уже поліцейський. Той уже борсався на поверхні і, побачивши Іхтіандрову голову, закричав:

– Втопишся, падлюко! Пливи до мене!

“А це непогана думка!” – майнуло в голові Іхтіандра, і він раптово зарепетував:

– Рятуйте! Потопаю!.. – і пірнув на дію.

З-під води він стежив за поліцейським, як той пірнав, шукаючи його. Нарешті, втративши, певно, надію, поліцейський виліз на берег.

“Зараз піде”, – подумав Іхтіандр.

Та поліцейський не йшов. Він вирішив залишитись біля трупа, поки не прибудуть слідчі органи. Те, що утоплений лежить на дні ставка, не міняло справи.

У цей час через міст проїжджав селянин верхи на мулі, нав’юченому мішками. Поліцейський наказав селянинові скинути мішки і їхати із запискою в найближчий поліцейський участок. Справи обертались для Іхтіандра погано. До того ж у ставку водилися п’явки. Вони впиналися в Іхтіандра, і він не встигав відривати їх од тіла. Та й робити це треба було обережно, щоб не схвилювати стоячої води і цим не привернути уваги поліцейського.

За півгодини повернувся селянин на мулі, показав рукою на дорогу, уклав свої мішки на спину мула і притьмом поїхав. Хвилин через п’ять до берега підійшли трос поліцейських. Двоє з них несли на голові легкий човен, третій – багор і весло.

Човен спустили на воду, почали шукати утопленого. Іхтіандрові були не страшні ці розшуки. Для нього це була майже гра – він тільки переходив з місця на місце. Все дно ставка біля мосту старанно обшукали багром, але трупа не знайшли.

Поліцейський, що арештував Іхтіандра, здивовано розводив руками. Іхтіандра це навіть тішило. Проте незабаром йому стало скрутно. Поліцейські підняли багром з дна ставка хмари мулу. Вода закаламутилась. Тепер Іхтіандр не міг нічого розгледіти на відстані простягнутої руки, а це вже було небезпечно. Та головне – йому важко було дихати зябрами в цій воді, бідній на кисень. А тут іще оці хмари мулу.

Іхтіандр задихався, у зябрах дедалі дужче пекло. Біль ставав нестерпним. Іхтіандр мимоволі застогнав, кілька бульбашок вилетіло з його рота. Що робити? Вийти з ставка – іншого виходу нема. Треба вийти, хоч би чим це загрожувало. Його, звичайно, відразу ж схоплять, – можливо, поб’ють, запроторять у тюрму. Але байдуже. Іхтіандр, хитаючись, побрів до мілководдя і висунув голову з води.

– А-а-а-а! – не своїм голосом закричав поліцейський, кидаючись через борт човна у воду, щоб швидше доплисти до берега.

– Ісус Марія! О-о!.. – вигукнув другий, падаючи на дно човна.

Два поліцейські, що лишилися на березі, шепотіли молитви. Бліді, вони тремтіли від страху, намагаючись заховатись один за одного.

Іхтіандр не чекав цього і не відразу зрозумів, чому вони так перелякались. Потім він згадав, що іспанці дуже релігійні і марновірні. Певно, поліцейським здалося, що вони бачать перед собою вихідця з того світу. Іхтіандр вирішив налякати їх ще дужче: він вишкірив зуби, закотив очі, завив страшним голосом, повільно простуючи до берега; він піднявся на дорогу навмисно повільно і розміреною ходою пішов геть.

Жоден поліцейський не поворухнувся, не затримав Іхтіандра. Забобонний жах, страх перед привидом перешкодили їм виконати службовий обов’язок.

ЦЕ “МОРСЬКИЙ ДИЯВОЛ”!

Мати Педро Зуріти, Долорес, була опасистою, пухкою старою бабою із закарлюченим носом і випнутим підборіддям. Густі вуса надавали її обличчю чудного і непривабливого вигляду. За цю незвичайну для жінки прикрасу її прозивали в окрузі Вусатою Долорес.

Коли син з’явився до неї з молодою дружиною, стара безцеремонно оглянула Гуттієре. Долорес насамперед шукала в людях вади. Врода Гуттієре вразила стару, але вона цього взнаки не подала. Такою вже була Вусата Долорес: поміркувавши собі на кухні, вона вирішила, що врода Гуттієре – вада.

Залишившись удвох із сином, стара невдоволено похитала головою і сказала:

– Гарна! Навіть занадто гарна! – І, зітхнувши, додала: – Матимеш клопіт з такою красунею… Авжеж. Краще б ти одружився з іспанкою. – Поміркувавши ще, вона провадила далі: – І горда. А руки м’які, ніжні – білоручка буде.

– Уговтаємо, – відповів Педро і поринув у господарські рахунки.

Долорес позіхнула і, щоб не заважати синові, вийшла у садок подихати вечірньою прохолодою. Вона любила помріяти при місяці.

Мімози напоювали садок приємним ароматом. Білі лілеї блищали у місячному сяйві. Ледь помітно ворушилось листя лаврів і фікусів.

Долорес умостилася на лаві серед мирт і почала мріяти, ось вона купить сусідську землю, розведе тонкорунних овець, збудує нові кошари.

– О, щоб вас! – сердито крикнула стара, ляскаючи себе по щоці. – Ці москіти й посидіти спокійно не дадуть людині.

Непомітно хмари заволокли небо, і весь садок поринув у сутінки. На обрії яскравіше вималювалась ясно-блакитна смуга – відблиск вогнів міста Парани.

І раптом над низьким муром вона побачила людську голову. Хтось підняв руки, окуті кайданами, і обережно перескочив через мур.

Стара перелякалася. “У сад заліз каторжник”, – подумала вона. Хотіла крикнути і не могла, спробувала підвестись і побігти додому, але ноги не слухалися її. Сидячи на лаві, вона стежила за незнайомцем.

А чоловік у кайданах, обережно пробираючись між кущами, підступав до будинку, зазираючи у вікна.

І раптом – чи то їй почулося – каторжник тихо покликав:

– Гуттієре!

“Так ось вона, красуня наша! Ось із ким водиться! Чого доброго, ця красуня вб’є мене з сином, пограбує гасієнду і втече з каторжником”, – подумала Долорес.

Стару раптом охопило почуття глибокої ненависті до невістки і гіркої зловтіхи. Це додало їй сили. Вона зірвалася з лави і побігла до будинку.

– Швидше! – зашепотіла Долорес синові. – До садка вдерся каторжник. Він кликав Гуттієре.

Педро так притьмом вискочив надвір, наче будинок охопило полум’я, схопив заступ, що лежав на стежці, і побіг поза будинком.

Біля стіни стояв невідомий у брудному, пожмаканому костюмі, із скутими руками і дивився у вікно.

– Прокляття! – пробурмотів Зуріта і вдарив заступом юнака по голові.

Навіть не зойкнувши, юнак повалився на землю.

– Готовий!.. – тихо промовив Зуріта.

– Готовий, – підтвердила Долорес, яка прибігла слідом за ним. Вона вимовила це таким тоном, немовби її син роздушив отруйного скорпіона.

Зуріта запитливо глянув на матір.

– Куди його?

– У ставок, – засичала стара. – Ставок глибокий.

– Спливе.

– Прив’яжемо каменюку. Я зараз…

Долорес побігла додому і квапливо почала шукати мішок, у який можна було б покласти труп забитого. Але ще вранці всі мішки з пшеницею одвезли до млина. Тоді вона дістала пошивку і довгий мотузок.

– Мішків немає, – сказала синові. – Ось, наклади в пошивку каміння і прив’яжи мотузком до кайданів…

Зуріта кивнув головою, узяв труп на плечі і потаскав його в кінець саду, до невеличкого ставка.

– Не забруднися, – шепотіла Долорес, шкутильгаючи за сином з пошивкою і мотузком.

– Змиєш, – відповів Педро, звішуючи, проте, голову юнака нижче, щоб кров збігала на землю.

Коло ставка Зуріта похапцем наклав у пошивку каміння, міцно прив’язав її до юнакових рук і кинув тіло у ставок.

– Тепер треба переодягтися. – Педро глянув на небо. – Збирається на дощ. Він змиє до ранку сліди крові на землі.

– У ставку… вода не порожевіє від крові? – спитала Вусата Долорес.

– Не порожевіє. Ставок протічний… У-у, прокляття! – прохрипів Зуріта, прямуючи до будинку, і погрозив кулаком одному вікну.

– От тобі й врода! – сичала стара, йдучи за сином.

Гуттієре відвели кімнату в мезоніні. Цієї ночі вона не могла заснути. Було душно, дошкуляли москіти. Невеселі думки снували в голові Гуттієре.

Вона не могла забути Іхтіандра, його смерті. Чоловіка вона не любила, свекруха викликала у неї почуття огиди. І з оцією вусатою бабою Гуттієре повинна була жити…

У цю ніч Гуттієре почувся Іхтіандрів голос. Він кликав її на ім’я. Якийсь шум, чиїсь приглушені голоси долинали із садка. Гуттієре подумала, що їй так і не пощастить заснути цієї ночі. Вона вийшла у сад.

Сонце ще не зійшло. Садок оповивали сріблясто-рожеві сутінки вранішньої зорі. Хмари розвіяло. На траві і на деревах виблискувала рясна роса. У легкому вбранні, босоніж ступала Гуттієре по траві. Раптом вона зупинилася і почала уважно приглядатися до чогось на землі. На стежці, напроти її вікна, на піску була кров. Тут же валявся закривавлений заступ.

Уночі тут учинено якийсь злочин. Бо звідки взялися б оці сліди крові?

Гуттієре мимоволі пішла по слідах, і вони привели її до ставка.

“Чи не в цьому ставку заховано останні сліди злочину?” – подумала вона, з острахом вдивляючись у зеленкувату поверхню.

Із зеленкуватої води ставка на неї дивилося обличчя Іхтіандра. Шкіра на його скроні була розкраяна. На обличчі відбивалося страждання і водночас радість.

Гуттієре дивилася, не зводячи очей, на обличчя Іхтіандра, що втопився в океані. Невже вона збожеволіла?

Гуттієре хотіла тікати, але не могла зрушити з місця, не могла одвести від нього очей.

А обличчя Іхтіандра поволі виринало з води. Ось воно вже з’явилося над поверхнею, схвилювавши тихі води. Іхтіандр простягнув до Гуттієре скуті руки і промовив з блідою усмішкою, вперше звертаючись до неї на “ти”:

– Гуттієре! Люба моя! Нарешті, Гуттієре, я… – але він не скінчив.

Гуттієре схопилася за голову і закричала з переляку:

– Згинь! Пропади, нещасна примаро! Я ж знаю, що ти мертвий. Навіщо ти являєшся мені?..

– Ні, ні, Гуттієре, я не мертвий, – поспішно відповіла примара. – Я не втопився. Пробач мені… я затаїв від тебе… Я не знаю, навіщо зробив це… Не йди, вислухай мене! Я живий, – ось доторкнись до моїх рук…

І він простягнув до неї скуті руки. Гуттієре все дивилася на нього.

– Не бійся, адже я живий… Я можу жити під водою. Я не такий, як усі люди. Я один можу жити під водою. Я не втопився тоді, кинувшись у море. Я стрибнув у воду тому, що мені важко було дихати на повітрі.

Іхтіандр похитнувся і говорив далі так само квапливо й безладно.

– Я шукав тебе, Гуттієре. Цієї ночі твій чоловік ударив мене по голові, коли я підійшов до твого вікна, і вкинув мене у ставок. У воді я опритомнів. Мені пощастило скинути мішок з камінням, але ось цього, – Іхтіандр показав на наручники, – я не зміг скинути…

Гуттієре починала вірити, що перед нею не примара, а жива людина.

– Але чому у вас скуті руки? – спитала вона.

– Я потім розповім тобі про це… Тікаймо зі мною, Гуттієре. Ми сховаємося у мого батька, там нас ніхто не знайде… І ми будемо жити з тобою… Ну, візьми-бо мої руки, Гуттієре… Ольсен сказав, що мене звуть “морським дияволом”, але ж я людина! Чого ж ти боїшся мене?

Іхтіандр вийшов із ставка весь у мулі. Знесилений, опустився він на траву.

Гуттієре схилилася над ним і нарешті взяла його за руку.

– Бідний мій хлопчику, – промовила вона.

– Яка приємна зустріч! – раптом почувся глузливий голос.

Вони озирнулися і побачили Зуріту, що стояв недалечко в кущах.

Так само як і Гуттієре, Зуріта не спав цієї ночі. Він вибіг у сад на крик Гуттієре і чув усю розмову. Коли Педро довідався, що перед ним “морський диявол”, на якого він так довго й даремно полював, одразу ж вирішив відвезти Іхтіандра на “Медузу”. Але обміркувавши, все, надумав діяти інакше.

– Вам не пощастить, Іхтіандре, повезти Гуттієре до лікаря Сальватора, тому що Гуттієре – моя дружина. Та навряд чи й самі ви повернетесь до свого батька. На вас чекає поліція.

– Але ж я ні в чому не винен! – вигукнув юнак.

– Без провини поліція не нагороджує людей такими браслетами. І коли вже ви потрапили до моїх рук, мій обов’язок – передати вас поліції.

– Невже ви це зробите? – з обуренням запитала чоловіка Гуттієре.

– Я зобов’язаний це зробити, – відповів Педро, знизуючи плечима.

– Добре б він зробив, якби пустив на всі чотири вітри каторжника! – раптом вступила в розмову Долорес, виходячи з кущів. – За що? Чи не за те, що цей кайданник заглядає до чужих вікон і збирається викрадати чужих жінок?

Гуттієре підійшла до чоловіка, взяла його за руки і ласкаво сказала:

– Пустіть його. Благаю вас… Я нічим не завинила перед вами…

Долорес, злякавшись, що її син поступиться дружині, замахала руками і закричала:

– Не слухай її, Педро!

– Перед проханням жінки я безвладний, – люб’язно сказав Зуріта. – Я згоден!

– Не встиг одружитись, як опинився під жінчиним черевиком! – сичала стара.

– Стривай-но, мамо. Ми розпиляємо ваші кайдани, юначе, переодягнемо вас у пристойніше вбрання і припровадимо на “Медузу”. В Ріо-де-Ла-Плата ви зможете стрибнути з борту і плисти куди вам заманеться. Але я відпускаю вас з одною умовою: ви повинні забути про Гуттієре. А тебе, Гуттієре, я візьму з собою. Так буде безпечніше.

– Ви кращий, ніж я про вас думала, – щиро сказала Гуттієре.

Зуріта самовдоволено покрутив вуса і вклонився дружині.

Долорес добре знала свого сина, – вона одразу догадалась, що він замишляє якусь хитрість. Проте, щоб підтримати його гру, вона для годиться роздратовано пробурчала:

– Зачарувала! Сиди тепер під п’ятою!