Текст книги "Острів КРК та інші історії"

Автор книги: Юрій Іздрик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)

Інші історії [41]41
  Вперше – в журналі «Четвер» № 3, 1992 в циклі «Апокриф». Цикл створювався спеціально для «глосарійного» числа журналу, тому в ньому переважають короткі шкіци, стилізовані під енциклопедичні гасла. Однак, у ньому є кілька новел, котрі можна вважати самостійними творами. П'ять із них «Батько», «Війна», «Вітер», «Вода», «Коридор» вміщено в цій книзі. Вони розміщені тут у зворотному, ніж у журналі порядку (тобто не за абеткою, а проти неї), оскільки так, на мій погляд, становлять певну цілість.
  Подаю за текстом «Четверга» із незначними змінами.


[Закрыть]

Коридор [42]42
  Новела написана влітку 1991 року в електричці «Трускавець-Львів» (Щасливий, я тоді ще міг писати в поїздах. Взагалі міг писати). Оскільки весь твір пронизано еротичними мотивами, мабуть, не дивно, що в процесі писання я переживав не тільки творче, але й сексуальне збудження. Пам'ятаю навіть здивовані погляди пасажирів – напевно любосні флюїди передалися не менш, ніж половині вагону. Пам'ятаю також, що у Львові я вийшов з поїзда червоний, знесилений і, мабуть, заслинений. Але справу було зроблено – в торбі лежав готовий рукопис.


[Закрыть]

Італія, благословенна Італія лежала переді мною [43]43
  « Італія, благословенна Італія лежала переді мною» – Коли Юрій Андрухович прочитав цю новелу, він сказав мені: «3наєш, старий, я збираюся писати книгу про Венецію, і якщо напишу, то перша фраза «Коридору» буде слугувати в ній епіграфом». Я звичайно потішився такій реакції, але розцінив це радше як жарт, аніж як обіцянку. Яким же було моє здивування, коли через кілька років, відкривши роман «Перверзія», я побачив на місці епіграфа це, можливо й гарне, але абсолютно голослівне твердження – адже я ніколи не був в Італії.


[Закрыть]. А, може, то була Норвегія чи Україна. Будівля колишніх цісарських стаєнь простягалася, скільки сягало око, вліво і вправо, являючи собою безсумнівну перешкоду для будь-якого мандрівника. Я вперся в неї погожого літнього ранку і змушений був залишитися. Нові господарі були майже строгими і більш ніж мовчазними. В строгій і мовчазній атмосфері відбувалися наші з ними контакти. Мені імпонувало це літнє подружжя, котре мужньо зносило тягар колишньої величі.

Зовсім інша справа – діти. Не кажучи вже про кухарку і сторожа. Зрештою, челядь можна опустити. Тобто не в прямому, а в цілком переносному сенсі. (Якщо лише під переносним розуміти пристойне лінґвістичне (sic!) поняття, а під прямим – брутальний арештантський сленґ). Отож – діти. Мої господарі мали двох чарівних донечок. Або краще так, – чітко і вишукано: – двійко дівчат. Старшу і молодшу (що, вочевидь, є зайвим зауваженням, адже навіть серед близнюків хтось завжди посідає право старшинства). Старшій вже за двадцять, дещо анемічна, з невиразними потягами, вже достатньо вимучена двозначністю свого становища, що називається – на виданні. Молодшій – років десять-дванадцять [44]44
  « Молодшій – років десять-дванадцять» – річ ясна, після «Лоліти» будь-які педофілійні мотиви звучать як постнабоковські, однак у 1991 році я ще не читав «Лоліти». Що, втім, не завадило Володимиру Єшкілєву писати через сім років у «Воццекургії Бет»: «Нам нічого не відомо про специфіку сексуальних уподобань самого Іздрика, але герменевтика уривків, подібних до коментованого, дозволяє припустити певну синхроністичність найглибших джерел «внутрішньої енциклопедії» авторів «Лоліти» і «Воццека». Досьогодні не знаю, як розцінювати цю заяву – як грубий комплімент чи як витончену образу.


[Закрыть], гормональні експлозії, не інакше, як бурхливі еротичні переживання, загострені тим, що відбуваються вперше. Таке от чортеня в короткій спідничині, котре повністю здає собі справу з призначення коротких спідниць.

Однак – про все по черзі.

Із старшою було достатньо нудно і аморфно. Напочатку я, щоправда, зацікавився, роздивившись добірку книг на полицях, але згодом, – у міру того, як переконувався у цілковито унікальній здатності жіночого мозку перепускати найсміливіші філософські чи естетичні ідеї на зразок того, як пісок перепускає воду, – мій інтерес згас, а ентузіазм вичерпався. Зі всіх сумнівних багатств супермаркету культури моя нова знайома вибрала якихось замріяних дів за шовковими фіранками – вочевидь, їй так і не вдалося перетнути кордон ґалантерейного відділу. В її уявленнях любов повинна була б виглядати як сукупність балетних па на штивних закрохмалених простирадлах. Кілометри марлі мали розвіватися вітром, аби створювати ефект присутності, відсутності, простору і… Річ ясна, у всій цій маячні не було місця ерекції, зволоженому епітелію, прозаїчним яйцям, нарешті. Я не кажу вже про піт, чи, не дай Боже, сперму. Зіжмакане простирадло і вперта присутність фалоса й без того найфатальнішим чином шкодили моїй репутації. Ні про яке задоволення, звісно, не могло бути й мови. Час від часу юна пані видавала якісь звуки, схожі на писк голодно цуцика, але я так досьогодні й не певен, чи було це пов'язано з нашими сексуальними вправами, котрі до того ж в подібному звуковому оформленні непоправно скочувалися в розряд біологічного вовтузіння.

Дуже швидко мені почав набридати такий необов'язковий зв'язок. Зрештою, як кожен чоловік, я не від того, щоб звільнити сім'яники, коли трапляється нагода, однак перед подібними малокровними заняттями віддаю перевагу мастурбації. Ситуацію (з мастурбацією) розрядило втручання молодшої сестри. Не пам'ятаю, з чого все почалося, мабуть, з елементарної підозри. Декілька разів, виходячи кімнати старшої, я помічав, що молодша сестра крутиться десь поблизу, а якось я просто таки стусонув її дверима, коли після суперечки раптово вискочив у коридор. Мала знітилася, та ненадовго, а потім виклично подивившись мені в очі, крутнулася й пішла, вихитуючи вузенькими стегнами. Це було так несподівано, що я розреготався й повернувся до своєї коханки шукати перемир'я. Поступово я остаточно впевнився, що мала поганка підглядала за нами. Крім того, з певним здивуванням виявив, що це починає мені подобатися. Присутність глядача, себто усвідомлення його присутності, хай навіть суто гіпотетичної, дозволяло якось абстрагуватися від специфіки фриґідного коітусу і переводило його, коітус, в ранґ театрального дійства. І що ж? Я самовіддано грав ролю (саме так – «ролю», з маленької літери, якщо хтось, може, подумав, ніби це ім'я). Зрештою, творчий запал частково передався навіть моїй партнерці. Наші фрикції набували осмисленості, можливо, навіть згаданої вже балетності, та мене збуджував не так естетичний бік справи, як усвідомлення того, що там за дверима, цей маленький пальчик, він тягнеться під спідничку, він проникає під білизну, нічого недозволеного, правда? просто втихомирити це лоскотання, почіхати там, де свербить, ніде не забороняється, ах, як лоскітно, тільки то не звичне свербіння, бо там вже гаряче й волого, ця несподівана волога, і це несподіване поєднання вологи й жару, і цілком незнайомий рельєф, і здивовані доторки, так відбувається вивчення власного тіла, а що, як не вивчення власного тіла, приносить тобі справжню насолоду, ось тут і тут, ти вже напевне знаєш де і коли, де і коли чекає твоїх доторків спрагла плоть, де і коли жар і напруження набувають такої жахливої концентрації, що будь-який порух, вже навіть будь-який порух, або лише думка про нього, руйнують всі внутрішні греблі, і бажаний-жаданий-бажаний струмінь витікає з тебе разом із свідомістю [45]45
  «… що будь-який порух, вже навіть будь-який порух, або лише думка про нього, руйнують усі внутріші греблі, і бажаний-жаданий-бажаний струмінь витікає з тебе разом із свідомістю.» – Мені цікаво було прочитати ще раз цей фрагмент і порівняти його із подібним у «Воццеку»: «… бо врешті-решт ставала очевидною неможливість будь-якого поруху – бо зціплених відчаєм щелеп, ледь помітного напруження шийних м'язів, ковтального рефлексу чи навіть тремтіння повік виявлялося достатньо, щоб лещата болю стискалися ще на один хід, і ще на один, і ще, аж поки всередині зболеної оболонки не розливалася вода чистого прозріння…» Що це – автоплаґіат, самоповтори чи, може, образи, що переслідують?


[Закрыть].

Ну, про свідомість я, допустимо, загнув, але в загальному все передано майже адекватно.

Отож бо. Гадаю, саме час перейти до опису колишніх цісарських стаєнь. Вони виходили з невідомості й губилися за видноколом, про що вже згадувалося. Властиво, нині вони являли собою широкий занедбаний коридор із житловими та господарськими приміщеннями по обидва боки. Шаленої, просто таки незбагненної краси сірі облуплені стіни і ґрандіозні сірі плити на підлозі. Все було надто, надмірно великим. Простора заля кухні з непрацюючим устаткуванням – тут можна було б грати у футбол. А неозорі душові певно могли б прийняти одночасно роту солдат. З офіцерами, річ ясна. Як це називається у них – «на помивку»? На помивку – кроком руш!

Я приймав душ, потерпаючи від холоду, бо навіть найгарячіша вода не могла зігріти цього зимного космосу.

Хмару гарячої води, що утворювалася довкола мене, здувало протягом, і до підлоги вода долітала наполовину вистигла. Очевидно, перебуваючи під враженням непорушності всього цього кам'яного маєстату, я не відразу зреаґував на вигуки «Пожежа!», котрі невиразно долітали ззовні крізь шум води. Лише коли закінчив митися, закрутив фітінги і ще раз почув крик: «Горимо!», відчув неясну загрозу. Обмотавшись рушником, я виглянув до кухні.

Там стояла мала пустунка і дивилася на мене своїми звірячими очками. Та певно ж бо – що тут могло горіти! То був любовний поклик. Вона підходила до мене, дивлячись просто у вічі, а я ніяк не міг позбутися відчуття штучності того, що відбувалося. Ірреальності, якщо хочете. Трансцендентності, якщо хтось уже надто прискіпливий. Вона наближалася так серйозно, так цілеспрямовано, – не відриваючи свого погляду від мого, унеможливлюючи будь-які спроби змінити його вектор, майже гіпнотизуючи, – що годі було вдіяти що-небудь. По суті, ще зовсім дитина, – здавалось, ось зашпортається, перечепиться за край вищербленої плити, впаде і буде рюмсати, тримаючись за забите коліно, – вона вже володіла магічною силою, притаманною небагатьом. Її наближення було невідворотним, як наближення сліпого фатуму – зварйованого авта на слизькій дорозі, що ось-ось розтрощить тебе, і вже не вдасться ні відскочити, ні втекти, але ти ще встигаєш детально, так ніби маєш на це вдосталь часу, вивчити марку машини, помітити фотографію модельки на вітровому шклі, чомусь до болю чітко запам'ятати, – може тому, що це твоє останнє запам'ятовування, – невелику подряпину на капоті, не зовсім ретельно зашпакльовану.

Вона дійшла. Не спіткнулася, не впала, не збилася з дороги. Її, мов сомнамбулу, зберегло чуття, і вона дійшла. Дійшла, опустилася переді мною на коліна, і рушник сам впав додолу. Було солодко і трохи моторошно від того, що все сталося саме так, як я уявляв. Ця мала жінка була створена для мене, і я повинен був із нею зустрітися. Недовершеність тіла, котра муляла все життя, скінчилася. Знайшлося продовження мене самого.

Так народжується колообіг рідин.

Так народжується колообіг рідин.

Так народжується колообіг вологи.

Коли я в цьому впевнився, її обличчя було сповнене туману. Її очі все ще дивилися на мене, але крізь пелену напівпрозорості.

І лише тут я зрозумів, що крики «Пожежа!» не вгавають, що вони й не припинялися, зрештою. У проході, повному диму, вигулькнула постать кухарки. «Що ви тут робите?!» – залементувала вона. «Горимо! Тікайте швидше!» В залу увірвалося полум'я, ядучий дим заповнив легені. Я хотів схопити малу на руки, та її вже не було внизу. Треба було тікати. Залишалися лічені хвилини. Голим я вискочив у коридор, де вже починалося справжнє пекло. Нікого й ніколи не було в цих клятих цісарських стайнях. А тепер не було вже й самих стаєнь. Був дим і вогонь, дим і вогонь, загасити котрі не змогла б, напевно, жодна волога.

Вода [46]46
  Новелу написано 1991 року. Створена спеціально для циклу «Апокриф», вона дещо непереконливо виглядає, висмикнута з контексту стилізованої псевдоепічної форми. Я на початку сумнівався, чи не зайве подавати її до збірки, однак вона видалася мені вартою уваги з огляду на те, що була своєрідним школярським вправлянням із темою «великої води», яка згодом посяде одне з центральних місць в романі «Воццек». Це, безумовно, найрозповсюдженіший eсхатологічний метаобраз і, як написала у післямові до «Воццека» Лідія Стефанівська, «тільки нечисленні здають собі справу в тому, що велика вода вже вивільнила свою руйнівну міць». (NB: варто додатково зауважити ще одне вправляння – вивчення механізму передачі «сну уві сні», що п'ятьма роками пізніше втілиться в «Синдромі Любанського»).
  Зрештою, есхатологічне напруження свідомості (передане в цій новелі з деякою технічною переускладненістю), вже не притаманне героєві «Воццека». Він перебуває за межею цього напруження. Він чекає великої води як вибавлення, як чистоти, як життя-в-небутті, як «вологи блаженства». Він знає, що найпевніший спосіб уникнути загрози – самому перетворитися на воду, адже тільки тоді можна повністю з'єднатися із світом і проникнути в сутність тих, кого кохаєш.
  Цікавим для мене є і те, що в цій новелі вперше з'являються образи риб – поки що неясні й невидимі в каламутних глибинах, а тому – незрозумілі й ворожі. Та згодом іхтіологічна сфера настільки заволодіє мною (передовсім у візуальному мистецтві), що це дозволить Володимиру Єшкілєву не без елегантного зухвальства говорити про мою «нестримну пристрасть до рибної тематики». В кожному разі зараз я не можу згадати жодної літературної спроби, де поєднювалися б тема риб і тема води, окрім вірша із дещо несподіваною назвою:
БОГИДощ над озером (.) означає для риблиш дорогу до неба, сусіднього з раєм,але зграї сріблясті пірнають углибі вмирають беззвучно. А ми не вмираєм.Ми ховаєм в кишенях тютюн про запас,номери телефонів, ключі, амулетивід зрад, але зради весь часпереслідують нас. Пролітають комети,у вологій траві прослизають вужі,саламандри мандрують, повзуть черепахи.Нам ніколи, мабуть, не дійти до межі,за котрою немає ні смутку, ні страху,бо під дахом чужим ми марнуємо нічвіч-на-віч із собою, безжальні, мов діти,і крізь сльози не бачимо власних облич,і крізь сміх не уміємо просто радіти.Наші вікна виходять на площі й мости,на перони вокзалів, на вежі і брами.Вечорами складаємо довгі листи,та під ранок лиш попіл летить за вітрами.Нам апостолів не призбирати й восьми,але й ті розбіжаться. Ми завжди в дорозі —на гучних перехрестях стрічаємось миі прощаємось похапцем десь там на розі.Нас ніхто не впізнає, хоч знають усі,отже, завжди втікати – це просто потребаабо звичка. Принаймні ще й досі осіобертання не знайдено нашому небу.Ми любити себе дозволяєм, аленам любити навзаєм не вільно нікого.І життя наше вічне нікчемно малеі безглузде в відсутності справжнього Бога.Нам би крихту надії. Повітря б. Води б.Адже нас небагато. А скільки – не знаю.Дощ над озером що означає для риб?(.) Для нас він нічого (.) не означає.

[Закрыть]

Надвечір пішов дощ.

Він не переставав цілий день і цілу ніч.

І не перестає до цього часу, хоч минуло вже сорок діб.

Неправду кажуть, ніби земля – це твердь і дно. Справжня твердь знаходиться глибоко під поверхнею. Саме там і збирається напочатку і піднімається невидима для ока вода. Лише на одинадцятий день вода вкрила землю і продовжувала прибувати.

Я вештався кімнатами, спостерігаючи, як перетворюється на мотлох моє добро. Спіднизу вимивало сміття. Щурі по стінах перебиралися на стріху. Знадвору запливали риби і гади і, звиваючись, торкалися босих ніг.

Перестав підкочувати штани. Нікуди. Приніс до хати давно заготовану труну і, законопативши щілини, поклав на столі – хай послужить поки-що за ліжко. Стіл і лави я ще раніше поприбивав до підлоги.

Заснути в труні було непросто – муляли голі дошки, і ніч була сіра, як день. До того ж здавалося, що я все це просто вичитав у якійсь книжці. Не так уже й приємно почуватися персонажем чиїхось вигадок. Особливо, які це трапляється все частіше. Особливо якщо автором цих вигадок є ти сам. І під тобою кишить живими істотами і  прибуває темна вода.

Якось таки сон зморив мене. Снився мені сухий теплий вечір, і моя дитяча колиска. Протяг ворушив фіранку, а мати зачиняла вікно й наспівувала: «А-аа, а-аа, приходили котки два». Я не хотів засинати і тільки сміявся, розмахуючи неспеленаними ручками. Мати знову наспівувала і колисала мене. А я все не засинав і не засинав, і ніяк не міг пояснити матері, що я давно дорослий, і мене вже не треба так рано вкладати спати.

Прокинувся я від несподіваного поштовху, – щось стукнуло і колиска перестала розгойдуватися, перетворившись раптом на домовину, закриту домовину, в якій хтось надумав поховати мене живцем. Було цілком темно й тісно, як буває тільки в могилі. Я закричав і вперся у віко руками.

Нічні страхи розвіялися, і їм на зміну прийшли страхи денні. Ситуація виглядала не набагато менш загрозливою, ніж мені видалося напочатку. За ніч труну підняло водою під стелю. Власне в стелю я зараз й упирався руками, відчуваючи знизу впертий опір води. Шанс бути похованим у мене залишався, і залишався час на роздуми. Але дуже обмаль. І ще залишалося повітря – останнє, на яке ще можна було розраховувати. Найсмішніше, що в цій ситуації я думав про стелю, яку так давно збирався побілити, і з якої тепер сипалася мені в очі штукатурка.

Потрібно було діяти. Декілька разів я якомога глибше вдихнув і видихнув. Потім, впираючись руками й ногами й одночасно перекочуючись з боку на бік, розгойдав домовину і перевернувся у воду. Сотні слизьких вертлявих тіл торкнулися мого тіла, і від несподіванки видихнув мало не половину легенів. Боявся розтулити очі, та це й було ні до чого – темрява панувала нині в світі. Верх і низ зникли. Світло й темрява знову злилися в первісну каламуть. Це, власне, й можна було назвати водою – світ увібрав її в себе, перетворившись на найгидкіше, що тільки можна уявити – мокру шерсть мертвого звіра.

Відгрібаючи вміст пекельного акваріума, я просувався в невідомому напрямку. Можна було втратити глузд від однієї відрази. Тридцять. Двадцять дев'ять. Відлік кинуто як виклик. Нарешті натрапив на перешкоду. Що це – підлога? стіна? За будь-яку ціну добратися до вікна. Слизьке й холодне ковзає по обличчю. Двадцять сім. Обмацуючи руками дерев'яні балки, шукаю вікна. Чи встигну. Двадцять шість. Двадцять п'ять. Двадцять чотири. Одвірок. Впізнав по зарубках, якими відмічав дні потопу. Отже прохід в сусідню кімнату. Двадцять три. Пірнаю до іншої стіни. Двадцять два. Риби гади звірі. Двадцять один. Здається, поталанило. Двадцять. Ось рама. Вивалити раму, і я на свободі. Дев'ятнадцять вісімнадцять сімнадцять. Удар. Рукою. Безнадійно. Потрібно спробувати шістнадцять. Ногами. П'ятнадцять. Перевертаюсь. Вода ллється в ніс чотирнадцять триматися. Не захлинутися. Тринадцять удар ногами. Нічого. Не. Дає. Забув. Дванадцять. Забув про зачинені ззовні віконниці. Один. Надцять їх. Можнависадитилишечимосьмасивнимвикористаюдляцьоголавуабостіл. Десять. Пошуки лави. Вона тут. Підвікномдев'ятьалеприбитадопідлоги. Кретин. Самовбивця. Ідіот. Уот. Вісім. Повернутисядотруни. Можна. Спробу. Вати. Тру. Ною. Сім і намагатися не піддаватися паніці будь за. Що вигрібаю туди де колись був верх. Бувверхшість. Гепаюсь голо вою обсте лю. Трун. А. Де мо я до мо вина лише вона мо же ме не по ря ту ва т и. П. Я. Т. Ь. Хапаю її рук4уками і н!ам№агаюся затьгнути на глиюбину. (Тут і далі правопис оригіналу.  – Прим. верстальника.) Чо&му дepeevo легше з а воду, відгтовхзуюся ногоами від сте%млі та «*» мене знову мов по!!пла = вок кид{+ає до;;гори {[3]}. Т.Р.И. Зали;;шаю тру*н:у і знвоу пірнанюю. # Двері в су(сідн)ю кмнату. Д.В.А. Темруава в ВОді і в ПВОІТріповітрі гасне sсвіlтло в свідомо/сті/. натомість вибухає новий яскравий вогонь в легенях. один. ОДИН. виявляється я один можу вмістити в себе всю цю воду. Риби гади звірі переповню мене. Нуль. Zero. Кінець. )00][]8*^^[/[89;.0'3#0/?))-01пhhj

***

Я прокинувся від задухи і раптом сів у труні, витріщивши нажахані очі. Був сірий ватяний ранок. Вода лилася по стінах, капотіла зі стелі і прибувала знизу. Я залишався живим. Був день сороковий.

Потім я пропливав, сидячи у труні, через всі свої кімнати. Пригнувшись, виплив крізь двері надвір. Всюди довкола стояла вода. Я боявся відпливати від хати, бо злива швидко наповнювала мій вутлий човен. Я кружляв довкола будинку, він робився все нижчим і нижчим, чи то просто я наближався до неба. Наближаючись до неба, справляв малу потребу в навколишню воду, ще більше прискорюючи кінець. Ввечері подерся на дах, розсуваючи птахів і щурів. Вони без великої охоти поступалися місцем. За правом старшого всівся на комині і дві настирливі мокрі горлиці довго кружляли просто в мене над головою. Більше не боявся. Після нічних жахів знав, що не помру.

Назавтра дощ припинився. А згодом вода зійшла, ніби відкрилися невидимі шлюзи. З'явилося сонце, і звірина, обсохнувши якось дуже по-людяному тішилася порятункові. Відкрилася поглядові замулена земля. Але це була інша, незнайома земля. З'явилися нові гори і нові озера. Я знав, що виростуть нові ліси, і будуть інші поля. І незнайомі ріки потечуть незвіданими берегами. І буде нове життя. І буде нове життя. І буде но.

Вітер (short distanse – long distance) [47]47
  Новелу написано 1991 року. Першим її читачем (чи то пак слухачем) був Тарас Прохасько. Сюжет, та навіть не сюжет, а настрій, інспіровано уривком якогось фільму, назву якого я вже, мабуть, ніколи не довідаюся.


[Закрыть] [48]48
  « short distanse – long distance» – одна із композицій знаменитої групи «YES». Назву альбому зараз відновити проблематично, так як кілька років тому я подарував усю свою фонотеку приятелеві. В інститутські часи в мене була заповітна мрія – зібрати всю дискографію «YES». Коли ж мрія здійснилася, я вже почав орієнтуватися на іншу музику – мені видалися ближчими «King Crimson» і «Gentle Giant». І все ж «Short Distanse – Long Distance» залишається одним із улюблених творів цієї претензійної і дещо одіозної групи, без котрої, втім, важко уявити собі історію рок-музики.


[Закрыть]

Між нами було метрів тридцять порожнього мокрого поля. Вітер сильний, поривчастий, змінних напрямків. Кроти ворушилися під землею, кленучи холод, воду і власний ревматизм.

– Галло! – гукнула вона. – Так буде добре?

– Давай, скажи щось на пробу.

– Кажи ти!

Завжди вона зі мною сперечається.

– Шість на вісім.

– Сорок вісім!

– О'кей. Нормально. Можна починати.

Постояли деякий час мовчки, потім я, несподівано для самого себе:

– А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш? [49]49
  « А Пепа в Канаду виїжджає, знаєш» – остання, дякувати Богу, згадка про Пепу в цій книжці. Він таки виїхав до Канади і навіть зумів, затримавшись там, перетягти за собою сім'ю, хоч я досьогодні не певен, чи має він офіційне громадянство. Тому писав про нього у «Воццеку»: « геніально-нелеґальний мешканець Канади». Але досить про це.


[Закрыть](Ох, знову цей Пепа).

– Це що, початок?

– Ні, просто так згадав. То знаєш?

– Знаю.

Пауза.

Пауза.

Навіть сісти нікуди – самі мокрі горбочки.

Вітер поніс якусь пташку-невдашку [50]50
  «… пташку-невдашку…» – спотворена назва оповідання Селінджера «Тупташка-невдашка». Свого часу мені ніяк не вдавалося зрозуміти, що це за дивна така пташка із префіксом «ту-», аж поки хтось не пояснив мені, що неологізм походить від слова «тупати». Але в мізках вже міцно засів орнітологічний мотив, і якось треба було його позбутися.


[Закрыть].

– Тобі не холодно? – це я.

– Холодно! Ноги промокли! – вона.

Ніби я винен.

– І в мене, – я, виправдовуючись.

– Ну, давай вже швидше. А то застудимося.

Добре казати «швидше». Сама б краще спробувала.

– Ти щось казав?!

– Ні! Нічого!

__ То кажи!

Я мовчу, бо що я маю казати цій жінці. Що б не говорив, однаково нічого не зміниться. Погода добряча. Пішли низькі хмари. Замжичило.

– Галло, ти спиш?

Сплю.

– Ні, не сплю!

– Совість маєш?!

Маю.

– Маю!

На холєри їй моя совість.

– Давай, я почну! – це вона.

– Давай!

Давно пора.

Пауза. Вітер закрутив, закрутив і погнав від мене до неї – протилежний, ніж за хвилю бік.

– Ти мене любиш?! – це мав би я почути, якби не вітер.

А так долетіло тільки «…и…не…юби…» Дві кузьки вам у пуську і одну в наше знайомство [51]51
  « Дві кузьки вам у пуську і одну в наше знайомство» – достеменна цитата з Гемінґвея, правдоподібно з «Островів в океані», але мені ліньки вишукувати, звідки точно. Очевидно, що це геніальний виверт перекладача, який із цілком зрозумілих причин не міг відтворити Гемінґвеївську лайку дослівно. Один з найчарівніших евфемізмів, які мені тільки доводилося зустрічати.


[Закрыть].

– Що?! Голосніше! Не чую!!!

– И-не-юби?

Юби, юби. Пора закінчувати цей балаган. Вітер міцнішає, як би не здійнялася буря. Балаган-ураган.

– Ура!!! – заверещав я. – Ган!!!

І розвернувшись, побіг назустріч вітру, вихляпуючи воду з мокрої трави. Поли плаща розвівались, як крила [52]52
  « Поли плаща розвівалися, наче крила» – подібний кадр є в фільмі Микити Михалкова «Незакінчена п'єса для механічного піаніно». Не певен, чи справді я намагався цитувати фільм, швидше за все – це один із прикладів неусвідомленого цитування, яке все більше переходить зі сфери психології у сферу комбінаторики й статистичних закономірностей.


[Закрыть]. «И-не-юби?!» – летіло геть від мене. Якби вітер не був таким крутієм, її слова могли б облетіти довкола землі і проштрикнути мене наскрізь.

Біг я досить успішно. Кроти злякано присідали під обвалами. Инеюби, инеюби – рахував я собі в такт. Инеюби – раз, инеюби – два. Змінних напрямків. На західному фронті без перемін [53]53
  « На західному фронті без перемін» – назва відомого роману Еріха Марії Ремарка. Тема Першої світової війни, яка породила, крім усього іншого, й т.зв. «загублене покоління» (що до нього належать і згаданий вже Гемінґвей, і Ремарк, і багато інших літературних кумирів мого, теж у дечому загубленого покоління), не випадково виникає у наступній новелі, котра так і називається – ВІЙНА.


[Закрыть]. В другій половині дня. Можливі короткочасні опади.

Впав я випадково, перечепившись через горбок. Штани відразу намокли. І лікті. Пороззирався довкола. Скільки сягало око, було порожнє поле. Розвиднювалося, переставало мжичити. Може, ніякої Анни й не було.

– Анна! – щосили гукнув я. – Анна!!!

– А-на-на, – закрутив вітер.

– A-ha-ha, – засміялися знизу кроти.

Ну і х(…) вам в сраку, – вирішив я подумки й подався додому. '

Війна

З'являлися подорожні.

Один із них назвався проповідником. «То проповідуй», – сказав я йому. Він говорив: «Хліб свій пускай по воді [54]54
  « Хліб свій пускай по воді» – як це часто буває, не просто безпосереднє цитування Біблії, але іронічна віртуалізація проповідництва сектантського штибу. В зв'язку з цим варто згадати одноіменний роман Ірвіна Шоу, просякнутий духом дешевого американського місіонерства.


[Закрыть], бо по багатьох днях знову знайдеш його. Давай частку на сім чи й на вісім, бо не знаєш, яке буде зло на землі. Коли переповняться хмари дощем, то виллють на землю його»… Довелося спустити на нього собак, адже справжні проповідники мовчать.

Був один, що просив напитись.

Я подав йому води, і він, відпивши мало, пішов, бурмочучи під ніс чи то подяки, чи прокляття. З цікавістю я йшов за ним назирці, але він, вочевидь, помітив мене, бо зійшов на пагорб і юродствував: «Блаженні ви, як ганьбити і гнати вас будуть і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться, – нагорода-бо ваша на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами». Розчарований та присоромлений повернувся я додому. А згодом почали літати по небу дирижаблі, пускаючи вогні та феєрверки. І поштар приносив фронтові листи. То мала місце Перша Війна. Have the place. Я теж отримав повістку і, зібравши найнеобхідніше, подався воювати.

Війна починається з солдатських нужників. Перший вияв патріотизму полягає в тому, що ти випорожнюєшся разом із усіма в загальну яму. Розкидані по всій землі поховання екскрементів є джерелом родючості для майбутніх поколінь. Згодом таким же джерелом стають і поховання людей.

Другий вияв патріотизму полягає в безперервних мандрах. Поїзди везуть тебе вдень і вночі. Пошуки окропу на незнайомих станціях, задуха верхніх полиць і ритм, що проникає в кров. Відсутність цього ритму під час зупинок нестерпна і може призвести до божевілля. Постійні зміни маршруту викликають deja vu [55]55
  « deja vu» – психологічний феномен, який базується на відчутті точного повторення пережитих подій. Раціонального пояснення не має, і з цієї причини, мабуть, часто використовується сумнівними ідеологами сумнівних релігій для підтвердження, скажімо, теорії інкарнацій та інших нісенітниць.


[Закрыть].

Третій вияв патріотизму – безконечне очікування боїв. Час бездіяльності в окопах та наметах належить до найважчих фронтових випробувань. Бездіяльність породжує бажання, бажання породжує надію, надія породжує впевненість у тому, що війна закінчиться, обійшовши тебе стороною. І ось, коли вже всі беруться нашивати демобілізаційні комірці – починається бій. В бій ідуть радісно, розпрямляючи на ходу задерев'яніле тіло. Бій приносить відчуття полегшення і, подекуди, звільнення. Смерть.

Від постійного очікування, як правило, захворюють астенічним синдромом.

Медицина погано дає собі раду з цією недугою, і астенічний синдром обов'язково косить два-три повоєнні покоління.

Зате в шпиталі я зустрівся з Анною [56]56
  « Зате в госпіталі я зустрівся з Анною» – одна з перших появ в антропонімічних реєстрах «івано-франківського феномену» імені Анна, яке згодом настільки міцно ввійде в практику місцевої літературної номінації, що дозволить Володимиру Єшкілєву небезпідставно стверджувати, ніби ім'я Анна для Івано-Франківська сакральне.


[Закрыть].

Ми розминулися в шпитальному коридорі, – з одного боку великі зафарбовані вікна, з іншого – ряд дверей. Я йшов, намагаючись не ступати на чорні плитки – розповсюджена психічна вада, рудимент інфантильності. Анна наближалась, опустивши обличчя, – звичка, що виробляється від надміру чоловічого оточення, – і я ще не знав її імені. В руках тримала щось сховане під білою серветкою. Відстань між нами зменшувалась, і я забув про чорні квадрати, як іноді забуваєш про біль. Я просто давно не бачив жінки, і ми розминулися в шпитальному коридорі, – з одного боку великі зафарбовані вікна, з іншого – ряд дверей.

Напевно, силою моїх бажань була вибита ноша з її рук, і я обернувся на металево-скляний дзвін, щоб побачити, як сипляться додолу брязкальця і шкельця, різноманітне медичне причандалля, як розлітаються по білих і чорних квадратах підлоги блискітливі, гострі й небезпечні знаряддя лікарських тортур, як вибухають ампули, розбризкуючи ліки та отрути, як скачуть жабами ґумові груші геть і далі від уготованої для них долі бути затичками солдатських задниць, як звиваються вужами джгути, як гнуться гострі шпичаки безжальних голок, як пінцети танцюють на тонких ніжках, впадаючи в амок, як судомляться в корчах затискачі і скальпелі скальпують стоси вати, як тріщинами беруться дзеркала, як здригаються в конвульсіях спіралі і пружини, як протези вимагають рівноправ'я, порипуючи штучними суглобами, як вищать пилки і свердла, як кришаться кістки і зуби, як набрякають пурпурно бинти і бандажі вивалюють назовні анатомічний мотлох – я бачив те, чого не було, а те, що було, ми кинулися збирати обидвоє, потроху наближаючись, підсуваючись один до одного з протилежних сторін шахівниці, е-2, е-4 [57]57
  «… підсуваючись одне до одного з протилежних сторін шахівниці, е-2, е-4» – мене не полишає враження, що цим прийомом, апелюванням до топографії шахових переміщень, користалося незалежно один від одного дуже багато людей. В кожному разі, якщо говорити про запозичення, то посилання на найочевидніший авторитет у ґросмейстерських метафорах – Набокова видається мені надто претензійним і не зовсім чесним.


[Закрыть], найкращий хід для початку партії, е-2, е-4, якою буде ваша відповідь, Анна плакала, не піднімаючи голови, і сльози, її сльози, котрі не мали жодної можливості стікати обличчям, де русла передбачені природою чи Богом, ті сльози збиралися на кінчику носа і скапували на підлогу, перемішуючись то з ліками, то з отрутою, розбігаючись в різні боки сріблястими краплями, втім, це могла бути і ртуть із розбитих термометрів, це напевно була ртуть, е-2, е-4. Я ще не знав тоді, що вона Анна, я діставав з-під батареї якусь копирсачку, а вона, Анна, моя Анна, збирала гострі шкельця розбитих шприців, е-2, е-4, ми наближалися неухильно, виконуючи лише цей один, найбільш вдалий і добре вивірений хід, е-2, е-4, е-2, е-4, по чорно-білих квадратах шпитального коридору, аж поки її сльоза не падає мені на руку, і аж поки наші коліна, – хоч я найбільше боюсь образити її наближенням, – аж поки наші коліна не торкаються, і я бачу нарешті її обличчя і потріскані губи, котрі, ледве ворушачись, промовляють «дякую вам», а я цілую вологі очі, і тільки ці вологі очі й бачу, не помічаючи більше ні потрісканих губ, ні крапель, що збираються на кінчику носа, я завжди бачу те, чого бути не може, бо наші руки тримають знаряддя тортур, і ми боїмося найменшого поруху, Анна, кажу я, Анна.

І коридор заповнився людьми.