Текст книги "Детектив Ниточка"

Автор книги: Ґжеґож Касдепке

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Ґжеґож Касдепке
Детектив Ниточка

Детектив Ниточка – це персонаж симпатичний, але водночас дивакуватий. Ось хоча б таке: він вирішив боротися зі злочинцями за допомогою... уявіть собі... кактуса! Кактус та інтелект – ось яка зброя нашого героя. І зброя, треба додати, надзвичайно ефективна.

Книжка, яку ти, Дорогий Читачу, зараз розгорнув, незвичайна – адже ти будеш мати змогу разом з детективом Ниточкою шукати відповіді на всі загадки, що тут описані. Чи розгадав ти їх правильно, зможеш дізнатися, зазирнувши в кінець книжки. Але не засмучуйся, якщо твої здогадки відрізнятимуться від відповідей – детектив Ниточка теж не відразу став детективом. А якщо збігатимуться – вітаю! Хто знає, можливо, саме ти допоможеш колись детективу Ниточці розплутати одну з таємниць?

Захоплюючих тобі пригод!

Автор

Загадка перша,
або
Де мої шкарпетки з дельфінами?

Детективне агентство «Рожеві Окуляри» зовсім маленьке. Поміщається в ньому тільки кактус, який стоїть на підвіконні (іншої зброї детектив Ниточка не має), мініатюрний столик з намальованою поверх шахівницею, два складані стільці для рибалки, електричний чайник (який, напевно, зіпсувався, адже ось уже два тижні детективу ніяк не вдається закип’ятити в ньому воду) і сам Ниточка – власник і працівник агентства «Рожеві Окуляри». А більше сюди нічого не може втиснутися, навіть відвідувач – хіба що всередині якраз не буде детектива Ниточки (питання тільки, навіщо тоді мав би хтось приходити? ). Проте, на думку детектива, це зовсім не проблема. До нього і так майже ніколи ніхто не звертається. Часто він сам натрапляє на загадки, які настільки цікаві, що залишити їх без уваги просто неможливо.

Хоча... іноді все ж хтось стукає у рожеві двері агентства. Найчастіше – це діти (лише вони сприймають детектива Ниточку серйозно). Так було і цього разу.

– Добрий день... – пробелькотіла маленька заплакана дівчинка. – Мене...

– Тебе звати Оксанка, – перебив її детектив Ниточка, – живеш на два поверхи нижче... (Агентство «Рожеві Окуляри» розташоване на горищі дуже старого будинку, де всі одне одного добре знають).

– Так... – сказала Оксанка, -... І в мене пропали шкарпетки з дельфінами...

Тільки тепер детектив помітив, що дівчинка в капцях на босу ногу.

– Як це? – здивувався Ниточка. – А вони були в тебе на ногах, коли пропали?

– Ні... – Оксанка шморгнула носом. – Саме хотіла їх одягнути і виявилось, що... зникли!

Детектив Ниточка зрозумів: якщо він негайно щось не вигадає, Оксанка своїми слізьми заллє весь будинок. Отже, він втягнув живіт і запросив Оксанку всередину – діти тут ще якось поміщались.

– Це були шкарпетки від бабці Дани... – Оксанка ледве стримувала сльози. – 3 дельфінами... Мої улюблені... Вчора я їх носила, і позавчора я їх носила, і позапозавчора я їх носила... І сьогодні теж хотіла, але... пропали! – цього разу Оксанка розплакалась не на жарт.

– Знаю! – детектив Ниточка раптом підстрибнув. -Ходімо!

Як виявилось, їм не довелося далеко іти. На цьому ж горищі, зовсім поруч з агентством «Рожеві Окуляри», був маленький коридорчик з двома дверима: одні приваблювали табличкою «Туалет», а за іншими знаходилася «Сушарка», куди й подався детектив. Тут, поміж білих простирадл, посеред рукавів і шарфів висіли...

– Мої шкарпетки з дельфінами! – вигукнула щаслива Оксанка.

– От бачиш... – посміхнувся Ниточка. – До цього, мабуть, причетна твоя мама...

І знаєте, що найцікавіше?

Він мав рацію.

А ти вже здогадався, чому детективу Ниточці спало на думку шукати шкарпетки з дельфінами саме там?

Загадка друга,
або
Куди подівся пісок?

Того дня детектив Ниточка був зовсім не в гуморі. Та й чого ж його радіти, коли вже хтозна-скільки часу він не отримував ніяких доручень. Жителі будинку, на горищі якого розташувалося детективне агентство «Рожеві Окуляри», вважали власника (і єдиного працівника агентства) справжнім диваком. Тому і зверталися за допомогою до нього дуже рідко. Звісно, якщо раптом треба було знайти хом’яка або вкрадені вітром хустинки, тоді детектив Ниточка був просто незамінним – принаймні на думку дітей, які приходили до нього у таких справах. Однак важко вижити, шукаючи хом’яків, які пропали! Тим паче, що єдиною винагородою, на яку міг розраховувати детектив у подібних випадках, було: «Дякую! » До всього цього виявилось, що в детектива Ниточки є конкурент. Та ще й кількома поверхами нижче.

Одного дня на дверях підвалу з’явилась табличка з написом: «Детективне агентство «Чорновидець». Власником його був детектив Мартв’як – товстий незграбний чоловік із похмурим поглядом. Він саме крутився у дворі, наглядаючи за робітниками, які займались ремонтом підвалу. Мартв’як рахував мішки з цементом, тачки з піском, коробки з плиткою, відра з фарбою і постійно всіх підганяв, мріючи якнайшвидше засісти в своєму новому офісі.

І справді детективу Ниточці не було чому радіти...

Невеселі думки Ниточки перервав ледь чутний стук у двері. За хвильку посеред нестерпно тісного агентства «Рожеві Окуляри» стояла заплакана Іванка з першого поверху: однією рукою вона тримала лопатку, другою -відерце з пасочками.

– Хтось... вкрав... пісок... – схлипувала дівчинка. -З пісочниці!..

– Оце так! – детектив Ниточка здивовано поглянув на дівчинку. І кому потрібен пісок з пісочниці? Часом траплялось, що хазяїн кота чи власник акваріуму брали трішечки піску, але щоб забирати все відразу?! І раптом детектив підскочив і радісно вигукнув:

– Знаю!

За кілька секунд детектив уже був у пісочниці.

– І як вам не соромно! – гнівно промовив, дивлячись то на детектива Мартв’яка, то на робітників, які саме змішували пісок з цементом.

– Про що йдеться? – буркнув Мартв’як.

– Ви обкрадаєте дітей! – вигукнув детектив Ниточка. – І ви ще називаєте себе детективом?! Прошу негайно повернути пісок у пісочницю!

Мартв’як подивився на детектива Ниточку так, наче хотів сказати: «Я ще тобі покажу! » Але не промовив жодного слова, лише знизав плечима і буркнув робітникам, щоб роздобули пісок деінде.

Але тепер вже було зрозуміло, що детектив Ниточка навряд чи стане його другом.

Як гадаєш, звідки детектив Ниточка дізнався, що трапилося з піском із пісочниці?

Загадка третя,
або
Про сором!

Детектив Ниточка забіг у під’їзд і старанно зачинив за собою двері. Бр-р-р, як холодно! Перший такий холодний ранок цієї осені. Мабуть, вже треба буде дістати з шафи шапку, шарф і рукавички.

Тільки приклав руки до батареї, яка була ледь теплою, коли раптом почув роздратований голос пані Маєвської з першого поверху.

– Це просто сором! – крізь причинені двері було чутно, як лютує пані Маєвська. – Маємо двох детективів у будинку, а гультяї роблять все, що їм тільки заманеться!

Детектив Ниточка відчув, що червоніє. Зупинився перед дверима пані Маєвської, голосно кашлянув для годиться і постукав.

– Прошу! – запросила пані Маєвська.

Детектив зайшов до кімнати і побачив постать пані Маєвської на тлі балконного вікна. Вона не особливо звертала увагу на детектива, а перехилившись через балкон, голосно кричала:

– Хулігани! Вам аби все нищити та псувати! А навіщо, заради чого? Хоч би забрали, але ж ні: знищили і втекли! Ось і вся розвага!..

– Пані Маєвська, що трапилось? – запитав детектив Ниточка, зупиняючись біля розлюченої сусідки.

– Що трапилось, що трапилось? – фиркнула пані Маєвська. – Тільки і вмієте питати: «Що трапилось? », більше нічого! І ви, і цей ваш товариш, Мертв’як!

– Мартв’як, – виправив її детектив Ниточка. – І зовсім він не мій товариш!

Пані Маєвська байдуже знизала плечима.

– Мартв’як чи Мертв’як – все одно, -сказала категорично. – Теж мені детективи! Навіть звичайні хулігани вас не бояться! Це мусив би бути найбезпечніший будинок у світі, а ось – прошу! -вказала пані Маєвська на балкон.

Тільки тепер детектив Ниточка помітив, що на балконі посеред глиняних черепків були розкидані хризантеми -їхні стебла вмерзли в напівпрозорі шматочки льоду.

– Напевно, каменем розбили, або чимось таким... -мимрила пані Маєвська. – Купила я вчора такі гарні хризантеми! Дешеві були, але гарні. Подумала: «Якраз згодяться: занесу сьогодні на кладовище, поставлю у вазу на могилі чоловіка», – і подивіться, що вони наробили!

Детектив Ниточка уважно придивився до черепків, у яких можна було впізнати фрагменти вази. Але як не шукав очима бодай маленького камінця, нічого так і не виявив.

– І не соромно вам? – продовжувала бурчати пані Маєвська. – У вас під носом такі речі відбуваються! А цей... як його там... Мертв’як...

– Мартв’як, – автоматично виправив детектив Ниточка.

– Мертв’як, – аніскілечки не збентежившись, продовжувала пані Маєвська, – був тут хвилину тому. Він хоча б пообіцяв, що знайде цих негідників! А ви що?! Тільки стоїте та ґав ловите! І це таким має бути детектив?!

Детектив Ниточка ще раз виглянув на балкон, задумався, а потім... пирснув зі сміху.

– Мартв’як пообіцяв їх знайти? – перепитав, хитро посміхаючись. – Справді? Я б хотів на це подивитися!

Пані Маєвська аж губи надула від обурення: «Ні, це вже занадто! » Однак не встигла нічого сказати, бо детектив приклав палець до губ.

– Пані Маєвська, чи знаєте ви, яка температура була сьогодні вночі? Мінус вісім градусів! Це перша така холодна ніч! І я впевнений, що Мартв’як нікого не знайде! Тому, що ніхто тут не винний!

– То що ж, хочете сказати, що взяло і само тріснуло?! – вигукнула пані Маєвська.

– Якщо хочете знати, саме так! – відповів детектив Ниточка і пішов до свого агентства.

Що ж – гадаю, нікого не здивує той факт, що і на цей раз детектив Ниточка мав рацію. Але чому ж тріснула ваза, в якій пані Маєвська тримала на балконі хризантеми? Здогадалися?

Загадка четверта,
або
Хто зіпсував годинник?

Детектив Ниточка саме піднімався на горище будинку, в якому було розташоване його детективне агентство «Рожеві Окуляри», коли раптом із-за дверей квартири на третьому поверсі він почув дитячий вереск та плач. Далі ключ у дверях повернувся і з квартири вибігла заплакана Оксанка. За нею вискочив її розгніваний брат Дмитрик (він вже ходив у третій клас і був старший від неї аж на три роки).

– Куди ти пішла?! – крикнув Дмитрик. – Ану, негайно повернись!

– До детектива Ниточки! – вигукнула заплакана дівчинка. І не звертаючи уваги на детектива, який стояв, узявшись за поручні, побігла нагору.

Детектив Ниточка відкашлявся і уважно подивився на Дмитрика. Хлопець, здавалось, здивувався його появі. Спершу, як і Оксанка, він зовсім не звернув уваги на худорляву постать, яка піднімалася сходами. Але здивування швидко перейшло у радість – Дмитрик щиро посміхнувся детективу Ниточці.

– Оце у вас нюх! – сказав він. – Ми щойно про вас говорили! А батько ще каже, що з вас детектив ніякий, а просто ви... – але раптом збентежився, так і не сказавши.

– Божевільний, так? – зітхнув детектив Ниточка. -Знаю, що про мене говорять дорослі.

Дмитрик не підтвердив, але й не заперечив. Хвилину постояли мовчки, міряючи один одного поглядом.

– То що у вас трапилося? – запитав нарешті детектив Ниточка.

– Йдеться про годинник, – Дмитрик раптово спохмурнів. – Я і батько збираємо різні старовинні предмети. І вчора дідусь подарував нам свого старого кишенькового годинника на ланцюжку...

– Знаю, який це годинник, – перебив його детектив Ниточка.

Дмитрик глянув на нього з повагою і продовжив:

– Цей годинник колись був власністю мого дідуся. Але він і досі працює. А точніше, працював досьогодні. Оксанка вирішила показати його своїм подружкам, і годинник перестав працювати. Вони його зламали! -Дмитрик аж стиснув від злості губи.

Детектив Ниточка пошкріб потилицю. Він справді не знав, чим можна тут зарадити. На його думку, годинник найкраще було б віддати в ремонт, а не заносити в детективне агентство.

– Але злить мене найбільше те, що Оксанка взагалі відмовляється визнавати свою вину! – вигукнув Дмитрик. – Каже, що не дозволяла своїм подружкам навіть торкнутися годинника! А насправді, мабуть, просто боїться, що на ремонт їй доведеться вийняти гроші зі своєї скарбнички!

– І тепер ти хочеш, щоб я довів... – почав детектив Ниточка.

– Саме так, – що Оксанка справді винна! – закінчив Дмитрик.

– А Оксанка хоче... – розмірковував далі детектив.

– Щоб ви довели протилежне, – буркнув Дмитрик.

Детектив Ниточка поглянув на хлопця. Гм, це справді починає бути цікавим...

– А де цей годинник зараз? – запитав згодом.

– В Оксанки, – відповів Дмитрик. – Вона так мені його й не повернула.

Детектив Ниточка зітхнув і попрямував нагору.

Оксанка сиділа на сходах перед дверима детективного агентства «Рожеві Окуляри». Побачивши детектива Ниточку, вона відразу підвелася, але була така заплакана, що не змогла промовити жодного слова. Дівчинка мовчки вийняла з кишені годинник і віддала його детективу.

– Так-так... – пробубонів Ниточка, роздивляючись годинник з усіх боків. – Що в нас тут?

– Я нічого не робила! – поскаржилась Оксанка. – Це, напевно, Дмитрик сам поламав, а зараз хоче все звалити на мене!

Детектив Ниточка приклав годинник до вуха.

– Ні Дмитрик тут не винен, – сказав він за хвилинку, – ні ти... – додав з посмішкою.

– То хто ж його тоді зіпсував? – здивувалися діти.

– А я хіба казав, що він поламаний? – засміявся детектив Ниточка. – Якщо так, я збрехав, тому що він неушкоджений. Тільки колись годинники трішечки відрізнялися від теперішніх, на батарейках... Дідусь вам про це не розповідав?

Детектив Ниточка мав рацію. Годинник був неушкоджений. Ні Оксанка, ні Дмитрик, ні батько його не ламали. Що ж тоді трапилося насправді?

Загадка п'ята,
або
Звідки цей ліс?

Детектив Ниточка – найкращий детектив у світі (принаймні, на думку дітей). Але, попри це, інколи минають цілі тижні, доки хтось таки постукає в двері детективного агентства «Рожеві Окуляри» і доручить детективу яке-небудь завдання. Інший детектив на місці Ниточки вже б давно замислився, чи варто в такому випадку взагалі бути детективом, але він уперто не здавався. Коли період вимушеного безробіття йому аж надто дошкуляв; коли набридало постійно дослухо-вуватися, чи раптом не підіймається який замовник дерев’яними сходами на горище; коли відчував, що ось-ось зачахне з нудьги, тоді детектив Ниточка перетворювався на замовника Ниточку. Він сам у себе, тобто у детектива Ниточки, просив розплутати справу, яка турбувала замовника Ниточку, тобто знову ж таки себе.

Так було і цього разу.

– Ще хвилинка, і засну... – детектив Ниточка позіхнув, підійшов до невеликого віконця у похилій стелі горища і... аж здригнувся від здивування! А потім швидко надів капелюха, вийшов з агентства і перетворився на замовника Ниточку.

– Стук, стук! – постукав замовник Ниточка.

– Прошу! – відповів детектив Ниточка.

Замовник Ниточка відчинив двері і зупинився перед столиком, за яким зазвичай сидить детектив Ниточка.

– Доброго дня, – тихо сказав замовник Ниточка, -чи могли б ви знайти для мене трішки часу? – не чекаючи відповіді, клієнт Ниточка сів на місце детектива Ниточки і відразу в нього ж і перетворився.

– Звичайно, – відповів детектив Ниточка. – Чим я можу вам допомогти?

Детектив Ниточка підхопився з-за столика, став у дверях і перетворився на замовника Ниточку.

– Бачите... – невпевнено почав замовник Ниточка. -Я трішки збентежений...

Замовник Ниточка стрибнув за столик і знову став детективом.

– Сміливіше! – підбадьорив детектив Ниточка, -я обіцяю зберігати все в таємниці. Те, що почую, залишиться тільки між нами.

Не минуло й секунди, як у дверях агентства знову з’явився замовник.

– Ви знаєте, – стурбовано продовжив, – у мене таке враження, що я збожеволів.

Потім він сів за столик і миттєво перевтілився в детектива Ниточку.

 – Ви збожеволіли? – здивовано запитав детектив. -Як на мене, зовсім не схоже на те.

– Однак, це правда, – зітхнув замовник Ниточка. -Так, принаймні, мені здається

– Якісь особливі ознаки? – детектив Ниточка насупив брови.

– Привиди! – прошепотів, червоніючи, замовник. -Або, інакше кажучи, оптичний обман. Хвилину тому, коли я визирнув з вікна, в мене склалось враження, що на вулиці перед моїм будинком виріс ліс. Але це ж неможливо, правда?

Детектив Ниточка уважно подивився на замовника Ниточку, а потім підвівся і підійшов до вікна.

– Гм... – почувся повен задуми голос. – А яке сьогодні число?

– Двадцять шосте грудня, – підказав замовник Ниточка.

– А скажіть: ліс, який ви бачили, – продовжував детектив Ниточка, – був листяним чи, може, хвойним?

– Хвойним! Без жодних сумнівів! – сказав замовник Ниточка.

Детектив Ниточка пошкріб потилицю.

– У мене для вас чудова новина, – заявив за хвилинку-другу. – Ви повністю здорові!

– Справді?! – зрадів замовник Ниточка. А потім підбіг до детектива, на радощах розцілував його в обидві щоки і вибіг із агентства, ні про що більше не запитуючи.

– Агов! – скрикнув приголомшений детектив Ниточка. – А мій гонорар?!

Але коли відчинив двері в коридор, там уже нікого не було.

– От і маєш! – роздратовано буркнув детектив Ниточка. – Знову клієнт без грошей!

Потім важко зітхнув і повернувся на своє місце.

Детектив Ниточка справді мав рацію, коли стверджував, що замовник Ниточка не божевільний – навіть якщо бачив ліс, який росте на вулиці. Як ти гадаєш, звідки ця впевненість?

Загадка шоста,
або
Хто хоче розізлити Юхима Тимофійовича?!

Попри те, що детектив Ниточка розплутав у своєму житті багато загадок, він ніколи не міг впевнено відповісти на одвічне питання – коли знову отримає доручення?! Коли зможе помірятися силою з якоюсь таємницею? Інакше кажучи – коли перестане бути безробітним і почне заробляти гроші?! Навіть такий худий детектив, як Ниточка, мусить час від часу щось їсти – а кожен знає, що важко робити покупки, маючи порожній гаманець. Однак бували тижні, коли ніхто (а це означає – зовсім ніхто! ) не стукав у двері детективного агентства «Рожеві Окуляри». Навіть діти (від яких, звичайно, не взяв би ні копійки, але іноді вони пригощали його цукерками і шоколадом)! Яка ж була радість детектива Ниточки, коли одного чудового березневого вечора у двері агентства не просто постукали, а навіть голосно загрюкали. За хвилину двері відчинились, і на порозі з’явився захеканий Юхим Тимофійович, двірник.

– Рятуйте! – зойкнув Юхим Тимофійович, спираючись на дерев’яну лопату. – Немає сил з цими шмаркачами!

Детектив Ниточка здивовано поглянув на нього. Мешканці будинку, в якому на горищі розмістилося детективне агентство, знали Юхима Тимофійовича, постійно зайнятого вусаня, як людину, яка любить спокій і порядок. У такому стані, як тепер, його важко було навіть уявити.

– Вони роблять це навмисно! – нарікав Юхим Тимофійович. – Цілими днями розчищаю доріжки, посипаю їх піском. Але досить мені лише на хвилину піти додому, як усе знову засипане снігом!

Загадка сьома,
або
Тридцять сім і п'ять!

Детектив Ниточка відранку намагався закип’ятити воду. На жаль, це виявилось зовсім непросто. По-перше, електричний чайник детектива Ниточки зіпсувався ще півроку тому. А по-друге, якраз у цей день відключили опалення.

«Що спільного між одним та іншим? » – відразу запитає здивований читач.

Ой, виявляється, є спільне...

Як відомо, детектив Ниточка може собі дати раду в будь-якій ситуації. Коли кілька місяців тому він виявив, що вода в чайнику ще й досі холодна (хоч кип’ятить він її вже більше двох тижнів), не розгубився (як учинили б більшість людей на його місці – хоч би і детектив Мартв’як), а негайно поставив чайник на гарячу батарею. Таким чином, всього за якісь три години детектив Ниточка підігрів воду. Може, не настільки, щоб заварити міцний чай – але, якщо на те пішло, детектив не надто полюбляв міцний чай. Слабкий, ледве теплий чай, на його думку, так само смачний, як і добре заварений, гарячий. А крім того, – скільки детектив Ниточка електроенергії зекономив, відколи зламався його електрочайник! Ого! Аж порахувати важко! На жаль (або на щастя), прийшла весна, опалення відключили – і детектив Ниточка був змушений вигадати новий спосіб підігрівання води.

– Може, поставити чайник на сонці?.. – бурмотів собі під носа, кружляючи детективним агентством «Рожеві Окуляри». – А може, покласти його під пахву, як термометр? Якби вдалось підігріти воду до температури тридцять шість градусів, це вже було б щось!

Однак, хвилинку поміркувавши, відкинув цю концепцію – перспектива тримати чайник під пахвою декілька годин не здалась детективу Ниточці привабливою. Тим паче, він пообіцяв батькам Оксанки і Дмитрика, що буде час від часу заглядати до їхніх дітей: батько симпатичних малих мешканців третього поверху поїхав на два дні до Львова, а мама сьогодні повинна повернутися з роботи пізно ввечері. Єдина людина, яку могли попросити наглядати за Оксанкою і Дмитриком, був детектив Ниточка. Діти його любили – це по-перше. А по-друге, детектив Ниточка майже весь час перебував у будинку. Коли б щось трапилось, Оксанка і Дмитрик завжди могли побігти до нього, а детектив Ниточка кожну хвилину міг зійти вниз скрипучими дерев’яними сходами на розвідку... Але догляд за дітьми з чайником під пахвою був би дуже незручним.

Детектив Ниточка зітхнув, поставив чайник і вийшов з агентства «Рожеві Окуляри».

На превелике здивування Ниточки, під дверима квартири Оксанки і Дмитрика стояв розлючений детектив Мартв’як. Він гатив у двері кулаком. Обличчя у нього було таке, наче Мартв’як хотів когось розірвати на шматки.

– Що ви чините? – запитав детектив Ниточка.

Детектив Мартв’як роздратовано поглянув на конкурента. Він зневажливо закопилив губи і вже хотів сказати щось образливе, але в останню мить чоловіка наче щось стримало. Потім він байдуже відвернувся і продовжив свою справу. По інший бік дверей чувся якийсь шурхіт, однак ніхто не відчиняв.

– Я ще раз питаю, що ви тут робите?! – детектив Ниточка схопив детектива Мартв’яка за руку.

– Заберіть негайно руки! – гаркнув Мартв’як, вириваючись. – І не лізьте не в свої справи!

– Це мої справи! – з притиском сказав детектив Ниточка і став між дверима і Мартв’яком. – Батьки попросили мене доглянути за дітьми!

Детектив Мартв’як підніс кулак – хоча невідомо, чи для того, щоб знову постукати в двері, чи для того, щоб ударити детектива Ниточку. Однак у цей момент з квартири навпроти виглянула пані Ричай, вчителька української мови (відколи Мартв’як звинуватив жінку у крадіжці квітів, вона його щиро зневажала).

– Гарно ж ви за ними доглядаєте! – буркнув детектив Мартв’як, опускаючи кулак. – Котресь із цих шмаркачів постійно бігає під вікнами мого офісу! Стрибає у калюжі, оббризкує мені вікна, а зараз жодне не хоче визнати своєї вини... Відчиніть негайно! – викрикнув Мартв’як через плече Ниточки у бік зачиненої квартири.

– Припиніть, нарешті, зчиняти галас або я викличу міліцію! – розлютилась пані Ричай. – Якби ви стояли під моїми дверима, я теж не відчинила б!

– Ви тільки подивіться, які ми вразливі! – пробурчав Мартв’як, але суворий погляд детектива Ниточки, певно, справив враження, бо він тільки пробубнів щось під ніс і покрокував у свій підвал.

Лише коли затихли його кроки, Оксанка і Дмитрик наважились виглянути.

– Хто з вас бігав по калюжах? – запитав детектив Ниточка.

Діти переглянулись, але так і не промовили ні слова.

– Так... Тоді залишається тільки одне... – детектив Ниточка поглянув на їхні ноги. Ані колготки Оксанки, ані шкарпетки Дмитрика не справляли враження мокрих. Щоправда, вони запросто могли їх перевдягти.

– Гаразд, не хочете, то й не кажіть, за мить я й так знатиму, як було насправді. Чи пані могла б позичити мені термометр? – звернувся детектив до пані Ричай, а потім знову поглянув на дітей. – Ви теж принесіть термометр, знадобляться два.

Наступної миті Оксанка і Дмитрик сиділи нерухомо під прискіпливим поглядом детектива Ниточки і міряли температуру. Через сім хвилин все було зрозуміло.

– Тридцять шість і шість, – бубнів детектив Ниточка, забираючи від Оксанки термометр. – Правильно, здоров’я тобі не позичати. А ти? – звернувся до Дмитрика. – Та-а-а-к!... – засвистів із подивом. – Тридцять сім і п’ять! Браво, температура – і досить велика! Отже, вже знаємо, хто бігав по калюжах. Чи я не правий?

Дмитрик неохоче кивнув. Секунду вагався: чи не побігти у ванну і не приховати гіркий сироп від застуди, але передумав. Спробуй щось приховати від детектива Ниточки!

Як, на твою думку, детектив Ниточка здогадався, що саме Дмитрик, а не Оксанка, стрибав по калюжах?