Текст книги "Людина-амфібія"

Автор книги: Александр Беляев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

ХВОРА ВНУЧКА

Сонце пекло немилосердно. Курною дорогою, вздовж густих ланів пшениці, кукурудзи і вівса, йшов старий, виснажений індіанець. Одяг його був подертий. На руках він ніс хвору дитину, прикриту від сонця старенькою ковдрою. Очі дитини були напівзаплющені. На шиї виднілась величезна пухлина. Час від часу, коли старий оступався, дитина хрипко стогнала і трохи розплющувала повіки. Старий зупинявся і дбайливо дмухав на дитяче личко, щоб освіжити його.

– Тільки б донести живою! – прошепотів старий, прискорюючи ходу.

Підійшовши до залізних воріт, індіанець переклав дитину на ліву руку і вдарив правою в залізні двері чотири рази.

Вічко у хвіртці відтулилося, чиєсь око промайнуло в отворі, зарипіли засуви, і хвіртка розчинилася.

Індіанець боязко переступив поріг. Перед ним стояв одягнений у білий халат старий негр із зовсім білим кучерявим волоссям.

– До лікаря, дитина хвора, – промовив індіанець.

Негр мовчки кивнув головою, замкнув двері і знаком запросив іти слідом за ним.

Індіанець оглянувся. Вони були у невеличкому дворі, вимощеному кам’яними плитками. Цей двір був оточений з одного боку високим надвірним муром, а з другого – трохи нижчим муром, що відгороджував двір від внутрішньої частини садиби. Ні трави, ні кущика зелені – справжнє тюремне подвір’я. У кутку подвір’я, біля воріт другого муру, стояв білий будинок з великими, широкими вікнами. Коло будинку на землі розташувались кілька індіанців – чоловіків і жінок. Багато хто з них був з дітьми.

Майже всі діти мали цілком здоровий вигляд. Деякі з них бавилися черепашками в “чіт і лишка”, інші мовчки борюкалися – старий негр з білим волоссям суворо стежив за тим, щоб діти не галасували.

Старий індіанець покірно сів на землі у загінку біля будинку і почав дмухати на нерухоме, посиніле личко дитини. Поруч з індіанцем сиділа стара індіанка з розпухлою ногою. Вона глянула на дитину, що лежала на колінах в індіанця, і спитала:

– Дочка?

– Онука, – відповів індіанець.

Похитавши головою, стара жінка сказала:

– Болотяний дух увійшов у твою онучку. Та він дужчий за злих духів. Він вижене болотяного духа, і твоя онучка одужає.

Індіанець ствердно кивнув головою. Негр у білому халаті обійшов хворих, подивився на дитину індіанця і показав на двері будинку.

Індіанець увійшов до великої кімнати з підлогою із кам’яних плит. Посеред кімнати стояв вузький довгий стіл, покритий білим простиралом. Розчинилися другі двері з матовим склом, і до кімнати увійшов лікар Сальватор у білому халаті, високий, плечистий, смуглявий. Крім чорних брів і вій, на голові Сальватора не було жодної волосинки. Мабуть, він постійно брив голову, бо шкіра на голові загоріла так дуже, як і на обличчі. Досить великий, горбкуватий ніс, трохи випнуте гостре підборіддя і міцно стулені уста надавали обличчю жорстокого, навіть хижого виразу. Карі очі дивилися холодно. Від цього погляду індіанцеві стало не по собі.

Індіанець низько вклонився і простягнув дитину. Сальватор швидким, упевненим і разом з тим обережним рухом узяв хвору дівчинку з рук індіанця, розгорнув ганчірки, в які була загорнута дитина, і кинув їх у куток кімнати, спритно влучивши в ящик, що там стояв. Індіанець пошкандибав до ящика, щоб узяти звідти своє ганчір’я, але Сальватор суворо зупинив його:

– Облиш, не чіпай!

Потім поклав дівчинку на стіл і схилився над нею. Він став до індіанця в профіль. І індіанцеві раптом здалося, ніби це не лікар, а кондор схилився над маленькою пташкою. Сальватор почав намацувати пальцями пухлину на горлі дитини. Ці пальці теж вразили індіанця. Це були довгі, надзвичайно рухливі пальці. Здавалося, вони могли згинатися в суглобах не тільки вниз, але й убік і навіть вгору. Зовсім небоязкий індіанець намагався не піддаватися тому страху, що на нього наганяв цей незрозумілий чоловік.

– Прекрасно. Чудово, – бурмотів Сальватор, ніби милуючись пухлиною і обмацуючи її пальцями.

Закінчивши огляд, Сальватор повернув обличчя до індіанця і сказав:

– Зараз у нас молодик. Приходь через місяць, коли знову буде молодик, і ти забереш свою дитину здоровою.

Він поніс дитину за скляні двері, де були ванна, операційна і палата для хворих.

А негр уже вводив до приймальної нову пацієнтку, стару індіанку з хворою ногою.

Індіанець низько вклонився скляним дверям, що зачинилися за Сальватором, і вийшов.

Рівно через двадцять вісім днів відчинилися ті самі скляні двері.

У дверях стояла дівчинка в новому платтячку, здорова, рум’яна. Вона боязко дивилася на дідуся. Він кинувся до неї, схопив її на руки, поцілував, оглянув горло. Від пухлини не залишилося й сліду. Тільки невеличкий, ледь помітний червонястий шрам нагадував про операцію.

Дівчинка відштовхувала дідуся руками і навіть скрикнула, коли він, поцілувавши, вколов її давно не голеним підборіддям. Довелося спустити її з рук на підлогу. Слідом за дівчинкою вийшов Сальватор. Тепер лікар навіть усміхнувся і, погладивши дівчинку по кучерявій голівці, сказав:

– Ну, бори свою дівчинку. Ти вчасно приніс її. Ще б кілька годин – і навіть я не зміг би повернути їй життя.

Обличчя старого індіанця вкрилося зморшками, губи затремтіли, з очей полилися сльози. Він знову підняв дівчинку, притиснув її до грудей, упав перед Сальватором на коліна і переривчастим від сліз голосом сказав:

– Ви врятували життя моїй онучці. Що, крім свого життя, може запропонувати вам у нагороду бідний індіанець?

– Навіщо мені твоє життя?

– Я старий, але ще маю сили, – провадив далі індіанець, не підводячись з підлоги. – Я віднесу дитину до матері, моєї доньки, і повернуся до вас. Я хочу віддати вам решту мого життя за добро, яке ви зробили мені. Я служитиму вам, як собака. Благаю вас, не відмовте мені в цій милості.

Сальватор замислився.

Він дуже неохоче й обережно брав нових слуг. Хоча робота знайшлася б. Та й чимало роботи, – Джім не вправляється в садку. Цей індіанець, здається, людина підходяща, хоч лікар волів би взяти краще негра.

– Ти даруєш мені своє життя і просиш, як ласки, прийняти твій подарунок. Гаразд. Хай буде так. Коли ти можеш прийти?

– Ще не мине перша чверть місяця, як я буду тут, – сказав індіанець, цілуючи край Сальваторового халата.

– Як тебе звуть?

– Мене?.. Крісто – Христофор.

– Іди, Крісто. Я чекатиму на тебе.

– Ходімо, внучко! – звернувся Крісто до дівчинки і знову підхопив її на руки. Дівчинка заплакала. Крісто поспішно вийшов.

ЧУДЕСНИЙ САД

Коли через тиждень Крісто прийшов, лікар Сальва-тор зосереджено глянув йому в очі і сказав:

– Слухай уважно, Крісто. Я беру тебе на службу. Ти матимеш готовий стіл і добру плату…

Крісто замахав руками.

– Мені не треба нічого, аби тільки служити у вас.

– Мовчи і слухай, – мовив Сальватор. – Ти матимеш усе. Але я вимагатиму одного: ти мусиш мовчати про все, що тут побачиш.

– Швидше я відріжу собі язика і кину собакам, ніж вимовлю хоч одне слово.

– Гляди ж, щоб з тобою не скоїлося такого лиха, – попередив Сальватор. І, викликавши негра в білому халаті, лікар наказав: – Проведи його в сад і передай на руки Джімові.

Негр мовчки вклонився, вивів індіанця з білого будинку, провів через знайомий уже Крісто двір і постукав в залізну хвіртку другого муру.

З-за муру почувся гавкіт собак, хвіртка рипнула і поволі відчинилася, негр уштовхнув Крісто через хвіртку в сад, гукнув щось горловим голосом іншому негрові, що стояв за хвірткою, і пішов геть.

Крісто злякано притулився до стіни: з гавканням, схожим на рев, до нього бігли якісь невідомі звірі червонясто-жовтого кольору, з темними плямами. Коли б Крісто зустрівся з ними в пампасах, він одразу впізнав би в них ягуарів. Але звірі, що бігли до нього, гавкали по-собачому. Зараз Крісто було байдуже, які тварини нападають на нього. Він кинувся до найближчого дерева і почав з несподіваною швидкістю дертися по гілках. Негр засичав на собак, як розлютована кобра. Це одразу заспокоїло їх. Собаки перестали гавкати, лягли на землю і поклали голови на витягнуті лапи, скоса зиркаючи на негра.

Негр знову засичав, звертаючись цього разу до Крісто, що сидів на дереві, і замахав руками, запрошуючи індіанця злізти.

– Чого ти сичиш, як змія? – спитав Крісто, не залишаючи своєї схованки. – Язика проковтнув?

Негр тільки сердито замугикав.

“Мабуть, він німий”, – подумав Крісто і пригадав попередження Сальватора. Невже Сальватор одрізує язики слугам, що розкривають його таємниці? Можливо, і в цього негра відрізали язик… І Крісто раптом стало так страшно, що він мало не впав з дерева. Йому захотілося будь-що тікати звідси, і то якнайшвидше. Він прикинув у думці відстань від дерева, на якому сидів, до муру. Ні, не перескочити… А негр підійшов до дерева і, вхопивши індіанця за ногу, нетерпляче потягнув його вниз. Довелося скоритись. Крісто сплигнув з дерева, усміхнувся як тільки міг люб’язно, подав руку і ласкаво запитав:

– Джім?

Негр кивнув головою.

Крісто міцно потиснув негрові руку. “Коли вже потрапив до пекла, треба жити у згоді з дияволами”, – подумав віп, а вголос сказав:

– Ти німий?

Негр не відповідав.

– Язика немає?

Негр так само мовчав.

“Як би зазирнути йому до рота”, – подумав Крісто. Та Джім, певно, не мав наміру вступати навіть в мімічну розмову. Він узяв Крісто за руку, повів до червонясто-рудих звірів і щось просичав до них. Звірі підвелися, підійшли до Крісто, обнюхали його і спокійно відійшли. У Крісто трохи одлягло від серця.

Махнувши рукою, Джім повів Крісто оглядати сад.

Після сумного, вимощеного камінням подвір’я сад вражав величезною кількістю зелені і квітів. Сад простягався на схід, поступово знижуючись у напрямі до морського берега. Стежечки, посипані червонуватими подрібненими черепашками, розбігались у різні боки. Біля стежок росли примхливі кактуси, голубувато-зелені соковиті агави ^[6] _{6
   Агава– рослина з соковитим м’ясистим листям. З її волокон роблять тканини, із соку готують “пульке” – улюблений напій місцевих жителів. (Прим. автора).}


[Закрыть], волоті з безліччю жовтаво-зелених квітів. Цілі гаї персикових і маслинових дерев прикривали своїм затінком густу траву з барвистими, яскравими квітами. Серед зеленої трави виблискували водоймища, вимощені до краях білим камінням. Високі фонтани освіжали повітря.

Сад був наповнений різноголосими криками, співами і щебетанням пташок, ревом, писком і вереском тварин.

Ніколи ще Крісто не доводилося бачити таких незвичайних тварин. У цьому саду жили дивовижні звірі.

Ось, блискаючи мідяно-зеленою лускою, перебігла дорогу шестинога ящірка. З дерева звисала змія з двома головами. Крісто перелякано відскочив убік од цього двоголового плазуна, що засичав на нього двома червоними ротами. Негр відповів йому голоснішим сичанням, і змія, похитавши в повітрі головами, впала з дерева і зникла серед густих заростей очерету. Ще одна довга змія поповзла геть із стежки, чіпляючись двома лапами. За дротяною сіткою хрюкало порося. Воно втупилося в Крісто своїм єдиним великим оком, що сиділо посеред лоба.

Двоє білих щурів, що зрослися боками, бігали рожевою стежкою, немов двоголове й восьминоге чудовисько. Іноді ця двоєдина істота починала боротися сама з собою: правий щур тягнув праворуч, лівий – ліворуч, і обидва невдоволено попискували. Але перемагав завжди правий. Поряд стежки паслися зрощені боками “сіамські близнята”– дві тонкорунні вівці. Вони не сварилися, як щури. Поміж ними, як видно, вже давно встановилася цілковита єдність волі і бажань. Одна потвора особливо вразила Крісто: великий, зовсім голий рожевий собака. А па його спині, немовби вилізла з собачого тіла, виднілася маленька мавпочка – її груди, руки, голова. Собака підійшов до Крісто і махнув хвостом. Мавпочка крутила головою, розмахувала руками, поплескувала долонями по спині собаки, з яким вона утворювала одне ціле, і кричала, дивлячись на Крісто. Індіанець сунув руку в кишеню, витяг шматок цукру і простягнув мавпочці. Але хтось швидко відвів убік руку Крісто. За його спиною почулося шипіння. Крісто озирнувся – Джім. Старий негр жестами і мімікою пояснював Крісто, що мавпочку не можна годувати. І зараз же горобець з головою маленького папуги вихопив на льоту грудку цукру з пальців Крісто і зник за кущем. Удалині на лужку мукав кінь з коров’ячою головою.

Дві лами промчали галявиною, помахуючи конячими хвостами. З трави, із заростей чагарника, з гілок дерев дивилися на Крісто незвичайні плазуни, звірі і птахи: собаки з котячими головами, гуси з головами півнів, рогаті кабани, страуси-нанду з орлиними дзьобами, барани з тілом пуми…

Крісто здавалося, що він марить. Він тер собі очі, змочував голову холодною водою фонтанів, але нічого не допомагало. У водоймищах він бачив зміїв з риб’ячими головами і зябрами, риб з жаб’ячими лапами, величезних жаб з довгим тілом, як у ящірки…

І Крісто знову охопило бажання тікати звідси.

Але ось Джім вивів Крісто на широку галявину, посипану піском. Посеред галявини стояла оточена пальмами біла мармурова вілла, збудована в мавританському стилі. Крізь пальмові стовбури виднілися арки і колони. Мідні фонтани у вигляді дельфінів викидали каскади води в прозорі водоймища, де вигравали золоті рибки. Найбільший фонтан перед головним входом зображав юнака, що сидів на дельфіні – подібно до міфічного Тритона ^[7] _{7
   Тритон– за грецькою міфологією, бог морської хвилі. Сурмлячи в морську черепашку, він викликав або ж припиняв хвилювання моря. Його часто зображали верхи на дельфіні. (Прим. автора).}


[Закрыть]– з витим рогом біля рота.

За віллою було кілька житлових і надвірних будівель, а далі йшли густі зарості колючих кактусів, що сягали аж білого муру.

“Знову мур!” – подумав Крісто.

Джім завів індіанця до невеличкої прохолодної кімнати. Жестами він пояснив, що ця кімната надається йому, і пішов геть, залишивши Крісто на самоті.

ТРЕТІЙ МУР

Поволі Крісто звик до того незвичайного світу, який оточував його. Всі звірі, птахи і плазуни, що наповнювали сад, були добре приручені. З деякими з них Крісто навіть заприятелював. Собаки з ягуаровою шкурою, що так налякали його першого дня, ходили слідом за ним, лизали йому руки, лащились. Лами брали з його рук хліб. Папуги злітали на його плече.

Сад і звірів доглядали дванадцятеро негрів, мовчазних чи німих, так само як і Джім. Крісто ніколи не чув, щоб вони розмовляли навіть один з одним. Кожен мовчки робив своє діло. Джім був нібито за управителя. Він наглядав за неграми і розподіляв їхні обов’язки. А Крісло, на диво йому самому, був призначений помічником Джіма. Роботи у Крісто було не так уже й багато, годували його добре. Він не міг скаржитися на своє життя. Одне тільки його турбувало – зловісна мовчанка негрів. Він був певен, що Сальватор усім їм поодрізував язики. І коли Сальватор зрідка викликав Крісто до себе, індіанець щоразу думав: “Різати язика”. Проте незабаром Крісто став менше боятися за свій язик.

Якось Крісто побачив Джіма, що спав у затінку маслинових дерев. Негр лежав на спині, розтуливши рота. Крісто скористався з цього, крадькома заглянув усередину рота і пересвідчився, що язик у старого негра на місці. Тоді індіанець трохи заспокоївся.

Сальватор суворо розподіляв свій день. Від сьомої до дев’ятої ранку лікар приймав хворих індіанців, з дев’ятої до одинадцятої оперував, а тоді йшов до своєї вілли і там працював у лабораторії. Він оперував тварин, а потім довго вивчав їх. Закінчивши дослідження, Сальватор випускав тварин у сад. Прибираючи іноді в будинку, Крісто бував у лабораторії. Все, що він там бачив, вражало його. Там у скляних банках, наповнених якимись розчинами, пульсували різні органи. Відрізані руки й ноги продовжували жити. І коли ці живі, відокремлені від тіла частини починали хворіти, Сальватор лікував їх, відновлюючи згасаюче життя.

На Крісто все це наганяло жах. Він волів краще бути серед живих потвор у саду.

Хоч як довірливо ставився Сальватор до індіанця, та все ж Крісто не смів проникнути за третій мур. А це його дуже цікавило. Якось опівдні, коли всі відпочивали, Крісто підбіг до високого муру. З-за муру він почув дитячі голоси – він розрізняв індіанські слова. Але часом до дитячих голосів приєднувались чиїсь ще тонші, верескливі голоси, що немовби сперечалися з дітьми і говорили якоюсь незрозумілою говіркою.

Одного разу, зустрівши в саду Крісто, Сальватор підійшов до нього і, за звичаєм дивлячись йому прямо у вічі, сказав:

– Ти вже місяць працюєш у мене, Крісто, і я задоволений тобою. У нижньому саду захворів один мій слуга. Ти заміниш його. Ти побачиш там багато нового. Але пам’ятай нашу умову: добре тримай язик за зубами, якщо не хочеш позбутися його.

– Я вже майже розучився розмовляти серед ваших німих слуг, лікарю, – відповів Крісто.

– Тим краще. Мовчання – золото. Якщо ти мовчатимеш, то одержиш багато золотих пезо. Сподіваюся, що за два тижні поставлю на ноги свого хворого слугу. До речі, ти добре знаєш Анди?

– Я народився в горах.

– Чудово. Мені треба буде поповнити мій звіринець новими тваринами і птахами. Я візьму тебе з собою. А тепер іди. Джім проведе тебе в нижній сад.

Багато до чого вже звик Крісто. Але те, що він побачив у нижньому саду, перевершило всі його сподівання.

На великому, освітленому сонцем лузі бавилися голі діти і мавпи. Це були діти різних індіанських племен. Серед них були і зовсім маленькі – не більше трьох років, старшим було років дванадцять. Ці діти були пацієнтами Сальватора. Багато з них перенесли серйозні операції і завдячували Сальваторові своїм життям. Діти, які видужували, бігали в саду, бавилися, а потім, коли сили їх відновлювалися, батьки забирали їх додому.

Крім дітей, тут жили мавпи. Безхвості мавпи. Мавпи без жмутка шерсті на тілі.

Найдивнішим було те, що всі мавпи – деякі краще, деякі гірше – вміли говорити. Вони сперечалися з дітьми, сварилися, верещали тоненькими голосами. Але загалом вони жили з дітьми у злагоді і сварилися з ними не більше, ніж діти поміж собою.

Крісто часом не міг угадати: справжні це мавпи чи люди.

Коли Крісто оглянув сад, він помітив, що цей сад менший за верхній і ще стрімкіше спускається до затоки, впираючись у прямовисну, мов стіна, скелю.

Море було, мабуть, недалеко за цією стіною. Із-за стіни долинав гул морського прибою.

Обстеживши за кілька днів що скелю, Крісто пересвідчився, що вона штучна. Ще один мур – четвертий. В густих заростях гліциній Крісто помітив сірі залізні двері, пофарбовані під колір скель так, що вони цілком зливалися з ними.

Крісто прислухався. Жоден звук, крім прибою, не долинав із-за скелі. Куди вели ці вузькі двері? На берег моря?

Раптом почувся збуджений дитячий крик. Діти дивилися в небо. Крісто підвів голову і побачив дитячу кульку, що поволі летіла через сад. Вітром її несло до моря.

Звичайна дитяча кулька, що пролетіла над садом, чомусь дуже схвилювала Крісто. Він занепокоївся. І як тільки слуга, одужавши, повернувся, Крісто пішов до Сальватора і сказав йому:

– Лікарю! Незабаром ми їдемо в Анди, можливо, надовго. Дозвольте мені побачитися з дочкою й онукою.

Сальватор не любив, коли його слуги йшли з двору, саме тому, наймаючи їх, віддавав перевагу одинакам. Крісто мовчки чекав, дивлячись Сальваторові в очі.

Сальватор холодно глянув на Крісто, нагадав йому:

– Пам’ятай нашу умову. Бережи язика! Іди. Повертайся не пізніше як за три дні. Стривай…

Сальватор пішов до другої кімнати і виніс звідти замшеву торбинку, в якій подзвонювали золоті пезо.

– Ось для твоєї онучки. І тобі за мовчанку.

НАПАД

– Якщо він не прийде і сьогодні, я відмовлюсь від твоєї допомоги, Бальтазаре, і запрошу спритніших і надійніших людей, – сказав Зуріта, нетерпляче смикаючи-пухнастого вуса. Цього разу Зуріта був одягнений у білий міський костюм і капелюх-панаму. Він зустрівся з Бальтазаром в околицях Буенос-Айреса, там, де кінчаються оброблені поля і починаються пампаси.

Бальтазар у білій блузі і синіх смугастих штанях сидів край дороги і мовчав, ніяково поскубуючи випалену сонцем траву.

Він сам починав жалкувати, що послав свого брата Крісто шпигуном до Сальватора.

Крісто був на десять років старший за Бальтазара. Проте, незважаючи на свої роки, був ще дужий і спритний. А що вже хитрий, як пампасівський кіт. І все ж Крісто був ненадійною людиною. Він пробував обробляти землю – та це йому набридло. Потім завів шинок у порту, але почав пиячити і незабаром розорився. Останні роки Крісто займався дуже темними справами, пускаючи в хід свою незвичайну хитрість, а часом і підступність. Така людина була цілком придатна до ролі шпигуна, та вірити їй не можна було. Коли б йому було вигідно, він міг би зрадити навіть рідного брата. Бальтазар знав це і тому непокоївся не менше, ніж Зуріта.

– Ти певен, що Крісто побачив повітряну кульку, яку ти запустив?

Бальтазар здвигнув плечима. Йому враз захотілося облишити цю витівку, піти додому, промочити горло холодною водою з видом і швидше лягти спати.

Сонце сідало, його останнє проміння осяяло клуби куряви, що здіймалися з-за пагорба. Водночас почувся різкий протяжний свист.

Бальтазар стрепенувся.

– Це він!

– Нарешті!

Крісто бадьоро підходив до них. Він уже не був схожий на виснаженого старого індіанця. Ще раз по-молодецькому свиснувши, Крісто підійшов і привітався з Бальтазаром і Зурітою.

– Ну, що, познайомився з морським дияволом? – запитав його Зуріта.

– Ще ні, але він там. Сальватор охороняє диявола за чотирма мурами. Найголовніше зроблено: я служу в Сальватора, і він мені вірить. З хворою онучкою в мене дуже добре вийшло. – Крісто засміявся, примруживши свої хитрі очі. – Вона мало не зіпсувала справи, коли одужала. Я її обіймаю, цілую, як і слід люблячому дідові, а вона, дурненька, брикатися і мало не в сльози. – Крісто знову засміявся.

– Де ти добув свою онучку? – запитав Зуріта.

– Грошей не знайдеш, а дівчаток легко знайти, – відповів Крісто. – Мати дитини задоволена. Я одержав від неї п’ять паперових пезо, а вона – здорову дівчинку.

Про те, що він одержав від Сальватора важкеньку торбинку золотих пезо, Крісто не сказав ні слова.

– Чудеса у Сальватора! Справжній звіринець! – і Крісто почав розповідати про все, що він бачив.

– Усе це дуже цікаво, – промовив Зуріта, запалюючи сигару. – Але ти не бачив найголовнішого – диявола. Що ти думаєш робити далі, Крісто?

– Далі? Зробити невеличку прогулянку в Анди. – І Крісто розповів, що Сальватор збирається полювати на звірів.

– Чудово! – вигукнув Зуріта. – Маєток Сальватора стоїть далеко від інших селищ. Коли Сальватора не буде, ми нападемо на його володіння і викрадемо морського диявола.

Крісто заперечливо похитав головою.

– Ягуари відірвуть вам голови, і ви не зможете знайти диявола. Та й з головою не знайдете його, коли і я його не знайшов.

– Тоді ось що, – подумавши, сказав Зуріта. – Ми влаштуємо засідку на Сальватора, коли він вирушить на полювання; захопимо його в полон і вимагатимемо викуп – морського диявола.

Крісто спритним рухом витяг із бокової кишені Зуріти сигару, що там стирчала.

– Дякую. Засідка – це краще. Але ж Сальватор обдурить: пообіцяє викуп і не дасть. Ці іспанці… – Крісто закашлявся.

– Що ж ти пропонуєш? – вже роздратовано запитав Зуріта.

– Терпіння, Зуріто. Сальватор вірить мені, але тільки до четвертого муру. Треба, щоб лікар вірив мені, як самому собі, і тоді він покаже мені диявола.

– Ну?

– Ну от. На Сальватора нападуть бандити, – і Крісто тицьнув пальцем у груди Зуріти, – а я, – він ударив себе в груди, – чесний арауканець, урятую йому життя. Тоді для Крісто не залишиться таємниць у домі Сальватора. (“І гаманець мій поповниться золотими пезо”, – докінчив він у думці).

– Що ж, це непогано.

І вони умовились, якою дорогою Крісто повезе Сальватора,

– Перед тим днем, коли ми виїдемо, я кину через мур червоний камінь. Будьте напоготові.

Хоч план нааду обміркували дуже ретельно, одна одна непередбачена обставина мало не зіпсувала справи.

Зуріта, Бальтазар і десятеро головорізів, завербованих у порту, одягнені у костюми гаучо ^[8] _{8
   Гаучо– напівдикі чабанські племена, що живуть у пампасах, метиси, в яких, проте, переважає індіанська кров. Чудові вершники.}


[Закрыть]і добре озброєні, верхи на конях чатували на свою жертву далеко від житла.

Ніч була темна. Вершники прислухалися, сподіваючись почути тупіт кінських копит.

Але Крісто не знав, що Сальватор виряджається на полювання не так, як це робилося кілка років тому.

Бандити несподівано почули шум мотора, що швидко наближався. З-за пагорка блиснули сліпучі вогні фар. Величезний чорний автомобіль промчав повз вершників, перш ніж вони встигли збагнути, що сталося.

Зуріта несамовито лаявся. Бальтазара це розсмішило.

– Не журіться, Педро, – сказав індіанець. – Удень спека, вони їдуть уночі, – у Сальватора два сонця на машині. Вдень вони відпочиватимуть. Ми можемо наздогнати їх на привалі. – І, пришпоривши коня, Бальтазар поскакав слідом за автомобілем. За ним рушили й інші.

Вершники їхали години дві і раптом несподівано помітили вдалині багаття.

– Це вони. У них щось скоїлося. Стійте, я підповзу до них і довідаюсь. Чекайте на мене.

І, зіскочивши з коня, Бальтазар поповз, немов гадюка. За годину він повернувся.

– Машина не везе. Зіпсувалася. Вони лагодять її. Крісто стоїть на варті. Треба поспішати.

Все інше сталося дуже швидко. Бандити напали, і не встиг Сальватор отямитись, як йому, Крісто і трьом неграм зв’язали руки й ноги.

Один з найнятих бандитів, ватажок зграї – Зуріта вважав за краще триматися непомітним – зажадав у Сальватора досить велику суму викупу.

– Я виплачу, звільніть мене, – несподівано відповів Сальватор.

– Це за тебе. Але стільки ж ти мусиш заплатити за своїх трьох супутників! – не розгубився бандит.

– Одразу такої суми я не можу заплатити, – поміркувавши, відповів Сальватор.

– Тоді смерть йому! – кричали бандити.

– Якщо не погодишся на наші умови, на світанку ми вб’ємо тебе, – сказав бандит.

Сальватор здвигнув плечима і відповів:

– Такої суми у мене при собі немає.

Спокій Сальватора вразив навіть бандита. Кинувши зв’язаних позаду автомобіля, бандити почали нишпорити і знайшли запаси спирту для колекцій. Вони випили спирт і п’яні повалились на землю.

Десь перед світанком хтось обережно підповз до Сальватора.

– Це я, – тихо промовив Крісто. – Мені пощастило розв’язати ремені. Я підкрався до бандита з рушницею і вбив його. Всі інші п’яні. Шофер полагодив машину. Треба поспішати.

Усі похапцем сіли в автомобіль, негр-шофер включив мотор, машина рвонулась і помчала дорогою.

Позаду почулися крики і безладна стрілянина.

Сальватор міцно потиснув Крісто руку.

Тільки після від’їзду Сальватора Зуріта довідався від своїх бандитів, що лікар згоджувався дати викуп. “Чи не простіше було б, – думав Зуріта, – взяти викуп, ніж намагатися викрасти морського диявола, який ще невідомо, що воно таке”. Але нагоду було втрачено, залишалося чекати звісток від Крісто.